SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY
.pdfвідбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання.
2.3. Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь
і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.
3. Закарпаття у складі Чехословаччини. 3.1. Проголошення об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. 8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосилиоб'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції, представники якої вели переговори з чехословацькими діячами, головним чином з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед
закарпатських громад дав 2/3 голосів на користь приєднання. На підставі цих актів народного волевиявлення та в результаті дипломатичних зусиль чехословацьких політиків, Паризька мирна конференція і СенЖерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) санкціонували передачу Закарпаття до складу Чехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус.
3.2. Особливості національно-культурного і соціально-економічного стану Закарпаття у складі Чехословаччини. Чехословацьке панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. 3 другого боку, було проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політико-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався на основі поєднання чехословацького централізму і місцевим автономізмом. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край«Підкарпатська Русь», але поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині.
Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краго (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 - 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті.
За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у справах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Верховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.
3.3. Особливості політичного життя Закарпаття. Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:
- русофільство, що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;
-русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;
-українофільство, що орієнтувалося на возз'єднання всіх українських земель у незалежну державу.
3.4. Утворення Карпатської України. Після Мюнхенської угоди західних держав (вересень 1938 р.) відбулося розчленування Чехословаччини нацистською Німеччиною. Влада центрального уряду Праги становилася номінальною. Закарпаття здобуло автономію. У жовтні 1938 р. було створено автономний уряд, який спочатку очолили русофіли.Того часу як русофіли в більшості підтримували Угорщину, українці виступили за побудову автономної Карпатської Української держави у федеративному зв'язку з чехами і словаками. 3 26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України (назва української держави в Закарпатті; інші назви - Карпатська Русь, Підкарпатська Русь та ін.) став А. Волошин.
Новий політично-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон Чехословаччини від 22 листопада 1938 p., за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного сейму (парламенту) Карпатської України. Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938р.), який передав Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове, столицю краю було перенесено до Хусту. 3 великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори допершого сойму Карпатської України, які дали значну перемогу Українському національному об'єднанню (86% з усіх, що мали право голосувати).
Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці і поляки домагалися створення спільного угорсько-польського кордону в Закарпатті та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава вживали заходи в Берліні з метою одержати згоду А. Гітлера на окупацію Закарпаття.
3.5. Проголошення незалежності Карпатської України й угорська окупація. 15 березня 1939 р., одночасно з окупацією Чехії та Моравії, А. Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону Карпатської України стали військові формування «Карпатської Січі» (організації, яка була створена для оборони краю), які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська (близько 40 тис).
За декілька годин до початку окупації Закарпаття, 15 березня 1939 р. зібрався сойм Карпатської України, який проголосив незалежність цієї країни, прийняв конституцію й обрав президентом Карпатської України А. Волошина.Державною мовою в Карпатській Україні була проголошена українська. Населення краю прагнуло возз'єднатися в єдиній Українській державі.
Але цього ж дня, 15 березня 1939 p., Закарпаття було окуповане військами Угорщини. Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських політичних і громадських діячів. А. Волошин разом з урядом Карпатської України змушений був емігрувати. Замість обіцяної автономії, угорці проводили політику мадяризації(мадяри - інша назва угорців) в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, підтримуючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. Угорці окупували Закарпаття протягом 1939-1944 pp.
24. Радяно-німецькі договори 1939р. та їхній вплив на Україну.
Радянсько-німецький пакт про ненапад і початок Другої світової війни Початку Другої світової війни передувало укладення 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про
ненапад, розрахованого на десять років. Додатково до цього договору було підписано таємний протокол, яким «розмежовувалися сфери інтересів» сторін. Це «розмежування» разом із підписаним у вересні 1939 р. «Договором про дружбу та державний кордон» означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу польської частини Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії і Естонії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнностратегічних матеріалів і продовольства.
Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин.
Радянсько-німецький договір розв'язав А. Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторгли-ся в межі Польщі. Англія і Франція, зв'язані з Польщею союзними договорами, оголосили Німеччині війну. Ці події поклали початок Другій світовій війні.
Включення Західної України до складу СРСР. Польське командування не змогло організувати ефективної відсічі загарбникам. Незважаючи на впертий опір деяких частин польської армії, фронт швидко відкочувався на схід. Певні надії в умовах назріваючої катастрофи покладалися на західноукраїнські й західнобілоруські землі. Спираючись на їхні матеріальні й людські ресурси, польський уряд сподівався продовжити боротьбу з агресором.
