В+залі+очікування_PDF

R_Fullbright, J.T_Kill,

P_Weissman, V_Shultz

В залі очiкування

Збірник блоґерських літературно-публіцистичних дописів

Вінниця

«mTm-Print» 2010

ББК 84.4 (УКР-РОС)

В 19

Художник-оформлювач

Victor Shultz

Фото на обкладинці

Paul Weissman

R_Fullbright, J.T_Kill, V_Shultz, P_Weissman.

В 19 В залі очікування: Збірник блоґерських літературно-публіцистичних дописів/

Художник-оформлювач V.Shultz. – Вінниця: mTm-Print, 2010. – 95 с.

© R_Fullbright, J.T_Kill, V_Shultz, P_Weissman , 2010

© V_Shultz, художнє оформлення, дизайн, верстка, 2010

Іноді, під час лекції, було бажання покинути аудиторію погасивши за собою світло.

(із розмови кількох

студентів)

ПЕРЕДМОВА, одна з можливих

Все почалось тоді, коли ми та наші колеги, вступили на історичний факультет з якоюсь метафізичною метою, в пошуках чогось невідомого, непізнаного. Проте реальність була трохи іншою і змушувала розчаровуватись. Розчаруватись в професійності оцих маститих викладачів, в їх моральності, правдивості, чесності та інших чеснотах, які мали б бути притаманні їм. Ще з перших пар ми намагались знайти бодай якісь корисні речі для нас в навчальному процесі. Ми шукали їх на семінарах, лекціях, літературі, яку задавали нам читати і яку ми чомусь в більшості не читали, мабуть, підозрюючи що не знайдемо там тих відповідей, які хвилюють нас. І чомусь практично нічого з того всього не змогло нас зацікавити,для нас воно все було нудне і тхнуло жовчю.

З поміж багатьох викладачів в університеті ми поступово почали виявляти і таких, що могли б бути теж чудовими, але хіба що працівниками господарської частини університету. Нас часто непокоїла думка, навіщо вони тут, в університеті? А не на будівництві, не пасуть корів, не рубають м’ясо на базарі, не знімаються в порнофільмах, не сидять в тюрмах? Здавалось, що дехто з них в означених професіях та місцях досяг би великих успіхів або знайшов би себе. Їхній непрофесіоналізм та незацікавленість в науковій роботівже в печінках сиділи.

Також були й інші категорії викладачів, про яких говорили приблизно таке: «Він класний чувак, але викладання в університеті це, швидше за все, не його справа» або «Він(вона) афіґєнний науковець, але викладання в університеті краще залишити іншим», ну і траплялись репліки типу «Людина кончена, але дуже серйозний науковець». Тобто деяким викладачам просто не вистачало гармонії педагогічної роботи, науки, моральних цінностей, а також психічного здоров’я. Але «ніщо не забуто і ніхто забутий», і ті сторони їхніх постатей які викликали похвалу та повагу - оцінені про достоїнству і залишаться в нашій пам’яті саме такими якими вони є, без всіляких прив’язок до недоліків цих людей. Справжніх викладачів, в яких все виходило так, як того хотіли студенти перших років навчання, чиї слова стали для нас важливими, повчальними, духовно значущими, можна було порахувати на пальцях однієї руки на якій є хоча б 3-4 пальці. Всі інші виглядали для молодих голів науково-педагогічним баластом.

Думалось, хоча б нездар до лекцій не допускали. Справжність викладача, спорили ми тоді, можна було побачити якби запровадити систему вільного відвідування лекцій. В цьому випадку його аудиторія буде заповнена зацікавленими студентами. Проте в нас же подібної системи не допустять тому що на лекції майже ніхто не ходив би. Розуміючи це, педради університетів мабуть зобов’язують всіх лекторів вести так звану «перекличку» на лекціях. Вони не можуть дозволити вільне відвідування, як у європейських університетах, тому що це може мати несприятливі наслідки – університет ризикує позбавитись ліцензії чи рівня акредитації, або піддаватись постійним перевіркам через те, що не справляється зі всіма функціями педагогічної роботи.

