диплом / диплом 2

Юдин Срібник

«Юдин срібник» – вступна повість у збірці «Знамено», яка вийшла друком 2011 року у Львові.

Образ Іуди часто зустрічається в світовій та вітчизняній літературі. Він постає архетипом зради, лицемірства, облесливості, продажність душі. [4;58] У своїй творчості цей образ використовували Леся Українка («На полі крові»), Ольга Кобилянська («Юда»), Павло Штокалко («Голгофта»), Леонід Андрєєв («Іуда Іскаріот»), Володимир Дрозд («Іскаріот»), Христя Алчевська («Зрадник»), Генрік Панас («Євангеліє від Іуди»), П.Гедберг («Іуда»), К.Кюхлер («Іскаріот»), К.Гауптман («Іуда») та ін.

Назва повісті «Юдин срібник» є алюзією на біблійний міф. Суть міфу полягає у тому, що 30 срібних монет (срібняків) було заплачено одному з апостолів, Іудові Іскаріоту, юдейськими первосвящениками за зраду Ісусові Христу. Він відвів римських воїнів до місця перебування Ісуса та його учнів в Гетсиманському саду. Фразеологізм «Юдин (Іудин) срібник» є символом винагороди за зраду.[34;622]

Сюжетом повісті В.Вовк є історія чоловіка, Мошки Капітана, син якого, Макій, пішовши з дому, став вартівником в румунів. Події твору розгортаються у повоєнний період, після Другої світової війни, під час окупації Буковини Румуніє. Конфліктом роману полягає в тому, що Макій, будучи вартівником на стороні ворога, вбивав своїх односельців, коли вони переходили ріку Черемош вночі. Через психологічні страждання батька показується неймовірна трагічність ситуації, яку можна порівняти навіть з братовбивством. У розв’язці повісті постає син, який повертається до Батьківщини. Він приходить до батька з грошима, які той називає «нечистими» й «липкими» з люттю кидає вікном у річку (?).

В тексті неодноразово використовується порівняння сина зі зрадником Юдою. Він стає символом зла, що зіставляється з образом чорта, сатани або арідника (найстарший чорт у гуцульських говірках) [3; 27-29]

«- Я Мошко Капітан – великий пан, а ти мій син; Юда – не мій син! – зареготав він дико.

- Юда! – крикнув опарений Макій і, вхопившись за голову, кинувся чимдуж із хати.» [2;19]

«- Цить! – шепоче вона. – Арідник! »

«Ну, звісно – Арідник. Я бачила його вже в місті, але тоді радше того другого взяла б за чорта, як його» [2; 17]

Біс – злий дух, демон. У полемічний християнській літературі назва істот, які колись були ангелами, але не зберегли своїх почестей, відійшли від Бога, зрадивши його, і стали «ангелами сатани». Тому їх часто ототожнюють з чортами та іншою нечистю. [7;28]

«Он там шкутильгає горбатий Яків зі своєю невідлучною скрипкою, що грає наче сам біс» [2;17].

Отже, аналіз повісті Віри Вовк «Юдин срібник» показав, що авторка інтерпретувала образ Юди, поєднавши у ньому апокрифічний міф з язичницькими уявленнями про злих духів. Авторка переосмислила міф про 30 срібників, актуалізувавши його, вписала міф у контекст сучасної дійсності.

«Останній князь Звонимир»

Роман Віри Вовк "Останній князь Звонимир» - це своєрідна «історія однієї душі». Твір змальовує життя української інтелігенції протягом XX ст.: цей період, з одного боку, можна назвати "залізним", а з другого - переламним. Законсервованість бойківського побуту, описаного на початку роману, ілюзорно-тривала, проте насправді не може витримати тиску тоталітарного режиму. Але, незважаючи на це, зберігається архетипна основа, яка із зовнішнього світу переходить у внутрішній, що простежується під час роздумів героїв уже в еміграції.

