Розділ 1

РОЗВИТОК СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА ТА МІЖНАРОДНОЇ

ЕКОНОМІКИ

1.1. Міжнародний розподіл праці

Становлення сучасного світового господарства як особливої органічної цілісної системи почалося на базі світового ринку в кінці ХIХ – початку ХХ ст. До середини 80-х рр. ХХ ст. світове господарство було розколено на дві частини: світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство. З 60-х рр. ХХ ст. до системи світового господарства увійшли країни, що розвивалися, серед яких передові позиції зайняли так звані індустріальні країни, а саме Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Бразилія, Аргентина, Мексика. Після розпаду СРСР і змін у країнах Східної Європи світове господарство починає набувати рис єдиного цілісного утворення. На сьогодні світове господарство – це глобальна господарська система, яка ґрунтується на міжнародному і наднаціональному світогосподарському розподілі праці, інтернаціоналізації та інтеграції виробництва й обміну, а також функціонує на принципах ринкової економіки.

Цілісність світового господарства формувалася поступово у міру еволюції міжнародного розподілу праці, процесу інтернаціоналізації господарського життя країн світової співдружності, інтеграції груп країн у регіональні господарські комплекси (союзи) з міждержавним регулюванням соціально-економічних процесів, транснаціоналізації виробництва.

Історія формування світового господарства починається з міжнародного розподілу праці, пов'язаного з обміном продуктами між державами.

Науковці вважають, що людство зазнало трьох великих суспільних поділів праці. На початку цивілізації тваринництво відокремилося від землеробства. Це був перший суспільний поділ праці. Землеробські і тваринницькі племена почали обмінюватися продукцією. У результаті, виникла й загострилася потреба вдосконалити засоби виробництва. Другим суспільним поділом праці було відокремлення ремісництва від землеробства і тваринництва. Ремісництво стало основою сучасної промисловості.

Міжнародний розподіл праці є ступенем суспільного територіального розподілу праці. Він спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн і виявляється у взаємному обміні результатами спеціалізованого виробництва в певних пропорціях.

Міжнародний розподіл праці існує у двох основних формах: міжнародної спеціалізації і міжнародної виробничої кооперації.

Міжнародна спеціалізація – це форма розподілу праці між країнами, в якій концентрація однорідного виробництва відбувається на основі прогресуючої диференціації національних виробництв. Спеціалізація в рамках міжнародного розподілу праці зрештою передбачає спеціалізацію країн і регіонів на виробництві окремих продуктів і їх частин для світового ринку.

Міжнародний поділ праці розвивається у двох напрямах – територіальному та виробничому. Перший напрям – це спеціалізація країн і регіонів на виробництві певних товарів (їх частин) або послуг. Другий – охоплює міжгалузеву, внутрішньогалузеву спеціалізацію та спеціалізацію на рівні окремих підприємств.

Основні види міжнародної спеціалізації виробництва такі:

– предметна (виробництво готових товарів);

– подетальна (виробництво складових частин товарів);

– технологічна (стадійна).

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації вважають коефіцієнт спеціалізації галузі щодо експортної спеціалізації (розраховується як питома вага певного товару у світовому експорті) та експортна квота (частка галузі).

Економічна наука у зв’язку з міжнародною спеціалізацією виробництва використовує поняття “трансматеріалізація” і “дематеріалізація”. Перше поняття означає зниження попиту на природні ресурси, оскільки на зміну традиційним мінералам прийшли матеріали із заданими властивостями (напівпровідники, оптичні волокна тощо), друге – зменшення частки сировини у вироблених товарах. Отже, трансматеріалізація – це зміна суті ресурсів, а дематеріалізація – зміна суті продуктів.

Міжнародна виробнича кооперація є наслідком спеціалізації національних виробництв, які взаємодіють у системі міжнародного розподілу праці.

Міжнародна виробнича кооперація означає приєднання країни до процесу міжнародного виробництва в рамках так званої “вертикальної моделі міжнародного розподілу праці”, тобто за умов збереження автономності виробничого процесу в національних межах.

Теорія міжнародного розподілу праці була обґрунтована і розвинена в роботах класиків буржуазної політекономії, зокрема А. Сміта і Д. Рикардо.

Головним досягненням класиків вважається теорія порівняльних витрат виробництва, в основу якої покладено ідею про існування відмінностей між країнами у витратах, пов'язаних з виробництвом тих або інших товарів. Отже, замість випуску всіх товарів, на які виникає попит, вигідніше зосередитися на виробництві товару, який вимагає менших витрат. Спеціалізація на виробництві цього товару дозволить шляхом обміну придбати на зовнішньому ринку товари, витрати на виробництво яких у середині країни вище, ніж в інших країнах. Найбільший економічний ефект даватиме спеціалізація на виробництві того товару, перевага якого максимальна. Якщо країна не може проводити жодного товару з витратами нижче за міжнародний рівень, то для неї відносно ефективною буде спеціалізація на виробництві того товару, перевищення міжнародного рівня витрат якого буде найменшим.

Ідеї класиків отримали свій подальший розвиток при створенні теорії міжнародної торгівлі.