диплом / статьи / 8. Віра Вовк Українська – мова мого духу+

«Українська — мова мого духу»

За її плечима — ціла епоха й рідкісні вимушені мандри країнами та континентами: лише рік навчання в українській гімназії у Львові, потім — німецька школа в Дрездені, університет у Тюбінгені, пізніше — переїзд за океан... І от уже багато років Шевченківський лауреат Віра Вовк живе в Ріо-де-Жанейро, де творить і пропагує Україну та перекладає українських авторів португальською. Нещодавно вона побувала в Києві, де передала Києво-Могилянській академії значну частину свого архіву. Там, у тимчасовому помешканні на території вишу, де вона перебувала разом зі своєю посестрою Зоєю Лісовською, ми вели бесіду.

 

— Пані Віро, Ви народилися у Бориславі, чим є для Вас це місто?

— Так, справді, це важливе місто у моєму житті, там жила моя бабуся по матері, і я маленькою часто приїздила разом з мамою до неї. Батьки мої здобули освіту в Празі, в Карловому університеті, й там побралися. Батько закінчив медичний факультет. А мама студіювала хімію. Власне, вона стала вчителькою, працюючи в різних бойківських селах, бо польський уряд не дав їй дозволу працювати в Кутах, де мій батько мав канцелярію як лікар. Ставши доктором Карлового університету, він повернувся в Галичину. Всі його колеги залишилися в Чехії, а він таки хотів жити в Україні.

Але і в батька теж тут почалися труднощі, бо польський уряд не хотів визнати його університетський докторат. Довелося йому складати іспити наново в Познані. До речі, його студії фінансував митрополит Шептицький. А як митрополит захворів, батько опікувався його здоров’ям — тоді ми якийсь час жили у Львові. Коли я народилася у Бориславі, батько ще був якраз у Познані, і мене відносно пізно хрестили — в десять місяців, а хрещеним моїм батьком став саме митрополит Шептицький.

Доволі швидко ми переїхали в Кути, над Черемошем, і там, у серці Гуцульщини, жилося дуже гарно: місцеві звичаї, надзвичайний колорит. Там я й пішла в польську школу, бо української тоді не було. А потім уже навчалася в гімназії у Львові. Гуцули в Кутах складали про батька пісеньки — так вони його любили — й завжди говорили «наш лікар».

— Згадався Ваш верлібр: «Я ліплена з доброї бориславської глини, // куди не поніс би мене буревій, // темні ялиці шумлять у мені... // Моя душа стане дзвоном старої бойківської дзвіниці!..» І виникло запитання про Вашу дотичність до бойків.

— Якщо говорити про віру, то для мене немає різниці, наприклад, чи це право­славне вірування, чи католицьке — для мене є важливим, що це українська церк­ва. Я не є людиною парафіяльною, вважаю, що наші церкви-конфесії повинні з’єднатися. І я молюся за це об’єднання.

А чому в мене саме «бойківська дзвіниця»? Бо ж Борислав — саме серце Бойківщин­и. І я себе вважаю напівбойківчанкою й напівгуцулкою, бо батько мій — гуцул. Й обидва ці українські краї мені дорогі.

— Потім у Вас був львівський рік — 1939, — переламний для всієї України, й Ваше навчання у гімназії перед вимушеним переїздом до Дрездена…

— Львівська гімназія мені надзвичайно дорога, бо це був єдиний у моєму житті рік навчання в українській школі. Але йшов 1939-й, і незабаром прийшли радянські війська. Моєму батькові загрожував розстріл — про це йому, до речі, сказав один радянський полковник. Батько ж мій, Остап Григорович, був головою «Просвіти», належав до лікарсь­кого товариства у Львові та ще й виступав організатором мандрівних театрів, включно зі знаменитим театром Тобілевича. Возив колективи по Галичині й годував акторів. Усього цього достатньо було для його знищення.

— Тож далі Вам випало життя й навчання у Дрездені, де й загинув Ваш тато під бомбами?

— У Дрездені ми опинилися випадково. Моя мама, я й моя посестра Зоя Лісовська вирушили на Захід потягом. А батько поїхав окремо — фірою й кіньми — це для конспірації, так би мовити, щоб нас не розпізнали як родину з двома малими дітьми. Кілька місяці­в ми потім пересиділи в таборах утікачів біля Дрездена, де й дочекалися батька. І що важливо: тато швидко знайшов посаду лікаря, адже більшість німецьких лікарів були на фронті. Він проводив щодня по кілька операцій. І коли вже почалися бомбардування Дрездена американською та англійською авіаціями, батько, який якраз оперував тієї ночі, загинув під бомбами разом із помічниками й оперованим. Серед руїн госпіталю я навіть не знайшла його тіла.

— Як Ви після такого жаху опинилися аж у Ріо-де-Жанейро?

— Спершу ми мешкали на півдні Німеччини, у французькій зоні окупації. Тоді там відкрився-відновився перший по війні університет у Тюбінгені, і я дивом стала його студенткою (хоча мій атестат про закінчення школи Клари Шуман навіть не змогли видати через війну). Це було, як Боже провидіння. Тож я провела чотири роки в Тюбінгенському університеті й написала докторську роботу з германістики, але не захистила її. До речі, моя мама теж закінчила разом зі мною цей університет і, на відміну від мене, захистила докторську. Саме через мамине захоплення Бразилією, через її уявлення про цю країну як про якесь Ельдорадо ми й опинилися потім в Ріо-де-Жанейро. Один український священик із Бразилії — Володимир Ханейко — позичив нам гроші на проїзд, і ми попливли туди кораблем.