Але 17 вересня ці надії розвіялися: за погодженням із німецьким керівництвом польсько-радянський кордон перейшла Червона армія. Це означало фактичний вступ Радянського Союзу в Другу світову війну і пов'язаний з нею поділ світу. У Галичині та на Волині наступали війська Українського фронту (війська Київського Особливого військового округу) під командуванням С. Тимошенка, в Західній Білорусії - війська Білоруського фронту (війська Білоруського Особливого військового округу) під командуванням М. Ковальова. Перевага радянських частин була величезною. Через добу, вночі 18 вересня, польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам, не «вступаючи з більшовиками в бій», відводити війська до румунського кордону. 22 вересня радянські частини ввійшли у Львів, а через деякий час уся територія, поділена за таємною радянсько-німецькою угодою, опинилася під контролем Червоної армії. До рук чекістів потрапило багато полонених польських військовослужбовців. Серед них були українці, які служили в польській армії з 1 вересня 1939 р. Доля багатьох із них склалася трагічно. У квітні - травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом та в інших місцях було розстріляно понад 15 тисяч польських офіцерів - від молодших командирів до генералів.
Західноукраїнське населення з надією на краще зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під тиском німецьких і радянських військ, часто зривали свою злість на цивільному українському населенні, не зупиняючись перед убивствами мирних жителів. Звичайним явищем було знищення охороною польських тюрем в'язнів-українців. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід зауважити також, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами. Значну роль у формуванні образу радянського солдата як визволителя відігравало й тривале польсько-ук-раїнське протистояння на західноукраїнських землях.
Що ж до польського населення Галичини та Волині, то воно вороже зустріло прихід Червоної армії, розцінивши його як «удар у спину». Воно було переконане, що на той час можливості боротьби польської держави з нацистами ще не були вичерпані.
Для узаконення радянського режиму у Львові 22 жовтня під пильним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Хоча формально вибори відбувалися на засадах загального прямого виборчого права, вони провадилися за офіційним безальтернативним списком кандидатів. Наприкінці жовтня Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, які ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.
Включення до складу СРСР Північної Буковини і придунайських українських земель. У червні 1940 р. уряд СРСР зажадав від Румунії очищення від її військ Бессарабії, а також частини Північної Буковини, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки від Німеччини, уряд Румунії віддав своїм військам наказ залишити вказані в ультиматумі території. Там була встановлена радянська влада. Північна Буковина і приду-найські українські землі ввійшли до складу УРСР. Законодавче закріплення нових територій у складі Радянського Союзу відбулося шляхом створення нової союзної республіки — Молдавської РСР і поділу території Бессарабії між Молдавською та Українською РСР. До складу Молдавії увійшла також частина українських історичних земель Придністров'я, де ще в 1924 р. у складі УСРР була утворена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.
Радянізація західних областей України. Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянізації. Була ліквідована стара система управління і впроваджувалася нова, радянська. По-ляків-чиновників заступили новоприбулі службовці. Це були відряджені з України працівники партійного, державного чи господарського апарату, здебільшого малоосвічені, малоквалі-фіковані виконавці, які часто-густо не знали української мови, звичаїв місцевого населення. До участі в керівних органах допускалися й поодинокі члени Компартії Західної України.
Деякі заходи нових властей дістали у краї схвалення. Національна інтелігенція вітала розширення мережі українських шкіл, українізацію вищої освіти. Львівський університет ім. Яна Кази-мира було перейменовано на ім. Івана Франка. Львівський оперний театр був українізований і перейменований в Театр опери і балету ім. Івана Франка. Відкривалися нові українські газети.
Вводилося безплатне медичне обслуговування. Це особливо імпонувало сільському населенню, яке здебільшого взагалі не знало, що таке стаціонарна медична допомога. Симпатії до нової влади збереглися навіть попри її наміри здійснити докорінну ломку старих, заснованих на приватній власності, економічних структур. Річ у тому, що спершу перетворення в економіці мало торкалися інтересів українського населення, бо промисловість, торгівля і велике землеволодіння перебували в основному в руках поляків чи євреїв. Однак після націоналізації близько 2 тис. промислових підприємств, переважна кількість яких були середніми і дрібними, різко знизилась їхня ефективність, що негативно позначилося на становищі більшості населення. Подібні процеси відбувались і на селі. Поміщиків і заможних селян позбавляли землі, реманенту, худоби. Попервах було оголошено, що все це перейде найбіднішим селянам -переважно українцям, проте з часом у краї розгорнулася примусова колективізація, яка позбавляла селян не лише виділеного радянською владою, а й нажитого батьками та дідами.
