та насінництва, профессор ___________________
Харків - 2014
ЗМІСТ
Вступ 3
РОЗДІЛ 1. Огляд літератури
Історія вирощування рису на Україні
Морфологічні та біологічні особливості рису
Фази розвитку та етапи органогенезу
Морфофізіологічна модель сортів і селекція на продуктивність
РОЗДІЛ 2. Ґрунтовий покрив та кліматичні умови
2.1. Ґрунтовий покрив
2.2. Кліматичні умови
РОЗДІЛ 3. Технологія вирощування рису сортів Україна 96 та Віконт
3.1. Опис сорту риса «Україна 96»
3.2. Опис сорту рису «Віконт»
3.3. Попередники
3.4. Експлуатація рисових систем
3.5. Підготовка ґрунту
ВСТУП
Рис (лат. oryza) посівний, або культурний, належить до роду Oryza, що входить до сімейства злакових, включає як однолітні, так і багаторічні види. У нашій країні рід Oryza представлений одним видом – рис посівний однолітній.
Рис – древня культура, що походить із Південно-Східної Азії. В країнах Сходу і Південного Сходу рис вирощували за декілька тисяч років до нашої ери. Згідно з китайськими переказами, легендарний правитель Чжень Нунь, якого вважають засновником землеробства, близько 2800 р. до н.е. висівав рис під час однієї із релігійних церемоній.
Археологічні розкопки показують, що іще 7000 років назад рис вже вирощувався в Індії. У VIII столітті рис потрапив у Єгипет. У Європі вирощується з XV століття, головним чином у країнах Середземномор’я – Італія, Іспанія, Франція, Греція, Болгарія.
Раніше рис називали сарацинською пшеницею або сарацинським зерном. В XV столітті ця назва була відома в Україні. Тут вона переродилася в сорочинське пшоно. Так називали рис і в Росії. В Середній Азії рис називали шала, в Закавказзі – чалтик [3,8].
Посіви рису розмішені в 112 країнах світу на площі 147 млн. га., а волове виробництво зерна-серцю становить в останні роки в межах 600 млн. тон. По врожайності рис займає перше місце серед зернових культур, а по посівним площам і валовому збору друге місце у світі після пшениці. Основними центрами світового рисівництва є країни Східної Азії – 45,4%, Південна Азія – 23,5%, Південно-Східної Азії – 22,2%. В країнах Європи виробляється близько 1%, в Австралії, США, Латинській Америці – 2,2% світового валового збору зерна риса.
Попит на рис щорічно зростає, і по прогнозу ФАО до 2020 р. буде складати 781 млн. тон, перевищуючи на 2 – 3% попит на пшеницю.
Соціально-економічні умови останнього періоду в Україні негативно впливали на розвиток галузі рисівництва. Значна частина інженерних рисових систем не використовується за призначенням. Проте галузь рисосіяння в Україні збережено і в останні роки вона починає розвиватися прискореними темпами, що обумовлено зростаючими вимогами населення України в цінній дієтичній продукції, необхідністю відмовлення від закупок її за кордоном і важливим агромеліоративним значенням культури [3,4].
В народногосподарському значенні рис дуже цінна зернова культура. Вміст білка в зерні рису, за даними закордонних авторів коливається від 5 до 14% і в дуже рідких випадках може досягати 18%. Білок рису, в порівнянні з білками інших зернових культур, за поживною цінністю найбільш близький до тваринних білків завдяки наборів незамінних амінокислот.
Харчова рисова олія використовується в хлібопекарському виробництві, як кухонний жир, для готування салатів, майонезі і т.д. Це гарна стійка олія для смажень, її завжди можна застосувати в їжу поряд з іншими рослинними оліями. Технічна ж рисова олія знаходить застосування як антикорозійне покриття, для виробництва мила і тощо.
З зерна рису виготовляють також крохмаль, спирт, пиво, солодощі, пудру. Із зародків рису витягують фітин, що йде на готування ліків.
З рисової соломи виробляють папір,картон,плетені вироби, дошки, мати, міцні і дешеві мотузки і канати, килимки і т.д.
Рисові висівки і мучка завдяки високій поживності і легкій перетравності є коштовним білково-вітамінним кормом для великої рогатої худоби, особливо молодняка. Але варто пам’ятати, що рисова солома груба і перетравлюється твариною гірше, ніж солома інших злаків. При змішуванні її з зеленою масою люцерна або гороху одержують досить цінний корм.
Рисові системи розташовані в основному на півдні України, вздовж Чорного моря, тобто прибережної курортної зони, у зв’язку з чим особливу актуальність мають науково обґрунтовані системи землеробства і водокористування, що повинні забезпечити створення сприятливої фітосанітарної обстановки, а також забезпечити оптимальні режими відтворення гумусу в ґрунті і стабілізацію екологічної рівноваги в зоні рисосіяння.
