Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Освітологія хрестоматія

.pdf
Скачиваний:
179
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
4.02 Mб
Скачать

РОЗДІЛ І. Філософія освіти

філософувати, навчитися ставити (зокрема і собі) філософські питання, шукати такі світоглядні принципи, що надавали б можливість побачити альтернативні підходи до істини і реальності. <...>

Робота викладача – це в певному сенсі шоу, а також навичка,

відмінна від вираження власного Я. Неоконсерватори виступають за право на будь-яке висловлення, будь воно сексистським або расистським, тому що його обговорення і доведення його хибності може відкрити шлях до істини. Тому в довгостроковому плані корисні також і омани. Однак шкідливим може бути не тільки зміст висловлення, але і вплив, що певні символи здійснюють на мислення людини, яка їх сприймає та інтерпретує. <…>

Викладання – це моральне підприємство. <...>

Розвиваючи імператив «стати філософом власної освіти», потрібно зрозуміти, яким чином він може бути конструктивним для педагогів – працюючих та майбутніх. По-перше, їм освіта потрібна з точки зору розробки ними ефективних програм, сценаріїв власного розвитку. Подруге, вони, як правило, стурбовані питанням, як краще навчати, тобто розвитком власної технології, методики, дидактики. У цьому пункті можна очікувати прагматичного бажання дістати розробки конкретних матеріалів для проведення уроків. Але потрібне розуміння, що будь-які конкретні питання і рекомендації реалізуються на знаннєвому потенціалі, на базовому концепті педагога, його ерудиції.

Жодна конкретна рекомендація у своїй реалізації не буде ефективною, якщо її здійснюватиме педагог, не озброєний філософією освіти. І третє. Педагог, щоб бути успішним, повинен розуміти ту реальну модель школи, у якій він працює і повинен знати про можливі моделі. Це не лише справа керівництва шкіл, а й усіх педагогів, тому що без ефективного управління школою залишатиметься неефективним і управління в класі.

Ці питання повинні бути основними і при укладанні освітньої політики, контекстуалізуючи проблеми української освіти в європейському контексті.

291

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Самчук З.Ф.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ НАУКОВО-ОСВІТНЬОЇ СФЕРИ ЯК ЕЛЕМЕНТ СИСТЕМИ СУСПІЛЬНОЇ

МОДЕРНІЗАЦІЇ85

Нагального значення набуває оформлення та інституціалізація специфічного виду рефлексії на освітньо-педагогічну діяльність, на систему освіти в цілому. Такий філософський підхід до фундаментальних основ і парадигм освіти, її зв'язків із практикою йменується філософією освіти. Ця дисципліна з'ясовує значення освіти, ефективність освітнього процесу як механізму розкриття і соціалізації індивідуальних здібностей. Предметом філософії освіти в широкому розумінні є філософське осмислення процесу набуття знань, умінь і навичок, а також тих індивідуальних та суспільних потреб, котрі освіта покликана задовольняти.

Зрештою, педагогіка має право формувати освітні завдання й самостійно, однак у глобальному й довготривалому форматі вони можуть виявитися недостатніми, непереконливими чи навіть хибними й шкідливими, оскільки цей дисциплінарний формат не володіє належним аналітико-синтетичним ресурсом світоглядного масштабування. Зазначену обставину слід враховувати, коли постає освітнє завдання відповідного світоглядного, концептуального, парадигмального чи компаративного рівня.

Філософія освіти визначає місце освіти у структурі життєдіяльності суспільства й становлення людини, досліджує системну цілісність освіти як зі змістовного, так і з процесуального боку, фіксує виклики часу на адресу освіти і знаходить на них адекватні відповіді. У поле зору філософії освіти потрапляють цілі, ідеали та цінності освіти в контексті суспільних тенденцій, критерії загальної оцінки результативності освіти під кутом зору вимог і потреб суспільного розвитку.

