Гурток села Житомирського району 2012
.docx
|
Гу́йва — селище міського типу (від 1959), Житомирського району Житомирської області. Ще в статусі села Гуйва понесла втрати населення під час геноциду українського народу, влаштованого урядом СССР 1932-1933.
Новогу́йвинське — селище міського типу (від 1973), Житомирського району Житомирської області. Містоутворююче підприємство, на балансі якого перебуває все житлово-комунальне господарство містечка - Житомирський ремонтно-механічний завод (у народі - "танковий завод"). Основна сфера діяльності підприємства - ремонт та модернізація бронетанкової техніки та озброєння. Завод виробляє також товари масового споживання - опалювальні котли тощо. У селищі діють гімназія, музична та дитячо-юнацька спортивна школи, дитсадок, а також низка невеликих підприємств різних форм власності. Значна частина населення працевлаштована у м.Житомирі, з яким налагоджене регулярне пасажирське сполучення приміськими автобусами.
Озерне́ — селище міського типу (від 1959), Житомирського району Житомирської області. Історичний нарис Свою першу назву наш населений пункт отримав від розташованого поруч селища Скоморохи Житомирського району, Житомирської області. Саме в той час поблизу села Скоморохи було побудовано злітно-посадкову смугу та фактично створено аеродром, який і отримав свою першу назву «Скоморохи». З 1933 р. декілька будівель військового гарнізону увійшло до складу селища Скоморохи. Це був початок розвитку нашого військового містечка. Військові, які служили і працювали на аеродромі «Скоморохи», мешкали в селищі Гуйва та відносились до тамтешнього військового гарнізону. Для облаштування свого життя і обслуговування аеродрому вони щодня приїжджали на наш аеродром. На той час тут було побудовано лише одну злітно-посадкову смугу та деякі технічні споруди. Але на початок Великої Вітчизняної війни цей аеродром мав неабияке стратегічне значення. В селищі вже функціонувало одне крило школи. Гарнізонний Будинок офіцерів був побудований в 1936р. така ж сама будівля була і на Гуйва, де був розташований Гуйвинський військовий гарнізон. Але зараз від того будинку залишилась лише напівзруйнована труба котельні. Також функціонувало приміщення теперішнього лазарету, декілька будівель жилого сектора (№ 3,4,5,6,7). Під час німецької окупації аеродром був добудований працею військовополонених, була також прокладена бруківка через селище Скоморохи, яка з'єднала його з автошляхом на Житомир біля залізничного переїзду. У приміщенні школи під час окупації знаходилась німецька комендатура. Навесні 1944 р. на аеродром перебазувався винищувальний авіаційний полк Воронезького винищувального авіаційного корпусу, який й зараз дислокується там. Тоді ж на аеродромі розташовувався і полк авіації дальньої, від дії якого до останнього часу «тремтіла» вся Європа, бо на озброєнні полку знаходилось не тільки потужна авіаційна техніка, а й зброя масового ураження. Міжнародні зобов'язання та миролюбивий курс політики нашої держави призвели до скорочення таких військових структур, тому від полку дальньої авіації залишилась на згадку кімната-музей бойової слави в гарнізонному Будинку офіцерів та надзвуковий ракетоносець Ту-22К, встановлений на постамент на Алеї Слави Героям-авіаторам. В післявоєнний час наше селище почало активно забудовуватись. У 1945 р. військові, що обслуговували аеродром та військову авіаційну техніку, остаточно перебазувались з селища Гуйва до селища Скоморохи, а військові частини були передислоковані в новий гарнізон. В цей час були побудовані житлові будинки № 8, 9, 10, 11, 12 та інші, нові два крила місцевої школи. З 1959 року місцевий військовий гарнізон отримав нову назву - Озерненський гарнізон та відповідно аеродром – «Озерне». Приблизно з того часу почалася активна забудова. У 1963 р. було розпочато істотне реконструювання аеродрому, аеродромних та технічних споруд. Зараз добудована злітно-посадкова смуга складає в довжину 3050 м, загальна довжина магістральної та рульових доріжок для літаків понад 29 км. Злітно-посадкова смуга за своїми технічними показниками спроможна приймати всі види літаків. Влітку 1958 року з обласного центру м. Житомир до смт Озерне було налагоджено постійне автобусне сполучення за маршрутом №15 (з 2003 року - №115) „Житомир-Озерне". За цей час значно розширено і військове містечко, побудовані нові приміщення дитячого садка, пошти, поліклініки, п'ятиповерхові житлові будинки. Вагомий внесок в забудову нашого гарнізону зроблено військовими будівничими, які на протязі більше двох десятків років були розташовані в нашому гарнізоні. На 1989 рік наш гарнізон нараховував 15 окремих військових частин, але зараз залишилось набагато менше, зокрема, 9-та бригада тактичної авіації, що має на озброєнні винищувачі Су-27 та МиГ-29.
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Бараші́вка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 1250 осіб. Історія В околицях села знаходиться грунтовий могильник VI-VII ст. На початку 19 століття, після ліквідації староства, перейшло до розряду казенних сіл. Церква Петропавлівська, мурована збудована у 1849 році на кошти держави. До приходу належали: д.Альбінівка (зараз Тетерівка), Березівка, х.Давидівка, Плоскі, Довжик. При церкві діяла початкова школа грамоти. У 1795 році налічувалось 170 жителів, 33 двори; У 1911 році — 780 жителів, 130 дворів; У 1923 році — 959 жителів, 188 дворів. З початку 1930-тих населення села різко зменшується. Причина - акт голодомору, геноциду українського народу, проведений урядом СССР 1932-1933. Персоналії Уродженцями села є: Рибачок Іван Михайлович (*1899 — †1972) — український економіко-географ, кандидат географічних наук, доцент кафедри економічної географії географічного факультету Київського університету. Автор книжки «Житомирська область: географічний нарис». Журавський А. Ф. (*1952) — письменник.
