11. Цивільне законодавство - це система законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які містять цивільно-правові норми.

Структура цивільного законодавствапобудована з нормативних актів, викладених у певній послідовності за критерієм їх юридичної сили.

Структурно цивільне законодавство складається з п'яти видів нормативно-правових актів:

1) Конституція України, яка становить його основу і має найвищу юридичну силу;

2) ЦК України як основний акт цивільного законодавства;

3) інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України;

4) постанови КМ України, які регулюють цивільні відносини;

5) підзаконні нормативно-правові акти, видані іншими органами державної влади України, органами влади АРК у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом.

На сьогодні зберігають чинність і підлягають застосуванню на території України окремі нормативні акти, які були прийняті в період існування СРСР в частині, що не суперечить Конституції України і законодавству України. Цивільно-правові акти СРСР діють на території України, якщо вони не визнані такими, що втратили чинність або не прийшли в суперечність із законодавчими актами України, прийнятими після прийняття Декларації про незалежність (державний суверенітет) України від 16 липня 1990 року № 55-ХІІ127. Отже, чинними є нормативні акти СРСР, які ще не оновлені і не замінені новими. Так, наприклад, зберігають чинність Положення про поставки продукції, затверджені Радою Міністрів СРСР в 1988 р., Інструкції про прийом продукції по якості і кількості, затверджені Держарбітражем СРСР в 1965 р.

12. Дія цивільного законодавства у часі, просторі та за колом осіб.

Дія актів цивільного законодавства у часі визначаєтьсязгідно загальних правил.

А саме, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникають с дня вступу у силу цих актів. Порядок вступу у силу законів і інших нормативно-правових актів на території України визначаються перш за все, Конституцією України (ст. 57, 58, 94, ч. 3 ст. 106, ст. 117).

Згідно ст. 57 Конституції України, закони та інші нормативно- правові акти, як визначають права та обов’язки фізичних осіб, повинні бути доведені до уваги населення у порядку встановленому законом. Недотримання цієї вимоги веде до недійсності відповідного акта. Стаття 94 Конституції України зазначає, що закон вступає у законну силу через 10 днів після дня його офіційного обнародування. Згідно ст. 6.10.3 Регламенту Верховної Ради України офіційним опублікуванням законів і інших актів Верховної Ради України є їх публікація в «Відомостях Верховної Ради України» на протязі 30 днів, а також у газеті «Голос України» на протязі 5 днів після дати прийняття.

Дія актів цивільного законодавства просторі визначаєтьсяч. 6 ст. 4 ГК

України, як встановлює принцип однакового регулювання цивільних відносин на всій території України актами цивільного законодавства.

Але, можливо прийняття законів спеціально для певної території України (наприклад, Закон о статусі столиці). У цьому випадку його дія поширюється лише на вказану в ньому територію.

Дія актів цивільного законодавства за колом осіб виглядає наступним чином: згідно загального правила цивільне законодавство в межах своєї дії поширюється на всіх учасників цивільних відносин.

Але, в декількох випадках виникає проблема вибору норм цивільного законодавства той чи іншої країни, яка пов’язана з виникненням в цивільних відносинах, так званого «іноземного елемента».

Іноземний елемент може мати місце:

-відносно суб’єктивного складу цивільних відносин (один з учасників - іноземець);

-відносно об’єкту цивільного відношення (наприклад, суперечна будівля, яка знаходиться за кордоном);

- відносно місця виникнення (трансформації, припинення) цивільних відносин (наприклад укладення договору за кордоном).

Для врегулювання відносин пов’язаних з участю іноземних елементів приймаються колізійні норми, а саме спеціальні матеріально-правові норми.

Колізійні норми самі по собі по суті не вирішують питання, а відсилають к тим чи іншим нормам внутрішнього законодавства. До колізійних норм входить два елемента: 1) об’єм норми (характеристика норм, до яких вона приймається) і 2) прив’язка (вказання на закон, який належить для приймання к даному виду відносин).

Спеціальні матеріально-правові норми - це норми міжнародного погодження чи норми внутрішнього законодавства, які спеціально застосовуються для врегулювання відносин з участю іноземного елемента.

Міжнародний договір - це угода дох чи декількох держав, яка містить в собі норми права об встановленні, трансформації чи припинення прав і обов’язків в відношеннях між ними.

13.Поняття та предмет науки цивільно права.

Наука цивільного права в узагальнюючому розумінні - це сис­тема знань про закономірності становлення і розвитку цивільно-правових явищ, діяльність спрямована на здобуття нових знань щодо цивільно-правових понять, категорій, суджень та ідей. Як галузь цивільного права, так і його наука має свій пред­мет. Але, якщо предметом цивільного права є певні суспільні відносини, топредметом наукиє саме цивільне право як галузь права, цивільне законодавство, законодавчі акти, в яких мають місце норми цивільного права, інші його джерела, правозастосовча практика тощо.

З наведеного визначення випливає, що сучасна цивілістична наука — це наука про сучасне цивільне право. Її предметом є: а) норми цивільного права; б) суспільні відносини, які становлять предмет цивільно-правового регулювання; в) цивільні правовідносини; г) юридичні факти; д) судова, арбітражна та адміністративна практика застосування цивільно-правових норм. 

14. Методи науки цивільного права.

