61

Тема 1

ВСТУП ДО КУРСУ. Фінансова думка Стародавнього світу

ТА середньовіччя

План

1. Вступ до курсу.

2. Фінансова думка стародавнього Сходу.

3. Фінансова думка античного світу.

4. Фінансова думка Середньовіччя.

1. Вступ до курсу

Фінансова думка зародилася в сивій давнині – у працях філософів. Чимало важливих наукових фінансових знань було вироблено у творах з економіки домашнього господарства, прикладної філософії, права, теології, які становлять найважливішу частину розумової спадщини, залишеної нам представниками стародавніх та середніх віків.

Становлення та розвиток фінансової науки, як і інших економічних дисциплін, свідчать про обумовленість цього процесупануючими економічними відносинами та інститутаминезалежно від того, чи усвідомлюється цей факт, чи навіть заперечується. «В останньому випадку, – зауважувавЛ. Косса, – письменники суперечать істині або, точніше, самій природі речей... Різні теорії розвинулись або з апології деяких даних економічних установ, які автор схвалює та ідеалізує, або з опозиції тим чи іншим установам, проти яких автор рішуче виступає».

Професор В.О. Лебедєввважав необхідним враховувати не лише економічні, а йполітичні фактори. На його погляд, найважливішими стимулами розвитку фінансового життя Європи, а разом з тим і фінансової літератури були всі ті обставини, які породжували посилену потребу в засобах для фінансового господарства. Такими засобами вчений вважав: перехід від натурального господарства до грошового; падіння ціни грошей внаслідок припливу срібла із Америки; прагнення уряду до опіки в економічній політиці; меркантилістську політику; секуляризацію маєтків духовенства в протестантських землях, наслідком якої був новий устрій піклування про бідних, а з ним і нові витрати. Щодо політичних факторів, то серед них В.О.Лебедєв виділив: політичні зміни епохи розвитку державності, наслідком яких було зростання державних потреб і усунення попереднього патримоніального погляду на державу; розвиток абсолютизму; перетворення в організації військової сили.

Вчені (К.Г.Рау, К.Т.Еєберг, В.О.Лебедєв та ін.) враховували також еволюцію економічних та політичних факторів. Зокрема, бралась до уваги зміна ролі держави в економічному житті в другій половиніXIXст. Із розуміння держави як вищої форми суспільного життя, що прагне досягти різноманітних цілей, випливало не лише визнання множинності державних цілей і зростання витрат, але й цілком інше обґрунтування податків, інші погляди на борги, інше розмежування приватної і суспільно-господарської систем. Нові ідеї були внесені у фінансову науку також переходом від абсолютизму до конституційного ладу. Демократична тенденція конституційної держави знову загострила важливі питання про розподіл фінансового тягаря, про його загальність та рівність. Краща організація фінансового управління, успіхи фінансової техніки також спричинили помітний вплив як на практичні, так і на наукові тлумачення проблем фінансового господарства.

З іншого боку, вчені, звичайно, далеко не всі й не однаковою мірою чинять помітний вплив на погляди сучасників та послідовників, вплив, який не раз підготовляв дуже важливі законодавчі й адміністративні реформи. Наприклад, праці фізіократіввикликали появу деяких фінансових законів у перші роки французької революції. Своїм вченням А.Сміт дав сильний поштовх до реформ економічної системи в окремих країнах Європи.

Під впливом ідей Т.Р. Мальтуса в 1834 році в англійські закони про бідних були введені важливі зміни. Помітно впливали на економічну, соціальну й фінансову політику в Німеччині та деяких інших країнах Європи погляди представників старої та молодої німецької історичної школи.

Тривалий час фінансова наука була частиною політичної економії. З XIX ст. вона стала самостійною, але не розірвала зв’язки з нею, а використовувала її добутки у своєму розвитку.

Сучасні теорії фінансової науки базуються на врахуванні економічно раціональної поведінки, перенесеної у політичну площину, і інституцій.

Нестабільність фінансової системи і її негативні наслідки красномовно свідчать про значущість фінансових проблемв житті держави і кожного громадянина. У цій ситуації наочно проступає неадекватний ринковому образу мислення рівень фінансової освіти і культури.

Важливість цього питання відзначалася фінансовою наукою ще на рубежі XIX –– XX ст. Німецький економіст Еєберг писав: «Фінансова наука є галузь знання, що заслуговує уважного вивчення частиною внаслідок теоретичної важливості цього вчення для загальної освіти, частиною внаслідок широкого застосування його до практики. Особливо важливе значення має вона для усіх тих, хто прямо — як чиновник або член дорадчих і законодавчих установ — або побічно — за допомогою свого права голосування, за допомогою права зборів або петицій або за допомогою преси — може придбати вплив на громадське життя»[Эеберг, 1893, с. 12].

