Питання до заліку з географії

1. Дати визначення поняттю «країна», «держава»

Краї́на — визначена територія, що становить єдність з погляду історії, природних умов, населення (спільноти людей, що проживають на цій території), що в політико-географічному відношенні мусить мати державний суверенітет. Інколи термін вживається як синонім терміну держава.

Поняття держа́ва можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством.

1) Держава — здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.

2) Держава — це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.

.

2. Дати характеристику видів територій

Виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;

2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

3.Охарактеризувати форми державного правлівння

Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

Президент — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

— парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

— президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;

— президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

— уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

— парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

— посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

— уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

4. Охарактеризувати форми територіально-адміністаривного устрою

За республіканського ладу законодавча влада належить парламенту, виконавча - уряду. Розрізняють президентські й парламентські республіки. У перших президент очолює уряд і має доволі значні повноваження (США, деякі країни Латинської Америки, які взяли собі за взірець форму правління США). У парламентських республіках роль президента менша. Уряд тут очолює прем'єр-міністр (Індія, Німеччина, Італія та ін.). Суто парламентськими республіками, де президента немає взагалі, можна назвати Канаду та Австралію.

За формами адміністративно-територіального устрою всі країни світу поділяють на унітарні й федеративні. Унітарна держава є єдиним цілісним утворенням, що складається з адміністративно-територіальних одиниць (областей, провінцій, районів тощо), які чітко підпорядковані центральним органам влади. Унітарні держави мають єдину конституцію і єдину ієрархічну систему державної влади. Області, провінції, райони мають лише органи виконавчої влади. Вони не наділені жодними законодавчими функціями. У наш час, коли ефективність державного управління стає одним із головних чинників ефективності функціонування самої держави, більшість країн світу є унітарними. Така форма адміністративно-територіального устрою вважається найбільш ефективною і життєздатною. До унітарних держав належать Японія, Франція, Італія, Греція, Польща, Естонія, Угорщина та ін.

Федеративні держави мають у своєму складі самоврядні території (республіки, штати, землі, області, краї, кантони тощо). Ці території хоча і входять до складу єдиної союзної держави, проте мають досить значну автономію. їм притаманні деякі ознаки незалежних держав - власна конституція, парламенти, президент тощо. До федеративних держав належать переважно великі багатонаціональні держави - Росія, Бразилія, Індія, США, Нігерія, Канада та ін.

Конфедерація є юридичним об'єднанням суверенних держав, яке створене з метою забезпечення їхніх загальних інтересів і реалізації спільних проектів (Швейцарський союз). Конфедерація створює центральні органи влади, які володіють повноваженнями, делегованими їм державами - членами союзу. Правовою основою конфедерації є договір. При федеративному устрої такою основою є конституція.

4. Охарактеризувати економічно розвинуті країни.

Країни з розвинутою економікою, або промислово розвинуті країни закріпили своє панівне становище в міжнародній економіці. Це країни, які мають тривалу історію розвитку ринкової економіки, високі (рідше - середні) доходи на душу населення, стійкі фінансові ринки, широку і різноманітну структуру економіки, включаючи сектор обслуговування, значні експортно-імпортні можливості тощо. Їх вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил, інформаційних технологій, інтенсивний тип відтворення економіки, зрілі відносини підприємництва і конкуренції, високі стандарти життя й добробуту. Більшість з них вступили в постіндустріальну стадію суспільного розвитку.

До цієї групи країн належать:

а) головні економічно розвинуті країни ("Велика сімка" - Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія); б) "малі" економічно високорозвинуті країни Західної Європи - Австрія, Бельгія, Данія, Ісландія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція; в) країни "переселенського типу" - Австралія, Ізраїль, Нова Зеландія, ПАР (у минулому разом із Канадою розвивалися як "білі" домініони Великобританії); г) західноєвропейські країни середнього економічного розвитку - Греція, Іспанія, Ірландія, Португалія; д) європейські "держави-карлики" (до цього типу країн їх можна відносити умовно). При порівнянні національних економік розвинутих країн використовується комплекс "стандартних" значень макроекономічних показників, до якого, наприклад, належать: зростання ВВП - від 2-3% і вище; рівень інфляції - 4-5% на рік; дефіцит державного бюджету - до 9,5% ВВП; позитивне сальдо платіжного балансу країни.

Промислово розвинуті країни мають багато спільного в генетичному й функціональному аспектах.

По-перше, в соціально-економічному плані розвиток господарств цих країн базується на капіталістичному способі виробництва, і, незважаючи на соціалізацію власності, її приватна форма була й залишається вихідною.

По-друге, розвинуті країни характеризуються високим рівнем економічного розвитку. Реалізація визначальної мети виробництва в умовах конкуренції - отримання прибутку - спонукає до впровадження нової техніки та підвищення продуктивності праці, що, у свою чергу, призводить до здешевлення продукції, розширення ринків збуту, стимулює зростання обсягів виробництва та економіки в цілому. Порівняння продуктивності праці у промислово розвинутих країнах та в країнах з перехідною економікою, і в країнах, що розвиваються, вказує на величезне відставання двох останніх груп країн.

По-третє, соціально-економічну зрілість промислово розвинутих країн відображають кардинальні зміни соціальної структури суспільства порівняно з іншими групами країн, а саме зростання чисельності та ролі середнього класу, підвищення якості людського капіталу, а також частки зайнятих інтелектуальною працею тощо.

Для розвинутих країн є характерними: розвинуте ринкове господарство; домінуюче становище в міжнародній економіці, яке надає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг власні й імпортовані ресурси; зміщення центру ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки; найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку; випереджальний постіндустріальний розвиток, експансія УІ технологічного укладу та нової економіки.

Економічна політика розвинутих країн справляє визначальний вплив на стан та динаміку міжнародної економіки, основні напрями її науково-технічного розвитку і структурної перебудови.

6. Охарактеризувати середньорозвинуті країни

Йдеться про групу країн, в яких сформувався сучасний механізм ринкової економіки, але їх господарство має економічні показники поки що скромніші, порівняно з економічно розвинутими країнами, і не до кінця сформовані господарські структури. Серед них розрізняють дві підгрупи країн. Перша - країни , що із запізненням стали на шлях капіталістичного розвитку. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Всі вони віддавна відігравали важливу роль у світовій історії, перші три навіть мали в свій час могутні колоніальні імперії. Однак, їх розвиток деякий час стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Втім, незважаючи на скромніші економічні показники, протягом останніх десятиліть саме тут відбуваються найбільш динамічні процеси економічної перебудови. Ці країни все більше інтегруються до загальноєвропейських економічних структур.

