Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

курсовая / 2 / курсач / нота

.doc
Скачиваний:
17
Добавлен:
29.11.2015
Размер:
2.37 Mб
Скачать

Світ"

І -V

Сапфічна строф

а

творчості, синтезованим творчою індивідуальністю. Розкри­вається вона у певних, притаманних тільки цьому письмен­никові домінантах — у "генеральній" ідеї чи ідеях творчості- в етичному її базисі, включаючи сюди й авторську мораль- * ністьГУ відповідному матеріалі, передусім у текстах творів у стилі (естетична природа). Поняття "С.п." розрізняє ' розуміння домінант самим письменником й інтерпретацію ІШ у критиці та літературознавстві.

Сапфічна строфа — одна з античних строф, різновид різностои строфи, запровадженої давньогрецькою поетесою Сапфо (VI ст. до н.е.), пізніше вдосконаленої римським поетом Горацієм. Складається з трьох одинадцятискладників /— О———та, у четвертому рядку, з адонія /— І.Франко, перекладаючи пісні Сапфо, намагався бути не ^ еквіритмічним, а й еквілінеарним:

ш

Афродіто, безсмертна Зевесова доню, Баламутко на ясному троні, тебе я благаю, Не гніви мою душу, о пані, велична.

Горем, журбою.

чК,)

С.с. в українській поезії зазнає посутньої версифікаційної інтерпретації при збереженні основних ліричних мотивів Сапфо ("Сафо до Афродіти" М.Рильського, "Сапфо" Лю, Старицької-Черняхівської та ін.). Сарказм (грецьк. загказтоз — терзання, від заткайго — рву

м'ясо) — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. С. не масі! подвійного, часто прихованого дна, як іронія, близько до він стоїть, виражається завжди прямо. С. притаманне поєд­нання гніву, ненависті з гіркою посмішкою. Об'єктом С, виступають, як праьипо, речі небезпечніг різко негатив;

аморальні. Часто вдавався до С. Т.Шевченко у поемах "<

"Кавказ", "Юродивий". Герой поеми І.Франка "Похорон" Мирон з неприхованим С. висловлюється на адресу магнатів;

Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами, Ви перфумовані плебеї в фраку! Ви паразити з водянистим мізком, Ви неробучі, загребущі руки, Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих Лишились тільки хитрощі гадюки!

іди»

м

У сучасній літературі до С. як художнього засобу часто вді ся Д.Павличко, І. Драч, М.Холодний, В.Цибулько та інГИ Сатира (лат. заііга, від заіига — суміш, усяка всячина)-— особ; вий спосіб художнього відображення дійсності, який поляігі

624

гострому осудливому осміянні негативного. У вузькому розумінні С. — твір викривального характеру.,С. спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток - суспільства, на відміну від гумору, вона має гострий неприми­ренний характер. Часто об'єктом С. є антиподи загальнолюдсь­кої моралі, пристосуванці, лицеміри, ренегати і зраднцки, / явища, які не відповідають естетичному ідеалові. У сатирич­них творах широко використовуються художня гіперболізація, є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск. С. зароди-, лася в усній народній творчості. Високого рівня досягла в 'тературі античних часів (Аристофан, Петроній, Лукіан). -Розквіт С. в західноєвропейській літературі пов'язаний з 'іменами Дж.Боккаччо, Ф.Рабле, Ж.-Б.Мольєра, Дж.Свіфта, Вольтера, Г.Гейне, В.Теккерея, А.Франса, Марка Твена, ІЛПоу, Г.Манна, Я.Гашека та ін. З-поміж українських пись- Цїєнників — Іван Вишенський, Григорій Сковорода, І.Котля- ревський, Г. Квітка - Основ' яненко, Є.Гребінка, Л.Глібов, "Г.ПІевченко, І.Фра^о, Леся Українка, М.Коцюбинський, Лесь артович, В.Самійленко, Остап Вишня, В.Винничєико,

