Міністерство освіти і науки України Маріупольський державний університет Кафедра української філології
Засоби творення комічного у повісті і. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»
Курсова робота
З української літератури
студентки 2 курсу
філологічного факультету
спеціальності «Українська мова та
література»
Воробей Маргарити Олегівни
Науковий керівник:
Ас. Магас Л.І
Маріуполь 2011
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………..…3
Роз діл І. Характеристика способів вираження комічного.
1.1. Основні терміни на позначення комічного: сарказм, іронія, гумор, сатира, ……….……………………………………………………………………………6
1.2. Загальна характеристика повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»……………………………………………………………………………..15
Розділ II.Розкриття теми комічного в повісті «Кайдашева сім’я»
2.1. Комічне в повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»……………….17
2.2 Группи комічного в творі…………………………………………………..23
Висновки………………………………………………………………………...29
Список використаних джерел………………………………………………..31
Вступ
Актуальність дослідження І.С. Нечуй-Левицький є митцем світового рівня, його творчість стала класичним здобутком української літератури. Оскільки сміх, гумор як соціокультурний і психологічний чинник є однією із складових ментальності й духовності українського народу, однією з найяскравіших характеристик українця, в якій показується як універсальна, так і суто національна природа комічного. Вивчення поетики комічного надасть можливість скоригувати існуючі оцінки творчості І.С. Нечуя-Левицького, глибше висвітлити характер, роль і функцію гумору в тексті власне художньому.
Нечуй-Левицький є одним з найяскравіших майстрів, який дуже вдало і дуже тонко використовував просторічну лексику в своїх творах для створення сатиричного і гумористичного ефекту. Одним з найкращих його творів, де поєднано реалістичність та, водночас, гумор і сатиру є повість „Кайдашева сім’я”.
За стилем "Кайдашева сім'я " належить до кращих гумористично-сатиричних творів. Під гумором ми розуміємо такий прийом у художньому творі, чи спосіб розповіді, коли окремі явища, вчинки, поведінка людей зображується в смішному, жартівливому тоні. Засобом гумору часто викриваються окремі вади і недоліки в житті. Сатира – це гнівне осудження в творі явищ суспільного і особистого життя. Сатиричні образи, як правило, викликають у читача почуття обурення і огиди до негативних явищ життя, зображених у творі.
В повісті "Кайдашева сім'я" Нечуй-Левицький виявив себе майстерним гумористом і визначним сатириком, викривачем негативних явищ життя селянства за капіталізму
У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Але не завжди "смішні" картини в повісті здаються смішними. Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатиричне викриває дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках з свекрухою.
Повість "Кайдашева сім'я "увійшла в історію української літератури, як соціально-побутовий твір, в якому автор змалював реалістичні образи селян
2 пол. XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.
Об'єктом дослідження є соціально – побутова повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»
Предметом дослідження є способи вираження комічного у повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»
Мета дослідження - показати, що біблійна лексика є одним з найдавніших та найцікавіших з наукової точки зору рівнів лексикології, а також проаналізувати та класифікувати досліджувану лексику, довести вагомість її значення, висвітлити її значення для формування лексичного складу сучасної української літературної мови на прикладі твору Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Завдання:
Для досягнення поставленої мети визначаємо такі завдання:
Знайти, відібрати та проаналізувати статті, наукові праці, підручники, де розглядались способи вираження комічного.
Знайти та поділили наявну в творі способи вираження комічного на декілька тематичних груп.
Прослідкували частоту вживання тих чи інших способів вираження комічного у досліджуваному творі.
Для пояснення вжитих у творі понять використовували…
Джерельна база складається зі статей, наукових досліджень, підручників, в яких різноаспектно висвітлені питання про засоби вираження комічного та групи, в які їх можна об’єднати
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можна використати під час вивчення комічного у школі, для роботи на факультативних заняттях, студентами під час вивчення курсу літературознавства та української літератури
Роз діл І. Характеристика способів вираження комічного.
1.1. Основні терміни на позначення комічного: сарказм, іронія, гумор, сатира.
