курсовая / 2 / курсач / лит словник

ГРЕБОВШІЬКІ ПІСНІ

ГРЕБОВИЦЬКІ ПІСНІ — трудові

календарно-обрядові пісні, які співали, згрібаючи, громадячи сіно. Змістом, поетикою. мелодикою нагадують обжинкові та косарські пісні, часом зливаються з ними {у подібних або й тотожних формулах виступають женці, косарі).

Людмила Волкова

ГУМОР (від лат. Иитог — волога або англ. Нитоиг — настрій, схильність) — особливий вид коміч.. суперечливе ставлення автор, свідомості до зображуваного об'єкта, шо становить собою поєднання смішного і серйозного, при якому переважає, як правило, позитивний, конструктивний первень. Етимологія терміна зумовлена уявленнями сер-віч. медицини, коли характер людини, її темперамент визначався різним співвідношенням в людському організмі чотирьох рідинних субстанцій: крові, жовчі, води і лімфи. Т.ч., вже на етимологічному рівні підкреслювалось суб'єктивне, особистісне начало Г., пов'язане з самобутністю і неповторністю окр. індивіда. В такому ключі дане поняття тлумачилось англ. драматургом Б.Джонсоном, який заголовками комедій "Людина зі своєю вдачею" (1598) і ''Людина без своєї вдачі" (1599), шо в оригіналі звучить як "Еиегу Мал іп Иіз Нитоиг" і "Еиегу Мап оиі о/ Ьіз Нитоиг", ввів його в літ. обіг. Отож Г. — це таке особливе виявлення та реалізація коміч.; коли той, хто сміється, не відділяє себе від смішного як чогось чужого; а часто ідентифікує себе з ним. У Г. немає чіткого водорозділу між позицією автора та зображуваним явишем. відсутнє автор, відштовхування від об'єкта зображення або заперечення його, які притаманні ін. видам коміч. {іронія, сатира. сарказм, гротеск). Зовн. вираженням Г. є швидше усміх, ніж власне сміх. Хоча Г. близький за окр. параметрами до сатири (викриття, висміювання, комізм людських характерів, ідейно-емоційна спрямованість}, він має все-таки власні визначальні риси. Так, по-перше, Г. досить рідко послуговується такими пафосними виражальними засобами, як гротеск або сарказм, віддаючи перевагу іронії найрізноманітніших відтінків, дотепності. По-друге, на противагу сатирі, він ніколи не втрачає зв'язку з комізмом, оскільки є явишем менш тенденційним і сусп. заангажованим. Можна сказати, шо Г. чужі викривальні інтонації і здебільшого це примирлива добродушна посмішка, яка свідчить про співчуття до зображуваного явиша, а не про його безапеляційне засудження. Як форма естет, переживання Г.. на відміну від іронії і дотепності, в яких переважають інтелектуальні моменти, характеризує всю душевну організацію людини, він проявляється як невід'ємна риса її характеру. Але. на противагу деяким "ригористичним" формам комізму, шо базуються на різкому розладі між видимим і явним. Г, немовби сублімує в собі суперечності і контрасти життя і, як вірно зауважує Л. Пінський, етил, виростає з метафори, а не з порівняння, бо полягає в умінні бачити піднесене в обмеженому і дрібному, значуще в смішному й

недосконалому. Якщо іронія розкриває смішне і нікчемне в серйозному, то Г. прагне -показати серйозне навіть у тому, шо видається смішним і нікчемним^Почуття Г. передбачає високий естет, ідеалі Незважаючи на те? Шо об'єкт Г. заслуговує критики, він все-таки не позбавлений і певної привабливості. За своєю природою Г. оптимістичний, він покликаний утверджувати явише, заперечуючи окр. його негативні сторони. , .

