Тема 11: Правове регулювання трудових спорів
-
Поняття та класифікація трудових спорів. Органи, що їх розглядають.
При здійсненні відносин людей під час трудової діяльності між працівниками і власниками підприємств або уповноваженими ними органами можуть виникати й часто виникають різного роду непорозуміння. Здебільшого вони носять індивідуальний характер, для вирішення яких законодавством про працю передбачено певний порядок, що є досить відпрацьованим і сталим.
Час від часу більшість найманих працівників виявляються у такому стані, що крім вимог загального особистого характеру вони усвідомлюють, що мають право на одержання від своїх роботодавців незалежно від форм власності більших результатів від своєї праці, що в оцінці їх праці припускається несправедливість.
Перебудова виробничих і трудових відносин, нові форми застосування і використання праці істотно вплинули не тільки на індивідуальні трудові відносини, а й на структуру і зміст організаційно-управлінських відносин, що виникають між власником підприємства або уповноваженою ним особою, з одного боку, і трудовим колективом або органом, що його представляє, — з іншого.
Непорозуміння виникають вже не між окремими працівниками і власниками або уповноваженими ними органами, а між групами трудящих, трудовими колективами підприємства чи навіть кількох підприємств з уповноваженими на управління органами і державою як власником цих підприємств.
Здійснення відносин, як індивідуальних, так і колективних, не завжди відбувається гладко, без розбіжностей і конфліктів. Оскільки ми говоримо про наявність двох видів відносин із застосування праці робітників і службовців на підприємствах, то відповідно виникають і два види розбіжностей між суб'єктами цих відносин: індивідуальні і колективні. Ґ~~В разі виникнення цих розбіжностей сторони намагаються урегулювати їх шляхом переговорів або через органи, що спеціально створені державою з цією метою. При зверненні до цих органів одного із суб'єктів індивідуальних чи колективних відносин виникають трудові спори (конфлікти), розгляд і вирішення яких становить певний правовий порядок, спрямований на зміцнення законності і правопорядку в сфері трудових відносин.
Розбіжності, що виникають між суб'єктами трудового права з приводу встановлення умов праці або укладення трудового договору, а також застосування норм трудового законодавства, прийнято називати трудовими спорами. Але трудові спори не можна зводити тільки до розбіжностей між окремими працівниками і власником або уповноваженим ним органом. Поняття трудових спорів значно ширше: воно включає і непорозуміння між іншими суб'єктами трудового права, наприклад між трудовим колективом і власником або уповноваженим ним органом.
Крім того, спори за своїм характером можуть бути пов'язані як із застосуванням норм трудового законодавства (правильним чи неправильним), так і з встановленням нових умов праці, ще не урегульованих нормами трудового права, наприклад у процесі укладення колективного договору.
Нарешті, трудові спори — це не просто розбіжності між сторонами, а лише ті з них, що передані на розгляд відповідного юрисдикційного органу, тобто органу, уповноваженого державою приймати обов'язкові для сторін рішення.
Щоб з'ясувати, до компетенції якого юрисдикційного органу відноситься розгляд того чи іншого спору, необхідно перш за все визначити вид відносин, з яких виникає спір, і його предмет (характер).
Основна група спорів виникає з трудових правовідносин. Стороною, трудові права якої порушені, переважно виступає працівник, тому ці спори, як правило, носять позовний характер, є спорами про право.
За ознакою підвідомчості можна виділити три види розгляду цих спорів:
1) в загальному порядку, який включає до себе послідовність розгляду спору в комісії по трудових спорах (КТС) і районному суді. Природно, йіо розгляд цих спорів може закінчуватись в комісії, якщо сторони не оскаржать її рішення і спір не буде перенесений до7суду;
2) в судовому порядку, при якому розгляд трудового спору розпочинається безпосереднім зверненням до суду, минаючи КТС;
3) в особливому порядку, при якому певні категорії спорів або трудові спори певних категорій працівників вирішуються відповідно до спеціальних правил, визначених процесуальними нормами.