Комічне (грецьк. komikos — смішний) – категорія естетики що характеризує той аспект естетичного освоення світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість між високою метою і негідними засобами її досягнення. Ті суспільні явища, які втрачають свою доцільність необходімість, але претендують на історичне буття, вагомість, вартісність, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об'єктом комічного висміювання. Дослідники К. (Арістотель, Т.Гоббс, Г.-В.-Ф.Гегель, М.Чернишевський, А.Бергсон, Б.Борев, Б.Мінчин) встановили ряд об'єктивних передумов і суб'єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного ставлення. По-перше, К. стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ. По-друге суб'єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об’єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму). По-третє, несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованим і справжнім розв'язком комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуація (багато важать інтрига, перипетії). По-четверте, будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму. По-п'яте, все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає відчуття комічності. Для сприйняття К., виявлення всіх його джерел і форм людина має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом. Фізіологічне збудження, т.зв. сміх без причини, не є адекватним сприйманням К. Тією чи іншою мірою К. здатна переживати кожна людина, але в концентрованій формі воно виявляється в мистецтві, і різні його грані лежать в основі таких жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо. Градація емоційного реагування на різні прояви К., його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях усмішка, жарт, гумор, чорний гумор, гротеск, сарказм, карикатура, інвектива, які можуть лежати в основі відповідних жанрових структур, стилістичних фігур чи тропів, тобто засобів художнього моделювання другої, естетичної реальності [ 2;368-369].
По-перше, комічне стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ.
По-друге, суб’єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об’єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму).
По-третє, несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованою і справжньою розв’язкою комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).
По-четверте, будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму.
По-п’яте, все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає почуття комічності. Для сприйняття комічності, виявлення всіх його джерел і форм людина має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом.
Фізіологічне збудження, так званий сміх без причини, не є адекватним сприйманням комічного. Тією чи іншою мірою комічне здатна переживати кожна людина (хоча є, звичайно, люди, які не розуміють, комічного, так звані “агеласти” – люди, нездатні до сміху), але в концентрованій формі воно виявляється в мистецтві, і різні грані його лежать в основі таких жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо.
Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях:
- усмішка;
жарт ;
іронія;
гумор;
чорний гумор;
гротеск;
сарказм;
карикатура;
інвектива.
Ці поняття можуть лежати в основі відповідних жанрових структур, стилістичних фігур чи тропів, тобто засобів художнього моделювання другої естетичної реальності.
Дослідник А.Ткаченко [13] називає “три струни нашої уяви”:
сміх;
жаль;
страх.
Але між ними немає непроникних перепон. Певна річ, тих струн, що впливають на нашу уяву, більше (згадаймо бодай журбу та радість), а їх найрізноманітніші поєднання зроджують поліфонічні акорди почуттів.
Безпосередніми, традиційними проявами комічного є гумор і сатира.
Гумор (лат. humor— волога, рідина) — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Г. не заперечує об'єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Добродушний Г. піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини. Поняття Г. вживається і в широкому розумінні – як взагалі сміх і почуття смішного. Г. широко представлений у більшості жанрів народної творчості, особливо у народних казках і анекдотах, прислів'ях і приказках, коломийках і частівках, жартівливих оповіданнях і піснях. Яскраво забарвлені Г., закоріненим у народну творчість, прозові і поетичні твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака – Артемовського, Л.Глібова, С.Руданського, В. Самійленка, комедії корифеїв українського театру, фейлетони і гуморески Остапа Вишні, В.Чечвянського, К.Котка, К.Буревія, Мартина Задеки, Ганни Черінь, М.Понеділка. Традиції народного Г. в українській літературі – джерело творчості П.Глазового, Є.Дударя, О.Чорногуза, П.Красюка, П.Осадчука та ін. Повертається в Україну і Г. сміхотворців діаспори: С.Фодчука, Міри Гармаш, Зої Когут, Остапа Зірчастого (Д.Нитченка), Е.Козака та ін. [2 ;176].