Роман «Останній князь Звонимир» можна назвати «правдивою казкою», бо в ньому наявний потужний історичний контекст. Недарма письменниця присвятила твір своєму родичеві, «тітчиному брату» Ярославові Татомиру з проханням пробачити за всі модуляції історичної істини". Отже, головний герой має реальний прототип. Твір починається з опису родоводу й дитинства Звонимира, сина греко-католицького священика. Авторка приділяє велику увагу родинним цінностям, тобто культу сім’ї. Цікаві побутові замальовки про друзів дитинства Звонимира, з якими герой потім побачиться в еміграції. Водночас авторка вплітає в оповідь фантастичні елементи, що, однак, не виглядають чужорідними й логічно межують із реальними - тобто тут знову оприявляється принцип магічного реалізму. У цьому плані на окрему увагу заслуговує образ священної тварини – Рогаля, про якого розповідали в дитинстві Звонимиру. Характеризуючи це лісове божество, вуйко Стах каже героєві, що олень несе велич борів. Показова зустріч Звонимира з Рогалем і сприйняття героєм цієї тварини як амбівалентного божества, що може піднести на рогах, або вбити. Небажання героя розповідати іншим про цю магічну зустріч із власним тотемом зумовлене не лише страхом, що Рогаля можуть убити, а й несвідомим голосом предків, адже, за віруваннями, про побаченого вві сні покровителя не можна говорити. У романі видіння й реальність настільки переплетені, що здається, ніби Звонимир побачив оленя внутрішнім зором.

Складний символ оленя варто розглядати з погляду міфології. В українському дискурсі олень має спільні риси з туром-предком (реліктовою твариною, винищеною в XVII ст.), зокрема силу в рогах – недарма в романі оленя називають евфемізмом Рогаль. До речі, за Біблією, роги означають владу, сакральну силу, звідси - рогаті зображення Мойсея й сатани, а оленя язичники вважали царем над усією рогатою худобою. За текстом твору не завжди можна збагнути, чи про оленя йдеться, тому що образ Рогаля із самого початку оточений легендарним ореолом: кожен уявляє цю тварину по-своєму (і навіть дехто бачив її), але насправді нічого про неї не знає. Таким чином Рогаль виступає архетипом предка.

Як зауважує В.Войтович, в українській культурі саме олень найчастіше виступає тотемом, а за повір’ям, ця тварина з багатьма (навіть із 70-ма) рогами та золотою гривою була посередником між землею та небом, переносячи душі на той світ [24; 541]. Символ оленя солярний, бо його часто порівнювали з Сонцем, а 10, 18 чи 70 рогів означали промені, причому до того ж, за повір’ями, на десятому розі тварини стоїть терем, в якому живе красна панна, і «коли богиня Хмара шинкує, то з хмар випадають маленькі оленятка (іде дощик) і розбігаються на землі» [24; 530-531]. На предметах трипільської культури (доба енеоліту) часто зображувалася пара дощових оленів [24; 71]. Саме тому на гуцульських писанках – двоє оленів серед зірок або поруч зі свастикою як солярний символ. За Б. Рибаковим мисливська ідеологія мезоліту чи неоліту «фрагментарно вціліла в консервативному побуті карпатських горців (гуцулів)» [24; 79], а за романом В. Вовк, культ оленя – рештка мисливського світогляду – зберігся й у бойків. Спільність культу оленя в слов’янських, фінно-угорських, кавказьких, північних віруваннях та обрядах пояснюється індоєвропейським походженням цих народів, а відтак – спільністю колективного несвідомого (К. Г. Юнг).

Найдавніші зображення оленя дуже точно характеризують уявлення наших предків про структуру та ієрархію Всесвіту, де тотемні тварини виступали своєрідними ланками між світами (як у шаманських видіннях). Зв’язок рогатих тварин із шаманським камланням наявний у різних культурах: нівхів, нганасанів, мансі, комі-перм’яків, удмуртів та ін.: на шаманських бляшках племені чудь зображалися лосі. Взагалі образи оленя й лося були пов’язані з культом рожаниць, який перейшов у свято Різдва Богородиці.

Із цього контексту стає зрозумілою недоступність Рогаля дорослим. Це означає неготовність героїв сприйняти свій тотем-архетип, тобто збагнути структуру власної особистості. Тут можна згадати поширені вірування в те, що в міфічному золотому віці олені самі прибігали на заклання в жертву богам, але грішники обманювали священних тварин, тому зв'язок із тотемом увірвався й на зміну оленям прийшли бики. Містична доступність тотему була наявна тільки під час свят: на Петрівку (29 червня, усі дати даються за старим стилем, який зберігся в греко-католицькому календарі), на день Іллі-пророка (20 липня), Успення (15 серпня) і Різдво Богородиці (8 вересня). Саме в ці дні заколювали рогату худобу [24; 53].