Розвиваючи думку Еєберга, скажемо, що знання основ фінансової науки допоможе пересічному громадянинові формувати давно забуту, але таку необхідну сучасності податкослухняність, розуміння того, що податки – основа добробуту держави.

Вивчення російської фінансової літератури дозволяє зробити висновок, що в дореволюційній Росії фінансова наука розвивалася на рівні світової, і на її рекомендаціях будувалася фінансова політика СРСР аж до фінансової реформи 30-х рр. В Росії добре розуміли необхідність фінансової освіти. У університетах читався курс фінансової науки, бібліотеки мали в розпорядженні необхідну вітчизняну і зарубіжну літературу. ПрофесорІ. І. Янжулвважав фінансові знання найважливішою компонентою освіти. Він писав: «...більше або менше знайомство з фінансовою наукою складає всюди безумовну необхідність для кожної освіченої людини» [Янжул, 1904, с. 2].

Складнощі фінансової освіти сучасних громадянобумовлені тим, що традиції фінансової культури були повністю знищені практикою громадського господарства разом з фінансовою наукою, що отримала ярлик «буржуазної». Фінансова реформа 1930-32 рр. відрізала на тривалий час радянську науку від світової і дореволюційної вітчизняної. Заповнити проблеми сучасної фінансової освіти неможливо без знання історичних аспектів розвитку світової і вітчизняної фінансової науки і практики.

Фінансовий професіоналізм– це особлива сфера діяльності, складність якої визначається специфікою фіскальних проблем. Міністр фінансів РосіїВ.Н. Коковцев(1906-1913) підкреслював, що «немає іншої галузі, яка менш піддавалася б нововведенням, як галузь фінансового управління і немає іншої галузі, в якій всякі невдалі експерименти не проявляли свого згубного впливу так швидко, як експерименти в галузі фінансів» [цит. за: Семенкова, Семенков, 1992, с. 133].

У сучасній країні труднощі фінансової стабілізаціїбагато в чому пов'язані з відсутністю фундаментальних досліджень цих проблем: «пропозицій про принципово іншу податкову систему, відповідну нинішню фазу, практично немає, оскільки немає серйозної теоретичної основи. Фактично 30 років цією проблемою серйозно ніхто не займався. Не було потреби: суспільство законодавчо проголосило побудову першої у світі держави без податків»[Пансков, 1993, с. 12].

Завдання реформування фінансової системиповертають нас до необхідності теоретичних побудов. Професор Колумбійського університетуЕ. Селігманписав в 1908 р.: «Головне завдання економіки — пояснити нам те, що є. Якщо усе суспільство, є результат еволюції, то ми можемо зрозуміти те, що є, тільки знаючи, що було. Дослідження соціальних тенденцій вводить питання про те, що повинно бути»[Селигман, 1908, с. 29].

Це методологічний ключ до дослідження сучасних фінансових проблем, що і визначає актуальність історичного аспекту вивчення фінансових проблем.

Значення історії «чистої» фінансової науки підкреслював ще в 1910 р. російський професор М. Фрідман: «Нарис, присвячений викладу тих ідей (читай — фінансових), які зробили помітний вплив на розвиток науки, відгомони яких ми чуємо і тепер в спорах представників різних наукових напрямів, політичних партій і економічних груп, сприятиме відображенню об'єктивнішого погляду на фінансову дійсність і критичного ставлення до учінь» [Фридман, 1910, с. 12].

Якщо сучасність не зрозуміла без історії, то історія без сучасності – не актуальна. Вивчення історичної літератури переконало нас в тому, що теоретичне і прикладне рішення сучасних фінансових проблем стало розвитком висновків науки минулого. Ідея спадкоємності і визначила логіку викладу: від історії — до сучасності.

Історичний аспект розвитку фінансової науки і практики обраний не в останню чергу унаслідок відчутного дефіциту історико-економічної літератури. Вітчизняна історична література в основному зачіпає прикладні проблеми оподаткування і бюджету. Перекладної наукової зарубіжної літератури по історії фінансів і податків мало. Якщо сучасні роботи по історії економічної думки недостатньо освітлюють питання історії фінансової науки і практики, то в спеціальній фінансовій літературімало уваги приділена фундаментальним проблемам історії фінансової науки– її генезису, теоретичним проблемам оподаткування (загальна теорія податків, принципи обкладення, теорія перекладення і так далі), теорії бюджету.

2. Фінансова думка стародавнього Сходу

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати фінансову думку Стародавнього Сходу– це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством.

В пам’ятках фінансової думки Стародавнього Єгиптузнайшли відображення питання організації та управління державним господарством. До нас дійшли «Повчання гераклеопольского царя своєму сину Мерікара» (XXII ст. до н.е.), «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», “Повчання Ахтоя”, різні адміністративно-господарські та юридичні документи.

