2. Спеціалізація та комплекс­ність господарства економічного району.

Процедура виділення меж економічних районів дійсно є суб'єктив­ною, оскільки кількість виділених районів, конфігурація їхніх кордонів залежить від кіль­кості прийнятих до уваги районоутворюючих факторів, що втілені в певних економічних показниках. Але головною причиною суб'єкти­візму в виділенні економічних районів є вихідні теоретичні положен­ня, які кладуться в основу формування всього господарського механі­зму. Одним з таких положень за висловом теоретика економічного районування Т.М. Калашнікової, "рушійних сил" районування є тип суспільних відносин або відносин власності.

Так, якщо за умов державної власності було можливе формування територіально-виробничих комплексів за рахунок директивного стягу­вання всіх наявних ресурсів в майбутнє ядро економічного району, то в умовах роздержавлення економіки ситуація докорінно змінилась. Відносини власності змінили механізм формування галузевої і терито­ріальної структури на мікро- та мезо- територіальному рівнях, а отже, головна мета районування - можливість керування територіями райо­нів - стала недосяжною.

Складність і суб'єктивність процедури економічного районування полягає також у тому, що, крім реально існуючих типів територіальної структури, в схемі необхідно враховувати адміністративно-терито­ріальний поділ, національні кордони, а також особливості історичного, економічного та етнодемографічного розвитку території.

Чи є спеціалізація такою ознакою? Згідно з класичними уявленнями, спеціалізація господарства поступово фор­мується в результаті процесу географічного поділу праці, головною умовою ефективності якого є перевищення ціни продукції в місці реа­лізації порівняно з місцем виробництва. Це - загальне правило, яке в класичних роботах було розповсюджене переважно на території країн, які мали встановлені адміністративні кордони, до яких були прив'язані межі економічних районів.

Але, як на географічній карті, а отже, на реальній території, провес­ти лінію, яка б розмежовувала "економічні райони" і перетнувши яку можна було б з впевненістю сказати; крок тому була спеціалізація на машинобудуванні, а через два кроки поспіль буде спеціалізація на ви­робництві цукру? І, власне, яке це має значення для приватного власника-бізнесмена? А як же бути з іншими схемами районування, в яких одна й та сама область входить до складу вже іншого економічного району?

Отже, спеціалізація економічних районів - це ознака, якою ми штучно наділяємо географічний простір з метою надання йому здат­ності до порівняння. З таких позицій дуже дискусійним є твердження про те, що головною ознакою об'єктивності існування економічного району, що відрізняє його від інших, є спеціалізація його господарства.

Другою ознакою сформованості й виділення економічного району, на думку багатьох економіко-географів, є комплексність його госпо­дарства. В економічному районі мають розвиватись одночасно три групи галузей, які забезпечують комплексний розвиток господарства району. По-перше, районоутворюючі галузі або галузі спеціалізації (галуззю спеціалізації вважається та, продукції якої вистачає не лише для задоволення власних потреб, але й для вивозу с метою обміну за межі території району). По-друге, допоміжні галузі або ті, які добре розвинуті на території району, але не визначають його спеціалізацію. По-третє, обслуговуючі галузі або інфраструктура - транспорт, сервіс, різні комунікації". Рівень комплексності значною мірою залежить від віку економічного району. Райони старого промислового розвитку ма­ють, як правило, більш комплексне поєднання всіх галузей.

Аналіз комплексності господарства регіону. Комплексність в деяких наукових роботах трактується набагато ширше, ніж просте поєднання груп галузей. Поняття комплексного розвитку ра­йону крім галузевої структури повинно охоплювати всі аспекти розви­тку господарства району: досягнення оптимальної взаємопов'язаності в розвитку і розміщенні всіх підприємств, виробництв, господарських сфер, пошук відповідності між виробництвом та інфраструктурою, забезпечення раціональної зайнятості населення, досягнення оптима­льних пропорцій між виробництвом та споживанням.

Важливо звернути увагу на реальні доходи населення, збалансованість грошових доходів і витрат населення, рішення продовольчої проблеми, збільшення об'ємів виробництва товарів народного споживання, житлове забезпечення, розвиток виробничої і соціальної інфраструктури, шляхи задоволення попиту на товари і послуги.

Крім того, з метою виявлення диспропорцій, гальмуючих соціально-економічний розвиток регіону, детально аналізується ступінь комплексності його господарства. При цьому оцінюються:

• співвідношення темпів і рівнів соціального і виробничого розвитку (забезпечення населення основними соціальними благами і послугами; споживання товарів народного споживання (ТНС); динаміка структури матеріального виробництва, у тому числі структури промисловості; невиробничих і виробничих основних фундацій; капітальних вкладень; структури зайнятості; місця в України за рівнем виробничого і соціального розвитку; масштабам розвитку недержавного сектора економіки);

• ступінь соціальної орієнтації економіки (за часткою виробництва товарів народного споживання в загальному об'ємі промислового виробництва, у тому числі виробництва продукції галузей групи Б, окремими галузями групи А, по виробництву ТНС у розрахунку на душу населення, рівню самозабезпечення непродовольчими і продовольчими ТНС, потужностями невиробничого будівництва і т. д.);

• збалансованість робочих місць і трудових ресурсів (по балансових розрахунках, лімітах чисельності зайнятих, показникам руху і використування основних фондів і виробничих потужностей і т. д.); відносний дефіцит або надлишок трудових ресурсів, рівень, динаміка і структура безробіття, ступінь орієнтації системи підготовки кадрів за потребами території (по випуску і розподілу робітників і фахівців масових професій); формування ринку робочої сили, його структура;

• забезпеченість господарства територіальними ресурсами багатоцільового призначення (земельними, лісовими, водними), їх обмежуючий або стимулюючий вплив на розвиток продуктивних сил, наявність резервів з урахуванням балансу міжгалузевого перерозподілу (за даними обліку земельної і лісової фундації, водогосподарського балансу);

• стан навколишнього середовища і ступінь використовування екологічної місткості території з виділенням найбільш екологічно небезпечних територій, галузей виробництва і підприємств;

• масштаби використання і динаміка відновлення біологічних ресурсів (лісових, рибних та ін.);

• виробнича орієнтація господарського комплексу (за даними звітних територіальних матеріальних балансів, ступенем самозабезпечення малотранспортабельною продукцією масового виробничого і невиробничого споживання, структурі машинобудування і т. п.);

♦ відповідність виробничої інфраструктури: енергетичної бази, транспортного комплексу, ремонтного і складського господарств, будівельної бази та ін. — потребам регіону (за даними паливно-енергетичного балансу, навантаженню на транспортну мережу, балансу потужностей ремонтних підприємств і місткості складів та сховищ, потужностей будівельно-монтажних організацій й підприємств промисловості будівельних матеріалів, показникам освоєння капітальних вкладень і т. д.).

Загальним методичним підходом, що використовується в аналізі комплексності регіонального розвитку, є визначення на основі балансових розрахунків дефіциту або надлишку (резервів) трудових ресурсів, природних, виробничих ресурсів щодо сумарної потреби в них. При цьому необхідно враховувати ступінь територіальної «прив'язки» ресурсів і транспортабельної продукції.

Сьогодні в Україні треба вирішити остаточно питання власності та податків, тоді самі власники почнуть будувати підприємс­тва згідно з об'єктивними законами розміщення господарства, а не «директивно», як за часів СРСР. Визначним є те, що в деяких сучасних географічних роботах підкреслюється саме той аспект районування (порівняльний), що відбивається в назві - економіко-географічні райо­ни.