Сучасна наука цивільного права спирається на діалектичний метод дослідження цивільно-правових інститутів, застосовує також категорії діалектики (форма І зміст, суть І явище, причина І наслідок, дійсність і можливість, структура й елемент, субстрат, необхідність і випадковість, свобода волі тощо). Так, одна з теорій юридичної особи розкриває її суть за допомогою категорії субстрату. Автори цієї теорії доводять, що субстратом юридичної особи є колектив. У цивілістичних теоріях причинного зв'язку використані такі категорії діалектики, як необхідність і випадковість, дійсність І можливість, причинність. Навіть у назвах цих теорій відображено використання певних філософських категорій. Йдеться про теорію необхідного заподіяння і теорію конкретно-можливого і дійсного причинного зв'язку. Використання при дослідженні цивільно-правових норм, інститутів, законів і категорій діалектичного методу дає можливість з'ясувати їх суть і соціальне призначення, закономірності і форми Існування, розвитку. Це в свою чергу, дає підстави прогнозувати їх подальший розвиток, запропонувати певні практичні рекомендації. Діалектичний метод як загальнонауковий не виключає використання конкретних методів, що називаються приватнонауковими. Галузеві юридичні науки, в тому числі сучасна наука цивільного права, керуючись законами і категоріями діалектики, та враховуючи особливості юридичних явищ, що досліджуються, формують ті чи інші методи, які найбільше відповідають потребам цих наук. У науці цивільного права використовуються такі приватнонаукові методи: формально-логічний, порівняльний, системно-структурний, конкретно-соціологічний тощо.Формально-логічний методпобудовано на використанні правил формальної логіки і мови (граматики та морфології). Вони застосовуються при тлумаченні цивільно-правових норм як безпосередньо на практиці (у правотворчому процесі, при систематизації і реалізації цивільного права), так і з науковою метою дати доктринальне тлумачення. Зазначений метод використовують при формулюванні науково-цивілістичних понять, класифікаціях юридичних фактів, угод, договорів, об'єктів цивільних прав, видів зобов'язань тощо.Порівняльний методшироко застосовується у науці цивільного права, сприяючи правильному розумінню і застосуванню аналогічних норм і інститутів у суверенних республіках, виявленню прогалин і недоліків цивільного законодавства, його вдосконаленню та уніфікації. Необхідність системно-структурного методу зумовлена тим, що юридичні явища характеризуються двобічною структурною організацією. Так, інститут цивільної відповідальності має свою внутрішню структуру (елементи, зв'язок між ними), водночас він є елементом суперструктури — системи цивільного права. Саме системно-структурний метод застосовують у ряді цивілістичних праць при дослідженні важливих цивільно-правових категорій. У цивілістичній літературі правова відповідальність (у тому числі й цивільно правова) розглядається як система, що існує серед інших систем, пов'язаних із суспільними процесами. До елементів відповідальності як системи належать: а) санкція правової норми; б) правопорушення (протиправна дія); в) суб'єкт відповідальності; г) міра відповідальності; д) правовідносини відповідальності.Системно-структурний методдослідження відкриває можливості для всебічного і глибокого з'ясування юридичної природи цивільно-правових понять і категорій. При його використанні важливого значення набувають функціональні характеристики елементів структури. Тому ще цей метод називають структурно-функціональним. Наприклад, структурно-функціональний аналіз є корисним при дослідженні елементів системи цивільного права, цивільно-правових відносин, системи зобов'язань, цивільно-правових санкцій тощо. У науці цивільного права також використовуються методи комплексного і конкретно-соціологічного дослідження.

15. Система науки цивільного права.

Система науки цивільного права в цілому збігається з системою цивільного права. Разом з тям є певні відмінності, що випливають із змісту зазначених систем. Вона складається із таких елементів:

1. Вчення про предмет, метод, функції і систему цивільного права.

2. Вчення про цивільні закони, підзаконні нормативні акти.

3. Загальне вчення про цивільні правовідносини.

4. Вчення про цивільну правосуб'єктність (правосуб'єкт-ність громадян; правосуб'єктність організацій; правосуб'єктність суверенних держав).

5. Вчення про угоди.

6. Вчення про здійснення і захист цивільних прав.

7. Загальне вчення про право власності. Вчення про суб'єктів права власності і форми власності (право приватної власності, право колективної власності, право державної власності, право власності сумісних підприємств).

8. Вчення про особисті немайнові права.

9. Теорія авторського права.

10. Теорія винахідницького права.

11. Вчення про право на промисловий зразок і товарні знаки.

12. Загальна теорія зобов'язань. Вчення про цивільний договір. Вчення про окремі види зобов'язань.

13. Вчення про спадкове право.

Система науки цивільного права є ширшою від системи самого цивільного права, бо вивченню цивільно-правових Інститутів передує дослідження питань про те, що і як регулюють норми цивільного права, які його функціональні засади, порядок розташування цивільно-правових норм, форми їх вираження, зміст і особливості цивільно-правових відносин.

16. Взаємозвязок науки цивільного права з іншими юридичними науками.

Наука цивільного права міцно пов'язана з усіма юридичними на­уками.У зв'язку з тим, що цивільне право складає основу правопорядку, заснованого на ринковій економіці, основні категорії цивільного права, сформульовані його наукою, використовуються у суміжних із цивільним правом галузях та доктринах.Наука земельного права, враховуючи комерціалізацію відносин публічно-правової сфери після проголошення права приватної власності на землю,широко ви­користовує категорії договорів про відчуження земельної ділянки, оренди, застави, ренти, управління тощо, тобто суто цивілістичних понять.Наука трудового права, незважаючи на спеціальну соціально-гарантійну спрямованість, використовує категорію договору саме в цивілістичному розумінні у зв'язку з розвитком інституту трудово­го договору як приватноправової категорії.

