билеты З ІСТОРІЇ.2013 рік / БІЛЕТ № 19

БІЛЕТ № 19

1.Дослідження трагедії Голодомору 1932-1933 рр. в історіографії

Питання про причини голодомору на Україні є одним з найскладніших і водночас одним з найважливіших питань новітньої української історії. Цією проблемою займались і займаються не тільки українські та російські, але також і чисельні західні історики. На сьогоднішній день серед науковців світу одностайної думки щодо причин голодомору немає.

До кінця 1980-х років проблематикою визначення причин, масштабів та наслідків голодомору займалася тільки західна історіографія. Це пояснювалося тим, що до того часу радянській історичній науці в цілому і українській зокрема було заборонено вивчати це історичне явище, бо радянський уряд не визнавав самого факту голоду на Україні у 1932-1933рр. Більшість західних істориків схиляється до думки, що основними причинами голодомору були національно-політичні чинники. Перше значне дослідження голодомору провів У. Чемберлен, який назвав голодомор засобом національної політики більшовиків, свідомо вжитий для того, щоб зламати опір українського селянства колективізації. Видатний історик Джеймс Мейс вважає голодомор московським інструментом пригнічення національних почуттів українського селянства, яке було основним носієм національних рис українського народу. Крім цього, більшовики мали всі підстави вороже ставитися до селянства, бо, як зазначає у своїй статті „Політика голодомору" Дж. Мейса поки пролетаріат... грабує награбоване, експропріює експропрійоване..., селянам тим часом є що втрачати - землю, насамперед, нажите власною працею і успадковане від предків господарство тощо".

Аналогічної думки дотримується і Роберт Конквест, автор першорядного дослідження про голод „Жнива скорботи. Совєтська колективізація і терор голодом". У своїх працях він доводить, що голо; був влаштований більшовиками насамперед для того, щоб зламати український націоналізм. осередком якого вважалося селянство,

Проблема голодомору не залишилася проблемою власне істориків, тому що її було залучено західними державами до ідеологічної боротьби з СРСР. Так, у 1983 році американський уряд висунув на перший план у боротьбі з СРСР права людини^ що надало цій темі більше політичного змісту. Але зайва політизація, використання історичної науки в політичній боротьбі не сприяли об'єктивному аналізу даного історичного явища. До сих пір західна історіографія, яка зробила значний внесок у вивчення проблеми голодомору 1932-1933 рр., дотримується думки про те, що голод був результатом цілеспрямованих дій більшовицького уряду направлених на знищення селян-українців. Серед західних істориків є і прибічники поглядів Стефена Віткрофта (Мельбурнський університет), який вважав голод результатом політичних помилок, злочинного недбальства і дуже скрутного економічного становища СРСР, але аж ніяк не результатом цілеспрямованої політики. Російська історіографія 1980-1990-х років не виокремлювала проблеми голоду на Україні, не виявляючи дослідницького інтересу до цього явища. Історики В.П. Данилов, I.Є. Зеленін_; М.О. Івнцький та Д.О. Волконогов цілком слушно і аргументовано виділяли основні економічні та соціальні причини голодомору (колективізація, розкуркулення, хлібозаготівлі), Але вони не виходили за рамки інтернаціональної позиції в оцінці географії та масштабів голодомору, цілковито заперечуючи його антиукраїнську направленість. До того ж розбіжності у поглядах російських та українських дослідників набули політичного забарвлення. Так, М.0. Іваницький, один з провідних спеціалістів Інституту російської історії РАН, у одній зі своїх статей висловив підозру, що українська сторона бажає використати трагічні сторінки загальної історії України та Росії для обґрунтування непростих російсько-українських відносин сучасності.

Сьогодні очевидною є необхідність позбутися політичної за ангажованості при аналізі даного історичного явища та об'єднати існуючі гіпотези.

Першими українськими дослідниками, які займалися питанням про причини голодомору були представники української діаспори: М. Вербицький, 0. Второпай, В. Гришко, В. Давиденко та інші. Публікуючи велику кількість розвідок і матеріалів стосовно голодомору, вони намагалися дати відповідь на головне питання - які причини голодомору і хто в ньому винен. Вони вважають. що основним завданням організованого більшовиками голодомору було якщо не винищення, то всебічне ослаблення, упокорення української нації.

