8 На основі письмових

1.Економічні – зростання великого феодального землеволодіння, що почалося з ХV ст. і підштовхнуло процес освоєння і колонізацію вільних південних степів;2.Соціальні – посилення феодальної експлуатації українського населення і втеча селян як специфічна форма класової боротьби;3.Національно-стратегічні – постійна загроза з боку кримських татар, посилення національного та релігійного гніту (полонізація українського населення і наступ католицької церкви), національно-визвольна боротьба проти іноземних поневолювачів;4.Політичні – цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від татар.Як уже згадувалось про існуючі теорії походження українського козацтва і про те, що найбільш поширеною й об’єктивною є автохтонна (місцева), українські дослідники (О. Апанович, В. Голубуцький, В. Смолій, М. Тараненко та інші) у своїх працях аргументовано доводять, що головним джерелом формування українського козацтва було не прийшле, а місцеве, подніпровське населення.Це були міщани-уходники, які займаючись промислами постійно перебували в Дикому Полі, де поступово створили цілу систему укріплених осередків і зміцнівши, стали переходити від пасивної оборони до організації військових рейдів на татарські землі.З другої половини ХVІ ст. лави українського козацтва поповнювалися за рахунок вихідців із боярства, які не мали жалуваних грамот на свої маєтності й змушені були підтверджувати свій статус військовою службою.Другою важливою базою козацтва було українське селянство, котре в зв’язку з посиленням феодального та релігійного гноблення польськими магнатами, змушені були боротися проти такого гніту втечею в степи де не було панів і всі були рівними.Таким чином, протягом ХV – ХVІ ст. в українському суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво яка об’єднала і згуртувала вихідців із різних верств населення. Їх об’єднувала спільна мета – боротьба проти існуючої системи поневолення, релігійного гніту, роматика збройної боротьби проти татар, рівність, козацька воля.В середині ХVІ ст. за дніпровськими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація – Запорізька Січ. Перша Запорізька Січ була заснована відомим українським князем Дмитром Вишневецьким (Байда) на острові Хортиця.Незважаючи на суперечливі оцінки діяльності Д. Вишневецького, український історик М. Тараненко робить висновок, що навіть за короткий час свого існування (1556-1557 рр.) Хортицька фортеця помітно вплинула на еволюцію українського козацтва, зростання його лав.Соціальна база запорозького козацтва ґрунтувалася на глибоко демократичних принципах. Головним із них були:-заперечення феодально-кріпосницької залежності і станової нерівності;-рівність у праві володіння землями і угіддями;-право вільного вступу до його лав незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності;-рівна участь в органах самоуправління.Відома дослідниця українського козацтва О. Апанович наголошує на тому, що Січ була притулком для всіх, хто протестував проти соціального й національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плекалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство.Розглядаючи козацтво як лідера українського народу в боротьбі проти національного і релігійного гніту, О. Апанович робить висновок про те, що українське козацтво своєю мужністю і хоробрістю спасло український народ від загрози геноциду, фізичного знищення і взагалі зникнення української нації. Вона даже вважає українське козацтво – явищем планетарним, космічним.

