Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
posibnik_ch_2.doc
Скачиваний:
35
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
1.53 Mб
Скачать

Тема 1. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в уКраїні (друга половина хіх – початок хх ст.)

  • Криза панщинної системи господарства. Аграрні реформи Австрійської та Російської імперій.

  • Пореформений розвиток сільського господарства.

  • Промисловий переворот та індустріалізація.

  • Столипінська аграрна реформа.

  • Промисловий розвиток західноукраїнських земель.

  • Внутрішня і зовнішня торгівля.

  • Фінанси і кредит.

  • Вплив першої світової війни на народне господарство України.

  • Економічна думка.

Наприкінці XVIІІ ст. більшість українських земель остаточно перейшла під владу Росії. До складу Російської монархії ввійшли: Лівобережна Україна (колишня Гетьманщина – Чернігівська, Полтавська губернії); Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська губернії); Південь (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії); Слобожанщина (Харківська губернія).

До складу Австро-Угорської монархії входила Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття.

Протягом першої пол. XIX ст. в сільському господарстві України панівною залишалася панщинна система господарства. У аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння.

На Правобережжі та Півдні існували величезні латифундії. В Лівобережній Україні та на Слобожанщині переважали невеликі маєтки.

Головними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна ренти. Переважала панщинна організація господарства, яка становила 4-6 днів на тиждень. Державні селяни Східної України вважалися особисто вільними (селяни, які сиділи на казенних або власних землях, козаки Полтавської та Чернігівської губерній, колоністи-іноземці) Вони сплачували грошові податки (подушне, земське тощо), феодальну ренту, виконували різні повинності.

Для становища селян західноукраїнських земель було характерне поступове відновлення економічних позицій землевласників. Шляхта залишалася повним власником доменіальних земель і верховним власником рустикальних (селянських) земель, намагалася позбавити селян права користуватися лісами, пасовищами, селяни не мали права залишити землю. Зросли феодальні повинності селян.

Протягом першої пол. XIX ст. з розвитком товарно-грошових відносин на українських землях поглибилася майнова диференціація селянства. Вона більш виявлялася серед державних і оброчних селян Лівобережної та Південної України. Утворилася група селян, що володіла або орендувала 100 десятинами землі і більше. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян записувалась у стан міщан і купців.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласник могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах.

У західноукраїнському селі виник Новий тип господаря – підприємець. За умов збереження перемінного землекористування при чергових переділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Швидке розорення селянських господарств створювало надлишок робочих рук.

У першій половині XIX ст. сільське господарство продовжувало набувати товарного, підприємницького характеру. Головною функцією панщинного господарства було виробництво заради грошей. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землеробство в селянських господарствах.

Товаризація сільського господарства виявлялась у застосуванні найманої праці. Значного поширення вона набула в Катеринославській і Херсонській губерніях. Як і раніше, практикувалася примусова наймана праця. У Східній Галичині робоча сила батраків-поденників у окремих фільварках набула домінуючого значення.

Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського господарства в Україні свідчили про кризу панщинної системи господарства. Феодальне суспільство було неспроможне створити сприятливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає визначальним для агровиробничого процесу в країнах Західної Європи. Хід економічного розвитку України об’єктивно потребував скасування кріпосного права.

Аграрні реформи Австрійської та Російської імперій

В середині XIX ст. гостро стало питання про реформування аграрних відносин. У 1846 р. почалося повстання галицьких селян проти шляхти. Великі заворушення селян відбулися в Буковині та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.

Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 р. Закон від 17 квітня 1848р. скасував панщину і кріпосні повинності:

1. Панщинні й інші кріпосні повинності скасовуються з 15 травня 1848р.;

2. Існуючі сервітути (громадські володіння: ліси, пасовища, луки та ін., якими селяни користувалися спільно з паном) залишаються недоторканними;

3. Селяни, якщо вони забажають користуватися сервітутними правами, мають віддавати за це відповідну плату, яка буде визначена шляхом добровільних угод між ними й поміщиками;

4. Поміщики звільняються від "опікунських обов'язків" щодо селян: допомагати своїм нужденним підданим, покривати витрати на лікування селян у випадку епідемії, а також від витрат, пов'язаних з доставкою рекрутів у місця набору та ін.

5. Держава зобов'язувалась сама компенсувати поміщикам вартість втрачених селянських повинностей (індемнізація). Дві третини сплачувала казна, а одна третина дорівнювала вартості скасованих "опікунських обов'язків" поміщика. Але індемнізаційний борг держава переклала на селян як додаток до постійних державних податків. До 1898 вони виплатили свій "борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн. флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали виплачувати до 1943р.

Скасування кріпосного права в Австрії розширювало права селян та регламентувало їхні взаємини з поміщиками: поміщики втрачали владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави; селяни ставали власниками земельних наділів; скасовувалася практика примусової купівлі горілки й пива у свого поміщика.

На користь землевласників було розв'язано земельне питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони користувалися до реформи. Проте під час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі і селяни отримали менше землі, ніж мали до реформи. Близько 70 – 80 % закарпатських селян мали менше половини дореформеного наділу.

Земельна реформа 1848 р. зберегла й навіть збільшила великі землеволодіння, надала поміщикам гарантовану щорічну сплату за втрату права на феодальні повинності. Через ці пережитки феодалізму товарно-грошові відносини у народному господарстві Західної України розвивалися дуже повільно. На західноукраїнських землях було створено умови лише для повільної індустріальної еволюції села.

Необхідність селянської реформи на Східній Україні була зумовлена двома головними причинами: по-перше, посиленням селянського руху проти поміщиків; по-друге, усвідомленням верхівкою пануючого класу, що збереження кріпосницьких порядків сприяє відставанню Росії від розвинутих західноєвропейських країн.

Маніфест від 19 лютого 1861 р. та "Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності", визначали загальні принципи аграрної реформи для Росії.

Згідно з документами скасовувалося кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали особисто незалежними, могли одружуватись без дозволу поміщика, віддавати дітей у навчальні заклади. Вони позбавилися позаекономічних форм примусу; мали право володіти рухомим та нерухомим майном, записуватись у цехи й гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, продавати свою робочу силу.

Отже, реформа 1861 р. відкривала певний простір для розвитку капіталістичних відносин в Східній Україні. Але за методами проведення вона була кріпосницькою, грабіжницькою. По-перше, зберігались обмеження, що залишали селян нижчим, податним станом, тобто вони мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, судитись в окремому селянському суді та зазнавати покарань різками. По-друге, на відміну від інших станів, селяни одержували паспорт лише на один рік, не мали права вибирати собі заняття за уподобанням, вільно розпоряджатися своєю землею та господарством, без дозволу громади виїжджати за межі волості і селитися в іншій місцевості.

За поміщиками зберігалися всі землі, які їм належали раніше. Вони були зобов'язані надати, а селяни були зобов'язані взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. До укладання викупних угод селяни залишались тимчасово залежними від панів (формально 2, а фактично 9 і більше років). Лише після складання уставних грамот вони вважалися вільними.

Розмір викупних платежів перевищував ціну землі, яку одержали селяни. Селяни сплачували готівкою лише 20-25% суми викупу, решту виплачував уряд. До 1906 р., коли було припинено стягнення викупних платежів, селяни виплатили казні три ринкові вартості одержаної землі.

У Східній Україні норми польового наділу визначались місцевими положеннями:

  • "Великоросійське місцеве положення" поширювалось на губернії Півдня (Херсонська, Катеринославська, Таврійська та південна частина Харківщини), де переважало общинне землеволодіння та менш поширене кріпосництво. Селянські наділи становили тут від 3 до 6,5 дес. На даній території утверджувалось фермерське господарство.