В українській радянській історіографії вперше поставив питання про голод С.В. Кульчицький. Він вбачає у голодоморі насамперед найбільш жахливий каральний засіб, застосований Сталіним проти колгоспників, які зробили спробу добросовісно працювати тільки на присадибній ділянці, а не в громадському господарстві.

Українські дослідники В. Даниленко і П. Бондарчук вважають надмірні заготівлі (а фактично вилучення) зерна у селян прямою причиною голодомору. Дослідники зазначають. що національно-культурний розвиток України за часів українізації викликав глибоке занепокоєння у Москві, яка боялась децентралізації суспільного життя СРСР, по-перше, могутнім каталізатором українізації" в місті виявилось село, яке було базою українізації"...По-друге, у 20-ті роки відбувалась чітка диференціація між двома національними культурами - архаїчною і модерною. Для першої було характерним...існування разом з колоніальною структурою. Інша - модерна і динамічна - була нетерпима до колоніальних структур і намагалася їх знищити, Однією з ознак такої національної культури було гасло Хвильового геть від Москви". В. Даниленко і П. Бондарчук також наголошують на необхідності розглядати більш глибокі причини організованого більшовизмом голодомору. Сталін наголошував на тому, що без селянської армії не буває і не може бути сильного національного руху і що національне питання є питанням селянським. Тобто національна та селянська політика більшовиків е взаємопов'язаними - удар по селянству був лише однією зі складових політики наступу на український національний рух, Отже, на думку дослідників, головною причиною голодомору 1932-1933 років є політика Москви, направлена на підрив та придушення українських національних сил.

Таким чином, цілком слушним є зауваження Дж. Мейса, що можна зрозуміти політику та процеси лише в контексті сукупності (тотальності) їхніх взаємовідносин, в контексті проекту суцільної трансформації суспільства під проводом режиму, який фанатично увірував, що він (і тільки він) володіє науковими" формулами створення утопії".

2. Економічний та політичний розвиток Миколаївщини за 20 років незалежності 1991-2011 рр.: здобутки і проблеми

За роки незалежності Миколаївщина в економічному та політичному аспектах зазнала серйозних трансформацій.

У 90-ті роки почали виходити на зовнішній ринок миколаївські заводи. Першим це зробив завод «Океан». Працювали завод «Дормашина», Вознесеньске шкіроб’єднання, завод “Кристал», швейно-торгівельне підприємство «Евіс». Деякі заводи у 90-ті роки вимушені були перепрофілюватися.

Після складних 90-х на початку XXI століття потужно почав працювати колишній суднобудівний завод «Океан», а нині ВАТ «Дамен Шіпярдс Океан». Складними залишаються справи на «Суднбудівному заводі імені 61 комунара» через слабку допомогу держави». Невдало приватизували Чорноморський суднобудівний завод – другу корабельню у світі. Ще у 2007 році боролися з недобросовісними власниками за його повернення.

Стабільно працюють ТОВ «Миколаївський глиноземний завод», а також «Зоря-Машпроект», ВП «Южноукраїнська АЕС». Велику надію в області поклали на спеціальну економічну зону «Миколаїв».

У бюджет області надходили 7-12 % від малого та середнього бізнесу. Ще вищими темпи його зростання були в обласному центрі – 1999 р. – 9% поповнення місцевого бюджету, 2000 р. – 12 %, 2001 р. – 18%.

На Миколаївщині активно здійснюються перетворення а аграрній сфері (формування земельних відносин ринкового типу). Створено 480 агроформувань.

У роки незалежності Героями України стали – М. Бялик, Ф. Іванов, О. Момотенко, Ю. Бондін, М. Романчук.

Втілювалася у життя Програма соціально-економічного розвитку Миколаївської області на 2000-2010 рр., зокрема розвитку соціальної сфери села.

Поступово відроджується суднобудівна галузь.

Політичне життя краю залишається, як і раніше млявим.

Губернатором є М.П. Круглов, міський голова – В.Д. Чайка.

3. Національна революція в Китаї. Чан Кайши. Внутрішня та зовнішня політика Гоміндану.

Національно-визвольна боротьба. Рух ''4 травня''. Китай з його багатомільйонним населенням і багатотисячною історією хворобливо сприймав утвердження європейського панування. Адже китайці традиційно розглядали свою країну як центр всесвіту, Піднебесну імперію, оточену васалами і варварами. Тим сильнішим був шок, пережитий китайцями після поразок не тільки від європейців, а й від Японії. Китайська держава почала швидко розвалюватися, імператорська влада і конфуціанська мораль були дискредитовані. Серед китайців поширилась ідея про необхідність внутрішніх трансформацій китайського суспільства, без яких збереження цілісності і незалежності Китаю неможливе.

