6. Важливою проблемою культури первісного суспільства є питання про виникнення мистецтва, його основних течій, видів, жанрів, а також місця та ролі в процесі пізнання та перетворення людиною природи, зміцнення зв'язків у колективі, сім'ї. Слід зазначити, що загальновизнаного пояснення названих проблем немає, хоча на підставі значного обсягу матеріалу вважається, що творцем найдавніших витворів мистецтва був Homo sapiens пізнього палеоліту. Поширеними є теорії, які зводять мистецтво до побічних результатів релігійної практики, "художнього інстинкту, стосунків статевих партнерів, потреби у розвагах. З-поміж зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скульптури у формі невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері в родовій громаді. Вони зберігались у родових святилищах, що засвідчує особливу пошану до них.
11. Перше українське свідоцтво про християнство в Україні знаходимо в договорі кн. Ігоря з греками з 944 р. Мова там про руських послів-християн, які присягають на хрест, про церкву св. Іллі в Києві, яка мабуть була першою християнською церквою на українській землі.
Відомо теж, що вдова по князеві Ігореві кн. Ольга була християнкою. В її почоті під час поїздки у 957 р. до Царгороду був о. Григорій, і вона, невдоволена дипломатичними стосунками з візантійською митрополією, висилає до нім. цісаря Оттона І посольство з проханням прислати єпископа і священиків для Русі.
Але, хоч за кн. Ольги християнська віра поширювалася, вона не стала офіційною державною вірою, а її син кн. Святослав Завойовник відмовився стати християнином. Є деякі докази, що два його сини: Ярополк і Олег, вже були християнами, але щойно третій Святославич — кн. Володимир Великий, після деякого періоду поганського ідолопоклонства (він ставив Перунові й Стрибогові кумирі, вимагав їм покланятися, формально вчинив поганську релігію державною, а навіть на початках свого князювання переслідував християн), прийняття християнства ним християнства відбулось 988 р. Сталося це передовсім з політичних і дипломатичних міркувань: наблизитися до могутнього візантійського двору. Він одружився з племінницею візантійського імператора Анною і прийняв Христову віру.
13. Інтер’єр Софії Київської прикрашено мозаїками та фресками. Площа збережених до сьогодні мозаїк собору становить 271 кв. м, а початкова площа усіх мозаїчних зображень, якими було прикрашено його головний вівтар, купол та підкупольний простір до рівня хорів сягала 640 кв. м. Приблизна площа фресок, збережених у всіх частинах софійського інтер’єру 3000 кв. м, а їх вірогідна початкова площа сягала 6000 кв м.
14. Мозаїки Софіївського собору налічують 177 колірних відтінків. Нажаль, імен художників, які досконало воподіли цією багатою палітрою, історія не зберегла. Мозаїки та фрески Софії Київської відповідають високим вимогам монументального мистецтва. їм притаманні органічний зв'язок з архітектурою, чіткість і лаконізм художньої мови, глибока емоційність образів, декоративність, композиційна й колористична цільність, широта художнього мислення.
16. Преподобний Алі́пій (Алімпій, Олімпій) Печерський (близько *1050 — † 1114) — православний святий, київський мозаїст і живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря, перше відоме з літопису ім'я староруського художника, один з авторів Києво-Печерського патерика. Навчався у грецьких майстрів.
Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон деісусного ряду, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважались чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі.
Існує припущення, що Аліпій виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві зруйнованого у 1934 році. До нашого часу зберіглося лише одне творіння славетного печерського іконописця — ікона Богоматір Свенська-Печерська . З 1288 року вона була головною святинею Успенського Свенського монастиря Брянська, а після знищення монастирського собору у 1927 р. зберігається у Державній Третьяковській галереї.
33. Друкарство в Україні
Перші друковані книги староукраїнською мовою видав Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові («Осьмогласник» (1491) з дереворитом «Розп'яття», «Часословець» (1491), «Тріодь пістну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491)).
«Псалтырь» Франциска Скорини, видрукований 1517 р. у Празі як посібник для шкільних потреб, та інші книги проникали в Україну і Росію, переписувалися від руки в численних копіях.
В Україні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. Відкриті в останні роки документи свідчать, що у 1460 році львівський міщанин Дропан Степан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Це перша з відомих згадок про друкарство в Україні і Львові зокрема. Уявний портрет першодрукаря Степана Драпана у майстерні створений сьогодні в рамках проекту «Українці у світі».
Друкарні
Пізніше найвідомішими українськими друкарнями стала Львівська братська (заснована 1573), Острозька (1560), Києво-Печерська (1606), Почаївська (1618) та інші. З 1805 лідерство переходить до Харківської університетської друкарні, яка за перші 25 років надрукувала близько 300 книг. Пізніше до видавничої справи долучилися відомі українські культурні діячі. П. Куліш у 1860-62 видав 39 випусків «Сільської бібліотеки», а І. Франко видав серію книг «Літературно-наукової бібліотеки». Видавничою діяльністю у Львові займалися «Народний дім»,«Ставропігійський інститут», «Галицько-руська матиця». В Наддніпрянській Україні в кінці 19-го — на початку 20-го ст. у Києві відомими видавцями були І. Самоненко, Л. Ідзиковський, О. Череповський, в Одесі — Ю. Фесенко. Також треба відзначити єврея Якова Оренштайна, який на власні гроші заснував на початку 20-го століття у Коломиї, а пізніше у Берліні видавництво «Українська накладня». Видавництво публікувало ілюстровані твори українських класиків та тогочасних письменників, шкільні підручники, літературу для дітей та юнацтва. За популяризацію української книги Оренштайн, доля якого залишилася невідомою після 1939 року, заслужив щиру подяку від світового українства.
38. Пам’ятки мистецтва Львова доби Ренесансу, себто відродження клясичности, займають найвизначніше місце в історичному розвитку не тільки українського мистецтва, але й мистецтва цілого Сходу Европи. В історії українського мистецтва, львівський ренесанс – це найважніша капітоля українського мистецтва кінця XVI і початку XVII століття, а пам’ятки архітектури на львівському Ринку і прилеглих вулиць – це найбільша окраса і цілий сенс ренесансового мистецтва на Україні.
Ренесансовий стиль поширився на Україні досить вчасно, при чому у Львові почав примінюватися в українському церковному будівництві скорше, ніж у римо-католицьких храмах. Пояснюється це тим, що ренесансовий стиль більш відповідав давнішим українським традиціям. Зокрема ренесансова архітектура, з типом будов центрального заложення, більше відповідала своєю ідеєю і концепцією зразкам української архітектури передренесансової доби, а навіть будовам старокняжої доби. А це тим більше, що ренесансове мистецтво приходило до нас головно з Венецької Республіки, італійської частини Швайцарії та сумежних до Венеції територій. Це не випадок, бо саме Венеція, із своїми давнішими зв’язками з Візантією, візантійським мистецтвом, була для нас, розуміється, значно ближчою, ніж північна ґотика з її суворими, неспокійними й замкнутими формами.
40. На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем..."Vitа maxima et heroika" — так називає авантюрно-козацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляючи йому "Vita minima" — стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для частини українців.