Т е м а 3 політ

Т е м а 3. Соціально-класова структура суспільства. Теорія стратифікації

1. Теоретичні підходи до політичної суб’єктності(активістський, генеральний, функціональний).

2. Типи політичної суб’єктності (типологія Г. Алмонд, типологія вітчизняних політологів).

3. Соціальні суб’єкти політики, їх класифікація.

4. Стратифікаційний підхід до політичної суб’єктності.

1111 Суб’єкти та об’єкти політики

Дане питання насамперед потребує розкриття соціальної структури суспільства, оскільки первинними суб’єктами політики є соціальні суб’єкти.

Проте суб’єктність і особливо політична не є результатом якогось довільного, але неминучого розвитку соціального суб’єкта. Наслідком неспівпадання політичної і соціальної суб’єктності у політичній теорії стали різні підходи до витлумачення сутності політичної суб’єктності.

Зміст першого підходу (назвемо його активістським) полягає у тому, що суб’єктами політики є лише активні учасники політичного життя, творці політики, які спроможні свідомо визначити політичну мету, засоби її досягнення, готові змагатися за її втілення. Загалом це активні діячі політичних акцій, процесів, явищ. Всі інші – об’єкти – ті, на кого спрямована політична дія.

Інший підхід можна визначити як генеральний, всеохопний. Його прихильники вважають суб’єктами політики всіх. Мовляв, ніхто не може відмовитися від участі у політиці, оскільки навіть фактом свого існування соціальні суб’єкти спонукають суб’єктів носіїв влади вибудовувати свою політику таким чином, щоб не викликати реакцію несприйняття своєї політики у тій чи іншій формі соціального незадоволення. І навіть відмова від участі у політичних акціях є проявом суб‘єктності, яка полягає у пасивній протидії певному політичному курсу. Прихильники даного підходу змушені, правда, вдаватися до певного уточнення лексичного поняття „суб’єктність” розмежовуючи поняття „активна суб’єктність” і „пасивна суб’єктність”, що є нелогічним з лінгвістичного погляду, оскільки перше є тавтологією, а друге – оксюмороном.

Можливо, істина про політичну суб’єктність знаходиться десь посередині, між двома описаними підходами. Підстави виділити, умовно кажучи, нейтральний підхід, нам дозволяє той факт, що кожний соціальний суб‘єкт виступає одночасного і суб’єктом і об’єктом політичної дії.

До такого висновку можна прийти, якщо пам’ятати, що суспільство і політика базується на взаємодії соціальних суб’єктів. Тому терміни: політична „суб’єктність” чи „об’єктність” вказують не на абсолютний прояв у політичних діях „суб’єктності” чи „об’єктності”, а лише на переважання у поточному політичному епізоді проявів „об’єктності” чи „суб’єктності” з боку певного учасника політичного життя.

2222. До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні. Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно здійснюваній політиці.

Від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави.

В англійській політичній мові слово «суб'єкт» (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор» (actor), що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із учасників грає свою роль. Причому такими акторами як учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути.

Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомі-шою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом12. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці: цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох

управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник, або партисипант (від франц. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

Типи суб’єктності задіяного у політичному житті соціального актора визначається за різними критеріями. Найпоширенішим з них є рівень свідомої участі у політиці. Г.Алмонд за цим критерієм виділяє три типи суб’єктності.

Паройкіальний тип (від грецьких „пара” – навколо і „ойкос” – дім, господарство; синонімічні назви: парфіальний; патріархальний). Носій такого типу суб’єктності турбується інтересами найближчого оточення, максимум інтересами своєї громади. Він не усвідомлює потреби у політичній системі. Нічого від неї не вимагає, а її дії стосовно себе розглядає як тиск, необхідне зло, з яким доводиться миритися.

Підданський тип. Його носії чітко усвідомлюють значення політичної системи, її окремих складових. Вони самі можуть ставати активними учасниками політичної системи, але виключно в якості виконавців політичної волі легітимних володарів, керівників, лідерів. Вони визнають законність, доцільність вимог системи, її окремих інституцій стосовно себе, але зі свого боку, нічого не вимагають від системи. Вони не усвідомлюють, що самі можуть бути активними учасниками прийняття рішення, визначення засад функціонування системи.

Активістський або партисипативний тип (від франц. partisіpant – учасник). Такий усвідомлює необхідність політичної системи, усвідомлює справедливість її вимог і сам ставить в вимоги до неї як свідомий і активний учасник політичного життя.

3333. У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні13.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

13 Коваль Б. И., Ильин М. В. Власть versus политика. С. 154.

Армія є складовою держави і тому не повинна виступати окремим, самостійним суб'єктом політики. Проте в деяких країнах вона відіграє самостійну роль у політичному житті, а в окремих випадках, здійснюючи воєнний переворот, перебирає на себе всю повноту державної влади. За звичайних умов більшість громадських організацій не здійснюють політичну функцію. Але у разі взаємодії з політичними інститутами вони стають суб'єктами політики як групи інтересів. Ті засоби масової інформації, що виконують політичну функцію постійно, є інституціональними суб'єктами політики, а ті, які виявляють причетність до політики лише ситуативно, виступають її функціональними суб'єктами.