  • "Малоросійське місцеве положення" діяло на Лівобережжі (Полтавська, Чернігівська та частково Харківська губернії), де було поширеним подвірно-сімейне землекористування та дрібне поміщицьке землеволодіння (прусський шлях розвитку). На ревізьку душу тут припадало від 3 до 4,5 дес.

  • За "Окремим місцевим положенням" селяни Правобережжя (Київ, Поділ, Волинь) одержали від 1,9 до 2,3 дес. на ревізьку душу. Поміщики-підприємці поступово перетворювались в капіталістів-аграріїв.

У ході реформи 1861 р. у селян Східної України відрізали 28-31% земель на користь поміщиків, внаслідок чого близько 220 тис. ревізьких душ були знеземлені, а 100 тис. одержали від 1 до 2,9 десятин на ревізьку душу.

Реформи 1848 р. в Австрійській і 1861 р. у Російській імперіях мали багато спільних рис. Вони здійснювались під тиском народних мас, але за ініціативою та під керівництвом верхів. Метою економічних реформ було збереження панування поміщиків на основі зміцнення самодержавного апарату. Як наслідок, усі питання були розв’язанні на користь поміщиків. Залишилася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарства, реформи не зрівняли селян у громадянських правах з іншими верствами, гальмували господарську ініціативу і культурний розвиток селянства. Позитивною стороною аграрних реформ було знищення монополії поміщиків на землю, ліквідація особистої залежності селян, сприяння розшаруванню селянства, створення ринку дешевої вільнонайманої робочої сили.

  • Пореформений розвиток сільського господарства.

Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві призвів до значних змін у поміщицькому землеволодінні – руйнуючи феодальний характер землеволодіння, він перетворював землю на товар. У 1863-1902 рр. у ринковий обіг надійшло понад 25 млн. дес. приватновласницької землі. На першому місці серед продавців були дворяни.

Найшвидше цей процес відбувався на Півдні України, де кріпосницькі відносини були найменш поширені та успішно розвивалося капіталістичне зернове господарство. У 1877-1905 рр. в цьому регіоні до інших станів перейшло 49,4% загальної площі дворянських земель. На Лівобережжі, де абсолютна перевага належала дрібним поміщикам, а капіталізм розвивався переважно "прусським" шляхом, дворянське землеволодіння скоротилося на 39,47% загальної площі. На Правобережній Україні цей процес йшов повільніше, насамперед тому, що тут успішно розвивалося поміщицьке підприємництво ще до реформи 1861 р. Поміщики цього регіону швидше перетворювались на капіталістів-аграріїв та промисловців і зберігали за собою землі;

Продаж землі й зростання її вартості збільшилися після організації Селянського поземельного банку (1882р.). Його головним завданням була допомога поміщикам, у котрих банк скуповував землі за підвищеними цінами й перепродував їх, видаючи покупцям позики на умовах, що влаштовували заможні верстви населення. В Західній Україні певну роль в агарних перетвореннях відіграли існуючі банки та численні кредитні товариства.

Продовжували існувати також великі землеволодіння (латифундії). За офіційними даними, 54,2% землі належало 1,7% власників з розміром маєтку понад 1 тис. десятин. На початок ХХ ст. дворянське землеволодіння становило у середньому по Україні-24,5%.

Нові явища в поміщицькому господарстві. Втягування поміщицьких господарств у ринкові відносини відбувалося за рахунок впровадження нових, удосконалених знарядь праці, машин та механізмів. Цьому сприяли імпорт в Росію західноєвропейської сільгосптехніки, а також прогрес вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. Найуспішніше цей процес розвивався в Степовій Україні (Катеринославщина, Херсонщина, Таврія), де ще в 60-х рр. у великих маєтках були парові молотарки, а кінні молотарки, букери, сівалки, косарки, віялки, жниварки й кінні граблі мало кожне впорядковане господарство. На Правобережжі теж поширювалися удосконалені плуги, культиватори та інші знаряддя праці. На Лівобережжі техніки було значно менше.

Поміщицькі господарства застосовували різноманітні методи залучення робочої сили. Вільнонаймана праця найбільше була поширена в Степовій Україні, друге місце посідало Правобережжя, останнє Лівобережні губернії. У тих маєтках, де додержувалися застарілої системи, панували оренди й різні форми відробітків. Поміщики старалися прикріпити селянина до маєтку, даючи йому ділянку землі під ріллю, на випас худоби, або позичаючи йому харчі, насіння, паливо за певні відробітки. Ці залишки феодальних відносин гальмували розвиток продуктивних сил в землеробстві, були перепоною для використання сільськогосподарських машин, заважали підвищенню врожайності.

Погіршувався фінансовий стан більшості поміщицьких маєтків Викупні платежі через брак коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, котра продовжувала зростати. На початок XX ст. у банках було заставлено 75% приватновласницької, в основному поміщицької землі.

Основні тенденції розвитку селянського господарства. Внаслідок реформи більшість українських селян отримала садибні та інші наділи землі, яка закріплялася в основному в спадково-подвірне користування. Але значну її частину було передано в общинне землеволодіння, що негативно впливало на розвиток сільських господарств. Громада і двори не мали права вільно розпоряджатися надільною землею доти, поки не буде погашено позику державі на викупні платежі. Уряд оберігав общину, яка гарантувала спільну відповідальність за сплату викупних платежів, подушного тощо.

У пореформений період для агарних відносин було визначальним розширення та зміцнення приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння, зростання його іпотечної заборгованості.

Реформа значно прискорила процес соціальної диференціації селянства. Селянські господарства пореформеної доби поділялися на три основні групи: заможні, середняцькі і бідняцькі. За переписом 1871 р. В Східній Україні, заможні селяни становили 15,8% дворів, середні -56,8, бідні - 27,4%. У 1900 р. заможна верхівка села зосередила у своїх руках близько 40% надільної й приватної селянської землі, до 80% орендних земель, понад 50% робочої і продуктивної худоби, більшість удосконалених знарядь праці. Одночасно із зростанням приватної земельної власності скорочувалися селянські наділи.

В Західній Україні бідняцькі господарства становили 80%. Податки, аграрне перенаселення сприяли подальшому занепаду біднішого селянства. Значна його частина мусила шукати долю в чужих краях. Протягом 1890-1913 рр. із Західної України емігрували до Канади, США, Австралії та Бразилії близько 700-800 тис. чоловік.

У цілому ж у перші пореформені десятиріччя у селянському господарстві України не відбулося істотних змін. Воно мало екстенсивний характер, знаряддя праці у більшості господарств були примітивними, техніка обробітку землі та догляду за худобою перебували на низькому рівні.

Зростання кількості сільського населення, яке випереджало збільшення посівних площ, призвело до створення надлишку робочої сили (9,3 млн. чол.). У промисловості могли бути зайняті не більше 1 млн. Наслідком стало зменшення селянського землеволодіння, низька оплата праці в землеробстві та промисловості, підвищення (майже в 10 разів) кількості відхідників.

Товарне землеробство і тваринництво.

У другій половині XIX ст. чітко окреслилися райони товарного землеробства. Зростання попиту на хліб на внутрішньому та зовнішньому ринках разом з появою широкої мережі залізниць перетворило Степову Україну на район товарного зернового господарства (70-80% продукції становили експортні культури). Посіви льону-кудряша, який був основною олійною культурою, також займали велику площу Степової України. Виробництво льону мало суто товарний характер. Його вирощували переважно поміщики (70%) та заможні селяни (30%).

На розвитку товарного землеробства позначилося розширення посівів картоплі, які за період 1870-1900 рр. зросли майже втроє.

Правобережжя стало в цей час районом вирощування цукрових буряків. На початку XX ст. плантації цукрових буряків в Україні становили 75% усієї земельної площі, зайнятої цією культурою в імперії.

Полтавська і Чернігівська губернії вийшли на перше місце за розміром посівів і продукції тютюну (40-50% всього виробництва махорки й тютюну в імперії).

