812998

30. Протест проти світу «показухи», лицемірства і фальші в романі Дж. Селінджера «Над прірвою у житті». Твори Селінджера, як і їх автор, не мають однозначного трактування, зберігають своєрідну ауру таємничості. Такий і герой роману „Над прірвою у житі”. У ньому письменник розповів історію шістнадцятилітнього Холдена Колфілда, хлопця із заможної родини. Герой не сприймає принципів життя своєї сім’ї, які ґрунтуються на холодному розрахунку. Не викликає в нього захвату і моральний клімат, що панує в коледжі. Ми зустрічаємося з Холденом у важкий для нього час: його виключають за академічну неуспішність зі школи Пенсі, хтось поцупив верблюже пальто прямо з кімнати, він забув шпаги й костюми всієї команди, капітаном якої він був ізмагання не відбулося. Він часто здійснює необдумані вчинки, неврівноважений, веде себе як дванадцятилітній. Холден ненавидить все показове. Фальшиве. У нього своя життєва позиція, яку йому часто доводиться відстоювати у нерівній боротьбі. Він часто змушений говорити не зовсім те, а іноді і зовсім не те, що думає, але це лише тоді, коли розмова не стосується принципових позицій. Перед від’їздом із Пенсі він заходить до старого вчителя Спенсера, чи не єдиної близької йому людині у школі. Але і з ним немає повної тотожності поглядів. У душі наш герой дуже вразлива людина, і життя, як на зло, ставить його в екстремальні ситуації. Ми розуміємо, що трагедія підлітка, перш за все, полягає в його самотності, у відсутності елементарного співчуття в цьому світі. Холден здатний на глибокі, щирі почуття, він прагне правди, щирості, чистоти в стосунках, але натикається на холодний розрахунок, обман, відчуження. Його нервує примітивне мислення дівчат, до яких він підсів у готелі. Він тверезо оцінює оточуючих, бачить те, що залишається невидимим для інших через звичку, пристосуванство. Один із принципових висновків, до яких приходить читач, це думка про те, що тиск середовища не абсолютний, що людина з високоорганізованим і напруженим духовним життям здатна вирватися із її мертвого захвату, хоча це часто співпадає з певними втратами, перш за все фізичними – Холден у результаті таких зіткнень серйозно захворів. Шістнадцятирічний підліток здатний протистояти насиллю кіно, що заполонило Америку, сліпому поклонінню кінозіркам і кіногероям. Холден ненавидить кіно, хоча визнає, що й сам він продукт своєї епохи, і в його свідомості глибоко засіли трафарети, стандарти мислення віку кіно. Герой роману наче знаходиться між двома світами, дитячим і дорослим. Іноді він безпорадний, як дитина, іноді бачить світ, розуміючи його краще за дорослих. Суспільство видається йому ворожим, тому що не дозволяє робити добрі, безкорисливі вчинки. Неспроможність примирити бажане та дійсне викликає у Холдена сум’яття. У романі Селінджер піддає сумніву американський шлях, американський спосіб життя. герой Селіджера протиставляє себе суспільству. Його заперечення звучить переконливіше, ніж ствердження. Проте він не прагне змінити це суспільство, він лише шукає притулку, де б можна було від нього сховатися. Селінджер не пояснює поведінки підлітка, свого героя, але говорить від його імені, поділяючи, ймовірно, і його несприйняття суспільства.