Якщо науки згаданих вище галузей права, що знаходяться на межі приватноправових і публічноправових сфер, характеризують­ся певною залежністю від постулатів науки цивільного права, то на­уки тих галузей, що входять до системи приватного права - сімей­не і міжнародне приватне право, проникнуті єдністю основних по­нять, зокрема правоздатності, дієздатності, правовідносин та їх видів, правочинів, речових прав, особистих немайнових прав та їх класифікації, сформованих цивілістичною наукою. Концептуаль­ний підхід, визначений останнім часом у цивілістиці, полягає в то­му, що загальні норми і принципи цивільного права можуть застосо­вуватися в субсидіарному порядку для регулювання будь-яких при­ватноправових відносин.

Слід зазначити, що дискусійними питаннями науки цивільного права та інших юридичних наук, галузі яких містять регламента­цію великої кількості приватних відносин, є розмежування відпо­відних галузей права, зокрема земельного, сімейного і цивільного права. Це важливо, оскільки кожна наука повинна мати чітко ви­значений об'єкт дослідження, а це пов'язано зі встановленням чіткого розмежування галузей права.

Взаємний вплив існує між наукою цивільного та цивільно-процесуального права. їх взаємопов'язаністьє настільки суттєвою, що де­які дослідження у сфері однієї галузі не можуть відбуватися без відповідних вивчень в іншій. Це стосується дієздатності фізичних осіб, визнання громадянина безвісно відсутнім та оголошення по­мерлим, цивільно-правової відповідальності тощо.

Цивільне право охоплює економічне життя суспільства, тому слід також сказати про тісний взаємозв'язок науки цивільного пра­ва та економічних наук, оскільки цивільне право оформлює еко­номічне життя суспільства.

17. Предмет і система цивільного та торгового права зарубіжних країн

Предметом цивільного та торгового права зарубіжних країн є майнові, а також комплекс немайнових відносин. Але, на відміну від предмета цивільного права України, він має багато особливостей.

1. Предмет цивільного права зарубіжних країн розширюється за рахунок включення значного обсягу товарно-грошових відносин, пов'язаних з придбанням та відчуженням земельних ділянок, деяких відносин землекористування. Це випливає з права власності на землю усіх суб'єктів цивільного права.

2. До предмета цивільного права багатьох країн входять, як правило, сімейно-шлюбні відносини. Здебільшого вони містяться у цивільних кодексах, що регулюють сімейні відносини як наслідок шлюбної угоди.

3. Загальною тенденцією є розширення кола немайнових відносин, що регулюються цивільним правом. Так, закріплення у цивільному праві загального положення про захист особистості громадянина (право громадянина на повагу особистості) дає можливість охопити цивільно-правовим діянням широке коло особистих відносин, не пов'язаних з майновими: захист честі і гідності громадян; охорона зображення громадянина, запису його голосу, листування та інших документів; право громадянина на ім'я; охорона інтересів громадян у разі повідомлення про них неправдивих відомостей по радіо, телебаченню, у кіно, а також у разі зловживання даними про них, які містяться в електронно-обчислювальній техніці. Інститут універсального особистого права виключає можливість відмови у захисті особистих благ з формальних підстав.

4. До орбіти майнових відносин дедалі більше потрапляють немайнові за своєю природою людські цінності (честь, гідність, ділова репутація).

5. Своєрідно складався предмет цивільного права східноєвропейських держав у "соціалістичні" часи. Відмова деяких з них від концепції єдиного цивільного права (тобто регулювання нормами однієї галузі права усіх видів товарно-грошових відносин у суспільстві) призвела до виключення з предмета цивільного права майнових відносин між господарськими організаціями. Ці відносини регулювалися окремою галуззю господарського права. Зазнав змін також зміст деяких традиційних цивільно-правових відносин. Так, відносини між організаціями та громадянами щодо задоволення культурних і матеріальних потреб останніх розглядалися у деяких країнах не як традиційні зобов'язальні відносини, в яких боржник і кредитор мають протилежні інтереси, а як відносини співробітництва і взаємодопомоги.

Наприкінці 1989 р. у східноєвропейських країнах відбулися докорінні політичні зміни. Ці країни рішуче відмовилися від адміністративно-командної системи в економіці і здійснюють швидкий перехід до ринку. Почалася інтенсивна нормотворча діяльність, розробляються нові доктринальні правові підходи, у тому числі й у галузі цивільного права. Безумовно, що через певний час зміняться й цивільні кодекси, а, отже, цивільне право у цих країнах зазнає значних змін.

6. Майнові та особисті немайнові відносини у багатьох західних країнах врегульовано двома кодексами права — цивільним та торговим. Це так звана дуалістична система приватного права. Вона існує у західних країнах континентальної Європи, а також у країнах, що рецепіювали західноєвропейські правові моделі.