Тваринництво у пореформений період зазнало суттєвих змін. Внаслідок скорочення кормової бази у 1870-1900 рр. у селянських господарствах зменшилась кількість худоби на 804 тис. голів, переважно овець і волів. Це було викликано скороченням попиту на вовну у зв'язку з появою дешевої австралійської вовни та більшими прибутками від вирощування зерна, ніж овець. Але на 85% зросло поголів'я коней, частина яких йшла на експорт.

Регіональної спеціалізації набуло торговельне землеробство і тваринництво в Західній Україні. Галицьке Поділля стало районом розвиненого зернового господарства. Східна Галичина й сусідні райони Буковини вирощували мак. Високопродуктивні породи худоби вирощували в Закарпатті.

  • Промислова революція.

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у 30-40-х і завершився в 70-80-х роках XIX ст.

Перший етап промислового перевороту (30-50 рр.)

Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю Російської імперії. Протягом першої пол. XIX ст. продовжувала існувати феодально-кріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість підприємств становили міські та сільські кустарні промисли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цукровому виробництві почали застосовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання й згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цукроварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових" було 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва ґрунтувалося на примусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40 - 50-х роках. Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробництва була суконна. До 1860 р. суконна промисловість залишалась майже цілком поміщицькою. Держава стимулювала розвиток не поміщицьких підприємств безвідсотковими на 10 років преміями, субсидіями, захищала від іноземної конкуренції митними тарифами. Галузь за період 1797-1859 зросла з 12 до 160 суконних мануфактур. У I860 р. в галузі застосовувалося лише 17 парових машин.

Зростаючі потреби в машинах зумовили розвиток машинобудівної промисловості, яка почала створюватися в Україні з к. XVIII ст. її представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На час реформи 1861 р. в українських губерніях було не менше ніж 20 машинобудівних заводів (Київський, Волинський, Катеринославський, Херсонський). Разом з тим багато машин ввозилося з-за кордону.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Слобожанщині.

У дореформений період в Україні існувала й кам'яновугільна промисловість. До 1860 р. видобуток вугілля в Донбасі набув уже промислового характеру. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак шахти засновувались на відсталій техніці, малопродуктивній кріпосній праці.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську війну (1853-1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе – від Києва та від Харкова до Петербурга. Після Кримської війни пожвавився розвиток пароплавства. З’явились пароплавні товариства і компанії. Повільно розвивався річковий транспорт.

На час реформи 1861 р. кількісно переважали невеликі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського типу становили лише 15%, проте саме вони виробляли більшу частину товарної продукції.

Другий етап промислового перевороту (60 – 80 рр.).

У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Промисловий переворот в Східній Україні відбувся, насамперед, в харчовій промисловості. Перше місце у структурі харчової промисловості зайняло цукроваріння. Значне місце посідала гуральна промисловість. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової, характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала частка великих підприємств з використанням парових млинів. З інших харчових виробництв порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшнику.. Високих темпів розвитку ця галузь досягла в 80-х рр.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був пов‘язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного характеру. Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігівщині, залишалась осторонь технологічного прогресу і в кінцевому підсумку припинила своє існування. Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурного типу (Волинська губернія) також не перетворились на фабрики. Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Уряд почав заохочувати приватного підприємця (у формі надання довгострокових кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під заводи, шахти тощо). В результаті на півдні України виникли перші металургійні підприємства залізного і рейкового виробництва типу фабрики (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p., Область Війська Донського). Технологічний процес на обох підприємствах засновувався на використанні мінерального палива (будівництво доменних печей). Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870-1880 pp. у 4 рази, а прокату – в 7,7 рази.

Машинобудування, яке було серцевиною важкої індустрії, значно відставало. Машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення машинами горілчаної та цукрової промисловості, а також сільського господарства. У першій пол. XІХ ст. починають швидко розвиватись військова промисловість та суднобудівництво.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств машинобудування використовували парову енергію.

Залізничне будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської реформи. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єднали між собою найбільші міста та промислові райони Донбасу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії. Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кременчук, Катеринослав, Одеса.

Головною водною артерією був Дніпро. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка пароплавних річкових суден.

Результати промислового перевороту:

1. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот, який мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватися також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення технікою цих галузей По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

2. Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Зростала чисельність міського населення. Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення належала до сільських станів (державні, поміщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.

3. Відбулися якісні зміни в економіці: виникли нові галузі виробництва; поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виникли підприємства фабрично-заводського типу; відбулися докорінні технічні перетворення; примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.

Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для індустріалізації. Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.

У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80-90-ті роки XIX ст. У результаті спорудження нових і збільшення продуктивності діючих заводів на півдні України було створено металургійну промисловість. Було збудовано 17 великих металургійних заводів – чавуноливарне підприємство поблизу Катеринослава (Брянське), металургійний завод з двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ), Гданцівський, Дружківський, Донецько-Юріївський, Нікопольський та Маріупольський металургійні заводи. Південноукраїнські металургійні підприємства були досить великими. У 1913 р. в Україні діяв 21 металургійний завод. Наприкінці 90-х років XIX ст. Україна виплавляла 52%, у 1913р. – 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

З розвитком металургійної промисловості швидко зростало видобування нікопольської марганцевої руди, освоювався Криворізький залізорудний басейн. Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії – коксового виробництва. На відміну від кам'яновугільних копалень, коксове виробництво вже на перших металургійних заводах України одразу виникло у вигляді великих підприємств. Залізорудна промисловість перетворювалася на самостійну галузь індустріального виробництва.

Сформувалося кам'яновугільне виробництво в Донбасі. Частка Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля становила в 1898 р. 92 %. На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. чол. Однак технічний прогрес у цій галузі індустрії не набув широкого розвитку, оскільки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.

Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною промисловістю машинобудування в Україні розвивалось повільно. Протягом 80-х років сформувалися два райони українського машинобудування: Херсонсько-Катеринославський і Києво-Харківський. В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарські машин, що виготовлялися на території Європейської Росії (заводи в Бердянську, Одесі, Харкові, Єлизаветграді, Білій Церкві, Києві). Однак українські машини за своєю вартістю і якістю поступалися іноземним. Мало вироблялося машин для самої промисловості.

В 90-х рр. XІХ ст. розпочалось будівництво заводів – Харківського паровозобудівного, Луганського машинобудівного, Катеринославського вагонобудівного, Миколаївського суднобудівного. Першими машинобудівними заводами, що випускали спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський. Усього в Україні в 1913 р. налічувалося 450 машинобудівних і металообробних підприємств, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобудування становив 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Проте українське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвитку країни. Велику кількість машин та верстатів, як і раніше, ввозили з-за кордону, зокрема майже половину складних сільськогосподарських машин. У структурі фабрично-заводської промисловості України в 1912 р. обробка металів і виробництво машин становили 10,4%, сільськогосподарське машинобудування – 2%.

Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. З 1901 до 1917р. виробництво цукру-піску в Україні становило 78–85% загальноімперського виробництва. Центром борошномельної промисловості був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали галузями великої промисловості всеросійського значення.

З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.

Важливим фактором індустріалізації України на початку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці, решту – великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис. верст. Залізниці створили необхідні умови для швидкого зростання металургії на півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу.

Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні мав іноземний капітал, приплив якого збільшився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. Монополістичні об'єднання в Україні були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25% усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії 90%. Іноземний капітал приваблювали в Украйну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон.

Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Створення акціонерних товариств певною мірою вирішувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капіталу в українську промисловість. Перші акціонерні компанії виникають в 70-х рр., багато їх було створено в 90-х рр. (Кримсько-Донецьке товариство кам’яно-вугільної та гірничої промисловості, Південно-Російське металургійне товариство ті інші).