Отже, Рогаль являється головному героєві як провідник до вищих сфер, але для здійснення цього переходу Звонимир повинен набути зрілого світогляду. Язичницький (тобто в цьому разі дитячий) архетип має трансформуватися у християнський, що видно з подальшого тексту.

Здатність дитини побачити власний архетип (скажімо, янгола-охоронця або, як це відбувається тут, тотемну тварину) достатньо відображена в літературі й має фольклорні витоки: адже, за українськими віруваннями, до семи років дитина безгрішна, а потім отримує інший зір – зовнішній замість внутрішнього – і перестає бачити невидиме. Тобто в романі Віри Вовк маємо справу з архетипом Божественної Дитини – Малим Звонимиром.

На особливу увагу у творі заслуговує епізод, в якому дорослий герой бачить оленя з дерев'яним розп'яттям між рогів [3, 26], тобто світогляд Звонимира еволюціонує від язичницького до християнського. Емблема оленя, відомого своєю спритністю й гострим слухом (саме тому його важко зловити), є атрибутом Слуху (одного з п'яти чуттів) й Обачності [35; 403].

Авторка підводить читача до думки, що Звонимир як син священика був готовий побачити саме таке видіння, а в подальшому житті героя наявні елементи мучеництва. Зв'язок із предківським завітом показаний у передсмертних словах отця Боголюба: «Сину, прийде час, коли героями зватимуться ті, хто, нехтуючи почестями й вигадами, ревно присвятиться правді й праці для добра й престижу свого народу» [3; 33].

Один із мотивів твору – пошуки гармонії, зокрема у стосунках, тобто духовне спілкування, і тут авторка звертається до філософського підтексту. Так, один із героїв Данилко зізнається Звонимиру, що його кохана Кася (Катерина на прізвисько Казка) перебуває зовсім в іншому світі. На питання Звонимира: «А музика?» – Данилко відповідає філософськи: «Є космічна музика, що проникає всі тіні, всі перепони, вирівнює всю несправедливість долі...» [7; 21]. Ці слова нагадують платонівську «музику сфер»: адже в часи Платона слово «мусикія» означало «відповідність», «збіг» узагалі, тобто, інакше кажучи, гармонію, а не музику в сучасному розумінні цього слова [23; 281].

У творі наявний мотив персоніфікації – наприклад, символ дзвона пов'язаний з утіленням душ. Запам'ятовується сцена про скидання дзвона окупантами і про те, що вночі всі селяни знову почули голос великого дзвона: «Він звучав дзвінко, гейби люто» [3; 22]. Це можна сприймати як предківський голос. Узагалі в романі багато епізодів пов’язаних із предківським синдромом.

Традиційно в манері магічного реалізму Віра Вовк апелює до снів, які мають архетипну основу. Своєрідною матрицею українських архетипів виступає сон Звонимира – алюзія до образу св. Михайла в Києві [3; 30], легенда про заступника української землі, доповнений власними уявленнями героя. Святий Михайло в цьому сні виступає Анімусом і метафоричним предком українців.

Інша частина твору присвячений життю за кордоном. Опис еміграційного життя там мандрівок у чужі країни. Звонимир подорожував «Европою й двома Америками» [3; 44] подано як зіткнення українців не лише з реаліями іншого життя, а і як проблему адаптації до чужих архетипів – розділ про Швейцарію «Walpurgisnacht» (за перекладом Віри Вовк – «відьомська ніч»)

Святкована у Швейцарії Вальпургієва ніч у романі постає як чужородне свято, що сприймається героями-українцями лише з погляду екзотичнох форми тоді як зміст не відповідає емігрантській ментальності. Про витоки Вальпургієвої варто згадати лише одне північнонімецьке повір’я, пов’язане зі змістом роману: під час цього свята не можна лягати в ліжко, інакше прийдуть відьми й зачарують сплячого.

У відьомську ніч Звонимир впадає в несподіваний сон, більше схожий на галюцинацію, і бачить архетипові перетворення швейцарців, наприклад пані Ляндек «перетворилася в кольорову салямандру» [3; 52].

