Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Освітологія хрестоматія

.pdf
Скачиваний:
179
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
4.02 Mб
Скачать

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

паламарів чи навіть рядових священиків, а для того, щоб готувати освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами.

Відомо, що програма візантійської підвищеної освіти будувалася на «семи вільних мистецтвах». Очевидно, що обсяг знань шкіл «книжного вчення» теж складався з цього традиційного комплексу предметів. На зміст і обсяг знань, які давала школа Володимира, вказує «Хроніка» польського історика XV століття Я. Длугоша, який користувався давніми південно-руськими літописами, які не збереглися до наших часів. <…>

Центром релігійно-культурного життя Русі в той час була Десятинна церква. Тут велись хронологічні записи подій і створювалася історична праця про минуле, внаслідок чого храм перетворився на місце зосередження перших руських книжників. Можливо, і двірцева школа Володимира була відкрита саме при Десятинній церкві. Немає жодних вказівок на те, що навчання було платним, Очевидно, школа утримувалася за рахунок князівської казни. Вона готувала своїх вихованців до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя. <…>

Ярослав Мудрий – великий князь Київський, видатний державний діяч Київської Русі, організатор школи вищого типу. <…>

Тривале князювання Ярослава принесло Русі могутність і бурхливий розвиток в усіх сферах політичного й культурного життя.

<...>

Ярослав довершив справу батька: на сході Європи сформувалася велика слов'янська держава з могутньою армією, високим рівнем культури, широкими економічними та політичними зв'язками зі світом. <…>

З ім’ям Ярослава пов'язаний і не бачений доти розквіт давньоруської культури. Він продовжив роботу Володимира із створення на Русі шкіл «книжного вчення». Зокрема, про організацію такої школи у Новгороді свідчить літопис під 1028 роком. Київська ж школа «навчання книжного» переростає у вищий навчальний заклад, своєрідну середньовічну академію, і розташовується в одному з приміщень Софійського собору. Про навчання тут учнів свідчить виявлене на стінах собору графіті XI століття. Так, один із учнів

321

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

повідомляє, що його навчав не один учитель, а кілька педагогів. Загальновідомо, що саме в школах вищого типу працювало кілька вчителів, які спеціалізувалися на різних науках; один вчитель працював у школах грамоти. У двірцевій школі Ярослава навчалися діти «нарочитой чади», тобто діти князів, старших дружинників, бояр, щоб стати освіченими людьми, державними діячами, дипломатами, перекладачами книг, упорядниками збірників тощо.

Дуже швидко слава про школу Ярослава поширилася далеко за межі Русі. Літописи, латинські хроніки, скандинавські саги називають претендентів на корони європейських монархів, які через різні політичні ситуації змушені були залишити батьківщину і виховуватись при дворі Ярослава. Серед них – сини англійського короля Едмунда Залізнобокого Едуард і Едвін, угорські королевичі Андрій і Левенте, датський королевич Герман, польський – Бистрим, шведський – Інге, юні скандинавські конунги Улаф, Геральд та інші. Отже, двірцева школа Києва XI століття мала певне міжнародне значення.

Фундаментальною навчальною базою школи стала бібліотека. Для її створення Ярослав у церкві Святої Софії організував скрипторій – майстерню перекладів на давньоруську мову грецьких текстів, привезених із Болгарії, Моравії, та їх переписування. Прагнучи звільнитись від візантійської церковної опіки, Ярославові книжники, відбираючи для перекладу матеріал, звертались не до сучасної їм візантійської літератури, а переважно до авторів IV – VIII ст., до грецької церковної класики. Тут були церковні піснеспіви патріарха Софронія, Іоана Дамаскіна, Григорія Нізіанзіна, твори Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Іоана Златоуста, Єфрема Сіріна, «Златоструй», написаний у X столітті.

Великим розмаїттям вирізнялись і твори історичного та природничого характеру. Давньоруський читач міг ознайомитись із «Хроніками» Григорія Амартола, Іоана Малали, Георгія Сінкелла, «Християнською топографією» Козьми Індикоплова, різними шестоднєвами, патериками, фізіологами тощо. Не були забуті і апокрифи – народні релігійні книги.

Загальна кількість книг Софійської бібліотеки сягала 500 томів. Фонд цей постійно збільшувався, тому що робота, розпочата

322

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

Ярославом Мудрим, продовжилась і пізніше. В X – XIII століттях в користуванні знаходилось близько 140 тисяч книг кількохсот назв. <…>

Сірополко С.О.