Друга підгрупа - країни нової індустріалізації. На сході Азії це - Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.; в Латинській Америці - Мексика, Аргентина, Уругвай, Бразилія, Чилі. В цих країнах ідуть особливо динамічні процеси перебудови господарства. В азіатських країнах, так званих далекосхідних тиграх (або «драконах»), поштовх прискоренню економічного розвитку дали значні інвестиції американського та японського капіталу, залучення передових технологій промислово розвинутих країн. Дальші успіхи пов'язані із вдало проведеними економічними реформами, в процесі яких створені сучасні організаційно-управлінська та функціонально-галузева структури господарства.

6. Охарактеризувати країни що розвиваються

Кра́їни, що розвива́ються (англ. Developing countries) — країни, в яких дохід на душу населення низький порівняно з доходом у розвинутих країнах, таких, як Сполучені Штати, Японія, Німеччина тощо . В країнах, що розвиваються, населення має погане здоров'я, низький рівень писемності, непридатне житло і убоге харчування.

Країни, що розвиваються, – це сукупність держав, які об’єднані історико-географічними особливостями формування, певною спорідненістю господарського, соціально-культурного і політичного життя, подібністю положення у глобальному суспільному просторі, спільністю проблем і тенденцій розвитку.

Одна з важливих особливостей сучасного світового розвитку – зростання ролі і значення в ньому цієї групи країн. Соціально-економічний розвиток названих країн позначається на глобальних тенденціях, а їхні проблеми впливають на більшу частину людства, а отже, майбутнє суспільства залежатиме від того, якими будуть ці країни у ХХІ ст.

На жаль, в Україні не склалися сприятливі передумови для наукових суспільно-географічних досліджень країн, що розвиваються. Сучасні наукові дослідження цих країн торкаються здебільшого історичних та економічних аспектів. Сьогодні цією проблематикою активно займаються на Заході і в Росії. Значну увагу країнам, що розвиваються приділяє ООН. При цій організації створено спеціальні комісії, які займаються дослідженнями політичних, економічних, соціальних та екологічних проблем у зазначених країнах.

Актуальність дослідження країн, що розвиваються, пов’язана ще й з тим, що в умовах глобалізації та інтеграції України у світове господарство потрібні сучасні наукові знання про суспільно-географічні процеси в цих країнах. Ефективна співпраця України з країнами, що розвиваються, її безпосередні наслідки і подальші перспективи тісно пов’язані з масштабами наукових досліджень. З огляду на це постає завдання окреслити напрями наукових досліджень, на підставі нових закономірностей розвитку в умовах глобалізації всієї спільноти країн.

Країни, що розвиваються, – складний об’єкт наукового пізнання, що зумовило міждисциплінарність досліджень, у яких суспільно-географічні аспекти посідають особливе місце.

Країни, що розвиваються, іноді розглядають у рамках окремих географічних регіонів. Так, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) виділяють 22 країни, що розвиваються, в Латинській Америці і Карибському басейні - 34, на Середньому і Близькому Сході - 16, у Південній Азії - 8, в Африці - 52 країни.

6. Назвати найбільші міжнародні організації

У світі функціонує близько 4 000 міжнародних організацій, що розв'язують проблеми збереження миру на Землі, міжнародного політичного та економічного співробітництва, соціальної опіки тощо. Розрізняють загальнополітичні (ООН, Рада Європи, Європейський парламент, Співдружність Незалежних Держав та ін.) та с п е ц і а л ь н і (Європейський Союз, НАТО та ін.) організації.

Організація Об'єднаних Націй. ООН належить головна роль серед міжнародних організацій. Її було створено з метою збереження миру на Землі та для контролю над міжнародною безпекою і розвитком співробітництва між державами. Статут ООН розроблений на конференції представниками СРСР, США, Великої Британії, Китаю і набув чинності з 1945 р. ООН має головні органи: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і соціальну раду, Раду з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат. До них входять комітети і комісії, заклади і організації, в яких розглядаються питання і проблеми світової політики, економіки, екології, права тощо

Європейський Союз (ЄС). ЄС - «Спільний ринок» - друга за значенням міжнародна організація, яка існує з 1958 р. (в 1991 р. її назва «Європейське економічне співтовариство» змінена на «Європейський Союз») і об'єднує європейські країни (мал. 8). Її мета - створення спільного ринку товарів, капіталів і робочої сили скасуванням митних кордонів. Країни, які входять до ЄС, виробляють спільну погоджувальну політику стосовно розвитку промисловості, енергетики, сільського господарства, транспорту, зовнішньоекономічної діяльності тощо. Штаб-квар-тира розміщена у Брюсселі (Бельгія). З 2002 р. 12 країн ЄС (Бельгія, Німеччина, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія) змінили власну валюту на єдину — євро, утворивши зону євро

Співдружність Незалежних Держав (СНД). СНД - політична міжнародна організація, яка утворилася після розпаду СРСР у 1991 р. До її складу увійшли 12 незалежних держав — Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Таджикистан, Киргизстан, Казахстан, Узбекистан, Туркменистан — колишні республіки Радянського Союзу. Мета створення цієї організації — координація дій у валютно-фінансовій та економічній сферах, розв'язування національних проблем, збереження територіальних кордонів, інтеграція країн — членів СНД у світову економіку шляхом створення регіонального ринку. Штаб-квартира СНД розташована в Мінську (Білорусь).

Організація країн «Великої сімки». Це організація постіндустріальних країн, які об'єдналися для проведення щорічних економічних нарад. Ви вже знаєте, що до країн «Великої сімки» належать: СІЛА, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада. На нарадах, у яких беруть участь і представники ЄС, розглядають глобальні економічні проблеми людства і вузькоспеціалізовані проблеми внутрішніх ринків держав.

Організація Північно-Атлантичного договору (НАТО). НАТО — військово-по-літичний союз, який створений у 1949 р. на основі договору між 12 країнами (США, Канада, Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Франція, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія, Португалія) після завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури. У1952 р. до договору приєдналися Греція і Туреччина, ще пізніше — Німеччина (1955 р.), Іспанія (1982 р.) Польща, Угорщина і Чехія (1999 р.). Зацікавлені у вступі до НАТО — Албанія, Болгарія, Латвія, Литва, Македонія, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія.

Договір зобов'язує кожну державу— члена НАТО взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов'язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному можливість користуватися перевагами спільної безпеки. Від членів НАТО вимагається також утримуватися від будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать.