Специфічним функціональним навантаженням сучасної філософії освіти в її прикладному українському варіанті є комплексне, системне з'ясування передумов, закономірностей і особливостей перебігу та

85 Самчук З. Ф. Концептуальні пріоритети науково-освітньої сфери як елемент системи суспільної модернізації / З. Ф. Самчук // Філософія освіти. – 2010. – № 1-2 (9). – С. 7, 17 – 18.

292

РОЗДІЛ І. Філософія освіти

наслідків кризи в освітній галузі. Якщо філософія освіти визначає сутність системи освіти як соціального інституту, його сутнісний зміст

івзаємодію з іншими соціальними інституціями суспільства, а також місце в системі виховання, то педагогіка конкретизує форми того, що саме слід викладати і розробляє систему як викладати, щоб реалізувати мету й завдання освіти.

Характерною особливістю кризи освітньої сфери України на даний час залишається обмеженість, жорсткий ліміт засобів її подолання та приведення у відповідність до вимог сучасності. Відтак, часто йдеться лише про завдання гальмування деградації освіти, про недопущення незворотності негативних процесів у її середовищі. Така «аварійна», «пожежно-кризова» філософія освіти з об'єктивних причин не може слугувати ефективним засобом світоглядної концептуалістики

іводночас інструментом для гасіння кризових пожеж. Досвід підказує, що сидіння на двох стільцях – як правило – закінчується конфузом.

На прискіпливу увагу заслуговують концептуальні аксіологічні, ідеологічні, політичні та етичні підходи до системи освіти. Для прикладу, фундаменталістські ісламський та християнський підходи до освітньої діяльності цілком можуть мати своєю метою виховання дітей, які ворогуватимуть між собою на релігійному ґрунті. Доти, доки в суспільстві існуватиме протистояння соціальних груп з поляризованими інтересами, система освіти піддаватиметься тиску політиків та ідеологів з метою задоволення їхніх інтересів. Доводиться констатувати, що існуючі норми й правила, традиції та стереотипи педагогічної діяльності та сімейного виховання доволі консервативні й не завжди адекватно сприймають нове, яке має потребу в розумінні й регулюванні як з боку держави, так і інститутів громадянського суспільства.

Розбалансованість гасел і символічної системи держави з реальним станом справ у суспільстві спонукає до збурення протестного мислення, емоційної протидії. Ось чому пошуки ефективних засобів освіти й виховання не можуть здійснюватися без ґрунтовного аналізу економічної, політичної та культурної ситуації в суспільстві, без їхнього зв'язку із системою освіти й виховання. Структурно-функціональний підхід дозволяє розглянути будь-яку конкретну систему освіти як окрему соціальну структуру, сферу

293

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

суспільного життя, тісно пов'язану з економікою, політикою і культурою; виявити місце людини (вихователя – педагога та учня) у цій системі.

Лише таким шляхом ми можемо вийти на розв'язання проблеми:

1)філософії і методології педагогічного знання і діяльності, включно з їхніми соціально-етичними, гуманістичними компонентами;

2)комплексного, міждисциплінарного вивчення системи освіти, де «зовнішні» стосовно неї соціальні науки і «внутрішня» – педагогіка

возз'єднуються під омофором спільного об'єкта пізнання.

294

РОЗДІЛ ІІ.

ІСТОРІЯ ОСВІТИ

Історія освіти, як і будьякого іншого суспільного явища, пройшла шлях від ідеї до системної інституції певного рівня досконалості завдяки еволюційним змінам.

В. О. Огнев'юк

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

Луговий В.І.

ГЕНЕЗИС І РОЗВИТОК ОСВІТИ86

Місце і реальну роль освіти в організації та відтворенні суспільні форми життя можна краще зрозуміти у процесі аналізу генези освітньої системи. Генетичний розгляд освіти поглиблює певні уявлення про її природу та сутність, що отримані контекстуальновиводним шляхом, а також рельєфно показує, чому на певному етапі розвитку людства (у філогенезі) виникають потреби в ній і чому вона знову кожний раз стає необхідною (в онтогенезі) для успішного формування окремої особистості. Крім того, історико-генетичний аспект аналізу як необхідний елемент системного дослідження, розкриваючи напрямленість еволюції освітньої сфери, дає певні основи для її подальшого прогностичного вивчення, передбачення перспектив та ймовірного майбутнього. <…>