Торгове право, як відокремлена від цивільного права галузь, виникло в середньовіччі. Це пояснюється тим, що цивільне право не мало спеціальних інститутів та норм для регулювання нових відносин торгового обігу, який швидко розвивався. Постійне вдосконалення торговельних угод, необхідність їх укладання оперативно та без перешкод вимагало відходу від формалізму цивільного права. Тому торгове право виробило ряд нових, несхожих з цивільним принципів та інститутів, зокрема презумпцію відплатності угод, підвищену відповідальність, кредитування угод, торгове представництво та торгову реєстрацію тощо. Спочатку торгове право було звичаєвим правом торговців, об'єднаних у корпорації. Потім потреби обігу спричинили створення єдиних правил торгівлі у межах міст, союзів (наприклад, Збірник морського права Ганзейського союзу), а згодом і в межах держави.

Французька буржуазна революція ліквідувала поділ суспільства на стани, і станове торгове право перетворилося на право загального характеру, що регулює торгівлю. Воно збереглося до наших часів.

Термін "торгове" не відповідає сьогодні сфері застосування торгового права, яке охоплює всю сферу підприємницької діяльності, а не лише обігу.

Норми торгового права розглядаються сьогодні як спеціальні щодо норм цивільного права і є органічною частиною системи приватного права.

У країнах англосаксонської правової системи (Великобританія, США та ін.) немає поняття цивільного та торгового права. Торгове право Англії було поглинуто "загальним" правом ще у 17 ст. Щодо чинного у США Торгового кодексу, то він не відповідає європейській концепції торгового права і не змінює системи американського права. Майнові і пов'язані з ними немайнові відносини країн англосаксонського права регулюються не галузями цивільного та торгового права, а окремими правовими інститутами.

Розширення сфери відносин, що регулюються торговим правом, розвиток міжнародної торгівлі підвищують роль торгового права. Його принципи втрачають спеціальний характер і стають принципами цивільного права. Так, норми, які спочатку стосувалися торгових угод, стають загальними нормами зобов'язального права; правила про банкрутство вже застосовуються не лише до комерсантів, а й до будь-яких осіб.

У деяких країнах цей процес, який дістав назву "комерціалізації" цивільного права, привів до об'єднання торгового та цивільного права в єдину кодифікацію. Так, ще у 1911 p. Швейцарія включила норми торгового права до зобов'язального закону, який був частиною цивільного кодексу. Італія у 1942 p., Португалія у 1966 p., Нідерланди у 1992 p., канадська провінція Квебек у 1994 p., Росія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан у 1994—1996 pp., Грузія, Вірменія, Білорусія у 1997— 1998 pp., прийняли єдиний ЦК.

Поділ права на публічне та приватне, що існує ще з часів римського юриста Ульпіана, є основоположним у західних країнах. Навіть в англо-американських правових системах, яким не властивий такий поділ, поняття приватного і публічного права використовуються у літературі та на практиці.

Публічне право включає норми, що визначають структуру, організацію діяльності держави, регулюють відносини держави та її органів з приватними особами методом влади та підпорядкування. До публічного належать конституційне, адміністративне, кримінальне та фінансове право.

Приватне право регулює відносини між приватними особами, що є юридичне рівними суб'єктами права. Серцевину приватного права становить цивільне та торгове право. До приватного належать також певні норми транспортного, трудового та аграрного права, що відмежувалися від торгового та цивільного. Згаданим галузям, які поєднують у своєму складі норми публічного і приватного характеру, притаманна комплексність.

Концепцію приватного права було детально розроблено в період становлення і розвитку капіталізму (19 ст.). Вона визначила такі принципи цивільного і торгового права, як формальна рівність сторін перед законом, свобода і недоторканність приватної власності, свобода договору, відповідальність за вину.

Дальший розвиток капіталізму зумовив процес "публіцизації" приватного права, тобто вторгнення публічного права з його методами регулювання у сферу традиційного цивільного і торгового права. Це було пов'язано з активним втручанням держави у господарське життя, з обмеженням права приватної власності та принципу свободи договору. Межі між публічним та приватним правом поступово нівелюються. Багато хто взагалі заперечує необхідність такого поділу. Як доказ використовується факт появи великої кількості законодавчих актів, значних кодифікацій у цілих галузях економіки, що містять норми публічного і приватного права: банківське, транспортне, страхове. Проте серед норм цих комплексних галузей легко виділити норми адміністративного (публічного) і цивільного та торгового (приватного) права.

Поділ права на публічне і приватне заперечується також прибічниками теорії "соціальної функції права" (засновник — французький юрист Леон Дюгі). Її суть полягає в тому, що кожний індивід у суспільстві не є носієм прав, а лише виконує громадський обов'язок або соціальну функцію в ім'я загального блага.

Незважаючи на пом'якшення різниці між публічним і приватним правом, такий поділ і сьогодні зберігає силу і має практичне значення.

Під системою цивільного права розуміють об'єктивно існуюче явище, а не формально-логічну систематизацію. Тому система цивільного права не збігається з системою цивільного кодексу або цивільного законодавства.

Система цивільного права країн з дуалістичним характером приватного права включає такі правові інститути: становище фізичних і юридичних осіб; сімейне право; право на речі; зобов'язання договірні, квазідоговірні, із заподіяння шкоди та безпідставного збагачення; спадкоємство.

Система торгового права складається з інститутів, норми яких регулюють правове становище та діяльність комерсантів, торговельні угоди і торгове представництво, кредитні цінні папери, морську торгівлю, неплатоспроможність і банкрутство. До торгового права тяжіють інститути авторського та патентного права.

