17. Дієслово у системі частин мови. Система дієслівних форм (загальна характеристика). Категорія виду і стану дієслова. Поняття видової пари.

Дієслово – сам. частина мови, що позначає дію або стан предмета як процес і відповідає на питання що робити? що зробити?. У реченні дієслово найчастіше виконує функції присудка або частини складеного присудка.

П’ять дієслівних форм: 1)дієвідмінюване дієслово; 2)дієприкметник; 3)дієприслівник; 4)інфінітив; 5)предикативні (присудкові) форми на –но, -то.

Ці форми можна розпізнати за характерними закінченнями:

1. неозначена форма (інфінітив): писа-ти, говори-ти, літа-ти, гримі-ти, мерзну-ти, дивува-ти;

2. Особова форми: (він) пиш-е, писа-в-Ø, напиш-е, буде + писа-ти, писати-ме, писа-в-Ø + би, хай + пиш-е;

3. дієприкметник: пожовті-л-ий, посиві-л-ий; писа-н-ий, підписа-н-ий; залюбл-ен-ий, бач-ен-ий; вими-т-ий, коло-т-ий; активні дієприкметники (пишучий) українській мові не притаманні, цю функцію виконують описові конструкції — що (або який) пише.

4. безособова на -но/-то: написа-но, зробле-но,прожи-то, випи-то;

5. дієприслівник: пиш-учи, любл-ячи, підписа-вши, полюби-вши.

Дієслівні форми — це однокореневі слова з різними граматичними ознаками. Взявши інфінітив за вихідну форму, можна за певними правилами утворити всі інші типи форм. Дієслівні форми мають відмінні та спільні ознаки.

Відмінні ознаки визначаються:

• за типом питання;

• за характером змінюваності;

• за роллю в реченні.

Дієслівні форми описуються в таблиці

Форма дієслова	На яке питання відповідає	Як змінюється	Яким членом речення виступає
Інфінітив	що робити? що зробити?	незмінювана форма	будь-яким
Особова	що роблю? що робив? що робитиму? що робив би? що робимо?	за способами, часами, особами, числами, родами	Присудком
дієприкметник	який(а, е,і)?	за родами, відмінками, числами	присудком, означенням
безособова (форми на -но/-то)	що зроблено?	незмінювані, тільки доконаний вид	Присудком
дієприслівник	що роблячи? що зробивши?	незмінювані	Обставиною

Спільними ознаками для всіх типів дієслівних форм є такі:

а) вид — недоконаний та доконаний, що встановлюється питаннями:

• що робити? — недоконаний вид, який виражає незавершену дію: співати, відвідувати, переконувати

• що зробити? — доконаний вид, який виражає завершену дію: заспівати, відвідати, переконати

Наприклад, дієприслівники на -учи (ючи), -ачи (ячи) творяться від основ недоконаного виду; а дієприслівники на -вши (ши) — від основ доконаного виду.

б) перехідність/неперехідність, що встановлюється за наявністю або відсутністю при дієслові прямого додатка:

Готувати	кого — що?	відповіді (питання, страви)
Готує	кого — що?	відповіді (питання, страви)
заготовлено	кого — що?	відповіді (питання, страви)
Готуючи	кого — що?	відповіді (питання, страви)
не готувати	кого — чого?	відповідей (питань, страв)
не готує	кого — чого?	відповідей (питань, страв)
не заготовлено	кого — чого?	відповідей (питань, страв)
не готуючи	кого — чого?	відповідей (питань, страв)

Це приклади форм зі значенням перехідності.

Дієслівні форми: іти, спав, побіжить, засміється, сумуючи, є неперехідними, оскільки від них не можна поставити питань до іменника/займенникакого — що?, кого — чого?, отже, вони не мають при собі в реченні прямих додатків.

Значення перехідності/неперехідності виражає спрямованість/неспрямованість дії на якийсь об'єкт. Перехідність/неперехідність у формах інфінітива є важливою умовою правила творення дієприкметників.

в) роль присудка в реченні — для переважної більшості дієслівних форм.

Вид- одна з найважливіших ознак дієслова. За цією ознакою дієсл.поділ. на доконані і недоконані.Дієс.доконаного виду означають завершену дію і відповідають на питання що зробити? що зробив? що зроблю? Дієсл. недоконаного виду означають незавершену дію і відповідають на питання що робити? що роблю? що буду робити?

Дієслова доконаного виду утворюються із дієслів недоконаного виду за допомогою:

префіксів (писати- написати, грати- зіграти);

суфіксів (зітхати- зітхнути, кричати- крикнути);

наголосу (розкидaти- розкuдати);

чергування звуків: сидіти- сісти (и- і), скакати- скочити (к- ч);

різних основ (ловити- піймати, брати- взяти). Дієслову одного виду переважно відповідає дієслово іншого виду. Такі дієслова утворюють видові пари: дієсл. недоконаного виду-писати, робити, казати, іти; дієс.доконаного виду-написати, зробити, сказати. Одновидові дієслова - це дієс., які можуть бути або лише доконаного, або лише недоконаного виду. Двовидові дієслова- це окремі дієсл., переважно іншомовного походження, що поєднують у собі значення як доконаного, так і недоконаного виду (телеграфувати, гарантувати, воєнізувати, веліти, женити).

тан дієслова — граматична категорія, що визначає сіввідношення між підметом, що поєднується з даним дієсловом та актуальним суб'єктом дії, вираженої тим же дієсловом.

Розрізняють активний стан, коли підмет повідомлення є суб'єктом дії: воїни атакують, та пасивний, коли підмет є об'єктом дії: фортеця руйнується, фортеця зруйнована.

Крім того, деякі мовознавці виділяють також:

• займенникові стани:

  • зворотний, коли суб'єкт дії сам є об'єктом: вмиватися;

  • загально-зворотний, вказує на внутрішній стан, настрій: гніватися, сміятися;

  • взаємний, коли об'єкт можна виразити займенником «один одного»: цілуватися;

  • непрямо-зворотний, дія виконується дійовою особою, а об'єкт виражено непрямим додатком: запастися їжею;

• результативний стан, коли суб'єкт не називається зовсім (безособове речення, іноді підметом може виступати фіктивне «воно»): дорогу замело. Характерною особливістю української мови є наявність особливих результативних форм перехідних дієслів: фортецю зруйновано;

• стан, в якому суб'єкт виражається непрямим відмінком: мені бракує;

• в деяких мовах особливий стан виражає відсутність певного об'єкта (протиставлення безоб'єктного стану я займаюсь шитвом активному стану я шию щось).

18. Категорія способу дієслова. Категорія часу. Історія форм минулого і майб. Часів.

В українській мові розрізняють три способи дієслів: дійсний, умовний і наказовий.

Дійсний спосіб означає реальну дію, тобто таку, яка відбулася чи відбувалася, відбувається чи відбудеться. Н-д: пожовтіла картопля. Жовте листя так легко летить повз вікно.

Дієслова дійсного способу можуть вживатися із заперечною часткою не: Не грію сонце на чужині.

Дієслова дійсного способу змінюються за часами, а в теперішньому і майбутньому час – за особами.

Умовний спосіб означає дію бажану або можливу за певних умов: Хотіла б я піснею стати у свою хвилину ясну.

Дієслова умовного способу утворюються від дієслів минулого часу за допомогою частки б і би.

Дієслова умовного способу не мають часу і особи, а змінюються за родами і числами.

Наказовий спосіб дієслова через наказ, прохання, побажання, заклик, пораду виражає спонукання до дії. Дія реально щ не існує і не існувала, але той, хто говорить, сподівається що вона повинна відбутися: Грай же, море, мовчіть, гори, Гуляй, буйний, полем! Плачте, діти козацькії, - Така ваша доля!

Дієслова наказового способу не мають форм часу, але вони змінюються за особами в однині і множині. В однині вони мають форму 2-ї особи, а в множині – 1-ї і 2-ї.

Спеціальної форми 3-ї особи наказовий спосіб не має. Якщо треба передати наказ у 3-їй особі, то вживаються частки хай, нехай і форма 3-ї особи дійсного способу: Хай не зітруться підкови, хай не підіб’ються ваші коні (Гонч).

