Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Киевский университет туризма, экономики и права

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

otchet.docx

Скачиваний:

Добавлен:

08.02.2016

Размер:

238.15 Кб

Скачать

☆

1 / 41 2 3 4 > Следующая >>>

План

Інструктаж з охорони праці, пожежної та електробезпеки. Знайомство з підприємством, обладнанням, робочим місцем……………………………...1

Загальна характеристика туристичного підприємства 10

Характеристика туристичних ресурсів та особливостей розвитку туризму в Україні 11

Договірні відносини в туризмі 50

Технологія діяльності туристичного підприємства при формуванні нового тур маршруту 56

Страхування в туризмі 59

Характеристика туристичних ресурсів та особливостей розвитку туризму в країнах світу 65

Туристичні формальності в туризмі 81

Інформаційні технології в туризмі 91

ВИСНОВОК 98

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 99

Інструктаж з охорони праці, пожежної та електробезпеки. Знайомство з підприємством, обладнанням, робочим місцем.

Об'єкти сучасного виробництва у своїй більшості є пожежонебезпечними. На багатьох із них застосовуються технології з наявністю високих температур, тиску, парів легкозаймистих рідин, горючих газів, пилу тощо. Для сучасних підприємств характерні концентрація на невеликій площі значної кількості обладнання великий об'єм сучасних виробничих будівель, недостатній рівень протипожежного захисту.

Пожежі на промислових об'єктах можуть призводити до загибелі людей, величезних матеріальних втрат, екологічних катастроф. Тому пожежна безпека на підприємствах і в технологічних процесах виробництва має стати одним із пріоритетних завдань менеджменту та персоналу таких об'єктів. Забезпечення пожежної безпеки - це досить складне соціально-економічне завдання, спрямоване на запобігання пожежам та ліквідацію пожеж, у випадку їхнього виникнення, з мінімальними наслідками.

Пожежну безпеку забезпечують системи запобігання пожежі та протипожежного захисту, а також організаційно-технічні заходи. Управління пожежною безпекою передбачає підвищення безпечності стану приміщень, обладнання та виробничих процесів.

Система пожежної безпеки - це комплекс організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на запобігання пожежі та збиткам від неї.

Пожежобезпека об'єкта - стан об'єкта, за якого з регламентованою ймовірністю виключається можливість виникнення й розвитку пожежі та впливу на людей небезпечних факторів пожежі, а також забезпечується захист матеріальних цінностей.

Системи пожежної безпеки спрямовані на:

- визначення вихідних причин ситуацій ризику виникнення пожеж внаслідок характерних властивостей та особливостей продуктів, речовин і матеріалів, які використовуються у виробничих процесах, енергії, яка споживається у ви¬робництві, а також відповідних факторів людської діяльності;

- комплексний аналіз із метою створити ефективні засоби попередження пожежі шляхом нейтралізації дії сприяючих їй обставин;

- вивчення засобів і методів локалізації та гасіння пожеж;

- запобігання виникненню пожежі;

- пожежну безпеку людей та матеріальних цінностей.

Системи пожежної безпеки мають відповідати також економічним критеріям ефективності з урахуванням усіх стадій життєвого циклу об'єктів (проектування, будівництво, експлуатація).

Пожежна небезпека технологічних процесів визначається на основі вивчення технологічного регламенту, технологічної схеми виробництва, показників вибухопожежонебезпеки речовин і матеріалів, які використовуються у технологічному процесі, конструктивних особливостей апаратів, машин та агрегатів, схеми розташування небезпечного обладнання.

Заходи з попередження пожеж на підприємстві

На основі проведеного аналізу на підприємстві розробляється система заходів щодо попередження пожежі та протипожежного захисту технологічних процесів згідно з вимогами нормативних документів.

Протипожежні заходи базуються на вимогах ГОСТ 12.1.004-91 щодо виключення джерела загоряння. Якщо це джерело не може бути ізольованим за умовами технологічного процесу, то об'єкт (приміщення, устаткування) необхідно забезпечити надійною системою протипожежного захисту.