Зазначене розмежування суб'єктів політики, особливо другої і третьої груп, звичайно, не є абсолютним. Функціональні суб'єкти політики можуть перетворюватися на інституціональні, і навпаки. Політична суб'єктність багатьох соціальних спільностей, наприклад класів чи націй, виявляється лише через політичні інститути.

Важливо також враховувати відмінності між суб'єктами політики залежно від їх ставлення до влади. Одні з них (держава, правляча партія, політичні лідери) безпосередньо здійснюють процес владарювання та управління, інші (опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо) можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політичному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні інтереси. Наближеність до центрів влади чи віддаленість від них багато в чому визначають лінію поведінки суб'єкта політики, як то активна підтримка, відкрита протидія, опозиція чи глибока апатія.

Різні суб'єкти політики мають неоднакові динамічні якості. Одні з них є консервативними, змінюються вкрай повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

444. соціальна стратифікація — це структурування нерів¬ності між різними групами людей, тобто їх розміщення (рангування) відповідно до «ресурсів», які вони контролюють: багатства (доходу), власності, престижу (соціального статусу), влади (могутності), або це система регульованої нерівності, за якою формуються різні прошарки суспільства.

Але стратифікація це не просто сукупність прошарків і страт (соціальних груп), а ієрархія цієї сукупності.

Виділяють чотири типи стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Вони розташовані в історичній і часовій послідовності.

Рабство — юридична, соціальна і економічна форма нерівності за якою одні індивіди належать іншим як власність. На сучасному етапі майже повністю зникло.

Каста — організована і замкнута соціальна група, членство в якій обумовлюється своїм народженням. Касти були поширені в Індії, на півдні США, Південній Африці.

Стан — соціальна група, яка має закріплені звичаями чи юридичними законами права і обов’язки, що передаються спадково. Поділ суспільства на стани характерний для середньовічної феодальної Європи.

Клас — велика суспільна група людей, що характеризується майновим, владним і освітнім статусом у вертикальному зрізі соціальної структури, і має спільний спосіб отримання і розмір частки суспільного багатства.

Перші три типи є закритими суспільствами, а класи — відкритим. Рабство, касти, стани базувалися на правових і релігійних нормах і мали офіційні бар’єри таких переходів, і лише класова система скасувала їх юридично.

Відрізняють спільноти, пов’язані з розподілом трудової діяльності, зі специфікою соціально-економічного стану, розвитком поселенських утворень. Тому в суспільстві виділяють такі соціальні підструктури як соціально-демографічна, соціально-професійна, соціально-класова та інші.

Економічна стратифікація (розподіл на бідних і багатих) полягає в тому, що середній рівень добробуту та прибутків змінюється від групи до групи, від суспільства до суспільства, причому в одному й тому самому суспільстві він непостійний.

Політична стратифікація — тип суспільного розшарування, де головним критерієм є ступінь впливовості на прийняття рішень, обов’язкових для виконання певним колом осіб. Чим більше коло підлеглих, тим більша влада.

Професійна стратифікація базується на нерівномірному оцінюванні суспільством престижу різних професій, а значить і диференційованій оплаті за виконану роботу.

За статевими і віковими відмінностями розрізняють соціально-демографічні спільності. Мова йде про статевий поділ на чоловіків і жінок, поділ за віком на молодь, осіб середнього, старшого і похилого віку. До уваги беруться не тільки фізіологічні відмінності, але і різний статус в суспільстві (дискримінація жінок, працевлаштування молодих спеціалістів, пенсійне забезпечення людей похилого віку).

Важливим суб’єктом політичних відносин являються соціально-професійні спільності — великі професійні групи, які посідають особливе місце в системі суспільного поділу праці (робітники, селяни, службовці, інтелігенція, підприємці).

Робітники — особи фізичної праці, які трудяться за наймом.

Селяни — самодіяльне населення, зайняте у сільському господарстві (наймані робітники, дрібні, середні, великі власники засобів виробництва і землі).

Службовці — особи нефізичної праці, які займаються простою розумовою працею і трудяться за наймом (торгові і офісні працівники, штат органів виконавчої влади).

Інтелігенція — соціальна група людей складної розумової праці з наявною середньою професійною або вищою освітою (інженери, науковці, педагоги, медики, діячі культури і мистецтв, військові).

Підприємці — власники засобів виробництва, які функціонують як його організатори і займаються діяльністю з метою отримати прибуток на власний ризик.

Суспільство можна поділити на соціально-територіальні спільності. Це мешканці населених пунктів (сіл, селищ, міст), окремих адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів), сільське і міське населення в цілому. Через нерівномірний економічний розвиток різних регіонів, населення цих регіонів відрізняється рівнем життя, умовами праці, побуту. Відповідно політичні уподобання населення теж відрізняються.

Сучасне суспільство не є сталим і закритим, в ньому постійно відбувається переміщення індивідів на позиції з більш високим престижем, прибутком, владою, освітою і навпаки. Такий рух досягається в наслідок розширення каналів мобільності, тобто шляхів соціальної циркуляції.