Англо-американська система "загального" права не знає ні цивільного, ні торгового права. Відносини, які регулюються континентальним цивільним і торговим правом, охоплюються у цих країнах нормами окремих правових інститутів, зокрема сімейним правом, спадковим правом, правом нерухомої власності, правом рухомої власності, правом договорів, агентським договором, деліктним правом, правом компаній та товариств, страховим правом, банківським правом, патентним та авторським правом, морським правом, правом неспроможності та банкрутства, правом обігових документів тощо. Названі інститути часто мають комплексний характер з погляду поділу права на публічне і приватне.

У західних країнах немає дискусії щодо поділу системи права на галузі, яка ведеться у нашій країні. Традиційно тут іменується "правом" будь-який комплекс норм, що регулюють відокремлену сферу суспільних відносин (наприклад, конкурентне право, видавниче, біржове, картельне). Проблема відмежування цивільного і торгового права від інших галузей права тут зводиться в основному до проблеми розмежування публічного і приватного права.

Визначення місця цивільного права у правовій системі держави пов'язано також з проблемою його взаємовідносин з іншими галузями права, передусім тими, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, а саме: сімейним (у країнах, де воно розглядається як окрема галузь права), трудовим, кооперативним правом, тобто галузями, які розвивалися у межах або на основі цивільного права.

Цивільне право серед цих галузей виконує інтегруючу міжгалузеву функцію. Багато його норм та інститутів субсидіарно застосовують для регулювання сімейних, трудових, кооперативних відносин. Наприклад, у сфері сімейного права субсидіарно застосовуються цивільно-правові норми про дієздатність, представництво, довіреність, позовну давність, угоди, відповідальність тощо. Деякі інститути трудового права певною мірою регулюються сьогодні положеннями цивільного права. Так, правова доктрина західних країн характеризує трудовий договір як специфічну угоду приватно-правового порядку. У Франції Кодекс праці прямо передбачає, що на трудовий договір поширюється поліпшення цивільного права. У трудовому праві широко застосовуються цивілістична техніка та цивільно-правові формулювання і конструкції. Прогалини у трудовому праві часто заповнюються шляхом звернення до цивільного права.

Значні труднощі виникали під час вирішення проблеми розмежування та співвідношення цивільного і господарського права у колишній Чехо-Словаччині. Це пояснюється нестійкістю поглядів на предмет господарського права і практичним запереченням наявності у нього спеціального методу правового регулювання.

Під предметом господарського права звичайно розуміли внутрішні господарські відносини управління народним господарством та безпосередньо господарської діяльності у їхній єдності. Проте не всі відносини, що виникали при управлінні народним господарством, включалися до предмета. До нього входили економічні відносини у галузі планового управління господарською діяльністю державних та інших організацій, а також відносини, що виникали при підготовці та здійсненні їхньої господарської діяльності, обміні її результатами.

Спроби розробити особливий метод господарського права результату не дали.

Система господарського права Чехо-Словаччини включала Загальну частину (принципи господарсько-правового регулювання; суб'єкти господарсько-правових відносин; юридичні факти, право власності та майнова відокремленість організацій; управління господарською діяльністю) та Особливу частину (право господарських договорів, господарського обліку та звітності; розрахункових та кредитних правил; право на найменування, товарний знак, промисловий зразок; правила про вирішення господарських суперечок).

Відсутність у господарському праві чітких критеріїв системи права призводила до того, що розмежування цивільного й господарського права відбувалося в основному за суб'єктним складом (але це не завжди допомагало). Норми цивільного права у зв'язку з цим набували широкого субсидіарного застосування у господарських відносинах.

Концепція господарського права завжди була спірною. Її критикували навіть у країнах, де вона була домінуючою. Ця концепція породжена адміністративно-командною системою в економіці. Процеси економічного та політичного оновлення, що відбуваються сьогодні у східноєвропейських країнах, позначаються і на підходах до правового регулювання відносин у сфері господарства.

18. Правові моделі східноєвропейських західноєвропейських і англосаксонських держав.

19. Основні правові інститути цивільного і торгового права зарубіжних країн.

20. Правове становище фізичних осіб у цивільному праві зарубіжних країн.

Фізичною особою в цивільному праві зарубіжних країн є людина,окремий громадянин (даної чи іншої держави) або особа без громадянства. Визнаючи кожного суб’єктом права, та чи інша держава встановлює його правовий статус, положення стосовно держави, її органів, інших фізичних та юридичних осіб. Цивільно-правовий статус (цивільна правосуб’єктність) фізичної особи визначається її здатністю мати цивільні права та обов’язки (правоздатність), своїми діями набувати та здійснювати їх (дієздатність).У Німецькому законодавствівикористовуються три терміни: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Деліктоздатність розглядається як здатність громадянина нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його протиправними діями.У Франціїзакон не розрізняє окремих категорій правоздатності й дієздатності, застосовується єдиний термін «capacite»*кепесіт*(у значенні право- та дієздатності); будь-який громадянин з досягненням повноліття стає здатним до всіх актів цивільного життя. Однак судова практика й теорія розрізняють правоздатність і дієздатність.У праві Англії та СШАправоздатність і дієздатність визначаються єдиним терміном «правова здатність». Судова практика виділяє «пасивну правову здатність», яка за змістом відповідає правоздатності, і «активну правову здатність» та «здатність до вчинення правового акту», що відповідають за змістом поняттю дієздатності. Приписи цивільних законів щодо осіб мають важливе значення для цивільного обороту, оскільки встановлюють коло учасників, їхній статус, межі здійснення прав, межі відповідальності тощо. Разом з тим, слід мати на увазі, що цивільні закони лише частково визначають правове положення фізичних осіб, навіть під час укладання цивільно-правових угод. Оскільки їхній статус визначається й конституціями держав, низкою законів публічного, а також торгового, корпоративного права, окремими законами, щодо певних професійних об’єднань чи інших груп людей і т. ін.25. Класифікація цивільних правовідносин.