До заходів зниження наслідків пожежі належать:

а) обмеження розтікання горючих рідин;

б) зменшення інтенсивності випаровування горючих рідин;

в) аварійний злив горючих рідин у аварійні ємності;

г) установлення вогнеперешкоджувачів;

д) обмеження маси небезпечних речовин при зберіганні та в технологічних апаратах;

є) водяне зрошення технологічних апаратів;

ж) винесення пожежонебезпечного обладнання до ізольованих приміщень;

з) установлення в технологічному обладнанні швидкодіючих відмикаючих пристроїв;

і) обмеження розповсюдження пожежі за допомогою протипожежних відстаней і перешкод;

к) застосування вогнезахисних фарб та покриттів;

л) захист технологічних процесів, обладнання та окремих приміщень установками пожежогасіння;

м) застосування пожежної сигналізації;

н) навчання персоналу способам ліквідації аварій та діям у разі пожежі;

о) створення умов для найшвидшого введення в дію підрозділів пожежної охорони шляхом улаштування під'їзних шляхів, пожежних водоймищ та зовнішнього протипожежного водогону.

Технологічне обладнання за нормальних режимів роботи повинно бути пожежобезпечним, а на випадок несправностей та аварій необхідно передбачати захисні заходи, які обмежують масштаб та наслідки пожежі.

Технологічне устаткування, апарати й трубопроводи, в яких утворюються вибухопожежонебезпечні пари, повинні бути герметичними.

Об'ємно-планувальні та конструктивні рішення будівель промислових об'єктів повинні мінімізувати наслідки пожежі. У разі виникнення пожежі споруда, яку проектували й будували правильно, має протягом певного часу зберігати несучу здатність своїх конструкцій. Поява та поширення вогню й диму всередині будівлі мають бути обмеженими. Проектанти та будівельники повинні також ужити заходів, аби обмежити поширення пожежі на сусідні будівлі, дати можливість людям вільно залишити будівлю, а пожежно-рятувальним підрозділам –загаситипожежу.

ІНСТРУКЦІЯ № ОП-02

1.1. Інструкція з охорони праці з електробезпеки є нормативним актом, що містить обов'язкові для дотримання працівниками вимоги з охорони праці при виконанні ними робіт із обслуговування, експлуатації та монтажу електро-обладнання.

1.2. Знання інструкції обов'язкове для працівників всіх розрядів і груп з електробезпеки, а також їх безпосередніх керівників.

1.3. Електробезпека - система організаційних заходів та засобів, що направлена на захист людей від шкідливої та небезпечної дії електричного струму, електричної дуги, електричного поля, та статичної електрики.

1.4. На підприємстві наказом з числа інженерно-технічних працівників повинна бути призначена особа, що відповідає за справний стан і організацію безпечного виконання робіт з експлуатації та монтажу електрообладнання.

1.5 Наказ про призначення особи, що відповідає за справний стан і організацію безпечного виконання робіт з експлуатації та монтажу електрообладнання, видається після перевірки знань правил та інструкцій, присвоєння IV групи з електробезпеки в електроустановках з робочою напругою до 1000 В або V групи з електробезпеки в електроустановках з робочою напругою понад 1000 В.

1.6. Особа, що відповідає за справний стан і організацію безпечного вико-нання робіт з експлуатації та монтажу електрообладнання, несе відповідальність за правильний підбір електротехнічного персоналу.

1.7. Обслуговування діючих електроустановок, виконання оперативних перемикань, організацію і проведення ремонтних робіт, налагоджування і випробування повинен виконувати атестований електротехнічний персонал.

Електротехнічний персонал підприємства поділяється на адміністративно-технічний, оперативний та оперативно-ремонтний.

Допуск до самостійної роботи працівників в електроустановках оформля-ється розпорядженням.

1.9. Безпечне проведення робіт у діючих електроустановках забезпечу-ється повним, суворим та точним виконанням таких заходів:

- організаційних та технічних;

- навчанням і перевіркою знань працівників згідно з встановленими вимо-гами щодо термінів та обсягів;

- забезпеченням працівників та робочих місць необхідними засобами інди-відуального та колективного захисту від ураження електричним струмом;

- дотриманням технологічної дисципліни в під час виконання робіт, правильною організацією робочого місця та проведенням протиаварійних тренувань;

- систематичним проведенням самоконтролю самими працівниками.

Кожна особа, що бере участь у виконанні робіт в електроустановках, несе відповідальність за їх безпечне проведення відповідно до своїх прав та обов'язків.

1.10. Для безпечного виконання робіт повинні виконуватися наступні організаційні заходи:

- затвердження переліку робіт, що виконуються за нарядами, розпоряджен-нями та в порядку поточної експлуатації;

- призначення осіб, відповідальних за безпечне проведення робіт;

- призначення осіб, яким надається право оперативного перемикання та переговорів;

- оформлення робіт нарядом, розпорядженням та затвердженням переліку робіт, що виконуються в порядку поточної експлуатації:

- підготовка робочих місць;

- допуск до роботи;

- нагляд під час виконання роботи;

- переведення на інше робоче місце ;

- оформлення перерв в роботі та її закінчення.