Нові власті принесли в Західну Україну жорстокий політичний терор. Органами НКВС були розгромлені всі політичні партії і громадські об'єднання, у тому числі особливо шановані населенням «Просвіти». їхніх керівників та значну кількість членів оголосили «ворогами народу» й ув'язнили. Арешту підлягали власники фабрик і заводів, адвокатських контор,банків, кооперативних об'єднань, чиновники, священики, відставні офіцери, крупні, а часто й середні землевласники й усі ті, кого режим вважав «куркулями». Серед заарештованих було багато студентів, учнів-старшокласників, учителів, представників інших категорій місцевої інтелігенції. Без пред'явлення звинувачень, без слідства й суду їх тримали у переповнених в'язницях, а потім вагонами для худоби разом із членами сімей переправляли до східних районів СРСР.
Інколи розправам надавали видимість законності. Робилося це переважно для того, щоб залякати населення, зламати його опір. Наприклад, у січні 1941 р. у Львові НКВС організував гучний процес над 59 членами ОУН. Підсудними на цьому процесі були в основному студенти та учні, наймолодша серед яких - 15-літня дівчина. Лише один із підсудних не витримав тортур і дав свідчення проти товаришів. Після триденного процесу 42 особи, у тому числі 11 дівчат, були засуджені до смертної кари, інші - до десятилітнього ув'язнення. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні в 1939-1941 рр. було ув'язнено понад 10 % населення краю. Найчастіше жертвами розправ ставали поляки, але подібна доля спіткала й сотні тисяч українців.
Об'єднання всіх українських земель у складі УРСР мало, без сумніву, велике позитивне значення. Вперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції в Радянський Союз, а у творенні незалежної соборної української держави.
25.Утворення ОУН та її діяльність напередодні ДСВ
Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, яка мала бути здобута в результаті загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу УВО планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати серед них дух непримиренності
до загарбників, її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуального терору, щодо представників окупаційної влади, дезорганізації комунікацій, експропріації та знищення майна державних установ.
Крім УВО, значний вплив на розвиток західноукраїнського суспільства міжвоєнної справила діяльність головного ідеолога українського націоналізму Д. Донцова. У своїх Працях він обстоював т.зв. інтегральний націоналізм, згідно з яким кожен націоналіст зобов'язаний був інтегрувати всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції. Д. Донцов виступав за зверхність колективного над індивідуальним, елітарного над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася абсолютною цінністю, а здобуття незалежної держави — головною метою.
Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д. Донцова дали поштовх до формування й об'єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Впродовж 1927—1928 рр. відбулося злиття УВО й низки націоналістичних організацій, які наприкін. січня — на поч. лютого 1929 р. на установчому конгресі у
УВідні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів обрали Є. Коновальця, керівника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції. Домінуючою силою українського суспільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію. Економіка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і націоналізовану та кооперативну форми власності.
Уполітичній діяльності ОУН дотримувалася тактики "перманентної революції", яка передбачала регулярні збройні акції проти окупантів. Такі дії поряд із каральними заходами польської влади мали довести українське суспільство до стану постійного революційного кипіння, яке у відповідний момент переросло б у всенародне повстання. Крім того, численні терористичні акти, експропріації майна, диверсії мали привернути увагу міжнародної громадськості до "українського питання", стримати приплив польських колоністів, сприяти надходженню коштів для революційної діяльності.
Активність ОУН на західноукраїнських землях значно зросла після того, як із червня 1933 р. крайовий провід очолив енергійний і рішучий С. Бандера, Він підготував два резонансні політичні вбивства, щоб помститися за наругу над українським народом: 21 жовтня 1933 р. було застрелено аташе радянського консульства у Львові О. Майлова як представника комуністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодомор у Радянській Україні, а 15 червня 1934 р. — міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького, відповідального за проведення "пацифікації".
