Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

допомагає набуттю громадянських навичок, необхідних для життя в сучасному демократичному суспільстві. <...>

Консерватизм і освіта. Ідеологія консерватизму розглядає систему освіти передусім як засіб передання культурних цінностей молоді. Школи зберігають культурну спадщину людства й водночас допомагають зберігати національну ідентичність молодого покоління. Школи також виконують роль соціального відбору. Традиційний консерватизм вважає, що школа повинна визначити найталановитіших учнів і озброїти їх знаннями та навичками, необхідними для майбутньої еліти. Мета відбіркової освіти може бути досягнута шляхом створення спеціальних шкіл для талановитих дітей або застосування процедур спостереження і розподілу в межах системи освіти.

Консервативна ідеологія сприяє традиційному розподілу шкільних предметів і надає перевагу предметам, які найбільше підходять для передання культурних цінностей, а саме: національній історії та літературі, що є найбільш важливими. Мистецтво, музика і танці також можуть виконувати роль увічнення культурних цінностей. Консервативна система освіти наголошує на важливості морального виховання і розвитку характеру як способах передання основних культурних цінностей і норм. Виховання любові до своєї країни - важливий компонент консервативної освіти.

Консервативна ідеологія відводить особливу роль учителям, які є взірцем поведінки для учнів. Учителі мають бути віддані культурним цінностям і національним традиціям, а також підтримувати дисципліну та порядок у класі. Консерватори протистоять ліберальній політиці і вважають, що відкрита вседозволеність призводить до хаосу і безладдя у школах. Учителям слід використовувати сучасні технології не як засіб впровадження революційних змін у програму, а як засіб поліпшення викладання традиційних предметів. Школи не повинні поводитись як ініціатори соціальних змін, навпаки, вони мають бути острівцями соціальної стабільності в сучасному швидкозмінному суспільстві. <...>

Особливості освітньої політики лівого напряму Марксизм і освіта. Згідно з марксизмом, правлячі класи

зацікавлені в освіті тому, що за допомогою освітніх установ

421

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

підтримується вірність державі дітей пролетаріату. У цьому сенсі освіта в капіталістичному світі – слуга капіталізму і засіб гноблення. Завдання справжньої освіти, за Марксом, полягає у викоріненні хибної свідомості пролетаріату. Хибна свідомість – це продукт домінуючої класової ідеології, яка була нав’язана пригнобленому класу і прийнята ним. Спекулятивні філософії, наприклад ідеалізм і релігія, сприяють помилковій свідомості пролетаріату. Маркс вважає, що релігія – це опіум для народу. Філософія реалізму, наукового комунізму і наукового атеїзму може допомогти у формуванні правильної картини реальності. Марксистська теорія освіти виходить з концепції людини як матеріальної особи, соціальна сутність якої визначається економічними факторами. Освіта повинна охоплювати інтелектуальний і фізичний розвиток, політехнічне навчання, покликане залучити молодь до процесу виробництва. Політехнічна освіта – це більше, ніж професійна освіта. Вона є засобом певною мірою подолання відчуження робітничого класу від його роботи та його продукту. Політехнічна освіта поєднує теорію з практикою, виявляє суть економічного процесу та його зв’язку із соціальними змінами.

Сучасні неомарксисти твердять, що освіта в капіталістичних країнах і нині слугує інтересам правлячого класу. Школи символізують класовий поділ – про це свідчить розміщення шкіл та їх внутрішнє оточення. Угрупування учнів або спосіб викладання зазвичай відтворюють соціальне, політичне та економічне порозуміння. Освіта не спрямована на зменшення існуючої нерівності. Навпаки, вона намагається підтримувати існуючий класовий поділ. Школа увічнює цінності правлячого класу, передаючи і нав’язуючи їх молоді. Неомарксисти вважають, що правлячий клас використовує школи з метою утримання ідеологічного контролю за ними. Замість місця вільного висловлювання ідей, школа зачинена для опозиційних поглядів, які можуть загрожувати гегемонії правлячого класу. Одна з цілей освіти – підготовка представників майбутнього робітничого класу. Навчальний план і програми використовуються для того, щоб визначити і відібрати молодих людей, які відіграватимуть різні ролі на ринку праці. Учнів також готують до ролі користувачів продуктів

422

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

капіталістичної економіки. Освітяни поводяться як захисники капіталістичного суспільства і слуги домінуючої ідеології.