В українській мові є три часи дієслова: теперішній, минулий і майбутній.

Теперішній час означає дію, яка відбувається постійно або в момент мовлення. Дієслова у теперішньому часі завжди недоконаного виду і змінюються за особами й числами.

Минулий час означає дію, яка відбувалася або відбувалася до моменту мовлення про неї. Дієслова минулого часу можуть бути і недоконаного і доконаного виду. Минулий час змінюється за родами і числами.

Майбутній час означає дію, яка відбувається після мовлення про неї. Майбутній час має три форми: просту доконаного виду (посаджу, зберу), просту недоконаного виду (садитиму, збиратиму) та складену недоконаного виду (буду садити, буду збирати).

Дієслова майбутнього часу змінюються за особами і числами.

Безособовими називаються дієслова, що означають дію (або стан), яка реалізується сама по собі, незалежно від діяча (особи чи предмета).

Н-д: вечоріє, смеркає, підмерзає, розвидняється, щастить.

Безособові дієслова означають:

• явища природи (розвидняється, підмерзає, смеркає);

• стихійні явища (замело, занесло, висушило, залило);

• фізичний стан людини або її відчуття (нудить, трусить);

• психічний стан людини (гнітить, хочеться, не віриться);

• буття, існування, стан або нестачу їх (минулося, не стало);

• випадковість явища, незалежність його від особи (щастить, таланить).

19. Прислівник як частина мови. Функціональні розряди прислівників. Ступені порівняння прислівників. Адвербіалізація в українській мові.

Прислівник- це незмінна частина мови, що виражає ознаку дії, стану або ознаку іншої ознаки (надто повільний, повернути праворуч).). На відміну від інших самостійних частин мови прислівник не змінюється ані за числами, ані за відмінками, не має він також і ознак роду. Прислівник не має свого, властивого тільки йому лексичного значення. Воно зумовлене лексичними значеннями тих частин мови, від яких він утворюється (день- вдень, мій- по-моєму, осінь- восени). Прислівники мають властиві тільки їм словотоворчі суфікси -о, -е (тепло, добре, важче), -и, -ому, -єму (по-братськи, по-моєму). Головною функцією прислівника в реченні є функція другорядного члена речення- обставини (Так жадібно раптом захотілося йому жити, що він навіть від однієї цієї думки задихнувся). Інколи прислівник виступає у ролі присудка (Сонце низенько, то й вечір близенько). У реченні прислівник пов’язується з дієсловом, а також з прикметником і, рідше, з іменником

Розряди прислівників за значенням і роллю в реченні

Означальні прислівники

Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або стану (швидко бігти, міцно спати) та спосіб вияву їх, міру або ступінь (піклуватися по-батьківськи, занадто вразлива натура, утричі більша вага).

Означальні прислівники поділяються на три групи: якісно-означальні, способу або образу дії, кількісно-означальні.

Якісно-означальні прислівники

Дають якісну характеристику дії або стану, відповідаючи на питання як? Вони творяться від основ якісних прикметників за допомогою суфіксів-о або -е, наприклад: гарно, розумно, вдало, гаряче, добре.

Якісно-означальні прислівники утворюють форми вищого і найвищого ступенів порівняння, наприклад:

• легко — легше — найлегше

• гірко — гіркіше — найгіркіше.

Вищий і найвищий ступені якісно-означальних прислівників творяться так само, як і ступені порівняння якісних прикметників.

• Вищий ступінь утворюється за допомогою суфіксів-ше або -іше (довго — довше, тепло — тепліше), а також суплетивно (гарно — краще, погано — гірше) або аналітичним способом (вдало — менш вдало, ясно — більш ясно).

• Найвищий ступінь твориться за допомогою часткинай-, що додається до форми вищого ступеня, наприклад:

  • весело — веселіше, найвеселіше

  • дорого — дорожче, найдорожче.

Прислівники способу або образу дії

Вказують на спосіб дії і відповідають на питання яким способом? (гуртом, уплав, по-нашому, по-материнському).

Кількісно-означальні прислівники

Виражають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву якісної ознаки і відповідають на питання: скільки?, наскільки?, якою мірою?, як багато? (двічі, утричі, дуже, надзвичайно).

Обставинні прислівники

Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається дія, тобто характеризують дію або процес за часовими, просторовими, причиновими відношеннями, рідше — за метою її виконання.

Обставинні прислівники поділяються на чотири групи: прислівники часу, прислівники місця, прислівники причини, прислівники мети.

Прислівники часу

Характеризують дію за часовими відношеннями і відповідають на питання: коли?, відколи?, як довго?, доки? (тепер, колись, віддавна, щороку, завжди, учора, понині, одвіку).

Прислівники місця

Означають місце дії або напрям руху предмета. Відповідають на питання: де?, куди?, звідки? (угорі, вниз, здалеку).

Прислівники причини

Виражають причину дії і відповідають на питання: чому?, через що?, з якої причини? (зопалу, згарячу, здуру, знічев’я).

Прислівники мети

Виражають мету дії і відповідають на питання: для чого?, нащо?, з якою метою? (умисне, наперекір, напоказ)

Безособово-предикативні прислівники

Безособово-предикативні прислівники (їх ще називають словами категорії стану) виражають:

1. стан природи (тихо, ясно, тепло, темно, холодно);

2. психічний або фізичний стан людини (легко, весело, радісно, сумно, душно);

3. зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (треба йти, необхідно виконати, потрібно сказати).

У ролі головного члена безособових речень вони виражають відношення до особи, яка зазначає певного стану, або вказують на загальний фізичний стан природи. Порівняйте: Дівчині весело (холодне, лячно, байдуже); Надворі весело (холодно, сухо).

Займенникові прислівники

Можуть входити як до означального, так і до обставинного різновиду прислівників. Серед них відокремлюють:

1. питально-відносні (де, куди, як)

2. вказівні (так, там, тут, сюди, туди, тоді)

3. заперечні (ніде, нікуди, ніколи, ніяк)

4. неозначені (десь, кудись, колись)

Модальні прислівники

Передають ставлення мовця до змісту висловлювання (мабуть, можливо, напевно, безперечно, по-перше й т.ін.).

За походженням прислівники поділяються на первинні та вторинні: До первинних прислівників належить незначна частина прислівників, які утворилися так давно, що зараз навіть важко установити первісну форму. Це: прислівники місця (там, тут, скрізь, куди, де, звідки, звідти, скрізь, всюди); часу (коли, доки, доти, тоді, поки, іноді, інколи, завжди, тепер, потім); причини (тому, чому); способу дії (якось, однак, ледве, так, як, усяк, однак). До вторинних прислівників належить більшість прислівників української мови. Це слова, походження яких легко встановлюється співвідношенням прислівника з основами інших частин мови (по-людськи, хвилююче, верхи, кругом, по-своєму), або з основою іншого прислівника (як первинного, так і вторинного: дотепер, ледве-ледве, післязавтра, кудись). Лексичне значення цих прислівників співвідноситься з лексичним значенням усіх повнозначних частин мови, від яких вони утворені. Адвербіаліза́ція-перехід будь-якої частини мови(перев. іменника і прикметника) у прислівник, напр.: трудівник працює ранком (пор. — замилувався літнім ранком). Процес А. у слов. мовах збільшує кількість прислівників, розширюючи цим функцію обставинних слів у реченні.

20. Службові слова. Загальна характеристика службової функції сполучників, часток і прийменників. Класифікації їх за структурною та функціональною ознакою.