Другу значну групу становлять колективні трудові спори, що виникають з організаційно-управлінських і соціально-економічних відносин у сфері праці. Конфліктуючою стороною тут переважно виступає трудовий колектив одного або декількох підприємств. Предметом такого спору можуть бути розбіжності як з приводу встановлення умов праці, так і в зв'язку із застосуванням чинного законодавства.
НА основі класифікації трудових спорів може бути також вид правовідносин, з яких виник спір, коли слід говорити про трудові спори в широкому розумінні цього поняття, розбіжності пов'язані не тільки з трудовими правовідносинами, а й з похідними від них, наприклад процесуальними. У вузькому, власному розумінні цього поняття під трудовим спором слід розуміти лише непорозуміння між сторонами трудових правовідносин.
Додатково визначальним тут є і суб'єкт (сторона трудового правовідношення), який заявив про свою розбіжність до відповідного юрисдикційного органу. Як і суб'єктом трудового правовідношення, суб'єктом трудового спору може бути тільки сторона трудового договору, незалежно від того, хто звернувся до юрисдикційного органу за вирішенням спору, чиї права дійсно чи гадано (можливо) порушені
І На класифікацію впливає також характер та предмет спору. За цією ознакою можна виділити: спори про застосування норм трудового законодавства, колективного і трудового договору; спори про встановлення нових умов праці, не урегульованих законодавством або іншими нормативними актами; спори, пов'язані з відмовою у прийнятті на роботу.
Індивідуальні спори про застосування норм трудового законодавства, колективних і трудових договорів прийнято називати позовними спорами.
До спорів непозовного характеру відносяться розбіжності у зв'язку з встановленням умов праці. Вони можуть бути як індивідуальними, так і колективними
Класифікація трудових спорів має значення для визначення їх підвідомчості — для кожної групи встановлені певний порядок розгляду і орган, уповноважений розглядати цей спір.
Причини виникнення трудових спорів різні. Вони можуть носити суб'єктивний характер, але можуть мати і об'єктивно-організаційний характер.
До причин суб'єктивного характеру слід віднести відставання свідомості від реалій життя, необізнаність осіб (власників уповноважених ними осіб) з чинним законодавством, що регулює трудові відносини. Навіть особи, що мають вищу неюридичну освіту, під час навчання у вузах знайомляться з правом лише за допомогою курсу «Основи права» обсягом біля 20 годин. Після закінчення вузів вони стають керівниками структурних підрозділів, а то й керівниками підприємств, не маючи достатніх знань в галузі законодавства взагалі і трудового зокрема. Лекторії, семінари з питань права у даний час не проводяться, ніхто до цього інтересу не виявляє. Адвокатура наданням правової допомоги громадянам не займається, оскільки така допомога повинна надаватись безоплатно, а адвокатура — організація госпрозрахункова.
Причиною виникнення трудових спорів можуть бути помилки однієї з сторін у спорі про наявність чи відсутність фактичних обставин, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення певних правовідносин.
Це перша група причин виникнення трудових спорів.
До другої групи слід віднести причини організаційно-правового характеру, пов'язані з недбалою правотворчою діяльності. На цю причину вказують Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки, затверджені Указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. Відзначено, що за останні роки захист трудових прав громадян значно погіршився. В цілому це пов'язано із змінами соціально-економічних умов, невідповідністю чинних норм трудового законодавства новим соціальним і економічним відносинам, послабленням державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю.
Регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав громадян вимагають оновлення трудового законодавства та прийняття нового Кодексу законів про працю України.
З метою забезпечення конституційних гарантій кожного громадянина України на працю в безпечних і здорових умовах, а також виконання конституційного обов'язку держави щодо визначення, дотримання та захисту прав і свобод людини у сфері праці визнано за необхідне прийняти низку законів та інших нормативно-правових актів про працю та охорону праці, забезпечити відповідність національного законодавства нормам міжнародного права, ратифікувати найбільш важливі й актуальні конвенції Міжнародної Організації Праці, а також вжити інші заходи щодо удосконалення правового регулювання трудових відносин.
Третю групу становлять причини організаційно-господарського характеру Розрив економічних зв'язків, відсутність у достатній кількості власних енергоносіїв, наявність значної кількості підприємств що потребують конверсії, призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Внаслідок цього знизились реальні доходи значної частини населення, зросла заборгованість із виплат заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат.