Соціалізм і освіта. Ідеологія соціалізму успадкувала багато основних характеристик марксизму, у тому числі ідеї економічного детермінізму, колективної власності і колективного розподілу, негативне ставлення до ідеалістичної філософії і релігії тощо. Із створенням системи соціалістичних держав у Центральній і Східній Європі розпочалося практичне впровадження соціалістичних ідей в освіту. Дотримуючись принципу економічного детермінізму, соціалістичні педагоги наголошували на важливості освіти робітників. Це інтерпретувалося в ширшому сенсі, ніж просто викладання предмета з домоведення. Шкільне життя було пронизане ідеєю «суспільно корисної праці», наприклад, збирання макулатури і металолому членами піонерської організації, відвідування ферм і фабрик або праця на них під час літніх канікул, допомога у прибиранні або ремонті шкіл, саджанні дерев тощо. Професійна освіта і політехнічна підготовка також відігравали важливу роль. Розвинена мережа професійного стажування сприяла поширенню робітничих професій, а «політехнікуми» і політехнічні інститути пропонували вищу технічну освіту.

Соціалістична школа не повинна була ініціювати соціальні зміни. Навпаки, вона мала зміцнювати існуючий соціальний порядок і поширювати комуністичну ідеологію. «Вчителі – це воїни в боротьбі за остаточну перемогу комунізму» – декларував один із популярних лозунгів соціалістичної ери. Процес відкритої політичної та ідеологічної обробки практикувався серед різних вікових груп, починаючи з жовтенят, піонерів і закінчуючи комсомольською організацією. Був поширений принцип єдиної правди та єдиної ідеології. Тому в соціалістичній школі не було місця ідеологічним дискусіям. Соціалістична освіта не терпіла індивідуалізму. Індивід мав цінність, доки діяв на благо суспільства. Тому ідеї колективного навчання і колективного проведення дозвілля домінували в класі. Соціалістичні педагоги прийняли традиційну модель розподілу предметів. Згідно з філософією реалізму математика і предмети природознавчого циклу вважалися найголовнішими разом з ідеологізованими предметами соціального змісту, наприклад, історією

423

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Комуністичної партії. Вчитель – центральна постать у соціалістичній школі. У своєму ставленні до учнів він був змушений поводитись авторитарно і приділяти багато уваги дисципліні та порядку. Розробка навчального плану була суворо централізована, програми і підручники

– уніфіковані, всі завдання – обов’язкові, основним методом навчання було запам’ятовування фактів.

Соціал-демократія і освіта. Сучасна ідеологія соціал-демократії відчутно дистанціювалася від більшості лівих ідеологій часів Маркса, Тому сумнівною є можливість розгляду соціал – демократичної ідеології в контексті ідеологій лівого спрямування. Однак у ній досі наявні важливі ідеї, наприклад, віра в те, що держава повинна регулювати багато сфер соціального життя. Це дає нам підставу відносити соціал-демократичну ідеологію до лівої частини сучасного політичного спектру.

Соціальна рівність відіграє найважливішу роль у соціалдемократичній моделі освіти. Концепція «рівних початкових умов» стосується дошкільної освіти, за період якої діти із соціально знедолених родин отримують шанс краще підготуватися до школи. Учні з соціально незахищених родин мають підтримку впродовж усього шкільного навчання: соціал-демократичні уряди намагаються гарантувати відвідування ними школи, забезпечуючи для них безкоштовні обіди, покриваючи витрати на підручники та інші навчальні матеріали, екскурсії, літні табори тощо. Відкриваються заклади «другого шансу» для учнів, які не мають мотивації до навчання і кидають загальні школи. Соціал-демократична політика також спрямована на залучення до навчання дітей з особливими потребами, дітей іммігрантів, національних меншин та інших груп, що потребують додаткової допомоги і підтримки. Система освіти для дорослих існує з метою надання їм можливості продовжувати свою освіту.