Розділ 1 Огляд літератури
Історія вирощування рису на Україні
В Україні рис почали культивувати ще в 30-ті роки минулого століття. Розвиток рисосіяння в Україні був обумовлений, з одного боку, бажання держави задовольнити потреби населення в цілому дієтичному продукті – рисі, а з іншого, ввести у сільськогосподарське виробництво малопродуктивні засолені землі Причорноморської низини в Херсонській та Одеській областях, а також в АР Крим.
У своєму становленні і розвитку українське рисосіяння пройшло декілька основних етапів.
Перший – (1931-1960 р.) характеризує перші виробничі посіви рису на землях Південного Бугу, Дніпра, Інгульця і Дністра (Жовтоног І.С. і ін. 1971). У 1952 р. площа посіву рису досягла 2200 га. Але побудовані рисові зрошувальні системи були технічно недосконалими, тому вирощування рису викликало заболочування і засмічення полів. Збільшення витрат ручної праці на боротьбу з бур’янами привело до того, що до 1960 року площа посівів рису скоротилася до 160 га.
Однак, у зв’язку з тим, що кліматичні і ґрунтові умови півдня України сприятливі для вирощування високоякісного зерна рису, у 60 – 70-х роках були побудовані сучасні рисові системи, що дало можливість цілком забезпечити потребу населення країни цим важливим продуктом харчування. Так, у 1961 році в колгоспі «Зоря комунізму» Скадовського району, Херсонської області вперше на Україні на побудованій інженерній рисовій системі на площі 232 га одержали у середньому по 52,8 ц/га.
Другий етап – з 1961 до середини 80-х років – почався з будівництва Краснознаменської зрошувальної системи, Північно-Кримського каналу і рисових зрошувальних систем у дельті Дунаю. Щорічно збільшувалися площі, зайняті рисом, і в 1975 році вони по Україні складали 62,9 тис. га, у тому числі в АР Крим – 30,6 тис. га; Херсонської області – 18,2 тис. га; Одеській 13,3 тис. га та у Закарпатті – 0,8 тис. га. Вартість будівництва 1 га. рисових систем становила понад 3,5 тис. крб., що майже втричі більше ніж для звичайних зрошуваних систем.
У цей період рисові системи будувалися, в основному, на засолених і солонцюватих ґрунтах, що або зовсім не використовувалися в сільськогосподарському виробництві або використовувалися як вигони і пасовища.
Таким чином, будівництво і використання рисових систем дозволило не тільки різко підвищити врожайність рису, але й поліпшити меліоративний стан земель, зайнятих під вирощуванням рису.
1.2. Морфологічні та біологічні особливості рису
Біологічна класифікація.
Домен: Ядерні (Eukaryota);
Царство: Зелені рослини (Viridiplantae);
Відділ: Streptophyta;
Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta);
Клас: Однодольні (Liliopsida);
Порядок: Тонконогоцвіті (Poales);
Родина: Тонконогові (Poaceae);
Триба: Рисові (Oryzeae) [3].
Рис культура тропічного походження, теплолюбива, для якої важливе значення має дія факторів зовнішнього середовища – кліматичні (інтенсивність освітлення, температура води й повітря, опади та інше) та ґрунтові умови і в першу чергу, забезпеченість мінеральними живленнями.
Всі сорти та форми рису – гідрофіти, тобто пристосовані до вирощування в умовах надмірної вологості ґрунту або на затоплених полях. Інша важлива біологічна особливість рису – негативне відношення до тривалого світлового дня, тобто рис фотоперіодично чутлива рослина. Це одна із головних перешкод для поширення його в північних районах.
В Україні культура рису вирощується в умовах застосування режиму зрошення по типу «вкороченого затоплення». Фізіологічні вимоги рису до водного режиму залежать від фази розвитку. Сорти, що вирощуються в умовах Півдня України, який відноситься до північного регіону світового рисівництва, пристосовані до умов помірного клімату.
Корені
у рису мичкуваті,
складається з 100 - 200 коренів,
основна маса коренів знаходиться в
одному шарі на глибині 20 – 25 см, і лише
незначна частина проникає до 30 см. Вони
ростуть і розвиваються на надмірно
вологих, насичених водою і періодично
затоплю вальних ґрунтах, через це не
формують розгалуженої кореневої системи,
характерної для більшості злаків
(рис.1). 
Рис.1. Загальний вигляд рослини рису: 1 – без зволоження; 2 – при зволоженні
Розрізняють два типа коренів: головні і бічні. Специфічною властивістю кореневої системи рису є аеренхіма – тканина, яка має особливі повітрянопрохідні порожнини (рис. 2).