Так що ж спричинило зародження освіти підростаючих поколінь і виділення її у самостійну сферу? Переконливо відповісти на це запитання можна, якщо зіставити два ряди еволюції людини: біогенетичний та соціокультурний. <…> Біологічне програмування людської діяльності можна вважати по суті сталим або мало змінним. Справді, біологічна еволюція шляхом природного відбору є повільною, інерційною (оскільки потребує зміни десятків і сотень поколінь для надійного закріплення принципово нових біофізичних властивостей живих організмів) і передбачає відносно стабільні зовнішні умови. Щодо останніх, то природне середовище мешкання людини дійсно довгий час зберігалось в основному тим самим.

Цього не можна сказати стосовно соціокультурного формування діяльного буття людей. Хоча точне співвідношення природженого та набутого у людській поведінці що не встановлене, безсумнівним є те, що все власне людське набувається зажиттєво шляхом прилучення індивідів до культури. Сама ж культура, завдяки спроможності накопичуватись, зростає дуже швидко (в цьому її вирішальна перевага над генною акумуляцією інформації через еволюційний відбір). <…>

86 Луговий В. І. Педагогічна освіта в Україні: структура, функціонування, тенденції розвитку / В. І.

Луговий / За заг. ред. акад. О. Г. Мороза. – К.: МАУП, 1994. – 196 с. – С. 16 – 25.

297

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Посилення соціокультурної детермінації людського існування автоматично послаблює і на сучасному етапі майже повністю виключає роль біогенетичного відбору: успішне або неуспішне життя індивіда в суспільстві визначається не стільки його біофізичними даними, здебільшого розрахованими на протистояння стихійним силам природи, скільки рівнем і об'ємом культури, якою він зажиттєво оволодів. <…>

Очевидно, тим пороговим станом, при якому відокремлюється освіта, є такий розвиток культури, коли остання, будучи визначальною, домінуючою, головуючою у програмуванні буття людини, в той же час через велике її накопичення не може більше повністю споживатись, освоюватись індивідом у процесі звичайної діяльності упродовж періоду його біофізичного визрівання. Таке виділення освіти як частини культури було необхідним в ім'я найбільш послідовного, ефективного, незалежного від випадкових життєвих обставин забезпечення кожного члена суспільства суттєво важливою для соціокультурного життя культурною спадщиною.

Інакше кажучи, нарощування культури на певному етапі історичного розвитку потребувало якісного удосконалення і трансляції: механізм спорадичного споживання культури більше не відповідав потребам соціокультурного життя, оскільки життєвий досвід, набутий у практиці, мав відомі просторово-часові обмеження. Отже, завдання освіти – спресувати зосереджену в культури інформацію, відібрати в ній головне, сутнісне, важливе, перетворити її у вид, придатний для швидкої і максимально повної міжпоколінної трансмісії, узгодити природно обмежені потенції конкретного індивіда та глобальний масив неперервно зростаючої культури. Система освіти неначе розсуває межі реального життєвого досвіду людини, доповнюючи його квазіреальним, спеціально організованим в освітніх інститутах, даючи змогу набувати необхідну культуру прискорено і значно повніше.

Очевидно, немає ніякого сенсу ставити питання про якийсь єдиний геологічний чи біологічний час виникнення освіти, оскільки вона з’являлась у процесі визрівання соціокультурних умов у тому чи іншому соціумі людей (тобто в один і той самий соціальний час). Із вищенаведеного випливає, що такі умови становлення самостійної

298

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

освітньої системи реалізувались достатньою мірою лише у класовому суспільстві, з його значним рівнем культури, виробництва, розчленування та спеціалізації різних видів і сфер діяльності. Відтоді виникає потужна тенденція стрімкого розвитку системи освіти.