літературно-науковий тижневик, виходив у Львові {.Протягом 1906-07. Видавець В.Будзиновський. Редакційна колегія: В.Бірчак, П.Карманський, О. Луцький, М.Яцків . (1906), далі редагував В.Будзиновський. Спершу був:органом /угруповання "Молода муза", пропагував теорію високого мистецтва, основне місце в ньому займали твори Ольги ,*Кобилянської, П.Карманського, О. Луцького, Б-Лепкого, ,:В.ІІачовського, М.Яцківа, Катрі Гриневичевої та ін. Друкува- »лися критичні статті, бібліографічні огляди, переклади із зарубіжних літератур (Г.Гейне, Л.Якобовського, Гі де Мопас-

'.<сана^.А,.Франсал^-ін-)> Реакція спочатку ставила оа мету

. вести читачів "від злиднів і турботних дисонансів... на соняшні левади, запашні ниви, в світ ясних, золотих зір". Шроте чимало опублікованих у "С." 1906 творів порушували : уакож важливі соціальні та національні теми. З 1907 у /тижневику дедалі частіше, крім символістських, друкували- : твори інших стильових тенденцій, зокрема реалістичні.

цбанням журналу стали роман М.Старицького ті 'тарицької-Черняхівської "Богдан Хмельницький", п'єса Й*Сава Чалий" І.Карпенка-Карого, твори В.Щурата, С.Яричев- ського, новели Ю.Кміта, публіцистика, літературно-критичні атті В.Будзиновського таін. У тижневику з'являлися . епродукції творів видатних художників, портрети гетьманів України, історичні пам'ятки, фотографії визначних діячів «їсінця XIX — початку XX ст. _

я

а і

ч»

і.іНЙ

«і

,2

5Інтуїція

збоку. Інтуїція ж проникає всередину об'єктів пізна адекватно осягає їх абсолютну сутність в її безкінеч чи розвитку. Інтуїція — це підсвідомий, інстинкт стимул художньої творчості. Художня творчість, еоном, —1 особливе, ірраціональне бачення і ' не споглядання життя пов'язане із задоволенням; потреб і є "звуженим", а естетичне відношення д<у; забезпечує більш повну її візію. Наукове пізнання,- думку, мас фрагментарний чи "кінематографія но склеєний із окремих знімків дійсності) характер може осягнути, а тим паче відтворити в поняття зміни дійсності чи внутрішній світ людини, якал найбільш повне і безпосереднє вираження довгочі бергсоніанстві виріс італійський філософ, літе БЛСроче {А366-1952), який обстоював саійодоєтат тва, Що є індивідуальним актом і не ві Росії проповідниками інтуїтивізму були філософи З КИЙ(1878-1935). С.Франк

ли свою теорію безпредметного мистецтва й абстра на тезі, що мистецтво — самовираженнЯ&'іЙвагв завд втілювати душевний стан художника. В Україні іде сона знайшли відгомін у творах Б.Лепкого, В.Пачов С.Твердохліба, 0-Луцького, М. Рудницького. Украй літературознавство (Г.В'язовський, А.ВоййОк, Р.ПімИ та ін.) виходить з того, що не слід абсолютизувати, ] рати роль несвідомого в творчому процесі:-' Інтуїція (лат. іпіиіію, від іпіиеог — уважна вдивляюсь) — > здатність людини безпосередньо, раптово, без логічно]

.„нутого £ К, .іСИВНОТО мис4еаня о.шх<

їй

а»"*

питань, які привертають її увагу чи були предметом' го зосередження. Без І. неможливе ні Зникнення Х$& твору, ні його повноцінне естетичне сприйняття. Суча дослідники, враховуючи історію вивченйя суті і.фу називають такі її прикмети: в процесітворчості акт стимулюють І., не усвідомлюються; І. збавляється • емоційним збудженням, у стані натхнення; І. активі чуттєву сферу, поглиблює пам'ять;'; ється в талантів, які не завжди мать фнерпну'іщ$Ц про явище, яке їх зацікавило; І. маеДЦейпрямовав тер і без попереднього досвіду неможтевдік;-!. нроя швидко, інколи навіть блискавично. Поет і вчений < Ольжйч твердив, що "істотою творчої Інтуїції" є те, з "дозволяє митцеві в процесі роботи піднестися на м»