Більшість дослідників історії запорозького козацтва Д. Яворницький, О. Апанович, В. Смолій та інші розглядаючи Запорізьку Січ як політичне утворення доводять, що вона була зародком української держави, праобразом справжньої держави.Сучасний український історик О. Бойко вважає, що Січі були притаманні усі ознаки держави: існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція данної держави.Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була Січова Рада, на якій могли бути присутніми всі без винятку січові козаки. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади, кожен користувався однаковим правом голосу, міг заперечити пропозицію іншого, висунути свої плани і міркування, але те, що було ухвалене Радою, було необхідним і обов’язковим для всіх.Палка шанувальниця українського козацтва Олена Компан писала, що саме козацтво, “більшою мірою, ніж будь-хто до нього, опустило ідею свободи з небес на землю”. Саме тут вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу.Важливою функцією Січової Ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. На Раді вирішувалися питання миру й розмиру, ділили землю, ліси, угіддя, карали винних у порушеннях і злочинах, писали відповіді на укази, грамоти, послання і листи, які приходили і Січ від різних державних осіб, що вступали в стосунки з запорозькими козаками.Загальні Ради відбувалися в певний час, а також могли скликатися за бажанням товариства чи простої “сіроми”. Обрана військова старшина, в тому числі і кошовий отаман, обиралися на рік, а їх владу обмежували три умови: звіт, час і Рада.Відомий український дослідник козацтва Д. Яворницький писав: “Запорозька громада доходила до повного ідеалу невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки. Принцип рівності тут панував в усьому: під час загальних виборів, при виборах військової старшини, січовому і паланковому управлінні, у всіх запорозьких школах, у спільній трапезі, при поділі майна й у приватному житті у куренях”.Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”.Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями війська Запорозького” і з розмірами площі наближалося до острівної Англії.Отже, Запорозька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що М. Костомаров, цілком справедливо назвав Січ “Християнською козацькою республікою”.Ідеологічним фундаментом цієї будови “козацької республіки” була глибока релігійність, а одним із головних завдань – самовідданий захист православною віри. На території Низового Запорозького Війська існувало понад 60 церков. Особливо прихильність козаків до православ’я виявилась у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. Між козацтвом та православ’ям існував глибинний зв’язок. Релігія та церква були для нього пристанищем спокою, а також підготовкою до самозречення та подвигу.Таким чином, можна зробити висновок, що виникнення Запорозької Січи мало велике історичне значення для українського народу. М. Брайчевський зазначає, що це була держава перед якою постали завдання: ліквідації великого землеволодіння феодального типу і визволення України з-під іноземного гніту.У цій своєрідній державі людей об’єднувала не сила державної влади, а духовна спорідненість. Дух козацтва розлився по всій Україні, його самовідданість стала прикладом для українського народу в боротьбі за національне відродження. Козацтво, як уже згадувалося спасло український народ й православну віру від геноциду і фізичного знищення.В той же час необхідно зазначити, що багаторічне існування Запорозької Січі, по суті, становило наступний етап формування української етнічної держави, яка виникла в роки Визвольної війни 1648-1654 років.Запорозьке козацтво вело активну зовнішню політику. У ХVІ - ХVІІ ст. вона стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювали турецьку імперію та кримське ханство. Внутрішня стабільність, а іноді і безпека, польської держави, значною мірою залежала від позиції козаків. Запорожці брали участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна військова майстерність і хоробрість сприяли зростанню його авторитету та популярності на міжнародній арені.Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. ЗахіднеПоділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту було зрівняно в правах з польською.Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді виступів, найбільшим із яких було повстання 1490—1492 pp. під проводом Мухи і Борулі.

 

17 У першій половині ХІV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей., пов’язаних з постійними боярськими інтригами, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинське князівство починає поступово занепадати. Скориставшись цією обставиною, а також чварами у Золотій Орді, іноземні загарбники (Литва, Польща, Угорщина) повели наступ на українські землі.Одними із перших рушили на українські землі литовські князі. Приєднавши за часів правління Міндовга (1230–1263) та Гедиміна (1316–1341) спочатку білоруські землі, вони за доби Ольгерда (1345–1377) значно розширили свої володіння, захопивши Чернігово-Сіверщину (1357–1358) Київщину, Переяславщину (1362–1363) і Поділля (1363).Таким чином, на початок 60-х років ХІV ст. велика частина українських земель опинилась під владою Литви. Приєднавши більшість українських, білоруських та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою у якої приєднані землі за територією й населенням значно переважали власне Литовське.Ці, приєднанні землі, – зазначає М.Грушевський, – були культурніші, краще упорядковані, краще організовані й загосподаровані, як литовські. Ось чому руські землі мали великий вплив на все політичне і суспільне життя Литовського князівства.Дії литовців на українських земля не були схожі на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі переважно велось не між місцевим населенням і литовцями, а між литовцями і іншими загарбниками, що претендвали на спадщину Київської Русі.Сучасний дослідник М.Тараненко наголошує на тому, що литовці здобули українські землі завдяки “тихої експансії”, майже без боротьби. Населення піддалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу, яка була м’якшою, толерантішою, ніж татарська. Землі прилучалися литовським князями, – підкреслює М.С.Грушевський, – “без ґвалту і крику”.Литовські князі викликали до себе симпатії у місцевих жителів тим, що по-перше – вони вели боротьбу з монголо-татарами, що було найголовнішим завданням українського народу, якому надоїли постійні княжі свари й татарщина. Люди надіялися, що у князів литовських знайдуть захист і оборону у тяжких обставинах. Вже в 1363 році спільними зусиллями литовців і українців на Синіх Водах (притоці Південного Бугу) було розгромлено сильне золотоординське військо і майже вся територія України була визволена від ненависного іга Золотої Орди.По-друге – Литовські князі, засідаючи по білоруських та українських землях, старались у всім приноровиться до місцевого життя, його порядків і культури. “Ми старини не рухаємо і новини не вводимо” постійно наголошували литовські правителі. Давня руська мова, культура, звичаї, православна віра, військова організація, закони, що продовжували регламентуватися “Руською правдою”, стали панівними у Великому князівстві Литовському.Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв, що через декілька поколінь за виглядом, мовою та поведінкою нагадували своїх попередників – Рюриковичів. На думку М.Грушевського, з часом литовці “самі забували що вони не українці, а литвини, і люди того не пам’ятали й вважали їх за своїх”. Офіційний титул литовського князя начинався словами: “Великий князь Литовський і Руський”. Вони розглядали свої завоювання, власне як місію “збирання земель Русі” й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у боротьбі за Київську спадщину.