Березина́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 509 осіб. Походження назви Назва «Березина» походить від березового лісу, який до недавнього часу вкривав обширну територію місцини. Географія Березина знаходиться на крайньому сході Житомирського району в 12 кілометрах від обласного центру міста Житомира. Через територію Березини проходить траса міжнародного значення «Київ-Чоп». Повз село протікають відразу 4 річки — Тетерів, Березина, Руда та Суха. Також існують озера, більшість з яких були штучно створені (ставки) для ведення господарства. Найбільшими серед них є: Березинський став, Глібка, Журавське тощо. Окрасою водного світу Березини є Кривий Яр, що є межею Житомирського та Коростишівського районів. Територію села Березини можна умовно розділити на 4 історико-географічні райони:
Рельєф місцевості представлений переважно рівнинними поверхнями, проте присутні горбисті місцини (Канарська височина), досить швидкими темпами відбувається процес яроутворення. Ліси переважно мішані з переважанням ялини, дуба, сосни, берези. Також в березинському лісі присутній майже зниклий червоний дуб, який є чисельним у місцевості Кривий Яр. Історія Березина заснована була ще наприкінці ХІХ століття, коли тут оселилися українські переселенці з Левкова. Однак, як населений пункт, село виникло близько 1910 року, під час Столипінської аграрної реформи, коли утворювалися хутірські господарства і ліквідовувалися общини. На сьогодні збереглися роди-засновники села: Морози, Канарські, Глушенки, Музики та інші. До заснування села, територія була у володінні цукрових магнатів Симиренків, які викупили її у збіднілої польської шляхти. Управління територіями здійснювалося з маєтку, що знаходився у Левкові. Досить тривалий час на території села існувала гуральня, яка була зруйнована з приходом радянської влади. Відомо також, що у XVIII століття на території села існувала поштово-кінна станція, що зберіглася до сьогодні. В цей період відбувається будівництво шляху Київ-Житомир царськими властями. У 1846 році було збудовано два мурованих приміщення. У період подій 1917–1921 рр. різноманітні діячі неодноразово бували на Березині. У 1920 році, село окупували польські війська, проте через поразку під Києвом, поляки відступили з Житомирщини, настав довгий радянський період в історії Березини. За планом політики Воєнного комунізму почалися репресії. Саме в цей період, на Березину з околишніх сіл були насильно переселені представники польської, російської та єврейської народностей. У період НЕПу, режим дещо лібералізувався, проте від 1930 року почалася насильницька колективізація. До колективізації село було розкидано на обширній території: від Левкова до Гадзинки. Тому існувало досить багато районів, які сьогодні не збереглися. У період Голодомору 1932–1933 років, село також постраждало від наслідків злочину сталінського керівництва, проте Березина на зазнала таких масштабних жертв, як це можна спостерігати в інших селах Житомирщини. 1939 року відбулась мобілізація військ для підготовки нападу на Польшу. За Пактом Молотова-Ріббенторопа від 23 серпня 1939 року, СРСР отримували території по річках Нарев-Вісла-Сян. Бійці з Березини були в складі Житомирського військового угрупування 44 — ї армії УРСР, але їх формування так і не було відправлене на фронт. По дорозі через місто Хмельницький, командуванню надійшов «стоп-приказ». Уже в листопаді поступило повідомлення про переформування частини на новий фронт, але уже на фінляндський. Майже всі бійці у січні 1940 року, були знищені на лінії Маннергейма біля Карельського перешийка. І тут стався випадок, котрий не мав аналогів ні в яких історичних фактах: командування угрупування було привселюдно розстріляне. У період Великої Вітчизняної Війни німецькі війська двічі бомбардували село. Оборону населеного пункту на себе взяла 5-та армія Потапова, проте втримати німецькі війська не вдалося. 10 липня 1941 року група армій «Південь» зайняла Березину. Штабом німецької армії стало приміщення старої кінної пошти. Активно діяло підпілля: як радянське, так і різних українських націоналістичних рухів. Всього на фронт було мобілізовано все чоловіче населення віком 18-25 років. На сьогодні (2000-ні) в селі з числа учасників тих подій лишився лише однин ветеран війни — Палійчук Федір, який є одним з найстаріших жителів села. 30 грудня 1943 року силами 1-ї гвардармії під командуванням Гречка А. А., німецькі війська були вибиті до рубежів Житомира. Період 1951—59 років — будівництво шляху Коростишів—Житомир, що здійснювався ресурсами, які були награбовані у населення. У 1959—91 роки — період економічного зростання на селі: розвиток хмільництва, підвищення соціального рівня населення. 24 серпня 1991 року населення підтримало проголошення незалежності України, що і підтвердив референдум 1 грудня 1991 року (98 % з числа усіх виборців). Економіка Комплекс колгоспу на сьогодні є повністю зруйнований, він втратив своє цільове призначення. Нині у Березині діють два заводи (приватні цехи) з вироблення меблів та пам'ятників. Наявна Березинська філія Станишівського лісництва, яка є однією з найбільших у районі. Великою популярністю серед бажаючих укріпити здоров'я, користується оздоровча база «Олімпієць», куди влітку приїздять сотні людей аби помилуватися природою й провести гармонічно вільний час. Базу неодноразово відвідували політики вищого рівня, вони також оцінили затишний куточок Житомирщини. Культура і спорт У селі функціонує школа, бібліотека та клуб для відпочинку молоді. Найпопулярнішим видом спорту села є футбол: місцева команда щорічно проводить змагання з сусідніми селами, добиваючись великих успіхів. Існує два стадіони, на яких і відбуваються матчі за участі місцевої команди. Релігійне і національне життя Більшість населення села — вірники УПЦ КП, проте серед віруючих є також представники інших віросповідань: католики, православні УПЦ МП та юдеї.
У теперішній час населення Березини всіма силами сприяє будівництву православного храму, який планується відкрити в майбутньому. Найбільшою ж теперішньою місцевою святинею є т.зв. Криничка, де щорічно відбуваються релігійні свята. В селі також функціонує баптистський Дім Молитви. Березина — багатонаціональне село, зі своїми традиціями та звичаями. Село населяють: українці, росіяни, євреї та вірмени, міжнаціональних конфліктів у селі не спостерігалось і підстав для їх виникнення наразі немає. Визначні і легендарні місця Найвідомішою будівлею, що збереглася до наших днів у селі, є кінна пошта (XVIII cт.) — на її території сьогодні діє Березинське відділення ДЕД-2. Сучасний вигляд пошта отримала у 1846 році, коли були збудовані нові кам'яні приміщення. Неподалік від пошти було неодноразово знайдено залишки старих фундаментів, які мають невідоме походження. Поряд з клубом, знаходиться сільський пам'ятник — Монумент слави загиблим у Великій Вітчизняній Війні 1941–1945 років. Однією із загадок Березини є «Бертин міст». Хоча ця споруда і не збереглась до наших днів, проте й дотепер лишається у пам'яті місцевих жителів у формі переказу.
Березі́вка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення 1967 осіб. Кількість дворів - 306. Географія Розташоване за 16 кілометрів від районного та обласного центру - міста Житомира й за 5 кілометрів від залізничної станції Дубовець. Через село проходить траса міжнародного значення «Київ-Чоп». Історія Засновано ніби у 1200 році, в період роздроблення Київської держави. Ця версія ґрунтується лише на факті, що на околицях села виявлено предмети часів Старої України. У 1917 село входить до складу УНР. Але 1920 його окуповують російські комуністи. А невдовзі село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. 9 липня 1941 із села втекли організатори Голодомору - сталіністи. У Другій світовій війні на боці СССР брали участь 240 жителів села - переважно насильно мобілізованої молоді. З них: 33 - загинуло, 205 - нагороджено відзнаками із пентаграмою та портретами Сталіна. СССР повернувся до села 31 грудня 1943 року. У селі існував колгосп ім.Ватутіна, на сьогодні майже повністю зруйнований, втратив своє цільове призначення. Раніше високорозвиненим було хмелярство та льонарство, проте ці галузі зараз занепали.
Інше У селі функціонують: середня школа, де 15 учителів навчають 140 учнів, клуб для відпочинку молоді, три бібліотеки з книжковим фондом 26 тисяч примірників, сільська амбулаторія.
Бистрі́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 352 осіб. Історія В околицях села знаходиться поселення ІІ-І тис. до н.е. та змійовий вал Х-ХІ ст. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Богданівка •
Богдані́вка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 9 осіб. Болярка •
Боля́рка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення 288 осіб. До Другої світової війни - Здань-Болярка. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1932-1933.
Бондарці́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 48 осіб.
Буки́ — село в Україні, Житомирському районі Житомирської області. Населення 477 осіб. Орган місцевого самоврядування — Буківська сільська рада.