І

. відчуття й розуміння дійсності, до яких не і свідомість та інтелект", Якби письменник не [ результатів інтуїтивного осяяння (інсайту) в іфознавець за допомогою логічних засобів не ачам, то І. як дар і факт свідомості щюпала б і із засновників інтуїтивізму Б.Кроче писав: і хотіти чи не хотіти нашого естетичного і ми можемо зберігати і передавати іншим ІЦого об'єктивацію або не робити цього зовсім". ^ літературознавця важливі у психологічній пробле- гакі питання: яку питому вагу у творі займають гуїтивні і усвідомлено розраховані елементи, квони виконують; наскільки вони чіткі ї як за Ізображально-виражальних засобів вони фіксують- рджуючи і спрямовуючи ійтуїцію читача чи їавця-інтерпретатора (див.: Схематичність твору, : твору в читацькому сприйманні); як розвива- улювати інтуїцію літературознавця і спрямовувати -уру художнього твор-у? :'курб8іазіз — дотримування, ущільнення, і заміна однієї стопи іншою у квантитативному та ічному віршуванні, в якому місце наголосу — і введений В.Брюсовим ("Основи віршування"), аа античному віршуванню, коли два коротких оються одним довгим і навпаки. Цим поняттям іася Галина Сидоренко в тих випадках, коли хорей вся пірихієм чи спондеєм або ж мовилося про ^(дольник). М.Гаспаров розглядав наявність І. і в Іових розмірах. Справді, такі випадки трапляють- ї: "Біг наших каравел на спалахи зірниць!" (П.Ко-

"Я знаю тільки те, що нічого не знаю". Оригінальний ня І." було в Україні. Теорія І. розроблялася виклад®^ поетик Києво-Могилянської академії (В.НовицькийУ Олександрович," Йоасаф Кроковський, Стефан ЯворЗІ Лаврентій Горка, Георгій Кониський, Феофан ПрокЗ Митрофан Довгалевський та ін.). У творах ХУН-ХІІ| розвивається її особлива форма — самоіронія, самоад У творах "мандрованих дяків" автори прикидаються калій, дурниками, говорять нібито нісенітниці, ал^ШІ — нрр серйозні речі, несумісні з довколишнім: світсйЯ І.-запитання улюблений прийом Г.Сковороди.ЙЙИ жається в глузуванні засобом іносказання, але заваШ .алегорії різні. Алегорія показує схожість між окреЗ конкретним і чимось іншим, що є якоюсь зжгайьняіИ принципом, а в І. значення відмінне від сказанотсщЯ не йому. Романтичну І. розробили німецькі романісяй (Ф.ІШюгель, А-Мюдяер), спрямовуючи її на літераЩ форму і використовуючи як засіб заперечення аОДИИ мого й закостенілого. Г.-В.-Ф.Гегеяь вважра суб'єктивною грою свідомості. В Україні розвивагіЗЯ дія заперечної І. (І.Котляревський, А.Метлинськйті маров). Особлива заслуга в осмисленні художвШІ належить Т.Шевченку. У нього вона спрямована н^м та, а до об'єкта. Насмішка не заповнює остаточно Йм Іроніст — це сумна людина, бо обставини буття Укри трагічні. Т.Шевченко створив геніальні іронічні реті стали афоризмом: "Од молдаванина до фінна / На вЛ все мовчить, / Бо благоденствує!". Його І. перетворім! засіб звинувачення антигуманних суспільних явицЩ альної політики царської Росії. Франкову Ь.моао^В