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Це міжнародна організація, яка об'єднує 24 розвинуті країни світу. Вона створена в 1961 р. з метою кшрдинації економічної політики країн — членів ОЕСР і погодження програми допомоги країнам, що розвиваються. Штаб-квартира розміщена в Парижі (Франція).

Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК). Ця організація створена в 1960 р. До її складу входять:Алжир, Іран, Ірак, Венесуела, Катар, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія, Еквадор, Габон, Індонезія, Лівія, Нігерія. Видобуток нафти цими країнами становить понад половину світового. Майже 90% її експортується. Організація координує дії країн — членів ОПЕК з видобутку, експорту та умов торгівлі нафтою, встановлює ціни на нафту на світовому ринку. Штаб-квартира розташована у Відні (Австрія).

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Ця організація заснована в 1967 р. До її складу входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней. Головна мета створення АСЕАН - економічне, соціальне, політичне і культурне співробітництво країн-членів. Асоціація розв'язує проблеми збереження миру і стабільності в Південно-Східній Азії. Штаб-квартири розташовані в Бангкоку (Таїланд) і Джакарті (Індонезія).

Організація американських держав (ОАД). Організація заснована в 1948 р. і об'єднує ЗО країн Америки. Вона створена для зміцнення миру та безпеки в цій частині світу, розв'язування спірних питань, запобігання конфліктам, погодження політичних, економічних та правових рішень. Штаб-квартира розташована у Вашингтоні (СІЛА).

Організація африканської єдності (ОАЄ). Організація створена в 1963 р. Вона об'єднує майже всі країни Африканського континенту. Має на меті розвиток політичного, економічного, наукового і культурного співробітництва між країнами Африки, зміцнення миру, знищення всіх видів колонізації, захист незалежності й суверенітету і територіальної цілісності країн. Штаб-квартира розташована в Аддис-Абебі (Ефіопія).

Це приклади найбільших і найважливіших міжнародних організацій, метою яких є збереження миру, розв'язування економічних, політичних, соціальних та інших проблем. Водночас у світі існує велика кількість військових і вузькоспеціалізованих міжнародних організацій, які сприяють вирішенню різних світових проблем.

6. Дати характеристику демографічних процесів на Україні

З усіх тенденцій, характерних для демографічних процесів, що відбуваються в Україні, слід виділити, на погляд автора, ту з них, яка особливо впливає на економіку і безпеку країни та її міжнародний імідж. Мова йде про тенденції стрімкого зменшення чисельності населення (дивись табл.1.). При цьому найбільш тривожним чинником такого зменшення є не тільки еміграційні потоки і відносно низька народжуваність, а також висока смертність громадян, в основі якої лежить погіршення їх здоров’я.

Саме факторам еміграції та погіршенню громадянського здоров’я треба приділити особливу увагу, вивчаючи демографічні процеси в Україні з метою виявлення глибинних причин такої ситуації і пошуку шляхів її покращення. Маючи на увазі, що обидва фактора є наслідком діючої системи управління державою, треба шукати суттєві можливості стратегічних змін саме в цьому напрямку.

Наприклад, аналізуючи зменшення населення за рахунок еміграції, треба відмітити, що в історичному ракурсі масові еміграційні процеси в Україні відбувалися неоднозначно і, як правило, були пов’язані з великими історичними подіями. Характерним у цьому відношенні було й ХХ ст., коли хвилі масової міграції було зумовлені Жовтневою революцією, другою світовою війною, розпадом СРСР. І, якщо перші дві хвилі можна вважати в якійсь мірі примусовими, то еміграційна хвиля після 1991 року є добровільною (у пошуках кращої долі).

Таблиця 1.

Роки	Чисельність населення (в тис. мешканців)	Різниця
1990	52,025	-----
2005	46,958	5067
2006	46,667	291,0
2007	46,365	302,0
2008	46,144	221,0
2009	45,983	161,0
2010	45,796	187,0

За приблизними підрахунками за період становлення суверенної України за кордон виїхало до 3 млн. чоловік (за науковою статистикою) у пошуках роботи. Велика кількість з них виїхала туди на постійне місце проживання. Загрозливим для країни є також явище, яке пов’язане з бажанням значної частини українських старшокласників і студентів працювати і жити за кордоном.

Зусиллями вітчизняних вчених у останні роки досліджувались теоретичні засади міграційних та етнодемографічних процесів, розвиток міграційних процесів населення України, вплив міграції на соціально-демографічний розвиток, міграція у системі чинників етнічного розвитку, прогнозування міграційної ситуації в Україні, інформаційне забезпечення аналізу міграцій і етнічного складу населення та ще багато інших важливих питань [1], [2]. Наприклад, в останні роки з’явилися праці, де висвітлюються проблеми напливу мігрантів з країн Азії, Африки, Близького та Середнього Сходу та інші [3]. Окремо слід відзначити найактуальніші у теперішній час для нашої країни дослідження, що пов’язані з питаннями трудової міграції в регіональному аспекті [4], а також у зв’язку з розширенням ЄС [5], [6].

У той же час недостатньо уваги приділяється до досліджень чинників деструктивних еміграційних процесів в Україні, які б надали наукову основу для конструктивних управлінських змін ситуації в країні на краще.

У зв’язку з цим автор вважає, що дослідження конкретних причин масової еміграції населення слід починати, спираючись на тезу: "Щасливі країну не покидають" (винятком може бути вдалий брак із закордонним партнером).

У цьому відношенні особливий інтерес представляють напрацювання Е.Уайта з університету Лестера, який в 2006 р. провів специфічне дослідження. Він спробував визначити найщасливіші і най нещасливіші країни світу. Свої дослідження він побудував на опитуванні 80 тис. людей з 178-и країн і сотні досліджень міжнародних організацій, в тому числі ООН і Всесвітньої організації охорони здоров’я. Е.Уайт створив Всесвітню карту щастя, на якій представлено рейтингові показники усіх країн. Найнещасливішими країнами за даними цього дослідження є Бурунді, Зімбабве і Конго. Україна і Молдова очолюють останню п’ятірку – відповідно 174-е і 175-е місця (більш детальніше про це див.: дисертаційне дослідження А.Л.Баланди "Соціальні детермінанти національної безпеки України: теорія, методологія, практика", с.257-258).

Характерно, що наведені дані Е.Уайта майже корелюють з результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології, які були представлені в 2006 р

10. Дати визначення поняттю «демографічний вибух» Приклади держав.