У зв’язку з цим, студенти змушені ходити на всі лекції (цікаві і нецікаві) інакше ризикують не отримати залік/екзамен, ходити за викладачем з відробітками, які, в кращому випадку, полягають у абсурдному пред’явлені переписаного конспекту, як доказ того, що знання з прочитаної лекції студентом засвоєнні (однак, конспект то завжди можна показати і чужий, який старанно ведеться кимось для подібного випадку, що б когось виручити... як, наприклад, неодноразово авторів цього тексту). Тобто складається такий собі інструмент залякування студентства. «Все повинно бути під контролем!», «Кожен студент повинен відвідувати лекції, інакше буде виключений з університету!» - все в дусі совка. Таким чином, університет ставить в один ряд всіх викладачів – бездарних і далеких від науки, і дійсно професійних, яким не потрібна «перекличка» на лекціях, студенти і так прийдуть, і оцінятьпрофесійні вміння.

Над такими речами мало хто задумується. Але студенти, які розуміють, що таке професійна, справжня цікава лекція, не піддадуться такому «навчанню». Для них такі лекції є тим самим, якби вони сиділи в залі очікування на вокзалі і займались чимось своїм, протилежним від лекції. Одне, що їм потрібно зробити, то це на початку або в кінці лекції, підняти руку під час «переклички», і найголовніше в подібній критичній ситуації, щоб поруч біля них була та людина, яка змогла б розбудити в потрібну мить, якщо недоспана ніч дала про себе знати, і студент впав в глибокий сон під час цього публічного зачитування списку студентів, бо тоді ж весь сенс перебування на лекції був би втрачений. У всьому ж іншому вони відвідувачі залу очікування. І це підтверджувала аудіальна вокзальна атмосфера на лекції, в якій завжди були присутні голоси які чавкають, сьорба-

ють, бубнять, хіхікають, кашляють, відхаркують, видають приглушені, а іноді не зовсім, матюки. Все це змушувало забуватися про всілякі лекції, університети і якісь правила.

Таким чином, ми хотіли б розповісти про епізоди з життя, і не тільки, отих самих студентів, для яких лекції є нічим іншим як сидінням в залі очікування,де вони чекаютьсвого потяга,що прийде аж через 5 років.

В першу чергу такі заняття включали в себе читання різноманітних газет, журналів та книг. Ще починаючи з першого курсу хлопці почали стягувати на лекції різні матеріали літературного і публіцистичного характеру. Це були різні роздруківки витягнуті з Інтернету, вирізки з газет, журналів. Стабільно купувалась газета «Сєкрєтниє матєріали» або «Совєршенно сєкрєтно» протягом першого, другого та частково третього курсів. Саме ця газета, що іноді відгонила жовтизною, була джерелом для підготовки до деяких семінарів. Завдяки «Сєкрєтним матєріалам» ми могли толкнути на семінарі щось таке, чого не було в підручниках. Був один випадок, коли посеред лекції педагогіки всьому потоку дали контрольне запитання, на яке потрібно було відповісти в письмовій формі. І тут знову ж таки на допомогу прийшов свіжий номер газети «Сєкрєтниє матєріали». Відповідь на це запитання сховалась на 8 сторінці в статті про якусь доісторичну рибину. Не зважаючи на те, що ця стаття була перенасичена незрозумілими термінами з області іхтіології та палеонтології, які дуже важко було вплітати в питання з області педагогіки, однак відповіддю послужив один єдиний абзац, що на нашу думку найбільш повно відповідавзаданому питанню на лекції, вірніше його абсурдності.

