2014_03_лютий_tezy круглого столу_KTM

Це один із найяскравіших яскравих сучасних доказів і свідчень того, що сучасні люди, незважаючи ні на що, як ніколи.

Лифарь Любов Петрівна

Інститут телебачення, кіно і театру Київського міжнародного університету

Огляд повнометражного ігрового фільму В. Бортка «Тарас Бульба»

Ті враження, які залишаються від фільму неможливо передати словами! Почуття, думки, переживання чіпляють надовго. І досі перед очима вражаюча козацька міць і безстрашна смерть, досі відчуваєш, як труситься земля українська під ногами запорожців, досі чуєш слова Тараса: «Добре, синку, добре...»

Фільм Володимира Бортка «Тарас Бульба», його жанр – героїчна драма, і це цілковита правда. Досі з Тарасом Бульбою ми були знайомі лише за твором М.Гоголя, екранізований персонаж на мене справив більше враження: яскрава гра Богдана Ступки змусила по-справжньому пережити почуття, біль, вірність Батьківщині та незгасаючу

111

віру його героя.

Багато критиків несхвально відгукуються про фільм, мовляв, немасштабні війни, нереалістичні сцени, нетогочасні костюми. Але на деталі зйомки нехай звертають увагу професійні режисери, ми, звичайні люди, звертаємо увагу на слід і відбиток, який залишає по собі фільм. Тому зважати на суто робочі дрібниці є зайвим. Щоб там не говорили, Володимир Бортко зумів поєднати в картині і героїчну епопею, і роман, і комедійні сцени, не зважаючи на їх звязок з історією. Крім того, перенісши на екран твір Гоголя і передавши вічні проблеми, зображені в «гоголівському Тарасі» (заборонене кохання, зрада, яка не прощається, дружба до смерті, і така болюча серцю героя проблема батьків і дітей), зумів зобразити їх по-своєму, з родзинкою актуальності.

Події протягом усього фільму розгортаються дуже активно і кульмінаційно, кожну хвилину ти переживаєш разом з акторами, співпереживаєш їм. Ти присутній і тоді, коли поляки ллють на козаків киплячу смолу, і тоді, коли Андрій роздягає Ельжбету, і тоді, як Остап терпить нелюдські катування перед смертю, і навіть тоді, коли вже палаючи, Тарас показує дорогу своїм козакам і підбадьорює

112

їх прийти і «погуляти тут на славу» наступного року. Кожну мить тебе вражає неймовірна безстрашливість запорожців, мужність та сміливість кожного з них. П очинаєш замислюватися над своїми вчинками і переоцінювати свої принципи, стосунки, ставлення до чогось, когось.

Мені здається, що головною метою будь-якого фільму повинно бути не просто пусте проводження часу, а вагомий вплив на глядача, позитивний вплив, здатний змінити щось у ньому. Не знаю, яку мету ставив перед собою Володимир Бортко, але справити позитивний вплив на мене, йому вдалося.

Марченко Сергій Миколайович

Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого

Сергій Параджанов у документальному кіно: особливості драматургії, специфіка кіномови

До ювілею 90-річчя з дня народження Сергія Параджанова 9 січня 2014 року у Будинку кіно НСКУ

113

відбувся пам’ятний вечір, де було показано документальну картину «Небезпечно вільна людина», що вийшла десять років тому, у 2004 році – до 80-річчя з дня народження митця. Режисер Н. Ширман, автор сценарію С. Тримбач, НКУ-Київнаукфільм, 52 хв. (Мова українська з англійськими субтитрами, існує варіант – російською). Перегляд засвідчив – стрічка не застаріла, жвавість її сприйняття хіба що посилилася, як і загальний інтерес до творчості й долі видатного кінорежисера, який своїми фільмами започаткував ще у радянський час і досі незгасаючий дискурс щодо специфіки мови кіно [1, 2].