Соціальна мобільність — це переміщення людей у суспільстві з одних соціальних верств або прошарків до інших, а також просування їх на позиції з вищим або нижчим, залежно від їхніх індивідуальних якостей та соціальних умов, статусом.

Соціальна мобільність поділяється на — го¬ризонтальну та вертикальну.

Горизонтальна мобільність — це перехід індивіда або соціаль¬ної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що перебуває на такому самому рівні, тобто без зміни соціального статусу.

Вертикальна мобільність — це сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціальної групи з однієї соці¬альної верстви на більш високий або більш низький рівень. Вертикальна мобільність поділяється на індивідуальну і групову та висхідну і низхідну.

Становлення соціальної групи — це тривалий і складний процес, пов'язаний із усвідомленням свого стану, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідомості і норм поведінки.

Такі соціальні групи, як соціально-класові спільноти (класи, верстви, соціальні прошарки): соціально-демографічні спільноти (чоловіки, жінки, діти, батьки і т.д.); етносоціальні спільноти (нації, народності, племена, національності і етнографічні групи): соціально-територіальні спільноти (місто, село, регіон): соціально-професійні спільноти (інженери, вчителі, металурги) та інші і формують соціальну структуру суспільства.

М. Вебер виокремив три аспекти соціальної стратифікації — економічний, соціальний та політичний, які дають можливість схарактеризувати три джерела політичної влади.

Перший аспект, пов'язаний з поняттям «клас», відображає економічні відмінності між людьми. Класова належність визна¬чається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, які не випливають із відношення до власності, наприклад персональними та кваліфікаційними.

Другий аспект стратифікації представлений поняттям «стату¬су», який залежить від поваги та престижу, здобутих індивідом у певному співтоваристві. Статус може характеризувати об’єктивні можливості індивіда у досягненні життєвого успіху, напри¬клад, отримання високого доходу не завжди залежить від наяв¬ності власності (лікар, адвокат). Статус виражається і підтримується через таку практику виключення, як брак, умовності і звичаї, загальні умови життя.

Будь-яку соціальну позицію індивід займає в результаті особистих досягнень у відкритій формальній або ринковій конкуренції з іншими. Позиція, наприклад, викладача університету, лікаря або автомеханіка звичайно займається в результаті конкурсного іспиту, після успішного виходу на ринок праці. Такий статус називають досягнутим.

Статус, якого потрібно досягнути, протиставляється приписуваному статусу — соціальній позиції, в яку індивід поміщений або по народженню, або по положенню сім’ї батьків; вона не може бути змінена унаслідок особистих досягнень. Прикладом є статуси, що витікають з приналежності до раси, етносу.

Третій аспект — джерелом влади можуть бути як класові характеристики, так і статусні позиції, а також інститути, що визначають належність людей до партій, профспілок, релігійних конфесій тощо. Ці інститути характеризують третій аспект стратифікації, вираже¬ний поняттям «партія», тобто група людей, які мають спільні цілі та інтереси, наприклад релігійні або національні.

Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення.

Аскрипція — просування соціальними «сходинками» завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.).

Досягнення — здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам.

В Україні, що будує ринкову економічну систему, відбувається зміна соціальної структури суспільства через формування верств населення відпові¬дно до нових майнових та суспільних відносин. Можливі два альтернативні напрями соціальних змін: формування середнього класу, як основного прошарку населення, або утворення суспільства з двома основними соціальними групами: багатими і бідними. Перший напрямок — це рух по так званому європейському шляху, другий — по латиноамериканському.

Ознаками середнього класу в суспільстві є: активна життєва позиція громадян, що самостійно забезпечують добробут своїм родинам; існування внутрішніх джерел інвестування (бізнес, житло, освіта); висока платоспроможність населення, збільшення зайнятості; демократичні принципи управління. Натомість поляризоване суспільство означатиме концентрацію капіталів і влади в руках обмеженого кола осіб, безконтрольність влади, масову бідність, корупцію.

Приналежність до українського середнього класу визначається за такими ознаками: рівень доходів, власність, високий рівень професійно-освітньої підготовки, ідентифікація себе з середнім класом.

Середній клас — це не лише економічно незалежні люди, які мають власну справу. Це ті, хто активно втручається в су¬спільно-політичне життя. Вони самі вирішують, до чого застосу¬вати свій хист, вони — господарі власної долі.

В цілому середній клас задоволений своїм становищем, має пристойний рівень життя, його влаштовує існуючий порядок речей і цінностей. Йому є що втрачати, тому він проти будь-яких радикальних змін, суспільних потрясінь і соціальних експериментів.

Саме ці люди, уникаючи як крайнього лівого, так і крайнього пра¬вого флангів, є рушійною силою сучасної політичної системи. Лише вони здатні стабілізувати соціальну ситуацію в країні. Як основний платник податків, середній клас формує державний та місцевий бюджети, визначає споживчу поведінку населення, забезпечує інвестиційний потенціал, визначає поведінку електорату, формує моральні стандарти суспільства. Вони — основні наймачі всіх держструктур, а тому мають право за свої податки вимагати у держави виконання її зобов’язань перед на¬родом. Отже,

6