Тема 1. Філософія як універсальний тип знань.

Історико-філософський процес

1. Поняття світогляду, його сутність та структура. Історичні типи світогляду.

Свiтогляд – це система уявлень людини про світ, мiсце лю­дини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розумiння людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних тишв світогляду:

1.Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокре­млює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не вiдокремлює  себе вiд суспiльства в цiлому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткої межi мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та ре­альнiстю, предметом та думкою про предмет.

2. Релiгiйний свiтогляд чiтко подiляє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбiчне. Люди на, створена за обра­зом та подобою Бога, займае головне, центральне мiсце у створе­ному Богом світі. У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбi­чне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає йому смислової завершеностi i таким чином досягає rapмонії з ним.

3. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвi­ту. Порiвняно з наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ лю­дини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.

4. Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об’єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки час­тиною світу – природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на служ­бу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.

5. Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький свiтогляд дає суб’єктивний образ свiтy, в якому художник дося­гає rapмонії зi cвітом тому навіть сучасне художне бачення свiту близьке до мiфологiчного.

2. Філософія як теоретичне ядро світоглядного знання. Предмет, структура та основні функції філософії.

Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософiї вимагає осмислення самого способу його пiзнання. Тому в мipy того, як oкpeмi науки, що входили ранiше до складу філософiї, виробляли свiй, вiдмiнний вiд філософського, метод пiзнання, вони вiдгалужувались вiд фiлософiї. Наприкi­нці  18 ст. нiмецький фiлософ І. Кант окреслив предмет філософiї такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смiю сподiватись?Для того щоб вiдповiсти на цi запитання, мало знати, що таке світ i що таке людина. Томуфiлософiя вивчає не тiльки сутність речей, cвimy, людини сам спoci6 їхнього iснування. Фiлософська дисциплiна, що вивчає буття у вcix його аспектах, називається онтологією (вiд грецького ontos – суще та Iogoc – вчення).

Предметом філософiї є загальнi, граничнi засади людського мислення, пiзнання, буття людини у свiтi. Таке розумiння предмета мислення зумовлює особливостi філософського мислення, якi вiдмежовують фiлософiю як вiд буденoгo, так i вiд природничо-наукового мислення.

Система філософії характеризується особливістю завдань, проблематики й предмета філософії, що дає змогу виділити її важливі структурні компоненти.

В античному світі під структурою філософії розуміли логіку (правильне мислення), фізику (учення про природу), етику (учення про людину). Водночас вважали, що головною є етика, а всі інші структурні компоненти мають підкорятися практичній філософії, яка була спрямована на розв”язання людських проблем. В основному ця структура філософії зберегла своє значення і сьогодні.

Гегель вважав, що філософія має складатися з 3  частин: логіки (яка збігається з об”єктивною діалектикою і теорією пізнання), філософії природи, філософії духу (ф.держави і права, ф.історії, ф.релігії, ф.мистецтва та історія філософії).

Найважливішим розділом філософії є онтологія – вчення про буття. Другим головним розділом є гносеологія – вчення про пізнання. Антропологія – вчення, що аналізує людину як цілісну особу і стратегію її життєдіяльності.Антропофілософія вивчає людину, а також намагається зрозуміти сенс її появи й життя у світі. Соціальна філософія досліджує закономірності розвитку суспільства, зв”язки суспільства й природи, суспільства й людської індивідуальності.

Філософія природи – натурфілософія, що досліджує сутність природи. Теорія розвитку – вчення про універсальні закони руху й розвитку природи, суспільства і мислення. Соціологія – вчення про факти соціального життя. Філософія історії – галузь філософського знання, предметом якої є дослідження закономірностей історичного процесу, виявлення змісту й спрямованості історії людської цивілізації. Філософія культури – досліджує специфіку становлення культури, її сутність і значення, особливості і закономірності культурно-історичного прогресу. Праксеологія – філософська концепція діяльності як теорія організації практичної діяльності. Логіка – вчення про форми мислення. Етика – вчення про мораль. Естетика – обґрунтовує закономірності художнього віддзеркалення людиною дійсності, сутність і форми перетворення життя за законами краси, досліджує природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства. Філософія релігія – осмислює релігійну картину світу, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійну багатоманітність.Філософія права – досліджує основні правові норми, людську потребу в правовій діяльності. Історія філософії – вивчає виникнення й розвиток філософської думки й перспективи її розвитку.

Під функціями філософії розуміють головні напрями використання філософії в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, у результаті чого реалізується її мета, завдання та призначення.

1.Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу і Всесвіту, визначенню місця людини в них, окреслює принципи взаємодії людини й довколишнього світу.

2.Методологічна функція виробляє основні методи пізнання довколишнього світу

3.Гносеологічна функція має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності

4.Аксіологічна (ціннісна) функція дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об”єктивної дійсності з погляду цінностей конкретного історичного періоду. Мета функції – селекція,відбір найконструктивніших цінностей, що сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдо цінностей, артефактів культури, які зумовлюють регресивний розвиток.

5.Критична функція спрямована на критику різноманітних систем знать про світ, пошуки нових істин через розв”язання суперечностей між тим, що вже пізнане, і тим, що ще не пізнане, на відміну від догматики і суб”єктивізму.

6.Виховна і  гуманітарна функції філософії – сприяють генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації, створенню соціальних умов для їх реалізації на рівні окремої особи, розвитку гуманітарної культури, а також допомагає окремій особі знайти сенс життя й визначити своє місце в довколишньому світі.