У
зв’язку з тим, що в умовах затоплення
корені рису не можуть одержувати кисень
із води, повітря через продихи листків
і стебла надходить до аеренхіми коренів.
Головний корінь створюється ще в зародку,
при проростанні насіння він видовжується
і створює бічні корені та кореневі
волоски.
Рис.2. Повітряні порожнини міжвузлів і вузла кущіння (аеренхіма)
Бічні корені зароджуються у міжвузлі і при проростанні пронизують вузли, у зв’язку з цим складається враження про їх вузлове походження. Виникають вузлові корені в нижній частині міжвузля, при рості вони проривають не тільки стебловий вузол, але й нижню частину пазухи листа.
Довжина бічних коренів рису мінлива, залежить від агротехнічних факторів. За звичайних умов вона не перевищує 1м. більша частина коренів має довжину 30 – 40 см. При цьому вниз поширюється 10 – 15% їх загальної кількості, приблизно стільки ж росте під кутом, а решта (70 – 80%) зосереджується горизонтально в шарі грунту, який не перевищує 10 см.
Вузол кущіння. У рису нижня частина стебла, де міжвузля дуже вкорочене, називається вузлом кущіння. Довжина його не перевищує 3 – 4 см у період, коли формування пагона вже закінчилося. У склад вузла кущіння входять такі органи, як листки, в пазухах яких знаходяться бруньки, здатні перетворюватись у бічні пагони, вкорочені міжвузля з коренеродними тканинами, стеблові вузли, прикривають меристему нижньої частини міжвузля, і бічні корені.
Вузол кущіння – дуже важливий орган рослини рису. У нього протягом тривалого періоду зберігається меристематична тканина, завдяки якій стінки скорочених міжвузлів потовщуються, а порожнини заповнюються основною паренхімою.
Стебло рису – соломина з порожніми міжвузлями і виповненими вузлами. Довжина його коливається від 0,5 до 2 метрів. У сортів японського підвиду соломина більш коротка, ніж у індійського. У межах одного району рисосіяння висота рослин досить типова для сорту. Скоростиглі й середньостиглі сорти, як правило, більш низькорослі (60 – 70, 80 – 90см), а пізньостиглі значно вищі (100 – 130см).
Суцвіття – волоть. Вісь (стрижень) її, як і стебло, розділена на міжвузля, із вузлів відходять гілочки, які галужаться. Гілочки волоті розташовані на головній осі по 1 – 3 разом. Кожна гілочка закінчується декількома колосками. Верхнє міжвузля стебла, яке обмежене зверху нижнім вузлом волоті, називається ніжкою волоті. Вона виступає із пазухи верхнього листка на різну величину, залежно від сорту.
Волоть буває стиснута або розлога, компактна чи крилата, щільна або не щільна, прямостояча чи поникла. Вісь волоті може бути прямою чи вигнутою, що є сортовою ознакою. Розрізняють такі типи волотей: 1) пряма компактна; 2) пряма розложиста; 3) слабко і середньо вигнута компактна; 4) слабко і середньо вигнута розложиста; 5) сильно вигнута компактна; 6) сильно вигнута розложиста [1,13].
Волоть буває нещільна (на 1 см припадає 2,5-3,0 колоски), зередньощільна (3,1-4,0), щільна (4,1-6,0), дуже щільна (понад 6 колосків). Рис – самозапильна культура.
Колосок. Майже всі сорти України та країн СНД належать до японського підвиду, у межах якого розрізняють дві групи сортів: довгастозерні – довжина колоска більше як у 2 рази, але менше як у 3 рази перевищує ширину, і округло зерні - довжина в 2 і менше разів перевищує ширину.
Плід – зернівка. Після обмолоту вона залишається в квіткових лусках, хоча і не зростається з ними. Консистенція зернівки (склоподібність у процентах і борошнистість в розмірах білої плями) – характерна ознака сорту. Розмір білої борошнистої плями на поперечному розрізі зернівки визначають візуально, а склоподібність за допомогою діафаноскопу. Білої плями може не бути або вона займає незначну площу попереднього розрізу.
Основну частину зернівки займає ендосперм – крохмальна паренхіма, зародок за масою та об’ємом складає приблизно 1/10. Ендосперм напівпрозорий, білий, вміщує головним чином зерна крохмалю, а зародок і оболонка – значну кількість білка та олії.
Плівчастість (вміст квіткових і колоскових лусок) у більшості вітчизняних сортів складає 16,5 – 25%, а в зразків світової колекції 10 – 35% маси насіння. Маса 1000 зерен коливається від 27 до 34г[1].