У 1912 р. після Сінхайської революції Китай був проголошений республікою. У країні створено Національно-народну партію Гоміндан, яка поставила собі за мету перетворення Китаю в сильну національну державу у вигляді парламентської республіки. Ідейним керівником партії був Сунь Ятсен, який висловив мету партії в трьох народних принципах: націоналізм, демократизм, процвітання. Реальна влада після ліквідації імператорської влади перейшла в руки місцевих військових угруповань. Пекінський Уряд контролював незначну частину території. Країна залишалась Поділеною між великими державами - Англією, Францією, Японією, США.

У 1919 р. на Паризькій мирній конференції було прийнято рішення про передачу півострова Шаньдун Японії, війська якої захопили цю територію під час Першої світової війни. Це рішення викликало хвилю невдоволення у Китаї. Боротьбу розпочали студенти Пекіна. 4 травня 1919 р. вони вийшли на демонстрації та мітинги з вимогами до уряду повернути Шаньдун, звільнити прояпонські настроєних чиновників і оголосити бойкот японських товарів.

Поліція розігнала демонстрантів і заарештувала їх лідерів. Наступного дня мітинги і демонстрації продовжились. До студентів приєднались учні гімназій, ліцеїв, а згодом робітники і ремісники Шанхаю. Рух підтримала національна буржуазія. Тривав він понад два місяці і закінчився тим, що уряд пішов на деякі поступки: були зняті з посад прояпонські чиновники, звільнені заарештовані студенти, китайська делегація не підписала Версальський мир.

Рух, який отримав назву ''Рух 4 травня'', сприяв утворенню політичних партій і організацій лівого спрямування, а також консолідації робітничого класу. На хвилі цього руху поширилась й досягла успіху боротьба за ''нову культуру'', зокрема введення в літературу мови, близької до побутової. Це дало змогу отримати освіту багатьом мільйонам китайців. Рух призвів до радикалізації національно-визвольного руху.

У 1921 р. була утворена Комуністична партія Китаю (КПК), яка вбачала у революції єдиний засіб відродження країни.

Події 1925-1927pp. Національна революція. Визначною подією на шляху до національної єдності і суверенітету стали події 1925-1927 pp., у значній мірі інспіровані СРСР.

Напередодні цих подій у Китаї були три впливові політичні сили, які вели боротьбу за владу: офіційний уряд у Пекіні, Гоміндан на чолі з Сунь Ятсеном і КПК.

У 1921 р. Червона армія, ведучи боротьбу з японською агресією на Далекому Сході, оволоділа територією Зовнішньої Монголії. Тут було проголошено Монгольську Народну Республіку. Розгорівся конфлікт з китайським урядом, який претендував на цю територію.

У 1922 р. до Китаю відбула радянська дипломатична місія. Вона мала узгодити питання взаємовідносин з офіційним урядом у Пекіні, а також одночасно підтримати Гоміндан, центр якого знаходився у Кантоні.

Після провалу переговорів у Пекіні радянська місія відправилась до Кантону, де підписала угоду з Сунь Ятсеном. Угода передбачала створення незалежного, але орієнтованого на радянську Росію, при керівництві Гоміндану, Китаю. Радянська Росія зобов'язувалась надавати фінансову, військову підтримку Гоміндану в боротьбі за владу. З цією метою до Китаю було відряджено групу військових на чолі з В.Блюхером та представника Комінтерну М.Бородіна, який протягом ряду років грав ключову роль у відносинах між КПК і Гомінданом.

Тим часом СРСР підписав угоду з пекінським урядом про вза-ємовизнання та про збереження контролю з боку СРСР над Китайською Східною залізницею та Зовнішньою Монголією.

За рекомендацією Комінтерну в Гуанчжоу був утворений уряд з представників Гоміндану і КПК. Комуністи діяли спільно з Гомінданом. Очолив уряд Сунь Ятсен. Але напередодні революційних подій 1925 р. він помер.

Поштовхом до революційних подій став розстріл англійськими поліцейськими мирної студентської демонстрації у Шанхаї, яка проходила під гаслом вигнання з країни імперіалістичних держав. ЗО травня 1925 р. на знак протесту у Шанхаї відбулось повстання, підтримане всіма верствами суспільства (''Рух ЗО травня'').