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 1900–1903 pp., яка охопила важку промисловість, зокрема металургійну та кам’яновугільну. Криза призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1902 р. в Україні засновано найбільший у металургії синдикат "Продамет", до якого входило 12 із 16 існуючих підприємств. В 1904 р. створено синдикат "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, що зосереджували майже 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві. Синдикат об'єднував в 1892-1893 pp. 91% усіх цукрових заводів України.

Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої кількості невеликих підприємств, які виробляли мізерні обсяги продукції.

Таким чином, наприкінці XIX – на початку XX ст. в усіх провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні перетворення. Однак для докорінних змін в економіці цього було недостатньо. Індустріалізація була перервана першою світовою війною. Україна залишалася аграрною країною з переважаючим сільським населенням (80%). В 1913 р. частка промислової продукції становила 48,2%. До першої світової війни українська промисловість становила 24,3% загальноімперської, даючи понад 70% продукції всієї видобувної промисловості, лише 15% продукції обробної промисловості, що свідчило про однобокість індустріального розвитку. Слабко розвивалися хімічна та поліграфічна галузь промисловості. Металообробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечували найелементарніших потреб населення. Підприємств текстильної промисловості майже зовсім не було.

Україна, як і Російська імперія в цілому, продовжувала залишатися відсталою в техніко-економічному відношенні.

  • Столипінська аграрна реформа.

На кінець XІХ ст. Україна залишилася краєм з відсталим сільським господарством. Передусім про це свідчила наявність великої кількості середньовічних знарядь праці. Удосконалені знаряддя та складні машини мали тільки поміщики й заможні селяни. Однобічний зерновий розвиток при відсталій техніці призводив до виснаження ґрунту та зниження родючості. Більшість поміщицьких господарств, не маючи коштів і досвіду, продовжували вести господарство у формі відробітків. Серед селян була поширена відробіткова оренда, часто селяни віддавали половину врожаю. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, Східній Галичині. Прискорювався процес розорення селянства. Для підвищення продуктивності господарств власники землі поступово переходили до грошової оренди або створювали економії, використовуючи найману працю. Індустріальні відносини в сільському господарстві поширювались в основному в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Волинській губерніях. Відсталість сільського господарства характеризувалася й низькою товарністю. Товарна продукція сільського господарства становила трохи більше однієї третини валової продукції. Інакше кажучи, майже 2/3 усієї продукції споживалося в самому господарстві.

Панування поміщицьких латифундій виключало можливість більш-менш раціонального ведення господарства, комплексного і правильного розміщення продуктивних сил у сільському господарстві. Основу селянства України становили бідняки (57,1%), але саме вони володіли тільки 12,2% посівної площі. Середняки та заможні селяни (42,1%) володіли 69,3% посівної площі. З цього виходить, що темпи розвитку сільського господарства України залежали від того, наскільки швидко і в який спосіб буде ліквідовано залишки панщинного господарства.

У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву „столипінської ” (голова ради Міністрів П.А.Столипін). Основні положення відображені в указі 22 листопада 1906 р. та затверджені законами 1910 і 1911 років. Уряд вирішив розв’язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння.

Столипінська аграрна реформа передбачала:

- руйнування общини і закріплення за господарем належної йому частки як особистої приватної власності;

- надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;

- переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки – відрубу. Передбачалося переселення на хутори.

29 травня 1911 p. був прийнятий закон про землеустрій, згідно з яким у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-подвірне землеволодіння.

Реформа потребувала великих грошей. У 1906-1913 рр. Селянський банк надав 296 млн. руб. позики. Проте встановлення Селянським банком високих цін на землю зробило неможливим для основної маси селян користуватися його допомогою. Борг селяни мали повертати піввіку, з урахуванням процентів у потрійному розмірі.

Гроші селянам були потрібні для того, щоб налагодити господарювання на хуторах і відрубах. Потрібні були коні, плуги, насіння. На хутір переносили садибу з усіма будівлями. За свідченням сучасників, тільки ті селяни, які мали більше 20 десятин, могли втриматися і налагодити стійлове утримання худоби. Третина селян-хуторян володіла менш як 5 десятинами.

Природно, що у період проведення столипінської аграрної реформи відбувалося посилення попиту з боку селянства, особливо заможного, на продукцію сільськогосподарського машинобудування. Індивідуалізація селянського землеволодіння сприяла прагненням підприємливих селян до вдосконалення культури землеробства. За умов дрібного селянського господарства підприємства сільськогосподарського машинобудування орієнтувалися головним чином на випуск простого інвентаря. Зростав добробут у селі. Цьому сприяли також високі врожаї 1909, 1910, 1012, 1913 рр. З 1907 р. селяни не сплачували вже викупних платежів, і з цього ж року пішли вгору світові ціни на хліб

Підсумки столипінського аграрного курсу

Протягом 1907-1915 рр. закріпили землю в індивідуальну власність 48% селян на Правобережжі, на півдні – 42%, на Лівобережжі – 16,5%. Утворено 440 тис. хуторів (до 1916р.).

Збільшились масштаби переселення з українських земель. Протягом 1907-1912 pp. виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселенців. У 1914 в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід української села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909-1913 pp. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи, які поступово взяли ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 pp., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Здійснення аграрних перетворень сприяли зростанню виробництва сировини для харчової та переробної галузей. Закупівлею зерна та цукросировини у селян займалися торго­вельні агенти. Крім того, у Правобережній Україні поміщики часто відкривали або вже мали свої переробні підприємства. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914 р.

  • Промисловий розвиток західноукраїнських земель.

Протягом першої половини XIX ст. у промисловому розвитку Західної України спостерігалося певне піднесення. Розвивалися традиційні галузі промисловості – текстильна, шкіряна, деревообробна, соляна, залізоробна, цукрова. З’являються великі підприємства. Поширюються технічні удосконалення та парова техніка. Зросла кількість зайнятого в промисловому виробництві населення. Однак якщо у Східній Україні розпочався промисловий переворот і почався процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Феодально-кріпосницька система Австро-Угорської імперії гальмувала подальший розвиток господарства Західної України.

Початковий етап промислового перевороту в Західній Україні припадає на 50-70-ті рр. Уряди Австрії та Угорщини здійснювали систему заходів, спрямованих на збереження за українськими землями статусу аграрно-сировинного придатка. Підприємства, що були розташовані на Західній Україні, мусили сплачувати більш високі податки; митне законодавство примушувало людей купувати австрійські товари за підвищеними цінами; значна кількість західноукраїнських банків залежала від австро-угорських; у найважливіших галузях промисловості домінував іноземний капітал.

У 60-ті-70-х рр. у Західній Україні переважала дрібна промисловість. Рівень механізації був низький. Після прокладення залізниці від західних кордонів до Львова (1861 р.) галицька промисловість почала занепадати під тиском дешевих товарів з центральних регіонів імперії. Скляна, фаянсова, шкіряна, текстильна і паперова промисловість не витримували конкуренції і скорочували виробництво. Краще розвивались галузі, які були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини і вивозились для подальшої переробки (борошномельна, спиртогорілчана, лісопильна, соляна). Ця продукція давала значний прибуток.

У 70-80-ті рр. під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбулося швидке переоснащення нафтодобувної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х рр. на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Починає застосовуватись глибинне буріння (понад 1000 м.). Зростала кількість парових двигунів. Швидко розвивається нафтова промисловість Галичини. Найбільше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича. Галицька нафта перероблялася на австрійських та угорських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині.

Швидко зростала лісопильна промисловість. Це була найбільш розвинута й технічно оснащена галузь промисловості в регіоні. Вже на початку 80-х рр. парові тартаки давали більше половини всієї продукції. Лісопильне виробництво належало кільком великим фірмам. Майже 2/3 його становила ділова деревина, більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80 – 85 тис. вагонів лісоматеріалів. На західноукраїнських землях на к. XІХ ст. діяло близько 100 лісопильних заводів, але темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Тому в Західну Україну доводилося завозити готові вироби з дерева.

Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. З 60-90-і рр. збудовано три лісохімічні заводи. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300 – 600 робітників. На початку XX ст. було введено в дію хімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Певного розвитку набули металообробна й машинобудівна галузі. У 1912 р. у цих галузях виробництва існувало вже 14 великих підприємств. Це машинобудівний завод у Саноку (1300 робітників), залізничні ремонтні заводи у Львові (понад 1000 робітників).

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з центральних районів монархії Габсбургів.

Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній Галичині наприкінці XIX – на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств.

У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинуто слабко. В Закарпатті діяли три металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка.

Економіка західноукраїнських земель була відсталою, характеризувалась низьким рівнем енергооснащеності.

Будівництво залізниць продовжувало вестись переважно з стратегічних міркувань. Протягом 1870-1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині зросла на 1430 км. У 1910 р. становила 4120 км. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 % усіх залізничних ліній Угорщини).

З 90-х рр. XІХ ст. виявилися ознаки концентрації виробництва. Протягом 1905-1906 рр виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були „Галицько-Карпатське товариство ”. „Східниця”, Галичина. У першому десятиріччі ХХ ст. у нафтовій промисловості прискорюється процес концентрації підприємств. Найбільші 15 підприємств виробляли 75% нафти, що видобувалася у Галичині. У травні 1912р. німецькі та англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти Бориславсько-Тустановицького басейну (Прикарпаття), володів усіма нафтопроводами цього басейну і чотирма (із семи) великими нафтоперегінними заводами.

У деревообробній промисловості Закарпаття діяв синдикат „Мундус”. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований в 1910-1911 рр, належав будапештській компанії „Сольва”.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монопольні об’єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою.

Висновок: галузева структура західноукраїнської промисловості другої половини ХІХ – початку ХХ ст. залишалась однобокою і мала характер, типовий для колоніальних територій. Головну частину продукції продовжували давати галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини (лісова, лісопильна і нафто-озокеритна). Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означало, що незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX на початку XX ст. становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

  • Внутрішня і зовнішня торгівля.

Розвиток промисловості та товарно-грошових відносин сприяв невпинному розширенню внутрішнього ринку.

Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна торгівля.

Велику роль в торгівлі України відігравали ярмарки. Ярмарки підтримували зв'язки між окремими регіонами України, зв'язки України з російськими промисловими районами, а також із зовнішнім ринком – країнами Центральної та Західної Європи, Сходом, Балканами.

Ярмарки відбувались у найбільших тоді торгово-промислових центрах – Києві, Харкові, Катеринославі, Львові, Бродах, Тернополі, Чернівцях. Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. У 50-ті рр. ярмарок набував біржового характеру. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціпи, прийнятні для учасників операції ( на 1904 р. існувало 6 бірж).

На оптових ярмарках посилилась тенденція до спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділяється один товар: Київський контрактовий ярмарок – цукор, збіжжя; Харків – вироби текстильної промисловості.

До періодичної форми торгівлі належала також базарна торгівля. Через базари значною мірою обмінювали промислові та сільськогосподарські товари, здійснювали економічний зв'язок між містом і селом. У великих містах діяло щоденно кілька базарів.

Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення. У першій половині XІХ ст. подальшого розвитку набула стаціонарна торгівлі через магазини та торгово-промислові заклади. В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля набула нових форм. Виникали великі універсальні і багатофілійні магазини, зростала кількість магазинів та крамниць, що торгували оптом і вроздріб.

У цей час в купецькому середовищі формувалася торгова та промислова буржуазія. Чималу групу населення України в період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які щорічно брали посвідчення на право вести торгівлю.

В другій половині XІХ ст. на Україні зароджується. кооперативний рух. На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів здебільшого були наймані робітники, в економічно відсталій Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які й становили абсолютну більшість членів кооперації. Перші споживчі кооперативи виникли в Харкові, Києві.( в 60-70-х рр.). Протягом 20 років темпи кооперативного руху були низькими через матеріальну незабезпеченість та ворожість державних адміністрацій. В к. XІХ ст. з’являються перші хліборобські спілки – артілі – на Херсонщині, Катеринославщині, Київщині, Чернігівщині. На початку українського кооперативного руху виникли кредитні товариства, які набули значного розвитку в районах господарств фермерсько-хутірського типу. Розвиток українського кооперативного руху був обумовлений потребами капіталізації сільського господарства. Перевагами кооперативного кредитування та збуту користувалися не тільки великі сільські господарства, а й малозабезпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для організації збуту своєї товарної продукції, кредитування й постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями праці, добривами тощо. Кооперативні організації руйнували патріархальну замкнутість селянських господарств, сприяли їх втягуванню, особливо заможніших, у товарно-грошові відносини. Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання – створити внутрішній ринок для національної промисловості. В останні два десятиріччя XIX ст. на західноукраїнських землях почала розвиватися постачально-збутова кооперація. Найміцніші позиції завоювала створена в 1883 р. у Львові "Народна торгівля", яка мала більше десятка філій і кілька сотень крамниць у різних містах.

Зовнішня торгівля. Східна Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноросійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна і підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особливо пшениці. Він надходив до Туреччини, Греції, Італії, Франції, Англії (з 1846 р.)

Основна частина хліба (86,5%) транспортувалася через чорноморські та азовські порти. Так, у 1782 р. з метою розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення на 1/4 митних зборів. Великі привілеїв було надано Одесі: царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі "подаровано" на 30 років порто-франко (право безмитного вивозу і ввозу товарів). Це певним чином сприяло пожвавленню економічного розвитку Південної України, але мало й негативні наслідки. Одеса перетворилась на склад іноземних товарів, звідки вони йшли на територію України й Росії, створюючи конкуренцію місцевим товарам і гальмуючи промисловий розвиток як самої Одеси, так і всієї Південної України. У квітні 1859 р. порто-франко в Одесі було ліквідовано.

Поряд з продуктами землеробства з України відправляли на експорт велику кількість продуктів тваринництва. На початку XX ст. експорт із України перевищував імпорт (1900 р. активне сальдо 367 млн. крб.). Поза межі імперії Романових з України вивозили переважно продукти сільського господарства, в Росію промислову сировину й напівфабрикати. Митний тариф 1822 р. передбачав зміцнення російської промисловості й перетворення України на монопольний ринок російського текстилю.

Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Потреби краю переважно задовольнялись імпортними фабричними промисловими виробами.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни вивозили багато продукції тваринного походження, продукцію сировинних галузей промисловості – нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти сухої перегонки деревини, харчову, калійну сіль.

Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. На територію Правобережної України завозили численні вироби бондарів і столярів, ковалів, ливарників, різноманітні кам'яні будівельні матеріали і сировину, точильні знаряддя праці тощо. У російсько-українському експорті в Галичину значне місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика рогата худоба і коні. Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами, вовною, хутром та виробами з нього.

Тисячі західноукраїнських селян працювали у Наддніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у промисловості й сільському господарстві. Посилення економічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним кордоном землями України було природною потребою життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче пожвавлювала їх.

  • Фінанси і кредит

У XIX – на початку XX ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі як на західних, так і на східноукраїнських землях.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шийкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів знизилося значення подушного і оброчного податків, зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так званого питейного доходу, який продовжував ґрунтуватися на системі відкупів. Напередодні селянської реформи 1861 р. він становив майже 30 % державного бюджету.

Структура податків, основний тягар яких лежав на плечах селян, зумовила хронічний дефіцит бюджету, який покривали в основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх позик, а також паперових грошей. Більшість державних витрат припадала на воєнне і морське міністерства.

Російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. На початку XIX ст. було реалізовано фінансову реформу М. Сперанського (директор департаменту Міністерства внутрішніх справ): припинено випуск нових асигнацій, різко скоротилися державні видатки, продано частину казенних маєтків у приватні руки, запроваджено нові податки, які викликали незадоволення дворянства.

Грошову реформу Є. Канкріна (міністра фінансів) 1839-1843 pp. проводили вилученням асигнацій і введенням твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Однак у зв'язку із зростанням державних і особливо воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. Напередодні селянської реформи 1861 р. грошовий обіг у Росії знову був розладнаний.

В 1862 р. знову була проведена фінансова реформа. Відмінили винні відкупи (феодальний пережиток), їх замінив акциз на вино, збільшились акцизи на тютюн, цукор. Проте порядок стягування податків з урахуванням станів не було знищено. Так, поземельний податок з селян був в 1,5-3 рази більше, ніж на приватні землі. Лише в 1879-80 рр. було відмінено подушний податок, встановлено обов’язковий викуп землі. Зростають непрямі податки та платежі колишніх державних селян у зв’язку із переведенням їх на викуп з 1886 р. У багатьох повітах податки перевищували прибуток від землі.

Істотною ознакою фінансів Росії був державний борг. З середини 80-х років Росія за величиною державного боргу займала трете місце після Франції та Великобританії.

У 1862 р. царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло. Однак уже в кінці наступного року розмін було відмінено. Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в імперії Романових грошового обігу, заснованого на золоті. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота, яка могла бути одержана через активний торговий і розрахунковий баланси, скорочення ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшення податкового тягаря. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'яти карбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів в обігу. Емісійне право Державного банку було обмежено правилом: кредитні білети в обігу до 600 млн. крб. забезпечувалися золотом повністю, понад 600 млн. крб. – наполовину. Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на суму 300 млн. крб. Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запасу розвивалися кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість.

На західноукраїнських землях ще на початку XIX ст. панувала австрійська монетна система – австрійський та німецький гульдени. У 1892 р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона. Карбувалися золоті, срібні монети, випускалися паперові гроші Австро-угорська крона була в обігу на західноукраїнських землях до 1918 р.

Жорстокий податковий гніт терпіло населення західноукраїнських земель. Бюджет монархії Габсбургів був хронічно дефіцитним. З населення Галичини стягували прямі та непрямі податки. Прямі податки (на землю, будинки, заробітну плату) становили величезну суму. У Галичині податки на селянські господарства з 1862 до 1905 р. зросли на 770%, у Буковині на 470 %. На західноукраїнських землях швидко збільшувалась іпотечна заборгованість селян.

Російський і австрійський уряди в умовах промислового розвитку розглядали як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи.

У 1817 р. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в Одесі, Києві, Харкові.

У 1860 р. в Росії був заснований Державний банк (на основі Державного комерційного банку), три його контори діяли у Києві, Одесі, Харкові. Значна кількість коштів витрачалась на підтримку поміщиків. Але поступово Державний банк збільшував кредитування торговельно-промислових галузей. Це сприяло концентрації виробництва й торгівлі.

Селянський поземельний банк (1883р.), надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою землю

Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності, причому постійно знижував розмір відсотків. Операції цих банків підтримували становище поміщиків і гальмували розвиток капіталістичних відносин у країні.

У 60-ті рр. почали виникати нові форми кредитних установ – приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, приватні земельні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства.

Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. (наприклад, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій)

Австро-угорський та інші іноземні капітали, економічно завойовуючи західноукраїнські землі, мали міцні позиції у кредитно-банківській системі краю, формування якої почалося ще у 50-х роках XIX ст. Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний Австро-Угорський банк. Він був центральною кредитною установою всієї імперії.

Активно діяв Буковинський крайовий банк. У 1868 p. у Галичині виник Селянський банк, або, як його називали, Банк рустикальний, що фінансував також і буковинських селян. Банк позичав гроші під заставу нерухомого майна (землю) на 12 % річних.

У 1890 р. земельні магнати при активному сприянні Австро-Угорського та місцевих банків заснували Львівський парцелярний банк. Метою його було сприяти парцеляції великих землеволодінь і продаж селянам ділянок землі за умови виплати за неї протягом 5-10 років. При цьому банк продавав землі великих землевласників за найбільш спекулятивними цінами, які безперервно зростали.

Значна роль в економіці Західної України почала належати українським кредитним установам, у тому числі Українському акціонерному земельному іпотечному банку, заснованому в 1909 p. Промисловому банку у Львові.

Наприкінці XIX ст. у зв'язку з акцією, спрямованою на обмеження приватного лихварства, на Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і установ, які працювали на зібраному капіталі за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, в основному німецьким банкірам.

Перед війною 1914-1918 pp. майже всю банківську систему Західної України контролювали австро-угорські та німецькі банки. Останні могли розпоряджатися не лише коштами своїх філій, а й грошовими ресурсами всіх приватних банків Західної України.

Отже, фінансово-кредитна система України, яку було сформовано в процесі промислового та індустріального розвитку, стала одним із важливих факторів соціально-економічного прогресу суспільства. За її допомогою правлячі кола Росії та Австро-Угорщини здійснювали свою жорстоку колоніальну політику на українських землях.

  • Вплив першої світової війни на народне господарство України (1914-1918рр.).

Україна входила до складу двох ворогуючих країн (Росії та Австро-Угорщини) і з перших днів війни стала ареною бойових дій. Війна стала фактором, що ламав структуру промислового виробництва і встановлював нові пропорції в розвитку окремих галузей промисловості. На початку війни промислове виробництво зростало, оскільки підприємства виконували замовлення для армії. Крім того, з районів бойових дій (Прибалтики, Польщі) в Україну було евакуйовано багато промислових підприємств. При загальному зростанні виробництва скорочували обсяги випуску легка, харчова, будівельна і лісова промисловості. Посилилась концентрація виробництва, утворилися нові об’єднання.

Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти, від продуктивної праці було відірвано 4 млн. жителів України.

На початку 1917 р. стався раптовий спад виробництва. Так, Юзівський металургійний завод у 1917 р. скоротив виробництво порівняно з попередніми роками на 22,8 %, Костянтинівський на 64,2 %. Занепадала й кам'яновугільна промисловість Донбасу. При майже стабільній кількості робітників, зайнятих у залізорудній промисловості, видобуток залізної руди в 1916 р. скоротився проти 1913р. на 21 %, а в 1917 р. майже вдвічі (на 46,2 %).

Це було закономірно. Машинобудівні заводи нарощували виробництво озброєння і скорочували випуск засобів виробництва, що й привело до зношення обладнання і машин. Спроба обновити основний капітал за рахунок іноземних інвестицій не дала бажаних результатів. Суттєво позначилась на виробництві нестача кваліфікованої робочої сили.

Катастрофічно зменшувався випуск продукції хімічної, текстильної, харчової та інших галузей промисловості. На відміну від промислового виробництва сільськогосподарське почало скорочуватися в перші дні війни. Мобілізація в армію забрала половину працездатного чоловічого населення. Нестача робочої сили, а також реманенту, в тому числі коней, худоби, машин і мінеральних добрив, зумовили скорочення посівних площ, погіршення агротехніки, зниження врожайності. Загальна посівна площа в Україні у 1917 р. становила 19 млн. га, або зменшилася порівняно з 1914 р. на 21,3 %. Валовий збір зерна порівняно з 1913 р. знизився на 200 млн. пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни.

В умовах воєнного часу неминуче виникли реквізиції – вилучення хліба у селянства позаекономічними заходами за твердими цінами. Проголошено державну хлібну монополію.