Прийменник- це службова частина мови, що виступає разом з відмінковою формою іменника, займенника або числівника для вираження залежності її від інших слів у словосполученні (третій від краю, кожен з присутніх, піклуватися про дітей) і у реченні (Гуляв я по полю; Хтось із вас тут, певно, зайвий). Прийменник допомагає виражати відношення між предметами (парк для прогулянок, комп’ютер для роботи), ознаки до предмета (пісня без слів, багатий на речі павільйон) або дії до предмета (піднятися о шостій, взяти з підлоги). Разом з відмінковими формами іменників, числівників, займенників прийменники можуть виражати: час (без п’яти хвилин, о десятій годині); простір (злетіти у небо, доїхати до міста); причину (запізнився через транспорт); мету (прийшов на урок, зустрівся з однокласниками); спосіб дії (сказати по правді, робити з задоволенням); порівняння (більший за інших, найменший у класі); відношення до матеріалу (штани з вельвету, зошит з паперу); предмет, на який спрямована дія (розповідати про навчання, привітати зі святом). Прийменник як службова частина мови не є членом речення, але, виступаючи разом із повнозначними частинами мови (найчастіше з іменником), може бути у структурі підмета (Президент і народ нарешті порозумілися)., присудка (Всі були у захваті), додатка (Вона схопила його за чуба), обставини (За столом сиділо троє). Прийменники поділяються на:1. первинні (непохідні) вторинні (похідні) 2. прості, складні і складені До первинних (непохідних) належать прийменники, походження яких зараз важко встановити (саме тому, з сучасної точки зору, вони й вважаються непохідними). Це- прийменники за, від (од), без, для, на, в (у), до, з, між, крізь, під, по, при, ради, через, о (об). До вторинних належать прийменники, походження яких можна встановити, оскільки вони зберегли зв'язок з формами тих слів, від яких утворилися. До них належать прийменники, що утворюються: переходом з інших частин мови: іменника (край, кінець, коло), дієприслівника (незважаючи на, зважаючи на), прислівника (поряд, поблизу, навпростець); поєднанням двох або кількох прийменників (задля, поза, поміж, з-за, з-під). Первинних прийменників значно менше, ніж вторинних. Прості прийменники складаються з однієї частини. Це можуть бути як похідні, так і непохідні прийменники (до, по, край, близько).Складні прийменники утворюються поєднанням кількох простих. Це похідні прийменники, утворені складанням двох або кількох непохідних прийменників. Непохідні прийменники легко вичленовуються у складі похідних складних прийменників (заради, з-попід, понад, поза, з-під). Складені прийменники складаються з двох частин, що пишуться окремо. Це- похідні прийменники, утворені поєднанням форм прислівників та іменників з непохідними прийменниками (нарівні з, на чолі, одночасно з, за допомогю, в галузі). У складених прийменниках усі слова пишуться окремо (на відміну, від, поряд з, у зв’язку з); виняток становить прийменник внаслідок. МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ПРИЙМЕННИКА Незмінюване слово. Бере участь у творенні форм іменних частин мови. Прийменники вживаються з непрямими відмінками іменників, займенників, числівників та інших частин мови, що використовуються у значенні іменника. Одні з них можуть поєднуватися з кількома відмінками (в мене, в небі, в яблучко), інші тільки з якимось одним (серед гір). Сполучник- це службова частина мови, яка вживається для поєднання членів речення, частин складного речення і окремих речень у тексті (І у місті, і у селі- всюди він був один; Коли летиш у небі, то все, що знаходиться на землі, здається дуже маленьким) Членом речення не буває. За будовою сполучники поділяються на прості, складні і складені: Прості сполучники- і (й), а, але, та, бо, як, що. Складні сполучники здатні розкладатися на частини (ні-бито, що-б, мов-бито, не-наче). Складені сполучники створюються з двох або кількох слів (так що, незважаючи на те що). Непохідні сполучники не співвідносяться з іншими частинами мови. Похідні сполучники походять від інших частин мови і тому співвідносні з ними. За своїм вживанням сполучники можуть бути неповторюваними, повторюваними і парними: неповторювані а, але, проте, зате, однак повторювані і-і, ні- ні, не то- не то, то- то, чи- чи, чи то- чи то (напр., чи то лев, чи то птиця) парні не тільки...а й (але й); як...так і; хоч...але; не стільки...скільки; коли (якщо)...то, (напр., не тільки гроші, а й слава та успіх): За значенням і синтаксичними функціями у реченні сполучники поділяються на сурядні і підрядні: Сурядні сполучники поєднують між собою однорідні члени речення або частини складносурядного речення як рівноправні, незалежно одно від одного (і дуби. і пальми, і молоді берези). За характером відношень між членами речень і частинами складного речення вони поділяються на єднальні, протиставні і розділові: єднальні і (й); та в значенні і; теж; також; як...так; не тільки...а й; і...і; ні...ні (і небо, і зорі, і море; ти та я- ось вся моя сім’я); протиставні а; але; та в значенні але; зате; проте; однак; все ж (лечу, лечу, а вітер віє; сполучник а може бути не тільки протиставним, а й заставним: він сидів на лавці, а за ним сиділа вона); розділові або, чи, або...або, чи...чи, хоч...хоч, не то...не то, чи то....чи то (“або я, або кішка”- сказала мати). Підрядні сполучники у складнопідрядних реченнях приєднують підрядну частину до головної. За значенням вони часові коли, доки, поки, тільки, ледве, як тільки (добре, коли тебе хвалять) умовні якщо, якби (аби), коли, тільки (якби ж я то міг так добре співати!) метищоб, для того щоб, з тим щоб (Марго вийшла, щоб попрощатися із садом) допустові незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай (дарма що був останнім) наслідкові так що, так що й (малював так, що йому навіть заздрили) порівняльні як, ніби, наче, неначе, ніібито, начебто (наче пташка, взлетів на підвіконня); причинові тому що, бо, через те що (повірив, бо почув серцем). Незмінюване слово.

Частка- це службова частина мови, яка вживається для надання окремим словам чи реченням додаткових емоційно-експресивних та смислових відтінків або для творення морфологічних форм та нових слів (ніхто не жив би на землі, якби не було тут атмосфери). На відміну від прийменників та сполучників, які виконують роль єднального елемента у словосполученнях чи реченнях, частки мають лише виключно смислову функцію. Самостійно членом речення частка не буває.Формотворчі частки можуть брати участь у створенні форм дієслова. Фразові (модальні) частки можуть виконувати одну з двух функцій: увиразнювати один з компонентів речення або виражати ставлення розповідача до змісту висловлювання ( А ну, давай показуй!). Фразові частки поділяються на три типи часток: частки, що надають смислових відтінків: вказівні (це, ось, оце, он, ген, осьде, то, ото); означальні (прямо, майже, саме, якраз, справді, точно, просто); видільні (лише, навіть, хоч би, тільки, хоча б, аж, уже, -таки, і, й, та (у ролі часток), бо, же);\ частки, що вносять модальні і модально- вольові відтінки у значення: власне модальні (виражають непевненість, сумнів, припущення: ледве чи, мовляв, навряд чи, ой, ну, чи не); стверджувальні (еге, так, авжеж, аякже, атож); заперечні (ні, ані, не); питальні (чи, хіба, що за, невже); спонукальні (нехай, хай, ну, давай, бодай); емоційно- експресивні частки (увиразнюють емоційну оцінку висловлювання: який, як, що то за, що за). СЛОВОТВОРЧІ ЧАСТКИ, поєднуючись з іншими словами, служать для творення нових слів. У такій ролі виступають частки ні-, де-, дехто, аби-, будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна-, завгодно, -би, -б, -же, -ж, не-, ні-, де-, аби-, абихто (дехто тут проти?).. Формотворчі частки служать для творення: зворотної форми дієслова (-сь, -ся: повертався я запізно);. наказового способу (хай, нехай: нехай пройду я крізь вогонь); умовного способу б, би: хіба став би я за це братися); найвищого ступеня порівнянняприкметників і прислівників (най-: найкрасивіша земля); зворотної форми дієслова (-сь, -ся: повертався я запізно);. Частка- незмінне слово. Формотворчі частки беруть участь у творенні форм дієслова.

21. Словосполучення як синтаксична одиниця. Підрядні словосполучення. Принципи класифікації підрядних словосполучень. Сурядні словосполучення.