1.11. Відповідальними за безпечне виконання робіт в електроустановках, є:

- працівник, який видає наряд, розпорядження;

- працівник, який дає дозвіл на підготовку робочого місця;

- працівник, який готує робоче місце, допуск;

- працівник, який допускає до роботи;

- керівник робіт;

- працівник, який наглядає за безпечним виконанням робіт;

- члени бригади.

1.12. Кожен працівник повинен мати посвідчення про перевірку знань з питань охорони праці, пожежної безпеки і технології виконання робіт.

Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилась виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують.

1.13. Усі працівники повинні знати про небезпечний вплив електричного струму. Працівники з групою з електробезпеки ІІ-ІІІ повинні знати і чітко усвідомлювати небезпеку, пов'язану з роботою в електроустановках.

1.14. При виконанні робіт у приміщеннях з підвищеною небезпекою враження електрострумом або особливо небезпечних, застосування діелектричних засобів захисту обов'язкове.

1.15. За порушення вимог нормативно-правових актів з охорони праці кожен працівник несе відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Основними заходами захисту від ураження електрострумом є:

- застосування робочої, подвійної, або підсиленої ізоляції;

- дотримання відповідної відстані до струмоведучих частин чи шляхом закриття, огородження струмоведучих частин;

- застосування блокуючих пристроїв та огороджувальних пристроїв для запобігання помилкових операцій та доступу до струмоведучих частин;

- надійного та швидкодіючого автоматичного відключення частин електро-обладнання, що потрапило під напругу і пошкоджених дільниць електромережі, в тому числі захисного відключення;

- захисне заземлення та занулення корпусів електрообладнання та елементів електроустаткування, що можуть потрапити під напругу внаслідок пошкодження ізоляції;

- вирівнювання потенціалів;

- застосування напруги 42В і нижче змінного струму частотою 50 Гц та 110В і нижче постійного струму;

- застосування попереджувальної сигналізації, написів та плакатів;

- застосування обладнання яке понижує напругу електричних полів;

- застосування засобів захисту та пристроїв, в тому числі для захисту від дії електричного поля в електроустановках, в яких його напруженість перевищує допустимі норми.

Застосування зниженої напруги (до 42 В). Для її отримання застосовують понижуючі трансформатори. У порівнянні з робочою напругою (220 В, 380 В) при застосуванні зниженої напруги зменшується небезпека враження електричним струмом.

Захисне вимикання – установка, що миттєво реагує на будь-які порушення нормального режиму роботи електричної мережі, в тому числі появи небезпечної напруги на корпусі електроустановки, і вимикає її.

3.11. Попереджувальні знаки, плакати, попереджувальна сигналізація, спе-ціальне фарбування – це засоби, що попереджають персонал про наявність небезпеки ураження електричним струмом.

Загальна характеристика туристичного підприємства

Туроператор OPTIMA

Адреса: 01032, Україна, м Київ,

пров. Чеслава Белінського, 5, офіс 7;

Сайт: wwwHYPERLINK "http://www.cic-optima.com.ua/".HYPERLINK "http://www.cic-optima.com.ua/"cicHYPERLINK "http://www.cic-optima.com.ua/"-HYPERLINK "http://www.cic-optima.com.ua/"optimaHYPERLINK "http://www.cic-optima.com.ua/".HYPERLINK "http://www.cic-optima.com.ua/"comHYPERLINK "http://www.cic-optima.com.ua/".HYPERLINK "http://www.cic-optima.com.ua/"ua;

Туроператор «Оптіма» працює на ринку туристичних послуг з 2001 року. Одним з основних напрямків роботи є діловий туризм. Співробітники фірми мають великий досвід роботи з усіма Консульствами в Україні та зарубіжними представництвами, центр має акредитації в багатьох консульствах, а також сприяє у питанні прийому зарубіжних гостей в Україні.

Туроператор може запропонувати весь спектр послуг, пов'язаних з поїздками за кордон:

- Бронювання готелів та квитків;

- Відвідування виставок;

- Страхування;

- Консультаційно-організаційні послуги по оформленню закордонних паспортів та дитячих проїзних документів;

- Консультації по підготовці документів для подачі в консульства, яка включає:

Надання повного списку необхідних документів;
Перевірка правильності оформлення пакету;
Подача документів в консульство і отримання готових віз;
Консультації з оформлення запрошення;
Підготовка до співбесіди в консульстві та супровід в консульство при необхідності;
Заповнення візових анкет;
Переклад та легалізація документів.