32. Загальна характеристика роману Дж.Апдайка «Кентавр». Дія в романі охоплює лише декілька днів січня 1947 року, події відбуваються в містечку Олінджер, що у штаті Пенсільванія; розповідь ведеться від імені Пітера Колдуелла, художника. Який згадує свого батька Джорджа Колдуелла, вчителя біології, людину добру, вразливу, невдаху в житті. Складна, оригінальна композиція роману дає можливість робити екскурси як у минуле, так і в майбутнє. Своєрідність книги у тому, що реально-побутовий план химерно співіснує з міфологічним. Продовжуючи традиції Дж. Джойса, а також тенденції до міфологізації в сучасній літературі, Апдайк поклав в основу твору античний міф про шляхетного кентавра Хірона, який, будучи пораненим отруйною стрілою, страждаючи від невиліковної рани, пожертвував подарованим йому безсмертям на користь Прометея. При цьому герої та ситуації міфу прозоро співвідносяться з персонажами, що діють у навмисне заземлених, реальних обставинах повоєнної Америки. Учителі, учні, мешканці Олінджера постають мовби і в буденному,і в легендарно-міфологічному вимірах. Так містечко Олінджер викликає асоціації з Олімпом, сам учитель уподібнюється Хірону, властолюбний кар’єрист директор школи Зіммерман – Зевсу, його коханка місіс Герцог – Гері, господар автомайстерні – Гефесту, його дружина, вчителька фізкультури, симпатія Колдуелла – Афродіті, підручні господаря майстерні – циклопам, лікар Еплтон – Аполлону. Така двоплановість роману, його несподівана форма спричинили жваві дискусії; висловлювалась думка, що структура роману недостатньо органічна, штучна. Міфологічний план виконує в романі подвійну функцію. По-перше, сатирично-пародійну. Дріб’язкове і нікчемне життя американських міщан-обивателів, співвіднесене з міфом, виглядає ще не привабливіше і мізерніше. По-друге, звертаючись до міфу, автор ніби протиставляє безрадісній атмосфері реального життя гармонію і красу давньої оповіді, нагадуючи, що вона існувала або може існувати й зараз. Очевидно, що таким прийомом письменник хотів підкреслити «споконвічність» морально-етичних проблем, порушених у романі, незмінність властивостей людської природи, протиборство в ній розумного і чуттєвого начал, добра та зла, «неба» та «пекла». Тема міфу проходить і через ліричні відступи, і через уособлення персонажів. Дія відбувається протягом трьох днів, але часові межі його розвинуті, так як події Пітер згадує через п’ятнадцять років.

31. Віддзеркалення нонконформістського світовідчуття Голдена Колфілда в романі «Над прірвою в житті» Дж. Селінджера. Нонконформі́зм — незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, домінуючих у конкретній групі в конкретному суспільстві. У романі «Над прірвою у житті» письменник розповів історію шістнадцятилітнього Холдена Колфілда, хлопця із заможної родини. Герой не сприймає принципів життя своєї сім’ї, які ґрунтуються на холодному розрахунку. Не викликає в нього захвату і моральний клімат, що панує в коледжі. Ми зустрічаємося з Холденом у важкий для нього час: його виключають за академічну неуспішність зі школи Пенсі, хтось поцупив верблюже пальто прямо з кімнати, він забув шпаги й костюми всієї команди, капітаном якої він був і змагання не відбулося. Він часто здійснює необдумані вчинки, неврівноважений, веде себе як дванадцятилітній. Дія твору охоплює лише кілька днів, починаючи від того невдалого, коли Холдена виключили зі школи. Зовнішньо він ще живе звичним ритмом шкільного життя, як і раніше, терпить нудні та прискіпливі бесіди свого сусіда Екклі, базікає зі своїм співмешканцем красунчиком Стредлейтером, позичає йому куртку на вечір, навіть пише за нього твір з англійської мови. Але внутрішньо герой Селіджера нагадує туго закручену пружину. Хворобливе збудження героя можна пояснити: Стредлейтер відправляється на побачення з Джейн Галлахер, дівчиною, з якою Колфілд колись дружив. Йому нестерпимо образливо навіть думати про те, що може собі дозволити у стосунках зі Джейн досвідчений у залицяннях Стредлейтер. Зіткнення з сусідом покімнаті, самозакоханим, егоїстичним, було неминучим. Холден сам розпочав бійку і побитий йде