Класифікація цивільних правовідносин має не лише суто теоретичне, а й практичне значення, оскільки дозволяє правильно застосувати норми цивільного права у кожному конкретному випадку. Традиційно вирізняють такі види цивільних правовідносин:

1) майнові та особисті немайнові. Майнові правовідносини спрямовані головним чином на задоволення матеріальних інтересів сторін. Більшість цивільних правовідносин є майновими (відносини власності, договірні, щодо відшкодування заподіяної шкоди тощо). Особисті немайнові правовідносини пов’язані з охороною індивідуальності людини та з нематеріальними благами, які належать громадянину з народження і є невідчужувані від нього (честь, гідність, ділова репутація тощо).

2) абсолютні та відносні. В абсолютних правовідносинах правомочній особі протистоїть невизначене коло зобов’язальних осіб. Так, у відносинах власності зобов’язальною стороною виступають усі особи, які оточують власника, оскільки ніхто не може порушувати права власника щодо володіння, користування та розпорядження річчю. У відносних правовідносинах правомочній особі протистоїть певна особа. Так, за договором купівлі - продажу продавець має право вимагати оплати товару від конкретного покупця, а покупець - відповідно передбачені речі від конкретного продавця;

3) речові та зобов’язальні. У речових правовідносинах права можуть бути здійснені їх носієм самостійно. Так, власник користується своєю річчю і не потребує сприяння інших осіб. У зобов 'язальних правовідносинах реалізація права передбачає певні дії зобов’язаної особи: продавець реалізує своє право на отримання грошової суми, якщо покупець виконує обов’язок щодо її сплати.

26.Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти - це факти реальної діяльності, з яким норми цивільного права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. За змістом вони поділяються на події та дії. Події - юридичні факти, що не залежать від волі та свідомості осіб (стихійні лиха, смерть особи, досягнення певного віку).

Дії - юридичні факти, що залежать від волі та свідомості людей. Дії можуть бути як правомірними (укладення договору, знахідка скарбу, створення інтелектуальної праці), так протиправними (завдання шкоди, укладання недійсного провочину). За легітимністю юридичні факти - дії поділяють на правомірні та неправомірні.

Правомірні юридичні акти-дії - це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До них зокрема належать:

© юридичні акти - правомірні діяння суб’єктів з метою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, наприклад право чин, адміністративний акт органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності. рішення суду;

© юридичні вчинки - правомірні дії суб’єктів, з якими закон пов’язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб’єктів мета досягти того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії - це діяння, що порушують приписи законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов’язань, безпідставне збагачення, зловживанням правом тощо.

28. Субєкти цивільного права, їх загальна характеристика.

Суб'єктами цивільно-правових відносин єфізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ.

До фізичних осіб належатьгромадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.Для визнання осіб суб'єктамицивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність громадянина Українивиникає від дня народження і припиняється з його смертю.

Цивільна дієздатність поділяється на такі види:- повна дієздатність; - часткова дієздатність; - мінімальна дієздатність; - обмежена дієздатність; - визнання громадянина недієздатним.Повна дієздатністьнастає з досягненням повноліття - 18 років.

Часткову дієздатністьмають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників.

Мінімальна дієздатністьхарактерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними.

Обмежена дієздатністьможе бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами.

Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним,а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод.

Юридичними особами визнаютьсяорганізації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді.Правовими ознаками юридичної особи є: - організаційна єдність; - наявність відокремленого майна; - можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; - здатність самостійно нести майнову відповідальність. Юридична особаповинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва).

80. Передання прав за цінними паперами.

1. Права, посвідчені цінним папером, можуть належати:

1) пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника);

2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір);

3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).

2. Законом може бути виключена можливість розміщення цінних паперів визначеного виду як іменних, або як ордерних, або як паперів на пред'явника.

3. Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.

4. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання.

5. Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту). Індосант відповідає за існування та здійснення цього права.

За передавальним написом (індосаментом), вчиненим на цінному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером (індосата), переходять усі права, посвідчені цінним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене виконання). Індосамент може бути обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату. У цьому разі індосат виступає як представник.

Частина 1 коментованої статті встановлює три групи цінних паперів на підставі того, кому належать права за таким цінним папером та особливостей оформлення їх передачі (обігу). Цінні папери за даним критерієм можна поділити на:

- Цінні папери на пред'явника (наприклад, ощадна книжка на пред'явника). В таких цінних паперах права належать особі, яка пред'явила папір. Передача таких цінних паперів здійснюється шляхом їх простого вручення, може засвідчуватися відповідними актами приймання-передачі, але не вимагає якихось надписів на самому цінному папері.