Зарубіжні тури: країни і напрямки:

Австрія, Албанія, Андорра, Бельгія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Грузія, Данія, Єгипет, Ізраїль, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Македонія, Мальта, Нідерланди, Норвегія, ОАЕ, Об'єднані Арабські Емірати, Польща, Румунія, Сербія, Словенія, Таїланд, Туреччина,

Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Шрі-Ланка, Естонія.

Характеристика туристичних ресурсів та особливостей розвитку туризму в Україні. Закарпатська область

Визначення особливостей фізико-географічного, економіко-географічного положення регіону

Закарпатська область розташована на крайньому південному заході України на південно-західних схилах і передгір'ях 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D0%B8"Українських Карпат. Майже дві третини території області займають Карпатські гори, решту — 0%97%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B0"Притисянська низовина. На території області знаходиться найвища вершина Українських Карпат та України — г. Говерла (2061 м). На північному заході, заході і півдні область межує із чотирма країнами — 0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D0%B0"Польщею, 0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0"Словаччиною, 0%A3%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B0"Угорщиною та 0%A0%D1%83%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%8F"Румунією, а на північному і південному сході з 0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C"Львівською та 0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE-%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C"Івано-Франківською областями, являючись таким чином своєрідним вікном країни у Європу. За площею і населенням область невелика у масштабах країни. Її територія становить 12,8 тис. км², чисельність населення — 1251,1 тис. чоловік (на 01.01.04), або відповідно 2,1 % і 2,6 % території і населення України.

Близько 80 % території краю займають гори, що простягаються з північного заходу на південний схід. Це система хребтів та гірських масивів — 0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%85%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D1%82"Верховинський Вододільний хребет, 2%90%D0%BE%D1%80%D2%91%D0%B0%D0%BD%D0%B8"Ґорґани, 0%A1%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C"Свидівець, 0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B0"Чорногора, 0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%85%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D1%82"Полонинський хребет, 0%93%D1%83%D1%86%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BF%D0%B8"Рахівський масив, 0%92%D1%83%D0%BB%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%85%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D1%82"Вулканічний хребет. Чорногорський хребет включає в себе гору 0%93%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%BB%D0%B0"Говерлу, заввишки до 2061 м, яка є найвищою точкою області та України. Закарпаття від інших регіонів відділяють 0%AF%D0%B1%D0%BB%D1%83%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D0%BB"Яблуницький, 0%92%D0%B8%D1%88%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D0%BB"Вишківський, 0%A3%D0%B6%D0%BE%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D0%BB"Ужоцький, 0%92%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D0%BB"Верецький та 0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D0%BB"Воловецький перевали з висотою від 931 до 1014 метрів над рівнем моря. На території області протікає 9429 річок і потоків. Найдовша ріка — 0%A2%D0%B8%D1%81%D0%B0"Тиса, ліва притока 0%94%D1%83%D0%BD%D0%B0%D0%B9"Дунаю. Її протяжність у межах області 240 км. Найбільші притоки — 0%91%D0%BE%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0_(%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0)"Боржава, 0%A0%D1%96%D0%BA%D0%B0_(%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0)"Ріка, 0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%BB%D1%8F_(%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0)"Теребля, 0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%B2%D0%B0_(%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0)"Тересва. Наступні за величиною ріки 0%9B%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8F"Латориця і 0%A3%D0%B6_(%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BA%D0%B0_%D0%9B%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D1%80%D1%86%D1%8E)"Уж, які впадають у річки 0%91%D0%BE%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B3"Бодрог і 0%9B%D0%B0%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%8C"Лаборець. В області 137 природних озер, в основному льодовикового та загатного походження, найбільше з них — 0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%80"Синевир. На території Закарпатської області поблизу села 0%94%D1%96%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B5"Ділове Рахівського району розташований географічний центр Європи.