Соціал-демократична ідеологія відкидає ранню професійну освіту, поділ учнів і диференціацію, виступає проти заснування елітарних шкіл. На відміну від соціалістичної моделі освіти, соціал-демократична система, як правило, децентралізована і має широку шкільну автономію з можливістю прийняття рішень на місцевому рівні. Зміни в програмі відбуваються переважно на рівні школи з можливістю вибору

424

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

учнями предметів. Соціал-демократична освітня політика в цілому не протистоїть ідеї приватної освіти, але й не сприяє приватизації. Соціалдемократи вважають, що держава повинна продовжувати фінансування освіти. Якщо немає іншого виходу і необхідно запровадити плату за навчання, соціально незабезпечені групи отримують додаткову допомогу.

Більшість ідей соціал-демократів у сфері освіти є привабливими. Однак соціал-демократична модель освіти дорога й тому впроваджена тільки в економічно розвинених країнах. <...>

Клепко С.Ф.

ОСВІТА І ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ120

<…> Найзагальніше освітня політика ототожнюється з курсом дій, що прийнятий і дотримується урядом або деякою іншою організацією, які просувають і визначають цілі, методи і програми, що використовуються в освіті і призводять до здобуття навиків, знань і розвитку мислення. Подальше уточнення поняття освітньої політики залежить від її суб'єкта (державна, громадська, регіональна, інституційна, європейська, Світового банку тощо). Далі має значення різниця між значеннями терміну «політика»: «Рolitics» (політична взаємодія груп інтересів усередині освітньої сфери) і «Рolicy» (стратегія і визначення шляхів досягнення поставленої мети); її співвідношення з соціальною політикою держави, як вона виробляється, за допомогою яких механізмів і важелів реалізується.

<...>

У пострадянському просторі переважає погляд на освітню політику як на систему економічних, організаційних, соціальних та інших заходів з прямими і зворотними зв'язками між складовими її елементами та як складову частину політики держави, сукупність теоретичних ідей, цілей і завдань, практичних заходів розвитку освіти.

120 Клепко С. Ф. Філософія освіти в європейському контексті / С.Ф. Клепко. – Полтава: ПОІППО, 2006.

– 328 с. – С. 39 – 76.

425

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

<...> У демократичній державі інтереси всіх груп населення стають легітимними та рівноправними і держава в особі представників державних інституцій, хоч і дуже впливова, але є тільки однією з груп інтересів. Батьки, корпорації, бізнес, суспільні об'єднання та партії, професійні спілки та педагоги, діти, національні угрупування, міжнародні організації – усі вони мають свої інтереси щодо освіти і відповідно свої критерії оцінки її ефективності та напрямків. Проте у суспільстві та системі управління полісуб'єктність освітньої політики ще змістовно не усвідомлена, хоча в державних документах і задекларовано створення суспільноодержавної системи управління освітою. Тому «державна освітня політика» і «освітня політика суспільства» не є тотожними явищами, а співвідношенням частини і цілого.

Освіту нерідко уподібнюють до промислових, індустріальних форм організації праці («фабрика знань», «крупнотонажний танкер»), проте природа освіти є значно складнішою і швидше нагадує фантастичну «машину часу», за допомогою якої студент у встановлений термін навчання збагачується фундаментальними знаннями, джерела яких у глибині віків, і здобуває компетентність, гарантовану сучасною наукою і виробничим досвідом, оформляє себе в чомусь знаному цілому, щоб надалі бути спроможним персонально привласнити всі мислимі буттєві процеси (іншими словами – реалізувати себе). Тому творці освітньої політики звертаються до найсучасніших філософських ідей, які допомагають не стільки «заднім числом» обґрунтувати ту або іншу освітню програму, скільки радикально проблематизувати сучасний освітній проект як такий. Мова йде про перспективу нової освітньої політики: нової хоча б тому, що освіта в усякому разі прагне випередити свій час; політики, оскільки «старе» не може бути миттю відкинуто і тому повинно бути проінтерпретоване як зручний засіб у справі досягнення фінальної мети – готовності зустрітися з чимось принципово іншим.