Однак це не означає, що народжена освітня система мала згодом витіснити, замінити собою розчинені у побутовій, матеріальнопрактичній, ігровій, обрядовій, ритуальній діяльності елементи освіти. Їх вкраплення у будь-яку людську діяльність залишаються назавжди і, незважаючи на обмежені можливості, мають певну перевагу над формалізованою освітою. Ця перевага полягає у їх безпосередньому зв'язку з конкретними діяннями і потребами, одночасною застосовністю і апробацією у справі, в якій остаточно складаються і закріплюються основні якості людини.

Історико-генетичний кут зору у системному дослідженні освіти передбачає також аналіз її органічних зв'язків з культурою, системною частиною якої вона є. Динаміка цих відносин, котра визначає типологію і періодизацію розвитку освіти на тому чи іншому етапі історії суспільства, звичайно, непроста. Її всебічне вивчення є предметом спеціальних досліджень. <…> Діалектика взаємозалежності освіти і культури може бути розкрита за умови послідовного врахування такого моменту: їх взаємини визначаються, з одного боку, історичними перетвореннями культури як цілого, у складі котрої існує та еволюціонує освіта, а, з другого боку, в силу відносної самостійності освітньої підсистеми, трансформаціями останньої.

Дзвінчук Д.I.

РОЗВИТОК ОСВІТИ ЯК СУСПІЛЬНОЇ ЦІННОСТІ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС87

<…> Поступово стає точнішим і виразнішим уявлення про походження та розвиток освіти та письма. У дуже віддаленому минулому різні підвиди-попередники сучасних людей боролися за своє

87 Дзвінчук Д. І. Розвиток освіти як суспільної цінності: історико-філософський дискурс / Д.І.

Дзвінчук/ Розвиток сучасної освіти: освітологічні наголоси: наук. пр./ за матер. Першої Всеукр. наук.- практ. конф. «Освітологія – науковий напрям інтегрованого пізнання освіти». – К.: Київ. ун-т ім..

Б. Грінченка, 2011. – 152 с. – С. 75 – 93.

299

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

виживання і можливість дати життя нащадкам у складі невеликих груп, які затято боронили від сусідів-конкурентів територію свого харчового забезпечення. <…>

Адміністративна структура і хоча б гранично примітивна знакова система виникають там і завжди, де кількість об’єднаних осіб значно перевищує вказану вище межу, а тому керівник цього об’єднання вимушений делегувати частину своєї відповідальності довіреним особам. За відсутності можливості фізичного контакту з тим, хто перебуває в іншому місці, лідер змушений чи користуватися гінцями, які можуть спотворити інформацію, чи винайти систему спеціальних сигналів, які кодують інформацію і дають змогу зробити зв’язок надійним.

Як відомо, перехід від нечисленних людських об’єднань до багатотисячних колективів стався внаслідок винайдення людьми аграрного способу власного життєзабезпечення, для чого необхідним було поєднання сприятливих природних умов та існування в певному місці таких рослинних видів, чиї зерна чи кореневища були придатними до споживання при мінімальних витратах сил і енергії на їх приготування. Тому центри аграрного виробництва виникали цілковито незалежно один від одного і в різні періоди у кількох місцях планети – у Північно-Східній Африці (долина Нілу), у верхній частині межиріччя Тигру і Євфрату, в долинах річок Верхнього Індостану та Східної Азії, в окремих і порівняно невеликих зонах Північної та Південної Америки. <…>

Для нормальної життєдіяльності аграрного суспільства необхідне виконання великої кількості специфічних умов, адже потрібна була розвинена система запису та збереження інформації про наявні земельні ресурси, їхні характеристики і належність, кількість і характер зібраного зерна чи інших первинних харчових продуктів тощо. Зрозуміло, що великі аграрні об’єднання мали потребу в трансляції сигналів і повідомлень, а також у збереженні розпоряджень для подальшого контролю за рівнем їхнього виконання.

Усе це разом стало тим потужним стимулом, що примусив аграрні соціуми винаходити письмо, геометрію, арифметику і багато з того, що стало основою для формування такої специфічної структури, якою є система освіти. Сформувався певний стереотип: усі вважають якийсь соціум «цивілізованим», якщо він винаходив той чи інший спосіб

300