Роль регіону у розвитку внутрішнього та зовнішнього туризму. Екологічна ситуація в регіоні та її вплив на розвиток туризму

Туристично-рекреаційна галузь області відіграє дедалі вагомішу роль в соціально-економічному розвитку краю. За останні роки туристично-рекреаційна галузь на Закарпатті має позитивну динаміку. Достатньо зауважити, що у період з 2004 по 2009 pp. кількість туристів, які відвідали наш край, збільшилася на 57% (у 2004 р. цей показник склав – 247,3 тис. осіб, у 2009 р. – 387,9 тис. осіб). Відповідно збільшився майже у 3 рази обсяг наданих туристичних послуг за аналогічний період. За січень-червень 2010 р. у порівнянні з аналогічним періодом 2009 р. обсяг наданих послуг зріс на 7% і становить 121,1 млн. грн. При цьому відрахування до місцевого бюджету зросли на 17% і становлять 6,5 млн. грн.; в галузі створено 99 нових робочих місць. Мережа санаторно-курортних, туристично-рекреаційних та готельних закладів нараховує 328 об’єктів. На сьогодні в області одночасно можна розмістити 19,6 тис. осіб, що на 28% більше, ніж у 2004 році. Динамічно розвивається зимовий туризм. На сьогодні в області функціонують 77 витягів. За відгуками відпочиваючих, кращими є такі гірськолижні центри: села Пилипець, Подобовець, Ізки на Міжгірщині; СТК “Синяк” на Мукачівщині; полонина Драгобрат на Рахівщині; г. Красія на Великоберезнянщині. Одним з найпопулярніших напрямків є лікувально-оздоровчий туризм з використанням термальних мінеральних вод. Санаторні комплекси “Теплиця”, “Термал – Стар”, “Карпатія”, “Сузір’я”, “Боржава”, “Гірська Тиса”, “Синяк” пропонують своїм гостям сучасні методики лікування, проживання у комфортабельних номерах та розвинену інфраструктуру. За період з 2004 по 2009 pp. в області побудовано (реконструйовано) 57 туристично-рекреаційних об’єктів, а до 2012 р. планується ввести в експлуатацію санаторні комплекси “Сойми” (Міжгірський район) та “Деренівська купіль” (Ужгородський район).

Не меншим попитом користуються туристично-рекреаційні та готельно-ресторанні комплекси, які крім основних послуг (проживання, харчування, екскурсії) мають широкий спектр додаткових послуг: сауни, лазні, басейни, конференц-зали, інтернет-клуби, салони краси, масажні кабінети, тренажерні зали, тенісні корти, більярд, фіто-бари, кальян-клуби, винні фонтани, солярії, джакузі, прокатні пункти лижного спорядження, гірських велосипедів та квадроциклів; прогулянки на конях, сплав по гірських річках, ловля риби у форельниках тощо. Виділяються серед інших об’єктів такими послугами “Reikartz Карпати”, “Ренесанс”, “Оленка”, “Червона рута”, “Богольвар”, “Воєводино”, “Водограй”, “Діскавері”, “Карпатський мисливець”, “Континент”, “Унгварський”. Активно розвивається туристична інфраструктура вздовж основних транспортних магістралей. Спостерігаємо особливе пожвавлення у зв’язку з проведенням в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 р. з футболу. Тут варто відзначити такі готельно- та мотельно-ресторанні комплекси як: “Chalet”, “Наталі”, “Червона гора”, “Європа”, “Гелікон” та “Фемелі”.

Змінився і сам підхід до розвитку туристично-рекреаційного комплексу Закарпаття, а саме розробляються наукові концепції розвитку природно-рекреаційних територій, зокрема, територій Боржавських полонин на Воловеччині та національного природного парку “Синевир” на Міжгірщині; місцевості “Драгобрат – Кваси” на Рахівщині; території Усть-Чорнянської селищної ради та прилеглих сільських рад Русько-Мокрянської, Лопухівської та Краснянської Тячівського району; полонини Руна на Перечинщині та інші. В основу усіх цих концепцій розвитку рекреації та туризму покладене збереження екологічного стану та природного ландшафту краю. Ці концепції лягають в основу локальних інвестиційних проектів і враховуються при створенні генеральних планів розбудови сіл і селищ. У контексті розвитку рекреаційних територій перспективним вважається й інвестування, пов’язане з розробкою та використанням 30-ти наявних в області водопроявів термальних мінеральних вод, основна маса яких зосереджена на території Берегівського та Виноградівського районів. За декілька останніх років розроблено та створено новий конкурентоспроможний туристичний продукт – тематичні туристичні маршрути: “Закарпатський туристичний шлях” (концепція пішохідних еко-туристичних шляхів загальною протяжністю близько 380 км), “Закарпатський туристичний гастрономічний шлях” (представляє кулінарну майстерність та смакову гаму 9 національних кухонь населення, що проживає на Закарпатті), “Закарпатський туристичний винний шлях” (представляє традиції закарпатського домашнього виноградарства та виноробства), військовий шлях “Карпатська Україна” (приурочений до 70-річчя проголошення Карпатської України) та військовий туристичний маршрут “Лінія Арпада”, туристичний маршрут “Гуцульськими стежками” (гора Костилівка – гора Піп Іван Мараморошський).