з гуртожитку, захопивши речі. У душі він дуже вразлива людина, і життя, як на зло, ставить його в екстремальні ситуації. Ми розуміємо, що трагедія підлітка перш за все полягає в його самотності, у відсутності елементарного співчуття в цьому світі. Холден здатний на глибокі, щирі почуття, він прагне правди, щирості, чистоти в стосунках, але натикається на холодний розрахунок, обман, відчуження. Його нервує примітивне мислення дівчат, до яких він підсів у готелі. Він тверезо оцінює оточуючих, бачить те, що залишається невидимим для інших через звичку, пристосуванство. Колфілд грубий, нестриманий, дражливий, але він і перший суддя собі. При всій своїй хворобливій дратівливості Холден прагне бути об’єктивним в оцінці людей. Озлобленість і ненависть у нього часто приходять, і йому не вже не вистачає товаришів по школі. Він засуджує старшого брата, якій підкорив свій талант кар’єрі, грошовим інтересам, але ми відчуваємо, як йому не вистачає спілкування з ним. І все-таки спостережливість, озлобленість Холдена, що наче крізь збільшуване скло розглядає і засмальцьований халат старого вчителя Спенсера, і гнилі зуби Екклі, і брудну бритву Стредлейтера, неприємна, навіть дратівлива. Один із принципових висновків, до яких приходить читач, це думка про те, що тиск середовища не абсолютний, що людина з високоорганізованим і напруженим духовним життям здатна вирватися із її мертвого захвату, хоча це часто співпадає з певними втратами, перш за все фізичними – Холден у результаті таких зіткнень серйозно захворів. Шістнадцятирічний підліток здатний протистояти насиллю кіно, що заполонило Америку, сліпому поклонінню кінозіркам і кіногероям. Холден ненавидить кіно, хоча визнає, що й сам він продукт своєї епохи, і в його свідомості глибоко засіли трафарети, стандарти мислення віку кіно. У романі Селінджер піддає сумніву американський шлях, американський спосіб життя. герой Селіджера протиставляє себе суспільству. Його заперечення звучит переконливіше, ніж ствердження. Проте він не прагне змінити це суспільство, він лише шукає питулку, де б можна було від нього сховатися. Селінджер не пояснює поведінки підлітка, свого героя, але говорить від його імені, поділяючи, ймовірно, і його несприйняття суспільства.

38. Втілення принципів побудови постмодерністського твору в оповіданнях Х.Л. Борхеса. Хорхе Луїс Борхес — визначний аргентинський письменник, літературна слава якого вийшла далеко за межі латиноамериканського регіону і стала загальносвітовим надбанням. Цикл «Міфологія передмістя» прийнято вважати проявом націоналістичного струменя. Поет з любов’ю змалював старі квартали Буенос-Айреса, патріархальні звичаї, місцеві легенди. Він писав про гаучо — вільних скотарів і солдатів, нащадків вихідців з Європи, які змішалися з місцевим населенням та забули про своє коріння. Борхес шукав екстремальні ситуації, коли людина «назавжди дізнається, хтовона». Нині Х. Л. Борхес — чи не найцитованіший автор у постмодерністів. Предтечею цілого літературного напряму — постмодернізму стало одне з найкращих оповідань письменника — оповідання-інтерпретація «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”» (1938). У цьому творі митець подав новаторську і парадоксальну інтерпретацію класичного літературного твору вустами вигаданого персонажа. У цьому проявилося його іронічне ставлення до культури, книг, читачів, але найголовніше — самоіронія, яку він блискуче реалізував у формі парадоксу. Навколо цього парадоксу і побудована вся оповідь. Головний герой оповідання — вигаданий письменник П’єр Менар — намагався написати художній твір «Дон Кіхот», у якому хотів переосмислити деякі глави однойменного роману М. Сервантеса. Головне для героя — залишитися самим собою і через власне світовідчуття прийти до «Дон Кіхота». Оповідання «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота»» можна прочитати як цікаву фантастичну історію, але тут відчутний глибинний метафоричний плин, де метафорою-символом стала книга — символом реального життя, яке ще доведеться прочитати. Для Борхеса цінність являла книга, а не автор, який її написав, бо саме в