Три модели сми
(за матеріалами: Дедюхина А. Три модели СМИ [Електронний ресрус] / А. Дедюхина // DV-Reclama.ru. – Режим доступу до сторінки : http://www.dv-reclama.ru/others/articles/media/8303/tri_modeli_smi/ (дата зверення – 14.09.2013)
2006 року Паоло Манчіні, італійський професор з Університету Перуджі, відповідаючи на питання кореспондента Анастасії Дедюхіної, яка на той час представляла електронне видання DV-Reclama.ru, запропонував виокремити три моделі мас-медіа у сучасному світі.
Першою моделлю П. Манчіні називає ліберальну, або північноатлантичну.
Дослідник вважає, що «до неї належать США, Канада, Великобританія, Ірландія. ЗМІ – це інструмент для заробляння грошей. Для держави медіаринок, за деякими винятками, така ж економічна галузь, як і всі інші. Преса націлена на публіку, яка може не цікавитися політичною сферою. ЗМІ в цьому випадку виконують роль посередника між політичними елітами і звичайними громадянами. Оскільки економіка глобалізується, а двигуном глобалізації в основному є американські компанії, до цієї моделі наближається більшість країн».
Другою моделлю мас-медіа П. Манчіні називає поляризовано-плюралістичну, або середземноморську.
Автор вважає, що ця модель працює, зокрема, в Італії, Іспанії, Греції, Португалії. Для згаданої моделі є характерним «відносно слабкий розвиток комерційно орієнтованих ЗМІ, досить потужним є втручання держави в медіаринок, інтереси переплетені між політичною та медіасферою. У країнах цієї моделі газети націлені насамперед на нечисленні і добре освічені елітні групи. У силу історичних причин тут досі пресу читає більша кількість чоловіків, ніж жінок (у Португалії читачів-чоловіків на 34 % більше, ніж жінок, тоді як у Швеції, наприклад, різниця на користь чоловіків становить лише 1 %). Оскільки друк тут спочатку не був настільки сильно поширеним, справжнім ЗМІ в цих країнах є телебачення. На медіаринку присутні компанії, які отримують свої основні доходи в інших областях».
Третьою моделлю мас-медіа, на думку П. Манчіні, слід вважати демократично-корпоративну, або північноєвропейську.
Дослідник повідомляє, що загадана модель функціонує з успіхом «у Німеччині, Бельгії, Нідерландах, скандинавських країнах, Швейцарії, Австрії. За такої моделі історично співіснують дві групи ЗМІ – комерційно- та соціально-орієнтовані. Сильним є втручання держави у справи медіаринку (найчастіше у вигляді субсидування видань з метою підтримки плюралізму думок) і при цьому спостерігається високий ступінь свободи засобів масової інформації, а також – ранній розвиток масової преси і високі тиражі газет».
На думку П. Мансіні, описані ним моделі одна від однієї відрізняються за такими критеріями:
манера подачі інформації;
структура ринку;
звички аудиторії;
характер відносин між медіа-та політичною системою.
Манчіні П. вважає, що «в чистому вигляді згадані моделі майже не зустрічаються», але «уявлення про них допомагає краще зрозуміти, як працюють газети, журнали, радіо і ТБ в різних країнах».
Відповідаючи на питання кореспондента А. Дедюхіної про глобально-локальний симбіоз моделей мас-медіа, П. Манчіні зауважив, що «незважаючи на досить сильну тенденцію до уніфікації, відмінності між пресою зберігаються». Дослідник навів приклад італійських (або в цілому європейських) газет і журналів, які «помітно відрізняються від американських. Не випадково журнал Time в Європі продається з іншої обкладинкою, ніж у США».
Як вважає П. Манчіні, нині можна говорити про дворівневу систему комунікацій.
Перший рівень: «ЗМІ націлені на еліту, на правлячі класи. Вони все більш глобалізуються, перуть географічні та культурні кордони»
Другий рівень: ЗМІ «національні, які найчастіше працюють на середній і нижчий сегмент аудиторії». Дослідник уточнив, що має на увазі і дохід, і освіту, і культурний рівень обговорюваної аудиторії.
На думку П. Манчіні, між європейськими та американськими газетами є докорінна різниця. Автор, звертаючись до італійської газети, вважає, що при погляді на заголовок на першій полосі «Це крах лівих» у читачів США виникби мікро-шок. Дослідник зауважує: «Це дуже сильний заголовок, явно політично орієнтований, проти лівих. Слова "крах", "банкрутство" є дуже серйозними термінами, фактично судовими. У багатьох інших країнах подібний заголовок не надрукували б. Такі кричущі заголовки, впевнений П. Манчіні, – характеризують саме Італію, схожі традиції є в Південній Америці. В інших країнах, наприклад у США, ніхто б не купив газету, зроблену таким чином».
На думку П. Манчіні, під час розмови про відрізнення європейських друкованих ЗМІ від американських слід зважати на конкретні історичні передумови. Наприклад, американський читач звик до тих заголовків, які європейці вважають нудними. Слід зважити на те, що «в європейській традиції, особливо у середземноморській, преса народилася скоріше з літератури. У США інша традиція – швидше репортерська». Наприклад, «газета New York Times пропонує своїм читачам не тільки суху інформацію, але й обмін думками, а ось інша американська газета – яка-небудь San Francisco Chronicle – ні. Це газета, яка тільки дає інформацію», – вважає фахівець П. Манчіні.