7.Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу.

Ці функції актуальні саме в умовах сучасної цивілізації.

3. Основне питання філософії, його дві сторони та їх рішення.

Філософія – це навчання про сутності світу й про людину. Споконвічна межа філософії – це система відносин «світ – людина». Для філософії принципово важливо не окремий розгляд цих протилежностей, а постійне їх співвідношення. На цій основі формується найбільш яскраво виражена й теоретично загострена у філософському світогляді особливість – його біполярність. Безліч філософських проблем в остаточному підсумку націлена на розуміння суб’єктивно-об’єктивних відносин, різних форм взаємодії людини й світу. Таким чином, для того, щоб визначити відношення людини до світу, її місце в цьому світі, обґрунтувати відповідні ідеали, необхідно з’ясувати питання про відношення суб’єктивної й об’єктивної реальності. Осмислення цього відношення породжує дві сторони основного питання філософії.

Перша сторона – це питання про те, що є первинним і визначальним: свідомість або буття, дух або природа?

Друга сторона – чи у змозі наше мислення пізнати дійсний світ, чи можемо ми в наших поданнях і поняттях про дійсний світ встановити вірне відбиття дійсності?

Поділ філософських систем в залежності від вирішення питання про розвиток не збігається з поділом на матеріалізм і ідеалізм. Відомо, що серед матеріалістів було багато метафізиків (Людвіг Андреас Фейєрбах та інші), а серед ідеалістів — діалектиків (зокрема Гегель). Однак ці питання тісно пов'язані, можна навіть у повному розумінні сказати, що питання про розвиток, рух органічно входить до основного питання філософії.

Коли поставлене питання про пізнання світу, його сутність, то при цьому не менш важливим є питання про вибір правильного методу пізнання як способу вивчення, явищ світу, як набір засобів, прийомів, що роблять пізнання успішним. Кожна наука має свої методи. Філософія озброює всі науки знанням найзагальнішого методу пізнання: метафізичного та діалектичного. Вище було визначено про діалектику як теорію розвитку, а тут йдеться про діалектику як про метод пізнання. Протиріччя тут немає. Теорія стає методом тоді, коли вона спрямовується на пояснення практики, на здобуття нового знання, необхідного для теоретичного освоєння світу.

4. Міфоепічні засади та релігійні основи філософії.

Вступ

Становлення філософського знання. Міфоепічні засади філософії. Релігійні основи філософії. Парадигмальність філософського знання: давньокитайська і давньоіндійська філософія. Парадигма давньогрецької (еллінської) філософії. Співвідношення філософії і мудрості: любов і віра, надія і свобода.

Від Хаосу до Космосу. Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (Мілетська школа, Геракліт, Піфагореїзм). Криза унітарності мислення (Елейська школа). Плюралістична тенденція філософського освоєння світу - Емпедокл, Анаксагор, Демокріт. Класична еллінська філософія - софісти, Сократ, Платон, сократичні школи, Аристотель. Криза класичної античної філософії. Філософія еллінізму (епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм). Римська антична філософія. Неоплатонізм.

Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії - духовна орієнтація. Апологетика (західна і східна). Релігійний характер філософської думки: ідея Бога. Александрійська школа. Християнський неоплатонізм. Схоластика і екзистенційно-містична лінія середньовічної філософії (рання німецька філософія, ідея кордоцентризму) Середня і пізня схоластика. Реалізм і номіналізм.

Існують космологічні, антропологічні, етнологічні - міфи про походження, а також створення та впорядкування світу міфічними персонажами; календарні міфи, пов'язані з осмисленням природно-господарських ритмів та циклів змін житні, закріпленням їх у ритуально-обрядових діях; етнологічні міфи як закріплення уявлень про потойбічний світ, традиційну зверненість у минуле; культово-біографічні міфи про життєві випробування міфічних персонажів, що стають надбанням окремих індивідів через обрядове відтворення. Наприклад, давні греки пояснювали існування міфу про походження усіх речей від богині Евріноми й північного вітру.

У єгипетській міфології Сонце (бог Ра) народилося від союзу Землі і Неба. Спільним для всіх космогонічних міфів була ідея про те, що створенню світу передував хаос води, початок виходу з хаосу зв'язувався зі світлом, яке ототожнювалось із Сонцем.

Інші міфи розповідали про походження людей. Ці оповідання дуже суперечливі. За деякими міфами, олімпійські боги створили людей, щоб ті служили їм, приносили жертви. Інші міфи стверджують, ніби людей виліпив з глини титан Прометей. В єгипетських міфах дуже мало місця приділено створенню людини. Людина створена, щоб поклонятися богам.

У багатьох давньогрецьких міфах розповідалось про народження богів - фантастичних істот, що втілюють різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, сонячне світло, нічну темряву. Всю природу, все, що протистоїть людям, давні греки олюднювали, тобто уявляли собі в образах, схожих на самих людей. Розповідалось, що від шлюбу богів Землі і Неба народилось перше покоління богів, так званих титанів - шестеро братів і шестеро сестер. Один із них, Кронос, захопив владу, скинувши свого батька Урана. Йому було провіщено, що так само, як він забрав владу у батька, так і один з його синів забере в нього і- її г. Отож, коли його дружина Рея народжувала дітей, він поглинав їх. Але коли народився Зевс, Рея сховала його після чого він захопив владу.

Існували численні міфи про героїв: тобто людей, що робили багато доброго, після смерті таких людей називали героями. Таким героєм наприклад був Геркулес та Персей. Міфи славили добродійність Прометея. Існували міфи про заснування міст, наприклад про Мілета, що був засновником Мілета.