Словосполучення-це синтаксична одиниця,що утворюється поєднанням двох або більше повнозначний слів на основі підрядного зв’язку-узгодження, керування або прилягання.Одне з слів у словосполук. Є головним,а друге-граматично залежним,підпорядк. головному. Словосполучення бувають лексичні (стійкі) і синтаксичні (вільні).Лексичні словосполучення (фразеологізми і фразеологічні вирази) існують у мові в готовому вигляді і завжди називають одне поняття: на носі зарубати (запам'ятати), з доброго дива (безпричинно), / вдень і вночі (постійно), центральна нервова система (термін із біології), Азовське море, Кривий Ріг (географічні назви). Лексичне словосполучення в синтаксисі сприймається як одна синтаксична словоформа і виступає одним членом речення. Синтаксичні словосполучення утворюються в процесі мовлення, тобто під час творення речень, і кожне слово в них зберігає своє конкретне лексичне значення: обов 'язкова умова, прийом відвідувачів, поговорити з директором, вулиці й площі. Типи словосполучень. За морфологічним вираженням головного слова словосполучення поділяються на іменні, дієслівні та прислівникові. Іменні - словосполучення, утворені іменником, прикметником, числівником або займенником. Дієслівні - утворювані дієсловом (особовими формами, інфінітивом, дієприслівником, дієприкметником. Залежні слова: іменник, займенник, присдівник, числівник, неозначена форма дієслова. Прислівникові - утворювані прислівником. Залежним словом може бути прислівник міри аб ступеня (надзвичайно гарно). Синтаксично словосполучення поділяється на головне і залежне слово, що виступають різними членами речення. Словосполучення варто відрізняти від стійких нечленованих сполучень слів, які є власними назвами, фразеологічними звротами і виступають як один член речення.

Сурядне словосполучення — це смислове й граматичне по єднання двох або більше повнозначних слів як граматично рівноправних. У сурядному словосполученні, як правило, іменники сто ять в одному відмінку (розум і серце, розумом і серцем), дієслова — в одній особі й числі (дивитеся і не бачите, реве та стогне), прикметники — в одному роді, числі й відмінку (чесної й справедливої). Такий граматичний зв'язок називається координацією. поєднання слів вогонь і вода є сурядним словосполученням, оскіль- ки:а)  вони поєднуються за змістом (називають явища природи);б)  між ними існує граматичний зв'язок, який виражається сполучником і однаковим називним відмінком;в) вони граматич- но рівноправні (немає головного й залежного слів);г)  вони є будівельним матеріалом для речення: Вогонь і вода добре служать, але лихо панують (Нар. творчість).У підрядних С. одне слово завжди надрядне (панівне, підпоряд- кувальне, означуване), інші — залежні, означувані (напр., висока хата, хати села, писати листа). За надрядним словом С. поділяються на субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові, ад'єктивні (високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п'ять вершників). адвербіальні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку), причому кожне з них має по 6 комбінаційних різновидів (напр., субстантивно-нумеральне С.: три яблука). Найчастішими є субстан- тивні(субстантивно-субстантивні й субстантивно-ад'єктивні: ріг хати, висока хата) й вербальні С. Серед підрядних С.. крім заг.-реченнєвих способів підрядно-синтаксичних зв'язків: При узгодженні залежне слово граматично уподібнюється до головного. Наприклад, у словосполученні рідна земля залежне слово рідна стоїть у тому ж називному відмінку, жіночому роді й однині, що й головне слово земля. Якщо змінимо форму го­ловного слова на землею, то відразу треба міняти й форму залежного слова на рідною. Так само й у словосполученні ти думаєш залежне слово думаєш стоїть у другій особі однини, як і головне ти. Якщо змінимо ти на займенник третьої особи множини вони, то доведеться змінити й форму залежного слова на думають.небесна блакить, добрі побажання).

При керуванні залежне слово (іменник, займенник з особовим значенням) завжди стоїть у певному непрямому відмінку (з прийменником або без нього) незалежно від форми голов­ного слова. Керування може здійснюватися без прийменників (сіяти пшеницю, цікавитися літературою, дякувати вчителеві, слова підтримки, його думка, старший віком) і за допомогою прийменників (дбати про дітей, називати на ім 'я. Залежно від того, якою мірою лексичне значення головного слова потребує при собі залежного, розрізняють: сильне керування — головне слово не може обходитися без залежного чи залежних слів: зустріти товариша, вимагати відшкодування, добігти до фінішу, опадання листя, відповідь товаришам, сповнений мудрості, повідомити громадськість про небезпеку, переробити насіння на олію; слабке керування — головне слово може вживатися й без u залежних слів: працювати в полі, повертатися з роботи, продукція без браку, змужнілий у праці, хворий на грип.

При приляганні залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова). До головного воно приєднується лише за змістом. Наприклад, у словосполученнях прибув удосвіта, глибоко стурбований, дуже показовий залежні слова виражені прислівниками удосвіта, глибоко, дуже; у словосполученні розмов­ляємо йдучи — дієприслівником йдучи; У ролі залежного слова можуть бути лише незмінні частини мови: прислівник, дієприслівник і неозначена форма дієслова (інфінітив).За внутр.-синтаксичними стосунками С. поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік), предикативні (учень читає) з предикативно-атрибутивними (хата гарна, — що від атрибутивних різнять- ся словоладом — з прикметником нормально у постпозиції), апозиційні (місто Київ), об'єктні (читати книжку) й обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі) та причинові (паленіти від сорому).

22. Речення як основна одиниця синтаксису. Основні ознаки речення. Основні аспекти вивчення речення: семантичний, формально-граматичний, комунікативний. Типи речень.

Речення-це мінімальна смислова грамат. та інтонац. Єдність, яка виконує комунікативну ф-цію,є зас. Формув. І вираж. думки та вираж. відношення змісту цієї думки до дійсності.Ознаки: комунікативністю, модальністю й предикативністю. Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції. Найважливішою ознакою речення, завдяки якій воно стає одиницею спілкування, є її предикативність. Зовнішньою граматичною формою вираження предикації є відношення між підметом, який вказує на предмет думки (співвідноситься з суб'єктом), і присудком, який виражає ознаку суб'єкта (співвідноситься з предикатом).

Сучасна лінгвістика розглядає речення як багатоаспектну синтаксичну одиницю, що охоплює кілька підсистем. Зокрема в українському мовознавстві розрізняють фор­мально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний аспекти речення. Формально-синтаксична організація речення. Є одним із основних і найбільшдосліджених аспектів, спрямованих у сферу мови. Основу формально-синтаксичноїорганізації конкретних речень становлять синтаксичні зразки (структурні схеми,моделі). Структурнасхема речення — це синтаксичний зразок, що має свою формальнуорганізацію, за яким може бути побудоване речення. З урахуванням синтаксичнихзв’язків виділяють компоненти речення, що є важливим при визначенні типів речень.У формально-синтаксичному плані речення поділяють на прості і складні. Базо­вими, вихідними є прості речення. Кожне просте речення будується за певним абст­ рагованим синтаксичним зразком, предикативною основою якого є підмет і присудок(у двоскладному реченні) або один головний член (в односкладному реченні).

Для того щоб стати комунікативною одиницею, кожне речення повинно актуалізувати факт дійсності, який лежить в основі речення, у модально-часовому плані, тобто охарактеризувати цей факт за відношенням до часу і позиції мовця. Модальність — це оцінка змісту мовцем з погляду реальності, можливості, вірогідності і под. Основним модальним значенням речення є реальність/ірреальність як оцінка мовцем змісту, що виражається формальними засобами: дієслова дійсного способу означають дії, процеси реальні, умовного - ірреальні; Модальне значення вірогідності-можливості є суб'єктивною оцінкою змісту висловленого мовцем і в реченні виражається за допомогою модальних слів можливо, мабуть, звичайно, безумовно.

Категорія часу вказує па відношення висловленого до моменту мовлення: спав_сплю_буду спати. Отже, категорії модальності і часу є основними носіями предикативності і виражаються насамперед за допомогою дієслівних форм та інтонації.

Двоскладне речення — граматичний центр представлений двома головними членами — підметом і присудком

В основі поділу речень на двоскладні та односкладні лежить відмінність у способах вираження основної ознаки речення — предикативності. Для двоскладного речення характерною є наявність певних відношень між носієм ознаки та ознакою.