Генетично Г; бере поч. в нар. обрядових іграх, в стихії коміч. як синкретичній формі сміхового первня. Давн-грец. комос - весела хмільна компанія на святахлДіоніса — був прообразом коміч. в нерозчленованому вигляді. Однак власне Г. ст-давн. епохи ше не знали. Його становлення і осягнення потребувало досить тривалого розвитку різних джерел комізму — від ант. мімів, -нар";.' анекдотів, архаїчного сміху Арістофанових та Плавтових комедій, через сер-віч. т^адиШю блазнів і скоморохів, карнавалів, через колективний, безособистісний сміх поліса, громади, сер-віч. міста — до суб'єктивного^ індивідуального прояву сміхової рефлексії як еМоційногб ставлення до певного об'єкту чи явища. Г. не міг з'явитися доти, поки не була розкріпачена особистість, поки вона не дістала змоги' вільно виявляти симпатії й антипатії, мати свої судження, робити свої висновки. Такі іст. умови настали в країнах Зх. Європи лише в добу Відродження — в добу '■відкриття світу .і. людини.'.!. ,.(Я,Б.уркгардт),... Тому, саме ця епоха дала нам перші зразки комічного, в якому містились гумористичні елементи. В поезії вагантів, у баладах Ф.Війона. в тв. блазенської літератури і навіть в 'Гаргантюа і Пантагрюелі" Ф.Рабле ми ше ясно бачимо зв'язок Г. з архаїчним сміхом, проте вже "фальстафівський фон" шекспірівської драматургії і особливо "Дон Кіхот" М. де Сервантеса дають уявлення про якісно нове освоєння комізму, яке можна вважати гумористичним. Непер.евершена у своїй символічній багатозначності, контрастному протиставленні, амбівалентній семантиці пара Дон Кіхот — Санчо Панса у зіткненні з заскорузлою іст. дійсністю Іспанії на переломі Х\/І-Х\/І1 ст. стала справжнім еталоном гумористичного трактування життя, продемонструвала потенційний діапазон і безліч нюансів Г. як різновиду коміч. В той час. як в коміч. жанрах бароко та класицизму (шахрайський роман, бурлеск травестія, комедія. байка) домінувало сатир, забарвлення, концепція "природної людини" Просвітництва знову створила сприятливі умови для реалізації гумористичного, первня. З великим успіхом його було втілено

в

просвітницькому романі, шо дав нам тлу систему "класифікації Г. як реалізації коміч.: Г. філос.- ;-/._ рефлективний (Лж-Свіфт "Мандри Гул лівера". Вольтер "Кандід", Д.Дідро "Жак-фаталіст"), і :•'•• побутовий (Г.Філдінг 'Історія Тома Лжонса, | Щ.і знайди", Т.Смоллетт "Пригоди Перегріна : Пікля"). ідилічний, наївно-сентиментальний (О.Голдсміт "Векфілдський священник", Вольтер . Д «Простодушний"),. інтелекхуально-

I ''-^Р споглядальний (Й.В.Ґьоте "Літа науки Вільгельма І Майстера". Х.М.Віланд "Агатон") і, нарешті, І особливо продуктивний в англ. л-рі вид Г.. і ' заснований на засаді "коника", якоїсь дивацької . ..'• пристрасті персонажа, шо тримає його в своєму ! полоні (А.Стерн 'Життя і думки Трістрама Шенді. джентльмена", комедії Р.Б.Шерідана, . : проза Жан-Поля тощо). Як форма заперечення ; й утвердження водночас, в романтизмі превалює іронія, близька за своїм характером до Г. (Й.Айхендорф ''3 життя одного нероби", А. фон Шаміссо "Незвичайні пригоди Петера Шлеміля", •■Жан-Поль "Титан". Е.Т.А.Гофман "Життєві погляди кота Мура", В.Гюґо "Людина, яка