Історія В околицях села люди жили вже з ранньослав'янських часів. Біля села знаходяться поселення VIІ-VIII ст., Х-ХІІ ст. та група курганів Х-ХІІ ст. В писемних джерелах Буки відомі з кінця XVIII ст. Належали варшавському банкиру Фрідріху Коббруту. У 1802 р. за борги село перейшло до дворянина Матвія Лишкевича. З 1830 р. ним володів Антон Нікорович, а з 1843 р. його сини - Віктор-Адам та Ігнатій. У 1853 р. воно було придбане графом Броніславом Дзялинським та приєднане до Денишівського маєтку. Після його смерті село успадкувала його дружина Марія та донька Людвіка, в заміжжі Стадницька. У 1887 р. воно було придбане братами Михайлом та Андрієм Дурилінами. У 1898 р. частина поміщицьких земель (837 десятин) була продана Буківській сільській громаді. У 1898 р. в селі було відкрито однокласне сільське училище. У 1795 р. в селі проживало 230 жителів та було 32 двори; 1899 р. - 690, 128; 1911 р. - 688, 130; 1926 р. - 1792, 256; 1941 р. - 1048, 204; 1973 р. - 876, 318. Порівнявши дані 1926 та 1941 рр. видно яких жахливих наслідків завдали селу радянські перетворення (розкуркулення, репресії, голодомор), населення села зменшилося майже наполовину. На фронтах ІІ ствітової війни воювало 150 мешканців села, 64 з них загинуло, 52 нагороджені орданами та медалями. На 1973 р. в Буках була восьмирічна школа де вчилося 198 учнів; клуб на 300 місць, фельшерсько-акушерський пункт та будинок побутових послуг. Персоналії
Васи́лівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 299 осіб.
Вереси́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 3600 осіб. Географія Село Вереси розташоване в 12 кілометрах на північно-східній частині міста Житомира в поліській зоні області. Місцевість села рівнинна, з невеликими височинами та болотами. Ґрунти підзолисті, місцями чорноземи. Історія Походження села пов’язане з легендою: в давнину на його території всюди росла дика рослина – «верес», яка утворювала суцільний килим зарослів і, очищаючи від них місце для проживання і землеробства, поселялися перші жителі. Дату появи перших поселенців Вересів встановити важко. Село горіло, руйнувалось і відбудовувалось, міняло своє місце і межі. Жителі часто переховувалися у лісах і болотах, щоб потім знову повернутись до рідних місць, до землі – годувальниці, до своєї малої батьківщини. Вперше в історичному літописі село Вереси згадується в 1609 році. В селі налічувалось близько 500 дворів, населення майже 1500 чоловік. Вересів чани з давніх-давен відзначали хистом господарників, мали прив’язаність до землеробства, кущових виробів, торгівлі. На північний схід від села Вереси було знайдено залишки двох закинутих шахт, де добували залізну руду, яку вивозили на виплавку в Житомир та Крошню. Про давність перших поселень на землях нинішніх Вересів свідчать залишки старовинних курганів невідомого походження, камінних хрестів (періоду XV – XVI ст.). Знайдено в різні часи останки поховань, глиняного посуду, чавунні медальйони, церковні хрести і дзвони, зброя давніх часів (бойові сокири, шаблі, списи), предмети домашнього вжитку та знаряддя праці кам’яного віку. На західній околиці села проходив постовий тракт (дорога) С. Петербург – Житомир – Одеса (XVIII – XIX ст.). В стародавній сільській церкві, що існувала в селі з XVI – XX ст. було знайдено (згодом втрачено) старослов’янські записи на пергаменті завдяки яким можна було б відкрити багато невідомих сторінок з життя селян тих далеких часів. В архівних документах, що збереглися, село Вереси згадується в судових актах за 1609 рік по справі конокрадства, але за історичними даними, знахідками і легендам, описами історії вересівського приходу, можна зробити висновок, що перші поселенці тут з’явилися значно раніше (декілька століть до цього). Існує твердження місцевих істориків, що вересівчани, як і в інших місцевостях краю, отримували прізвища від місця їх проживання. За переказами і пам’ятками старовинні Вереси почали своє заснування у західній частині теперішнього села. Там колись існувала церковна споруда і старе кладовище. Біля 1700 року почалося відродження села. Його заселяли жителі що поверталися до рідного краю, і вихідці з інших місць – вільний і кріпосний люд. За свідченнями архівних матеріалів з Північного Полісся переселялися поліщуки, пінчуки, литвини; з Волині – волинці; з Галичини – древницькі. У 1883 на кошти прихожан в селі була побудована нова дерев'янна церква Покрови Богородиці. До приходу належала д.Городище. Пережило воно і Радянсько-німецьку війну. До 1924 року в селі працювала трьохрічна школа, пізніше – чотирьохкласна з двома вчителями. Оформлення товариського центру села Вереси, основного планувального елемента та території села: тут зосередженні адміністративні (сільська Рада), культурно - просвітницький (Будинок культури, дитячий садок, бібліотека, школа), торгові і побутові об’єкти, розташовані навколо площі і вулиці Леніна. Головна площа – місце проведення політичних і культурно-масових заходів. Пішохідні алеї і підходи до Будинку культури вимощені кольоровими бетонними плитами. Перед входом в сільську Раду, контору – декоративні композиції з квітників, ваз. Сквер, розміщений на головній площі, представлений у вигляді партерних газонів з квітниками із багаторічних трав та кущів. Тут є місця для відпочинку, поставлені ліхтарі. Нині село Вереси стоїть в зелені, пишається своїми родючим землями, добрими та щедрими людьми. Село досягло високого рівня культурно-побутового і комунального обслуговування. Добре розвинені транспорт, будівництво у сфері побуту.
Вертоки́ївка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 756 осіб. Історія Поруч з селом знаходиться поселення ХІІ-ХІІІ ст. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Верши́на — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 37 осіб.
Ви́года — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 289 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Висо́ка Піч — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 2159 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Сучасний стан В селі діє дві невеликі середні школи, православна церква, сільська амбулаторія та клуб. До села відносять військове містечко, яке залишилось після розформування військової частини. Походження назви Назва "Висока Піч" - присвята небесній Провідній зорі (Гестія, Гера, Табіті, Говерла, Ізіда, Агні). Гестія - богиня вогню (Горинь) і богиня домашнього вогнища (Піч). Греки говорили: "Танцювати від Гестії". Українці кажуть "Танцювати від Печі". Назва "Висока Піч" присвячена небесній (високій) богині вогню і домашнього вогнища (Піч).[Джерело?] На честь Провідної зорі названа "Україна" (грецьке "Ουκραινα", "Ουκρανια" - Дежава). Провідна зоря - Державна Богоматір. Інші назви Провідної зорі: Раївка, Радомишль, Умань, Треполь (Обертаюча), Конотоп, Охтирка тощо. В "Енеїді" Вергілія про небесну богиню сказано: "Батьківським бистрим перуном метала з-за хмар піднебесних". Козаки називали богиню "Січ" (богиня блискавки і небесного вогню). Джерело: Оксентій Онопенко. Словник "Образи української міфології в історії і географії"
Вишне́ве — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення 131 особа. Історія Поруч з селом знаходиться поселення ІІ-І ст. до н.е. До Другої світової війни звалося Ляхівці. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Воли́ця — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 405 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Га́дзинка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 625 осіб. Історія Село під назвою Газинка згадується в акті від 15 травня 1605 р. з приводу вбивства селянина цього села Остапа Воробья, що здійснив поміщицький син Філон Воронич. Коректних версій походження назви села немає. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932-1933. Географія Головна артерія села - Руда (притока Тетерева); також прусутні озера, серед яких найбільшим є Гадзинський став, який відданий в оренду. Рельєф переважно рівнинний, з незначними височинами. Грунти різноманітні: від буроземів до чорноземів. Інше В селі функціонуютє церква, баптистський Дім Молитви, медпункт, пошта, дев'ятирічна школа. Колгосп втратив своє цільове призначення.