Таким чином, специфіка міфологічного світогляду полягає у тому, що всі речі і явища сприймаються як взаємозв'язані одне з одним. Це значить:

ѕ по-перше, що якості одних речей переносяться на інші;

ѕ по-друге, відбувається «олюднення» сил природи, відображення їх у вигляді чуттєвих образів;

ѕ по-третє, всі дії сприймаються як звичайні (Атлант, наприклад, дійсно держить небосхил, Зевс насправді породжує грім і блискавку).

Міфологія практично поставила всі основні світоглядні питання: про походження світу і людини; про її місце і а призначення в світі; про шляхи і засоби виникнення найважливіших явищ природи і суспільного життя, культури та інші.

Другим типом світогляду є релігія. Термін релігія походить від лат.: ге1і§іо - благочестя, побожність.

Основною ознакою будь-якої релігії є віра в надприродне. Від фольклорних і літературних образів надприродного релігія відрізняється тим, що проголошує його реальність, можливість впливу його на долю людини, одержувати від нього допомогу. Релігія уявляє собою комплексне явище, яке включає: ідеї, погляди, уявлення про надприродне; викликані ними переживання, почутім, емоції, настрої; відповідні їм культові дії - молитви, обряди, богослужіння; побутові традиції; організації, що об'єднують, спрямовують і контролюють віруючих.

Таким чином, релігія - це більш-менш струнка система, яка включала:

ѕ релігійні ідеї;

ѕ релігійні почуття;

ѕ релігійні дії.

Релігія виникла в епоху верхнього палеоліту (кам'яний вік) 40-50 тисяч років тому на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Первинним об'єктом релігійного ставлення був реально існуючий предмет, наділений надчуттєвими властивостями (фетиш). Фетишизм тісно пов'язаний з магією (намір впливати на події, чаклунство, заклинання).

Отже, можна зробити деякі висновки. Способом існування будь-якої релігії є віра. На відміну від міфів, релігія розділяє світ на два рівні - реальний і потойбічний, орієнтує людину на потойбічне життя. Релігія являє собою фантастичне відображення пануючих над людьми природних та соціальних сил. Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона спотворено відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), національні (іудаїзм, індуїзм, сінтоїзм, даосизм, конфуціанство), світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

5. Давньоіндійська філософія: джайнізм, буддизм; філософські системи індуїзму.

Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філософією. У ІІ-І тис. до н.е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з”явилися перші філософські традиції і школи.

Основні особливості староіндійської філософії:

1)_Головна особливість – в філософії Стародавньої Греції сформульовано ідею активно-діяльної сутності: під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

2)_Формування на базі міфологічно-релігіозного світогляду .

3)_Своєрідність ставлення до Вед.

4)_Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

5)_Змалювання духу, як безликого, бездіяльного явища.

6)_Народження логіки.

7)_Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою (1500 р. до н.е.). У них у міфологічній і релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.

Скл з 4 розділів: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарведа.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться мета і послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану, засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами).

Перші філософські системи, що виникали, досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання труднощів, що об”єктивно існували в людському житті. Шукали відповіді на питання про добро і зло, картину Всесвіту, сенс людського життя. Причому ці відповіді мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування. Людина усвідомлює своє страждання і постійно перебуває в постійному пошуку шляхів його подолання.головна причина страждання – залежність людини від впливу на неї карми. Сенс існування – прагнення управляти своєю кармою, або подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього.

Головна причина зла-незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв”язки, що існують у житті людини та Всесвіті.

Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя. Істина необхідна для того, щоб звільнити людину  від людських потреб, чуттєвих потреб тощо, які є безпосередньою причиною існування зла і страждань. Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після себе Сутри – короткі практичні рекомендації, що відображали сутність учення релігійно-філософських систем. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов”язків.

Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії виділяють класичні системи – санкх’я, н’яя, йога, міманса, веданта, вайшешика; неокласичні системи – чарвака-локаята, буддизм, джайнізм.

Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.

Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним, незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові субстанції. Субстанція  це основа всіх якостей , що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір.

Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3) порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.

Вайшешика-одна з ортодоксальних даршан, згідно з якою весь світ складається з субстанцій, якостей, дій, все загальності, особливості, присутності та небуття. Розум і душа-вічні субстанції. Трактує мету людського  життя як позбавлення душі від матеріальної залежності, що в повсякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань.

Веданта-результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Усе, що існує в  світі, -  це Бог

Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Сенс людського існування – щастя.

+буддизм

6. Філософія Стародавнього Китаю. Даосизм. Конфуціанство. Легізм.

Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.

Пантеон богів давньокитайської міфології очолював Шан-ді. Він уособлював сили верховного божества – бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Жителі Ст.Китаю опікувалися цими духами через жертвопринесення, або гарантували добро і уникали зло.

Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.

Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.

Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.

Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.

+конфуціанство

+даосизм

Легізм(школа законників, або Фацзя). Головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників.

Моїзм. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об”єктом клоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів-бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Якщо одна людина любить іншу, то Небо зробить їх щасливими, а тих, хто не люблять інших, покарає. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це винагороди. Любить справедливість і не визнає війни.

Чань-буддизм. „чань”-медитація, споглядання. Особливість чань-буддизму – віра в можливість містичного споглядання на основі певної медитативної практики. Характерними особливостями були також недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і пізнання істини про життя, можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажливих вправ та аскетичного способу життя, впевненість в тому що кожна людина має можливість поза розумового шляху отримання Великої істини. Людина-носій елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя в процесі самореалізації та самовдосконалення.