Тому новозеландські дослідники в галузі освітньої політики, відштовхуючись від постструктуралістських перспектив М. Фуко, аналізують сферу політики освіти не лише з точки зору домінуючих політичних перспектив, які впливають на класичну політику лібералізму, соціальну демократію і неолібералізм, але також і ті сфери політики, які вимагають найглибшого дослідження: ринки, довір'я,

426

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

професіоналізм, вибір, різноманітність, і нарешті, глобалізація, громадянство і демократія. <...>

Зміст і механізми здійснення освітньої політики залежать від організації і культури суспільства, типу політичного режиму, властивих йому способів рекрутування еліти й ухвалення політичних рішень, рівня громадянської активності населення. <...>

Освіта і освітня політика в Україні на початку ХХІ ст. Україна – рівноправний учасник «Європи знань»

19 травня 2005 р. у м. Бергені (Норвегія) представники Міністерства освіти і науки України на Конференції міністрів освіти підписали документи про приєднання України до Болонського процесу, що дало право Україні стати рівноправним учасником розбудови загальноєвропейського простору вищої освіти до 2010 року, створення так званої «Європи знань» і приведення освітніх систем різних країн до єдиного стандарту.

За повідомленням прес-центру МОН України, участь України в Болонському процесі розширює перспективи розвитку національної системи освіти. Зокрема, нового імпульсу отримає питання освіти впродовж усього життя. Завдяки впровадженню кредитно-модульної системи в навчальний процес студенти вищих навчальних закладів матимуть можливість продовжувати навчання у будь-якому європейському університеті, а науковці і дослідники вищих навчальних закладів – на рівноправних засадах брати участь у реалізації VІ Рамкової Програми ЄС.

Міністерство освіти і науки України спільно зі своїми європейськими партнерами здійснюватиме моніторинг підвищення якості вищої освіти в Україні. Відповідно до європейських стандартів у системі вищої освіти України впорядковується перелік кваліфікацій та наукових ступенів і в повній мірі реалізовуватиметься ступенева вища освіта, забезпечуватиметься тісна співпраця з роботодавцями, особливо, що стосується працевлаштування спеціалістів з освітньокваліфікаційним рівнем бакалавра.

В Україні створюватимуться умови для надання університетам статусу автономних відповідно до європейських норм і стандартів, а дипломи українських вищих навчальних закладів визнаватимуться за кордоном. Значно розширюються права органів студентського самоврядування. В Україні зараз створюється Рада студентського

427

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

самоврядування, яка матиме тісні контакти з Об'єднанням національних студентських спілок (ESIB).

Протягом 155-річного етапу побудови ринкової економіки України у вищій освіті відбулися суттєві перетворення (введення інституту приватної освіти, оновлення структури і напрямків підготовки, певна демократизація управління). Стратегічним курсом національної вищої освіти проголошено адаптацію до Європейського освітнього простору. <...>

Якість української освіти стає все більшою проблемою

Проте при вражаючих кількісних показниках, у доповіді Комісії «Блакитної стрічки» відзначається, що якість української освіти стає все більшою проблемою. Зокрема, у доповіді наголошується, що кошти витрачаються неефективно, спрямовуються здебільшого на утримання шкіл та інших установ, а не на покращення результатів освіти. Управління є занадто централізованим. Можливості здобути освіту нерівні, сільська місцевість та бідні верстви населення залишаються у невигідному становищі. Низькі зарплати заохочують корупцію, підриваючи стандарти освіти. Професійна освіта не відповідає вимогам ринкової економіки. Це є основним недоліком, враховуючи той факт, що освіта стає все більш важливою для економічних можливостей, оскільки в Україні чим нижчий рівень освіти, тим більший ризик безробіття. <...>

Українська освіта стоїть перед необхідністю нових реформ, що зумовлені як потребами українського суспільства та євроінтеграційними тенденціями, так і її глибинними суперечностями.

<...>

Сучасний світ вимагає творчих лідерів широкого кругозору, творців інноваційних знань. За таких умов університетська освіта має бути передусім націлена на розвиток універсальних здібностей студентів, а потім уже – на їхню спеціалізацію. До універсальних здібностей зараховують ті, що дають молодим людям можливість мислити і діяти, здійснювати власний вільний вибір, не піддаючись ідеологізації та маніпулюванню. Універсальна освіта надає змогу значно швидше освоїти нові професійні знання, вести діалог з представниками різних професій, знаходити нетривіальні рішення, неможливі в рамках тих або інших конкретних дисциплін. Універсальність і міждисциплінарність освіти стає важливим

428

РОЗДІЛ ІІІ. Освітня політика та освітнє право

елементом інтелектуального капіталу особистості. Одначе українські ВНЗ тяжіють до фіксованого переліку дисциплін, яким властива роздільність і неінтегрованість, залишаються національними, вузько сфокусованими, випускають «гвинтиків», а не лідерів, працюють поза глобальними зв'язками. <...>