сміється", романи В.Скотта). — Блискуче

■иі, - володіння Г. у різних відтінках —■ від дір.-, зворушливого до гротескно-саркастичного — спостерігаємо у майстрів реалізму (Ч.Діккенс. М.Гоголь. А.Лоде, А.Чехов. О.Генрі, М.Твен, . Б.Шоу, Й.Л.Караджале, Дж.К. Лжером, Ц Я.Неруда, Я.Гашек, Б.Нушич. К.Чапек, Т.Манн, '•'..' К.ііукмайєр, А.Аверченко, Теффі, М.Зошенко, М.Булгаков та ін). Ще один різновид Г. — т.зв. : "чорний Г." — сформувався в суч. модерністській :• л-рі — похмурий Г. з елементами ексцентрики, : абсурду, парадоксу або цинізму (переважно у дадаїстів, сюрреалістів, драмі абсурду, л-рі • "•-нонсенсу-— Т-.Тдаргг,^-ГїАртт; АгБретШ^ЙШеаю," С.Бекеттг. Ж.Кокто. С.Мрожек, Е.Лір).

Теорія Г. почала розроблятися в окр. аспектах вже в ант. естетиці' (Арістотель, Платон). однак системно сформувалася в естет. \ поглядах романтиків, які вбачили в Г. найадекватнішу форму коміч. Значну ролю відіграв нім. романтик Жан-Поль, який розглядав Г. як піднесене "навиворіт", синтез високих поривань і цілком земних, буденних інтересів, д_: порівнюючи Г. з птахом, шо зринає в небо догори Г хвостом, не відриваючись поглядом від землі ("Підготовча школа естетики"). Метою художника ■ "при гумористичному зображенні будь-якого явища, на думку Жан Поля, не може бути лише ;;$ :одиничне, він завжди має на увазі заг. і ціле. Однак в Г., як вважає ін. нім. естетик К.В.Ф.Зольгер — ^^Йдеться не лише про смішне, оскільки "смішне і і'^іїтраг. нероздільно пов'язані одне з одним". "В Г. а. плинне, суперечності тут повсюдно :ходять одна в одну... Нішо не буває тільки ^чЩЙзміч. або смішним без того, щоб якась домішка ^Щідності або піднесеності не надала йому відтінку ,{Щ«ечалі. нішо не буває настільки піднесеним і ®^{ез того}< шоб земний і навіть примітивний 'Ляд не звів його до становища смішного і

ЖЕ

-г-і -.іж"

незначного" (""Ер^ін", Ліалог четвертий). В естетиці Г.В.Ф.Гегеля Г. є продуктом заключної стадії худож. розвитку, він найтісніше пов'язаний з неповторною особистістю митця. "Справжній Г. вимагає глибини І багатства духу. Тільки вони можуть представити реальним те. шо видається лише суб'єктивним, і виявити субстанціональне у випадковостях і спонтанних капризах" ("Естетика"). На зламі ХІХ-ХХ ст. з являється ірраціональна концепція Г., яка тлумачить його як характерну властивість людської природи (А.Бергсон), або як сублімацію сексуального потягу (З.Фройд).

Г. тісно пов'язаний з такими категоріями, як нац. характер, ментальність народу. Виявити нац. форми Г. непросто, бо його "протеїчна" природа (Жан Поль) ■ не піддається однозначному, одномірному класифікуванню. Однак, виходячи навіть з постулатів кудьтурно- історичної школи, зокрема, вчення І.Тена про расові відмінності людських характерів, можна все-таки в на ^загальніших рисах окреслити специфічність Г. в його нац. проявах. Так., іронія, дотепність, легкий, грайливий тон, фривольність, шо нерідко переростає в скабрезність, — все те, шо було започатковане вже в "раблезіанстві" і пізніше маніфестувалось у Вольтера, Р.Роллана ("Кола Брюньон") — є визначальним для франц. Г. Нім. Г. відрізняється тим, що він більшою мірою інтелектуальний, раціонально конструйований, часом похмурий (блоківське "сумрачньїй германский гений"), хоча і не позбавлений високого польоту фантазії, блиску дотепності. Його традиції формувалися, починаючи від грубоватого сміху шванків і фастнахтшпілів — до глибокодумних філос. зразків у"'''ПютС^масковаШ у "