На другому курсі в літературний обіг на лекції нами вперше було введено збірник творів Маркіза де Сада. Чому саме де Сада? Мабуть, все ж таки через лекції по філософії Нерушевої Л.Г, професіоналізм якої займав місце на одному із трьох пальців, якими можна було порахувати професіональних лекторів. Цим самим було започатковано літературні читання на лекціях романів, повістей, есе та віршів. Згодом потягло на драматургію, зокрема на Леся Подерв’янського. Його п’єси «Діана», «Гамлет або герой датського кацапізму», «Йоко та самураї» та інші, неодноразово декламувались на лекціях та розповсюджувались між однодумцями. А уривки з цих п’єс ставали крилатими фразами, які міцно вкорінювались в наших діалогах наперервах таза горнятком вранішньої кави. Деякі зцих п’єс ми неодноразово намагались поставити і, навіть, екранізувати. Проте

всі спроби закінчувались невдачами. Причини були різні: то навчання заважало, то курсова, то якогось актора раптово виключали з університету, або ламалась відеокамера. Одним словом – причини були не дуже поважні, але були.

Починаючи з другого курсу на лекціях також з’являються спиртні напої, зокрема коньяк. Звичайно, алкоголь був присутній і до цього, але тепер його наявність набувала систематичного і, навіть, традиційного характеру. Його, майже безмежним, джерелом був якийсь завод під Одесою. Звідти його в бочках доставляли в Вінницю, на квартиру члена нашого руху Raimon’а Fullbright’а. Він же, чи не кожного дня розфасовував його в півтора-літрові пластмасові пляшки або металеві фляги і приносив на пари. В середньому в день випивали близько 1 літра на 4-5 чоловік. Цього, як правило, вистачало для кращого взаєморозуміння на лекції. До коньяку іноді купували дешеві шоколадки типу «Батон». Згодом фляга коньяку, шоколадка та «Сєкрєтниє матєріали» стають звичною справою та майже невід’ємним атрибутом лекції. День розпочинався з ковтка коньяку тасвіжого, або не дуже,номеру газети «Сєкрєтниє матєріали».

Третій курс був, мабуть, найсерйознішим із усіх, в плані відношення до лекцій. Що ж ти тут зробиш, коли викладач перевіряє кожну лекцію і погрожує великими проблемами тому, хто не з’являвся на них, або в кого їх не виявиться написаними. Втім, ці погрози не стосувались того, чим мав займатись студент безпосередньо на лекції, а тому це не заважало під час лекторських пауз сьорбнути коньяку і, навіть, підчитати щось із «Сєк.Мат» чи «Сов.Сєк» та поділитись цим із сусідом. На цьому ж курсі нашу увагу в залі очікування починає привертати сучукрліт (сучасна українська література). Зокрема романи Любка Дереша такі як «Трохи Пітьми», «Намір», а також деякі його есеї. Згодом, вже на четвертому курсі, пішли есеї С. Жадана, Ю.Андруховича та ін. Крім того читали також і наукові статті з антропології, українського націоналізму. Націоналізм, до речі, на стільки зацікавив нашу громаду, що на якійсь із лекції з’явилась ідея створити власне молодіжне товариство націоналістичного спрямування під назвою «Молодіжне товариство ім. М. Міхновського», скорочено «МТМ». Як могли долали ефемерність і з’їзд, все-таки, відбувся. Провели ми його в штатному кафе «Польот». На з’їзді було зібрано всі необхідні бланки для подання до Мінюсту, зокрема майже був готовий статут, написана заява, вирішені деякі організаційні питання. На цьому все й закін-

чилось. Проте ідея жила і від тоді всі наші починання, кліпи, відеозйомки, статті, все, що ми творили, - охрещували «Проектом МТМ». Але через деякий час стало зрозуміло, що над усіма цими проектами висить якась погана карма – жоден проект не було доведено до його логічного кінця, і з цим щось потрібно було робити.

В проміжку між третім і четвертим курсами, двоє із трьох голівзасновників МТМу, зокрема Victor Shultze (в миру Віктор Куцак) ta Paul Weissman (в миру Павло Білодід), емігрували до США і очолили там філію МТМ у США. Протягом їх перебування за кордоном між ними та головою осередку в Україні – Raimon’ом Fullbright’ом (в миру Роман Файна) велась переписка, яка, до речі, теж опублікована в цьому збірнику. По поверненні з еміграції двох голів-засновників, товариство МТМ зазнало дещо нового витка розвитку. Зокрема було створено офіційний сайт цього товариства (http://historymtm.at.ua), який, правда, вже через кілька місяців перестав обновлюватись, і поступово набув обрисів повноцінного невдалого проекту МТМ. Також було знято кілька нових більш-менш вдалих відеопроектів, але потім відеокамера знов зламалась.