Сатира (лат. satira, від satura — суміш, усяка всячина) – особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного. У вузькому розумінні С. — твір викривального характеру. С. спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об'єктом С. є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, ренегати і зрадники, явища, які не відповідають естетичному ідеалові. У сатиричних творах широко використовуються художня гіперболізація, є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск. С. зародилася в усній народній творчості. Високого рівня досягла в літературі античних часів (Аристофан, Петроній, Лукіан). -Розквіт С. в західноєвропейській літературі пов'язаний з іменами Дж.Боккаччо, Ф.Рабле, Ж.-Б.Мольєра, Дж.Свіфта, Вольтера, Г.Гейне, В.Теккерея, А.Франса, Марка Твена, Б.Шоу, Г.Манна, Я.Гашека та ін. З – поміж українських письменників — Іван Вишенський, Григорій Сковорода, І.Котляревський, Г. Квітка - Основ' яненко, Є.Гребінка, Л.Глібов, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, Лесь Мартович, В.Самійленко, Остап Вишня, В.Винничєико, Ч.Чечвянський, О.Чорногуз та ін. [ 3;624-625].
Функція сатири наголошено суспільна. Це внутрішній регулятор настроїв, чітка вказівка певної соціальної групи (байдуже, при владі вона чи, навпаки, в опозиції), які явища варто усунути з життя спільноти, а які (антагоністичні висміюваним) хвалити. Сатиричне письмо з'являється лише в ті епохи, коли свідомість окремої особистості мислить себе достатньо самостійною, аби маніфестувати власні переконання, рівнобіжно або всупереч певним панівним ідеологічним доктринам. Тому перший значний спалах української сатири маємо, найпевніше, у барокову добу — у розрізі запалених католицько-православних полемік у питаннях віри. Полемісти, як Іван Вишенський чи Герасмм Смотрицький із православного табору, уже не ховаються за псевдонімами, вони виражають власну позицію й дотепи також спрямовують проти окремих конкретних осіб. Особливо добре бачимо, як працює сатира, якщо порівняємо їхні полемічні випади зі стихією народного гумору, який у своєму карнавальному запалі насміхається зі всіх і всього пртиставляючи праведне неправедному, а отже, ні - велюючи головне завдання сатирика — сміючись заперечувати. Творчість українських мандрівних дяків, недовчених вагантів тогочасних шкіл — тому найкращий приклад.
Традицію своєрідно продовжує Іван Котляревський, змішуючи у своїй „Енеїді" бурлескний гумор із ущипливою сатирою на окремих співгромадян, а от Микола Гоголь, пишучи на українські сюжети, сатиру майже не застосовує — лише бурлеск (це лише потім, уже „в обіймах імперії" його перо почне саме висміювати). Першим свідомим свого покликання на- правду українським сатириком (опріч Леоніда Глібова, у байках котрого сатира не так гостра, як дидактично причесана, бо ж її гострота знімається алегоризмом, маскованими іносказаннями) вочевидь слід вважати Володимира Самійленка, окремі рядки якого не втрачають актуальності дотепер:
Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська-фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти.
Утім, сатирична література в чистому вигляді завжди була менш поширена: частіше помічаємо принагідні сатиричні вкраплення в назагал серйозну творчість — це стосується і центральних постатей нашого канону — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, і більш маргінальних Нечуя-Левицького чи, наприклад, Ольги Кобилянської. Із іншого боку, продовжує розвиватися традиція, у якій сатиру важко відрізнити від бурлескного гумору, — як у Степана Руданського чи найбільшого українського сатирика XX сторіччя Остапа Вишні. Однак уже з останнім пов'язаний цікавий для нас виверту презентації сатиричних текстів: твори Вишні знала вся країна, проте їх на загал не читали — їх слухали по радіо. [ 3;155-156]
Сарказм (грецьк. sarkasmos — терзання, від sarkadzo — рву м'ясо) — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. С. не має подвійного, часто прихованого дна, як іронія, близько до якої він стоїть, виражається завжди прямо. С. притаманне поєднання гніву, ненависті з гіркою посмішкою. Об'єктом С. виступають, як правило, речі небезпечні, різко негативні й аморальні. Часто вдавався до С. Т.Шевченко у поемах «Сон», «Кавказ», «Юродивий». Герой поеми І.Франка «Похорон» Мирон з неприхованим С. висловлюється на адресу магнатів:
Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,
Ви перфумовані плебеї в фраку!
Ви паразити з водянистим мізком,
Ви неробучі, загребущі руки,
Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих
Лишились тільки хитрощі гадюки!
У сучасній літературі до С. як художнього засобу часто вдаються Д.Павличко, І. Драч, М.Холодний, В.Цибулько та ін. [3 ;624].