Обрані авторкою жіночі тваринні символи не випадкові. У алхіміків саламандра вважалася духом, який не горить у вогні, ця тварина вважалася покровителькою чародіїв. Отже, саламандра – дух і душа вогню. Її кольорові плями нагадують полум’я, від якого тварина не страждає, залишаючись холодною; саламандра викликає вогонь, не згоряючи в ньому. Поява саламандри, за середньовічними віруваннями, не віщувала щастя, але й не приносила зла – тобто цей образ можна вважати архетипові нейтральним (за К. Ґ. Юнґом) [26; 106]. Отже, Звонимир побачив внутрішнім зором архетипову сутність інших. Чарівні тварини – це казкові герої, яких Юнґ розглядав як провідників на інші щаблі індивідуальності.

Образ-символ ропухи – відьомський, і на ньому не варто докладно зупинятися, бо про середньовічний зміст цієї тварини сказано багато: ропуха (як і жаба) виступає хтонічним створінням, пов'язаним із нижнім світом, адже стереже підземні води й коріння світового дерева. Також ця тварина може означати хибне знання.

Спільні риси саламандри й ропухи в тому, що ці хтонічні тварини мають холодну шкіру й виступають зв'язком із язичницьким несвідомим, тобто чаклунством, утіленим під час відьомського свята.

Ницість учасників відьомської ночі підсумовується в словах Звонимира про їхню неправдивість і нещирість. Водночас Оксана повертає герою зв'язок із рідними архетипами, які християнською сутністю нагадують Україну; зокрема, після свята показує Сіон, де живе «романське Середньовіччя». Ключовим у цьому епізоді є символ камінної статуї Богородиці. Герої згадують і святого Моріса, якого римляни за християнську віру скинули зі скелі. Оксана припускає, що цей святий був мавром, «адже само ім'я на це вказує. Цього християнського Отелло набожно тут почитають, не зважаючи на те, що він не швейцарець» [3; 56].

Отже, Вальпургієва ніч пропонує грубо-чуттєву сторону життя, що увиразнюється в культі «простонародної Афродіти» (В. Соловйов), в Еросі без Логосу. Натомість найвищою формою жіночого архетипу постає Софія, що має риси в образі Богородиці. Саме тому наприкінці твору головний герой просить заступництва в Божої Матері, і розділ «Камінь, що усміхається» становить собою молитву, в якій авторка перелічує іпостасі та найменування Діви Марії: «Тобі дають люди стільки імен! Ти піклуєшся нашими болями й потребами, о Непорочне Зачаття, що сипле зерно ласки зі своїх долонь, о Покрово, о Ручко Всезолота, що береже нас від усього лиха, бо Ти – Нев’янучий Квіт, Ти – Храм Господній і Кивот, що зберігає в собі Предвічне Слово!» [3; 51]; і далі: «Ти – Мати Божа Безнастанної Помочі, Ти – Богородиця Доброго Народження і Доброї Смерти, Ти – Матір Дороговказу на нашій земній мандрівці, Ти страдниця із серцем побим шпагами, що любовно втирає наші сльози, ти – Діво-Мати Пера, що дає натхнення, Ти – Пісня Хвали, Пречиста Лілія і Єрихонська Троянда!» [3; 58].

В Україні культ Діви Марії був гармонійним і цілком логічно зумовленим. На думку дослідника Б.Стебельського український культ Марії різниться від такого ж культу на Заході: «В Україні воно не лише відгомін неоліту – не лише велика Матір – богиня родючості, але й св.Софія – Мудрість і Любов» [28; 29]Кажучи про західні (тобто римо-католицькі) уявлення про Марію, Б.Стебельницький виокремлює такий асоціативний ряд: Краса, Мадонна, Панна, Солодка. Таким чином на Заході культ Діви Марії був провідним не лише із духовного, а й з матеріально-естетичного погляду. Ототожнення Мадонни зі звичайною жінкою пояснювалась особливостями целібату – мотивом витіснення; це стосувалося й середньовічних лицарів. Натомість в Україні Марія виступає як «Ікона – одухотворена, нематеріальна» [28; 29], і як приклад дослідник наводить Оранту в соборі св. Софії, культ Великої Матері доби неоліту в наших предків-хліборобів, таке ж зображення Божої Матері – Покрови – Опікунки Війська Запорозького. Із цього ряду вчений формулює висновок: культ Божої Матері в Україні «скріпив високу роль жінки в українській культурі духовній і соціальній» [28; 29], пояснюючи це відгомоном матріархату й наводячи як приклад образ Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім».