Назву «Небезпечно вільна людина» запропонував Роман Балаян (цей факт не відображено у титрах), про що Натан Ширман щиросердно розповів на ювілейному вечорі С. Параджанова у будинку. Драматургічна особливість стрічки – закадрова розповідь про митця з наголосом на кумедних історіях та «анекдотичних» епізодах з життя режисера. Ці історії значною мірою вирішено за допомогою анімації, створеної художником Радна Сахалтуєвим. Озвучена шумами і невиразними шумами-репліками персонажів, анімація в цьому фільмі виступає своєрідною ігровою формою у документальному кіно. Крізь фільм

114

проходить також нібито другорядна «перська тема», що відображається у декількох епізодах (згадуються «Перські листи» Монтексьє, режисер демонструє перський халат, виступає на Стамбульському кінофестивалі після вручення йому нагороди за фільм «Ашик Керіб»).

Повноті образу Сергія Параджанова сприяють інтерв’ю (у кадрі) його друзів та колег. Про митця розповідають славнозвісний театральний режисер Юрій Любимов, директор музею Параджанова у Єревані – Завен Саркісян, кінооператор – Нодар Паліашвілі (про подаровану Параджанову корову); кінорежисер – Іраклій Квирікадзе (про візит Марчелло Мастрояні: епізод дотепно реконструйовано на фотографіях, не забуто і реакцію сусідок на приїзд великого італійського актора до Параджанова; доречно згадуються Фелліні і Тоніно Гуерра).

Юрій Мечитов, грузинський фотограф, на одній з вулиць у центрі Тбілісі, розповідає, де саме було знято знаменитий «кадр століття»; показує двір та будинок Параджанова; піднімається вцілілими сходами, якими майже щодня піднімалися гості на третій поверх. Розповідає історію, за яких обставин було знято відоме нині фото Параджанова зі свічкою. Завдяки Юрію Мечитову, як

115

доброзичливому екскурсоводу, старовинне місто Тбілісі виступає у фільмі як один із драматургічних чинників. Глядач ніби присутній серед вузеньких вуличок, знятих переважно у найсвіжіший вранішній час, серед привітних мешканців. Фотограф вітається з чоловіками, які знали Параджанова, усміхається грузинській матері з дитиною, жінкам, які перегортають кіпу фотографій, бачимо на одній Параджанова з Белою Ахмадуліною… Складається враження, що Параджанова тут пам’ятають усі. Види міста і церков монтуються перехресно з колажами Параджанова. Грузинські мелодії – сопілка, ударні, струнні – емоційно посилюють сприйняття епізоду.

Одна з найвідвертіших розповідей – Світлани Щербатюк (Параджанової). В атмосфері домашньої обстановки вона розказує кумедні подружні історії, і те, як Сергій не міг стерпіти одноманітності й завжди щось вигадував. Ігор Ушаков, колишній засуджений, що відбував термін з Параджановим, ділиться враженнями як Сергій умів виготовляти з фольги, з кришок із-під молока, кількома вправними рухами – чик-чик-чик – і Олександр Невський виблискує усіма своїми доспіхами. Фелліні з однієї з таких кришечок виготовив згодом медаль для кінофестивалю у

116

Римі. В іншому епізоді Іван Драч переповідає про Лілю Брик, котра жодного дня не могла змиритися з ув’язненням Параджанова, і через свою сестру Ельзу Тріолет тиснула на її чоловіка Луї Арагона, який мав неабиякий вплив на Брежнева.

Сам Параджанов у кадрі з’являється рідко. В одному з епізодів він називає Тарковського свої вчителем, прихильно відгукується про його фільм «Іваново дитинство», але й не погоджується з трактовкою стрічки «Ностальгія», у якій автор мав піднятися вище, а не грати в результат своєї кончини. В інших епізодах – розмірковує про режисуру як професію. Кожному такому кадру (серед вихідного матеріалу певно було чимало й технічно недосконалого формату VHS) знайдено відповідне місце і спосіб подачі: лик Параджанова зменшується до розміру третини екрану і «вкадровується» у соняшник», у квіточку, у багетну коричневу рамочку, у фігури картини – ізсередини яких промовляє маестро, ніби щось намагається доповнити або уточнити з недоказаного друзями. В іншому епізоді С.Параджанов (кінохроніка) несподівано і метафорично порівнює себе з химерою, що сидить на вежі Нотр Дам, дивиться на великий Париж і заздрить сонцю. Печально

117

розмірковує, що з відходом у інший світ великих Савченка й Довженка, ті хто їм заздрив – зітхнули, виструнчилися, знахабніли, звільнилися від присутності геніїв, і як наслідок

– у радянському кінематографі запанували дев’яносто відсотків бездарностей.