Іронія у своїй багатобарвній розмаїтості є домінантним інваріантом сатири письменника і виявляється на всіх рівнях тексту як провідна риса поетики.
Іронія – (грецьк. eitoneia – лукавство, глузування, удавання) – художній троп, який виражає глузливо – критичне ставлення митця до предмета зображення. В стилістці – фігура, яку називають «антифразис», коли висловлювання набуває у контексті протилежного значення. І. – це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Осмислення І. як естетичної категорії, як ідейно – емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте І. Сократа заперечує реальну істину і суб’єктивне уявлення ії: "Я знаю тільки те, що нічого не знаю". Оригінальне розуміння І. було в Україні. Теорія І. розроблялася викладачами поетик Києво-Могилянської академії (В.Новицький, Тихін Олександрович, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Лаврентій Горка, Георгій Кониський, Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський та ін.). У творах ХVII-ХVIII розвивається її особлива форма — самоіронія, само насмішка. У творах "мандрованих дяків" автори прикидаються простаками, дурниками, говорять нібито нісенітниці,але насправді – про серйозні речі, несумісні з довколишнім світом абсурду. І.-запитання улюблений прийом Г.Сковороди. Вона виражається в глузуванні засобом іносказання, але завдання І. та алегорії різні. Алегорія показує схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, а в І. значення відмінне від сказаного, протилежне йому. Романтичну І. розробили німецькі романтики (Ф.Шлегель, А.Мюллер), спрямовуючи її на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого й закостенілого. Г.-В.-Ф.Гегель вважав І. романтиків суб'єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної І. (І.Котляревський, А.Метлинський, М.Костомаров). Особлива заслуга в осмисленні І. в художній практиці належить Т.Шевченку. У нього вона спрямована не до суб'єкта, а до об'єкта . Насмішка не заповнює остаточно ії зміст. Іроніст — це сумна людина, бо обставини буття України трагічні. Т.Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом: "Од молдаванина до фінна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!". Його І. Перетворюється на засіб звинувачення антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської Росії. Франкову І. можна назвати холодною, крижаною. Проте іронічний автор у творах І. Франка – не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчання потворного. Українська література XX ст. (М. Хвильовий, В.Еллан (Блакитний), Остап Вишня, М.Куліш, П.Загребельний, Є.Дудар, О.Чорногуз, Ю.Андрухович) розвиває І., характерну для літератури XIX ст., так звану "епічну іронію" (Т.Манн). І. як «об’єктивна суб'єктивність» виявляється в романах «Левине серце», «Гола душа» П.Загребельного; «Позичений чоловік», «Парад планет» Є.Гуцала, «Аристократ із Вапнярки», «Претендент на папаху» О.Чорногуза, у творах Ю.Андруховича, Є.Дударя. І. є часто єдиною формою вільного погляду на світ героя [ 2 ;321-322].
Функції комічного розглянув у “Естетиці” Ю.Борєв [1]. Учений виділяє такі характеристичні ознаки комічного:
Комічне завжди знаходиться не в об’єкті сміху, а суб’єкті (того, хто сприймає комічне). До речі, зауважує вчений, людське суспільство – справжнє царство комедії, так само як і трагедії.
Комічне завжди об’єктивна суспільна цінність явища. Комічне смішне, але не все смішне комічне.
Комізм соціальний своєю об’єктивною стороною (особливості предмета) і своєю суб’єктивною рисою (характер сприйняття).
Сутність комічного – в протиріччі. Комізм – результат контрасту, розладу, протистояння: гидкого – гарному (Аристотель), низького– високому (І.Кант), безглуздого – поміркованому (Жан Поль, А.Шопенгауер), безкінечної зумовленості – безкінечній вседозволеності (Ф.Шеллінг), автоматичного – живому (А.Бергсон), неправдивого – істинному (Гегель), нищесереднього– вищесередньому (Н.Гартман).
Сатирико-гумористична література виникла на Україні в переломний період другої половини ХVІ ст. як вияв і засіб ідеологічної боротьби проти шляхетсько-католицької експансії Речі Посполитої, що прибрала до рук віковічні українські землі і поставила своєю стратегічною метою жорстоке пригнічення українського народу, винищення його матеріальної і духовної культури, віри, звичаїв, мови, щоби “на Русі не було русі” [3;475].