Це було стихійне патріотичне піднесення, яке дало поштовх початку національної революції.

Мета революції:

- відновлення суверенітету Китаю;

- ліквідація мілітаристських угруповань;

- об'єднання країни;

- проведення соціально-економічних перетворень з метою

модернізації Китаю.

Особливістю національної революції в Китаї стало те, що в ній переплелися боротьба з імперіалістичними державами, виступи різних прошарків населення за свої права, гостра боротьба за владу і селянська війна.

Уряд в Гуанчжоу оголосив себе національним і почав боротьбу за об'єднання Китаю. Головнокомандуючим армії Гоміндану став Чан Кайши. У жовтні-грудні 1925 р. війська під його командуванням оволоділи провінцією Гуандун, що укріпило базу революційного руху. У липні 1926 р. його армія розпочала ''Північний похід'', план якого був розроблений радянським радником Блюхером.

У результаті бойових дій військам Чан Кайши вдалось восени 1926 р. взяти Ухань, у лютому 1927 р. - Нанкін, у березні - Шанхай.

Після захоплення Нанкіну Чан Кайши переніс туди столицю і створив національний уряд, який отримав підтримку з боку деяких мілітаристських угруповань Півночі.

Він і його прихильники вважали, що мету досягнуто і що тепер потрібно приступити до реформаторської діяльності. Проте

КПК вважала, що революцію потрібно продовжити і стати н шлях соціалістичного будівництва. У революційному таборі відбувся розкол.

Чан Кайши, маючи авторитет і обтяжений союзом з КПК, що робив його маріонеткою в руках СРСР, вдався до рішучих дій. У квітні 1927 р. Чан Кайши влаштував масові розстріли комуністів у Шанхаї. Тим самим він здійснив переворот, встановивши свою особисту владу.

Завдяки таким діям Чан Кайши вдалось об'єднати Китай під своєю владою. Спроба комуністів підняти повстання в Наньгані зазнала невдачі. Після цього відбувся розрив дипломатичних зв'язків між СРСР і Китаєм. КПК стала на шлях партизанської боротьби проти Гоміндану.

Соціально-економічна політика Гоміндану. Наприкінці 1928 р. Центральний виконавчий комітет Гоміндану прийняв офіційне рішення про завершення воєнного етапу революції і про початок політичних перетворень. Прийшовши до влади, Гоміндан центром своєї соціально-економічної політики зробив подальше зміцнення державного сектору економіки. Уряд взяв під свій контроль фінансову систему країни - банки, страхові товариства, податкові і митні надходження, створив механізм державного контролю над системою планування економічного розвитку. В той же час держава сприяла і приватним інвестиціям. Домінуючим залишався державний сектор, що було в дусі китайських традицій і тенденцій світового розвитку. Така економічна політика, при обмеженні привілеїв іноземного капіталу, сприяла розвитку місцевого капіталу, і відповідно, зменшенню залежності Китаю.

Гомінданівські керівники прийняли закони про працю, створили систему офіційних державних профспілок, встановили мінімальний рівень заробітної плати. Було прийнято і ряд інших законів, які гарантували певні права громадян, а особливо права власності, що сприяло розвитку приватного підприємництва. 1930 р. був прийнятий аграрний закон. Він обмежував розміри орендної плати, встановлював межі земельних володінь, захищав права орендарів. Цей закон був покликаний погасити соціальні конфлікти в селі. Значного ефекту реформи не мали, хоча і забезпечили відносну стабільність.

В роки гомінданівського правління в Китаї домінувала система управління господарством, при якій держава виступала верховним власником і вищим суб'єктом влади.

Зовнішньополітичний курс Гоміндану. Головною метою зовнішньої політики Гоміндан вважав скасування нерівноправних угод. Вже у 1928 р. Нанкінський уряд оголосив про відновлення

митної автономії. Одночасно було ліквідовано внутрішні митні перепони. Шляхом переговорів вдалось домогтися передачі Китаю 20 з 33 концесій. Але всі спроби отримати закордонні позики для реконструкції країни закінчилися крахом. Почався навіть відплив іноземного капіталу з країни.

Зовнішньополітичне становище Китаю ще більше погіршилось після японської агресії в Маньчжурії. Всі зусилля китайського керівництва домогтися допомоги держав Заходу у боротьбі з Японією не мали успіху. Тоді Чан Кайши у 1935-1936 pp. знову звернувся за допомогою до СРСР.