Незважаючи на те, що всі українські землі які увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю великокнязівської династії Гедиміновичів, вони зберегли певну автономію руських князівств, а також місцеві традиції та звичаї. Руські князі і бояри згідно з укладеними з великим князем годами зобов’язувалися служити йому як васали, а князь обіцяв їм дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях, і захищати їх від татар.Слід зазначити, що Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави вищим рівнем централізації. Влада в ньому повністю була сконцентрована в руках великого князя і тому незважаючи на те, що литовські правителі обіцяли “новин не вводити”, вони внесли ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі.Процес централізації влади набирає силу у Литовській державі після смерті у 1377 р. Ольгерда і обранням великим князем його сина Ягайла (1377–1392).Щоб зміцнити свою владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями і зростаючою силою Московського князівства, Ягайло погоджується на про позицію Польщі, шляхом шлюбу з польською королевою Ядвігою об’єднати сили двох держав. Польські феодали таким чином не тільки об’єднували сили двох держав, а й відкривали собі шлях до загарбання українських і білоруських земель, що входили до Литовського князівства.У 1385 р. було укладено Кревську унію згідно якої Ягайло одержував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав окатоличити литовців “від мала і до велика” та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”. Ця унія докорінно змінювала становище південно-руських земель.Така пропольська орієнтація Ягайла і закріплення Польщею за собою галицької землі визвала опозицію литовських феодалів та руських удільних князів, яку очолив князь Вітовт (1392–1430). Наслідком цієї боротьби була підписана Ягайлом у 1392 р. Островська угода, згідно якої Литовське князівство зберігалося, а Вітовт був визнаний довічним правителем литовського князівства на основі васальної залежності від польського короля.Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління Вітовт протягом 1392–1394 рр. за допомогою зброї змістив як у Білорусі так і на Україні князів, а їх князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, якими починають управляти великокнязівські намісники, що беззаперечно здійснювати волю князя.Таким чином за часів князювання Вітовта, робить висновок І.Рибалка, влада литовських князів в Україні змінилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало незадоволення і опір українського населення. Колишня автономія українських земель зводиться нанівець.Якщо за часів Вітовта почалося знищення автономії українських земель, то у другій половині ХV ст. уряд великого князівства Литовського взяв курс на повне знищення державної автономії цих земель і остаточну ліквідацію удільних князівств. У 1452 р. на територію Волинського князівства були введені литовські війська, князівство було перетворене на провінцію Литовської держави якою правив намісник, призначений великим князем. Трохи пізніше така доля спіткала й Київське князівство.Ліквідація великим князем Казимиром Київського князівства в 1471 р. призвело до остаточної втрати української державності. Після його ліквідації на етнічній українській території створювалися інститути тих країн, до складу яких входили українські землі, вважає сучасний історик М.Тараненко.Необхідно зазначити, що період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського визивали й сьогодні визивають жваві дискусії серед дослідників історії українського народу.