Давня українська сатира, що відтворювала живу реальну дійсність, була носієм демократично-гуманістичних ідеалів і зіграла серйозну роль в загостренні соціальної і пробудженні національної свідомості українського народу. Вона сформувала викривально-полемічну літературу на Україні. Сатира і гумор української прози ХVІ – ХVІІІ ст. відрізняється надзвичайною емоційністю, яскравою і гострою образністю, неповторними неологізмами, виразними епітетами і т. д. Образна система “книжної” сатири тяжіє до народно-фольклорної української традиції. Ідеї, теми, образи були підхоплені і розвинені новою українською літературою, в царині якої видатне місце належить І.С.Нечую-Левицькому.
Гумор допомагав жити і боротись, переносити злигодні і нещастя, скрашував людське існування. Творець і найвищий цінитель справді прекрасного, народ-оптиміст розсипав свій гумор у дотепних слівцях-епітетах, в неперекладних фразеологічних зворотах, у крилатих прислів’ях і приказках, у піснях, легендах, оповіданнях, драматичних дійствах. Із своєрідних драматичних дійств народного характеру – інтермедій – починається, зокрема, й історія української комедії” [6;.5-6].
1.2. Загальна характеристика повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»
Все своє життя Іван Семенович Нечуй-Левицький "кров'ю і нервами" був зв'язаний з простим народом: глибоко знав його життя, проймався його болями та думками, завжди прагнув допомогти скривдженим. Письменник уважно "наглядав" за життям земляків, його спостережливе око вбирало всі барви - від трагічно-чорних до яскраво-комічних.
Серед його творів особливе місце посідає неперевершена повість "Кайдашева сім'я". "Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще село за умов капіталізму, як "Кайдашева сім'я" Нечуя", - писав Максим Рильський.
Нечуй-Левицький - великий майстер художньої прози, тонкий знавець народного життя. Картини селянського побуту він відтворює з такою переконливою виразністю, що "Кайдашеву сім'ю" читаєш, наче гортаєш підручник з українського народознавства. Перш за все, в цьому пересвідчуєшся, коли знайомишся з образами повісті, такими колоритними, типово українськими. Письменник змальовує їх з великою любов'ю і гумором, бо, незважаючи на всі труднощі життя, український народ завжди виявляв оптимізм, сміявся, сипав дотепами, глузував з ворогів.
Нечуй-Левицький вклав у своїх героїв ті риси народного характеру, які вважав найбільш притаманними українцям. Ось перед нами Омелько Кайдаш - чоловік працьовитий, майстер, людина з багатим життєвим досвідом, але якого губить пристрасть до чарки. Автор в'їдливо насміхається над п'яним Кайдашем, бо пияцтво завжди осуджувалося в українській родині й суспільстві. Маруся Кайдашиха має в характері чимало вад: пихатість, манірність, безпідставний гонор. Але, висміюючи їх, письменник водночас висвітлює в жінці й добрі риси, характерні для українок: охайність, хист гарної куховарки і господарки. Українську впертість вклав автор в образ Карпа. Його характер доповнюється рисами черствості та грубуватості, за якими криється наполегливість і працелюбність. Зате Лаврін мав по-українськи ліричну вдачу і м'яке серце. Хоч згодом саме Лаврін з українською дбайливістю "загарбав хазяйство у свої руки".
Працьовитість і проворність українських молодиць змальовує перед нами письменник у образах невісток - Мотрі та Мелашки. Але кожна з них має особисту вдачу, бо походять вони з різних соціальних середовищ: самолюбива та егоїстична Мотря протиставляється добрій і лагідній Мелашці.
Іван Нечуй-Левицький — неперевершений майстер гумору, письменник, що створив в українській літературі цілий ряд яскравих літературних портретів, характерів, що стали потім алегоричним уособленням певних людських рис.
Повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я», яка вже протягом більш як ста років від часу написання залишається цікавою та привабливою для читача, завдячує цим у першу чергу м'якому гуморові та ущипливій авторській іронії, іноді — сатирі. Ці особливості стилю твору — насамперед виразно ментальні — ґрунтуються на глибокому знанні української сміхової культури, її найкращих перлин.