Гай — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 267 осіб. До Другої світової війни - Бобрик. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Глибо́чиця — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. До 1946 — Вацків. Населення 2817 осіб. День села — Різдво Пресвятої Богородиці (Друга Пречиста), 21 вересня. Під час геноциду українського народу 1932—1933, село піддано комуністичному терору шляхом занесення на так звану чорну дошку. Географія Село Глибочиця центр сільської ради. Розташоване на східній околиці міста Житомир на автотрасі державного значення М06 Київ-Чоп за 7 км від районного та обласного центру й залізничної станції Житомир. Історія Стара назва с. Вацьків (Вацково), можливо, походить від того, що першим поселенцем тут був селянин Вацько (єврей чи поляк невідомо), який мав свою корчму в районі старого шляху на Київ і був добре відомим правителям Житомирського Замку. Документів, які б засвідчили про це, нема, але можна зробити висновок за аналогією з тим, що назви сіл Смоківка і Корбутівка походять від того, що там були корчми Смока і Корбута. Тепер ці села ввійшли в склад міста Житомир. Щодо нинішньої назви Глибочиця, яку село отримало в 1946 році, то невідомо ким було запропоновано перейменувати село, але ця назва співзвучна назві річки Глибочиця (м. Київ), яка впадала в притоку Дніпра Почайну. Найдавніша історична згадка про село — 1571 рік. У Короткому описі історії Волині говориться про те, що Вацьків було дрібним поселенням і належало до Житомирського Замку. Населення було невеликим. На 20 березня 1845 року в селі проживало всього 43 жителі (8-10 хат). Землі (1855) — 998,03 десятини. Селянам і шляхті належало тільки 99,95 десятин; казенному маєтку Житомирського земського старостаті — 58,15 десятин (з них під лісом 29,13 десятин). У селі не було ні церкви, ні інших суспільних закладів, окрім корчми. Навіть покійників хоронили в с. Калинівка, де на той час була церква. Серед інших подій того часу — стихійні лиха: пошесті, пожежі тощо. У пореформенний період (1861 рік) Вацьків -це близько трьох десятків дворищ, декілька хутірців. В середині ХІХ століття населення Глибочиці збільшилося за рахунок переселенців. Селянський банк взяв у казни намічену для заселення землю і віддав на виплату селянам. На ці землі переселилися сім'ї з села Тригір’я, Ушомирської та Пулинської волостей. Приблизно в той же час, одержав наділ в 160 десятин і поселився під лісом на північній стороні нового шляху на Київ статський радник (рівний генералові) Іван Вікторович Судзіловський. Наприкінці ХVІІІ століття царський уряд розпочав будувати новий шлях на Київ. Селяни брали активну участь у будівництві: підвозили возами землю та каміння до дороги, гатили низинні місця, насипали вручну насипи, дробили велике каміння на щебінь, будували в селі Березина перекладну поштову станцію. З появою важливого шляху сполучення, через наявність казенної землі і близькість до міста, село розросталось. Найбільше в кінці ХІХ століття і особливо на початку ХХ. Наприкінці ХІХ століття громада села за свої власні кошти відкриває школу та будує дерев'яну церкву, яку було викуплено в Житомирі на Подолі, перевезено і зведено біля сільського кладовища. Церква проіснувала до 1941 року і була спалена німецькими військами (у ній сталінські диверсанти переховували зброю і боєприпаси). На початку ХХ століття, майже до першої світової війни, опановувалися різноманітні ремесла (столярство, ковальство, швацтво, кравецтво і т. д.) і цілий ряд виробництв, які забезпечували зростання попиту міського населення Житомира. Окремі господарі в селі Вацьків займалися ними одночасно із сільським господарством. Поряд з традиційними сільськогосподарськими культурами, в 1907—1910 роках, після столипінської реформи, почали вирощувати хміль. В Житомирі (1903 рік) організовується Волинське товариство хмелярства, за сприяння якого 1914 Волинське Губернське Земство закладає на території Ґадзинсько-Вацьківської Земської дачі (нині територія Глибочиці і м. Житомир біля Обласної насіннєвої станції та Інституту сільського господарства Полісся) перший український дослідний хмільник «…з метою постачання населенню, що займалося вирощуванням хмелю, посадкового матеріалу, перевірки в умовах Волині технічної і економічної доцільності культивування нових сортів хмелю та пристосування кращих сортів, поширення культури й всіх потрібних для цього знань серед населення…». Цей захід став основою розвитку хмелярської науки на теренах Житомирщини, пізніше на базі дослідного хмільника відкрита Українська науково-дослідна станція хмелярства, затим Науково-дослідний і проектно-технологічний інститут хмелярства. У складі УНР Після лютневої революції 1917 р. у Вацькові влітку та восени 1917 року селяни самовільно розорювали поміщицьку землю, ділили майно. Уряд Центральної Ради не зміг втримати владу на Волині і після відступу від Житомира основних загонів, вірних Центральній Раді, село було окуповано військами Червоної Армії. З 1918 по 1921 чотирнадцять разів село то звільняли від комуністів, але воно знову було захоплено комуністами. Перший період радянської окупації 7 червня 1920 року червоні загони під орудою Семена Будьонного захопила Житомир та околиці, остаточно встановивши більшовицький режим. 12 липня 1920 у Вацькові відбулося загальне зібрання селян, на якому виступили представники Волинського партійного комітету більшовиків і була проголошена влада Рад. Незабаром в селі був створений комітет незаможних селян, сільревком та земельна комісія, яка розпочала провокувати масові конфлікти на майновому ґрунті. З березня 1921 року село входило до Житомирського повіту Волинської губернії. За постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 року Вацьків було віднесено до Левківського району Житомирської округи Волинської губернії. Внаслідок чергового етапу адміністративної реформи в Україні (червень 1925 року), було ліквідовано губернії, а село було віднесено до Іванківського району Житомирської округи. 15 вересня 1930 року поділ на округи в Україні скасовувався, натомість встановлено було нові межі адміністративних районів та міст. За цим розподілом Вацьків було приєднано до Житомирського міського району. 22 вересня 1937 року було створено Житомирську область. Село було віднесено до новоствореного Житомирського району. В 1924 році було створено Комітет незаможних селян, в 1928 році створено партійний осередок ВКП(б) та Вацьківське машино-тракторне товариство. Для розповсюдження ідеї партії про об'єднання селян в колгоспи в жовтні 1928 року в селі Вацьків було проведено свято «День Врожаю». 25 селян членів КНС і Дослідна станція Хмелярства принесли свої експонати на виставку городини і рільництва. Треба сказати, що велика частина передових селян-незаможників у той час тісно співпрацювала з Дослідною станцією хмільництва, зокрема, надавали свої хмільники для проведення наукових досліджень, впроваджували у своїх господарствах наукові розробки, нові сорти хмелю. 22 жовтня 1930 організований колгосп «День Урожаю», а 19 серпня 1931 року в західній частині села ще один колгосп «Незаможник». До колгоспів відійшла пограбована земля хуторів, жителів яких насильно депортували до села. Терор голодом У вересні 1933 року село було занесено на так звану «чорну дошку» — ніби «за злочинний зрив планів осінньої сівби». За неповними та розрізненими даними сільради, у 1932—1933 роках загинуло 93 особи. Експлуатація села 1934 побудовано ще один будинок під школу і в 1934—1935 роках відкрито семирічну школу. З 1935 року в селі відкрито медичний пункт. За «досягнуті успіхи» в розвитку сільського господарства колгосп «День Урожаю» був у 1939 році учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Провідне місце в економіці села належало сільському господарству, головними галузями якого були зерново-бурякове рослинництво та м'ясо-молочне скотарство. Значне місце посідала також культура хмелю. Село славилося своїми хмільниками, які давали високі врожаї й приносили значні прибутки окупаційній владі. Німецько-радянська війна В січні-березні 1942 року за ініціативою Г. П. Міщенка та Плотницького В. П. було створено Житомирський підпільний райком комсомолу. На голів призначено жителів села Вацьків В. П. Плотницького, другим — І. І. Шинальського. З допомогою агентів з інших сіл району та міста Житомир, вацьківчанами налагоджений зв'язок з невеликим партизанським загоном Федора Кокарєва (Великі Кошарища), а потім з загоном Адама Цендровського (діяв в районі