ВСТУП
Актуальність дослідження. Кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Розуміння цих загальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значення національного відродження в західноукраїнських землях є одним з основних напрямків дослідження.
Питання історії національного відродження має безумовно важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку України в ХІХ – початку ХХ ст., культурної свідомості та на історії національних традицій. Сьогодні українські землі, які на протязі багатьох століть знаходились в різних соціокультурних системах, об’єднані спільною державою і національними кордонами. Це ставить перед нами потребу більш ґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного з регіонів, передусім для запобігання регіонального розколу україни, культурного нігілізму, денаціоналізації та ігнорування національних традицій. Потрібно розуміти, що національне відродження ХІХ століття стало міцним імпульсом для державного відродження.
Пошук шляхів подолання кризових яви в свідомості сучасного українства неминуче ставить питання про використання історичного досвіду національного пробудження. Не дивлячись на те, що тема національного відродження досить детально вивчена українською історіографією, потрібно ще раз звернутись до деяких як загальнотеоретичних проблем в Західній Україні – регіоні, з якого фактично починався український рух.
Об’єктом дослідження виступають соціально-політична та культурна діяльність української інтелігенції, західноукраїнський розвиток національної історії, мовознавства, літератури, науки, освіти, громадська робота перших політичних партій.
Предмет роботи – передумови, підготовка, джерела, хід, етапи і наслідки національно-культурного відродження в Західній Україні, його характерні риси і особливості.
Територіальні межі дослідження охоплюють історичні західноукраїнські регіони – Східна Галичина, Буковина і Закарпаття, що на протязі кінця ХVІІІ – на початку ХХ ст. входили до складу Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини).
Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., тобто з періоду закінчення епохи просвітницького абсолютизму і реформ Марії Терезії та Йосипа ІІ до початку Першої світової війни.
Теоретико-методологічна основа складається з загальнонаукових методів пізнання, принципів історизму, об’єктивності і системності. Багатоаспектність теми зумовила використання проблемно-хронологічного і ретроспективного методу, що дозволило викласти матеріал послідовно і логічно.
Мета роботи – дослідити і системно викласти умови розвитку і характерні особливості національно-культурного відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Для досягнення поставленої мети передбачається вирішення наступних завдань:
визначити сукупність наукової розробки теми в українській історіографії;
охарактеризувати культурно-просвітницьку діяльність «Руської трійці» та її роль в пробудженні національної свідомості;
розкрити роль греко-католицької церкви в національному відродженні на західноукраїнських землях;
дослідити стан розвитку освіти, літератури, науки і мистецтва на Західній Україні в період національного відродження та порівняти його з процесами в Наддніпрянській Україні;
показати роль громадсько-політичної діяльності політичних партій для українського відродження в Західній Україні;
визначити соціальні, культурні і політичні особливості національного відродження на Західній Україні, його основні етапи, передумови і рушійні сили.
Наукова новизна дослідження полягає в намаганні привести в систему історичні події і факти, досліджені і описані раніше з сучасних теоретико-методологічних позицій. Проаналізовані основні надбання української історіографії, що торкаються проблем західноукраїнського національного відродження.
Історіографія та джерела дослідження. Слід підкреслити, що українською історіографією проведений глибокий аналіз і значна наукова розробка дослідженої проблеми. Кожна праця має свої особливості, що визначалися умовами розвитку суспільства в цілому та історичної науки зокрема.
Формування української нації, що є одним із ключових питань українського державотворення, на думку більшості дослідників, почалося кілька століть тому. Проте, одна з найяскравіших його фаз приходиться на кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. Тему національного відродження в історичній літературі активно обговорювали історики І.Крип’якевич, Я.Грицак, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко. Цілісна концепція національного відродження представлена в праці Я.Грицака «Нарис історії України».1 Аналізував процеси національного відродження і І.Крип’якевич, який розумів під ним природну потребу українства до самоствердження.2
Плідною була науково-дослідна робота М.Грушевського, який збагатив теорію становлення української нації і національно відродження своїми працями «Ілюстрована історія України»,3 «Очерк истории украинского народа». 4 У дослідженнх проблематики національного відродження вагому частку вніс І.Лисяк-Рудницький, зокрема своєю монографією «Історичне есе».5 На його думку, процеси національного відродження полягають, передусім, в пробудженні почуття солідарності та єдності між усіма громадянами.