ГУМОР

Т.Манна.. Ісп. Г. — живий, прозорий, нерідко високоспіритуальний (внаслідок традиційного кат. благочестя), шо грунтується на моделях, закладених в безсмертному романі Сервантеса. хоча водночас він може бути наснаженим "пікарескним" духом шахрайського роману або схильним до раптових, несподіваних асоціацій, позаяк є продуктом "витонченого розуму" (Б.Грасіан). Парадоксальний, часом глибоко прихований, нерідко гротескний англ. Г., що заснований на "розиграші", всякого роду дивацтві, ексцентричній поведінці, породжений особливостями англ. скептичної вдачі і тою літ. традицією, яка йде від В.Шекспіра, Свіфта, Л.Стерна, О.Вайлда. Б.Шоу тощо. Самобутній укр. Г. — соковитий, незлобливий, закорінений у фольклорі, побуті, особливостях сільського життя, схильний до жартівливого сміху, здатний часом переростати у вбивчий для недругів "гомеричний регіт" (згадаємо картину І.Рєпіна 'Запорожці пишуть листа турецькому султанові"), Г., який гідно втілила л-ра (І.Котляревський. С.Руданський, І.Нечуй-Левицький, Остап Вишня, С.Олійник, Ф.Маківчук, П.Глазовий, Є.Дудар та багато ін)

.

Приклалами І. у л-рі "можна вважати -'Панночок з А." Ж.Ріве, "Роман". "Голубе сало" В.Сорокіна, "Школа для дурнів-" С.Соколова численні тв. літ. гурту Бу-Ба-Бу, Ю.Ізарика та ін.

Наталя /Інх оманова

ІРМОС (греи. "зв'язок"} — иерк. гімн, шо входить до складу канона в правосланому та греко-катол. богослужіннях і емоційно пов^язує текст Євангелія з тропарем; вмішується, як правило, перед 1-м тропарем: "Тебе, вище ума і слова Матір Божу, шо в часі безлітнього несказанно родила, вірні однодумно величаємо" (Неділя 6 Св. Отців; 14* ірмос, глас 5).

Семен Абрамович

ІРОЇ-КОМІЧНА ПОЕМА (від греи. ігіїоз — героїчний + котіков— комічний) •—жанр "високого" або фальшивого бурлеску. гол.' засадою якого є умисна невідповідність між "низьким", буденним, побутовим змістом і підкреслено високим, урочистим стилем.

На історію, власне, на постання жанру існують різні погляди.

1РМОС

За одним твердженням І.-к.п. постала ше в давн. Греції: першим взором жанру була 'Батрахоміомахія" ("Війна мишей та жаб") — коміч. епос, де стилем гомерівського епосу в 303 гекзаметрах оповідалося про цю війну, шо завершилася звитягою-жаб, яким на допомогу прийшли раки. Наймення дійових осіб: героїв і богів, епізоди окр. боїв і двобоїв нагадують "Іліаду". Греи. традиція II ст. до н.е., навіть, уважала автором цієї. поеми самого Гомера. Але за Плутархом (І-ІІ ст. н.е.) "БаТрахоміомахію" склав Пігрет Галікарнаський на прч< V ст. до н.е. Дослідники вбачають у поемі ознаки крит. ставлення до міфології, а водночас до аристократії. Цей тв. викликав протягом віків зацікавленість у європ. л-рах, сприяючи розвиткові як тваринного епосу, так й І.-к. п. Нім. сатирик Г.Ролленгаген переробив фей. поему, зобразивши в своїй "РгозсЬтеизеІег" (1566) тогочасні сой. події в антипапістському дусі з позицій М.Лютера. У слов'ян, країнах до "Батрахоміомахії" звертаються в ХУШ-ХІХ ст. саме в зв'язку з формуванням І.-к. п. Грец. поема була взірцем також для "Мишоїди" (1775) І.Красіцького. В цій поемі розповідається про те. як легендарний король Попель, аби заспокоїти доньку, оголосив війну мишам і щурам. Але котяче військо Попеля зазнає поразки. Король гине, загризений мишами. В "Мишоїді" висміювалося феодальні традиції та шляхетські забобони. В ін. І.-к. п. "Монахомахія" (1778, оприлюднено анонімно) І.Красіиький кепкував з кат. монахів. У Росії частину грец. . поеми переклав В.Жуковський ("Війна мишей і жабок", 1831). 1859 вийшла укр. І.-к. п-* "Жабомишодраківка (Батрахоміомахія), на нашу руську мову перештопав К.Д.". Під цим криптонімом крився Костянтин Лумитрашко. То була переробка- онаиіональнення. В ній під війною жаб і мишей проглядалася історія укр.-поль. стосунків. 'Жабомишодраківка * сполучала риси І.-к. п. з травестією (а втім усі тв. цієї сюжетної традиції від "Батрахоміомахії" до "Жабомишодраківки" часто звуть пародіями).