Із цього дискурсу стає зрозумілим асоціативно-символічний ряд, виведений в описі Діви Марії. Образ Богоматері поданий очима Звонимира й водночас усієї України, тобто герой несе в еміграції українське мислення, виступаючи передавачем і виразником рецепції власного народу.

Слова Касі про сприйняття нею Осмомислових пагорбів витримані в річищі магічного реалізму: «Здається мені, що мене випадала якась казка; наприклад я добре могла б бути тією дідовою донькою, що чистила від паразитів яблуньку або обмазувала глиною занехаяну піч...» [3; 60]. Тут важливі слова «мене вигадала казка». Вони схожі на дослівний переклад міфів примітивних племен про те, що сон і реальність – фактично одне, тому що божества бачать уві сні наш світ і людство може бути лише сном. Недарма бушмени Калахарі казали «Ми плід чийогось сновидіння», - а ацтеки Мезоамерики сприймали життя як сон і щось тимчасове; зокрема, в їхній анонімній поемі сказано: «Ми прийшли тільки мріяти, приходимо тільки спати: неправда, що на землю ми приходимо жити» [5; 198]. Отже, і в процитованих примітивних текстах, і в романі Віри Вовк наявна підміна суб’єкта (творця казки) об'єктом (самою казкою). Об'єкт виступає в ролі суб’єкта. Водночас у подальших словах показано архетиповий потяг до рідної казки, як и у згадці про русалку, мавку й відьму, «що витанцювала за ніч підметки черевиків» [3; 60], - тобто Тінь, структуру жіночої особистості.

У фіналі роману відбувається нова зустріч Звонимира з архетипом Божественної Дитини - уже на Батьківщині, в українських Карпатах. У своєму видінні герой бачить Хлопчика зі станіолевим німбом в образі пастушка на полонині: «Я клякнув перед Ним і мовив:- Ти кликав мене до себе Господи? і Я тут. Він сягнув до пазухи й добув з неї голубу зірку. - Це для тебе, - сказав» [3; 67].

Символ голубої зірки означає зв'язок із небесами, душевний спокій, а голубий колір - чистоту психіки. Отже, якщо чужі архетипи викликали в героя дискомфорт, то рідний архетип повернув прозорість і гармонійність сприйняття.

Роман Віри Вовк "Останній князь Звонимир" має строкату канву завдяки нетрадиційності розповіді та, відповідно, великій кількості інтерпретацій поданих у ньому подій. Із виокремлених у творі архетипів можна назвати Анімус (Рогаль, янгол), Божественну Дитину (юний Звонимир, Хлопчик із зіркою), Аніму (Катерину-Казку, Оксану), Матір (Божу Матір), Тінь (хтонічні тварини, на яких перетворювалися гості у Вальпургієву ніч), Маску (учасників вертепу), до того ж поряд із біблійною символікою у творі наявний язичницький контекст, де олень Рогаль також виступає тотемом, тобто чарівним помічником героя, як народній казці. Авторка показує духовне зростання героїв і роботу над власними архетипами: Звонимир спочатку зустрічає дитячу іпостась, яка згодом розвивається у нову, дорослу: так, Малятко, яке благало дати зірку, перетворюється на янгола, що сам дає героєві зорю, а Дівчинка, що грала Діву Марію, постає в образі справжньої Пречистої. Отже, твір присвячений розвитку особистості, тоді як деградація індивідуальності, навпаки, передбачає старіння чи здитиніння архетипів. Твір крім міфологічної , має також і цікаву і складну історичну основу, містить елементи реальної біографії.

«Тотем скальних соколів»

Авторка визначає жанр твору як історично-фантастичний роман. Певною мірою це сімейна сага, оскільки у книжці показано життя трьох поколінь Моканюків на тлі історичних подій, зокрема Другої світової війни.

Напівфантастичні пригоди об'єднані образом Якова Ґудза – мудрого оповідача, який уплітає казку в реальність і навпаки. Його оповіданнями починається та завершується роман.