Від найдавніших історичних епох і до початку ХІХ ст. населення світу не перевищувало 1 млрд. людей. Потім відбулося неймовірне: кількість населення Землі почала збільшуватись фантастичними, вибухоподібними темпами. Приблизно через 100 років після досягнення мільярдного рівня (близько 1930 р.) воно подвоїлось і досягло 2 млрд., а 40 років потому (1960 р.) - 3 млрд. Саме в цей період виникло поняття "демографічний вибух". З'явились песимістичні прогнози перенаселення планети. Наступні роки лише підтвердили цей прогноз: У 1975 р. населення світу уже складали 4 млрд. людей. Цілком зрозуміло - якщо зростає кількість населення, значить, зростає потреба у продуктах харчування, одязі й інших товарах соціального значення, в нових землях, у великих кількостях палива, металу, транспортних засобів. А це, в свою чергу, призводить до значного посилення навантаження на екологічну систему планети. В цьому й полягає демографічна проблема.

У бідних малорозвинених країнах дітей народжується забагато, населення деяких подвоюється за 20-25 років, і ці країни не можуть будувати потрібну інфраструктуру, школи, шпиталі, створювати нові місця праці. Країни залишаються бідними з низьким рівнем життя і великою кількістю безробітних.

Розв‘язок питання здається простим: масова еміграція з бідних до багатих країн. Але це тільки в теорії. Насправді ж це дуже важкий процес. Старі європейські країни, а також Японія, не мають багато вільних просторів і не вміють інтегрувати людей іншої раси, культури, мови, поведінки. Вони хочуть або повністю їх асимілювати, що не вдається, або ізолювати в гетто, які є шкідливими і для емігрантів, і для корінного населення. З країн, які були «створені» емігрантами (Австралія, Канада, США), тільки Канада змогла створити багатокультурне суспільство, інтегруючи людей різного походження, які, одначе, зберігають свою культурну спадщину. США вже будують величезну стіну на кордоні з Мексикою, щоб зупинити мільйони нелегальних емігрантів. Пробують робити подібне і деякі країни Європейського Союзу, щоб зупинити нелегалів, бо для африканців і багатьох азіатів ЄС є дуже привабливим, хоча навіть для деяких з тих, що дійдуть до ЄС, не загинувши дорогою, життя в Європі часто стає кошмаром.

11. Дати визначення поняттю «демографічна політика» Приклади держав.

ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА – сукупність програмних настанов, соціально-значимих цілей, рішень тих чи інших суб’єктів політичної діяльності, направленої на регулювання чисельності обумовлених соціальних спільностей людей, того чи іншого економічно-географічного регіону.

Демографічна політика може мати ряд аспектів: вона може бути направленою на охорону стабільної чисельності народонаселення, на його ріст, чи на запобігання значного збільшення чисельності народонаселення.

Демографічна політика, в зв’язку з цим, включає засоби, що стимулюють народжуваність тими чи іншими соціально-економічними факторами, чи направлені на скорочення народжуваності.

РОЗВИНУТІ ДЕРЖАВИ в силу особливостей їх соціально-економічного розвитку раніше інших зіткнулися з рішенням демографічних проблем, викликаних, в першу чергу, тривалим падінням народжуваності їх населення. Так, США займають одне з перших місць по наявності бездітних сімей. У скандинавських державах також відмічається падіння народжуваності. На кожну жінку в розвинутих державах припадає у середньому 1,9 дитини /нульовий приріст/, в той час як у 1970 році було 2,5 дитини. В Англії, Швеції, Норвегії, Фінляндії він дорівнює 0,2%. В Австрії, Данії, Італії цей коефіцієнт дорівнює 0.

Тому саме в цих державах вперше було вироблено засоби, призначені подіяти на розвиток процесів народонаселенні. Паралельно з падінням народжуваності тут відбувалися глибокі соціальні зміни, в контексті яких переглядались минулі уявлення про демографічний розвиток.

Сьогодні розвинуті держави розробляють політику соціальної адаптації, що визнається західними вченими найбільш перспективною формою демографічної політики. Ідея соціальної адаптації, тобто, пристосування до змін у демографічних тенденціях, має сьогодні багато прихильників у Німеччині, Нідерландах, Швеції. Соціально-економічні фактори, що впливають на рівень народжуваності, існують в багатьох державах. У розвитку системи таких заходів держави Західної Європи значно випереджають Північну Америку.

12. Дати визначення поняттям «урбанізація», «субубанізація».Приклади

Урбаніза́ція — це зростання ролі міст в розвитку суспільства, який супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення.

За підрахунками спеціалістів економічні втрати від хвороб урбанізації, перш за все шуму, стресу, забруднення, перевищують втрати від страйків

Сучасна урбанізація як всесвітній процес має три спільні риси, характерні для більшості країн.

Перша риса — швидкі темпи зростання кількості міського населення.

приклад: У 1800 р. в містах проживало близько 14 % населення світу, у 1950 р.— 29 %, а в 1990 р.— 46 %. У середньому міське населення щороку збільшується приблизно на 50 млн. чоловік.

Друга риса — концентрація населення і господарства в основному у великих містах. Це пояснюється насамперед характером виробництва, ускладненням його зв'язків з наукою, освітою. Крім того, великі міста зазвичай повніше задовольняють духовні потреби людей, краще забезпечують достаток і різноманітність товарів і послуг, доступ до сховищ інформації.

приклад: На початку XX ст. у світі налічувалося 360 великих міст (із населенням понад 100 тис. мешканців), у яких проживало тільки 5 % усього населення. Наприкінці 80-х рр. таких міст було вже 2,5 тис., а частка їх у світовому населенні перевищила ¼. У Радянському Союзі, за переписом 1959 р., великих міст було 148, а за переписом 1989 р.— близько 300. 3-поміж великих міст прийнято окремо виділяти найбільші міста-«мільйонери» з населенням понад 1 млн. мешканців. На початку XX ст. їх було всього 10, на початку 80-х рр.— понад 200.

Третя риса — «розповзання» міст, розширення їхньої території. Для сучасної урбанізації особливо характерний перехід від простих до групових форм міського розселення — від звичайного «точкового» міста до міських агломерацій — компактних територіальних угруповань міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій стають переважно столиці, найважливіші промислові і портові центри.

[ред.]

Рівні і темпи урбанізації

Незважаючи на спільні риси, урбанізація в різних країнах і регіонах має певні відмінності, зокрема неоднакові рівні і темпи. За рівнем урбанізації всі країни світу можна поділити на три великі групи. Але основний вододіл проходить між більше і менше розвинутими країнами. У розвинутих країнах рівень урбанізації в середньому становить 72 %, а в країнах, що розвиваються,— 32 %. Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У наші дні міське населення в країнах, що розвиваються, зростає в 3 рази швидше, ніж у розвинутих. На них тепер припадає 1/6 усього щорічного приросту міських мешканців.