А. Дедюхінава висловила сумнів щодо об’єктивності американських газет у висвітленні зовнішніх проблем. Із такою постановкою проблеми погоджується П. Манчіні, оскільки вважає, що «коли американці говорять про нейтральність і про об'єктивність, вони мають на увазі, так би мовити, національний контекст. Точно так само йде справа і в Італії – свобода інтерпретувати події в зарубіжній хроніці набагато ширша, ніж у внутрішній». Дослідник стверджує: «Як тільки дискурс переходить з національної на зовнішню політику, вся об'єктивність зникає» і наводить приклад: «Як націоналізм телеканалу Fox уживається з принципами об'єктивності? Та прекрасно уживається, просто вони застосовують цей принцип тільки до внутрішніх подій. Коли мова йде про взаємини між різними народами, національні інтереси виходять на перше місце». Саме тому, на думку автора, «не відбувається остаточного зближення всіх моделей ЗМІ. Але є й міжнародні газети чи телеканали, в яких такого просто за визначенням бути не може».
Варто зазначити, що нині, на думку багатьох медіазнавців, ліберальна модель журналістики (модель мас-медіа) передбачає диференціацію факту і коментаря. Така характеристика притаманна американській моделі мас-медіа. Поширеним є думка про те, що саме така – американська – модель мас-медіа повинна вважатися правильною. П. Манчіні робить спробу пояснити таку думку і зауважує, що «після Другої світової війни США витратили багато грошей на пропаганду американської журналістики і моделі "вільної преси"».
Дослідник підтверджує власний розмисл думками Маргарет Бланшард, які автор виклала у книжці "Експорт першої поправки". Авторка, описуючи активізацію американської влади на шляху пропагування ідеї «вільно преси», згадує про «навмисний експорт певної професійної моделі з тим, щоб надалі продавати американську медіапродукцію на інші ринки». Деталізуючи аргументами свій приклад, М. Бланшард повідомила про те, що «спочатку політики та медіакомпанії задалися метою допомогти американським інформаційним агентствам взяти верх над конкурентами з інших країн, насамперед над французами. Жодна інша країна нічого подібного не зробила, навіть у теорії». Дослідниця вважає, що іншою причиною популярності американської моделі є те, «англійська мова стає спільною мовою. Відповідно, вся література і журналістика на цій мові отримують глобальне поширення».
Нині трендом (тенденцією) розвитку мас-медіа є рух до ліберальної моделі, як вважає П. Манчіні. Він стверджує: «ЗМІ рухаються в бік комерціалізації – це основна характерна риса ліберальної медіамоделі. Скажімо, у сімдесятих-вісімдесятих роках преса в країнах Середземномор'я стала більше орієнтуватися на ринок, почала проводити агресивну політику щодо збільшення тиражів».
Типові риси сучасних італійських і американських мас-медіа
Однією з характерних рис сучасних мас-медіа слід вважати, на думку П. Манчіні, появи інфотейменту, або змішанню «новинних і розважальних програм». Дослідник наводить приклад Італії, де «з політики роблять шоу». Також слід вирізнити ще одну тенденцію – «нова ліберальна комерційна і стара політична моделі мас-медіа змішуються».
Загальним правилом нині є таке: «якщо медіаринок комерціалізується, то на ньому обов'язково зростає відсоток розваг, видовищності. Вважається, що таким способом медіапродукт продається більше і краще». Оскільки мас-медіа Італії серйозно залежать від традицій, остільки слід зауважити, що «в Італії ніколи не було таблоїду, не було культури по-справжньому масової газети». Італійські газети завжди, на думку П. Манчіні, «знаходилися посередині між таблоїдами і виданнями для еліти. Відповідно, вони прагнуть до видовищності, до створення шоу – в тому числі і на політичних темах».
Яскравою рисою нинішніх мас-медіа у всьому світі є вплив структури медіаринку на зміст медіа. Про згадану рису згадує П. Манчіні. «У країнах, де ринок ЗМІ є скоріше централізованим, загальнонаціональним», на думку дослідника, «медіа більш політизовані і симпатизують тій чи іншій партії. Але на ринках, де медіа орієнтуються насамперед на місцевого споживача, вони не виявляють партійної прихильності». П. Манчіні задається питанням: «Чому так відбувається?» і відповідає: «Справа в тому, що на місцевих ринках число ЗМІ обмежене. Одна газета чи радіостанція, по суті, є монополістом, вона не може бути правою або лівою. А у загальнонаціональній моделі цільова аудиторія ширша – її відбирають не за географічною ознакою, а за політичною приналежністю».
Аналізуючи ситуацію в Італії, П. Манчіні стверджує, що мас-медіа в країні організовані за принципом національного ринку. «Газета із статтею про банкрутство лівих може друкуватися в Мілані, але її читачами є не тільки міланці, а всі ті, хто вважає, що ліві зазнали краху». Іншим шляхом, на думку дослідника, ідуть американці: їхній ринок в основному діє за локальним принципом (якщо не вважати таких загальнонаціональних видань, як Wall Street Journal , USA Today та New York Times)». Дослідник підсумовує: «Там, де ринки організовані за локальним принципом, ЗМІ воліють займати нейтральну позицію. На централізованих, загальнонаціональних ринках більш вірогідні політизованість і партійність».