70. Циклічна, лінійна та релятивна концепції часу в художній літературі

Двома основними метафізичними просторовими моделями історичного часу є циклічна та лінійна.

Циклічність (від гр. "коло" - сукупність взаємопов'язаних процесів, явищ, які утворюють завершене коло розвитку, струнку систему) - це парадигма сприйняття історичного часу. Вона поділяється на поліциклічність та моноциклічність (заперечення існування локальних цивілізацій з власною динамікою розвитку).

Лінійність - це парадигма сприйняття історичного часу, що передбачає полілінійність (багатоваріантність шляхів розвитку) та монолінійність (визнання наявності єдиного шляху розвитку людства)

Аргументувати єдність людської історії у Ясперса повинна концепція «осьового часу» - часу формування сучасного типу людини, духовного народження людства. «Осьовий час являє собою фермент, що пов’ язує людство в межах єдиної світової історії. Характерно, що континуальність лінійної моделі історії К. Ясперса доповнюється ним самим «можливими » елементами дискретного. «Історичний процес може перерватися, якщо ми забудемо про те, чого досягли, чи якщо досягнуте нами протягом історії зникне з нашого життя» Циклічні моделі історії – розуміння історії як послідовності подій, що повторюються через певні проміжки часу. Ілюстрацією циклічної моделі є коло (тому часто вживають поняття кругообігу). Відповідно, історичний процес розглядається як такий, що спрямований по колу, кожний її цикл не є випадковим, але і не має визначеного напрямку. Будь-який стан, в якому перебуває система, в тій чи іншій стадії може виникнути і в майбутньому, причому цей стан, в свою чергу вже існував у минулому.

Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники ре-ляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція припускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природно-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. її висновки і положення змусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції.

71. Циклічна, лінійна та релятивна концепції часу в художній літературі.

Ідея часу спирається, по-перше, на безпосереднє переживання людиною незворотних процесів, що відбуваються в його свідомості і тілі; по-друге, на спостереження над безперервно мінливими явищами зовнішнього світу; по-третє, на спогади про минулі і припущення про майбутні події в житті людини. Рефлексія над переживаннями і спостереженнями, спогадами і передчуттями породжує різноманітні концепції часу, які можна умовно звести до шести групах, складовим три пари протилежностей.

† Перша пара представляє протилежні рішення питання про природу часу. Її складають:

1.1. Субстанціальні концепція, яка розглядає час як особливого роду субстанцію, поряд з речовиною, простором та ін. (Фалес, Анаксимандр, Демокрит, Ньютон).

1.2. Реляційна концепція, полагающая час як відношення між подіями (Епікур, Лукрецій, Лейбніц).

† Друга пара характеризує протилежні підходи до процесу становлення, тобто розходиться в питанні про ставлення категорій часу і буття. До неї належать:

2.1. Статична концепція, згідно з якою події минулого, сьогодення і майбутнього існують реально і у відомому сенсі одночасно, а становлення і зникнення об'єктів - це ілюзія, що виникає в момент усвідомлення того чи іншого зміни. Рухаючись уздовж своєї світової лінії, наша свідомість "наштовхується" на різні події, зустрічається з ними. Цей момент зустрічі і переживається нами як даний час, або "тепер". Становлення тут розглядається як щось, що виникає в момент зустрічі свідомості з тим чи іншим об'єктом, а "зникнення" об'єкта означає попросту видалення свідомості від місця зустрічі (Парменід, Августин).

2.2. Динамічна концепція, згідно з якою реально існують тільки події теперішнього часу, тоді як події минулого і майбутнього вже чи ще реально не існують. Щодо моменту теперішнього часу події безперервно змінюють своє положення: події майбутнього переходять у сьогодення і далі в минуле. Зміна порядку подій і виражається термінами "протягом часу" або "становлення" (Геракліт, Епікур).

† Третя пара висловлює відмінність у характері перебігу часу. Її складають:

3.1. Циклічна концепція, згідно з якою час рухається по замкнутому колу, періодично повертаючись до вихідної точки. Ця концепція характерна передусім для міфологічних і частково для натурфілософських уявлень.

3.2. Лінійна концепція припускає односпрямоване розгортання часу без повернень і повторень (хоча в деяких варіантах лінійної концепції і передбачається оборотність часу).

72.Специфіка віршованої мови. Художнє мовлення, що є практичним втіленням художньої мови, має два основні різновиди: поезію (вірш) і прозу. Під поезією (з грецької – творчість) розуміють ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-історичної версифікаційної системи. Термін вірш (з латинської – повтор, поворот) має кілька значень, одне з них наступне: вірш – це ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності (звідси його часте використання у ліриці).

Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом, пов'язаним з великою кількістю пауз. Крім того, віршована мова характеризується настановою на музичне звучання. До основних засобів організації вірша відносять: ритм, стопу, розмір, риму, строфу (розрізняють ще астрофічний та нерівнострофічний вірші) тощо.

Під ритмом (від грецького – такт, розміреність, узгодженість) розуміють закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух. У прозі , де ритм менш помітний, чергуються словосполучення і речення (синтагми). Віршовий ритм більш виразний, бо має звукову природу.