У ньому показано життя Старих Кут, які почали розвиватися «за часів небіжки цісарської Австрії й пізніше, за часів Юзефа Пілсудського» [4; 3]. Прецікаве місто над Черемошом стало селом, але люди від того не втратили своєї особливості. З одного боку, роман читається легко, з другого – тримає в напруженні до останнього рядка – цього так не вистачає багатьом сучасним творам! Цікава книжка й мовою: як і Гнат Хоткевич, М.Коцюбинський та інші письменники, що присвячували твори гуцулам, Віра Вовк змальовує мовлення героїв на гуцульському діалекті.

В основі роману – родинна історія, подана в переплетенні кількох ліній. У романтичному ключі змальовано одруження героїв-родоначальників, Штефан і Марія (яку називають Мрією) таємно вінчаються, як Ромео та Джульєтта; Анімус знайшов Аніму: молодих об'єднує поетичний світогляд і гармонія з природою – це праведники, яким навіть звірі не роблять зла. Але авторка підводить нас до думки: деякі люди бувають гірші від гадюк. Ворог подружжя, Микита Ґурей, який продався німцям, влаштував страту Штефана, але був покараний самими ж нацистами. Загалом у романі часто згадується мотив Божої кари, авторка звертається до біблійних порівнянь: Штефан – і святий, Микита – Юда, Марія – страсна і Богородиця над Ісусом.

Декілька слів про художні прийоми твору. Зображаючи мальовані ікони, авторка перелічує національні образи-символи, які мають виразну архетипову основу: «Святого Миколая, Святого Юрія на сивім коні, який проколює списом скрученого змія, що дише вогнем, і святої Варвари із чашею й гілкою, перед якими Марія повісила - на щастя - паперових голубів» (зберігаємо правопис авторки) [4; 38]. І поруч - згадка про народне вірування: «Над дверима прип’яла пахуче зілля, щоб відганяло всяких злих духів» [4; 38].

Тому цілком логічно, що дуже скоро Штефан зустрічає власний архетип - святого Онуфрія, схожого, на зображення «на дерев’яній стіні Яблуницької церкви» [4; 39]. Святий Онуфрій виступає як першопредок, добрий Анімус. Інша іпостась персонажа – Старий, або Мудрий Старець (лат. Sепех) – засвідчує прихильність до установок, відповідних старшому вікові. Негативні сторони виявляються у вигляді цинізму, жорсткості й надмірного консерватизму, позитивні риси - відповідальність, визнання субординації й самодисципліна. Добре збалансованій особистості відповідає весь спектр діяльності, адекватної в рамках наявних полюсів puer – senex.

У міфології архетипи виявлені найяскравіше. Як стверджував К.Г. Юнг у праці «Архетип і символ», «внутрішні мотиви виникають із глибокого джерела, яке не породжене свідомістю та не перебуває під її контролем. У міфології більш ранніх часів ці «сили» називали мача, або духами, демонами, або богами» [41], тобто архетипи. Аніма, Мудрий Старець та інші архетипи, за К.Г. Юнгом, – це демони, які можуть бути добрими, тобто надихати людину. Звідси й походять усталені вислови добрий і злий генії (у християнстві відповідно ангел-охоронець і біс-спокусник). В іншій праці – «Про феноменологію духа в казках» – К.Г.Юнг пояснює: «Усі архетипи мають як позитивний, сприятливий, світлий, піднесений, так і низький, почасти негативний і несприятливий, почасти лише хтонічний, але в подальшому нейтральний характер» [43; 312].

Прийом зустрічі зі своїм архетипом казковий, як і наступний – подарований Штефану жолудь. Далі авторка подає первісноукраїнську модель світового дерева: у кроні міцного дуба, що виріс із цього жолудя, «сокіл звив собі гніздо», а потім «знайшлася там пара соколів» [4, 40]. Мотив пари соколів – наскрізний у романі, виправданий ще й тим, що, за давньоукраїнськими міфами, тотемом і творцем Всесвіту був саме сокіл. Звідси зрозуміле й народження хлопчика Михайла (якого кликали Чудом) із соколиного яйця. А зростання чудового хлопця та опис його віщунських здібностей також нагадують відомі казки й апокрифи. Народно-магічними показані й уявлення про рай - ось як, приміром, каже «лагідна як вода» сусідка про вбитого Штефана: «Він тепер на рожевій хмарині сидит... зі святими з вудков на рибу ходит, або на флоярі грає, або «аркана» танцує...» [4; 66]. Узагалі казкових, апокрифічних і житійних мотивів у творі дуже багато, і немає сенсу їх переповідати, інакше довелося б передрукувати всю книжку. Роман часто продовжує традиції сільської бувальщини й у цьому стоїть на позиціях магічного реалізму.