83 % населених пунктів краю – це сільські поселення, в яких проживає 63 % населення області (по Україні – 32%). Це посприяло розвитку сільського туризму. Власники сільських садиб почали об’єднуватись у асоціації, створювати комунальні підприємства та центри розвитку сільського туризму, що дало можливість більш активно, зі знанням справи, розвивати сільський туризм.

Започаткування та проведення фестивалів є альтернативним шляхом до економічного розвитку сільської місцевості регіону та, зокрема, віддалених гірських сіл. На сьогодні у краї проводиться понад 200 фестивалів. Найбільш популярними є: фольклорно-мистецький фестиваль “На Синевир трембіти кличуть” (Міжгірський район), фольклорний фестиваль “Гуцульська бринза” та етно-фестиваль “Гуцульська ріпа” (Рахівський район), туристичний фестиваль “Євро Карпати” (Ужгородський район), а також винні фестивалі – “Червене вино” (м. Мукачево), “Біле вино” (м. Берегово), фестиваль вина і меду “Сонячний напій” та фестиваль молодого вина “Закарпатське божоле” (м. Ужгород).

Характеристика природних ресурсів регіону України. Вивчення особливостей рельєфу, клімату, внутрішніх вод, рослинного і тваринного світу, природоохоронних об’єктів, що мають вплив на розвиток туризму в регіоні