Активно долучались до розробки означеної проблеми сучасні українські історики і культурологи, зокрема М.Попович в своєму «Нарисі історії культури України»,6 М.Романюк і М.Галушко «Українські часописи Львова»,7 В.Смолія і О.Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація».8 Всі вони відмічали особливості відродження на Західній україні, зокрема його порівняно ранній початок ніж на Наддніпрянській Україні, більш широку соціальну базу, значну роль духовенства.
У багатьох сучасних періодичних виданнях поміщені важливі теоретичні дослідження, які дають уявлення про передумови, хід і періодизацію національного відродження, його соціальні і рушійні сили. Передусім, це статті В.Сарбея «Становлення і консолідація нації та підйом національного руху в Україні у другій половині ХІХ століття»,9 його монографічне дослідження «Національне відродження України».10 Фактично цей твір сьогодні є головним методологічним орієнтиром при дослідженні цієї теми.
Заслуговують на увагу дослідження П.Магочія «Українське національне відродження, нова аналітична структура», в якій подана періодизація національного відродження»,11 в якій подана періодизація національного відродження; В.Філіпчука «Початки українського національного відродження на Буковині»,12 М.Коваля і В.Волковинського «Етапи формування української національної самосвідомості»,13 В.Колісника «Український рух в Австро-Угорщині».14 В них знайшло відображення питання українського націотворення з позиції нових поглядів і методів.
Дослідження проблеми самоствердження української нації набуває особливої ваги саме сьогодні. І це, закономірно, адже держава існує, а національна ідея українського державотворення ще не крізь і не всіма сприймається належним чином. А саме утвердження національної ідеї серед українства і є моральним рушієм у справі формування нових структур суспільної свідомості, оновленню ментальності української нації в її духовно-культурній, суверенній і політичній єдності.
Структура роботи обумовлена поставленою метою та завданнями. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку скорочень та списку використаних джерел і літератури.
В першому розділі – «Шляхетський або дворянській період національно-культурного відродження» - розглядається перший етап українського національно-культурного відродження, пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю освічених кіл суспільства, зокрема дворянства, інтелігенції, духовенства.
В другому розділі – «Народницький період національно-культурного відродження» - аналізується вплив народницької ідеології, що послужила передумовою культурного, а згодом і політичного об’єднання українства, процеси розвитку національної культури.
Третій розділ – «Модерністський період західноукраїнського національного відродження» присвячений розгортанню в Західній Україні політичного руху, формуванню політичних програм і гасел та впливу політичних партій на еволюцію національної ідеї.
Практичне значення роботи полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані при викладанні курсу історії України кінця ХVІІІ – початку ХХ століть, розробках курсу з історії культури, України, краєзнавчих дослідженнях.
Розділ І. Розвиток культури України в І половині ХІХ ст.
Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт.
"Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави" [319, с. 141].О. Салтовський – документ.
Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали – літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї
-
1. Освіта та наука.
Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. В той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї – Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 р.), Київська духовна академія і 2 університети – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 р.), Львівська Технічна академія (1844 р.), Кременецький ліцей (1805 р.).
В розвитку освіти на на східноукраїнських землях І половини ХІХ ст.велику роль відіграє історія Харківського університету. Нові школи, які засновувалися були виключно з російською мовою навчання. Українська мова була категорично заборонена, і ці всі школи були чужими для українського народу не тільки мовою,але і програмою, бо у всіх читанках і підручниках говорилося про русский народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина в російській школі нічого не довідалася. Це було і причиною слабкого зацікавлення такого ж розумового рівня дітей, а часто і рецидиви неграмотності. Виняток становили школи Правобережжя, які до часів польського листопадового повстання (1831) були здебільшого в польських руках, з польською мовою і користувалися спеціальною опікою шкільної адміністрації.