ОСВІТА ВІД УПАДКУ КИЄВА ДО ПОЛОВИНИ XVI СТ.95

<…> Татарська навала, на погляд деяких істориків, привела Наддніпрянську Україну до повного запустіння, так що, мовляв, не може бути мови не тільки про дальший розвиток освітньої справи, а навіть про будь-яке культурне життя в безлюдній пустелі. Однак уже р. 1882 В. Антонович своєю розвідкою «Кіевъ, его судьба и значеніе съ XIV по XVI ст.» переконливо довів, що загальноприйнята думка про запустіння Київської Русі від XIII до XVI ст. «є не більше, як історичне марево».

Отож правильнішу позицію щодо цього питання займають ті історики, які гадають, що татарська навала, безперечно, затримала успіхи нашої освіти, але не тому, що татари ніби вороже ставилися до церкви і школи, а тому, що під час татарських наїздів гинули в огні пожеж церкви та бібліотеки і школи при них. Проте школа продовжувала своє існування і надалі, як це видно, наприклад, з життєпису Св. Степана Мокрицького, де вказується, що у Києві в XIV ст. були школи; хоча татарська навала не зруйнувала нашого шкільництва, як і не знищила нашої літератури, однак потягнула за собою підупад культурного життя на Наддніпрянщині. <…>

Щодо освітньої справи в Галичині та на Волині до часу прилучення першої до Польщі (1387), а другої – до Литви (1377), то можна твердити, що Галицько-Волинська держава зберігала культурно-національну традицію Київської Русі, а рівночасно все більше зближалася з західною культурою. Живучи в тісних зносинах із західними сусідами, галицько-волинські князі завели латинську мову в

95 Cipoпoлкo С. О. Істoрія oсвіти в Україні / С. О. Сірополко; Пiдгoтyвaв Ю. Biльчинськuй. – [2 вид.]. –

Львiв: Aфiшa, 2001. – 664 с. – С. 41 – 48.

323

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

дипломатичних зносинах, а саме населення толерантно ставилося до католицтва і католицької віри. <…>

Розбиті білоруські та українські землі (між іншим, Поділля, ЧерніговоСіверська і Переяславська землі) підпадають протягом XIV ст. під владу Литовської держави, а Галичина від другої половини XIV ст. стає провінцією Польського королівства. Згодом, внаслідок Люблінської унії (1569), до Польсько-Литовської держави прилучилися усі українські землі, за винятком Чернігівщини, що ще залишалася за Москвою (від 1503 до 1618), Буковини, що підпала під владу Молдавії, та Закарпатської України, що підпала під владу Угорщини.

Литовська держава, що протягом мало не двох сторіч була державою і українського народу, не вносила значних змін у його культурно-національне життя, і це з тої причини, що литовська культура стояла нижче української. Отож литовські князі та магнати підпали під вплив освіченіших українців, що дали їм свою мову, літературу, віру і взагалі культуру. Українська мова стає мовою управи, законодавства та суду. У статуті литовськім прямо узаконювалося: «Писар земський мав по-руському, літерами і словами, всі листи й позви писати, а не іншою мовою і словами». <…>

Але не довго тішився український народ вільним культурним життям. Уже в половині ХV ст. повстала боротьба українського народу проти литовських князів на ґрунті церковних справ, а водночас і освіти: литовські князі, прийнявши згодом католицьку віру, присвоїли собі право «подавання», себто право призначати осіб на посади православних єпископів і архімандритів. Уділяючи ті посади за гроші, як те робили також польські королі на українських землях, литовські князі часто призначали на посади єпископів і архімандритів зовсім невідповідних осіб, тому православна церква втрачала авторитет в очах вірних. <…> Малопридатне до своїх пастирських обов'язків православне духовенство не дуже ретельно ставилося також і до своїх учительських обов'язків, та й самі литовські князі були малозацікавлені в розвиткові українського шкільництва.