Українська освіта має відійти від ідеологізації освіти радянського зразка, відмовитися від нав'язування поглядів, як це було в минулому. Поряд із тим, вона мусить подбати про формування громадянина, здатного брати участь у політичному житті, зміцнювати й розвивати демократію. Навчання демократії, формування громадянськості – це процес, який триває упродовж усього життя. Але дуже відповідальна його фаза – студентські роки. Для того, щоб у студентів розвивалися риси громадянськості, необхідно, щоб і під час навчання, і в позаурочний час молода людина самостійно, лише при певній допомозі викладача, здобувала освіту, вибирала собі навчальні курси та викладачів, брала на себе відповідальність за рівень і напрям своєї підготовки, а також за напрям змін у тому середовищі, у якому вона живе. Отже, залучення до самоврядування в студентських гуртожитках і загалом у ВНЗ також може стати одним із важливих щаблів громадянського зростання. <...>

Ключові виклики для освітньої політики в Україні

Складні завдання стоять сьогодні перед системою освіти України як з точки зору підвищення її якості, забезпечення творчого входження

вєвропейський та світовий освітній простір, так і з точки зору демократизації в усіх її вимірах. За своєю формою і за змістом українська освіта не відповідає вимогам сьогодення. Вона не виконує призначеної їй функцію підготовки фахівців, здатних у своїй масі, а не

впоодиноких випадках, до діяльності в глобалізованому світі, і виховання громадян, здатних до активного життя у демократичній державі. Вирішення цих завдань залежить від створення механізмів вироблення і втілення в життя науково обґрунтованої програми розвитку та реформування освіти, яка б спиралась на інтереси певних суспільних груп. Хто ж має її опрацьовувати?

Розробка й затвердження державних програм розвитку освіти.

За Конституцією України визначення засад державної освітньої політики в Україні, затвердження загальнодержавних програм розвитку освіти належить до компетенції Верховної Ради (ч.5, 6 ст. 85),

429

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

а забезпечення проведення політики у сфері освіти покладено на Кабінет Міністрів України (ч. 3 ст. 116). У низці офіційних документів задекларовано узгодженість цілей та завдань державної освітньої політики України та демократичних країн світу, зокрема європейських. Проблемою, однак, є вироблення ефективних рішень у галузі освітньої політики, які відповідали б задекларованим цілям і умовам країни, та їх повноцінне впровадження в життя.

Сформульовані в рамках аналізу політики вимоги до розроблення концептуальних документів, які забезпечували б якісну державну політику в будь-якій сфері, на жаль, не враховуються під час підготовки нормативних актів у галузі реформування освіти. До таких вимог належать: аналіз стану та причин невиконання попередніх рішень; визначення проблем і цілей змін; аналіз можливих альтернатив розвитку, наслідків ухвалення рішень з урахуванням інтересів та реакції всіх суспільних груп, потрібних ресурсів, труднощів та механізмів упровадження.

У 2002 р. Указом Президента України затверджено «Національну доктрину розвитку освіти» – документ, що визначає стратегію і напрями розвитку освітньої політики в Україні в першій чверті ХХІ століття. Цей документ замінив Державну національну програму «Освіта. XXI століття», яку виконано тільки частково, насамперед через її декларативний характер. Під час розроблення та експертного обговорення Доктрини було вказано на причини існуючих протиріч між задекларованими пріоритетами та реальним станом освіти в суспільстві, найближчими перспективами її розвитку. Сама ж Доктрина не аналізує причин повільного реформування освіти. Головне питання: «як саме рухатися до намічених цілей?», тобто питання про створення механізмів реалізації освітньої політики, залишається без відповіді. <...>

Освітнє законодавство України і аналіз проблем освітньої політики. Аналіз проблем освітньої політики – відносно нова проблема для вітчизняного суспільствознавства. У ньому не напрацьовано необхідного наукового інструментарію, відчувається дефіцит наукової, навчальної, методичної літератури, контингент аналітиків освітньої політики в її сучасному розумінні лише формується. Отож не дивно, що поряд із певними здобутками в українській освітній політиці є чимало тенденцій, які аж ніяк не можна назвати позитивними. <...>

430