Згідно з ін. поглядом першою І.-к. п. було "Вкрадене відро" (1614-15) італ. поета А.Тассоні. В поемі поряд з бурлескними описами боїв змальовано сцени нар, життя, наявні антифеодальні" та антиклерикальні настрої. Недарма до друку "Вкрадене відро" було дозволено лише 1624, після того, як з тексту було вилучено антиклерикальні місця. Лругим відомим італ. автором І.-к. п. був К.Гоцці. В Дівчинці Марфізе" (1772) він кепкував з венеційського шляхетства та купецтва

Нарешті, згідно з третім поглядом, жанр І.-к. п. започаткував поемою обсягом до 900 вірш.; рядків "Налой" (1674} кодифікатор франц. класицизму Н.Буало. Бо ж ані "Батрахоміомахія", ані "Вкрадене відро" не - заклали жанр, традиції, але залишилися ізольованими епізодами іст.-літ. процесу. Та <и; сам Буало сприймав свій тв. як цілком нов. бурлескний жанр:"'Я замірявся створити нашою мовою нов. вид бурлеску: бо в дотеперішньому, бурлеску Дідона й Еней мовили так само, як* І продавщиці оселедців і крючники. натомість тут - годинникар т гояинникарка мовлять так самоті як Еней і Дідона <...> моя поема <...> має достоїнство новини". Поема Буало народилася як антипод травестії, а саме ' Перелицьованого Вергілія" П.Скаррона. Основні ознаки І.-к. ті^К- як вони вироблені Буало: 1) сюжет — низький" ; 2) . наявні .складники героїчної, ЄПОПЄЇ ^ -боЯ4,- т; окр. епізоди відповідають епізодам з епопеї⁴'" Гомера чи Вергілія: 3) зовн. мов. ф-ма..—^ "висока": урочиста лексика та фразеологія", риторичні звертання, передовсім до музи,,/ александрійський вірш. При всьому;, протиставленні травестії І.-к. п. для її адекватного' сприйняття читачем так само було доконечним щ ґрунтовне знання ант. міфології та л-ри й'1 відчуття класицистичного "гарного смаку" Отже, І.-к. п. набула популярності саме в л-р&^: класицизму, який проголосив героїчний епос основою своєї жанрової системи, але зазнав невдачі ("Генріада" Вольтера, "Петріади рос:*!,;, класицистів та ін.). Це було одним із симгггомпН^; архаїчності й анахроністичності класицизму його претензіями на створення вічнсЙГ#і' позачасової поетики.

В Англії взірцевою І.-к. п. був "Викрадений^: кучер" (1712) чільного представник просвітницького-класицизму А.Попа, якийу рококо гумористично зобразив світськй товариство. В його "Дунсіаді (тобто — 'Дурніаді? — А.В.), героїчній поемі" (1728) та 'Новій% Дунсіаді" (1742) зображено літ. супротивників^ та невігласів, шо були загрозою розуму: опікується богиня Дурість

.