Двоскладні речення є основною ланкою у синтаксичній системі української мови, вони характеризуються значним діапазоном виражальних можливостей, різноманітністю конструкцій, широким використанням лексики.

Класифікація простого речення:

1) За наявністю/відсутністю другорядних членів: поширені, непоширені;

2) За наявністю/відсутністю обовязкових членів речення: повні, неповні;

3) За метою висловлювання: а) стверджувальні; заперечні (загально заперечні – «не» перед присудком; частково заперечні – інші); б) питальні (власне питальні, питально-спонукальні, питально-риторичні); непитальні (розповідні, спонукальні, бажальні).

4) За емоційністю: окличні, неокличні.

23. Поняття про просте речення. Двоскладне речення. Підмет, засоби його вираження. Присудок, його різновиди та засоби вираження.

Просте речення — речення, що складається з одного або кількох граматично поєднаних слів, які виражають відносно закінчену думку.

Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа (предикативний центр). У складному реченні таких основ може бути декілька.

Просте речення може бути повним і неповним. Повними називаються речення, у яких наявні всі головні та другорядні члени речення, необхідні для завершеності будови й повноти вираження значення (В чагарниках низькорослих акацій посвистували червоногруді снігурі (Ю. Збанацький)). Неповними називаються такі речення, у яких пропущений головний або другорядний член речення, зрозумілий із контексту або ситуації мовлення (Хвилини здаються тоді за години, години — за дні, дні — за роки (П. Мирний)).

Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і реченнями.

Двоскладні речення — речення у якому обов'язково повинні бути обидва головні члени — підметіприсудок. Наприклад, речення

• Я так люблю зимові вечори в людському домі, де зростають діти (І. Жиленко).

• Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм (П. Тичина)

складаються кож­не з двох простих двоскладних речень (синтаксичні центри — я люблю, діти зростають, це не дивно, ми устаєм).

У двоскладному реченні якийсь головний член може бути пропущений, але він легко встановлюється з контексту або си­туації.

Іноді присудок у реченні може бути відсутній, і не відчу­вається потреби в ньому — він, так би мовити, самоочевид­ний, тобто випливає зі змісту самого речення: А тут і Чіпка в хату (Панас Мирний).

Ці речення, також двоскладні неповні. За тим, як співвідноситься зміст висловлювання з дій­сністю, як уявляється в ньому носій дії, стану або змінної оз­наки і чи взагалі уяивляється, двоскладні речення можна по­ділити на особові, неособові та безособові. Тільки до особових (тобто таких, що стосуються людей) належать усі двоскладні речення, підмет у яких виражено зай­менниками першої і другої осіб я, ти, ми, ви, а також займен­никами той, хто, хтось, хто-небудь, будь-хто і под. У таких реченнях дія, стан чи змінна ознака завжди приписуються осо­бам чи персоніфікованим предметам і явищам: Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри (М. Коцюбинський). Речення, підмет у яких виражено займенниками я, ти, ми, ви, можуть мати й не конкретне, а узагальнено-особове зна­чення (тобто стосуватися будь-якої особи), зокрема в при­слів'ях та приказках: Ви мовчіть, а я буду слухати, а потім я буду мовчати, а ви будете слухати. Скрізь гарно, де нас нема, а ми прийдемо, то й лихо приведемо. Подумай, яку провину ти вчинив, коли ворог тебе хвалить (Нар. творчість). Ти перебуваєш в іншому, мінливому, невловимому і майже вільному від усіх законів світі — в дорозі живеш ти. В дорозі, на якій губиш­ся в потоці машин і людей... (О. Сизоненко). Ви втрачаєте відчуття своєї істоти, ви перестаєте усвідомлювати себе — натомість відчуваєте зараз річку, ліс, повітря, усвідомлюєте все це сукупно (Є. Гуцало).

Двоскладні речення, підмет у яких виражено іменником, займенниками третьої особи він, вона, воно, вони, відносними займенниками який, що, належать:

• до особових, якщо підмет вказує на осіб: Той же Оскольд. Старі люди пам'ятали, як він з дружиною хрестився і потім церкву поставив на схилах Дніпра (Р. Іванченко). / обеліск нагадує про тих, що під гранітом вічним сном засну­ли (В. Сосюра);

• до неособових, якщо підмет називає предмети, явища, поняття (тобто неістот), а також тварин: Мета життя — зоря на людськім виднокрузі. Поки горить вона — допоки й живемо (П. Косенко). Світ скінченний, і безкраїй він же (М. Бажан). Добре довго пам'ятається, а злеє — ще довше (Нар. творчість). Вже відчувалася близькість вес­ни (3. Тулуб). Паслась коза з козятком коло хати (Т. Шевченко).

Двоскладними неособовими, але неповними є головні час­тини складнопідрядних речень, виражені дієсловами уявлення здається, бачиться, ввижається, привиджується, відчувається, сниться, мариться, чується, пам 'ятається тощо, при яких є ^Дрядна підметова частина (відповідає на питання хто? що?): Мені ввижається, (х т о? щ о?) як в тихім, ріднім колі старий дідусь навча своїх онуків (Леся Українка).

Безособові двоскладні речення

У двоскладних безособових реченнях, на відміну від особових і неособових, поставити до підмета питання хто? що? не можна. Щоб правильно визначити підмет, тут треба врахо­вувати зміст усього висловлювання. Таких безособових речень і є три різновиди.

Різновиди

Перший різновид — це постійно двоскладні речення, у яких підмет виражено неозначеною формою дієслова, а присудок — або теж неозначеною формою дієслова, або аб­страктним іменником (у прикладах виділено лише підмети); Спинитися — вмерти з одчаю й знемоги (М. Бажан).

Другий різновид — це речення, які залежно від логічного наголосу можуть сприйматися то як односкладні (із складеним дієслівним присудком), то як двоскладні (з підме­том, вираженим неозначеною формою дієслова, і присудком, вираженим предикативним прислівником або безособовим діє­словом). Наприклад, речення Приємно відчувати прохолоду ночі (П. Колесник) — односкладне безособове, присудок у якому \ складений дієслівний: приємно відчувати.

Третій різновид двоскладних безособових речень виникає тоді, коли в безособовому реченні з'являється підмет, виражений частками це, то, все, воно.. Це дуже добре, що все так склалося (В. Домонтович). Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжка­ми по долівці (Григорій Тютюнник).

Підмет-це граматично незалежний головний член двосклад ного речення,що означає предмет, ознака якого виражається присудком. За способом вираження підмет може бути простим і складним.Простий підмет виражається іменником чи іменною частиною мови, вжитою в значенні іменника у формі н.в.:1)іменником – нота у голосі бринить,2)субстанти вованим прикметником – нижчий перед вищим гнеться, 3)займенником-ми про йдемо4)числівником-вийшло троє, 5)субстантивованим дієприкметником-поранений лежить,6)субстантивованим вигуком- гучне «Ура»,7)інфінітивом-вмерти на полі. Складений підмет виражається синтак сичним словоспол.,компонентами кого можуть бути:1)кількісний числівник чи іменник-дві хмароньки летять,,2)імен- ник та слово з кількісним значенням типу багато,мало,3)іменник у назив ному відмінку,що у реченні має значен ня обмеження,та іменник у р.в.- край неба жеврів,4)іменник або займ. У н.в. та ім.. в о.в. – батько з сино працювали, 5)лексичне словосполучення – власна назва- гнеться Чумацький шлях, 6)назва твору,цитата.Специфічн. Формою складеного підмета може витупати слово спол., усі компоненти якого вжито у формах непрямих відмінків(на перший погляд,йому,може,літ до20 добиралось. Присудок-це головний член двосклад ного речення, що виражає ознаку підмета.Він є носієм предикативності речення. За характером морфолог. вираж. присудки подул. на дієслівні та іменні,за будовою-на прості, складені і подвійні.Дієслівнийпростий-характ. дію, стан, ознаку предмета.(довго ясні ти буд осінь). Дієслівний складений – виражається сполученням інфінітива з особовими формами дієлів з фазовими або модальними значеннями(мав намір, починаю розуміти). Іменний складений- складається з дієслова зв.язки та іменної частини.Імена частина може виражатися:1)іменником – він бу вчитель,2)прикметником – вулиця була порожня,3)займенником – все на світі стало моє,4)числівнико – була третьою і останньою,6)стійким словосполучен ням – був він стріляною прицею. Подвійний присудок складається з 2 самостійних копонентів, які вступають у бінарний зв.язок із підметом – змучений і втомлений стояв він.