7. Філософія Античності. Мілетська школа, натурфілософія Геракліта. Атомістичний матеріалізм Демокрита.

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, грецькій колонії в Малій Азії (перша половина VI ст. до н.е. ), школа давньогрецької філософії, представлена Фалесом, Анаксімандром й Анаксіменом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе сущє, а з чого це сушє вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу (мілетська школа), в яких Космос вважався живим, мав розум і душу і розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксімена — повітря, у Анаксімандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

Вчення Геракліта стало одним із великих досягнень давньонр. Культури. Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою «Про природу» складається з 3 глав: про всесвіт, про державу і про богослів’я. Єдиним матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, бо «на вогонь обмінюється все і вогонь на все, як золото на товари і товари на золото».

Демокріт вчив, що весь світ і всі предмети складаються з найдрібніших частинок – атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділитися. Він вважав, що рухаючись в усі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху атоми утворюють найрізноманітніші сполуки, які презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа – це теж сполука особливих атомів, які найбільш рухомі і подібні атомам вогню. Що спричинює рух атомів – Демокріт не дав визначення на це запитання. Атом НЕ є неподільною частинкою.

8. Філософія Античності. Суб’єктивна діалектика Сократа; онтологічні та гносеологічні проблеми філософії Платона; філософська система Аристотеля.

Діалектика, у розумінні Сократа, є метод дослідження понять, спосіб установлення точних визначень. Визначення якого-небудь поняття для нього було розкриттям змісту цього поняття, перебуванням того, що укладено в ньому. Для встановлення точних визначень Сократ розділяв поняття на пологи і види, переслідуючи при цьому не тільки теоретичні, але і практичні цілі. Сократ настійно вимагав, щоб співрозмовник насамперед виходив з того, що він вважає щирим (У перебуванні істини він бачив головний критерій, що відрізняє діалектику, "мистецтво вести міркування), від еристики, мистецтва суперечки, , словесного змагання. Тільки в "слові і міркуванні" народжується істина, тільки в діалозі відповідно до діалектичного (питально-відповідним) мистецтвом "вести міркування" стає можливим збагнення щирої сутності речей. Сократ вважав діалектиком того, хто "уміє ставити питання і давати відповіді". Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля.

^ Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Онтологія Платона передбачає, що «ціле» існує раніше частин (індивідів), що по при усю свою автономію індивіда існують лише в межах цього «цілого» я його похідні. Онтологія – це вчення про буття. Платон синтезував ранньогрецьку онтологію у своєму вченні про «ідеї». Буття за Платоном – це сукупність ідей – розумоосяжних форм або сутностей відображення яких є різноманіття матеріального світу. Онтологія в Платона тісно пов’язана з вченням про пізнання як інтелектуальному сходженню до істини сущих видів буття.

Торкаючись гносеології – вчення про пізнання, Платон виходить із створеної ним ідеалістичної картини світу: оскільки матеріальний світ є лише відображенням світу ідей, то предметом пізнання перш за все мають бути чисті ідеї, чисті ідеї неможливо пізнати за допомогою чуттєвого пізнання, вищою духовною ді – стю можуть займатися тільки підготовлені люди – освічені, інтелектуальні, філософи, тільки вони здатні побачити і усвідомити «чисті ідеї».

Учнем Платона був Арістотель, який навчався у школі Платона до 20 років. Він критикував Платона за те, що  в нього сутність речей існує до речей. Адже сутністю кожної речі Платона є ідея, яка існує вічно, а речі – тіні, копії. Критикує за його об’єктивний реалізм. За Арістотелем сутність речей і існування речей нероздільні. А Платонівська ідея не в царстві ідей, а в голові людини, як відображення сутностей речей – матеріалістичне тлумачення співвідношення речей і понять (ідей) як відображення цих речей. За Арістотелем первинним і визначальним є не царство людини, а природа, яку він називає матерія. Сама матерія є вічною, але вона пасивна, аморфна (нерухома). Що ж надає матерії руху? Активність. А їй надає цю активність – форма, яка формує багатоманітний світ     матеріальних речей. А чому форма активна? Що є вищим формотворящим началом? Такою формою всіх форм є Бог, майстерний творець, він надає активність формам, а форми надає матеріям. Арістотель систематизував досягнення всієї попередньої античної філософії. Він здійснив класифікацію наук того часу. На його думку першою у філософії є перша філософія.

Природознавчі знання – це друга, залежна від першої.

Третя – це прикладні науки (технічні). Він створив таку науку, яка називається логіка – це наука про зміни і форми правильного мислення.. Це так звана формальна логіка. Він обґрунтував сутність понять та їх класифікаційний аналіз суджень, умовиводів, обґрунтував теорію доведення та сформулював три закони логіки: закон тотожності, закон протиріччя, закон третього виключеного.

9. Антична філософія Риму (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм); Тит Лукрецій Кар, Сенека.

Давньоримська філософія – антична філософія періоду еллінізму (3 – 2 ст до н. е. – 5 – 6 ст н. е.) – виникла на основі стародавньогрецької філософії. Видатним мислителем еллінського періоду був Епікур. Епікур розділяє своє вчення на три частини - "каноніку" -вчення про пізнання, "фізику" - вчення про природу та "етику". Епікуреїзм – філософська течія, заснована Епікуром у кінці 4 ст. до н.е., яка уявляє собою вчення про матеріальні частини – атоми, які є неподільними та незмінними зо формою, вагою та величиною.

Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток - атомів /згадаємо вчення Демокріта/. Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, у Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасних розумінням руху елементарних частинок.

Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги.

В етиці Епікур перебував під впливом засновника школи кіренаїків - Аристіпа: насолода - єдине благо для людини. Насолоду Епінур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах.

Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення.

Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи - Зенон із Кітіону. /бл. 336-264 рр. до н. е. /. Стоїцизм – філософська течія, заснована Зеноном, який вважав, що світ єдиний складений з матерії, причина руху і змін знаходиться в своїй матері, яка вічна, її кількість незмінна, вона не збільшується і не зменшується, а переходить з одного стану в інший.

Лукрецій Кар продовжував матеріалістичну традицію Левкіта – Демокріта та Епікура. Він у філософській поемі «Про природу речей» дав систематизований виклад античного матеріалізму і атеїзму. Лукрецій відзначив, що з матерії все виростає і все живе нею. Лукрецій підкреслював, що атоми – первинне утворення матерії – вічні, незмінні, неподільні. Лукрецій виступав проти вчення Платона про безсмертні душі.

У поглядах Сенеки виявляється матеріалістично орієнтований дуалізм матерії і форм. Розум він вважає активним принципом, який надає матерії форму. Душа – це тонка матерія, змішування елементів вогню і повітря.

Люцій Анней Сенека (4 до н. е. – 65 н. е.) як найбільш відомий римський стоїк. Суперечливість його філософських поглядів і реального життя (заклик інших до бідності та смирення й водночас власне збагачення за рахунок хабарів та самогубство після викриття цього імператором Нероном). Увібрання вченням Сенеки безлічі суперечливих тверджень про світ як констатація кризи античного типу філософствування. Звідси ще одна причина суперечливості філософських поглядів Сенеки, що знайшло відображення у його вченні. Зокрема, близькість космогонічних поглядів Сенеки до попередніх вчень. Засвоєння ним як учнем Посідонія його вчення про душу й водночас посилення тенденції до її поділу на тілесність і духовність, через що вона переживає постійну внутрішню боротьбу протилежних тенденцій (прагнення до спокою і боротьби, до добра і зла). Аналогічний підхід і до роз’яснення поняття “Бог”, який виступає і як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Не владність Бога, за Сенекою, над матерією, водночас можливість світу стати божественним, коли він дійде до стану істинного буття, а якщо світ відійде від істини, Бог знищить його у світовій пожежі. Сенека про чистість і непорочність людської природи у своєму виникнення, тоді як тіло стає в’язницею душі. Звідси, душа, необтяжена тілом, – вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Філософія Сенеки як своєрідний підсумок розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершення її. Здійснення цього кроку до подолання кризи філософських систем на шляху виникнення християнства.

10. Особливості формування Середньовічної філософської думки. Схоластика як особливий тип культури. Полеміка номіналізму та реалізму. Філософія Х.Аквінського (томізм).

Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст.

У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоласти­ку. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (гре­цький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналі­стичний та містичний напрями.

Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопри­чини, а існування довколишнього світу й людини — як результа­ту його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом ви­рішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осяг­нення Божих істин.

Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські про­блеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологіч­них (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали де­які особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знан­ня, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнава­лася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й по­яснювати догмати Святого Письма.

Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання.

Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смирен­ність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та бо­гослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світо­гляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті ди­сциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офі­ційною церковною філософською думкою існувала, так би мови­ти, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філо­софського каменя».

11. Філософія епохи Відродження. Антропоцентризм, гуманізм та геліоцентризм (Дж.Бруно, Г.Галілей, Н.Копернік, Леонардо да Вінчі).

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови – нові нау­кові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства харак­терною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю­дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на­був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на­прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре­формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.

12. Філософія Нового часу. Матеріалістичний емпіризм Ф.Бекона. Матеріалізм, метафізика та механіцизм Т.Гоббса.

Історичними передумовами формування філософії Нового ча­су є утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукова революція XVI—XVII ст., становлення експери­ментального природознавства. Вона обстоювала свої засадові принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні на­дбання епохи Відродження.

Філософська парадигма Нового часу створила сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова.

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами ме­тодології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний за­сіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.

В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнан­ня отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не­має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пі­знання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність ро­зуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними ха­рактерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в роз­робці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.

У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його пред­ставниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продук­тивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, ме­дицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислен­ня сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпірично­го матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізич­ний характер. Це була ознака тогочасної філософії.

13. Раціоналізм, дуалізм, вчення про метод Р.Декарта.

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших. Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога, аксіоми математики тощо.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою. Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

14. Раціоналізм і пантеїзм Б.Спінози (його вчення про субстанцію);

Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза. З точки зору Спінози, світ – це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи.  Тобто Спіноза  закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

15. Сенсуалізм, емпіризм Дж.Локка, його вчення про первинні та вторинні якості.

Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії.Емпіризм – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання. Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать (рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо). Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання. Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

16. Суб’єктивний ідеалізм Дж.Берклі і Д.Юма.

Суб'єктивний ідеалізм - філ. напрямок 2 пол . 17 - поч. 18 ст. , Представники якого або заперечують існування об'єктивного світу , або розглядають його як щось повністю визначається активністю суб'єкта .