Такі специфічні умови воєнного часу, як занепад металургії, продовольча криза, що безперервно посилювалася, були найтісніше пов’язані зі станом залізничного транспорту, значним руйнуванням залізничних колій, мостів, вокзалів, привокзальних споруд, рухомого складу.

Перша світова війна негативно вплинула на фінансову систему країни. Внаслідок скорочення виробництва предметів масового споживання і обсягів торгівлі почав „знецінюватись” рубель. Спроби задовольнити великі потреби в коштах іноземними інвестиціями та емісією лише поглиблювали інфляцію Нестримна інфляція та зростання державної заборгованості зробили ще тяжчим становище широких верств працюючих. Особливо важким було становище робітників Донбасу, Криворіжжя, Харкова, Катеринослава та інших промислових центрів.

До лютневої революції було використано на війну більше як 30 млрд. крб. Тимчасовий уряд ще в більших розмірах, ніж царизм, вдавався до емісії паперових грошей та до зовнішніх позик.

Величезних матеріальних і людських втрат завдала перша світова війна західноукраїнським землям, які були одним з основних театрів воєнних дій. Великих втрат зазнало господарство усіх північноукраїнських повітів.

Таким чином, перша світова війна започаткувала деструктивні процеси в господарстві України. Мілітаризація промисловості призвела до старіння основного капіталу, скорочення виробництва засобів виробництва. Непропорційно зростало виробництво озброєння і предметів споживання. Сільське господарство зазнало втрат, які визначили розвиток цієї галузі на десятиріччя.

  • Економічна думка.

Розвиток політичної економії в працях українських економістів.

З 1803 – 1804 рр. політичну економію було включено до навчальних планів університетів (Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв.

Т. Ф. Степанов (1795 – 1847) – професор політичної економії Харківського університету. Вирішальний вплив на його суспільно-економічні погляди справили Сміт і Рікардо.

У двотомних „Записках про політичну економію” та інших працях аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні і непродуктивні класи, суспільний поділ праці, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит тощо. Під капіталом фактично розуміє засоби виробництва.

Степанов не лише аналізував і пояснював класичні економічні ідеї, а й використову­вав їх для аналізу господарських процесів у російській еко­номіці, з'ясування природи і критики кріпосницької систе­ми. Зокрема, розглядаючи питання про джерела багатства, він підкреслював, що всі соціальні групи людей (класи) мають рівне право на його використання, але при цьому слід дотримуватись таких принципів: справедливість у розподілі багатства, доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу. Степанов був прихильником багатофакторності у створенні багатства, підкреслював і оцінював роль праці, капіталу і землі, водночас наголошуючи на особли­вому значенні фактора праці, який приводить у рух всі інші фактори виробництва.

Теоретичні ідеї західноєвропейських економістів використовував для критики феодально-кріпосницької системи.

І. В. Вернадський (1821 – 1884) – професор Київського університету. У своїх працях, опублікованих до реформи, головну увагу приділяє критиці кріпосництва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він захищає буржуазні відносини, стає прихильником великого виробництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес. Позитивно оцінюючи процес капіталу і виробництва, негативно ставиться до великої земельної власності, яка на той час була майже виключно поміщицькою. Він пропагує її пристосування до „раціональних”, тобто капіталістичних форм господарювання.

Як прихильник класичної політекономії заперечував втручання держави в економічне життя.

У роботах „Предмет політичної економії” та „Нариси історії політичної економії” дає визначення і завдання політекономії. Виступає проти визначення політекономії як науки про багатство. ЇЇ предметом є „природні закони виробництва”, завданням – відкриття „природних законів господарства”, що не підпорядковані сваволі влади.

Єдиним фактором вартості, джерелом багатства і до­ходів Вернадський визнавав працю. Через працю, підкрес­лював він, визначаються відносини людини до речового ба­гатства і людини до людини. У питанні про продуктивну і непродуктивну працю вчений стояв на позиціях Ж.Б. Сея, тобто продуктивними вважав усі види праці, у тому числі у сфері нематеріального виробництва. Він розрізняв корис­ність, яку називав "придатністю", мінову вартість і вар­тість товару.

Ідеал соціалізму Вернадський вважає помилковим.

Теорія марксизму

М. Зібер (1844 – 1888) – професор Київського університету, прихильник трудової теорії вартості і популяризатор економічного вчення К. Маркса. Головні роботи – „Основи політичної економії” (1873), «Життя і праці Д. Рікардо” (1874), «Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях”, «Економічна теорія К. Маркса». Спираючись головним чином на матеріал першого тому „Капіталу” Маркса, М. Зібер виклав його основні проблеми: теорію вартості та грошей, поняття про капітал, про виникнення і збереження капіталу, про причини прибутку з капіталу і вартість робочої сили, постійний та змінний капітал, про просту і складну суспільну кооперацію, машину і крупну промисловість, теорію нагромадження капіталу та закон народонаселення.

  • вартість – „спеціально корисна праця є єдиним елементом споживної цінності, так само, як відділена від своїх спеціальностей загальнолюдська праця є єдиним елементом вартості й мінової вартості”;

  • спростував концепцію російської моделі общинного соціалізму;

  • „малороси вважають єдиним джерелом багатства землеробську працю – всезагальний справедливий спосіб набуття права власності”;

  • визначив національні форми і особливості нагромадження капіталу в Росії. Наприклад, казнокрадство він зарахував до таких джерел зростання капіталу, що його можна було назвати винятково російською „спеціальністю”;

  • „Протидіяти негативним наслідкам капіталізму потрібно, але про повну його ліквідацію, поки він сам не вичерпає себе, не можна й думати, бо то все одно, що самого себе підняти за волосся ”. Новий суспільний лад (соціалізм) сформується шляхом еволюційного розвитку капіталізму, в межах якого відбудеться соціалізація виробничих відносин. Новий колективістський устрій виникне на основі міжнародної домовленості урядів провідних капіталістичних країн.

Після Маркса марксизм розділився на окремі напрямки, зокрема ревізіонізм та революційний марксизм. Засновник ревізіонізму Едуард Бернштейн (1850 – 1932) спробував поєднати трудову теорію вартості з теорією граничної корисності. Однак головним у його вченні є ревізія стверджень Маркса про абсолютне і відносне зубожіння робітників при капіталізмі. На його думку, з розвитком капіталізму положення робітничого класу покращується, підвищуються сукупна доля праці у валовому національному продукті.

Інше важливе ствердження Бернштейна полягало в тому, що крупний капітал можливо демократизувати через його перетворення в акціонерний капітал. Масове розповсюдження акцій веде до зростання середніх верств населення.

Стверджував, що комунізм не є кінцевою метою історичного розвитку і достатньо віддалене майбутнє зовсім невідомо.

Революційний марксизм представляють, насамперед Г. В. Плеханов (1856 – 1918), В.І. Ульянов (Ленін) (1870 – 1924).

Широке розповсюдження ідей Маркса в Росії досить важко пояснити, тому що в аграрній країні перевищувало селянство, промисловий пролетаріат був невеликим, а політичний режим у цілому відповідав відсталій, консервативній соціально-економічній структурі. Георгій Валентинович Плеханов виступив з критикою народників стосовно висновків про капіталізм як "випадкове явище" в Росії, критикував також реформістські погляди Бернштейна. Але потім місце лідера російських марксистів зайняв Ленін, який доповнив теорію імперіалізму і пов'язану з нею теорію соціалістичної революції у країнах, де пролетаріат не є більшістю.

У поглядах Леніна виділяють три етапи:

  • до революції 1917р. (період абстрактного теоретизування);

  • з 1917 р. до березня 1921 р. (період військового комунізму);

  • з березня 1921 р. до січня 1924 р.

Крупні економічні роботи написані до революції – "Розвиток капіталізму в Росії" (1899) і "Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" (1917).