Істина

ка — не апатик, якому все б а йд у же^ Пи^м е нн ик 'вШ вує апатію як маску, засіб розвінчання ротворногаї.^ ка література XX ст. (М-Хвильовий, В.ЕІ«їш (БлаіШ Остап Вишня, М.Куліш, П.Загребельний, Є.Дуда»И гуз, Ю.Андрухович) розвиває І., характерну дляЬІД XIX ст., так звану "епічну іронію" (Т.1®І0в)£І. явЩН суб'єктивність" виявляється в роману душа" П-Загребельного; "Позичений Чоіжік'!, "ЦіШ нет" Є.Гуцала, "Аристократ із Вапнйійііі*^/ШретйІН папаху" О.Чорногуза, у творах Ю.Андруховича, СІМ є часто єдиною формою вільного погаЕа^у.аасвіт і на — достовірне, адекватне знання Гфо-об'єктивнуї^И Як термін з точним філософсько-ттіїїИїї 11 іігнатаіІІИ науковому літературознавстві стосуйся тількиїй* 8й

іко-біографічна література

іості, що згадується у змісті художнього твору. Він є. певний се не у працях про літературу, написаних з [ гвосеологізму. Якщо письменник виражає своє

і освоєння світу, то про об'єктивну істину в його *може бути мови. Часто термін "І." вживається як :;"художньоїлравди", в такому разі він втрачає свій [ статус, адже в "художній правді" завжди відбива- гез об'єктивного і суб'єктивного. Історик літератури керувати істинами, що стосуються біографії письмен- онології його творчості тощо. Теоретик літератури, говується метамовою, за допомогою якої описує іу літературознавчу мову, може говорити про >.тих чи інших тверджень, які мають точно окресле­ну системі конкретної теорії, у системі заданих (чи їх) координат. Але в такому разі літературознавець з проблемою інтерпретації тексту і свідомого

ІШДУ й мови інтерпретації.

іафічла література — сукупність художньо-науко- В^об'єднаних наявністю в них героя, котрий зали- "[ слід у суспільно-політичному, иауК'ввбму, їому, літературному житті. Це один із найдавніших |?ератури, його витоки сягають античних часів. Валлійської біографії вважають енкомій — громадян-

робну поминальну промову, яка, в свою чергу, йга з іще давніших "заплачок". Перші біографічно єні енкомії з'явилися в IV ст. до н.е. Визначну роль у г біографічної літератури відіграли римський історик шк Светоній (близько 70-140 н.е.), автор "Життєпи- іадцяти монархів" і низки творів про поетів, грамати- їторіа; грецький біограф Плутарх (народився між 46 і

> між 1 ?0 і 1 ЗОЇ, то гткорИв знамениті "Повів- і життєписи" з паралельними: розповідями про відомих с і римських діячів. Біографічна література часів івіччя представлена "житіями святих" - Широкого абула вона в епоху Відродження. Найвагомішим її стала книга Дж-Вазарі (1511-74) "Життєписи ііших живописців, скульпторів та архітекторів",

ш

у Флоренції 1550 і обіймала 133 біографії добу Просвітництва значний внесок у розвиток I.- француз Вольтер ("Історія Карла ХІГ'Хта брита- .Босуелл, чиє "Життя Семюеля Джонсона" вважаєть- нішою з усіх англомовних біографій- Ряд створених життєписів продовжив започатковану цим твором «^семитомна біографія "Життя Вальтера Скотта", [ого зятем Д.Локхартом, шеститомник Дж.Мессона

Гусляр

щастя, сенс людського буття, шляхи досягнення ЛЮДИНО-' блаженства в реальному житті, висунув просвітницьку і перетворення праці із засобу існування на найпершу® '' ву потребу і найвищу насолоду ("Басни харьковськія" філософські діалоггі), відстоював прагнення особіфо V неної" праці, яка б відповідала її нахилам. Уся його лі'.,, турна й філософська спадщина — то "проповідь жйттерадйі ної гуманності" (І.Франко). У ХІХ-ХХ ст. ідеї Г. ні*>низ*~ твсри багатьох українських письменників, котрі із загост ною увагою звертаються до проблем конкретної людини і створення об'єктивних умов реалізації її щастя (Т.ІІІевче ко, Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський, Б.-І.Ант нич, О.Ольжич, І.Багряний, У.Самчук та їн.).