До того саме на той час припадав майже цілковитий розрив у зносинах українців з Візантією. Втративши свою самостійність, Візантія сама звернулася до Заходу, де почали квітнути пишним цвітом

324

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

наука й мистецтво. Правда, для українського громадянства відкривалася тепер можливість вступати через Польщу в безпосередній зв'язок із європейською купьтурою. Так, уже 1397 р. польська королева Ядвіга, маючи на думці культурно зміцнити майбутню унію між Польщею та Литвою, заснувала своїм коштом при Празькім університеті (відкрито його 1348 р.) спеціальний інтернат для студентів із литовських та інших сусідніх земель, а 1409 р. такий самий інтернат утворено при Краківськім університеті. Українські магнати почали посилати своїх синів до Краківського університету (заснований 1364 р.) та інших польських шкіл. Захоплення польською культурою, презирство до своєї рідної мови й віри були звичайним наслідком навчання українського панства в чужій школі. Серед синів заможного міщанства також є чимало осіб, що набули вищу освіту в чужих школах. Так, у XV ст. серед бакалаврів і студентів Українського університету були особи родом з Перемишля, Берестя, Пинська, Вільнита інших міст Литви. Є дані про те, що немало студентів з українських земель вчилося в ХV – ХVІ ст. у Празькому університеті. Проте українське незаможне міщанство і селянство міцно трималося своєї віри, бо вбачали в ній запоруку збереження своєї національності, вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків. Наприклад, за свідченням пастора Одерборна, який довгий час перебував у Великім Князівстві Литовськім, православні завжди мають при церквах школи.

Учителями в церковних школах були тепер переважно дяки, паламарі, демественики, що дістають також назву «бакалара», або «дидаскала». За свою педагогічну діяльність учителі одержували деяку нагороду від батьків учнів після закінчення певного курсу науки. Перехід від букваря до часослова, від часослова до псалтиря і т. д. був справжнім святом і для вчителя, і для учнів. Учитель отримував від батьків горщик каші та гривну грошима. Саме свято відбувалося так: учень приносив до школи горщик каші з грошима зверху, ставив його на стіл. Учитель, відібравши гроші, разом з учнями йшов на площу біля школи. Там ставили горщик на землю та починали кидати в нього кілками, поки не розбивали його на черепки. Далі відбувалися всякі ігри та забави.

325

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

У ХV – ХVІ ст. з'явилися у нас т. зв. мандрівні дяки та світські майстри грамоти. Назву мандрівних отримали ті вчителі, які не мали свого постійного осідку, а переходили з села до села, з хутора до хутора і там учили дітей читати, писати й співати. Головною причиною появи у нас мандрівних учителів (такі учителі були і в Німеччині), треба думати, було те, що в Україні по хуторах не було церков, а отже і шкіл Отож мандрівні учителі виконували велику культурну місію, організовували пересувні школи. <…>

Щодо підручників – треба думати, що в той час першим підручником був буквар, але до нас ні один з тих букварів не дійшов. Підтвердження, що букварі, безперечно, уже були в той час, знаходимо

влисті новгородського архієпископа Генадія до московського митрополита Симона в кінці XV ст. У тім листі є згадка про азбукуграницю. Нема сумніву, що азбука-границя могла дістатися до Московії лише з України, що вже у той час постачала їй свою культуру.

Назву «азбука-границя» надано буквареві тому, що абетка подавалася там у формі вірша, кожний рядок якого починався з літери

вабетковім порядку, при чому на «границю», себто на край кожного рядка вірша виносилася ще окремо його перша літера. Як зразок, наведу тут уривок з азбуки-границі пізніших часів:

А. Азъ словомъ симъ молюся Богу: Б. Боже, всея твари зижителю – В. Видимыя и невидимыя.

За букварем йшов часослов як перша читанка. Слід мати на увазі, що наприкінці XV ст. з'явилася перша друкована кирилицею слов'янська книжка, і то був якраз «Часословець», виданий німцем Швайпольтом Фіолем у Кракові 1491 р. Мова того «Часословця» має багато ознак живої української мови. Шв. Фіоль був першим друкарем слов'янських книг кирилівськими черенками. <…>

Школа в той час зберігала церковний характер, як і вся наша тодішня література. За найвизначнішу літературну друковану пам'ятку тих часів слід признати «Біблію руску», що її видав у Празі 1517 р. білорус «изъ славного града Полоцка» Франциск Скорина. <…>

Визначніші монастирі, як і раніше, зберігали скарби літературної творчості. Так, є відомості, що Печерський монастир 1554 р. мав