Левкова, Буймира, Івниці). Пізніше підпільні організації діяли разом із загонами С. Ф. Маликова й А. Н. Сабурова. Село було звільнено від німецької окупації 30 грудня 1943 року. На території села споруджено пам'ятник-обеліск односельчанам- жертвам німецько-радянської війни. На сільському кладовищі, де заховані 117 радянських воїнів, встановлено монумент «Скорботна мати». Другий період радянської окупації В 1959 році було об'єднано чотири села (Березина, Глибочиця, Гадзинка, Нова Вигода) в одну сільську раду, а колгоспи об'єднали в колгосп «Будівник комунізму». Підприємство мало 3810,5 га землі і спеціалізувалося на вирощуванні зернових культур, картоплі, хмелю, городини, цукрового буряку, м'ясо-молочному тваринництві. Найбільших успіхів колгосп досягав під головуванням Бугайчука О. І. та Ткачука В. І. Сучасність У селі розміщена загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, яка побудована в 1983 році. Директор Нікітенко С. В. Силами громади в 1991—1996 роках побудовано Храм Різдва Богородиці Української православної церкви Житомирської єпархії. Настоятель храму — отець Миколай (Рибачок). У селі працюють: Будинок культури та сільська бібліотека, дитячий дошкільний заклад, поштове відділення, амбулаторія загальної практики сімейних лікарів, пункт ветеринарної медицини, два магазини «Укркоопспілки», 7 приватних магазинів, ТОВ «Житомирнасінтрави», 8 приватних підприємств та АЗС.
Глибочо́к — село в Україні, Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 570 осіб. Історичні відомості Поруч з селом знаходиться стародавній курган. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі П'ятківської волості Житомирського повіту Волинської губернії мешкала 271 особа, налічувалось 36 дворових господарств, існували православна церква та постоялий будинок[1]. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 496 осіб (259 чоловічої статі та 237 — жіночої), з яких 450 — православної віри[2]. Село постраждало внаслідок Голодомору в Україні 1932—1933.
Голове́нка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 614 осіб. До Другої світової війни - Головинка. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Городи́ще — село в Україні, Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 212 осіб. Історичні відомості В селі розташоване городище ХІІ-ХІІІ ст. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі П'ятківської волості мешкала 357 осіб, налічувалось 37 дворових господарств, існували православна церква та постоялий будинок[1]. 22 листопада 1921 р. через Городище, вертаючись з Листопадового рейду, проходила Подільська група (командувач Сергій Чорний) Армії Української Народної Республіки. Село постраждало внаслідок Голодомору в Україні 1932–1933.
Гра́бівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 21 осіб. Колишня назва - Велика Грабівка. Вніч на 22 листопада 1921 р. через Велику Грабівку, вертаючись з Листопадового рейду, проходила Подільська група (командувач Сергій Чорний) Армії Української Народної Республіки.
Дави́дівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 271 осіб. На мапах 1850 р. значиться як хутір Александровського. Під час коллективізації 30х років хутір було перенесено до річки Лісова і об'єднано з хутором Давида під єдиною назвою Давидівка. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Двіре́ць — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 534 осіб. Орган місцевого самоврядування — Сінгурівська сільська рада Історія Поруч з селом знаходиться два поселення І тис. до н.е. та поселення XVIII-XIX ст. н.е. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Дениші́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення - 1164 осіб.
Географія Розташоване на трасі Житомир-Чуднів, на скелястому березі річки Тетерів. Історія Поруч з селом знаходиться декілька поселень першої половини І тис. до н.е., VI-VII ст. н.е. та курганна група Х-ХІІІ ст. У 1848 - 1901 роках у селі працював металургійний завод. Пам'ятки
Руїни палацу родини Терещенків. Палац був побудований в кінці XIX ст. за проектом архітектора П.Голландського. Туризм
До́вжик — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 611 осіб.
Дубове́ць — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 429 осіб. У селі розташована однойменна станція Південно-Західної залізниці. За 5 кілометрів від станції знаходится Березівська спеціальна школа-інтернат, де навчаються діти з вадами слуху з усих областей України. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1932-1933.
Залі́зня — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 177 осіб. До Другої світової війни - Железняки. 22 листопада 1921 р. через Железняки, вертаючись з Листопадового рейду, проходила Подільська група (командувач Сергій Чорний) Армії Української Народної Республіки. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Замо́жне — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення 247 осіб. Історія До 5 серпня 1965 р. село мало назву Корчівка. Поблизу села знаходиться курганна група VІ-ІХ ст. Відоме з першої половини ХІХ ст. Належало дворянину Антону Спасовському, з 1904 р. - штабс-капітану Миколі Масленникову. У 1899 р. в селі проживало 372 мешкаців і було 60 дворів; у 1926 р. відповідно - 408,75; у 1941 р. - 309,65. Порівняння даних за 1926 та 1941 рр., дає змогу уявити наслідки радянських перетворень на селі (розкуркулення, репресії, голодомор) - кількість мешканців зменшилася на чверть. З 3 березня 1987 р. Заможне стало центром сільської ради.
Заріча́ни (з 1946 р., стара назва Псища) — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення - 2216 осіб. Географія Знаходиться на правому березі річки Тетерів навпроти центральної частини міста Житомир. Історія Люди в околицях села жили з часів палеоліту та неоліту. Поруч з селом знаходяться поселенння доби палеоліту, неоліту, ряд поселень І тис. до н.е., VIII-IX н.е. та ряд поселень ХІІ-ХІІІ ст. Вперше згадується 24 грудня 1649 року в «Актовій книзі Житомирського гродського уряду» як Псисчов. До Другої світової війни - Псище. Місцевість на правому березі річки Тетерів в районі Зарічан була заселена ще у давні часи. Зарічанська група курганів доби раннього залізного віку відносить до ранньо-скіфського часу і датується VII — поч. VI ст. до н.е. Три кургани групи дослідив у 1893 році житомирський археолог Сергій Гамченко. Кургани знаходились приблизно на правому березі річки Гуйва, в районі бази відпочинку заводу хімволокна. До нашого часу кургани не збереглися. Власне поселення Зарічани відоме як Псище з XVII ст. Через Псище з міста проходив давній Чорний чумацький шлях. Назва поселення, очевидно, походить від давнього промислу його жителів — тут утримувались псарні, в яких вирощували та тренували собак для полювання на бобрів та лісове полювання на феодальному Ловчому путі. Сучасна назва (з 1946 року) — Зарічани. Комуністичний Голодомор Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Іва́нівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення - 1637 осіб. До Другої світової війни - Янушівка. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Іва́нківці — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення - 489 осіб. До Другої світової війни - Янківці. Історія Поруч з селом знаходяться поселення І тис. до н.е., III-V ти ХІІ-ХІІІ ст.ст. н.е. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Кали́нівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 671 осіб. Історія Поруч з селом знаходится декілька поселень І тис. до н.е., III-V та ХІІ-ХІІІ ст.ст. та поселення VIII-X та Х-ХІІ ст.ст. У 1870 р. в селі на кошти прихожан було побудовано дерев'янну церкву Покрови Богородиці. До приходу приписані с.Вацко (зараз Глибочиця) та с.Гадзинка Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Ка́м'янка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 602 осіб. Відстань до райцентру становить 11 км і проходить автошляхом місцевого значення. Історія Поруч з селом знаходиться поселення доби неоліту. Село згадується в документі щодо крадіжки коней від 5 липня 1609 р. У 1869 р. було відремонтовано стару церкву Святого Димитрія. До приходу належала д.Павшанка. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Катери́нівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення 99 осіб. Село перебуває на межі зникнення через акт геноциду українського народу, вчинений урядом СССР 1932-1933. Тоді голодом убито не лише основну частину репродуктивного населення, але й дітей та старців. Масштаби втрат непорівнянні із часами Другої світової війни.