Гумор (лат. Китог — волога, рідина) — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах, Г. не заперечує об'єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Добрсдуїлний Г. піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людній. Поняття Г. вживається і в широкому розумінні -і-, як взагалі сміх і почуття смішного. Г. широко представленйй-у біль­шості жанрів народної творчості, особливо у народних казках і анекдотах, прислів'ях і приказках, коломийках і частівках, жартівливих оповіданнях і піснях. Яскраво забарвлені Г., закорінєним у народну творчість, прозові і поетичні твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака- Артемовського, Л.Глібова, С.Руданського. В Самійленка, комедії корифеїв українського театру, фейлетони і гуморес ки Остапа Вишні, В.Чечвянського, К.Котка, К.Буревія, Мартина Задеки, Ганни Черінь, М.Понеділка. Традиції народного Г. в українській літературі — джерело творчості П.Глазового, Є.Дударя, О.Чорногуза, П.Красюка, П.Осадчу- ка та ін. Повертається в Україну і Г. сміхотворців діаспори С.Фодчука, Міри Гармаш, Зої Когут, Остапа Зірчастого (Д.Нитченка), Е.Козака та ін. |

Гумореска — невеликий віршований, прозовий чи драматичний, твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твор легкою, жартівливою тональністю. Тут сміх постає у вигл доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у, дотепній, парадоксальній, подеколи оксиморонній формі, в , агпмсті, нию» п^тмпйЗійЯІТНХ.ЕДИК^Й», Ш..Ш цинізм, масні вислови та вульгарщину егалітарного ійт Г. як жанр зумовлена вродженою схильністю людського духу до жарту, кпину під час емоційного поцінування

8

ЇШ

їй*

Гумор...

Коментар

Коментар (лат. соттепіагіит — нотатки, тл. пояснення до тексту, тлумачення твору. Прі пояснень К. виноситься в кінець твору, кнйі твору може бути самостійним окремим ин^ К. вміщують серійні видання, нанрикладЩ ської літератури" ("БУЛ"), академічні видій ків літератури. Прикладом окремого вид айв Ю.Івакіна "Коментар до "Кобзаря" Шевчецв заслання" (1964), "Коментар до "Кобзаря" Н . 1847-1861 рр:и (1968);- "Поезія Шевченка не (1984), "Нотатки шевченкознавця" (1986).

Комічне (грецьк. котіков — смішний) — катетом характеризує той аспект естетичного освоен супроводжується сміхом без співчуття, стра У коиачвїй ситуації людина інтуїтивно'ЙЙІі між неповноцінним, недосконалим ЗМІСТвїСЗ формою, яка претендує на повноцінність і зе високою метою і негідними засобами ИдосЯї

претендують на історичне буття, вагомість, вартіснкЩ прагнуть видати себе не тим, чим. вони є насйравді, стмі об'єктом комічного висміювання.! Дослідники К. (Арім Т.Гоббс, Г.-В.-Ф.Гегель, М.Чернишевський, А.Бергав| Б.Борев, Б.Мінчин) встановили ряд об'єктивних переді суб'єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідні виникнення комічного ставлення. По-перше, К- стосує|| тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі® предмети можуть лише опосередковано втягуватися вЩ ставлення людини до людей чи суспільних явищ. По-др суб'єкт комічного ставлення має відчувати свою переваї об^єктом висміювання і бути.» цілковитій безпеці (стад життя, як правило, виключає почуття комізму). По-тре несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в ксі людини з суспільством, між прогнозованим і справжнІЩ розв'язком комічної ситуації динамізує почуття і емоп| напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуація важать інтрига, перипетії). По-четверте, будь-яка недя! ність, недоречність, абсурдність, відхилення від и$ряш| породжує нову грань комізму; По-п'яте, все мертве, ІИ не, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органи завжди викликає відчуття комічності. Для сприйнятий виявлення всіх його джерел і форм людина має володШ розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідей Фізіологічне збудження, т.зв. сміх без причини, не ним сприйманням К. Тією чи іншою мірою К. здатна, ьй