Рельєф

Розміщення на території Закарпатської області двох тектонічних структур зумовило поділ її на гірську і рівнинну частини. Майже 80% площі області займають Карпатські гори і лише 20% – Закарпатська (Притисинська) низовина. В межах області знаходиться частина Українських Карпат, які в свою чергу входять у Карпатську гірську систему, що лежить на території шести країн Європи. Гори простягаються з північного заходу на південний схід, в цьому ж напрямі збільшується їх висота, змінюється вигляд. В північно-західній частині області це типові середньовисотні гори з округленими вершинами, широкими хребтами, рівнобіжними з ними долинами. В південно-східній частині рельєф високогірний – круті схили, загострені вершини гір, глибокі провальні долини. Це зумовлено тектонічною будовою, складом гірських порід, а також впливом на найвищу частину гір четвертинного зледеніння. Карпати простягаються у вигляді поздовжніх ланцюгів хребтів та міжгірних долин. Хребти асиметричні: північно-східні схили круті, а південно-західні – пологі. Середня висота хребтів – від 700 до 1500 м. Жодна з вершин не досягає снігової лінії. Найвищим в Українських Карпатах є центральне пасмо гір, яке утворене Полонинським хребтом, масивами Свидовець і Чорногора. Полонинський хребет тягнеться від р.Уж та її притоки Уличка до р.Тересва. В цьому напрямі його висота змінюється від 1200 до 1500 м і вище. Хребет порізаний долинами річок Латориця і Ріка на окремі масиви (полонини) – Рівна, Боржава, Красна. Над вирівненою поверхнею полонин підносяться окремі конусовидні вершини гір, сполучені між собою гострими гребенями. Найвищі з них – Рівна або Руна (1479 м ), Стій (1677 м), Менчул (1501 м) та ін. Полонинський хребет в минулому був основним вододілом карпатських рік, але поступово притоки Тиси – Латориця, Теребля, Ріка, Тересва – "перепиляли" його і захопили верхів'я приток Дністра. На схилах гірських хребтів поширені післяльодовикові котловини, які часто заповнені водою. На південному схилі полонини Красної між Тереблею і Тересвою знаходяться пасма стрімчаків. Це – ізольовані скелясті групи з гострими вершинами і стрімкими гребенями (до 850 м). Вони складені вапняками і височать серед молодших за віком, але зруйнованих ерозією мергелів і пісковиків. Утворились стрімчаки в зоні тектонічного розлому. Продовженням Полонинського хребта на сході є масив Свидовець з найвищою вершиною Близниця (1883 м). Знаходиться він на межиріччі Тересви і Чорної Тиси. Вершини масиву мають плоску форму, їх називають плаї. У привершинній частині гір на схилах збереглися сліди четвертинного зледеніння. Тут поширені льодовикові форми рельєфу: цирки (чашоподібні заглиблення з крутими скелястими стінами і полого увігнутим днищем) і кари (напівзамкнені кріслоподібні заглиблення). В долинах збереглися морени з грубоуламкового матеріалу. На південний схід від Свидовця між Чорною Тисою і Білою Тисою лежить Чорногірський масив. Це – найвища частина Закарпаття й України. Чорногора найменше розчленована ерозією, має круті схили, на яких поширені льодовикові форми рельєфу. Тут знаходяться і найвищі вершини Українських Карпат – гори Говерла (2061 м), Бребенескул (2032 м), Піп Іван Чорногірський (2022 м), Петрос (2020 м). Південніше Свидовця і Чорногори лежать Рахівські гори, або Гуцульські Альпи. Для них характерні круті, місцями стрімкі схили, гострі скелясті гребені й вершини, глибокі долини. Амплітуди відносних висот досягають 1000 м. Найвища вершина – гора Піп Іван Мармароський (1936 м). Збереглися рештки льодовикових цирків, на схилах трапляються обвали, виникають зсуви. На північ від Полонинського хребта лежить Верховинський хребет, який р. Ріка розділяє на масиви Бескиди і Горгани. Хребти Горган тягнуться на південний схід від верхів'я Ріки. Вони мають гострі вузькі гребені, круті схили з кам'янистими осипами. Горгани глибоко розчленовані річковими долинами. Висоти збільшуються із заходу на схід від 1400 до 1700 м і більше. Найвищі вершини – гори Братківська (1788 м) та Попадя (1742 м). Бескиди лежать на північний захід від верхів'я р. Ріка і мають нижчі висоти (1000-1300 м), м'які обриси поверхні, пологі схили і куполоподібні вершини. Верховинський хребет називають ще Вододільним, бо він є головним вододілом карпатських рік. Знижені місця хребта є зручними перевалами. Верховинський хребет відділяє від Полонинського Верховинська долина, а від Свидовця і Чорногори – Ясинська улоговина. Ці форми рельєфу мають висоти 600-800 м над рівнем моря і є наслідком поздовжніх розломів земної кори. На південь від Полонинського хребта лежить поздовжня Тур'я-Боржавська (Берзне-Ліпшанська) долина, яка відділяє його від Вигорлат-Гутинського (Вулканічного) хребта. Останній розчленований долинами рік Уж, Латориця, Боржава, Тиса на окремі масиви – Вигорлат, Маковиця і Синяк, Великий Діл, Тупий, Гутин. Їх висоти сягають 800-1000 м, найвища вершина – гора Бужора (1085м). Хребет є пасмом згаслих вулканів з рештками конусів, які чергуються з плоскими поверхнями лавових плато. Південні схили хребта переходять у смугу невисоких передгір'їв, які поступово знижуються у бік Закарпатської низовини. Між масивами Великий Діл і Тупий лежить Іршавська улоговина, створена ріками Іршава та Боржава. В її південній частині поширений ярково-балковий рельєф, який виник внаслідок вирубування лісів і неправильної оранки схилів. Південно-західну частину області займає Закарпатська (Притисинська) низовина, яка є частиною Середньодунайської рівнини. Північна її межа починається від м. Ужгород і звивистою лінією пролягає через Середнє, Мукачеве, Сільце і Рокосів. Поверхня низовини в основному плоска (100-120 м над рівнем моря) із слабким нахилом з північного сходу на південний захід. Незначний спад поверхні і невелика глибина річкових долин утруднюють поверхневий стік, тому в деяких місцях проходить процес заболочування; при сильних зливах і таненні снігу в горах знижені місця нерідко затоплюються водою. На фоні одноманітної рівнинної поверхні Закарпатської низовини на північний схід від м. Берегове піднімається Берегівське вулканічне горбогір'я. Заокруглені вершини горбів мають абсолютні висоти 180-367 м, а відносні – 65-250 м. Окремі ("острівні") вулканічні, гори знаходяться також на південний схід від Мукачевого та на схід від Виноградова (Чорна Гора висотою 565 м). Закарпатська низовина на схід від с. Рокосів переходить у вузьку (3-1,5 км) долину р. Тиса (т.з. "Хустські ворота"), якою з'єднується з Верхньотисинською улоговиною. Рельєф тут погорбкований, відносні висоти над долинами рік – 150-300 м. Біля м. Солотвина в місцях виходу на поверхню соленосних відкладів поширені форми соляного карсту – гострі скелі, зубчасті гребені, карові утворення, лійки. Біля містХуст і Тячів височать ерозійні горби-останці. Рельєф Закарпаття дуже різноманітний і має значний вплив на життєдіяльність людей. Схили гір вкриті цінними лісами, на вершинах є багато полонин, які служать пасовищами для худоби. В міжгірних долинах і на низовині, захищених від холодних вітрів, розкинулись найбільші поселення, сади, виноградники, поля. В Закарпатський області спостерігається ряд процесів, пов'язаних з рельєфом, які негативно відбиваються на умовах життя і діяльності людей. Це – селі, зсуви, осипи, обвали, площинна і лінійна ерозія. Водокам'яні і грязекам'яні селеві потоки виникають на схилах під час танення снігу в горах та злив, а також у невеликих гірських потоках, що у верхів'ях рік Уж і Боржава, та в ярах на передгір'ї Вулканічного хребта. Зсуви поширені в Ясинській і Верхньотисинській улоговинах, на масиві Свидовець і Полонинському хребті. Вони завдають значної шкоди шляхам сполучення і населеним пунктам. Обвально-осипні процеси характерні для найвищої частини гір – Горганів, Свидовця і Чорногори. Вони особливо посилюються в місцях лісовирубок; відновлення лісового покриву тут стає неможливим. В Чорногірському і Свидовецькому масивах спостерігаються снігові лавини. Ерозійні процеси поширені в передгір'ях Вулканічного хребта і на схилах Полонинського і Свидовецького хребтів (вибоїни, яри). Посилення сучасних ерозійних, селевих, обвально-осипних, зсувних процесів викликане діяльністю людини: вирубуванням лісів, неправильною оранкою схилів тощо.