Спершу там ходили голодні й без роботи, потім нас пригріли в католицьких сестер. Я давала лекції з гри на фортепіано початківцям, бо мені навіть перевезли з Німеччини добрий інструмент. А пізніше — захистила в Ріо-де-Жанейро докторську дисертацію і стала професором германістики. Я викладала не лише в державному університеті в Ріо, а й паралельно їздила з колегами за 250 кілометрів — щочетверга ми читали лекції в одному невеличкому університеті. Гроші мені були потрібні ще й для видання книжок — я почала активно перекладати, бо душа хотіла пропагувати Україну, про яку там зовсім тоді не знали.

Почала з антології української літератури — від її початків до ХХ століття. Робити це тоді було дуже важко, адже бракувало джерел, не було дорадників, не мала я й коректорів. А ще довелося потім розсилати книжки в бібліотеки світу — в Африку, Азію та Європу, перш за все в ті країни, де читають португальською мовою. Через завантаження перекладами я доволі пізно зайнялася власною творчістю.

— А ще Ви листувалися з видатними колегами — Василем Стусом, Іваном Світличним, яким писали в табори…

— Так, ми спершу зустрічалися під час одного з моїх приїздів до Києва в  1960-х роках. Я зупинялася в садибі Ірини Стешенко, куди приходили й вони, й Алла Горська, й Надія Світлична, з якою я частіше бачилася й потім, і, звичайно, теж листувалася. Стус іще там запам’ятався дуже шляхетними манерами. Ірина Стешенко навіть вибухала захопленням щодо цього й казала, що Стус — не селянський, він може бути скоріше якимось позашлюбним сином якогось князя. Я не знаю, чи подобалось би таке самому Стусові (напевно що ні), але вона саме так вважала. Потім я йому писала на Колиму в заслання… Хоча з Ріо-де-Жанейро далеко не всі листи доходили, як і Стусові листи — до мене. Пізніше, вже синові поета Дмитру я надіслала книжку своїх перекладів зі Стуса, Симоненка й Світличного, яка називалась португальською «Castiçal» («Свічник»).

— А які Ваші переклади з українських сучасних авторів Вам особливо пам’ятні?

— Проза Валерія Шевчука, поезія Миколи Воробйова, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Ірини Жиленко, оповідання про тварин Миколи Вінграновського та деякі його вірші.

— Скажіть, який нині образ України маємо в Бразилії: чи знають там про неї взагалі?

— Дещо вони таки тепер знають про Україну, скажу більше — там нині на урядовому рівні відзначають 120-ліття української еміграції, і тепер є навіть офіційна дата святкування — 24 серпня — День України, який збігається, звісно, із Днем незалежності України. Особливо святкують цей день у Парані, де є потужна українська діаспора.

Звичайно, є деяке й розчарування у зв’язку з коливанням влади. Дуже не подобається й те, що псують Київ новими страшними вежами-забудовами, знищують старовину, а не зберігають, як у всьому світі. Андріївський узвіз, який мав цілісне архітектурне обличчя, втрачає його через бездумні нові забудови і руйнування старої архітектури. На це важко дивитися.

— Ви щойно передали свій чималий архів Києво-Могилянській академії — що саме входить до того скарбу?

— Передала 1500 книжок. Це переважно видання української літератури, іноді західні видання, яких тут іще не було. Видано їх теж різними мовами, хоча переважають там, звичайно, україномовні. Сподіваюся, що Посол України в Бразилії Ростислав Троненко допоможе переслати другу частину моєї бібліотеки до Києва. Серед тих книжок є й видання з рідкісними автографами-присвятами — Григорія Кочура, Дмитра Паламарчука, Івана Світличного…

— А, скажімо, Ваше листування з Василем Стусом де зберігається?

— Я передала його до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Це листування, до речі, використала й Михайлина Коцюбинська в своїх виданнях. А ще тому архіву я передала раритетні світлини, альбоми, рукописні лекції.

— Скільки в Бразилії живе етнічних українців?

— На сьогодні вже півмільйона. Українці мають свої осередки — найперше в місті Куритиба, адміністративного цент­ру штату Парани. Там є дві українські церкви, виходить украї­нський часопис «Хлібороб» і фактично діє українська громада, відбуваються регулярні імпрези. Є в Бразилії й українські школа та семінарія. І навіть тубільці там по-українськи співають службу Божу та наші пісні, на базарах можна почути, як торгуються українською мовою.

— Це правда, що з 2009 року Ви вже не займаєтеся перекладами?

— Саме так. Виняток склали хіба що три мої романи, які довелося самій перекласти португальською мовою: мене фактично зобов’язали, мовляв, ти живеш тут, пишеш для України, а ми в Бразилії нічого про те не знаємо. І зараз в Ріо ці три романи вийдуть португальською. Та загалом уже не перекладаю, оскільки це відбирає багато сил, а хочеться вже більше часу відвести для власної творчості.

— От цікаво: Ви навчалися українською, далі — німецькою в універ­ситеті, живете десятиліттями в португаломовній країні, де стали професором: якщо розставити мови за рівнем Ваших знань…

— Німецьку я знала справді добре й говорила без акценту, але на сьогодні потроху втратила зв’язок із нею, й коли читаю німецькомовну пресу, то з кожним роком зустрічаю дедалі більше невідоми­х слів: все-таки мова розвивається. Щодо португальської, мабуть, можу стверджувати, що добре її знаю, бо живу серед її носіїв. Але рідною завжди залишатиметься українська і тільки вона. Це мова батьків, мова моєї поезії, мого духу.

— Появу яких із Ваших книжок можна чекати найближчим часом?

— Цього року у Львові повинні вийти дві мої збірки поезії: одна називається «Сатирикон» (позичила собі назву у Петронія), і ще — «Варіації на теми кохання». А ще готується книжка для дітей. Розмову вів Станіслав БОНДАРЕНКО