Боротьба з польськими загарбниками давалася дорогим коштом для оунівців, на яких у випадку невдачі чекали репресії. Чимало їх було ув'язнено, окремі, як Ю. Головінський, В. Білас, Д. Данилишин, загинули у сутичках з поліцією чи були страчені владою. Особливо великого розмаху набрала каральна акція після вбивства Б. Пєрацького, в результаті якої заарештували практично весь крайовий провід ОУН у Галичині на чолі з С. Бандерою. Але мужня поведінка останнього, як і інших обвинувачуваних, на судовому процесі, зокрема відмова виступати польською мовою, постійна демонстрація належності до ОУН, справили великий моральний вплив на західних українців, здобули йому широку популярність. У 1936 р. С. Бандеру та його соратників —М. Лебедя і Я. Карнинця засудили до смертної кари, яку згодом замінили на довічне ув'язнення. (Після розвалу Польської держави у вересні 1939 р. вони, як й інші націоналісти, вийшли з тюрми.)
Ідеологія інтегрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців. За приблизними підрахунками, напередодні Другої світової війни ОУН налічувала бл. 20 тис. осіб. Проте її вплив охоплював набагато більше українців. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, привертав зростаючі симпатії молоді. До цього додавалася активна пропаганда діяльності ОУН в її легальних і підпільних виданнях — "Розбудова нації",
"Сурма", "Юнак", "Націоналіст" та ін. Як наслідок, майже в кожному вищому та середньому навчальному закладі в Польщі й за кордоном, де навчалися західні українці, були осередки ОУН. Звідси ідеї інтегрального націоналізму розносилися до найдальших закутків Західної України.
Потужність й авторитет ОУН, що зростали, стурбували навіть комуністичний режим у СРСР. Тому в 1938 р. за особистим наказом Й. Сталіна було організовано вбивство Є. Коновальця в Роттердамі. Смерть досвідченого й загальновизнаного провідника призвела до розколу в націоналістичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одного боку, членами проводу, що проживали за. кордоном, а другого — кадрами ОУН, які перебували на західноукраїнських землях. Перші, зокрема Д. Андріевський, О. Сеник, М. Сціборський, Р. Сушко, старші за віком і досвідченіші, виявляли схильність до консерватизму і зосереджували головну увагу на тому, щоб домогтися допомоги іноземних держав, особливо Німеччини. Другі, як С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевичта ін., несли на собі головний тягар підпільної боротьби і через свою молодість та недосвідченість без критики сприймали авторитарні ідеї і методи, відкидали будь-які компроміси з окупаційною владою, з презирством ставилися до поміркованості провідників за кордоном. До певної міри це був конфлікт поколінь, який так і не вдалося розв'язати.
26.Проголошення незалежності Карпатської України в 1939р., та його істор. Значення
Після Мюнхенського договору чотирьох держав (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище ЧехоСловаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. 26 жовтня 1938 року А.Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано Августина Волошина. Рішенням Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хуста.
Діяльність. Для захисту державної незалежності і боротьби з угорськими та польськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України — Організацію Оборони «Карпатська Січ», велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. Проблема тероризму, як з боку поляків так і угорців, стала дуже важливою проблемою, навіть перекривалися кордони з Угорщиною та Польщею. Влада неоднаразово посилала ноти протесту, але офіційні Варшава та Будапешт їх відверто ігнорували*1+. Уряд А. Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація.
Культурне життя Незважаючи на важкі тогочасні умови в Карпатській Україні працювали школи, були відкриті нові освітні заклади. Виходив щоденник «Нова свобода» (редактор В.Гренджа-Донський), національно свідома молодь видавала газету «Наступ» (редактор С.Росоха), селяни мали свій друкований орган — «Карпатську Україну» (редагував Ю.Таркович). До Хуста приїхали відомі українські письменники Олександр Олесь, Улас Самчук, які створили літературно-мистецьке товариство «Говерля», і почали видавати однойменний місячник під редакцією Олега Ольжича-Кандиби. Своє товариство створили російськомовні письменники. До Хуста перебрався державний театр «Нова сцена» (режисер Ю. Шерегій), який наприкінці листопада 1938 р. показав виставу «Запорожець за Дунаєм». Каленик і Петро Лисюки з української діаспори, створивши першу в Закарпатті кіностудію, розпочали зйомки фільму, котрий пізніше назвали «Трагедія Карпатської України.
Проголошення незалежності . 12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 92,4 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. Результати виборів :15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська).
Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб — червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Юліана Ревая.
Головою Сойму обрано Августина Штефана, заступниками Степана Росоху та Федіра Ревая.
Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.
Августин Волошин: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем'єр-міністр доктор Волошин. Хуст»*2+.
Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат»*3+.
Окупація Карпатської України Міжнародна ситуація напередодні. Міжнародне становище Карпатської України з кожним днем ускладнювалось. Угорщина, територіальні претензії котрої рішенням Віденського арбітражу були задоволені не повністю, безперервно здійснювала антиукраїнські дипломатичні демарші, направляла в Карпатську Україну провокаційні терористичні групи. Уряд Польщі також неодноразово порушував перед Берліном питання про передачу, крім анексованої поляками Тєшинської області ЧСР, ще й північних районів Закарпаття. Польщу влаштовувало навіть повне підпорядкування його Угорщині. Тодішній режим Польщі ніяк не міг змиритися з існуванням поряд з Галичиною осередку української суверенності й також засилав сюди свої диверсійні групи для саботажу та здійснення терористичних актів.
Гітлер намагався використати ситуацію в своїх цілях. Схиляючись до думки віддати все Закарпаття Угорщині, він робив це поступово, щоб іще більше прив'язати її до німецьких інтересів. І домігся свого, диктатор Угорщини М.Горті 24 лютого 1939 р. оголосив про приєднання до антикомінтернівського пакту.
У цих умовах Москва кваліфікувала наслідки Віденського арбітражу як порушення міжнародних норм. А поширювані пресою й дипломатами західних країн чутки про можливе використання закарпатської державності в цілях анексування інших українських земель розглядала як пропагандистські вигадки.
Нарком іноземних справ СРСР М.Литвинов ще 19 грудня 1938 р. заявив: «Ми навіть не впевнені, що... Гітлер серйозно ставиться до української акції. Можливо, що маємо справу з дипломатичною диверсією». Гітлер, як засвідчили наступні події, не збирався відновлювати українську державність у будь-якій формі чи сприяти цьому. У січні 1939 р. Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Угорщиною як з країною, що не має самостійної зовнішньої політики, рухається у фарватері фашистської Німеччини, зазіхає на українські землі. 10 березня 1939 р. на повідомлення західної преси і дипломатів, що нібито існують плани приєднання до Карпатської України Радянської України, відреагував Й. Сталін. Він назвав такі вигадки «підозрілим шумом», мета якого спровокувати конфлікт СРСР з Німеччиною без наявних на те підстав, не втримавшись від недолугих епітетів щодо Закарпаття.
На жаль, не всі українські діячі повністю усвідомлювали реальну ситуацію. Лідери Карпатської України сподівалися, що фашистська Німеччина погодиться на створення невеликої української держави в Карпатах. Але то було великою ілюзією, бо Берлін дбав лише про власні інтереси на Сході. Вирішення «українського питання»... аж ніяк не вписувалося в його загарбницькі плани. 6 березня 1939 року Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію та давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.
27. Причини і наслідки возз’єднання зх.укр. земель з УРСР та радянізація Зх. України 39-41-х років
1. Початок Другої світової війни і Україна. Агресивна політиканацистської Німеччини, загарбання нею кількох європейських країн, провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика «умиротворення» агресора, авторами якої були Велика Британія та Франція, призвели до змін зовнішньополітичного курсу СРСР. 23 серпня 1939 р. між Німеччиною та СРСР було підписано пакт про ненапад (за прізвищами міністрів закордонних справ, які підписали цей документ його називали пактом Молотова - Ріббентропа). Відомі тепер секретні додаткові протоколи до цього документа свідчать про домовленість А. Гітлера та Й. Сталіна щодо розділу сфер впливу в Європі.
Німеччина відповідно до секретного додаткового протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. погодилася включити до сфери впливу СРСР західноукраїнські та західнобілоруські землі, які до цього часу були у складі Польщі, а також Латвію, Естонію, Фінляндію та Бессарабію.
1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. Польща виявилася непідготовленою до війни, а її уряд не спромігся організувати захист країни і 17 вересня емігрував за кордон. Польща припинила своє існування як самостійна держава. Деякі західноукраїнські землі - Холмщину, Підляшшя, Лемківщину з населенням понад 500 тис. осіб було включено до створеного німцями на окупованій території генерал-губернаторства з центром у Кракові.