Четвертий курс в залі очікування зазнав суттєвої модернізації, а точніше комп’ютеризації. В нас було як мінімум три ноутбуки, в переважній більшості привезені з США. Згодом з’явився ще й Інтернет. Отож потреба в газетах та друкованих матеріалах стала не такою обов’язковою. Іноді ноутбуки з’єднувались між собою за допомогою WI-FI і по мережі запускались Flat Out або CS-1.6. Словом, починаючи з четвертого курсу, сидіння на лекції перетворилось на сидіння за ноутбуками. Адже ноутбук давав широкі можливість цікавого проведення часу. Можна було подивитись фільм, пограти гру, а головне, – був Інтернет, що було таким важливим, особливо для повернених з еміграції членів товариства. Адже соціальні мережі починаєш оцінювати, передовсім, коли потрапляєш за кордон чи повертаєшся звідти. За ноутбуками і пройшов четвертий курс.

Сидіння в залі очікування на п’ятому курсі вже було без одного члена МТМ. Він пішов навчатись в інший університет, в той, де лекції носили дещо інший, справжній невимушений характер. Тобто він узяв свій білет (бакалавра) і сів на потяг, який його довіз до станції під назвою «КМА». Ми ж, інші члени МТМ, здали свої білети бакалавра назад в касу університету і теперчекаємо білетів«спеціаліста».

П’ятий курс можна назвати, мабуть, наймаргінальнішим із усіх пройдених. Цілковита апатія і байдужість до всього процесу. Зокрема, менше стали відвідуватись лекції Raimon’ом Fullbright’ом, так як він відкрив власний бізнес і часто був зайнятий в торгівлі. Хоча основні лекції він, звичайно, всі відвідував. Ніхто не хотів вчитися більше, ніж будь-коли за останні чотири роки, адже майже всі предмети були правовими і здавались майже нікому не потрібними. Натомість, збірка творів С.Жадана «Капітал» а також безсмертний роман Юрона Шевченка «Бермуди» стали хітами лекційного залу очікування. Також широко популяризувалась на лекціях творчість Ю.Іздриката ін.

Нарешті в двох батьків-засновників МТМу, у Victor Shultz та Raimon Fullbright, які залишились при ВДПУ, виникла думка зайнятися літературною діяльністю, продукти якої і лягли в основу даної збірки дописів. Хоча, це мабуть гучно сказано, бо написали ми не так уже й багато. Почали з коротких віршів про наболіле. Потім пробували себе в популярному, публіцистичному жанрах, есеїстиці. Іноді виходили цілковиті нісенітниці, проте це не заважало пробувати себе далі в літературі. Згодом наші статті друкували деякі місцеві газети, щоправда цензура суттєво їх шматувала, нам не давали сказати всього. Проте, в основному, ми вели свої блоґи в Інтернеті: http://victor-shultz.livejournal.com, http://twitter.com/Vic_Shultze та http://drfullbright.livejournal.com, а та-

кож робили дописи в соц. мережі «Вконтакте». По суті, ця збірка є зібранням дописів та шкіців двох блоґерів, а також деяких заміток таких авторів як Paul Weissman та J.T.Kill (в миру Жека Тюлєнєв) та інших. Але особливість її в тому, що всі дописи писались, або починали писатись, безпосередньо в лекційних аудиторіях, тобто в залах очікування в нашому розумінні. Таким чином, це сидіння надихало нас на різного роду писанину і ця збірка стала результатом цього, майже піврічного, лінивого літературного копирсання на лекціях. Врешті-решт, зараз, коли до прибуття нашого потягу залишається якихось кілька миттєвостей, ми вирішили залишити після себе хоча ботаку отдешеву збірку, яку Ви тримаєте вруках.

Victor

Shultz