24. Проблема виділення другорядних членів речення. Принципи класифікації другорядних членів речення. Прямий і непрямий додаток. Означення. Прикладка як різновид означення. Обставина.

Другорядні  члени речення.Які за лежать від підмета – група підмета,які залежать від присудка,— групою присудка,деякі залежать від другоряд них членів.На сучасному етапі  питання про другорядні члени речення у мовознавстві дедалі частіше пов'язане з питанням про словосполучення; навіть виділення основних типів другорядних членів речення базується на представ ленні різних відношень між компонента ми підрядних словосполучень. Атрибутивні, об'єктні, часові, причинові, прос торові та деякі інші відношення є базою для виділення трьох типів другорядних членів речення: додатка, обставини, означення.

Крім  другорядних членів речення, які  виступають компонентами словосполу чень у структурі речення, виділяються  такі, що відносяться до всього речення в цілому, а не належать до групи підмета чи присудка = детермінанти: Ще й досі бідують в тих краях мої земляки. Додаток — другорядний член речення, який відповідає на питання непрямих відмінків кого? чого? ком у? ч о м у? і т. д. Найчастіше він називає предмет, рідко — дію. Додаток, як правило, виражається іменником, займенником або іншою частиною мови в значенні іменника: Бажав я (для кого?) для скованих (ч о г о?) волі, (для к о г о?) для скривджених кращої (ч о г о?) долі і рівного (ч о г о?) права (для кого?) для всіх... (І. Франко). Прямий додаток залежить від перехідного дієслова і стоїть у знахідному відмінку без прийменника, тобто відповідає на питання кого? що? У двоскладному реченні під час заміни дієслова активного стану на дієслово пасивного стану чи пасивний дієприкметник саме прямий додаток стає підметом (а підмет — непрямим додатком). Радісна здогадка освітлює його обличчя (О. Донченко) обличчя — прямі додатки непрямими є додатки: а) виражені знахідним відмінком із прийменником або будь-яким іншим відмінком. б) пов'язані з іменником, прикметником, дієприкметником, прислівником. Додаток, виражений неозначеною формою дієслова, називається інфінітивним. Обставини характеризують дію, стан, рідше — ознаку, називаючи їхній спосіб, міру й ступінь, місце, час, причину, мету, умову. Обставини в реченні характеризують насамперед присудок, а також інші члени речення, виражені дієсловом, прикметником або прислівником. Може виражатися:прислівником; дієприслівникком чи дієприслівниковим зворотом;іменником у формі орудного відмінка без прийменника(пройшов стежками);іменниками у формі непрямих відмінків з прийменниками (над головою);інфінітивом(пішов дивитись); синтаксичним, лексичним, фразеологічним сполученням. За значенням  виділяють ся такі різновиди обставин: обставини мети, які вказують на мету дії і відповідають на питання з якою метою? для кого? (Це тобі на щастя); обставини часу, які вказують на час дії, її тривалість і відповідають на питання коли? доки? з якого часу? як довго? (Колись я вже тут був); обставини способу дії, які означають якість дії або вказують на спосіб здійснення дії і відповідають на питання як? яким способом? (Вони сиділи поруч); обставини місця, які вказують на місце дії, напрямок руху і відповідають на питання де? куди? звідки? (Мало не впав у безодню); обставини причини, які вказують на причину дії і відповідають на питання чому? через що? з якої причини? (Від думки про це йому перехопило подих); обставини умови, що вказують на умову, за якою відбувається дія і відповідають на питання за якої умови? (При наявності запрошень займайте місця); обставини з допустовим значенням, що вказують на умову, всупереч якої відбувається дія і віддповідають на питання незважаючи на що? наперекір чому? (Він це зробив наперекір всьому).Означення — це другорядний член речення, синтаксично залежний від іменника чи слова, вжитого у значенні іменника, що виражає якісну або кількісну ознаку. Може залежати як від головного члена речення, так і від другорядного, з яким узгоджується у відмінку, роді і числі або пов'язується способом, керування чи прилягання. Означення поділяються на:а)узгоджене пов'язується з означуваним словом синтаксичним зв'язком узгодження. Вираж. прикмет.; займен. (ніякі сили); дієприкмет.б)неузгоджене пов'язується зв'язком керування або прилягання. Вираж. Імен. у формі непрямого відмінка без прийменника чи з прийменником: (пам'ятник Богдана); присл. (кожушина вовною вгору); інфініт. (мали силу рвати); фразеолог. Спол. (таке, що цур йому); синтаксич., лекс. словоспол.Різновидом  означення є прикладка – означення, виражене іменникам, узгод жене з означуваним словом у відмінку. Означуваний прикладкою імен. Вист. Основною назвою,а прикладка- уточню ючою,деталізуючою назвою предмета (зорі-ліхтарі). 

25.Поняття про односкладне речення. Структурно-семантичні різновиди односкладних речень. Односкладні та неповні речення.

Односкладні речення мають один головний член, що є виразником предикативності, і не потребують поповнення структури другим головним членом. Такий головний член не тільки називає якийсь предмет, дію, явище навколишньої дійсності, а й виражає відношення до дійсності, набравши певної граматичної форми і відповідної інтонації.

Щодо присудків, то в односкладних реченнях, як і у двоскладних, вони бувають: прості дієслівні, складені дієслівні, складені іменні, складні, прості. Односкладне речення, маючи один головний член, є повним, якшо в ньому не пропущено якогось потрібного другорядного члена. За значенням головного члена односкладні речення поділяються на особові, безособові та називні. Окремо стоять слова-речення (або нерозчленовані речення). Односкладні особові речення стосуються тільки осіб (або персоніфікованих предметів і явищ). У них головний член (присудок) завжди можна поєднати з особовими займенниками я, ти, ми, ви, він, вона, воно, вони. До односкладних особових речень належать означено-особові, неозначено-особові й узагальнено-особові. В односкладному означено-особовому реченні особа-діяч {я, ти, ми, ви) безпомилково встановлюється із закінчення дієслова. Це може бути або мовець, сам чи разом з іншими, або особа чи особи, до яких звернена мова. Головний член (присудок) у такому реченні виражений дієсловом у першій або другій особі: а) дійсного способу в теперішньому й майбутньому часах. б) наказового способу: Дай же руку мені, і ходімо у даль. Увага в них зосереджується більше на дії, ніж на особі. У неозначено-особовому реченні неназвана особа-діяч мислиться як хтось із певного кола людей. Головний член (присудок) у такому реченні виражений дієсловом у третій особі множини або, якшо йдеться про минулий час, у формі множини. Хоч у неозначено-особовому реченні присудок має форму множини, проте він може стосуватися і кількох осіб, і однієї особи. В узагальнено-особовому реченні неназвана особа-діяч мис-литься як будь-хто з людей. Ці речення найчастіше використовуються в прислів'ях, а також у науковій та, рідше, художній літературі. Головний член (присудок) у такому реченні, як правило, виражений дієсловом у другій особі однини чи множини дійсного або наказового способу. Наприклад, дії, названі в реченнях Що посієш, те й пожнеш. Дія чи стан в односкладних безособових реченнях подаються як самодостатні, безвідносні до будь-якого діяча. Підмета, який би називав виконавця дії, у них немає й не може бути. До безособових речень належать власне безособові й інфінітивні. У власне безособовому реченні дія чи стан мисляться як незалежні від будь-якого діяча. Головний член (присудок) у такому реченні буває виражений: а) безособовим дієсловом або особовим, що має безособове значення. б) безособовою формою дієслова на -но, -то (при яких є додаток у знахідному відмінку). в) прислівником або прислівником у поєднанні з неозначеною формою дієслова. г) заперечним словом — дієсловами немає {нема), не було, не буде, при яких є додаток у родовому відмінку, займенниками нікого, нікому, ніким, ні до кого, нічого, нічому, ні з чим і под. та прислівниками ніде, нікуди, у поєднанні з неозначеною формою дієслова В інфінітивному реченні йдеться лише про дію безвідносно до часу й особи. Головний член (присудок) у такому реченні виражений неозначеною формою дієслова без будь-яких допоміжних слів. При неозначеній формі дієслова може вживатися частка би (б). За допомогою інфінітивних речень виражають: бажання, запитання, категоричність твердження, мету якоїсь іншої дії (у складнопідрядному реченні. Іменні: номінативні. Залежно від того, пояснюється головний член друго рядними членами речення чи ні: поширені; непоширені.Номінативні – головний член виражений іменником або субстантивованим словом у формі називного відмінка,  також і словосполу ченням, головне слово якого стоїть у формі називного відмінка. Стверджують наявність або існування предме та чи явища, названого головним чле ном. За значенням: буттєві, що виража ють наявність названого предмета чи явища: пісок; вказівні містять вказівку на названий предмет чи явище: ось моя манкіровка.Поширені–підмет+ означузг