Субурбаніза́ція(від лат. sub — під, біля та лат. urbanus — міський), іноді Руралізація — процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, унаслідок чого формуються міські агломерації.

Характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами — центрами агломерацій.

13. Визначення поняття «міграція». Її види та форми

Міграції — це переселення, переміщення населення, пов'язане зі зміною постійного місця проживання як в межах однієї країни, так і з однієї країни в іншу. Залежно від ознак, за якими їх

класифікують, міграції можуть бути зовнішніми і внутрішніми для даної країни, стаціонарними і тимчасовими (сезонними та маятниковими)1.

Суттєвим є поділ міграцій на зовнішні та внутрішні. Зовнішні міграції — це переміщення населення між країнами, групами країн.

Характеризуючи зовнішні міграції, користуються термінами еміграція (виїзд населення із країни). імміграція (в'їзд населення в країну).

Внутрішні міграції — це переміщення населення в межах тієї чи іншої країни, між її регіонами, населеними пунктами. Найбільш поширеними мотивами міграцій є економічні, соціально-побутові, політичні, релігійні, воєнні чинники, а також стихійні лиха.

Зовнішні та внутрішні міграції населення характеризуються величиною міграційних потоків, складом мігрантів, напрямами міграційних потоків, їх періодичністю.

Залежно від тривалості переміщення населення виділяють qr`v3nm`pms (безповоротну) міграцію (переміщення на постійне або довгострокове місце проживання) і тимчасову (переміщення на відносно короткий строк). Тимчасові міграції включають сезонні і маятникові переміщення. Всі тимчасові міграції населення є поворотними. Стаціонарні і тимчасові міграції можуть бути внутрідержавними і міждержавними.

14. Охарактеризувати класифікацію природних ресурсів

Природні ресурси - компоненти природи, які використовуються (актуальні) або можуть бути використані (потенційні) як засоби виробництва і предмети спо­живання. До природних ресурсів належать: сприятливі кліматичні умови (енергія Сонця, вітру, води), грунти, рослини, тварини, мінеральна сировина, води. Природні ресурси поділяються на мінеральні, енергетичні, водні, земельні, біологічні (рослинні, тваринні), кліматичні, рекреаційні.

Планета Земля має великі водні, рослинні, мінеральні та інші ресурси. Але вони не безмежні. Потреби людини в сировині, паливі безперервно зростають. Про­мислові підприємства використовують воду, сировину, паливо, кисень повітря в зростаючих обсягах. Ступінь використання природних ресурсів визначається не стільки їх природними властивостями, скільки соціально-економічними потребами.

Розрізняють вичерпні і невичерпні природні ресурси. Вичерпні ресурси в свою чергу поділяються на відновлювані та невідновлювані.

До відновлюваних природних ресурсів належать родючі грунти, рослинність і тваринний світ. Під час використання вони безперервно відновлюються самою природою, однак, їх природне відтворення (відновлення родючості грунтів, де­ревної й трав'яної маси, кількості тварин тощо) часто не збігається з темпами використання. Уявлення про невичерпність ресурсів цієї групи все частіше при­ходить у суперечність з дійсністю. Витрата відновлюваних ресурсів (вирубування лісу, вилов риби тощо) починає перевищувати розміри їх природного відтво­рення. Для того, щоб цього не було, треба: а) раціональніше видобувати і об­робляти природні ресурси; б) завчасно залучати в експлуатацію нові невиснажені ресурси і за рахунок цього послабити використання виснажених; в) штучно відновлювати ресурси, що можна робити набагато інтенсивніше, ніж це робить природа; г) відшукувати штучні замінники.

До невідновлюваних ресурсів належить більша частина корисних копалин, їх використання призводить до поступового вичерпання запасів. Тому, щоб їх не втратити, треба розшукувати нові родовища та технічно правильно експлуа­тувати вже знайдені, тобто максимально вилучати цінні речовини з родовищ.

До невичерпних природних ресурсів належать водні та кліматичні. Водні ресурси - води, що використовуються як джерело водопостачання населення, про­мисловості та сільського господарства, а також як джерело енергії. Кліматичні ресурси - сонячна радіація - як джерело світла, тепла та енергії, енергії вітру. Ат­мосферні опади можна відносити до водних та кліматичних ресурсів. Використан­ня невичерпних природних ресурсів не призводить до загального зменшення їх запасів на Землі. Тільки забруднення вод та атмосфери може стати серйозною перешкодою подальшого розвитку виробництва, призвести до погіршення умов життєдіяльності населення.

Мінеральні ресурси після завершення їх розвідки і видобутку, а також біологічні ресурси і навіть вода та повітря стають сировиною для різноманітних галузей господарства. Сировинні матеріали, які використовуються у виробництві, пе­ретворюються вже на економічні ресурси суспільства (інші економічні ресурси -капітал, трудові, інтелектуальні ресурси та можливості менеджменту). Зрештою, використані природні ресурси після певної технологічної обробки постають перед нами у вигляді знарядь та засобів праці і різноманітних матеріальних благ.

Розміщені природні ресурси (а відтак і сировинна база формування економічних ресурсів) на Землі вкрай нерівномірно. Не тільки окремі країни, а й великі регіони різняться за рівнем забезпеченості певними ресурсами.

Але і в тому випадку, коли природних ресурсів у тій чи іншій країні мало, це не означає, що країна приречена на бідність, адже економічні ресурси кожної країни вимірюються не тільки кількістю наявної нафти, газу чи навіть родючих фунтів. Велике значення мають людські ресурси, працездатність населення, рівень його підготовки та майстерності, наявність науково-технічних ідей, досвід менедж­менту і, нарешті, наявність у країні капіталу. Як приклад можна назвати насамперед Японію, яка досягла блискучих економічних результатів, маючи вкрай обмежену природно-ресурсну базу.

14. Охарактеризувати значення для людства нині і в перспективі ресурсів Світового океану.

Океани покривають більшу частину поверхні Землі. На одну людину в середньому припадає більше 311 млн. т води. Моря й океани займають понад 70% поверхні нашої планети, вони впливають на стан атмосфери, є джерелами їжі й корисних копалин. Вони – найпродуктивніші екологічні системи Землі, і забезпечують 80% загальносвітового лову риби. Океан з’явився колискою життя на планеті й у цьому змісті його екологічною першоосновою.