Роз'єднаність українських земель були не лише трагедією української нації, а одним із складових чинниківнапруженості в Європі. А. Гітлер не збирався вирішувати українське питання, на що сподівалися члени ОУН. Він розглядав Україну як плацдарм для завоювання СРСР, а потім і всього Сходу. I саме в цьому контексті стає зрозумілим дозвіл Угорщині з боку нацистської Німеччині на окупацію Карпатської України у березні 1939 р. Проголошення цього державного утворення у жовтні 1938 р. і майбутня складна боротьба навколо нього - невід'ємна складова підготовки Другої світової війни.
2. Приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії. Згідно з положенням секретного додаткового протоколу про розділ сфер впливу між Німеччиною і СРСР, 17 вересня 1939 р. радянські війська вступили на територію Західної України і Західної Білорусії, які з 1921 p., згідно з положеннями Ризького мирного договору, перебували підвладою Польщі.
Межову лінію між територіями, які контролювала в Польщі Червона армія, і захопленими Німеччиною польськими територіями уточнив підписаний 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччиною договір «Про дружбу і державний кордон».Відповідно до секретного протоколу до цього договору до сфери впливу СРСР переходили також Литва і Північна Буковина.
Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяло кілька факторів:
-радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону військами Червоної армії прагненням запобігти окупації краю нацистами; в умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект;
-поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не зупиняючись перед убивствами мирних жителів;
- західні українці споконвіку прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами, а ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала більшість західноукраїнського населення.
26-27 жовтня 1939 р. у Львові відбулося засідання Народних зборів Західної України. Народні збори, виражаючи «одностайну волю визволеного народу», проголосували встановлення радянської влади на території Західної України і ухвалили декларацію про входження Західної України до складу УРСР. На основі звернення Народних зборів Західної України V позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 15листопада III позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прийняття Західної України до складу УРСР.
3. Приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини. Наступним кроком у реалізації радянсько-німецьких таємних угод, що безпосередньо стосувалися України, було приєднання Бессарабії та Північної Буковини до СРСР. У червні 1940 р. СРСР висунув вимоги до Румунії про передачу цих територій Радянському Союзу. Румунія, не здобувши підтримки від Німеччини, була змушена поступитися.
Після виводу румунських військ 28 червня 1940 р. в Бессарабії та Північній Буковині була встановлена радянська влада. Північна Буковина, а також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти
Бессарабії були приєднані до УРСР. На іншій території Бессарабії була створена нова союзна республіка - Молдавська Радянська Соціалістична Республіка.
Приєднання до УРСР земель Західної України, Північної Буковини і частини Бессарабії було безпосереднім наслідком пакту Молотова-Ріббентропа. Ця угода була укладена в порушення всіх норм міжнародного права. Але для українського народу дуже велике значення мало те, що майже всі землі України об'єдналися в межах однієї держави.
4. Політика радянізації. 3 приєднанням до СРСР земель Західної України, Північної Буковини і частини Бессарабії, що входили раніше до складу Польщі та Румунії, почалася їх радянізація.
Радянізація нових земель - це зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених в Наддніпрянській Українізразків; здійснення комплексу заходів для затвердження «соціалістичних принципів», що панували в СРСР в економіці, політиці й духовному житті.
Деякі дії нової влади викликали схвалення населення:
-розширення мережі українських шкіл;
-поліпшення житлових умов і медичного обслуговування;
-націоналізація, що спочатку не торкнулася інтересів українського населення, тому що торгівля і велика промисловість були в руках поляків.
Але незабаром населення відчуло й негативні наслідки діяльності нової влади:
-насильницька колективізація;
-ліквідація діяльності політичних партій, громадських організацій, «Просвіт»;
-терор стосовно супротивників радянської влади.
За неповними даними, з осені 1939 по осінь 1940 pp. у західних областях України було репресовано і депортовано близько 1,2 млн чоловік, або 10% населення Західної України. Ще 200 тис. чоловік було знищено органами НКВС до початку німецького вторгнення.
У цілому, об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало позитивне значення. Однак установлений за допомогою багнетів Червоної армії тоталітарний режим завдав страждання жителям західних областей України й остаточно переконав населення цих регіонів, що своє майбутнє потрібно шукати у створенні незалежної СоборноїУкраїнської держави.