Авторка часто поєднує гармонійну основу міфів і племінного ладу та жорстоку реальність, яка знищує народну пам’ять: ідеться про дві окупації - червону та німецьку. Показовий епізод, у якому доктор Полімед, носій елітарної культури, побачив трупи «врагов народа» й подумав: «Хто ж тоді той народ?» [4; 46]. Ця думка й висловлює одну з провідних ідей роману.

В романі рятівником української культури виступає прибулець Северин Дзвін, який порівнюється з Григорієм Сковородою. З ідеологічних причин Северин не міг продовжувати свою освіту, але встиг ознайомитися завдяки отцям Василіянам зі світовою філософією. Отже, авторка висловлює думку про те, що українська культура відродиться завдяки праведникам-інтелектуапам. Тому роман аж ніяк не можна назвати песимістичним.

Звичайно, майбутнє України показане в дітях: так, маленька Мартуся нагадує «скальному соколові» – дорослому Чуду – «дівчатко-Україну», яке стане жінкою, хоча сам герой «дивувався з такої уяви, ніби то Україна могла втілитися в якесь дитя» [4; 79]. Таким чином, маємо справу з архетипом Божественної Дитини. Також у творі наявний архетип пари. Отже, майбутнє не втрачено Україною: «Над скелями кружляли два беркути, зарисовуючи на голубому тлі знак вічности» [4; 87]. Але водночас зламом національного коду трактовано дошлюбний зв'язок Чуда зі своєю названою сестрою Малайкою, яку Марія колись підібрала безпритульним дівчам. У розділі «Відьму топити» відтворено агресивну налаштованість суспільства не так проти вагітної Маланки, як проти самої жіночої природи, тим самим спростовуючи поширену сьогодні думку, нібито в Україні жінка не страждала від патріархальної культури: "В історії людства різні культури, релігії, панування вбачали в жінці джерело всього зла. Вона була та Марена, та Діна-Обида, та Баба Яга, та мачуха з казки. Через неї втрачено Рай, через неї кришилися царства, вибухали війни й вулкани, землетруси й потопи. Її зображення в мітології переважно страхітні; бо вона – Цірцея, Федра, Медея, Сирена, чи зваблива Берегиня. Щоб запобігти якомусь нещастю, слід було жертвувати жінок якомусь божеству. Так - у Мехіко, жителі Чічен-Ітса кидали в озеро невинних дівчат, щоб бог Чак послав дощ на плянтації кукурудзи...» [4; 92 - 93]. Завдяки цьому історичному екскурсу стає зрозумілим, чому вся провина була перекладена на Маланку, яка «звела брата», хоча, за логікою, відповідальність мали нести обоє. Заступництво Северина, що взяв провину на себе, а пізніше одружився з Маланкою та доглядав її сина Івана, вражає несподіваністю, зокрема тим. що цей шлюб скорше нагадує «духовну комуну» (Лу Саломе). Авторка знову наголошує, що майбутнє України - у дітях.

У річищі магічного реалізму подано зустріч Чуда зі святим Онуфрієм, який змушує його зізнатися у своєму гріху та накладає покуту – «очисну купіль у водоспаді» [4; 104]. Смерть Чуда, який завів ворогів у водоспад, змальована як метемпсихоз, тобто показано, що герой переходить в інший світ. Але чому вмирає Чудо? Чому цьому інтелектуалу- повстанцю не знайшлося місця в новій Україні? Авторка не дає відповіді на це питання (узагалі Віра Вовк часто хоче, щоб читач домислював сам). Це можна розуміти по-різному. Можливо, Чудо мав би бути новим праведником у новій Україні, але його гріх позбавив героя цього права.