326

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

значну кількість книжок не лише церковнобогослужбових і всіляких збірників, але й книги «посполитыя», себто світські. Ще більшу бібліотеку мав Супрасльський монастир, що налічував за описом 1557 р. 203 книжки, в тім числі 5 «битихъ», себто друкованих, не рахуючи дарованих книжок від якогось Яцька. <…>

Освітню справу на українських землях за вказаний тут період – від половини XIII до половини XVI ст. – можна було б стисло охарактеризувати так: вищі верстви українського громадянства, спонукані привілеями шляхетського стану, почали швидко і помітно підпадати під вплив польської культури та користуватися польською мовою, залишаючи рідну мову та церковну школу лише для простолюддя. Цей розрив вищих верств українського громадянства з його основним ядром спричинився до ослаблення розвитку української культури, що особливо виявилося як у відсутності середньої і вищої української школи, так і в занепаді оригінальної літературної творчості.

Але це ще не дає права твердити, що українська культура за вказаний тут період цілковито загинула перед сяйвом польської культури. А саме таке твердження висловлює проф. Станіслав Кот, говорячи, що у шкільництві православної Русі XV ст. «панує похмура темрява». Не був причиною цього упадку татарський наїзд, але культурна закаменілість самого громадянства, темного і пасивного. Тільки вступ Польщі на Галицьку Русь за Казимира Великого, а на Литовську Русь Ягайла – впровадив там перші промені західної культури.

Не треба забувати, що в XIII – XIV ст. староруська культура сама зближалася до західної культури ще перед прилученням Галичини до Польщі, а Волині – до Литви, що шкільництво на українських землях і українська культура до половини XVI ст. підтримувалася нижчою верствою українського громадянства, – народними масами та нижчим духовенством, яким власне і завдячує той освітній рух, що веде свій початок від другої половини XVI ст.

327

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Білецька С.В.

ДИТИНСТВО ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: СТАНОВЛЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО СПРИЙНЯТТЯ96

<…> Аналізуючи дитинство середньовіччя, насамперед слід зазначити, що для людини того часу особа, сім'я і пов'язане з нею приватне життя мали другорядне значення, все існування набувало публічного характеру. Саме тому історики культури особистість тих часів називають корпоративною: «Вона оберталася у своєму середовищі і належала до своєї касти (стану, общини, гільдії, цеху)». Без усякого інтересу епоха середньовіччя сприймала невід'ємний атрибут сімейного життя – дітей.

Не випадково у цей час збереглось багато античних підходів, які мали антипедоцентричну спрямованість. Так, християнство спробувало боротися з практикою відкритого вбивства новонароджених, що було вельми популярним у Стародавній Греції і Римі. А ось звичай підкидати дітей поширювався і надалі, тільки форми його трохи видозмінилися: дітей продавали, посилали годувальницям (наприклад, у Франції навіть у 1900 р. близько 90% новонароджених відправляли в сільську місцевість), влаштовували підмайстрами і прикажчиками, пажами при дворі. Малюків виганяли із сім'ї, віддаючи в монастир, відправляючи в подорож і паломництво.

Звичайно ж, практикувалося і, так би мовити, традиційне підкидання. Наприклад, у Флоренції половину дітей після народження підкидали в сирітські будинки аж до XIX ст. При цьому, якщо немовляті щастило, і воно доживало до п'яти років, то сім'я могла забрати його назад. Існувала також практика й сексуального насильства. Лише в XIII ст. з'являються перші виступи церковних моралістів проти сексуальних домагань відносно дітей з боку батьків, нянь і сусідів (до цього матерів, навпаки, інструктували, як потрібно мастурбувати хлопчиків, щоб «їх сад зростав довгим»).

Проаналізувавши велику кількість документів, Л. де Моз, основоположник психоаналітичного напряму в історії дитинства, зробив висновок про вчинення наруги над дитиною в ті часи. Але, на

96 Білецька С. В. Дитинство епохи середньовіччя: становлення християнського сприйняття / С. В. Білецька // Шлях освіти, 2009. – № 3. – 48 с. – С. 35 – 42.

328

РОЗДІЛ ІІ. Історія освіти

нашу думку, для пояснення ситуації більш зрозумілою є точка зору інших дослідників, які стверджують, що для людей того часу типовою була проста байдужість, відсутність будь-яких емоційних реакцій у дорослих щодо дітей. Не стільки жорстокість, на якій наголошував Л. де Моз, скільки неуцтво, бідність призводили до масової наруги над дітьми.

Жак Ле Гофф, визначний фахівець з історії середніх віків, у класичній праці «Цивілізація середньовічного Заходу» на своє запитання «А чи були діти на середньовічному Заході?» відповідає: «Прагматичне середньовіччя ледь помічало дитину, не маючи часу ні розчулюватися, ні захоплюватися нею. Ледь вийшовши з-під опіки жінок, що не ставилися серйозно до її дитячої суті, дитина виявлялася викинутою у виснажливість сільської праці або в навчання ратній справі».

За визначенням багатьох дослідників, у середньовіччі не існувало окремого світу дитинства. До дитини ставилися так само, як і до інших членів суспільства, її розглядали як «маленького нерозвиненого дорослого», тому «рівність» була в усьому. Наприклад, діти носили одяг своїх батьків (причому років до п'яти хлопчиків і дівчаток одягали однаково, відмінність в одязі пов'язувалась лише із соціальним статусом, а не із статтю), грали в ті самі ігри, що і їхні батьки, і точно таким самим способом, як і їхніх батьків, дітей середньовіччя судили, вішали. Наприклад, законодавство часів Тюдорів (Англія) допускало повішення дітей за крадіжку із семи років, хоча були випадки, коли страчували й молодших. <…>

У суспільстві того періоду семирічний хлопчик розглядався як чоловік, здатний до всього, крім кохання та війни. До речі, з п'яти років діти могли носити при собі зброю, з 11 – вступати до армії, а в 14 років – навіть посісти посаду помічника командира. Коли обізнаний з цими фактами, участь дітей у хрестових походах не здається такою вже дивовижною.

Свою сумну «рівноправність» середньовічна дитина одержувала також і в світі праці. Праця починалася вельми і вельми рано. Д. Дефо в 1724 р. писав, що всі діти після чотирьох-п'яти років мали заробляти свій хліб. Учнівство було обов'язковим після 12 років, але нерідко починалося і в сім років. «Довго дітей удома не тримали: їх відправляли в учні до майстра, де вони починали своє незалежне трудове життя, або

329

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

вчилися благородних манер лицаря, або ж ішли до школи вивчати латинь. Період учнівства проходили діти всіх станів».

Таким чином, дитина мала доступ майже до всіх сторін життя дорослих. Можна сказати, що діти жили життям дорослих. Навіть шкільне навчання, що в наш час розглядається як один із головних атрибутів дитячого життя, в середньовіччі не було таким. Рівень навчання абсолютно не пов'язувався з якимось певним віком, тобто безпосередньо не співвідносився з дитинством. У середньовічному суспільстві починати навчання можна було як у 10 років, так і в 20. Викладання проводилось в одному класі для всіх бажаючих, і за одним шкільним столом могли сидіти разом як 24-річний юнак, так і 11річний хлопець.

Отже, в загальній картині середньовіччя, як, утім, і в епоху античності, дитинство було абсолютно невидимим, непомітним і повністю німим. Показовим і зовсім не випадковим є той факт, що в текстах Біблії немає сторінок, що описують дитинство Ісуса. З цього приводу Пастор Скоуфідд у коментарях до Священного Писання зазначає: «З якоїсь достатньо вагомої причини (можливо, з тим, щоб не дати нам дуже захопитися «Христом у плоті») Богу не було бажаним допустити складання повної земної біографії Його Сина. 29 років, коли Він ріс і Особистість Його формувалася, обійдені мовчанням, яке порушується лише одного разу, причому в короткому тексті з 12 віршів (Лук. 2:41 – 52. 12-річний Ісус у Храмі), тож краще вже нам ставитися шанобливо до цього умисного умовчання Бога».

Така точка зору, поза сумнівом, заслуговує на повагу, але, на наш погляд, не останню роль у відсутності опису дитячих років Ісуса відіграло ставлення суспільства тієї епохи до дитинства як такого. Наприклад, Пьєр де Берулл, французький священик, з цього приводу писав: «Дитинство, після смерті, є наймерзеннішим і найбільш нещасним станом людини». Іншими словами, дитинство – це не та тема, на яку варто витрачати час. Справді, діти були невидимі і література тих часів – один із кращих доказів цього.

Чому панувало саме таке ставлення до дитини? Чому такі категорії, як «сім'я», «діти» для середньовічної людини не становили особливого інтересу?

330