Сюжет повісті нескладний - загострення взаємин у сім'ї Кайдашів у міру того, як дорослі сини створюють свої родини, влаштовують побут, борсаючись на невеличкому шматку батькового поля і городу, не маючи змоги поліпшити своє економічне становище.
Не миряться молоді з старими (сини з батьками, невістки з свекрухою, невістки між собою). Сім'я повністю, навіть з дітьми втягуються у ворожнечу, сваряться постійно за повсякденні дріб'язки: мотовило, кухоль, сувій полотна Але найгостріші сутички відбуваються, звичайно, за землю, за худобу.
Коли йдеться про старше покоління, на яке ще панщина поклала свій "напечаток", а новий соціально-економічний уклад дрібного землеволодіння тільки завершив формування типу трудівника і водночас дрібного власника, індивідуаліста. Такі Омелько і Маруся Кайдаші, характери, які вимальовуються сформованими і розкриваються в міру розвитку дій. У повісті "Кайдашева сім'я "Нечуй-Левицький досяг високої майстерності у створенні глибоко індивідуальних характерів.
Розділ II.Розкриття теми комічного в повісті «Кайдашева сім’я»
2.1. Комічне в повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»
Сміхова культура є важливим елементом українського селянського світу, який постає зі сторінок повісті. Джерелом комічного, як правило, є якась невідповідність, життєва суперечність, наприклад, між метою і засобами її досягнення, формою і змістом, діями і обставинами. Сміючись над чимось, ми немовби підносимося над визначеними суперечностями, долаємо їх. Отже, на сторінках повісті «Кайдашева сім'я» сміх — це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб'язковістю подібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни.
Письменник використовує різноманітні засоби творення смішного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кайдашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Уся ця розмова побудована на контрастах, несумісності смаків та уявлень про красу: «Доладна, як писанка» — «ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить»; «повновида, як повний місяць» — «гарна... мордою хоч пацюки бий»; «тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист» — «лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять». Дотепні словесні характеристики підкреслюють критичність погляду хлопців, вдалі поєднання порівнянь викликають сміх. Отже, спостерігаємо тут використання такого засобу творення комічного, як словесна характеристика, дотепний вислів.
«— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!
— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби.
— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.
— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.
— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо.
— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін.
— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє...» [8;127]
«— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.» [8;128]
Цей засіб спостерігаємо протягом всього твору:
«— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то і в калюжі втопишся, — сказав батько.
— Хіба з корчми йдучи... — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходить до корчми.» [8;128]
Крім того, Нечуй-Левицький у змалюванні домашньої війни постійно вдається до змалювання комічних ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто вражаючі. Так, наприклад, дуже яскравою є сцена, у якій Мотря з Кайдашихою б'ються за мотовило. Взаємна ненависть цілком опановує жінками, позбавляючи їх здорового глузду:
«Молодиці стояли бліді, як смерть, і од злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило. » [8;167]
Отже, форма поведінки героїнь абсолютно не відповідає змістові ситуації. Вони б'ються трохи не на смерть через річ, що не має ніякої життєвої цінності, не становить життєвої необхідності ні для одної з них. Але в цьому випадку мотовило стає просто приводом для сварки, оскільки обидві жінки мусять висловити свою зненависть одна до одної, вилити свої почуття. Так річ ніби відбирає у людини її людську сутність, перетворюючи її на щось неприємно низьке. Але свекруха і невістка б'ються, немов дві тигриці. Кайдаш хапає кочергу, щоб розборонити їх — сама по собі ця ситуація смішна, та суть її трагічна.
У повісті багато зображень бійок. Вони виникають з нічого, і це тільки підкреслює загальну абсурдність ситуації. Інколи комізм ситуації посилюється несподіваним стильовим змішанням, як, наприклад, в такому епізоді:
«Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара вирлоока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали діти...» [8;264]
У цьому уривку помічаємо поєднання урочисто-книжного стилю з розмовним, що надає епізоду особливого комічного забарвлення.