ній зберігаються всі загальнолюдські цінності, що звуться простим словом «культура». У постмодерністському контексті твір Борхеса стверджував: усе, що можна було написати, вже написано, тематичний простір літератури вичерпаний. Книг так багато, що писати нові просто нема можливості і навіть сенсу, а тому слід давати друге життя оновленим класичним творам. Одним із найбільш загадкових творів письменника стала новела «Книга піску» (1975). У ній автор розповів про книгу, яка не мала ні початку, ні кінця. До героя-Бібліофіла прийшов продавець Біблії і запропонував незвичний товар: Книжку, число сторінок у якій безкінечне. Не можна двічі відкрити одну і ту ж саму сторінку, побачити одну і ту ж ілюстрацію. У книзі не було першої і останньої сторінок. Листки «текли», ніби пісок; Книжка ніби безчестила і заперечувала дійсність. Герой не міг розлучитися з нею ні вдень, ні вночі. Він став заручником Книги, відмовився від спілкування з друзями, від суспільства, прирікши тим самим себе на самотність і повне відчуження. Немає жодних сумнівів, що герой Х. Л. Борхеса — це сам письменник, більша частина життя якого пройшла серед книг. Він — пишучий бібліотекар, письмовий стіл якого був поряд з цілими рядами книжкових шаф, — і сам гостро відчував свою залежність як письменника від уже виданого. Книги давили на нього, змушуючи чуже слово не асимілювати і не дисоціювати, а зберігати в натуральній своєрідності. Вплив Борхеса на літературу ХХ ст. був особливим. Він ніби відчував і передбачав свою участь у народженні нового талановитого покоління письменників, які викликали справжній розквіт літератури Латинської Америки в ІІ половині ХХ ст.

40. «Сто років самотності» Г.Гарсіа Маркеса як узагальнення долі латиноамериканського континенту. Роман «Сто років самотності» – багатопланова книга, тому маємо право говорити про різнопланове його прочитання. Століття можна сприймати як історичний, культурний, життєвий чи метафізичний цикл. Кожний з таких підходів в цілому допустимий. Цей твір є водночас історією маленького, загубленого серед боліт і лісів містечка Макондо і життєпису родини Буендіа, що заснувала містечко. Її спадкоємці управляли, визначали стиль і напрями макондівського життя протягом усього його столітнього існування. Автор відтворює у метафоричній, асоціативно-символічній формі історію Колумбії й усієї Латинської Америки (від часу звільнення від іспанського володарювання, до кінця першої третини ХХ століття) з її проблемами та соціальними суперечностями. Роман значною мірою – це біографія родини самого Гарсіа Маркеса: дідусь і бабуся письменника, як і центральні персонажі роману, були двоюрідними братом і сестрою, прізвище бабусі, як і головної героїні роману, Ігуаран. Дід його також скоїв убивство, кинув своє село і шукав іншого місця проживання. Він став прототипом полковника Ауреліано Буендіа. У свій твір Гарсіа Маркес переніс спогади дідуся про реальні історичні події. Перша з них – це громадянські війни між лібералами і консерваторами. Письменник не ставить за мету показати історію громадянської війни в Колумбії, а лише з гіркою іронією розповідає, як згубно вона вплинула на її учасників. Юний Ауреліано Буендіа пішов на війну з деспотизмом, проте, домігшись загального визнання і слави, повернувся додому жорстоким і самотнім, утративши любов до батьківщини, й інтерес до ідеалів, за які боровся. Подібна доля спіткала й інших героїв твору. Друга історична подія – грубе втручання в життя країни північноамериканської бананової кампанії. Кульмінація її – страйк робітників і варварський розстріл натовпу людей, які зібралися на залізничному майдані. Ця трагедія дійсно відбулася у сусідньому з Аракатакою містечку в рік народження автора. Є в романі й парабола довгого людського життя, на подив безпечного і бентежного одночасно, що лише в останню хвилину прозріває власне призначення, закладене в самому народженні. «Сто років самотності» – це своєрідна Біблія від Гарсіа Маркеса, історія людства і притча про людство від Хосе Аркадіо Буендіа і Урсули Ігуаран, які вчинили гріх, і до Апокаліпсиса, коли зникає Макондо.