Родоначальник - Берклі , боровся з безбожниками ( матеріалістами , атеїстами ) . Він хотів довести , що матерії ні , для цього использ. Ідеї ​​Локка , а саме його концепцію про так назв. « Первинні та вторинні властивості об'єкта » ( Локк ділив св- ва речей на 2 групи: 1) об'єктивні ( залежать від об'єкта) - вага , довжина і т.д. , 2) суб'єктивні ( залежать від чол -ка) - смак , колір , запах і т.д.) Берклі , використовуючи концепцію Локка , заявив , що об'ект.св -в - ні, все св- ва - суб'ектівни.Матерія - комплекс наших відчуттів ( відчуття він назив. Ідеями ) Висновок Берклі : для речей існувати значить бути сприйманими , а для душ існувати означає сприймати. Я - комплекс відчуттів

Проблема Берклі :

1 ) Чи можна заперечувати істот -є людей , якщо я їх не сприймаю

2 ) Люди і церква істот . як комплекс моїх відчуттів.

Він заявив , що інші люди існують не в моїх відчуттях , а у відчуттях Бога.

Д. Юм - був атеїстом , продовжив розвиток навчань Берклі существованіі.Его позиція скептицизм - ф- ая концепція , що піддає сумніву можливість пізнання об'єктив. дійсності. Я - досвід

Досвід - сукупність впечатленій.Что причина досвіду?

Юм сказав що не знає , але може існує матерія , Бог , прірода.Нам безглуздо виходити за межі нашого досвіду , , ми не дізнаємося , що знаходиться за його пределом.Он створив концепцію - індетермінізм тобто заперечення об'єктивних причин , причинність є в псіхіч . сфері - у нашому пізнанні . Сама дійсність - досвід, тобто псіхофізіч.комплекс . «Після цього не означає внаслідок цього» Напр . , То що день змінює ніч не означає, що ніч є причина дня .

17. Раціоналізм та монадологія Г.В.Лейбніца.

Вільгельм Лейбніц — великий матема­тик і логік, який обстоював множинність субстанцій, що склада­ються із сукупності животворних атомів-монад. Лейбніц вважав, що всі монади рухомі й взаємопов’язані, він розрізняв три види атомів-монад (залежно від їх досконалості, запрограмованої Бо­гом): 1) найнижчі, що характеризуються «перцепцією», тобто пасивною здатністю до сприйняття. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення. Живі, тіла міс­тять монади-душі; 3) монади-духи, які характеризуються найви­щим ступенем розвитку, мають свідомість, «апперцепцію», здат­ність до міркування та рефлексії. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, апперцеп-ціям, рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяль­ності, прагне до вдосконалення й містить у собі своє минуле, су­часне й майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому їх можна осягти лише розумом. Тіла ж, речі, які люди сприйма­ють за допомогою чуттєвого досвіду, — це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Поєднання монад з матерією не є випадко­вим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу зробив спробу поєднати неживу й живу природу, тілесне та духовне, минуле й майбутнє. У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагався подолати суперечність між емпіризмом та раціоналізмом. Він наголошував, що не лише раціональне знання ґрунтується на логічних доведеннях, а й до­свідне, емпіричне знання неможливе без застосування принципів розуму. Як і чимало інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей.

18. Епоха Просвітництва: соціальні і духовні основи.

Просвітництво-культурно-історичний термін, /вперше використали Вольтер і Гардер/,що відби-ває певну епоху розвитку людства,сутність якої полягає в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу.Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняєть-ся більшим раціоналізмом і критичністю.Голов-ним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму прородні принципи суспільного життя.З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права,моралі,економіки,політики. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим "просвітники" відрізняються від "просвітителів", якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". Просвітники вважали, що перебування на троні "просвіченого й доброчесного монарха" приведе до мудрого правління, яке сприятиме становленню справедливості й суспільного добробуту.

Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи,які сприяли ство-ренню і розбудові громадянського суспільства.

ФП порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ.Велике значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема його “Перські листи”та “Дух законів”,де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою.Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географіч-ного фактору/територія,клімат,родючість землі…/ в розвитку суспільства.Але він не заперечував ролі способу життя,способу виробництва.Проголосив ідею загального миру.

Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”,”Філо-софський словник”та ін.висував ідеї,спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,він боровся проти церкви,релігійної нетерпимості,фанатизму,деспотії.вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних.Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”,тобто вченого,розум ного царя чи імператора,але наприкінці свого жит-тя схилився до того,що найкращим держ.устроєм є республіка.Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо(1712-1778)написав праці “Про суспіль-ний договір”,”Еміль,або про виховання” та інші,де торкається питань розвитку цивілізації,держави, моралі.Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова.Взагалі Руссо помітно схиляється до насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань.Цивілізація,твер-дить він,псує людину,погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості,поміркова-ності.Розподіл праці,який має величезне значення для прогресу,не тільки благо,але й зло,оскільки людина втрачає цілісність.Звідси вже крок до виз-нання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини,звер-тався до її щирого серця.В цьому він вбачав мож-ливість збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві.Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпе-чення повноти юридичних прав.

19. Проблема людини та прогресу людського розуму у філософії французьких, німецьких та англійських просвітників.

Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Вольтер).