Неповними називаються речення, у яких пропущено один або кілька членів речення, необхідних для цілісної граматичної структури.Бджола жалить жалом, а люд.-словом.Цей пропуск добре відчутний, а відсутні члени речення можна легко відновити. Залежно від того, на основі чого відбувається відновлення неназваних членів, розрізняють неповні речення контекстуальні, ситуативні та еліптичні. У контекстуальних неповних реченнях пропущені члени відновлюються завдяки тому, що вони перед тим уже називалися. У ситуативних неповних реченнях недомовлене стає зрозумілим із ситуації (такі речення часто трапляються в усному мовленні. В еліптичних неповних реченнях відсутній присудок, який домислюється приблизно зі змісту другорядних членів — обставин, додатків. На місці пропущеного члена речення залежно від інтонації може ставитися або не ставитися тире.

26. Поняття про ускладнене речення. Речення з однорідними членами. Явище відокремлення у структурі речення. Вираження напівпредикативності в ускладненому реченні. Вставні і вставлені конструкції. Звертання. Ускладнені речення не належать до самостійних синтаксичних одиниць. Це монопреднкативні структури, тому вони за граматичною будовою є простими реченнями. Складні ж речення поліпредикативні. У сучасній синтаксичній теорії єдиного визначення УР немає.

УР пов'язується з напівпредикативністю і особливим синтаксичним значенням, близьким до предикативності. Напівпредикативність — це додаткове до основного висловлювання повідомлення про співвіднесеність висловлюваного до дійсності, спосрігається насамперед у відокремлених означеннях.Наявність напівпредикативності в УР дозволяє визначати позицію ускладнених речень як проміжну між простими і складними структурами. Так, ближчими до простих є речення, ускладнені однорідними членами та звертаннями, речення зі вставними і вставленими структурами, а з відокремленими членами — стоять ближче до складних. (стоять дерева – 1 предикативність. Стоять дерева. Вони є німі і сірі – 2. Стоять дерева, німі і сірі – 1,5)._

Характеризуються особливою інтонацією, що на письмі передається через розділові знаки.

Однорідні члени Однорідні члени речення мають диференційні ознаки: позицію одного члена речення; пов'язані сурядним зв'язком; відносяться до одного із членів речення; часто мають однакові морфологічні форми івиражають однотипні поняття. Сполучники: а) єднальні мають характер переліку, який забезпечується перелічувальною інтонацією; б) градаційні сполучники не тільки ... а й, хоч і ... але, не так і ... як і забезпечують градаційні відношення, тобто посилення наростання чи, навпаки, послаблення значення другого компонента по відношенню до першого; в) розділові. Нерідко супроводжуються узагальнюючими словами.

Означення: а) однорідні (встановлюють перелік ознак предмета чи характеризують його з одного . здебільшого колір, розмір, стоять після означуваного слова); б) неоднорідні ( виражають різні родові поняття).

Відокремлені члени - Це смислове та ритмічно-інтонаційне виділення другорядних членів речення для посилення їхнього значення у семантико-граматичній структурі речення.

Можна трансформувати в підрядну частину складного речення чи в окреме просте речення. Відокремлюються тільки ті другорядні члени, що не мають тісних синтаксичних звязків з словоформами, до яких належать (не відокремлюються, наприклад, прямі додатки).

Означеннями Відокремленими можуть бути непоширені і поширені узгоджені та неузгоджені означення, які у реченні виділяються з смислового боку та інтонаційно. Відокремлення означень залежить від кількох чинників: від категоріальних властивостей означуваних слів і означень, від ступеня поширеності означень, від їхньої позиції щодо означуваного слова тощо.

Відокремлюються у таких випадках: коли означуване слово виражене займенником; дієприкметник і весь зворот у постпозиції, або у препозиції, якщо віддалений; означення у постпозиції, якщо перед означуваним словом вже є означення; неузгоджене, що вживається поряд з узгодженим тощо.

Обставни Відокремлюватися можуть обставини: а) виражені дієприслівниковими зворотами, одиничними дієприслівниками; б) прислівниками та іменниками в непрямих відмінках у таких випадках: можуть відокремлюватися обставини, які уточнюють значення попередньої обставини; обставини з допустовим значенням тощо.

Відокремлені означення та обставини способу дії, міри і її ступеня можуть мати порівняльне значення і приєднуватися до основного речення за допомогою сполучників як, мов, мовби, мовбито, немовбито, наче, наче.

Додатки Відокремлені додатки — це виділені інтонаційно (па письмі — пунктуаційно) відмінкові форми іменників з прийменниками (крім, опріч, за винятком, замість, на відміну від) або прислівниковими сполученнями, що мають значення включення, винятку, заміни. Відокремлені додатки не мають об'єктних значень, не пов'язані з дією як предмет, на який переходить дія або який є результатом дії, і сам термін «відокремлені додатки» також умовний. Не всі граматисти визнають наявність «відокремлених додатків». Слід визнати те, що підстава для виділення їх не стільки внутрішня, смислова, скільки зовнішня.

Вставні і вставлені конструкції Слова, словосполучення, речення, які граматично не пов'язані з членами речення, надають, йому чи окремим його членам різних смислових відтінків, виражають додаткові повідомлення, уточнення.

Не вступають з іншими словами в реченні ні в підрядний, ні в сурядний зв'язок. характеризуються відносною відокремленістю.

За смисловою функцією: а) вставні слова і словосполучення,щ о виражають модальну оцінку: впевненість, невпевненість, передбачення, можливість, вірогідність — безумовно, звичайно; виражають почуття людини у зв'язку з повідомленням : радість, здивування, співчуття, застереження тощо — на щастя; привертають, активізують увагу співрозмовника — чуєте, знаєте; вказують на джерело повідомлення — як кажуть; допомагають упорядкувати думки, пов'язати їх між собою — по-перше, зрештою; виражають емоційність вислову, підкреслюють експресивність — пробачте, легко сказати . Пов'язуються переважно з загальним змістом усього речення, суб'єктивне ставлення мовця до висловленої думки.

б) вставлені конструкції не мають модальних значень, не вказують на джерело повідомлення, на зв'язок та послідовність думок тощо. Вставлені конструкції роблять лише побіжні зауваження, додаткові повідомлення, які доповнюють, уточнюють зміст усього речення чи окремого його члена, а у зв'язку з цим вони не можуть починати речення, тому переважно стоять у середині, в кінці. З основним реченням граматичного зв'язку не мають. Це бувають окремі слова, словосполучення, прості і складні речення. Вони приєднуються до основного. Головою в такт мелодії кивав (Це взагалі була його питома риса)... (Рил.).

Звертання Слово або сполучення слів, які називають того (що) — особу, предмет, до яких звернена мова, називається звертанням.Основна функція — привертати увагу того, до кого звертаються, до повідомлення, тому у ролі звертань часто вживаються імена, прізвища, назви осіб за спорідненістю. Виражається кличним відмінком у формі однини чи множини. За формою вираження звертання поділяються на непоширені і поширені. Можуть утворювати синонімічні ряди.