Океан виконує важливу середовищно утворюючу функцію. Значення Океану для існування життя на Землі дуже велике й визначається його функціями у формуванні клімату й газового складу атмосфери, у здійсненні кругообігів мінеральних речовин. Океан впливає на формування метеопроцесів. Водна маса низьких широт, у районі тропіків, накопичує тепло, отримане від Сонця, а виникаючі течії переносять його у високі широти. Перерозподіл тепла, у свою чергу, збуджує атмосферну циркуляцію. Обмін тепла між Океаном й атмосферою в остаточному підсумку визначає клімат і погоду.

Велика роль фітопланктону (мікроскопічних рослин, які мешкають на дні морів, океанів і прісних водойм) Світового океану в газовому балансі атмосфери. Він визнаний найважливішим джерелом кисню. Найбільшою проблемою сучасності, є порушення глобального циклу вуглецю за рахунок антропогенних впливів. Майже половина вуглекислого газу антропогенного походження, що надходить у біосферу, поглинається живою речовиною Океану. Роль Світового океану в житті людства багатозначна. Він виконує середовищноутворюючу, промислову, сировинну, рекреаційну, транспортну й інші функції. Значення й функції світового океану представлені на схемі.

Розглядаючи значення Світового океану, слід відзначити промислове природокористування – рибальство й морський промисел, щорічний доход від якого перевищує 55 млрд. доларів. 99% всієї їжі (за вагою) одержують із суши й лише 1% з Океану. Але 1/4 усього тваринного білка, що йде в їжу людства, припадає на частку Океану.

Значні кількості мінеральної сировини втримуються у водах і на дні Океану. ООН, передбачаючи, що ці мінеральні ресурси незабаром можуть стати технічно доступними, створила Міжнародне агентство по морському дну як орган, що контролює видачу ліцензій на розвідку й видобуток корисних копалин й одержання доходу від цієї діяльності.

В умовах світової ресурсної кризи, що насувається у зв’язку з виснаженням багатьох видів невідновлювальних природних ресурсів, мінеральні ресурси океанів видаються перспективними та грандіозними.

Океан має й наукове значення. Саме в ньому відкриті явища планетарного масштабу, вивчення яких допоможе зрозуміти походження й розвиток Землі.

16. Охарактеризувати раціональне і нераціональне природокористування

Раціональне природокористування — використання природних ресурсів в обсягах та способами, які забезпечують сталий економічний розвиток, гармонізації взаємодії суспільства і природного середовища, раціоналізацію використання природно-ресурсного потенціалу, економічні механізми екологобезпечного природокористування.

Раціональне природокористування спрямоване на забезпечення умов існування людства і отримання матеріальних благ, запобігання можливих шкідливих наслідків людської діяльності, на підтримання високої продуктивності природи та охорону і економне використання її ресурсів.

Раціональне природокористування повинно забезпечити повноцінне існування і розвиток сучасного суспільства, за умови збереження високої якості середовища проживання людини. Цього можна досягнути завдяки економічній експлуатації природних умов і ресурсів при найефективнішому режимові їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів розвитку господарства і збереження здоров’я людей.

Нераціональним є таке природокористування, коли вплив людини на природу призводить до знесилення її відновлювальних властивостей, зниження якості і вичерпання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища. Воно може виникнути як наслідок не тільки прямих, але й опосередкованих впливів на природу.

Дотримання принципів раціонального природокористування дозволить розробити заходи з охорони довкілля, відновити порушені взаємозв’язки в екосистемах, запобігати загостренню екологічних ситуацій.

Принципи раціонального природокористування

1.“Нульовий рівень” споживання природних ресурсів.

2.Відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону.

3.Збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання

4.Збереження природно обумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності.

5.Погодження виробничого і природного ритмів.

6.Пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу під час визначення економічної ефективності поточного природокористування

17. Охарактеризувати типи відтворення населення

Аналіз динаміки чисельності населення миру показує, що в більшості європейських країн, а також у країнах Північної Америки в XIX і XX сторіччях рівень смертності населення знизився. В інших державах миру помітне зниження смертності населення почалося лише після розпаду колоніальної системи, тобто головним чином після Другої світової війни. Передумовами зниження смертності були:

♦ загальне підвищення життєвого рівня населення;

♦ поліпшення медичного обслуговування;

♦ проведення профілактичних заходів щодо попередження хвороб, у першу чергу інфекцій.

Таким чином, можна вказати на два характерних типи демографічного переходу до нового типу відтворення:

♦ «класичний», або європейський, тип: перехід від високих рівнів смертності й народжуваності до низького відбувається протягом тривалого часу, причому коефіцієнт народжуваності в більшості випадків перевищує коефіцієнт смертності на величину істотно менше 10%, що веде до вповільнення приросту чисельності населення;

♦ «сучасний» тип: зниження загального коефіцієнта смертності за більше короткі, чим у першому випадку, строки до рівня приблизно 10% при стабілізації або підвищенні значного по величині коефіцієнта народжуваності.

Таке співвідношення рівнів народжуваності й смертності означає швидкий ріст населення: подвоєння його чисельності за період близько 20 років. Заходу щодо регулювання рівня народжуваності в деяких країнах сприяють його зниженню.

Окремі країни характеризуються численними особливостями цих процесів, які часто ускладнюють завдання їхньої класифікації. У цілому країни, що розвиваються, можна віднести до «сучасного» типу демографічного відтворення.

Для ряду країн, що розвиваються, характерні дуже низькі загальні коефіцієнти смертності через «молодий» вікової структури. У той же час рівень половозрастных показників смертності вище, ніж в економічно розвинених країнах Заходу.

Разом з тим іноді проявляється специфічний тип відтворення, коли смертність починає перевищувати народжуваність, a результатом стає коефіцієнт природного руху населення зі знаком мінус (тобто відбувається природне скорочення населення - депопуляция). Тенденції такого роду чітко проявляються в сучасній Росії. Так, якщо з 1983 по 11987 р. щорічне число народжених у Росії досягало 2,5 млн. чоловік, то з 1988 по 1993 р. це число скоротилося до 1,4 млн. чоловік. У підсумку перевищення числа померлих над числом народжених у РФ в 1992 р. склало 220 тис., в 1993 р. - 737,7 тис., а в 1994 р. - 920,2 тис. чоловік. Якщо в 1992 р. середньорічна чисельність населення Росії становила 148,3 млн. чоловік, то вже в 1996 р. вона скоротилася до 147,5 млн. чоловік. За попередніми оцінками дані переписи населення Росії в 2002 р. загальна чисельність населення країни становила близько 145 млн. чоловік.

17. Охарактеризувати зміни на політичній карті світу в кінці 20століття

На сучасній політичній карті світу налічується 236 країн і територій; незалежних, самостійних держав серед них - 194. Політична карта відображає тривалий історичний розвиток людського суспільства впродовж багатьох тисячоліть. Територіальний поділ світу постійно змінюється, тому й політична карта характеризується динамічністю і нестабільністю.

Політична карта є об'єктом вивчення політичної географії, яка є галуззю економічної і соціальної географії, що пов'язана з політологією. Політична географія вивчає формування політичної карти світу та окремих її регіонів, зміни кордонів, особливості державного устрою тощо. Зміни на політичній карті поділяють на кількісні та якісні.

Кількісні зміни відбуваються внаслідок приєднання відкритих земель; територіального поділу у зв'язку з воєнними діями, об'єднанням чирозпадом держав, передачею, купівлею або обміном певних територій; збільшенням чи зменшенням площ суходолу приокеанічних держав.

Політична карта світу постійно змінюється. Виникають і зникають держави, країни, території, змінюються кордони вже існуючих країн, з'являються нові назви. Не постійно на політичній карті була й Україна. Як незалежна держава вона була створена в 1991 р. А до цього Україна була у складі польсько-литовської Речі Посполитої, Австро-Угорської імперії, Російської імперії, СРСР.

Якісні зміни зумовлюються розвитком певної суспільно-економічної формації, виникненням міждержавних політичних союзів та організацій, прийняттям нової форми державного устрою.

17. Дати визначення поняттю «міжнародний поділ праці»

Міжнародний поділ праці: концентрація виготовлення окремих видів товарів у тих країнах, де їх виробництво є економічно вигідним у зв'язку з географічним розташуванням, кліматом та наявністю природних ресурсів, а також ресурсів праці і капіталу;Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнаро́дний по́діл пра́ці — вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва. Процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг. Процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.

Індустріально розвинуті країни посідають провідне місце в міжнародному поділі праці. Особливо активна діяльність транснаціональних корпорацій США та Канади, Японії, Німеччини, Великої Британії, Франції. Країни, що розвиваються, виступають у якості постачальників ресурсів для промислово розвинутих країн.

17. Дати характеристику енергетиці світу

Енергетика - основа розвитку господарства. Вона забезпечує технологічні про­цеси в промисловості, дає тепло і світло людям. Це система галузей, що охоплює паливну промисловість та електроенергетику з їх підприємствами, комунікаціями, системами управління, науково-дослідною базою. Підприємства енергетики ведуть розвідку, освоєння, переробку та транспортування енергоносіїв, виробництво та пе­редачу електроенергії і тепла. Більшість виробничих об'єктів системи знаходяться під контролем одних і тих самих угруповань капіталу. В світовому господарстві ' це великі транснаціональні корпорації.

робота енергетики оцінюється за показниками рівня забезпеченості країн носіями, рівня енергоспоживання в окремих країнах, пропорціями паливно-енергетичного балансу країн і світу в цілому. Як енергоносії людство використовувало мускульну силу, деревину, рушійну енергію Сонця тощо. В наш час основними енергоносіями стали вуглеводи і сполуки (нафта, газ, вугілля) та ядерне паливо. Як альтернативні джерела май­бутнього розглядається енергія Сонця, геотермічна енергія Землі, водень, термо­ядерна енергія.

Енергозабезпечення світу станом на початок 90-х років за розмірами споживання становило 11 млрд тонн умовного палива (т.у.п.) у вугільному еквіваленті.

Найбільші енергоспоживачі: США - 25 % енергоспоживання світу, Росія - близько10 %, Китай - 9 %, Японія - 5,5 %, ФРН - 7,3 %. Енергоспоживання України

(близько 3 %) співмірне з показниками Великобританії, Франції, Канади та Індії.

Споживання енергії в світі особливо швидко зростало в другій половині XX ст. У цей період енергетика розвивалася випереджаючими темпами, енергомісткість виробництва (тобто затрати палива та електроенергії на одиницю продукції) на пер­ших етапах НТР була високою. На межі 80-90-х років темпи приросту енергоспо­живання знизилися - світ ступив на шлях впровадження енергозберігаючих техно­логій, тобто технологій, які забезпечують зниження енерговитрат.

21. Дати характеристику металургії світу.

Чорні та кольорові метали займають провідне місце серед конструкційних металів. Вони широко використовуються в машинобудуванні, будівництві, транспорті й у всіх без винятку галузях сільського господарства, витримуючи гостру конкуренцію збоку пласмас, кераміки, композитів, інших сучасних матеріалів. Та на противагу недалекому минулому нині вже за виробництвом чавуну, сталі і прокату не судять про економічну могутність країни. У деяких економічно високорозвинутих країнах (США, державах європейського співтовариства) намітилася виразна тенденція до зниження виробництва продукції чорної металургії - основи міжгалузевого металургійного комплексу, зате стрімко зростає якість металів.

Функціональним ядром комплексу є чорна і кольорова металургія. Їх комплексний зв’язок грунтується на певній взаємозамінності чорних і кольорових металів у машинобудуванні та будівництві, подібності окремих технологічних процесів при виробництві сплавів, використання цинку для антикорозійного покриття листового заліза тощо.

2.Чорна металургія. Металургійний комплекс включає: видобуток, збагачення й агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд, виробництво чавуну, сталі й прокату, феросплавів, повторне використання металевої сировини, коксування вугілля, виробництво вогнетривів та допоміжних матеріалів для них. Провідна роль у цьому комплексі належить металургійній переробці (чавун – сталь – прокат).

Особливостями розвитку і розміщення чорної металургії в другій половині XX ст. є послаблення її орієнтації на місцеву паливну та сировинну базу. У минулому металургійні заводи будувалися біля вугільних басейнів (Рур, Пітсбург, Донбас, Кузбас, Сілезія) або біля залізорудних баз (Лотарингія, Кривий Ріг, Урал). Ця тенденція зберігається й нині під час освоєння нових металургійних баз (наприклад розміщення металургійних заводів Індії, Бразилії, Китаю), але все більше виникає заводів на шляхах перевезення руд та палива або ж поблизу основних ринків збуту металів (металургія Японії, Республіки Корея, Італії, нові заводи ФРН, Франції, Росії тощо).

Галузі притаманна висока концентрація виробництва. Україна, Росія та Японія за рівнем концентрації виробництва чорних металів випередила низку інших країн. Понад 75( чавуну й 60( сталі у цих країнах випускають підприємствами зі щорічною продуктивністю понад 3 млн т кожне. Для галузі характерне виробниче комбінування Сучасні великі підприємства за своїми технологічними зв’язками з іншими галузями є комбінатами металоенергохімічного профілю.