28.Місце України в планах нім. Командування в 1941р. та причини швидкої окупації України військами Німеччини(літо-осінь 1941р.).
22 червня вранці без оголошення війни німецько-фашистські війська вдерлися на територію СРСР. Армія вторгнення налічувала 5.5 млн. солдатів і офіцерів, була озброєна найновішою технікою: 4.3 тис. танків, 4.9 тис. літаків, 47.2 тис. гармат і важких мінометів та ін. Союзники Німеччини – Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Словаччина – теж надали значну кількість військ і техніки для допомоги агресору. План „Барбаросса” передбачав „бліцкриг” – „блискавичну війну”, яка повинна була закінчитися оточенням та знищенням Червоної армії впродовж двох-двох с половиною місяців і виходом вермахту на оперативну лінію „Архангельськ-Астрахань”. Ще до зими 1941 р. Згідно з планом німецька армія наступала у трьох головних напрямках – на Ленінград, Москву і Київ.
Вже на початку війни виявилися стратегічні прорахунки радянського командування і Червона армія зазнала дуже тяжких поразок та страшних втрат. Так, у першій день війни було втрачено 1200 літаків. Незважаючи на героїчний опір прикордонних частин і застав, військ першої лінії оборони, досвідчений, загартований і вишколений вермахт із великою швидкістю просувався в глиб країни, знищуючи десятки дивізій і захоплюючи величезну кількість військовополонених. За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію Союзу місцями від 300 до 600 км. Головний удар був націлений на Москву, тоді як Сталін помилково вважав, що саме з півдня, з України, німці поведуть вирішальний наступ.
Відступ Червоної армії. Тяжкі втрати Південно-Західного фронту у перші тижні війни значно підірвали його боєздатність, але вермахту не вдалось знищити головні сили, які вже наприкінці червня, які вже наприкінці червня завдали противнику відчутного удару в районі м. Дубно. Але то був частковий успіх, досягнутий ціною втрат сотень танків, більшість яких довелось кинути за відсутністю пального. Німецькі війська наступали по всьому фронту. Між тим Москва все ще недооцінювала противника і переоцінювала можливості своїх військ. Неспроможне реально оцінити ситуацію на фронті верховне командування віддавало накази про перехід до наступу. В результаті цілі армії потрапляли у могутні танкові кліщі і безславно гинули. Моральний дух невдало керованих і часом погано озброєних частин Червоної армії падав, наслідком чого була величезна кількість військовополонених. Характерним прикладом стала трагічна загибель військ усього Південно-Західного фронту у ході Київської оборонної операції.
Мобілізаційні заходи 1941 р. в Україні та проведення евакуації. 3 початком вторгнення нацистських військ керівництво СРСР закликало населення до всенародного опору загарбникам. Ця війна була для більшості радянських людей Великою Вітчизняною війною, тобто справедливою, визвольною. Відповідно до директив створеного 30 червня 1941 р. Державного комітету оборони (ДКО), який перебрав на себе всю повноту влади в Радянському Союзі, йшла мобілізація засобів і ресурсів в Україні. Протягом перших трьох місяців війни з областей України до армії і флоту було мобілізовано 2 млн. чоловік. Понад 2 млн. чол. працювало на будівництві оборонних споруд. З числа добровольців формувалися загони народного ополчення та винищувальні батальйони. Одночасно здійснювалася перебудова народного господарства на воєнний лад.
Був збільшений робочий день, скасовувалися чергові й додаткові відпустки, вводилися обов'язкові понаднормові роботи. На виробництво озброєння, боєприпасів, військового обладнання переводилися машинобудівні заводи України.
Вимагаючи від населення надзвичайних зусиль, сталінське керівництво разом з тим деякий час замовчувало інформацію про справжнє становище на фронтах. І лише тоді, коли правду приховувати вже було неможливо, в зведеннях Радінформбюро з'явилися короткі повідомлення про обстановку в зоні бойових дій, роботу радянського тилу, окупаційний режим на захоплених противником територіях, міжнародні події.
5 липня 1941 р. під загрозою окупації Раднарком і ЦК КП(б)У прийняли постанову про евакуацію промислових і сільськогосподарських об’єктів, населення України та про створення партизанських загонів і партійнокомсомольського підпілля. У ході евакуації в глибокий тил, переважно в Росію та Казахстан, було вивезено 550