Клі́тчин — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 559 осіб.
Ко́дня — село Житомирського району, Житомирської області. Історія Поруч з селом знаходяться поселення І тис. до н.е., III-V та ХІІ-ХІІІ ст.ст. Литовський та польський період Містечко під назвою Кодеденград вперше згадується у письмових джерелах 1301. Знаходилася у складі Литовського князівства 1362, а після його об'єднання з Польщею в 1569 – у складі Речі Посполитої. В цей час Кодня належала знатному білоруському княжому роду Сапіги. В кінці ХІХ ст. вона належала графу Аполону Лєдоховському. Коліївщина Вигляд Кодні. ХІХ століття У 1768 в Холодному Яру поблизу Чигирина почалося повстання запорожців і гайдамаків під керівництвом Максима Залізняка та Івана Гонти, що отримало назву «Коліївщина». Повстанці захопили ряд міст: Середнього Придніпров'я, штурмом узяли Умань, і Річ Посполита була вимушена звернутися до Катерини II з проханням сприяти в придушенні бунту. Російські і польські війська незабаром розгромили розрізнені загони повстанців, а захоплені в полон повстанці жорстоко покарані. Влаштовувалися показові страти в різних містах Речі Посполитої, а в Кодні відбулася масова різанина. Під керівництвом польського воєначальника І. Стемпковського повстанцям рубали голови, садили на кіл, четвертували. Тут стратили близько 300[1] учасників «Коліївщини», і село стало символом скорботи і пам'яті про волелюбних і непокірних синів українського народу. Як писав у своїх спогадах Михайло Станіславович Чайковський:
До 200-ліття трагедії на околиці Кодні, на козацькому кургані-могилі, оточеною щільним кільцем дерев, встановлений монумент пам'яті учасників «Коліївщини» (29 червня 1968 р.) Комуністичний Голодомор 1917 Кодня увійшла до складу УНР, але внаслідок Громадянської війни у 1920 році зайнта військами Червоної армії. 1929 відбулась масова колективізація з вилученням земель у заможних землевласників. 1932 населення пережило Голодомор, який забрав життя переважно дітей та старих. Через 9 років Кодня була окупована німецько-фашистськими загарбниками. Пам'ятки Визначними архітектурними пам'ятками села є: церква Різдва Богородиці побудована у 1841 р. у стилі класицизм коштом поміщика Михаіла Леонтієвича Корженєвського; дзвіниця побудована у 1863 р. коштом прихожан та держскарбниці. У роки незалежності України в Кодні був встановлений ефектний, виконаний з поліського рожевого граніту, пам'ятник Т. Шевченку, що побував тут 1846. Визначні місця
Див. також
Персоналії
В селі народилися:
Корча́к — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 472 осіб. Колишня назва села - Корц. Історія Поруч з селом знаходяться декілька поселень доби неоліту та поселення V-VII ст. відкрите у 1921 р. С.С.Гамченко, яке дало назву Корчацькій археологічній культурі. На західній околиці поселення V-VII ст. археологи знайшли розташовану яму (60 х 70 см, глибина 20 см), на дні якої лежали сім глиняних хлібців, що дало змогу вважати городище сакральним[1]. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Географія Село розташоване на березі річки Тетерів. Від обласного центру до села Корчак 15км. Через село проходить траса Житомир - Хмельницький. Література Під Житомиром на Тетерів-ріці, Корчували ліс, селились праотці. В ряд — садиби понад шляхом — наш Корчак, Що вглядається в майбутнє, як хлопчак.
Стерегли село лобасті валуни, Це прибульці з крижаної давнини. А село, немов родина — всі свої, Переспівують тут півнів солов'ї. Як всі села України — на вітрах, Подолало воно важкий, гідний шлях: І від голоду страдало, й від війни, Та плекало і ремесла, і лани.
Проводжав Корчак синочків, на Фронти, А тепер їх проводжає у світи, Та лишає у серцях навік тепло Невелике рідне батьківське село.
А село росте й заспівує пісні Про корчацькі зорі радісні, ясні. Що злітають нам на щастя по ночах На село благословенне — наш Корчак. Марія Зіновчук
Кринички (Буймир) •Крини́чки — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення - 78 осіб (2009). Орган місцевого самоврядування — Туровецька сільська рада. Історія Поруч з селом знаходиться поселення ІІ-І тис. до н.е. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Адміністративні зміни Наприкінці 1970-х років село Буймир перейменоване на Кринички. Перейменоване на Буймир рішенням Житомирської обласної ради від 18 березня 2010 року № 1062 «Про внесення змін в адміністративно-територіальний устрій Житомирської області»[1]. 8 вересня 2010 року Житомирська обласна рада рішенням №1202 скасувала перейменування села та повернула йому назву Кринички[2].
Крута — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення - 121 особа. Історія Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Адміністративні зміни До 2010 року мало назву Крути. Уточнене (перейменоване) рішенням Житомирської обласної ради від 18 березня 2010 року № 1062 «Про внесення змін в адміністративно-територіальний устрій Житомирської області»[1]. Верховною Радою уточнення поки не затверджене.
Левкі́в — село в Україні, Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 2886 осіб. Географія Основна артерія села - річка Тетерів, яка має чисельні притоки. Село розкинулося саме по розлогих схилах річки, а районів села навіть більше ніж в обласному центрі - Житомирі. На території Левкова досить велика кількість лісу, функціонує лісництво. Заснування й походження назви Село під назвою Ловкова згадується в інвентарі м.Житомира від 1501 р., що був складений за короля Польщі Олександра і підтверджений Станіславом Августом 22 квітня 1788 р. За цим документом в Левкові жило 10 данників, що платили данину м.Житомиру медом, 18 пахарів, що платили «подимне» і 5 ловчих, що ходили на полювання для міста. Певно від того, що в селі жили мисливці воно і отримало назву Ловків, проте з середина ХІХ ст. поселення почало називатися Левків. Історія Люди в околицях села живуть з часів І тис. до н.е., поруч з селом знаходиться поселення тих часів. Починаючи з нашої доби людина тут живе майже безперервно. Поруч з селом знаходяться поселення І-ІІ, III-V, Х-ХІІІ та ХІІ-ХІІІ ст.ст. До 1569 року, село входило до Великого князівства Литовського, однак після Люблінської унії, прилеглі землі перейшли до складу Польщі. Почалася ера польського панування: посилився національний, релігійний та економічний гніт. Відразу з включенням Правобережжя до Польщі, на всіх теренах починається масове закріпачення селянства, яке негативно вплинуло на економічне становище села. 1793, за другим поділом Речі Посполитої, Правобережжя входить до складу Російської імперії. Левків стає одним з найбільших поселень Житомирщини, активно починається уже російський процес закріпачення. У ХІХ ст. село перетворилося у один з центрів цукрової промисловості Полісся, у Левкові функціонувало два заводи династії Терещенків. Тут був їх родовий маєток і селище слугувало своєрідною "столицею" регіону. Пізніше, на базі маєтку, була утворена чотирьохрічна школа, яка перетворилася і на центр грамоти регіону. За наукою сходилися всі з навколишніх сіл. У 1862 р. на кошти прихожан в селі була побудована дерев'янна церква Преображення Господнього. До приходу належали д.Бистрі та д.Кошарища. У 1869 р. на цвинтарі була побудована каплиця. У період національної революції 1917-1921, село Левків не раз переходило з рук в руки різних сил, проте остаточну перемогу встановили більшовики. За часів СРСР Левків став одним з найбільших сіл України, чисельність населення швидко зростала. Відбувся швидкий розвиток хмільництва й сільського господарства. В селі функціонувало дві школи: середня і восьмирічна. Крім учнів села тут навчалися діти із навколішніх сіл Бистри,Калинівка, клітчин.