Говорячи про вищу освіту, то на ті часи доволі добре був організований Харківський університет. Мав він 4 факультети (департаменти): словесний, етико-політичний, математичний і медичний. Другим університетським осередком на землях України став, заснований у 1834 р. Київський університет. В ньому було 3 факультети: філософський, юридичний і медичний. До вищих учбових закладів того часу треба зарахувати Ніжинський і Одеський, перетворений у 1885 р. в Новоросійський університет.
На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «Studium Ruthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами.
Щодо вищої освіти, то на західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії вищу освіту давали найдавніший в Україні Львівський університет (з 1661 р.). Там же, у Львові, працювали з 1817 р. Реальна (торговельна) і з 1844 р. Технічна академії. Але українці становили меншість серед студентів. Більшість предметів викладалася польською, німецькою і латинською мовами. Так само було й у гімназіях. Серед їхніх учнів українці також становили меншість. На Закарпатті взагалі не було жодного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей спеціалізувався лише на підготовці духівництва.
Поблажливіше російський царизм ставився до природничих наук, розуміючи, що від їхнього стану залежить розвиток продуктивних сил народного господарства, науково-технічний розвиток країни. Осередками науково- дослідної діяльності були вищі навчальні заклади, державні установи і громадські фахові товариства.
Зокрема, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві заснували метереологічні станції. Багаторічні спостереження на них дали змогу розробити прогнозну карту погоди у Слобідській та Південній Україні. Складена професором Харківського університету Никифором Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини, прислужилася справі налагодження водопостачання міст.
Розвиткові агрономії, лісівництва, зооветеринарії сприяло Одеське | сільськогосподарське товариство. Визначну роль у розвитку ботаніки і садівництва в Криму відігравав Нікітський ботанічний сад поблизу Ялти. Науково-дослідну роботу вели також ботанічні сади у Києві, Харкові, Одесі, Кременці.
Дослідження в галузі медицини розгорнуло Товариство київських лікарів. Стан промисловості, сільського господарства, торгівлі вивчали й давали необхідні практичні рекомендації статистичні комітети, організовані; в усіх губернських центрах. Тритомні праці Дмитра Журавського "Статистичний опис Київської губернії" і Миколи Арандаренка "Записки про Полтавську губернію", двотомник Аполлона Скальковського "Спроба статистичного опису Новоросійського краю" дали матеріал щодо визначення напрямів практичного використання природних ресурсів і розвитку продуктивних сил народного господарства. Ці праці і для нащадків послужили джерелом вивчення соціально-економічного життя, побуту і звичаїв нашого народу середини XIX ст.
Українські вчені-математики уславилися на всю Російську імперію. Близький приятель Т.Шевченка Михайло Остроградський навіть був і обраний академіком Петербурзької академії наук, а тритомний "Курс математики" професора Харківського університету Тимофія Осиповського протягом кількох десятиріч був підручником для вищих навчальних закладів. 4 Посібником для студентів став також двотомник "Основи ботаніки" Михайла Максимовича, першого ректора Київського університету, різнобічного вченого народознавця й природознавця. Професор Харківського університету Н.Єллінський підготував і видав двотомний навчальний посібник з хірургії для студентів-медиків.
Важливою подією було відкриття 1828 р. у с. Пальчики на Чернігівщині першої в Україні та й в усій Російській імперії школи бджільництва.
Її випускники за три роки навчання ставали високопрофесійними пасічниками із загальною початковою освітою і з фаховими знаннями у галузях: городництва, садівництва, квітникарства, шовківництва. Засновник школи Петро Прокопович (Тарас Шевченко в повісті "Близнець назвав його "славним пчеловодом") ще 1814 р. сконструював перший у світі рамковий вулик, який дав змогу збирати мед без попереднього знищення бджіл, так це робили раніше.