- Іменні цінні папери (наприклад, складське свідоцтво, іменний чек). Права, посвідчені такими цінними паперами належать особі, названій у цінному папері. Отже тільки та особа, ім'я якої зазначене в цінному папері, може реалізувати права, які надаються таким цінним папером. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії) - ст. ст. 513, 516 ЦК). Попередній власник цінного паперу несе перед новим власником тільки відповідальність за недійсність відповідної вимоги (наприклад, внаслідок якихось вад у формі цінного паперу), але не несе відповідальності за поведінку особи, яка розмістила (видала) цінний папір. Якщо особа, зобов'язана за борговим цінним папером, не виконує взятих на себе зобов'язань, відповідальність перед держателем такого цінного паперу буде нести саме ця особа.

- Ордерні цінні папери (наприклад, коносамент) означають, що права, які посвідчуються таким цінним папером, належать особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу.88. Поняття та ознаки правочинів. Воля і волевиявлення як суть правочину.

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов'язки учасників цивільних правовідносин (статті 11, 202 ЦК).

Правочини характеризуються певною сукупністю ознак, що дозволяють відмежовувати їх від інших юридичних фактів.

По-перше, правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Цим він відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим впливом осіб.

Під волею розуміється психічне регулювання особою своєї поведінки, що полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досягнення поставленої мети, у виборі рішення та розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх здійснення'. За своєю природою воля є категорією психології та самостійного значення для набуття, зміни або припинення цивільних прав і обов'язків не має, адже для цього необхідна наявність її сприйняття іншими особами. Це відбувається внаслідок волевиявлення, тобто зовнішнього прояву волі, яке й виступає єдино можливим способом доведення до інших учасників цивільних відносин дійсної волі суб'єкта. Внаслідок цього важливим для правочину є збіг волі та волевиявлення.

По-друге, правочин завжди має цільову спрямованість на досягнення певного правового результату, що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов'язків. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Спрямованість волі дозволяє відмежувати правочини від юридичних вчинків, які також мають вольовий характер, але не мають мсти, спрямованої на досягнення відповідних юридичних наслідків (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

Направленість правочину на отримання певного правового результату обумовлюється метою (підставою) правочину та мотивом його вчинення, що вимагає з'ясування їх сутності.

Під метою правочину слід розуміти намір осіб, які його вчиняють, досягнути правового результату, передбаченого правочином. Правова мета, заради якої він вчиняється, називається в науці цивільного права підставою правочину (causa). Наприклад, підставою договору найму є одержання речі в користування (для наймача) та одержання плати (для наймодавця). У разі відсутності такої мети неможливо вести мову про найм. Якщо одна особа передає іншій річ у користування, розраховуючи отримати плату за це, а інша особа вважає, що вона може користуватися річчю безоплатно, наявні різні уявлення осіб про підставу правочину, що може бути підставою для визнання його недійсним.

Підстава правочину повинна бути законною і здійсненною, інакше правочин може визнаватися недійсним. Так, при купівлі-продажу іноземцем земельної ділянки сільськогосподарського призначення правочин має бути визнаний недійсним як такий, що має незаконну підставу- придбання такої земельної ділянки особою, яка не має права на її набуття (ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України). Прикладом нездійсненної підстави правочину є складання заповіту на користь особи, про смерть якої заповідачу не було відомо. У такому разі заповіт не має юридичного значення.

Від підстави правочину необхідно відрізняти мотив правочину - психологічний стимул його вчинення. Мотив дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Зокрема, мотив придбання букета квітів для подарунка або ж для власного естетичного задоволення жодним чином не може впливати на дійсність правочину купівлі-продажу. Тобто мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має.

Попри висловлювання щодо можливості для мотиву набувати юридичного значення в умовних правочинах1 видається, що необхідно розмежовувати мотив як психологічний стимул вчинення правочину та умову як певну обставину, з настанням або ненастанням якої пов'язані певні правові наслідки на стадії здійснення або вчинення правочину.

У свою чергу, правовий результат - це юридичні наслідки, що виникають у осіб при вчиненні правочину (наприклад, виникнення в наймача права користування річчю внаслідок укладення договору найму). Для правочину, який було виконано, характерним є те, що підстава і правовий результат збігаються. Підстава і правовий результат не можуть співпадати у разі, коли вчинюються неправомірні дії (наприклад, при укладенні фіктивного правочину).

По-третє, правочин є дією суб'єктів цивільного права, які завжди є рівними особами1. Можливість вчинення правочинів такими особами є елементом їх цивільної дієздатності. Наведена ознака дозволяє розмежувати правочини та акти органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть бути окремим юридичним фактом або ж складовою юридичного складу, але по своїй природі є владними актами, що видаються в межах компетенції зазначених органів - суб'єктів публічного права. Наприклад, акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інших надзвичайних обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виникають на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати в них, тоді як завдяки правочинам правовідносини завжди встановлюються за волею та ініціативою їх учасників.

По-четверте, правочин завжди є правомірною дією. За цією ознакою правочини відрізняються від неправомірних дій, тобто таких, що не відповідають вимогам права. Цивільним законодавством передбачена презумпція правомірності правочину, згідно з якою він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). Правомірність правочину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований. Вживання в ЦК терміна "недійсний правочин" свідчить, що у цих випадках під "виглядом" правочину вчинені неправомірні дії.

Наведені ознаки є загальними для всіх правочинів. хоча притаманність їм зазначених спільних ознак не виключає можливості класифікації правочинів на певні види.

89.Види правочинів та їх загальна характеристика.

Залежно від кількості сторін, що укладають правочинивони розподіляються на односторонні, двосторонні та багатосторонні.