Голодомор В 1933 та 1947 роках село пережило голод.Відмічаються випадки голодних смертей.
Інфраструктура На тиреторії села функціонують млин, [[Церква (храм)|, , школа, амбулаторний пункт, будинок культури для відпочинку молоді, будується дитячий садочок, також на тиреторії селищної ради функціонують завод по виготовленню залізобетону, сільськогосподарське підприємство "Сонячний пагорб", Левківське віділення "Райпотребсоюзу" та близко десяти приватних лісопильних господарств. Інше Історія цього села надзвичайно багата, тому уже досить довго зберігаються віковічні традиції які й досі можна спостерігати під час свят. Левковці були засновниками с.Березина, Туровець, Млинище та інших.
Леоні́вка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 130 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Лісовщина — село в Україні, Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 40 осіб. До 2010 року мало назву Лісівщина. Уточнене (перейменоване) рішенням Житомирської обласної ради від 18 березня 2010 року № 1062 «Про внесення змін в адміністративно-територіальний устрій Житомирської області»[1]. Верховною Радою уточнення поки не затверджене.
Лі́щин — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 1265 осіб. Історія Під назвою села Лещина згадується у скарзі воєводи Берестейського Гаврила Горностая від 1 серпня 1587 р. на воєводича Берестейського Фрідриха Тишкевича, який розорював його маєтності в цьому селі. В скарзі Остафея Стрибеля від 21 квітня 1618 р. воно означається як містечко. У 1730 р. в селі було побудовано церкву Різдва Богородиці. У 1853 р. її було відремонтовано коштом поміщика Людвига Миколайовича Поляновського. У 1805 р. коштом стольник перемишльського Юзефа Поляновського було збудовано костел Св.Трійці до якого належала каплиця в Іванкові. На кінець ХІХ ст. в селі була синагога та розташовувалася єврейська міщанська канцелярія. В селі працювало 2 водяних млина, 12 магазинів, 16 ремісників та фабрика смоли. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Тоді ж до сільської ради приписані землі повністю знищеного комуністами с. Тулин.
Лука́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення — 1241 особа. Історичні відомості 1858 року в селі було збудовано дерев'яну церкву Св. Миколая. До приходу приписано с. Млинище. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селу Ліщинської волості Житомирського повіту Волинської губернії мешкала 479 осіб, 54 дворових господарства, існували православна церква та постоялий будинок[1]. З 1884 р. діяла церковно-прихідська школа. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1124 осіб (537 чоловічої статі та 587 — жіночої), з яких 1017 — православної віри[2]. 22 листопада 1921 р. через Луку, вертаючись з Листопадового рейду, проходила Подільська група (командувач Сергій Чорний) Армії Української Народної Республіки. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932–1933. Освіта та культура В селі діє ЗОШ І-ІІІ ст. Відомі уродженці
Література
Миролю́бівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 629 осіб. До Другої світової війни - Розкопана Могила. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Миха́йлівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 186 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Мли́нище — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 558 осіб. Історія Поруч з селом знаходяться поселення III-V та ХІІ-ХІІІ ст.ст. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Мо́шківка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 44 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Мусі́ївка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 16 осіб.
Нова́ Васи́лівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 466 осіб. Нова́ Ви́года — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 91 осіб. Опис Нова Вигода - невелике, тихе село на північному-сході Житомирського району. Знаходиться за 14 км від обласного центру - м.Житомира. Географія Більшість території Н.Вигоди - рівнинна поверхня, проте досить частими є горбисті місцини. Водні ресурси села представлені ставом, який відданий в оренду. Історія Поруч з селом розташовані поселення ІІ-І тис. до н.е. та XVI-XVIII ст. н.е. Інше Приміщення колгоспу, млина, сільського клубу, перестанли функціонувати й втратили своє цільове призначення. В селі відсутня школа, активно скуповується земля приватними підприємцями під забудову.
Нова́ Ру́дня (колишні назви: Ново-Пятецька, Фесарка і Рудня) — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 219 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Села Ново-Пятецька, Фесарка і Рудня були майже знищені комуністами і їх об'еднали в одне село - Нова Рудня. Перед війною у Нову Рудню було переселено жителів хуторів.
Новосе́лиця — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 55 осіб.
Озеря́нка (до 1948 — Велика Татаринівка) — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 576 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932–1933. Історичні відомості Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Велика Татаринівка Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії мешкало 1184 особи, 160 дворових господарств, існували православна церква, 2 часовні, школа, постоялий будинок, лавка[1]. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1691 особи (874 чоловічої статі та 815 — жіночої), з яких 1673 — православної віри[2].
Олі́ївка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 665 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Павле́нківка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 66 осіб.
Пе́рлявка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення 224 особи. Історія Поруч з селом розташовано поселення VI-VII ст. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932-1933 рр. Пам'ятки Водоспад Вчелька на р. Гнилоп'ять - за 4 км від села.
Піски́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 1469 осіб. Історія Люди в околицях села живуть з часів Трипілля. Поруч з селом знаходяться поселення ІІІ тис. до н.е. (трипілля), І тис. до н.е. та VIII-ІХ ст. н.е. Під назвою Пісок село згадується в акті від 1 серпня 1587 р. у скарзі Берестейського воєводи Гаврила Горностая на Берестейського воєводича Фрідриха Тишкевича, що розорив його маєтності. В селі на кінець ХІХ ст. існувала дерев'янна церква Георгія Переможця. До її приходу належало с.Скоморохи. З 13 березня 1885 р. в селі діяла церковна-прихідська школа. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Піща́нка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 394 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Покості́вка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 251 осіб.
Пряжі́в — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 1060 осіб. Історія Люди в околицях села жили майже безперервно з часів Трипілля. В селі виявлено поселення ІІІ тис. до н.е. (трипілля), ряд поселень І тис. до н.е., поселення ІІ-V ст. н.е., VII-ХІІ ст., ХVI-XVIII ст. та XVIII-XIX ст. Під назвою Прізов село згадується в інвентарі маєтків братів Тишкевичів-Логойських від 7 жовнтня 1593 р. Під назвою Презов воно згадується в акті від 12 грудня 1702 р. за яким селяни цього села разом з селянами Лещини та Котельні і з козаками напали на табір польського війська під м.Бердичів та розбили його. Під назвою Пражов воно згадується 1748 р. У 1750 р. була побудована дерев'янна церква Воскресіння Христова. До приходу належала д.Городище. У 1878 р. була побудована дзвінниця. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Рі́жки — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 164 осіб. Історія Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1932-1933. Адміністративні зміни До 2010 року мало назву Ру́жки. Уточнене (перейменоване) рішенням Житомирської обласної ради від 18 березня 2010 року № 1062 «Про внесення змін в адміністративно-територіальний устрій Житомирської області»[1]. Верховною Радою уточнення поки не затверджене.