У Росії жанр І.-к. п. репрезентували "Гравець домбера" (1763) та "Єлисей, або Роздратований Вакх'"(1771) В.Майкова, короткі поеми Чулкова. Рос. -І.-к. п відрізнялися від зх.-європ. взорів простонародністю. В ній зображувано демократичний побут, нар. ігрища, обряди, навіть інкрустовано нар. пісні. Якщо зх.-європ. І.к. п. була : о^яєнтована на освіченого аристократичного Шіізча. то рос. І.-к. п. була призначена ширшому, йймократичнішому колу реципієнтів. І.-к. п. Ярувала шлях сатирі та сатир, журналістиці ХУІН-ХІХ ст., а решта решт — крит. реалізмові Уазагал.

т2- Часом поняття І.-к.п. поширюють на обидва різновиди бурлескної поеми, зараховуючи до І- ЙЬй: також травестії.

-Див. Бернеско, Бурлеск, Травестія.

Анатолій Во/іков

М ІРОНІЯ (грец. еігопеіа — удавання) -— явно •уйаване--зображення негативного явиша у Позитивному вигляді або навпаки "лукаве 'удавання, коли людина прикидається простаком, |й®й не знає того, шо він знає" (О.Потебня). Має словесні форми та ступені крит. оцінки негативних явиш, іст. та жанр, різновиди:

1. Вираження тонкої насмішки за допомогою аяеторїї. У цьому випадкові І. може бути тропом

. фігурою (антифразис). Таким є йтий вислів про Росію, шо "благоденствує' царським троном, у поемі Шевченка. "Кавказ":

Од молдованина по фінна ■На всіх язиках все мовчить. Бо благоденствує!

2. Романтична І. як спосіб піднесення митця :татгсшг~зашка р уб /1 и м сер"бггО"В'йішгг,""

становою вузькістю. Характер такого піднесення -та;«ркг. пафосу мав різні акценти. ;> кЗ) Сатир. І. з її вишим ступенем сарказмом, властива тв. Еразма з Роттердаму. Ф.Рабле, Йж.Свіфта, Вольтера, Г.Гайне, А.Франса, Б.Шоу, Б.^;Брехта на Зх.; Ю.Словацького, М.Гоголя. |£Салтикова-Шедріна, Ц.К.Норвіда, Б.Нушича, ЯГашека. К.Чапека. М.Булгакова. В.Маяковеького. аЗсйценка. А.Платонова. Вукр. л-рі І. цього типу широко користувалися ЙКвітка-Основ'яненко. Т.Шевченко, І.Франко. І'І&Коцюбинський. Л.Мартович: у післяжовтневий Остап Вишня. У суч. л-рі майстрами І. ^рекомендували себе Ю.Андрухович. Ю.Винничук, ірова. Б.Жолдак, О.Ірванець та ін. Сатир. І розвиває продуктивні тенденції І., '•«йдуть від античності й естетики В.Ф.Гегеля. |иьому різновиді І. проте має певні відмінності ичайної сатири як форми мист-ва. Вона є ісь проміжним між гумором і сатирою Тимофеєв). Як різновид езопової мови І. $агне до виразів, які приховують від цензури вкривання під виглядом похвали, ївисловлення добрих намірів, захопленості, безвинна побутова фраза перетворюється рушання.