Просвітництво-культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є, , де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер в своїх творах висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії, був прихильником деїзму. Вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але під кінець свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання, вимагав свободи й забезпечення повноти юридичних прав. Вбачаючи джерело змін людського життя в розумі, Руссо вважав, що сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Люди, що спочатку жили в «природному» стані, поступово переходять у «суспільний стан», об’єднуються в сім’ї, а остан­ні — у племена. У племенах люди живуть вільно, вони здорові й щасливі, продовжують насолоджуватись усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої незалежності. Залізо та хліб — ось що, на думку Руссо, цивілізувало людей і згубило рід людський. Таке суспільство мало бути ліквідоване, а натомість збудоване нове, на засадах нового суспільного договору. Руссо помітно схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.

Отже, відмітною рисою Просвітництва є поворот до людини. Мислителі-просвітники, починаючи з Монтеск’є, головну увагу звертають на людське суспільство, історію, біди та страждання людей. У зв ‘язку з цим основний акцент вони роблять на розум, шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство тощо.

Феномен німецького просвітництва та його основні риси

В історії світової та європейської філософії важлива роль належить німецькій класичній філософії, яка формувалася на межі XVIII—XIX ст. Вона представлена такими видатними мислителями, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. Геґель, Л. Фейєрбах.

Соціально-економічними та історичними передумовами її розвитку були Французька буржуазна революція 1789—1794 рр., промислова революція в Англії та розвиток природознавства. Німеччина на той час значно відставала від інших країн в економічному й політичному сенсі. Філософія розвивалася в умовах феодального розбрату, буржуазні перетворення здійснювалися дуже повільно. Німецька буржуазія, налякана буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс з феодальним дворянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в об’єднанні країни, швидкому розвитку буржуазних відносин.

Німецька класична філософія стала вищим досягненням, своєрідним синтезом філософської думки в світовому масштабі та одночасно останньою формою класичної європейської філософії. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію розуму й пізнання, знайшла своє логічне завершення в німецькій класичній філософії. Велике значення мали гуманістичні ідеї соціального прогресу, свободи та активності людини, розробка проблем пізнання, діалектики та матеріалізму, віра в усемогутність науки тощо.

Незважаючи на своєрідність філософських поглядів представників німецької класики (Кант був дуалістом, Фіхте — суб’єктивним, Шеллінг і Геґель — об’єктивними ідеалістами, Фейєрбах — матеріалістом), вони створили певну ідейну спільність. У філософських системах німецьких мислителів спостерігається зв’язок, навіть наступність. Саме через це їх поєднують в єдиний філософський напрям.

При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє низка спільних рис, а саме: 1) розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку світової культури; 2) раціоналізм, успадкований від філософів Нового часу та Просвітництва; 3) критика матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм; 4) розробка теорії діалектики та діалектичного методу мислення; 5) намагання перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи наукових дисциплін, ідей, понять і категорій; 6) розробка загальних методів підходу до проблеми історичного розвитку як єдиного процесу; 7) відродження гуманістичного ставлення до людини, ЇЇ активності, свободи та інших цінностей; 8) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей1.

Загалом феномен німецької класики створив підґрунтя для виокремлення ЇЇ як особливого етапу розвитку новоєвропейської філософії.

20. Німецька класична філософія. І.Кант: метафізика, апріоризм, агностицизм, категоричний імператив; космогонічна гіпотеза І.Канта.

Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія— перехідна ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарв­леною філософією XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди. Перший період – „докритичний” закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом і діалектичним підходом до розв”язання природничих проблем. Він розробив космого­нічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом по­ступового охолодження газової туманності. Він уперше поняття еволюції поширив на космічні явища. Згідно з Кантом, у ство­ренні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовху­вання. Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети. Процес виникнення, розвитку й загибелі світів є постійним. Звідси випливає висновок про віднос­ність поняття спокою.

Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому пері­оді— «критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов’язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з’ясовується природа моралі, у третій— викладено ес­тетичні погляди,

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнан­ня. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізна­вальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тоб­то їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пі­знання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених супереч­ностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ пе­реконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і вод­ночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бо­га не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кож­ну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довес­ти або спростувати.

У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань (тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істиності), які забезпечу­ють правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового осягнення істини.

Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм(твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що стає основою нової форми агностицизму.

21. Філософія абсолютної ідеї Г.В.Ф.Гегеля; суперечність його методу та системи.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та си­стему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка ви­являється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагально­сті розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки при­рода розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обме­ження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності супе­речності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встанов­лення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конст­руювання зв’язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система — незмінності існуючого стану речей.

22. Філософія Л.Фейєрбаха: антропологізм, сенсуалізм і атеїзм.

Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика.

З  Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення ма­теріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід’ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмис­лити традиційне для класичної філософії поняття суб’єкта. Суб’єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська приро­да» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як уні­версальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто при­стосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру.

Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релі­гії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов’язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відно­шення людей — колективістськими. Причиною виникнення релі­гії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей.

Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним допов­ненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму.

Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У ро­зумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діа­лектичний метод.

Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.

23. Філософські погляди К.Маркса і Ф.Енгельса: матеріалізм, діалектика, соціальна філософія, теорія пізнання; сутність якісного перевороту, здійсненого К.Марксом в розвитку філософського матеріалізму. Розвиток філософії марксизму В.І. Леніним.

Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) - творці і творці діалектико-матеріалістичної філософії. Ця філософія логічно виходить з головного філософського відкриття Маркса - матеріалістичного розуміння історії (історичного матеріалізму) і діалектичного матеріалізму, що розробляється Енгельсом.