Зменшення надходжень до бюджету загострило проблему фінансування бюджетних установ освіти, науки, охорони здоров'я, культури.
Потребами життя є активізація проведення заходів щодо структурної перебудови економіки, стимулювання зростання обсягів виробництва, оздоровлення фінансового стану підприємств, підтримка інвестиційних програм та заохочення інвестицій.
Причини, що породжують трудові спори в сфері застосування праці, відомі, і держава намічає заходи щодо їх усунення. Як ці заходи впроваджуватимуться у життя і до яких наслідків вони приведуть, покаже майбутнє.
Поряд з причинами виникнення трудових спорів існують також приводи їх виникнення, які слід відрізняти від причин. Приводом є подія, що безпосередньо передує виникненню спору, але не породжує його сама по собі. Зв'язок між приводом і спором існує, але цей зв'язок зовнішній, неістотній. Зв'язок між причиною і наслідком носить універсальний, істотний характер.
Приводом для виникнення трудових спорів можуть бути різні дії або бездіяльність одного із суб'єктів трудових правовідносин, наприклад видання власником або уповноваженим ним органом наказу про звільнення працівника, невиплата заробітної плати працівнику тощо.
Трудові спори розглядаються:
1) комісіями по трудових спорах;
2) районними (міськими) судами.
Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору.
Установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.
1. КЗпП не дає визначення індивідуальних трудових спорів. У той же час у законодавстві з'явилось поняття колективних трудових спорів (конфліктів). Розмежування між індивідуальними і колективними трудовими спорами провадиться передусім по суб'єкту, який у спорі протистоїть власнику. В індивідуальному трудовому спорі власнику протистоїть працівник. Працівників може бути і декілька, але в індивідуальному трудовому спорі кожен з них пред'являє до власника вимоги з приводу порушення його індивідуальних трудових прав у частині, що стосується кожного працівника. Власник в індивідуальному трудовому спорі також може пред'являти вимоги до декількох працівників (наприклад, до членів бригади матеріально відповідальних осіб), але до кожного з працівників також можливо пред'явлення лише однієї вимоги, обсяг якої індивідуально визначений.
У колективному трудовому спорі (конфлікті) власнику протистоять наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства або його структурного підрозділу, профспілкова чи інша, уповноважена працівниками, організація.
2. Індивідуальні трудові спори відрізняються від колективних трудових спорів (конфліктів) також і за змістом. Однак слід враховувати, що в Україні не є чинним Положення про порядок розгляду трудових спорів, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1974 р., згідно з яким (п. 10) в порядку вирішення індивідуальних трудових спорів розглядалися лише спори про застосування законодавства, колективних і трудових договорів, інших належно встановлених умов праці. Тому індивідуальні трудові спори нині в Україні можливі з приводу не лише застосування, а й встановлення умов праці. І не випадково після внесення змін до розділу XVКЗпП, присвяченого індивідуальним трудовим спорам, із КЗпП була виключена ст. 93, що визначала порядок вирішення спорів між власником і профкомом з приводу встановлення і перегляду норм праці; колективні спори такого зразка зараз піддягають вирішенню в установленому для цього порядку. А окремі працівники одержали право заперечувати встановлення та зміни умов праці, в тому числі і норм праці, в порядку, встановленому для розгляду індивідуальних трудових спорів.
3. До індивідуальних трудових спорів належать, зокрема, трудові спори про: переведення на іншу роботу; припинення трудового договору; оплату праці і виплату заробітної плати, винагороди за вислугу років, винагороди за підсумками роботи підприємства за рік, гарантійних сум, компенсацій; повернення грошових сум; надання відпустки; накладення дисциплінарного стягнення; видачу та використання спецодягу, спецвзуття, інших засобів індивідуального захисту; видачу лікувально-профілактичного харчування, молока чи інших рівноцінних продуктів; встановлення та застосування норм праці; відрахування з заробітної плати тощо.
До категорії індивідуальних трудових спорів слід віднести також спори, що виникають при укладенні трудових договорів, зокрема, спори, пов'язані з відмовою в укладенні трудового договору, якщо працівник вважає, що відмовою порушено його право на працю.