Різноманітними є жанр, та структурні різновиди І. Варто відзначити анекдот, укр. усмішку, пар олію, антиутопію. Стилістйчними прийомами І. можуть бути гіпербола, гротеск, парадокс. В іст. розвитку І. слід відзначити раннє філос.-естет. трактування І. у Сократа. Платона й Арістотеля як способу вираження сумніву і знаходження істини. Антидогматичну за своєю природою І. негативно оцінювали в Сер. віки. І. випадає з поля уваги дослідників у епоху Відродження, коли естетику цілком спрямовано на вивчення гармонії людини і природи. Лише в XVII ст. криза гуманізму загострює інтерес до вивчення І. ("Нова наука" Дж.Віко). І отримала розгорнуте теорет. обгрунтування у нім. романтиків А.В.Шлегеля. Л.Тіка. Вони вважали ознаками І. всезагальність та універсальність, шо спричиняло не лише іронічну посмішку над убогістю навколишнього життя, але й усунення від реального втручання у нього. Спочатку романт. дух, звільнений від канонів класицизму, виражав гармонію з волелюбними настроями епохи, був І. свободи, шо висміювала її супротивників (Дж.Ґ.Байрон, П.Б.Ше/ілі). Пізніше вади відсталого середовиша, які намагалися підкорити мития, приводили його до саркастичної і. (Г.Гайне), до визнання неминучості "світ, зла'' (ЕіГ.А.Гофман). Він нерідко потрапляє у полон суцільного заперечення. О.Блок вважав подібну І. (для якої "все однаково: добро і зло")" хворобою особистості, хворобою індивідуалізму. Продуктивну ант. концепцію І. розкриває Гегель. який пов'язував процес заперечення з аналітичною та пізнавальною діяльністю. Зближуючись з гегелівською концепцією, Т.Манн "вбачав- тзнШотшлшу""рщгршайг: ІггтірШцЖіГ незаиікавленого ставлення до. Життя, шо зустрічаємо у тв. вел. реалістів. О.Лосєв справедливо вважає І ^однією з складних естет категорій, що схильна до модифікацій. Втілюючись у всіх різновидах крит, пафосу, вона містить у собі елемент інакомовлення. хитрощів, виражаючи при цьому істину алегоричним способом. Залишаючись серед худож. засобів крит. ставлення до життя, 1. рідко може обійтися без використання комізму, сатири чи сарказму, чим і можна пояснити характер співвідношення цих понять. У дослідженні проблемних питань 1. дуже продуктивним щидається використання методики порів. літ-згіавства.

Микола Нефьодов

ІРЧІ — напівпрофесійний виконавець- імпровізатор невел. пісень у киргизів та деяких ін. тюркських народів. І. співав, акомпануючи собі на кумузі (триструнний муа інструмент). І. — '■ доконечний учасник будь-якого тоя чи ін. нар. збіговиська.

Пор. Жірші, Манасчі

ІРЧІ

Анатолій Волко

в

соїепсіакит (Свято календ) або Саіепсіае іапиагіі (перші дні січня) діти плебеїв та ін. бідних-людей обходили будинки людей з достатком і виконували для них привітальні і величальні словесні формули типу: Саисіеат еі ІаеіШ.а/8іі іл Ьос сіотс/ Іоі /іНі, іоі адпі.-.. (Радість і веселощі / Нехай будуть у цьому домі / Багато дітей, багато ягнят...). Ст-слов'ян. огласовку термін (коляда) отримав після VI сг., коли слов'яни зіткнулися з лат-мов. населенням Дунайського басейну. Слова коляда, колядка в різних формах поширились у всіх слов'ян, мовах (укр:., рос., болг. — коляда, білор. — каляда, серб. —гКбпеда, поль. — коїесіа, чес.,.словац. — коїесіа, словен. — соїесіа), а також у рум. мові —. соїіпсіа, албаи. мові—коїепіїге- Але у болгар, сербів, білорусів і частково в українців колядкою називалося ще й свято Різдва. У сер. частині Росії заклинальні і величальні словесні формули і пісні; котрі виконувалися на святки (нар. назва періоду від Різдва Христового, 25. грудня, до Хрещення, 7 січня), називалися овсенем„іа. на Пн. — винограддям. Слово було відоме лишена Гід. Росії, а також в окр. сер-ррс. і сибірських губерніях.