Абсурдність усього того, що відбувається у хаті Кайдашів, Іван Нечуй-Левицький кілька разів підкреслює різкою зміною стильових планів, і це формує в повісті ліричний струмінь. Так, коли після бійки з батьками Карпо виходить на ґанок, перед його очима розгортається картина прекрасної природи над Россю: свіжий перший сніг, білі гори, долини. Та він нічого не бачить, бо душа його «задерев'яніла од тієї страшної події, котру недавно вчинив».[8;171] Саме такі контрасти і надають повісті «Кайдашева сім'я» особливої глибини, так само, як і та гірка іронія, яка є провідним пафосним струменем твору.
Може здатися дивним, але самі герої повісті практично ніколи не сміються. Вони залишаються дуже серйозними, навіть похмурими. Тільки інколи пробує жартувати Лаврін, а Мотря і Кайдашиха якщо і сміються, то хіба що зі злістю.
Будучи учасниками дуже гострого родинно-побутового конфлікту, вони не бачать зсередини ситуації всієї її комічності, переживаючи її як трагедію. Отже, комічність існує у творі тільки для читача, але аж ніяк не для її героїв.
Спираючись на народні та літературні традиції сміхової культури, Іван Нечуй-Левицький створив справжній літературний шедевр, сповнений глибокого ліризму, іронії, гумору, сарказму, сатири.
Комізм художньої концепції "сусідської сварки" у I.Левицького ґрунтується на протиставленні приземленої стилістики спілкування (приміром, мiж Параскою й Палажкою) й поетичності, делiкатностi, духовно-моральної краси українського спілкування. 3 точки зору художньої презентацій "вибухова" налаштованiсть бабiв обумовила комічне вербальне вираження завдяки своєму гранично-емоцiйному "мовному етикету". О.В.Долгушева зазначає, що особливої самобутності малюнок "сусідської сварки" набуває завдяки природній, неприхованій "максималізації"[4;14], категоричності оцінок та суджень, виражених прокльонами та лайками.
Отже, презентуючи "сварку" I.C.Нечуй-Левицький перевагу надає гумористичній тропiці – художній світ нечуєвських конфлiктiв витворюється завдяки використанню, зокрема, емоційно-насичених "знижено"-жартівливих вербальних засобів в дусі побутової, зниженої комунiкацiї, що в дiйсностi загалом притаманне жіночому мовленнєвому дискурсу, й естетична функція яких активізується самою художністю творів.
«— Авжеж потягни, та ще й за коси, та підганяй її батогом ззаду! — крикнула з-за воріт баба Параска.
— А тобі яке діло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! — крикнула од призьби баба Палажка.
— Я, бабо, піду в волость жалітись на вас. Вас волосний присилує йти в Київ за Мелашкою.
— Ти залигай її віжками та й веди! Чого ти на неї дивишся, як на святу та божу! — гукала за ворітьми баба Параска. — Цілувалася в Києві з ченцями та з чортами, доки не розгубила своєї челяді.» [8;219]
«— Як підеш другий раз у Київ, то не цілуйся з ченцями! — крикнула Параска на всю улицю.
— Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? — закричала Палажка і вхопила граблі. — Ось я тобі, стара відьмо, покажу ченців та чортів!» [8;220]
«Кайдаші таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пішла за ними назирці оддалеки. Палажка ніби почула її плечима, обернулась, взяла грудку землі та й пожбурила на неї.
— На свого батька кидай! Скажена! — крикнула здалека Параска.
— На, цю-цю! На, сіра! — крикнула Палажка і знов пожбурила на Параску грудкою.» [8;222]
Письменник настільки переконливо зобразив стійкість протистояння своїх невгамовних персонажів, що, здається, сам опинився під магічним впливом цієї обставини. Таке враження залишає фінал. Всохнула «груша роздору», бо інакше боротьба за неї, за продаж плодів на ярмарку і таке інше продовжили би повість ще не однією сторінкою, зробивши з неї твір без кінця — життєпис войовничої династії Кайдашенків.
Майстерність сатиричного і гумористичного зображення життя, а саме його кумедних, а то й непривабливих сторін, дозволяють абсолютно впевнено сказати, що одним із найважливіших персонажів повісті «Кайдашева сім'я» і одним із найдієвіших її художніх ефектів є сміх, рятівний, оздоровлюючий, який дозволяє читачеві, спостерігаючи за напастями героїв твору, порівнювати свої вчинки та вади з їхніми. І зробити корисні висновки