Односторонній- це правочин, для вчинення якого достатньо волі однієї особи, наприклад, прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо;

Двосторонній - це правочин, для вчинення якого потрібно узгодження волі двох осіб (зустрічної та такої, що збігається);

Багатосторонній- це правочин, для вчинення яких потрібно узгодження волі більше ніж двох осіб, наприклад договір про сумісну діяльність.

За метою досягнення юридичного результату правочини поділяються

Каузальний (від лат. causa- підстава, мета) - правочин, із якого чітко зрозуміло, яка правова мета. І недотримання цієї умови тягне недійсність правочину;

Абстрактний (від лат. abstrahere - відривати, відділяти)- правочин, в якому його мета (підстава) є юридично не важливою, наприклад вексель.

Залежно від того, чи відповідає обовязку однієї із сторін зустрічний обовязок контрагента, правочини поділяються на платні та безоплатні.

У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням будь-якого майна.

У безоплатному правочині обов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за дого­вором дарування.

В залежності від способу завершення укладання правочинів вони поділяються на: консенсуальні та реальні.

Для вчинення консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників угоди. Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фак­тичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчи­нення фактичних дій угода вважається укладеною. Якщо консенсуальні угоди виконуються, то реальні - здійснюються.

Залежно від строку дії правочини поділяються на: строкові і безстрокові.

Строкові правочини – це такі правочини, в яких обумовлюється момент, з якого вони набувають чинності, або момент припинення їх дії. Безстроковими є правочини, в яких не вказується термін, з якого вони втрачають дію.

Окремим видом правочинів є фідуціарні (від латин. fiducia — довіра) правочини, які характеризуються наявністю між сторона­ми правочину особисто довірчих відносин (договір доручення). Втрата таких відносин між сторонами у фідуціарному правочині дає право будь-якій з цих сторін відмовитися від нього.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі(простій чи нотаріально посвідченій).Усні правочини укладаються на словах, вони як правило виконуються негайно в момент ії вчинення. При простій письмовій формі сторони підписують єдиний письмовий документ або обмінюються листами, телеграмами тощо, підписаними стороною яка надсилає їх.Нотаріальне посвідчення правочину обовязкове лише у випадках зазначених у законі( наприклад договір купівлі-продажу будинку, квартири, земельної ділянки тощо.)

Окрему групу становлять умовні правочини. Розрізняють : умови відкладальні і умови скасувальні. Умови – це обставини, про які на момент укладання угоди невідомо, настануть вони чи ні. Саме тому в умовних правочинах строк не може бути визначальною умовою. При скасувальній умові права та обовязки виникають у момент укладання правочину, але вони можуть бути скасовані залежно від того, настане чи ні означена умова. При відкладальній умові виникнення прав і обовязків поставлено в залежність від настання невідомої майбутньої обставини.

Також існують біржові правочини – укладені членами біржі безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обовязків стосовно майна, яке допущено до обігу на біржі, строки і порядки , встановлені статусом біржі і правилами біржової торгівлі.

Біржові правочини поділяються на:1) правочини з реальним товаром , які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару, наприклад цукру, зерна, або бартерні правочини.2) фючерсні правочини – це правочини, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після його укладання за ціною , встановленою правочином. Вони як правило укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром.

3)правочини з цінними паперами.

90. Умовами чинності правочинівє дотримання вимог:

1)  щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні та юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК та інших актах цивільного законодавства (див. коментар до ст.ст. 12, 215, 216, 228 ЦК);

2) щодо цивільної дієздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (див. коментар до ст.ст. 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК). Порушення цієї вимоги тягне визнання правочину недійсним (див. коментар до ст.ст. 221-223, 227 ЦК);

3)  щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єктів) правочину. Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі і волевиявлення суб'єкта (суб'єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (мало місце насильство, особа знаходилася під впливом погрози, обману і т.д.), такі правочини визнаються недійсними (див. коментар до ст.ст. 229-233 ЦК);

4)  щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної). Порушення вимог щодо форми правочину тягне за собою закону визнання його недійсним або настання інших наслідків (див. коментар до ст. 218-220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктивний, тобто, вчинений лише для виду (див. коментар до ст. 234 ЦК).

6)  щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та неповнолітніх та непрацездатних дітей), то ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочину, а їх порушення тягне визнання останнього недійсним (див. коментар до ст. 224 ЦК).

 Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК). Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Коментована стаття передбачає два шляхи спростування презумпції правомірності правочину:

1) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину прямим приписом закону.

У цьому випадку правочин є недійсним уже тому, що визначений, як такий у законі. Він неправомірний і не створює правових наслідків, будучи недійсним уже в момент вчинення, оскільки припис закону існує і забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не потребується. Але суд може визнати такий правочин дійсним (див. коментар до ст. 215 ЦК). Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (див. коментар до ст. 219);

2) визнання неправомірності, а отже, і недійсності правочину судом.

У цьому випадку презумпція правомірності правочину діє в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборони конкретної норми закону (або в момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте, його правомірність може бути оспорена однією зі сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак — правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак варто звернути увагу на те, що й суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (див. коментар до ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (ст. 222, 223, 225 та ін.), або випливати із правил 13 ЦК про межі здійснення цивільних прав (див. коментар до ст. 13).

91. Форма правочину. Способи волевиявлення

Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення

1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.