Ленін повністю поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства, в основу якого поклав класовий принцип. Погоджується з висновками Маркса щодо прогресивності капіталізму стосовно попередніх форм організації суспільного виробництва, вказуючи на його експлуататорську суть та об’єктивну природу всіх його антагонізмів.

Розглянув питання загальної теорії капіталізму: теорія товарного виробництва, його властивості, стадії розвитку, капіталістичного відтворення.

"Товарне виробництво – така організація суспільного господарства, коли продукти виробляються окремими виробниками, кожний з яких спеціалізується на виготовленні одного виду продукту, так що для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж продуктів на ринку".

Досліджував розвиток капіталізму в аграрній сфері.

Назвав ознаки імперіалізму: концентрація виробництва, зрощення банківського і промислового капіталів, перевищення вивозу капіталу перед вивозом товару; прямий економічний розділ світу між монополістичними союзами; завершення територіального розділу землі крупними державами.

Сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого підрозділу на формування загальної структури суспільного виробництва.

Доводить однотипність дрібнотоварного та капіталістичного господарства, що було наслідком полеміки з народниками. Ленін, використавши метод Маркса показав генетичні джерела капіталістичного товарного виробництва.

Ленін не завжди був послідовним марксистом. Наприклад, він не вважав, що для здійснення революційного перевороту необхідно чекати, щоб прогрес продуктивних сил вступив у протиріччя з відсталими виробничими відносинами. Можна, перетворюючи політичну надбудову, будувати нові виробничі відносини і вже потім підвести під них фундамент продуктивних сил. Треба визнати, що Ленін був перш за все політиком.

Погляди Леніна про перехідний період формувалися не одразу, рішення приймались виходячи з реальних умов. Основною рисою перехідного періоду є багатоукладність. У своїх останніх статтях і листах він прагнув намалювати загальні орієнтири: необхідність господарсько-розрахункових відношень, використання вільної торгівлі для зв'язку міста і села, використання державного капіталізму як перехідної форми господарства, розвиток кооперації.

Але все це значно відрізнялося від наступної практики, від руйнівної політики насильної колективізації й індустріалізації за рахунок розорення селянства

Київська психологічна школа.

Фундатором київської психологічної школи був М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету, а у 80-і рр. – міністр фінансів Росії. Головні роботи «Основи політичної економії» (1870 р.) і «Нариси політико-економічної літератури» (1895 р.) – критично ставився до ідей класичної школи політекономії. На думку Бунге, політична економія має розглядати такі категорії: 1) потреби; 2) засоби для задоволення потреб; 3) виробництво і продуктивні сили; 4) розподіл та поєднан­ня занять і праці; 5) обмін, цінність і ціну; 6) доходи; 7) влас­ність і споживання. Щодо потреб, то, на думку Бунге, роз­глядати їх слід, зважаючи, по-перше, на розвиток окре­мих суспільств; по-друге, на розвиток індивіда; по-третє, на те, що розвиток суспільства ґрунтується на відповідності між потребами приватних осіб, з яких воно складається. Властиві кожній людині потреби, твердив учений, є збуд­ником її діяльності. Цінність речі визначає корисністю, „придатністю ”, величина якої залежить від попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність як „корисність ”.

У концепції розподілу Бунге поєднуються теорія "трьох факторів" Сея і теорії "економічних гармоній" Бастіа і Кері. Частка доходів визначається виключно участю факторів, власниками яких є робітники, підприємці й землевласники, у виробництві, у їх суперництві. При цьому він дещо відходить від принципів класичного економічного лібералізму і стверджує, що тільки держава спроможна по­сприяти справедливому розподілу доходів і забезпечити "гар­монію економічних інтересів в країні".

Бунге, відстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, критикує соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у „вигаданих формах суспільного устрою ”.

Наприкінці ХІХ–початку ХХ ст. найвідомішими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в Україні були Р. Орженцький та О. Білімович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості і особливо теорії вартості К. Маркса. Запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об'єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю.

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р.Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктивно-психопогічне визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білімович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К, Маркса. Білімович бачить досягнення австрійської школи саме в тому, що вона виступила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса - положення про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість - як і вся «теорія експлуатації» зависли у повітрі. У О. Білімовича цінність є продуктом «оцінної діяльності суб'єкта». Величину цінності зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гранична корисність»,, зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кількістю благ.

О. Білімович виступав прихильником використання математичних методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914 р.) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспільно-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудящих, то О. Білімович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

М.І. Туган-Барановський (1865 – 1919) – вчений зі світовим ім’ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Глибокообізнаний із різними західноєвропейськими економічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став прямим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політекономічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової економічної думки.

Критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моральності. Критикує трудову теорію вартості, теорію додаткової вартості. Джерелом прибутку він називає весь капітал У праці „Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності ” (1890 р.) провів порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їх синтезу (на Заході це зробив Маршалл у „Принципах економічної науки ”).

М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ще в 1694 р. він опублікував працю .«Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив не народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію у Московському університеті.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не розмірами його споживання». Великого значення у проблемі відтворення він надавав виробничому споживанню.

Розглядаючи схеми Маркса щодо поділу суспільного продукту на виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання, критикує його висновок щодо постійного процесу нагромадження капіталу і зростаючого обмеження споживання робітників через їх відносне та абсолютне зубожіння, що ускладнює процес реалізації і в кінцевому результаті приведе до краху капіталізму. Туган-Барановський доказав, що попит на предмети споживання заміщується попитом на засоби виробництва, а тому обмеженість індивідуального споживання пролетарів не загрожує функціонуванню ринкової економіки.

Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв'язок промислових коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Туган-Барановський розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух «економічної активності», а також фактори, що зумовлюють таку активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія «економічних активностей» і робить висновок, що таким є рух інвестицій.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіталістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи (вказує на недосконалість регулюючої ролі реального ринкового механізму). Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва.

Головними причинами криз є:

  1. робітник є простим засобом виробництва;

  2. капіталістичне виробництво має тенденцію до необмеженого розширення;

  3. капіталістичне виробництво в цілому є неорганізованим.

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М. Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та інші

Туган-Барановський створив оригінальну соціальну теорію розподілу. Зарплата залежить від двох чинників:

  • зростання продуктивної сили праці, котре забезпечується науково-технічним прогресом, веде до збільшення національного доходу і розміру частки працівників у ньому – економічний, тобто об’єктивний, фактор;

  • соціальна сила робітничого класу, сила робітничого класу, діяльність профспілок із захисту його інтересів – соціальний, або суб’єктивний фактор

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Євген Слуцький (1880-1948 рр.), викладач Київського комерційного інституту. Він зробив значний внесок у розвиток математичних, математико-статистичних досліджень. Його твір «Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу» (1912 рр.) був тривалий час найліпшим посібником з математичної статистики. В 1915 році Є. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише 1963 р. було передруковано а Москві. Робота присвячена проблемі залежності попиту споживачів від рівня доходу і співвідношення цін на інші товари та послуги. Висновок: категорія корисності формується під впливом реальних економічних величин – змін цін і доходів. Пізніше це положення розроблялось і деталізувалось іншими економістами, у тому ж рахунку Хіксом і Алленом, котрі запропонували відповідну термінологію (ефект попиту і ефект заміни).

Слуцький обґрунтував поняття стійкості бюджету споживача, будь-який відхід від якого веде до зменшення корисності. „Якщо бюджет споживача нормальний, то попит на кожне благо збільшується разом із зростанням доходу і зменшується із збільшенням цін на дане благо”. Проаналізував закономірності циклічних коливань під впливом випадкових величин. "Складення випадкових величин може бути джерелом циклічних процесів".

Висловив думку про необхідність формування особливої науки – праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апаратом, широко використані у творах зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса, Хауттакера, Дебре, Ерроу та інших.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]