В повчаннях розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так «Повчання гераклеопольского царя своєму сину Мерікара» дає уявлення про політичні та економічні функції глави держави – фараона.

«Проречення Іпусера»та«Пророцтво Неферті»обстоюють ідею централізму, єдності держави – надійної гарантії порядку в країні і стабільних доходів чиновників державного апарата. Лихом для держави є порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників.

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія,в якій порівняно швидко розвивалася приватна власність, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.

У законах вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), метою яких є усебічне зміцнення економічної влади держави, найбільш цікаві статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварству. Розвиток товарно-грошових відносин допускається в тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян.

В Стародавній Індіїнайвідомішим трактатом є«Артхашастра»(IV-III ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво політики та управління державою, зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішю та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському житті країни. В основному мова йде про державні справи та царське господарство. Головна мета економічної політики держави – поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основні джерела доходів староіндійської держави– прибутки від державних (царських) підприємств, різноманітні податки, митні збори, штрафи з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки і внутрішніх заколотів.

Довгі переліки податків свідчать про велику винахідливість чиновників і про те, що основні галузі господарства не були царською монополією. Регулярний сільськогосподарський податоктрадиційно складав 1/6 врожаю, однак нерідко стягувався і більше. Крім того, були побори релігійного характеру і різного роду екстраординарні внески (з нагоди урочистих подій у царській родині і т.п.). Зустрічаються відомості також про те, що робилися спроби збирати ті самі податки двічі.

Постійне звільнення від податківу трактаті пропонується дарувати лише брахманам. Тимчасові податкові пільги надавалися з метою заохочення підприємливості тих, хто обробляв цілину, відновлював кинуті зрошувальні споруди і т.д. Податковий імунітет для земель, переданих у «годівлю» чиновникам державного апарату, означав для них лише право всі податі, що збираються, залишати собі. Велика частина податків збиралася не грошима, а продуктами.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Маючи на увазі розповсюджене серед торговців шахрайство, царям радили ввести строгий державний контроль за мірами і вагами (який приносив також певний дохід у скарбницю).

Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати “справедливі ціни” на товар, а на аукціонах стягувати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товару як частина витрат і його норма заздалегідь фіксувалася – для місцевих товарів у розмірі 5% від ціни, а для іноземних товарів – 10%.

Фінансова думка Стародавнього Китаювиникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV-III столітті до н.е. Між цими напрямами велася гостра полеміка щодо міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним.

Конфуціанствозахищало архаїчні стосунки, вічний та незмінний порядок, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцій запропонував своєріднусоціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель має дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки, залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатний представник конфуціанства Мен-цзи висунувконцепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи такий поділ «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки.

Інший представник конфуціанства Сюнь-цзивисловивідею про необхідність поділу праці. Головним керуючим розподілення обов’язків у державі має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи належно розподілено між людьми, шлях до багатства, вважав він, буде відкрито.

Згідно з поглядами Сюнь-цзи, основними принципами економічної політики державимають бути: економія у витратах, забезпечення достатку народу, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангу людини. Ощадливість забезпечить державні надлишки суспільного продукту. Їх треба нагромаджувати і зберігати.

Учення Конфуція еволюціонувало, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, засновані на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася з мудрістю.

Школа легістів виникла вVI-Vстолітті до н.е. Вони велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися на досконалому законодавстві.

Лі Куйвисловлював ідею державного регулювання хлібного ринку. Держава мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.

Шан Янвважав, що держава досягає процвітання за допомогою землеробства і війни. Тому правителі повинні нагромаджувати великі запаси продовольства для ведення воєн і утримування чиновників. Підйом сільського господарства здійснити проведенням політики “повернення до землі”. Він пропонував зробити загальний подвірний перепис селян і законодавчо запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до роботи ледарів і бродяг, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими цінами та спекуляції ним у неврожайні роки.

Хань Фейбув прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатства схвалювалося лише в державній скарбниці. Головну причину бідності він убачав у лінощах та марнотратстві, радив політикам оподатковувати багатих.

Автори трактату «Гуань-цзи»(IV ст. до н.е.), «щоб держава була багатою, а народ задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. В ньому досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки.

Зміцнення землеробства вважалося найважливішою умовою забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактату радили здійснити ряд заходів: визначити родючість ділянок ріллі, розподілити їх більш рівномірно, установити рівень оподаткування у відповідності до якості землі, давати селянам дешеві кредити й організовувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи.

Великого значення автори «Гуань-цзи» надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Пропонувався «принцип урівноважування господарства», згідно з яким рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичувати до половини всього врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме змогу запобігти можливості переходу контролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.

У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обігу. Пропонувалося замінити прямі податки на сіль та залізо непрямими. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано у господарській практиці Стародавнього Китаю.