32. Грецькі боги як персоніфіковане відтворення американського типу свідомості в романі Дж.Апдайка «Кентавр». Дія в романі охоплює лише декілька днів січня 1947 року, події відбуваються в містечку Олінджер, що у штаті Пенсільванія; розповідь ведеться від імені Пітера Колдуелла, художника. Який згадує свого батька Джорджа Колдуелла, вчителя біології, людину добру, вразливу, невдаху в житті. Складна, оригінальна композиція роману дає можливість робити екскурси як у минуле, так і в майбутнє. Своєрідність книги у тому, що реально-побутовий план химерно співіснує з міфологічним. Продовжуючи традиції Дж. Джойса, а також тенденції до міфологізації в сучасній літературі, Апдайк поклав в основу твору античний міф про шляхетного кентавра Хірона, який, будучи пораненим отруйною стрілою, страждаючи від невиліковної рани, пожертвував подарованим йому безсмертям на користь Прометея. При цьому герої та ситуації міфу прозоро співвідносяться з персонажами, що діють у навмисне заземлених, реальних обставинах повоєнної Америки. Учителі, учні, мешканці Олінджера постають мовби і в буденному,і в легендарно-міфологічному вимірах. Так містечко Олінджер викликає асоціації з Олімпом, сам учитель уподібнюється Хірону, властолюбний кар’єрист директор школи Зіммерман – Зевсу, його коханка місіс Герцог – Гері, господар автомайстерні – Гефесту, його дружина, вчителька фізкультури, симпатія Колдуелла – Афродіті, підручні господаря майстерні – циклопам, лікар Еплтон – Аполлону. Така двоплановість роману, його несподівана форма спричинили жваві дискусії; висловлювалась думка, що структура роману недостатньо органічна, штучна. Міфологічний план виконує в романі подвійну функцію. По-перше, сатирично-пародійну. Дріб’язкове і нікчемне життя американських міщан-обивателів, співвіднесене з міфом, виглядає ще не привабливіше і мізерніше. По-друге, звертаючись до міфу, автор ніби протиставляє безрадісній атмосфері реального життя гармонію і красу давньої оповіді, нагадуючи, що вона існувала або може існувати й зараз. Тема міфу проходить і через ліричні відступи, і через уособлення персонажів. Дія відбувається протягом трьох днів, але часові межі його розвинуті, так як події Пітер згадує через п’ятнадцять років. Що ж саме трапилося в ці три дні? Якщо відволікти увагу від міфологічного плану і викласти події послідовно, то вони набувають такого вигляду: шкільний вчитель біології разом зі своїм сином їде на роботу до школи в Олінджер. Після уроків батько йде до лікаря, він боїться, що хворий на рак. Машина, якою вони їхали, зламалася, іїм обом довелося заночувати в готелі. Другого дня розпочалися буран і хуртовина, через це вони знову не змогли повернутися додому. Лише на третій день вони потрапляють додому. Пітер захворів, а для Джорджа все скінчилося вдало: рака в нього немає. Однак старший Колдуелл приречений, це останні дні його життя. Він, як і міфічний кентавр, відчуває наближення кінця. Своє завдання Колдуелл бачить не в накопичуванні грошей, а в тому, щоб передати дітям свої знання, дати їм ясне уявлення про картину світу. Але клас його не слухає. У свідомості Колдуелла в цей момент виникають страшні картини: то йому здається, що він гігантський птах, то, що його мозок – це шматок м’яса, на який полюють хижі зуби. Не витримуючи морального тиску Колдуелл вибігає з класу. Він боїться туди повертатися й недаремно. Сюди зайшов директор школи Зіммерман, який робить зауваження вчителю прямо при учнях. Клас підігрує розгніваному директору. Колдуелл принижений і морально знищений. Йому дуже боляче, але він знаходить сили і змушує себе продовжити урок. Талановито і захоплено розповідає він про походження світу та людини. І все-таки його спроби марні: в класі гнітюча картина буйства, летить паперовий літак, чути дикі крики, сміх. А в цей у паралельному міфологічному світі кентавр Хірон веде бесіду з своїми учнями в садах Аркадії. Ця картина контрастує з побаченим у сучасному шкільному класі. Спочатку переведення реального Джорджа Колдуелла в план міфічного кентавра Хірона здається невиправданим. Але згодом стає зрозуміло, що в їх долях багато спільного. Якщо смерть Хірона зовні виглядає величною й осмисленою відразу, то про Колдуелла цього не скажеш. Останній йде з життя приниженим і піддає сумнівам навіть цінність власного існування, не підозрюючи, що його життя було трагічно прекрасним і героїчним. Саме цей непомітний шкільний вчитель, який боїться директора, губиться перед учнями, живе в принизливій бідності і перебуває в постійному страху за долю сина виявляється найбільш героїчною постаттю в наскрізь бездуховному американізованому суспільстві. Якщо кентавр Хірон роздвоєний фізично, то кентавр Колдуелл – духовно. Автор постійно підкреслює цю роздвоєність, звідси і поява міфологічного двійника. Колдуеллу здається, що одна його половина прагне до зірок, а інша зав’язла в болоті. Цікавим є питання, кому ж саме передає свої безцінні скарби знань Колдуелл. Адже його учні очевидно не здатні на роль Прометея. Колдуелл згадує одного з своїх учнів, що щиро цікавився астрономією і навіть намагався змайструвати телескоп. Однак його прагнення не знайшли підтримки в суспільстві і тепер він учень водопровідника і п’яничка. Прометеєм у творі виступає Пітер Колдуелл. Він постає перед нами п’ятнадцятилітнім юнаком, який мріє стати художником, і переживає за те, що батько не може дати відсіч мерзотникам. Лише через роки він оцінить роль батька у своєму житті. Однак слід визнати Пітер радше виступає в ролі Прометея, що не відбувся.

41. Образна система роману Г.Гарсіа Маркеса «Сто років Самотності». «Сто років самотності» — це книга, у якій на прикладі шести поколінь родини Буендіа зображено історію Латинської Америки, а також історію цивілізації загалом. Здається, цілий світ набирає образу села Макондо. На прикладі цього поселення й родини Буендіа автор досліджує еволюцію свідомості людини. Це історія від створення світу через освоєння земель першопоселенцями, парадоксальність історичних контактів із Європою, через добу громадянських війн та низку любовних історій веде до вимирання роду Буендіа через головну хворобу, властиву їм від початку, — самотність. Імена багатьох членів родини символічні: патріарх-засновник Хосе Аркадіо — представляє добу патріархальної Аркадії. Його нащадок Ауреліано Буендіа (пол­ковник) має в корені імені частину, що означає золото (аиаші), він — дитя доби первісного накопичення капіталу. А останній у цьому роді, Ауреліано Бабілонья (співзвучне з Вавилоном, що впав під тягарем власних гріхів), й поготів повертає читача до первісного хаосу. Історія постає у романі як замкнене коло, хоч ім'я родини теж досить символічне: Буендіа — це «добрий день» іспанською, а його історія покликана розірвати коло історичної самотності латиноамериканської культури. Цікавою є побудова системи образів. Усього в родині двадцять два родичі у різних поколіннях, чиї імена, варіюючись, повторюються. Навіщо? Це свідчить про відмову від об'ємної індивідуальної характеристики, бо не в індивідуальностях справа. Ці образи значною мірою умовні. Це виявляє згорток, що з'являється у кінці й показує умовність зображеного, адже історія Буендіа, як виявилося, не відбувається насправді, а лише в уяві останнього представника роду Буендіа, що читає чудернацькі письмена чаклуна — цигана Мелькіадеса. Роман міг носити й іншу назву – без слова «самотність». Але важко назвати іншу тему, яка б настільки міцно притягувала увагу письменника і пронизувала всю його творчість. Тема самотності схожа на музичний мотив, що постійно повторюється в безкінечній симфонії його творів. Однак лише в романі «Сто років самотності» ця тема стає центральною і, немов би розбившись на тисячі уламків, надає кожному з персонажів своє, не схоже на інших, але таке ж самотнє обличчя. Життєвий цикл, відведений родині Буендіа, неухильно наближається до свого завершення, відповідно до того як приходить у запустіння їх Дім. Він приходить до руйнації, незважаючи на всі титанічні й безуспішні зусилля старіючої Урсули протистояти цьому процесу, невмолимому підсумку, що поставить в історії родини кінцеву крапку. У цьому Домі не вистачало тепла, не вистачало його по суті й Урсулі, і всі його численні мешканці дійсно лише перебували в ньому, а не жили. Цікаво, що уже в перших оповіданнях Гарсіа Маркеса присутня ця тема – тема проклятого дому і приреченості сім’ї, що не здатна зупинити біг часу. Головною ідеєю роману, як вважає сам письменник, є утвердження солідарності – єдиної альтернативи самотності. Відсутність солідарності у Буендіа автор пов’язує з їх нездатністю на духовну любов.