Долаючи ідеалізм гегелівської філософії і споглядально-метафізичний характер фейєрбахівської філософії, Маркс і Енгельс успадкували раціональний зміст їх навчань - діалектикові Гегеля і матеріалізм Фейєрбаха. Порвавши з ідеалізмом Гегеля, вони зберегли і розвинули у своєму вченні його діалектику як теорію розвитку і діалектичний метод пізнання, що спирається на аналіз і узгодження протиріч (теза - антитезис - синтез). Але це була вже матеріалістична діалектика, у рамках якої людські поняття тлумачаться як віддзеркалення реальних речей, їх різноманітних зв'язків і стосунків. Таке з'єднання діалектики і матеріалізму поклало початок створенню нової філософії - діалектичного матеріалізму. В якості первинної в нім признається об'єктивна матеріальна дійсність, що діалектично (суперечливо) розвивається, віддзеркаленням якої виступають категорії і закони розумової діяльності людей. Це означає, що в "діалектиці понять", тобто в їх складному і суперечливому взаємозв'язку і розвитку відтворюється "діалектичний рух дійсного світу". Іншими словами, в "діалектиці понять" відбивається "діалектика речей".

Як вважає Енгельс, основне завдання історичного матеріалізму полягало в тому, щоб погоджувати науку про суспільство з "матеріалістичною основою" і перебудувати її відповідно до цієї основи". З точки зору марксизму такою матеріалістичною основою науки про суспільство є практика як громадська перетворююча діяльність людей. Йдеться передусім про їх виробничу діяльність, способі виробництва матеріальних благ і що складаються на його основі виробничий - економічних стосунках між людьми. Усі ці чинники прямо або побічно впливають на зміст пізнавальної діяльності людей і кінець кінцем на усі сторони їх громадського життя.

Свою філософію Маркс і Енгельс розглядав тому не як зведення готових істин, а як "керівництво до дії", маючи на увазі під такою "дією" революційне перетворення суспільства, а головним суб'єктом сучасної їм антибуржуазної революції вважали пролетаріат (промисловий робочий клас). Комуністична революція повинна завершити собою "передісторію" людства і відкрити, ознаменувати початок справжньої його історії, яка вже не знатиме класових, а потім і інших (національних, расових і ін.) протиріч. На вищих східцях соціального (тепер уже комуністичного) розвитку станеться радикальна переоцінка громадських цінностей : громадське багатство визначатиметься не робочим часом (як при будь-якому товарному виробництві), а часом вільним - що залишається за межами матеріального виробництва, тобто достовірно людською творчістю. З усіх багатств буде головним усебічний розвиток людини. Такий гуманістичний пафос філософії, що дістала надалі назву "Марксистська філософія" (марксизм).

Основною філософською працею Володимира Ілліча Леніна є «Матеріалізм і емпіріокритицизм», де розглядається теорія пізнання. Протиставляючи суб'єктивізму і агностицизму ідею про пізнання як діалектичне відображення дійсності, Володимир Ленін розвиває положення про практику як основу пізнання; уточнює ряд філософських категорій, дає філософське визначення матерії; вказує на гносеологічні основи «фізичного ідеалізму».

Якщо Карл Маркс бачив завдання в тому, щоб здійснити реформу суспільної свідомості, пояснити світу власні дії та розкрити суть та зміст наслідків діяльності, вважав, що у такий спосіб можна винести світ з тих марень, у які потрапив, то Володимир Ленін поставив мету втілити теорію марксизму в практику соціальної революції та побудови суспільства на принципах соціальної справедливості, рівності, гуманізму, широкого демократизму. Для Володимира Леніна соціальна революція — обов'язкова зміна капіталізму на соціалізм шляхом докорінної ломки суспільного буття і суспільної свідомості, а також вирішенням питання про політичну організацію майбутнього суспільства. Володимир Ленін поділяє позицію Фрідріха Енгельса про те, що першим кроком пролетарської держави має стати перетворення приватнокапіталістичної власності на державну. Практичне втілення такого положення марксизму створило основу «адміністративного соціалізму» з усіма вадами.

24. Раціоналізм та ірраціоналізм як дві тенденції сучасної посткласичної філософії.

Історичними передумовами формування філософії Нового часу є утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукова революція XVI—XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона обстоювала свої засадові принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження.

Філософська парадигма Нового часу створила сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова.

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.

В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.

У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислення сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпіричного матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була ознака тогочасної філософії.

25. “Філософія життя” як антитеза раціоналістичній традиції (волюнтаризм А.Шопенгауера, проблема “надлюдини” у філософії Ф.Ніцше, психоаналіз З.Фрейда).

“ Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.

Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти  обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.

Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Шопенгауера , суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).

Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.

Основна життя , за концепцією Ніцше, -  це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі,  як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади..Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)

Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір – “Так говорив Заратустра”)

26. Екзистенціалізм, його сутність та особливості (М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.П.Сартр, А.Камю).

Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

27. Проблеми логіки та методології наукового пізнання у філософських концепціях позитивізму, неопозитивізму та постпозитивізму.

28. Релігійна філософія сучасності: неотомізм, еволюціонізм Тейяра де Шардена.

29. Особливості формування філософської думки Київської Русі. Розвиток філософії у Києво-Могилянській академії.

30. Класичний період розвитку української філософії. Онтологія та кордоцентризм Г.Сковороди; його вчення про “сродну” працю.

31. Кордіогносія П.Юркевича.

32. Філософська думка Росії ХІХ – початку ХХ століття (західники та слов’янофіли). Релігійна філософія.

33. Християнський екзистенціалізм Л.Шестова та М.Бердяєва.