аративістика

Зжна людина, але в концентрованій формі воно виявля- |мистецтві, і різні його грані лежать в основі таких і; як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, йй/буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо. Градація Нго реагування на різні прояви К., ййго відношення до Цж|Ідеаду передається в поняттях усмішка, жарт, румор, чорний гумор, гротеск, сарказм, карикатура, ||»а,лкі можуть лежати в основі відповідних жанрових $>р» стилістичних фігур чи тропів, тобто засобів худож- Іюеяювання другої, естетичної реальності. - ей ("Комуністичний космос") — мистецьке угрупован- ||§В&ких панфутуристів (О.Слісаренко, Гео Шкурупій, Кйко та маляр О.Щимко»), які праі^ди будувати Нрй^тво" "під прапором космічного комунізму" на

На початку 1921 "К." увійшов до складу "Аспан

(лат, сотраго — порівнюю, фр. Іа ііііетіиге

рїьне вивчення фольклору, національних літератур, }ВЇх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі УІвьно-асторичного підходу (методу). К. у фольклорис- ІРратурознавстві і взагалі уфілологіїскладалася вж XIX ст. під впливом філософії позитивізму. Велике вя для її виникнення і розвитку мали праці німецького Іга Т.Бенфея (1809-81), зокрема його передмова і »рі до "Панчатантри" (1859); російського літературо- ї©,Веселовського (1838-1906). В Україні засади порів- іго вивчення літератури застосовували М.Драгоманов )5), М.Дашкевич (1852-1908), І.Франко (1856-1916). мІьХХ ст. літературознавча К. активнорозроблялася у

Німеччині, Чехо-Словаччині, США, де видавався вціальних журналів і збірників, присвячених К. 31955 Шкнародна асоціація літературної К. з центром у %. У колишньому СРСРК. критикувалася як "буржуаз- ЙК'аа начебто цілковите нехтування соціальними та Ф& факторами літературної взаємодії. Натомість ? , ЩІШсл теорія "взаємозв'язків і взаємодії літератур", Вйіб-типологічното вивчення ІСТОрЙКО-ЛІТераТУТ>Н0ГО |ЙРкІ.Конрад, В.Жирмунський, М.Алексєбв, І.Неупоко- рервес, Д.Наливайко та ін.), тому навіть термін К. не «ЇЙ* і праця словацького вченого Д. Дюришина "Теорія ї^рної компаративістики" (1975) вийшла в російському ЙдІ під назвою "Теория сравнитедьного изучения Йурьї" (1979). Незважаючи на це, порівняльно-історич-Дсоакцоптуаціц та Ешслітшсо.

. еітдпеіа — лукавство, вдавання та опута — ім'я) [ з іронічним або жартівливим змістом. Подеколи ється сатириками та гумористами. Наприклад, іакитний) підписував свої пародії І. "Маркіз К.Буревій — "Едвард Стріха" тощо. .еігопеіа — лукавство, глузування, удавання) — оп, який виражає глузливо-критичне ставлення «ета зображення. В стилістиці — фігура, яку "антифразис", коли висловлювання набуває у

1 протилежного значення. І. — це насмішка, замаско- ою благопристойною формою. Осмислення І; як і категорії, як ідейно-емоційної оцінки явшц

: античності, зокрема філософії Сократа. Проте .. |а іаперєчує реальну істину і суб'єктивне уявлення її:

Соседние файлы в папке курсач