Роздо́льне — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 20 осіб. До Другої світової війни - Вільшанка. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Руде́нька — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 37 осіб.
Ру́дківка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 108 осіб.
Рудня-Городище — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 471 осіб. Історія Біля села знаходиться декілька поселень ІІ-І тис. до н.е. та Х-ХІІІ ст. н.е. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Рудня Пошта — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 194 осіб. Історія Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Адміністративні зміни До 2010 року мало назву Рудня-Пошта (через дефіс). Уточнене (перейменоване) рішенням Житомирської обласної ради від 18 березня 2010 року № 1062 «Про внесення змін в адміністративно-територіальний устрій Житомирської області»[1]. Верховною Радою уточнення поки не затверджене. Через село проходить автошлях Н 03.
Са́дки — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 726 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним режимом СССР 1932-1933.
Світи́н — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 397 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційною владою СССР 1932-1933.
Сінгури́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 1737 осіб. Історія Люди в околицях села жили з ранньослав'янських часів. Поруч з селом знаходяться кургани VI-ХІІІ ст., в селі - городище-замчище ХІІ-ХІІІ та XVI-XVIII ст. Село згадується 22 лютого 1701 р. в скарзі Олександри Головинської на Мартина та Михайла Макульських, та Філона та Михайла Вороничів, які відмовлялися повернути їй взяті у неї гармати, якими вони зміцнювали оборону свого замку в Сінгурі під час козацьких смут. У 1746 р. на кошти прихожан в селі була побудова церква Воздвиження честного Хреста. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Походження назви Існує аматорська легенда: територія, де зараз розташоване село, належала польському графу Гурі. Там же проживав його син. Він був дуже заможний і перед смертю всі свої скарби заховав неподалік свого маєтку - у лісах. Всіх, хто брав у цьому участь також було поховано на тому ж місці. Із тих часів селище назвали СинГури.
Скоморохи́ — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 724 осіб. Історія Поблизу села знаходиться поселення ІІ-І тис. до н.е., І тис. до н.е., городище-замчище ХІІ-ХІІІ ст. та XVI-XVIII ст. У 1781 р. на кошти прихожан була побудована дерев'янна церква Рождества Предтечі. Була каплиця над благодатним джерелом. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР у 1932—1933 роках. Персоналії Відомі уродженці
Слобода-Селець — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення - 778 осіб.
Географія Село Слобода-Селець знаходиться поблизу м. Житомира на лівому березі р. Тетерів. Історія Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Со́нячне (До Другої світової війни — Андрі́ївка) — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 541 осіб. Постраждало від геноциду українського народу, проведеного урядом СCСР 1932–1933.
Сосні́вка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 195 осіб. Історичні відомості Поруч з селом знаходиться поселення І тис. до н. е. та VIII–VII ст. до н. е. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі П'ятківської волості Житомирського повіту Волинської губернії мешкало 442 особи, налічувалось 49 дворових господарств, існували православна церква, постоялий будинок і 2 водяних млини[1]. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 764 осіб (395 чоловічої статі та 369 — жіночої), з яких 660 — православної віри[2]. Село постраждало внаслідок Голодомору в Україні 1932—1933.
Ставе́цьке — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 55 осіб. До Другої світової війни Ставецький хутір. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Станиші́вка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення 2058 осіб. Історія В селі знаходиться городище ХІІ-ХІІІ ст. та XIV-XVIII ст. Село згадується в списку мешканців м.Іванкова та сіл, що до нього належать від 5 лютого 1683 р. У 1861 р. на кошти держскарбниці була побудована дерев'янна церква Святого Миколая. До приходу належали: д. Псище (зараз Зарічани), слобода Сельце та слобода Смолянка (зараз район Житомира). Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Староши́йка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 306 осіб.
Тара́сівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 156 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Те́терівка (До Другої світової війни — Альбі́нівка) — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 2498 осіб. Історія Люди в околицях села жили з часів неоліту. Поблизу села знаходиться декілька поселень доби неоліту, доби бронзи, І тис. до н. е., V–X ст. н. е., VI–VII ст. та VIII–IX ст. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932–1933. Зокрема, за даними Тетерівської сільради, від [Голодомор в Україні 1932–1933|Голодомору 1932–1933]] років загинуло 7 людей: Вакальчук Роман Пилипович, Каліта Іван Олександрович, Котюк Павлина Миколаївна, Омельчук Ніла Петрівна, Рожанчук Надія Іванівна, Рожанчук Любов Іванівна, Рожанчук Анатолій Олександрович[1][2]. Персоналії
Тригі́р'я — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення - 197 осіб. У 1598 р. Олександр Воронич надав село на утримання православного монастиря, який був заснований у 1613 р. йго синами Миколою та Федором. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Троя́нів — село в Україні, Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 1929 осіб. Історія Люди в околицях села живуть з часів неоліту. Поблизу села розташовані поселення доби неоліту, доби бронзи, ІІІ тис. до н.е. (трипілля), ІІ-І тис. до н.е., І тис. до н.е., VII-III ст. до н.е., VIII-IX ст. н.е. та ХІІ-ХІІІ ст. Під назвою Троянівци Троянів згадується в акті за 9 травня 1605 р. у скарзі Соколовських та Михалковських селян на Олексаандра та Євдокію Вороничів, які наслали на них свого сина Філона, що грабував та бив їх, а декого навіть карав. У 1751 р. коштом дідича Никодима Воронича був збудований парафіяльний костел святого Казимира до якого належала каплиця в Пиливівці, у 1752 р. його ж коштом була збудована дерев'яна церква святого Іллі до парафії якої належали д.Двірещь та слободи Залізняки (зараз Залізня) та Головенка, у 1769 р. коштом парафіян була збудована дерев'яна церква Архангела Михаіла до парафії якої входили д.Рудня-Городище та д.Бобрик (зараз Гай). Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку, центрі Троянівської волості Житомирського повіту Волинської губернії, мешкала 2171 особа, 264 дворових господарства, 2 православні церкви, костел, 2 синагоги, школа, постоялий будинок, лавка, базар, кузня, 2 водяних млини[1]. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 7224 осіб (4552 чоловічої статі та 2672 — жіночої), з яких 4957 — православної віри, 1469 — іудейської[2]. Окрім костелу та двох церков була ще синагога та єврейський молитовний дім. В Троянові були броварня, гарбарня, 136 ремісників та 28 магазинів. Була початкова школа. У 1776 р. Якуб Воронич отримав від короля Станіслава Августа привілей на проведення в Троянові 4 щорічних ярмарків. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. Відомі люди
Ту́ровець — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 244 осіб. Історія Поруч з селом розташовані кургани доби бронзи та ІІ-І тис. до н.е., поселення І тис. до н.е. та VIII-IX ст. н.е. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Уля́нівка — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 304 осіб. Історія Поруч з селом розташовані поселення VI-VII cn. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933. При цьому до села приєднано інший населений пункт, фактично знищений комуністами - Спорна Дубрівка.
Червоний Степо́к — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 69 осіб. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932-1933.
Черемо́шне — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 469 осіб. |