Параджанова зображено у моменти його злету над буденним і побутовим. Це передусім документальний фільм, створений як колаж (і якщо котрісь епізоди поміняти місцям, драматургічний «градус» майже не зміниться). Автори мали за мету, щоб у глядача склалося враження про митця як людину веселої вдачі, який постійно фонтанував ідеями. Не випадково кінорежисер Василь Катанян шкодує, що мало записували параджанівські вислови та історії, котрі були іноді яскравішими за його фільми. Закінчується стрічка спогадами Завена Саркісяна про Параджанова, який про себе говорив: «Я вірменин, народжений в Грузії, сиджу в російській тюрмі за український націоналізм» – і

в цих словах була нездоланність, духовна впертість, печаль і образа: він обіцяв помститися Україні... любов’ю. Останній кадр – крізь сніжно-білі хмаринки і колаж «Сергій Параджанов у раю». У фільмі використано музику Петра Чайковського, Романа Гриньківа, групи «Цирк», музичні

118

фрагменти з фільмів Параджанова «та його друга Федеріко Фелліні». Відеомонтаж та музичне вирішення – Артем Сухарьов, звукорежисура – Ігор Барба, дикторський текст – Роман Ширман. Знято за сприяння Міністерства культури і мистецтв України 2004 р., студія Національна кінематика України кіностудія «Київнаукфільм».

В контексті цього фільму важливо розглянути й інші стрічки, зокрема, 2004 року вийшла тематично схожа картина – «Я помер у дитинстві» (реж. Г. Параджанов, ЗАО «Кіностудія «Параджаноф фільм», 51 хв., мова російська. Світова прем’єра: 57-й Канський фестиваль). Як і попередній – цей фільм також цитує параджанівські твори (фільми, колажі), інтерв’ю, кінохроніку, листи, інші документи. В обох стрічках існують навіть схожі епізоди (зокрема, про руйнування кладовищ у Тбілісі), але кожна картина вирішена по-своєму, хоча б тому, що використовувалися різні джерела. У титрах цієї картини зазначено Російський державний архів кінофотодокументів (Красногорськ), Держфільмофонд Російської Федерації, Російська центральна кіновідеостудія хронікальнодокументальних і навчальних фільмів, кінодокументи з особистого архіву родини Параджанових (зокрема, листи

119

С. Параджанова з місць позбавлення волі); знято – за підтримки Служби кінематографії Міністерства культури РФ. Знімальна група українського фільму «Небезпечно вільна людина» мала скромніші архівні матеріали, зокрема, у титрах зазначено лише подяки за консультації та надані матеріали кінорежисерові Роману Балаяну, Завену Саркісяну – директору музею Параджанова у Єревані, Володимиру Габбе – керівникові театру «Параджанівське фойе» (Москва). Очевидно, що характер матеріалу, способи його екранної трансформації не в останню чергу визначили драматургію та специфіку творення кожного з фільмів.

Перший кадр фільму «Я помер у дитинстві» – чорно-біла фотографія С.Параджанова, який ледь торкається бороди: обличчя у три чверті, в контровому освітленні на темному тлі, погляд – униз. За кадром – мінорна, по-особливому сумна музична фраза, на фоні якої чуємо монолог оповідача (іноді – про С. Параджанова, іноді

– від імені режисера): «Моя провина в тому, що я

народився. Потім побачив хмару, красиву матір, гори, собор, сяйво веселки. Все – з балкону дитинства… І за все це треба платити…». На екрані кадри з фільму «Колір гранату». Хроніка: С. Параджанов стоїть на балконі і сумно

120