42. Схрещення західноєвропейської модерністської традиції з національним міфопоетичним баченням в оповіданні Г.Гарсіа Маркеса «Стариган з крилами». Особливості художнього світобачення Гарсіа Маркеса проявилися в оповіданні „Стариган із крилами”. Органічне поєднання, навіть зрощення фантастичних елементів із побутовими деталями – одна із характерних ознак цього твору. Вона викликана намаганням письменника сумістити в конкретному творі західноєвропейську модерністську традицію з національним міфопоетичним баченням. Першоджерелом міфологічного й фантастичного начал у Гарсіа Маркеса є народна культура прикарибської зони Колумбії, де змішалися європейські, індійські й африканські традиції у своєму варіанті побутового народного католицизму. Композиція новели Маркеса лінійна: вона має експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку. Для твору характерна начебто повільна динаміка, проте письменник охоплює великий матеріал. Тут і життя звичайного обивателя, який дбає про власний добробут, і загальне уявлення про життя одного з латиноамериканських селищ, і „всезнаючі” сусідки, до яких можна звернутися в будь-якому питанні, навіть з’ясувати, чим слід годувати ангелів, тут і інформація про коло народних інтересів, уподобань, навіть казкові перетворення людей на комаху. Як і всі твори європейської модерної літератури, новела Маркеса має глибокий філософський і символічний підтекст, з’ясування якого є вкрай необхідним для естетичного сприйняття цього мистецького явища. Перший філософсько-символічний пласт пов’язаний з бібілійною легендою про вселенський потоп як засіб покарання первісного розтлінного світу. Другий – із з’ясуванням поняття „людина з крилами”. Мотив окриленості (крилатості) характерний для європейської літератури всіх часів. Він символізує натхненність, силу, спроможність до певних дій, бажання реалізувати себе і свої здібності і виступає як альтернатива споживацькій ідеології. І про все це йдеться в надзвичайно короткому епічному творі. Проте головна подія, що має шокувати народ, – це приліт ангела. Оповідання розпочинається описом побутових подій: над селищем, що розташоване на березі тропічного моря, вже три дні ллє дощ. Це дошкуляє тамтешнім жителям, зокрема Пелайо та його дружині Елісенді. Від сирості й сморіду дохлих крабів захворіла їхня дитина. Але поступово з цих побутових деталей у читача виникає й інший образ – початку світобуття, коли небо й море були однаково попелястого кольору. Саме в цей час побачив пелайо у далекому кутку подвір’я старого діда. Що впав обличчям у грязюку і не зміг підвестися, бо йому заважали великі крила. Так Маркес творить власний, досить сумний, міф про пришестя на грішну землю ангела, про людей і земне життя. Символічний зміст мають назва оповідання та його фінал. Люди не хочуть вірити у високі істини, можливість милосердя, любові, не бажають піднестися над багном свого існування. І ангел перетворюється на старигана з крилами, а, спостерігаючи його злет, люди помічають тільки, що він витоптав усю городину і претворився на чорну цятку. На жаль, ніякої боротьби в людських душах не відбулося. Совість, сумління, добро спали. Навіть він, божий посланець, не здатний розбудити найвищі чесноти цього світу.