Надзвичайно важливою передумовою розвитку чорної металургії є забезпеченість необхідними запасами залізних руд. Серед материків важливе місце за запасами залізної руди належить Південній Америці. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилії та у Венесуелі. Руди Бразилії та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50(. Чималі запаси руди є і в Північній Америці. Тут виділябться металогенічні провінції Канадського щита: біля озера Верхнє у США й на півострові Лабрадор у Канаді. У родовищі Месабі вміст заліза - 46-53(. Поряд з цими рудами у районі є чималі поклади низькопробних руд (20-27( заліза й до 50( кремнезему). Розробка руди проводиться переважно відкритим способом. На півострові Лабрадор розробляються залізисті кварцити (30-35( заліза).

Приблизно однакові поклади залізних руд є у країнах Європи та Азії. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн і родовище, пов’язане з Балтійським щитом. Лотаринзькі руди позначені невисоким вмістом фосфору й кремнезему. Руди Швеції високосортні, а в Норвегії вони представлени залізистими кварцитами.

В Азії важливі родовища, пов’язані Індійською платформою (Декан), як за своїми запасами, так і за високою якістю (понад 60( заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок).

Близько 10( світових запасів припадає на країни Африки. Тут виділяються Західна Африка, а також Мавританія, Габон, Ангола, Північно-Західна Африка та Південна Африка. Запаси руди оцінюються у 11,7 млрд т, а вміст заліза - 62(. Збільшення видобутку в країнах, що розвивають, призвело до збільшення частки імпортних багатих руд у споживанні США, Англії, Німеччини, Японії.

Поклади руди у Східній Європі та Китаї оцінюються як понад великі: понад ? світових запасів. Йдеться передусім про Росію, Україну, Казакстан, Китай, КНДР. Чимала частина цих руд містить 30-35( заліза. Тим часом більшість східноєвропейських країн не має достатніх покладів залізної руди, їм доводиться імпортувати до 75( споживання. Переважна частина цього постачання до Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини – припадає на Росію та Україну. В рік в світі видобувається 1 млрд т залізної руди, 40( її експортується. Головні експортери: Австралія та Бразилія (відповідно 150 і 190 млн т).

Висновок: Металургія є важливою галуззю важкої промисловості, однією з основних частин фундаменту всього народного господарства країни. Практично немає такого підприємства, яке у тій чи іншій мірі не використовувало б продукцію чорної металургії, адже чорні метали – це основний конструкційний матеріал для виготовлення засобів та знарядь виробництва, від кількості та якості якого в значній мірі залежать рівень розвитку виробничих сил країни, темпи і масштаби технічного прогресу.

Металургія з повним технічним циклом виробництва є важливим районотворчим чинником, так як її супроводять ряд галузей промисловості, що використовують відходи, які утворюються в процесі виробництва металів. Найтиповішими з них є теплова електроенергетика і металомістке машинобудування. Потреба раціонального використання праці жінок в металургійних районах зумовлює розвиток легкої і харчової промисловості. Крім того, розвиток чорної металургії зумовлює і стимулює зростання виробництва в ряді галузей промисловості, особливо в залізорудній і кам’яновугільній, у видобутку мінеральної сировини.

Значення металургії для економіки країни важко недооцінити. Це пояснюється тим, що чорна металургія не тільки впливає на розвиток усіх без виключення галузей народного господарства країни і є базою їх формування, але й являється важливою експортоутворюючою галуззю і значною мірою визначає експортний потенціал країни.

Крім того, металургія відноситься до виробництва, яке при сучасній технології виготовлення металів сильно забруднює навколишнє середовище. Для цього необхідно впроваджувати на підприємствах металургії найновітніші очисні технології, що да#ють змогу звести до мінімуму промислові відходи і викиди в атмосферу, оздоровити місця надмірної концентрації металургійних підприємств, а також лімітний вплив природних факторів на розміщення об'єктів металургії в регіонах з порів#няно високим рівнем заселення. Для забезпечення максимального очищення стічних вод необхідно також застосовувати багатократну очистку води.

22. Дати характеристику машинобудуванню світу

Машинобудування - система взаємозв'язаних галузей, що виробляють машини і устаткування, і тим забезпечують технічне переоснащення всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, створюють економічний та оборонний потенціал окремих країн. Особливо важливим є внесок машинобудування в прискорення темпів НТР, інтенсифікацію економічного розвитку та підвищення продуктивності праці як за рахунок постійного технічного прогресу в самій галузі, так і з» рахунок забезпечення всіх галузей господарства найновішими знаряддями праці' Для машинобудування характерні особливо велика складність і розгалуженість внутрішньогалузевої структури, широкий асортимент продукції, активна участь У територіальному та міжнародному поділі праці.

У промисловості економічно розвинутих країн на машинобудування, як правй ло, припадає 25-40 % вартості виробленої промислової продукції. Недостатній розвиток машинобудування в країні навіть з високими показниками розвитку інших промислових виробництв - структурний недолік. Усі численні машинобудівні виробництва групують у кілька галузевих об'єднань. Основними з-поміж них є за гальне машинобудування (промислове устаткування, верстати, сільськогосподарські машини та ін.), транспортне машинобудування (автомобілі, літаки, кораблі, рухомий склад залізничного транспорту тощо), електротехнічне й електрон не машинобудування (всі види електроустаткування, різноманітна електронна aпаратура тощо). Дещо поступається цим галузям машинобудування з точної механіки оптики. Особливий сектор становить військове машинобудування. З машинобудуванням тісно пов'язана металообробна промисловість (металоконструкції, побудові вироби тощо) і різноманітні машиноремонтні підприємства. Сучасні тенденції машинобудування пов'язані із значним збільшенням обсягів досліджень та зростанням виробництва в таких наукоємних галузях, як радіоелектроніка, приладобудування, виробництво ЕОМ, офісного устаткування, сучасних засобів зв'язку, роботів, авіакосмічних комплексів.

у світовому машинобудуванні тільки перша десятка країн спроможна виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це США, Японія, Росія, ФРН, Ве­ликобританія та Франція, а також, якоюсь мірою Китай, Канада, Італія та Україна, їх сумарна частка у випуску продукції становить близько 3/4 світового показника, частка машинобудування в структурі промисловості коливається від 25 % (Китай) до 40 % (Японія) за кількістю зайнятих та вартістю виробництва. Машинобудівні фірми саме цих країн - основні лідери світового науково-технічного прогресу.