Різдвяні і новорічні (в окр. народів — пн. частини Європи — на Мартинів день) заклинальні формули і побажання різних благ, близькі за змістом до давн-рим., знайомі і багатьом ін. народам, напр., грец.согош'зта, франц. сНапсоп Моєї) ■ ітад»-. £ а піі сосі і,, Иаіаіе^. нім. ІА/еіНпасНізІіесІег та ін. Одначе, у Зх. Європі в силу дії низки іст.-культ. чинників (відчутний вплив книжної культури, раннє поширення християнства та ін.) не здобули широкого жанр, розвитку фольклор, традиції типу пд-сх-європ. колядок. У зх-європ. ареалі благопобажання (мотиви примноження господарства) фактично залишилися на рівні давн-рим. словесних формул, які виконуються під час саіепсіае іапиагіі, а також на рівні давн-грец. коронісми, правда, текстуально дешо.більше розвинутої. Це свідчить про автономний розвиток пд-сх-європ. колядування (поза суттєвою залежністю від січневих рим. календ). Ідея про древній місцевий ритуальний і фольклор, субстрат слов'ян. І сх-ром. К. отримала наук. обгрунтування . в працях кр. (І.С.Свенціцький, О.І.Лей), рум. (П.Карали,, рос. (В.І.Чичеров, В.Я.Пропп), білор. (А.І.Гурський) та ін. вчених. Дослідження цих та ін. фольклористів започаткували комплексне вивчення генези колядування і заг. мотивів календарно-обрядової поезії, зокрема колядок у вел. групи народів ГІд- Сх. Європи.

КОЛЯДКА

Ще акад. О. Веселовський у "Розьісканиях в области русских духовних стихов. Румьінские, славянские и феческие колядьі" (1883) застерігав від однобічного віднесення К. до грец.-лат. клас, древності. Слідом за Веселовським львівський фольклорист Свєнціцький ("Різдво Христове у поході віків" 1933) ставив питання про візант. церк. (християн.) культ, елемент колядок. "Цей культ, елемент, — писав Веселовський, — був спільним у пд. слов'ян, росіян і румунів, і незрідка слов'яни були для останніх передатчиками того, шо склалося або ходило у Візантії як заповідне або апокрифічне читання". Проте, підкреслює дослідник, "багато шо можна пояснити єдністю натуралістичних уявлень, котрі лягли в основу звичаїв". Що стосується подібності укр. (пд-слов'ян. учений не розглядає) та сх-роман. К., то вона, за Веселовським, передбачає міграцію готових "типових" мотивів і символічних образів з одного середовища в ін. Разом з проповіддю християнства (та пристосуванням нар. обрядів до христ. календаря) могли "переселятися", за висловом Веселовського, не тільки церк., але й нар. обряди, а з обрядом — і пісні-оригінали слов'ян., рум. та ІН; коляд. Веселовський, а пізніше і Караман ("ОЬггегі коІ?до\уапіа и 51о\УІап 1 Яитийи'" поль. мовою, 1933) виділяють серед пізніших нашарувань (візант. церк. впливів) місцевий нар. шар (слов'ян., сх-роман. та ін ) календарної обрядовості. В основному це аграрні мотиви К. Порівнюючи нац. репертуари заклинально-величальних формул, шо приурочені до зимових свят, Караман виявляє спільність їх функціонально-тематичної спря­мованості на вел. території— від Балкан до Балтики (Греція, Сербія, Болгарія, Румунія, Україна, пд. Росії, Білорусь, Словаччина, Польща, Литва, Латвія). Спостерігається також наявність тих самих категорій диференційованих К. для господаря дому, господині, хлопця, дівчини, пастухів, мисливців, дітей, старих та ін: Різниш: полягає перш за все в тому, шо в деяких народів (болгар, румунів) домінує епіч. тип, а в ін. (українці; поляки) — пластично-описовий. Караман виділяє більш детально розроблений болг.-рум.-укр. тигі колядування: а) під вікном і б) в домі, один з центр: ; мотивів- -яких — примноження .домашнього... господарства. У цих народів (частково в поляків) переважають К. алегорично-величального характеру, порівнювальні з одами. (За визначенням Франка, пісні "селянського ідеалу"). .: