Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

Таблиця 1

Хронологія розробки та прийняття основних нормативнозаконодавчих актів у сфері освіти в Україні (1991 – 2006).

Нормативно-законодавчий акт			Дата затвердження
			документа
Закон України «Про освіту»			23 травня 1991 року
Указ Президента України «Про			12 вересня 1995 року
основні напрями	реформування вищої
освіти в Україні»
Конституція України			28 червня 1996 року
Закон України «Про професійно-			10 лютого 1998 року
технічну освіту»
Закон України «Про загальну			17 січня 2002 року
середню освіту»
Національна	доктрина	розвитку	17 квітня 2002 року
освіти
Концепція	державної	програми	12 липня 2006 року
розвитку освіти на 2006 – 2010 рр.

Більш послідовний та логічний вигляд, на нашу думку, мала б така схема: Конституція – Національна доктрина – Програма розвитку освіти – Закон «Про освіту» – більш конкретні укази та закони про види освіти, що регулюють відносини в окремих сферах або окремих секторах системи освіти. У ситуації, що склалася, українському законодавцеві не залишається нічого іншого, як, по-перше, займатися «добудовою» системи освітнього права, яке залишилося ще з радянських часів (закони УРСР), за принципом заповнення порожнечі, висунення поправок і доповнень згідно із ситуативною логікою, за якою часто важко побачити загальну світоглядну ідею та більш довгострокові перспективи. <...>

Важливою проблемою реформування сучасної освіти в Україні є ігнорування базових культурних цінностей України й орієнтація тільки на Захід при виборі цілей перетворення суспільства, при абстрактномеханічному відтворенні окремих трендів Болонського процесу тощо.

<...>

411

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Наявні проблеми світоглядного аспекту реформування освіти є наслідком трансформаційних змін, що відбуваються в Україні. Їх основна причина полягає у відсутності духовного виміру стратегії розвитку країни й невизначеності пріоритетів технологічного й економічного розвитку. Зіткнення національно-державницького й ліберально-західницького підходів зумовлює суперечливі дії влади щодо реформування; під час цих реформ недооцінюється роль як державного регулювання економічних процесів, так і недержавного фактору формування світоглядних засад політики як такої. У результаті відбувається відхід держави із зони відповідальності за соціальні цілі та наслідки реформування. Маємо таке собі «зачароване коло»: освіта визнається як рушійна сила та основний фактор становлення громадянського суспільства в Україні, проте, за відсутності такого суспільства, справа визначення духовних цілей розвитку освіти потрапляє в повну залежність від існуючої держави, що, за теорією, виступає основним конкурентом громадянського суспільства. Духовною передумовою визначення цілей освітньої політики має виступати концепція національного розвитку, ідея, здатна консолідувати суспільство в цілому, не розділяючи його на східну та західну частини нації, не диференціюючи його на етнічні, політичні, конфесіональні спільноти. Формування такої світоглядної бази освітньої політики та розв'язання зазначеного протиріччя держави та суспільства можливе, на нашу думку, лише за умови радикальної зміни освітніх практик, зміни суб'єкта освітнього процесу. Участь суспільства у виробленні, ухваленні та реалізації правових й управлінських рішень в освіті повинна забезпечуватися як відповідною нормативно-правовою базою, так і реальними механізмами дієвої громадської участі в розвитку освіти. Подолання моносуб'єктності (тобто такої ситуації, за якою лише один соціальний актор, у нашому випадку держава, виступає суб'єктом визначення духовних передумов освітньої політики та формування стратегій розвитку суспільства загалом та освіти зокрема) та становлення полісуб'єктності освітньої політики повинно передбачати:

- по-перше, відкритість освіти як державно-суспільної системи;

412

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

- по-друге, перехід від патерналістської моделі до моделі взаємної відповідальності у сфері освіти, до посилення ролі всіх суб'єктів освітньої політики та їх взаємодії. <...>

Гальпєріна В.О., Савельєв В.Л.

ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА118

Освітня політика – сфера взаємовідносин індивідів, різних соціальних груп з метою використання владних інституцій задля реалізації своїх інтересів і потреб. Суб’єкти освітньої політики – індивід, соціальні спільноти (нація, політичні партії та рухи, профспілки, групи інтересів тощо). Об’єкт освітньої політики – освіта як суспільне благо, як інтелектуальний та матеріальний ресурс суспільства, як система освітніх інституцій. Тип освітньої політики визначається характером соціально-економічних та політичних відносин у суспільстві, якістю еліт, домінуючою політичною культурою, національними освітніми традиціями тощо. <…>

Ключовий суб’єкт освітньої політики в суспільстві – держава. Вона у процесі взаємодії з громадянським суспільством забезпечує суспільний вибір у сфері освіти. Державна освітня політика – це відповідь на суспільні потреби, вимоги, дії/бездії інших суб’єктів освітньої політики, цілеспрямований, відносно стабільний офіційний курс уряду та підпорядкованих йому установ, спрямований на забезпечення функціонування системи освіти.

Інституціональний дизайн державної освітньої політики: Верховна Рада України, Президент України «визначають» освітню політику держави, Кабінет Міністрів України – «здійснює», МОН України – «бере участь у визначенні» та «реалізує» політику. <…> Політичний вимір освіти – відносно нова проблема для вітчизняного суспільствознавства. У її дослідженнях вирізняють два рівні – академічний та практичний. Перший уособлюється соціальною філософією, філософією політики, філософією освіти і політичною

118 Енциклопедія освіти / Акад.пед.наук України; головний ред. В. Г. Кремень. – К.: Юрінком Інтер, 2008.

– 1040 с. – С. 623.

413

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

наукою. Предмет – макрополітичний вимір освіти (politics). Мета – пошук відповіді на запитання: «Чому?». Другий репрезентує аналіз освітньої політики – уособлення інструментального знання. Предмет – мікрополітика, дія/бездія суб’єктів освітньої політики (policy). Мета – пошук відповіді на запитання «Як?», що матеріалізується у конкретні рекомендації і поради. Їх замовник («клієнт») – це державні органи, інші суб’єкти освітньої політики, що ведуть пошук шляхів оптимальної реалізації своїх інтересів. <…>

Іванюк І.В.

ОСНОВИ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ119

Поняття освітньої політики

Дати визначення освітній політиці дуже складно, особливо в країнах Центральної та Східної Європи. Однією з проблем є відсутність у мовах більшості цих країн різниці у значеннях слів poli cy і politics. Тому policy часто сприймається як щось, що стосується сфери діяльності політиків і політичних організацій. З іншого боку, справи політики дедалі більше стосуються освітян усіх рівнів управління в системі освіти. Найпростіше визначення policy запропонував професор Римантас Желвіс із Вільнюського

педагогічного університету: « Політ и ка	– ц е т е , що мож уть
в ирі ши ти ро бит и а бо н е ро би ти	о со би , я кі приймають

рі шенн я » .

У цьому визначенні дано принаймні дві важливі характеристики політики. По-перше, політика - це те, що роблять ті, хто наділений владою. Це означає, що політика не є повністю прерогативою політиків або топ-менеджерів. Усі, хто має владу, залучені до процесу формування політики. В освітньому секторі рішення приймаються як на центральному рівні, так і на рівнях регіону і школи. Це особливо важливо зрозуміти країнам Центральної та Східної Європи, які тривалий час мали централізовану освіту. По-друге, н е р обити

119 Іванюк І. В. Освітня політика: навчальний посібник / І. В. Іванюк. – К.: Таксон, 2006. – 226 с. –

С.14 – 32.

414

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

нічого так само важливо, як і щось р о б и т и . Для того, щоб зрозуміти освітню політику, необхідно проаналізувати і те, що зроблено, і те, що відкладено або відхилено. Вагання щодо прийняття рішень або ігнорування проблем також відображають певні напрями в політиці.

Інший, більш яскравий приклад визначення політики може бути таким: «П о лі тика - ц е ни зка д ій , спрямо ва ни х на д о ся гн енн я п евн и х ц ілей » .

Виходячи з цього, освітню політику можна визначити як ни з ку д ій , спр ямо вани х на до сягн енн я ц іл ей о сві тні х орган ізацій т а / або си стеми о сві ти . У цьому визначенні наголошено на цілеспрямованості політичних процесів, а також на тому, що прийняття рішення передбачає низку дій. Одинична дія або певний політичний документ не дають нам змоги говорити про певний політичний напрям. Освітня політика належить до галузі суспільної політики. Отже, важливо згадати, що суспільна політика покликана відображати очікування і домінуючі цінності суспільства. Політика також може відображати позицію або напрям певних суспільних подій і обставин.

Основні характеристики освітньої політики

Освітня політика має певні характеристики, які важливо знати для того, щоб розуміти, яким чином вона формується. Наприклад, Тейлор, Різві, Лінгард і Генрі (1997) у роботі «Освітня політика та курс на зміни» визначають такі її характеристики:

•Політика – це більше, ніж текст. Багато аспектів освітньої політики не відображаються в офіційних політичних документах. Політичний документ – це, як правило, продукт тривалих і часто складних обговорень і компромісів із боку різних зацікавлених груп. Щоб мати всеосяжне уявлення про політичні проблеми, треба знати, як читати між рядками документа. Іншими словами, треба брати до уваги контекст і передісторію прийняття політичних рішень в освіті.

•Політика має багато вимірів. Політику розробляють зацікавлені групи, які різняться наявністю влади і впливовістю. Тому освітня політика нагадує пиріг із багатьма різними інгредієнтами, де інтереси різних груп представлені не однаково.

•Політика ґрунтується на певних цінностях. В основі політики

–певні цінності. Політичні рішення можуть представляти цінності, які

415

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

поділяє більшість суспільства, цінності основних зацікавлених груп або тих, хто безпосередньо приймає рішення. У будь-якому випадку складно уявити політичне рішення, яке не ґрунтується на цінностях.

•Політика існує в контексті. Політика не може бути створена з чистого аркуша, без урахування обставин, в яких вона впроваджуватиметься. Треба брати до уваги загальний творення політики: історичний, соціальний, економічний, етнічний, релігійний та ін.

•Політичні рішення – державна справа. Освітня політика належить до сфери суспільної політики. Держава повинна представляти інтереси суспільства. Однак це не завжди так. Відносини між державою і приватним сектором є досить складними. Незважаючи на це, держава в усіх країнах несе відповідальність за розробку і впровадження національної освітньої політики.

•Освітня політика взаємодіє з політикою в інших галузях.

Соціальні політики взаємопов’язані. Освітня політика зазвичай залежить від державної політики в таких сферах, як економіка, фінанси, міжнародні відносини і, навіть, оборона. У країнах Центральної та Східної Європи освіту нерідко визначають як пріоритетну сферу. Хоча насправді економічні, фінансові, адміністративні та інші мотиви домінують над освітніми цілями. Тому тим, хто формує освітню політику, необхідно стежити за подіями у пов’язаних політичних сферах.

•Упровадження політики ніколи не буває прямим. Усупереч поширеній думці, ґрунтовний політичний документ – це тільки початок, а не кінець довгого шляху. Впровадження політики – найважливіша стадія всього політичного процесу. Політика не може бути впроваджена прямо, шляхом віддання наказів і розпоряджень. Потрібна напружена і часто болюча робота зі всіма гравцями на освітній арені.

•Політика має навмисні та ненавмисні наслідки. Політичний процес більш складний, складніше передбачити всі можливі насідки. Ті, хто приймає політичні рішення, повинні бути готовими до протистояння неочікуваним труднощам і зіткнення з непередбачуваними проблемами. <…>

416

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

Пріоритети освітньої політики

Існує три пріоритети, які певною мірою описані в національних політичних документах кожної країни: якість, ефективність, рівність.

Якість – це одна з основних проблем сучасної освітньої політики. Як визначити якість? Як забезпечити якісну освіту? Як проводити моніторинг, оцінювати та вимірювати якість? Які є індикатори якості? Ці та інші питання ставляться з метою кращого розуміння якісного виміру в сучасній освіті. Реформи підвищення конкурентоспроможності та інші практичні політичні кроки робляться для розв’язання проблеми якості. Ця проблема досить нова для країн Центральної та Східної Європи. До повалення берлінського муру вважалося, що соціалістична система за своєю природою забезпечує кращу якість освіти порівняно з рештою світу.

Ефективність – ще один важливий пріоритет. Сучасні освітні системи стають дедалі дорожчими. Яким чином інвестиції повертаються? Звідки вони повинні надходити? Яке оптимальне співвідношення між державними, приватними інвестиціями і вкладеннями користувачів? Які існують шляхи підвищення ефективності освіти? У країнах Центральної та Східної Європи, де економічні труднощі перехідного періоду обмежують можливість вкладень в освіту з боку держави, ці питання надзвичайно важливі. Питання ефективності, як правило, – серед основних мотивів виправдання фінансових реформ.

Реформатори освіти завжди переймалися питаннями рівності та соціальної справедливості. Соціальна інтеграція вважається однією з основних цілей освіти. Як забезпечити рівні умови для всіх дітей на початку навчання? Як підтримувати учнів із груп «ризику» впродовж усього періоду навчання? Які існують можливості «другого шансу» для тих, хто кинув школу? Як піклуватися про дітей з особливими потребами? Як інтегрувати національні меншини та іммігрантів? Як забезпечити доступ до вищої і професійної освіти для безробітних, військових, ув’язнених? У колишній соціалістичній системі освіти вважалося, що не існує проблеми рівності, хоча насправді це було не завжди так. Однак, коли почалися соціальні та економічні зміни, зростаюча соціальна нерівність породила нові проблеми у країнах Центральної та Східної Європи.

417

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Пріоритети визначені у багатьох політичних документах і різними способами. Іноді вони викладені у формі великих завдань, найважливіших для певної країни або регіону. Як приклад можна навести освітню політику Європейського Союзу. На основі пропозицій Європейської Комісії та внесків країн-членів у 2001 році Рада прийняла «Звіт про конкретні майбутні завдання освітніх систем». Фактично – це перший документ, який визначає конкретний загальний підхід до національної освітньої політики в контексті Європейського Союзу на основі трьох завдань:

•підвищення якості та ефективності систем виховання і навчання у Європейському Союзі;

•зробити освіту впродовж життя доступною для всіх;

•зробити наші системи освіти більшою мірою спрямованими назовні, на навколишній світ.

Іншим прикладом можуть бути національні пріоритети системи освіти Литви. У 1998 році, після закінчення першої стадії національних реформ, Міністерство освіти і науки Республіки Литва розробило нові орієнтири освітньої політики і визначило три пріоритети для наступної стадії реформ:

•модернізація навчання та викладання і підвищення якості

освіти;

•поліпшення соціальних і педагогічних умов навчання та викладання;

•гармонізація системи освіти.

Радо (2001) у своїй роботі «Перехід в освіті» окреслює такі політичні питання, які повинні визначити основні напрями освітнього перехідного періоду в країнах Центральної та Східної Європи:

1.Децентралізація та лібералізація.

2.Перевизначення якості в освіті.

3.Зміцнення зв’язків із ринком праці.

4.Підвищення ефективності використання коштів.

5.Рівність в освіті.

Світовий Банк (2000) у статті «Приховані зміни в системах освіти в перехідних економіках» визначає цілі освіти для посткомуністичних країн в Європі та Центральній Азії:

418

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

Зблокування систем освіти з ринковими економіками та відкритими суспільствами.

Подолання бідності завдяки підвищенню справедливості в освіті.

Фінансування для якості та справедливості.

Більш ефективне використання ресурсів.

Удосконалення управління, підзвітності сектора.

Підсумовуючи цей короткий огляд, ми вважаємо, що є, принаймні, п’ять найважливіших пріоритетів для розвитку освіти країн Центральної та Східної Європи: децентралізація, якість, зв’язок із ринком праці, ефективність і дієвість, рівність.

Ідеологічні засади освітньої політики

Освітня політики завжди ґрунтується на певному наборі цінностей, які визначаються філософським, ідеологічним та етичним світоглядами реформаторів освіти. Розмаїття основних ідеологій, що домінували на Заході протягом декількох століть, як правило, класифікують за трьома групами, які домінують у політичному житті сучасних демократій:

-ліберальні ідеології;

-консервативні ідеології;

-ліві (марксистська, соціалістична, соціал-демократична) ідеології.

Кожна з цих ідеологічних груп передбачає певні шляхи практичного втілення своїх ідеологічних принципів у повсякденних політичних діях. Освітня політика – це одна із сфер, де домінуюча ідеологія може виявлятися в певному вигляді. Ідеологічні концепти, безперечно, впливають на освіту. Тому всім, хто причетний до освітньої політики, треба знати можливі наслідки для системи освіти в разі, якщо певні політичні групи прийдуть до влади. <...>

Лібералізм і освіта. Згідно з принципом розподілу влади розроблення і впровадження політики в ліберальній системі часто відбувається повільно і нерівномірно. Формування освітньої політики

вліберальній системі здійснюється на рівнях центрального уряду, місцевої влади і шкільних рад. Різноманітні групи, особи та асоціації також мають можливість відігравати активну роль у політичному процесі. Різноманітність політичних органів і необхідність прийняти спільне рішення ускладнює, а іноді робить болючим цей процес. З

419

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

іншого боку, розсіяність влади захищає систему освіти від односторонньо нав’язаної політики.

Ліберальна ідеологія розглядає освіту як спосіб поліпшення життя. Важливу роль освіта відіграє в набутті навичок і знань, що формують політичну і громадянську компетентності, соціальний досвід та економічне зростання. Освічене суспільство забезпечить підвищення стандартів життя його членів, а також соціальну стабільність і баланс.

Ліберальна ідеологія зазвичай розглядає загальну освіту як пріоритет. Хоча ліберали не відкидають кар’єру, професійну освіту, вони впевнені в тому, що виконання основних громадянських обов’язків – голосування на виборах і соціально активна поведінка – потребує загальної освіти. Вважається, що завдяки загальній освіті громадяни зможуть приймати рішення, не пов’язані з їх професійною діяльністю або професією. Крім загальної освіти, ліберальна ідеологія особливо зацікавлена в громадянській освіті. Ліберали переконані, що громадянська освіта повинна розвивати знання про інститути та структури влади і заохочувати підростаюче покоління брати участь у політичних процесах.

Ліберальна освітня політика спрямована на забезпечення академічної свободи, зокрема свободи викладання і навчання. Вчителі повинні мати свободу щодо методів викладання в рамках своєї компетенції і спеціалізації. Учні вільні навчатися і можуть користуватися своєю свободою, доки це не суперечить праву вчителя на викладання та праву інших учнів на навчання. Іншими словами, ліберали забезпечують академічну свободу в певних рамках. Руйнівна поведінка учнів або перевищення вчителями ліміту їх експертизи виходить за рамки гарантії свободи. Методи дослідження, розслідування, розв’язання проблеми повинні домінувати в ліберальній системі освіти.

Мета ліберальної ідеології – деполітизація школи. Школи мають бути вільними від явної політизації. На них не повинні впливати політичні партії та їх ідеології. З іншого боку, ліберальна ідеологія підтримує існування будь-яких шкільних організацій, асоціацій і клубів. Членство в них дає необхідний досвід співробітництва, колективного прийняття рішень, демократичного встановлення правил і процедур тощо. Активна участь у шкільному самоврядуванні

420