Ритм вірша у силабо-тонічній системі визначається характером чергування наголошених і ненаголошених складів, довжиною віршового рядка (кількістю стоп у ньому), відсутністю або наявністю цезури (паузи) і видами клаузул (тобто ритмічного закінчення рядка, починаючи з останнього наголошеного складу).

Одиницю виміру та визначення віршового ритму називають стопою. Це – найкоротший відрізок певного віршового метра (розміру), сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Залежно від кількості складів в українській силабо-тоніці стопа найчастіше буває: 1) двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), 2) трискладова (дактиль, амфібрахій, анапест, бакхій, молос) та 3) чотирискладова (пеон).

Визначальною умовою структурування вірша є визначення його розміру (чи метра). Для тонічної системи віршовий розмір характеризується кількістю наголосів, для силабічної – кількістю складів, для силабо-тонічної – кількістю стоп, характером цих стоп та місцезнаходження цезури (якщо вона є).

Рима (з грецької – мірність, сумірність, узгодженість) – суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул (зовнішня рима) або перебувати в середині віршового рядка (внутрішня рима).

Строфою (від грецького – поворот, зміна, коло) називають фонічно викінчену віршову сполуку, яка повторюється у поетичному творі, об'єднану здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).

Основною метою і поезії, і прози є витворення художніх образів, однак засоби першої відрізняються від другої. Якщо поезія базується на звукових паралелізмах, то прозу формують в основному синтаксичні паралелізми.

73. Основні системи віршування.

Відповідно до особливостей мов існували й існують різні системи віршування.

Значний інтерес для з’ясування природи віршування і розуміння сучасних його систем мають античні вірші та теоретичні основи їх складання. В античній літературі застосовується система віршування, яку називають метричною (гр. “міра”). У давньогрецькій і латинській мовах розрізняють довгі та короткі склади. На тій чи іншій закономірності в чергуванні довгих та коротких складів і базувався ритмічний лад вірша.

Системи віршування

Увійшли до нових систем віршування такі стопи:

Двоскладові стопи:хорей ,ямб,пирріхій ,спондей

Трискладові стопи:дактиль,амфібрахій,анапест,бакхій,антибакхій,амфімарх   

Чотирискладові стопи: хоріямб ,пеони       

Силабічна система віршування.

Ритмічний лад у силабічній системі віршування спирається на однакову кількість складів у рядках. Закінчення рядків звичайно підкреслюється римою (співзвуччя). Римуються найчастіше сусідні рядки. Силабічна система віршування зберіглася у французькій, польській, чеській поезіях (особливості мови – наголос має постійне місце: у французькій – наголошений останній склад, у польській – передостанній, у чеській – перший склад). Силабічна система віршування зустрічається і у Т.Шевченка “Думи мої, думи…”:

Силабо – тонічна система віршування

Ця система віршування розвинулася у ХІХст. У мовах східнослов^,янських народів: українців, росіян, білорусів – наголоси не прикріплені до певного складу слів і припадають на різні (за місцем у слові) склади. Окрім того можуть пересуватися при відмінюванні слів. У багатоскладових словах у наших мовах крім основного чути й побічні наголоси. Наголошені склади позначаються не тільки силою вимови, а й деяким подовженням і особливим мелодійним забарвленням. Усе це чинники інтонації.

У силабо – тонічній системі віршування поєднується принцип рівноскладовості рядків(силабізму) з принципом сумірності віршових рядків за наголошеністю складів (тонус (гр. “наголос”). Стопою в силобо – тонічній системі віршування називають сполучення наголошених з певною кількістю ненаголошених складів, яке повторюється у рядку.

Силабо – тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але ртапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір вірша розглядаємо не один рядок, а кілька.

Тонічна система віршування (ХХ ст.) грунтується на приблизно однаковому числі наголосів (найчастіше 3 – 4 у всіх рядках одного вірша), причому ненаголошених складів між ними може бути різна кількість. Найважливішу роль у тонічних віршах відіграє прикінцевий наголос, якийє в рядках особливо сильний. Унаслідок довільного розміщення наголосів, рядок на стопи не ділиться. Найменша частка тонічного вірша – це слово з ритмічним наголосом. Важлива ознака тонічного вірша – наявність рими і паузи. Цією основною якістю тонічний вірш близький до народної системи віршування (тонічної за своїм характером).

Розмір тонічного вірша визначається кількістю наголосів у рядку.

Закінчення рядків звучать підкреслено і тому автор ставить у закінчення те слово, на яке хотів би звернути увагу читача.

Закінчення віршового рядка, починаючи від останнього наголосу, називається клаузула(гр. “замкнення”)

73. Рими. Види рим, способи римування. Верлібр.

Римою називається співзвучне закінчення двох або кількох віршових рядків.  Вона буває:

1. Чоловічою. Це така рима, у якій наголос стоїть на першому складі від кінця рядка. (Наприклад: словá).

2. Жіночою. Це така рима, у якій наголос стоїть на другому складі від кінця рядка. (Наприклад: нерукотвóрний).

3. Дактилічною. Це така рима, у якій наголос стоїть на третьому складі від кінця рядка. (Наприклад: піднебéсності).

4. Гіпердактилічною. Це така рима, у якій наголос стоїть на четвертому складі від кінця рядка. (Наприклад: наси́чуючись).