Реченням, ускладненим звертаннями, властивий різний ступінь напівпредикативності. Мінімальний ступінь напівпредикативності мають інтерпозиційні звертання, виражені іменником без супровідних залежних слів: Чого ти, сину, став такий смутий. Своєрідний тип звертання становлять вокативні (звертальні) речення, які, називаючи адресата, передають модальне або емоційно забарвлену думку — оклик, незадоволення, обурення, скаргу, радість, прохання, докір, переляк, заборону тощо: Лукашу!.. Ані руш! - оклик; Ех, ти, Векша, Векша! Що ж ти так!... — осуд.

27. Складне речення як синтаксична одиниця. Основні класифікації складних речень. Поняття про складносурядне речення, його структурно семантичні типи. Розділові знаки у складносурядних реченнях. Складне речення — речення, що складається з двох і більше предикативних одиниць, які становлять семантичну, структурну й інтонаційну єдність. Характеризується сукупністю ознак: 1) поліпредикативність; 2) особлива структурна схема; 3) семантична й інтонаційна цілісність, завершеність.

Поліпредикативність складного речення полягає в тому, що воно складається з двох чи кількох предикативних одиниць, організуючих центрів, які співвідносяться з простими реченнями, поєднаних в єдине ціле. Складне речення, що складається з двох предикативних одиниць, називається двокомпонентним, або двочленним.

Структурна схема, яка проявляється в тому, що складне речення у порівнянні з простим має своєрідну структурну організацію. На відміну від простого складне речення будується не із слів і словосполучень, а із предикативних одиниць, своєю будовою подібних до простого речення, хоч загалом і відмінних від нього, які розташовуються у складі складного речення за певною схемою.

Третя ознака складного речення — семантична й інтонаційна цілісність, завершеність — виявляється у тому, що частини складного речення на відміну від простих речень не є самостійними і не мають семантичної й інтонаційної завершеності, а своїм змістом та інтонаційно зливаються в одне ціле. Предикативні частини, що входять до складного речення, набувають повного семантичного оформлення лише у складі всього речення, а взяті окремо, вони звичайно не характеризуються семантичною завершеністю. Тільки складне речення в цілому, характеризуючись семантичною завершеністю, має і свою інтонацію завершеності, інтонацію кінця, що зосереджується на кінцевих словах останньої предикативної частини.

Засоби поєднання частин складного речення

Основними засобами зв'язку предикативних частин в межах складного речення є інтонація і сполучникові засоби (сполучники і сполучні слова).

Сполучники підрядності і сполучні слова вказують на залежність однієї предикативної частини від іншої, у сполучниках сурядності така вказівка відсутня.

Розрізняють ще один різновид складних речень — складні речення з ускладненою синтаксичною структурою, або складні синтаксичні конструкції, які звичайно є багатокомпонентні, багаточленні. До них відносять, складні речення з кількома сурядними чи підрядними частинами, багаточленні безсполучникові складні речення та комбіновані.

Інші критерії класифікації. З погляду можливості/неможливості продовження деякі вчені розрізняють СР відкритої (при бажанні можуть бути поповнені новими предикативними одиницями. наприклад, складносурядні речення з єднальними і розділовими сполучниками) і закритої структури (не підлягають. наприклад, складносурядні речення з протиставними сполучниками).

Складне речення утворюється з двох або й більше предикативних одиниць, які об'єднані між собою за принципом рівнозначності в єдине семантичне, граматичне й інформаційне ціле сполучниками сурядності та іншими граматичними засобами

Ознака № 1 – сурядний зв'язок. Кожна з предикативних одиниць виступає як відносно самостійна, зберігає значення окремого повідомлення і відносну синтаксичну незалежність. Щоправда, лише перша з цих одиниць будується більш-менш цілісно, а друга й наступні у своєму лексичному складі зумовлені включенням їх в єдине ціле з першою.

№ 2 є те, що вони свої предикативні частини поєднують між собою сполучниками сурядності, які завжди знаходяться тільки між цими частинами, не належачи жодній з них, а складно-сурядному реченню в цілому. Цим складносур суттєво відрізняються від складнопідрядних, в яких сполучник чи сполучне слово належить підрядній частині і при зміні порядку структурних частин завжди переміщується разом з нею.

№ 3 ніколи один з компонентів (предикативних одиниць) не може знаходитися у середині іншого.

Засоби поєднання предикативних частин складносурядних речень

Інтонація складається із мелодики звучання, інтенсивності, темпу мовлення, пауз. Може бути перелічувальною, протиставно-зіставною, градаційною, розділовою. Пов'язувати окремі різновиди інтонацій з конкретними типами складносурядних речень не можна, бо те саме речення може інтонуватися по-різному.

Сполучники: єднальні, протиставні і розділові, а серед перших ще й окремі підрізновиди — приєднувальні і пояснювально-приєднувальні. Класифікація сполучників звичайно лежить і в основі класифікацій складносурядних речень, бо вона є не тільки засобом поєднання в них предикативних одиниць, а й засобом виявлення взаємовідношень між предикативними частинами цих речень.

Порядок предикативних одиниць може бути як сталим, незмінним, що вказує на логічну послідовність розвитку дій у різних частинах (розійдуться тумани, і на світі буде ясно), на поступове розгортання дій у часі (тепер вишні цвітуть, а далі й мак красуватиметься); так і відносно вільним, коли дії усіх складових частин відбуваються водночас.

Класифікація складносурядних речень

Залежно від сполучників виділяється: 1. з єднальними і(й), та, та й, ні ... ні, як ... так, за допомогою яких виражаються власне єднальні, єднально-перелічувальні, єднально-поширювальні (Весела душа моя, І світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне), єднально-наслідкові (пан прогнав його, і тепер Ґудзь вештається). 2. з приєднувальними та й, ще й, також, причому, при тому, при цьому; 3. з пояснювально-приєднувальними тобто, себто, а саме, як-то; 4. з зіставно-протиставними а, але, та (але), проте, однак, зате, так та градаційними не тільки ... а й, не лише ... а й, не тільки ... алей, не лише ... але й;5. з розділовими або, чи, а чи, чи ... чи, то ... то, чи то ... чи то, не то ... не то.

Розділові знаки. Між простими реченнями (предикативними частинами), що входять до складносурядного, звичайно ставляться коми: Теп­ло було, й вишні цвіли рясно (Марко Вовчок).

Не ставиться кома між двома частинами складного речен­ня, з'єднаними одиничним сполучником (й), та, або, чи (= або), якщо:

а) обидві частини мають якесь спільне слово — член речення, внесення або видільні частки тільки, лише (таке слово завжди стоїть на початку всього речення): Зрідка пробіжить тут заєць або спишіться на кручі вовк (А. Шиян). Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася (А. Головко). Тільки коники сюрчать та перепел іноді підпадьомкає (В. Козаченко); щоправда, іноді буває важко визначити, чи таке слово стосується обох частин або лише першої, як, скажімо, у реченнях На світанку Юрій Дзвонар ударив у великий дзвін(,) і скрізь у селі заворушилися люди (М. Стельмах). Біля ніг її плещешься море(,) і, мов питаючи в тривозі одна одну про щось найголовніше в світі, хвиля хвилю доганяє (О. Довженко);

б) це речення питальне, спонукальне або окличне: Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе! (М. Рильський). Надіє! Надіє!.. О хто тебе ніжно на грудях не грів і хто за тобою орлом не летів? (О. Олесь).

Тире ставиться між двома частинами складносурядного ре­чення, якщо друга частина виражає висновок, наслідок, рап­товість, несподіваність і вимовляється з помітним піднесен­ням тону: Дощ пройшов — і Київ зеленіє (М. Рильський).

Крапка з комою ставиться між двома частинами складно-сурядного речення, якщо в них є свої розділові знаки або ці частини далекі за змістом: Встала й весна, чорну землю сонну розбудила, уквітчала її рястом, барвінком укрила; і на полі жайворонок, соловейко в гаї землю, убрану весною, вранці ють (Т. Шевченко).