-
З урахуванням сьогоднішніх реалій коло спорів, що належать до категорії індивідуальних трудових, має бути значно розширене порівняно з наведеним переліком. Справа у тому, що відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Працівник не може захищати свої права шляхом звернення безпосередньо до Конституційного Суду з позовом про визнання таким, що не має юридичної сили, закону, який порушує його трудові права, закріплені у Конституції. Але він може, посилаючись на Конституцію, вимагати поновлення своїх власних прав, порушених застосуванням закону, які суперечить Конституції'. Тим більше він може захищати свої права у порядку, встановленому для вирішення індивідуальних трудових спорт, якщо ці права порушені підзаконними або локальними нормативними актами.
Отже, до індивідуальних трудових спорів слід віднести всі спори про встановлення законами, підзаконними, локальними нормативними актами, генеральними, галузевими та регіональними угодами, колективними договорами умов праці, якщо питання про захист права ставить працівник, а не категорія працівників, не наймані працівники підприємства, установи, організації або їх структурного підрозділу. Таким чином, спори про встановлення норм праці, тарифних ставок, посадових окладів, інших умов оплати праці, про встановлення тривалості та графіка відпусток, про право на одержання спецодягу, спецвзуття, інших засобів індивідуального захисту, лікувально-профілактичного харчування тощо, слід віднести до категорії індивідуальних трудових спорів. Зовсім інша річ, чи вдасться працівнику довести, що відповідним законом, підзаконним або локальним актом, угодою, колективним" договором порушені його конституційні чи інші права. Але з точки зору законодавства про індивідуальні трудові спори захист прав у подібних випадках у відповідних процесуальних формах можливий.
5. Радянське законодавство про працю не відносило до категорії трудових спори про надання і розподіл житлової площі, а також про задоволення побутових потреб працівників. І зараз ще зустрічаються консультації юристів, якими пропонується відповідні права працівників захищати у порядку, встановленому для захисту цивільного права. Вважаємо, що у всіх випадках, коли право на житло або на задоволення побутових потреб працівників випливає з трудового договору, воно повинне захищатися у порядку, встановленому для вирішення індивідуальних трудових спорів. А самі такі спори, на нашу думку, мають належати до категорії індивідуальних трудових спорів.
6. На відміну від цивільного законодавства, трудове законодавство детально не визначає способів захисту трудових прав. Але це не перешкоджає пред'явленню працівниками позовів про визнання власника (підприємства) зобов'язаним, про покладення на нього обов'язку, про припинення дій, порушуючих право, тощо
7. Природно, не підлягають розгляду в комісіях по трудових спорах спори, в яких працівнику протистоїть не підприємство (установа, організація) і її власник, а інший орган. Так, у згаданому Положенні про порядок розгляду трудових спорів вказувалось на те, що в комісіях по трудових спорах не розглядаються спори, пов'язані з виплатою допомоги по державному соціальному страхуванню. У відносинах з виплати допомоги власник і його підприємство (установа, організація) виконують лише технічні функції. Стороною ж у таких правовідносинах, що протистоять працівнику, є профспілка, профспілкове об'єднання або Фонд соціального страхування. Ст. 224 КЗпП надає підстав для висновку про те, що спори, які випливають з-правовідносин з таким суб'єктним складом, трудовими взагалі назвати не можна. В той же час права працівника при виплаті допомоги з соціального страхування може порушити і власник. У цьому разі спір, що виникає, має бути кваліфікований як трудовий.
8. Індивідуальні трудові спори між працівником та власником незалежно від форм трудового договору розглядаються комісіями по трудових спорах і районними (міськими) судами. Визначення в частині третій ст. 221 КЗпП того, що установлений цією статтею порядок розгляду індивідуальних трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, які їх обрали, правильне лише в тій частині, що такі спори не можуть розглядати комісії по трудощх спорах і розгляд не може здійснюватись відповідно до норм глави XVКЗпП. Але такий працівник вправі звернутись з позовом до суду на підставі частини першої ст. 55 і частини другої ст. 124 Конституції України.