Клімат

У Закарпатті панує 0%9F%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%BE_%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%BC%D0%B0%D1%82"помірно континентальний клімат. Улітку середня температура повітря становить +21 °C, а взимку −4 °C. У краї виявлено понад 360 родовищ та джерел цілющих природних мінеральних вод. Рельєф, географічне розташування, ліси, мінеральні води, помірно континентальний клімат, багатовікові традиції та самобутня культура багатонаціонального населення краю у комплексі створюють унікальний рекреаційний і соціальний потенціал, на основі якого існує і має перспективу поступового розвитку санаторно-оздоровчий комплекс світового рівня.

Поверхневі води

До поверхневих вод 0%97%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C"Закарпаття відносять 0%A0%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0"річки, 0%9E%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE"озера, 0%91%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%BE"болота, 0%A1%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%BA"ставки та 0%92%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D1%81%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5"водосховища.

Найбільша серед них роль у річок. Всі річки області належать до басейну 0%A2%D0%B8%D1%81%D0%B0"Тиси, головної та найдовшої річки області.Загалом на території області розташовані 9424 річки, завдяки цьому Закарпатська область має найбільшу річкову мережу серед усіх регіонів 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0"України. Також область лідирує за показником водозабезпеченості на душу населення. Довжину понад 25 км мають 34 річки, а понад 100 км в межах України лише 4 (0%A2%D0%B8%D1%81%D0%B0"Тиса, 0%9B%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8F"Латориця, 0%A3%D0%B6"Уж, 0%91%D0%BE%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0"Боржава). Переважно всі річки мають нахил з північного-сходу на південний-захід. Гірські річки мають швидку течію. Річки області мають переважно дощове живлення з досить високою часткою снігового (взимку та навесні) та підземного живлення. Після танення снігу та великих злив відбувається підняття рівня, що інколи перетворюється на 0%9F%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%8C"повені та 0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BA"паводки. Катастрофічними вони були у 0%9F%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%BD%D1%8C_%D0%BD%D0%B0_%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%96_1998_%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83"листопаді 1998 та у 0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B5%D0%BD%D1%8C"березні 2001 року. Востаннє значні повені та паводки сталися на Закарпатті у 0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BA_%D0%BD%D0%B0_%D0%B7%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%96_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_2008_%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83"липні 2008 року. Ріки області володіють великими гідроресурсами.

На території Закарпаття розташовані 137 озер. Вони мають різне походження улоговин. Найбільше серед них озер з льодовиковим походженням улоговини. Вони розташовані високо у 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D0%B8"Карпатах, в улоговинах, що залишились після проходження льодовиків, саме тому мають невелику глибину. Найбільшими серед них є 0%90%D0%BF%D1%88%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C_(%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE)"Апшинецьке, 0%92%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_(%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE)"Ворожеське та 0%91%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%BA%D1%83%D0%BB_(%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE)"Бребенескул, зокрема останнє розмашоване на висоті 1801 м над рівнем моря та є найвисокогірнішим в Україні. До озер вулканічного походження Закарпаття відносять 0%A1%D0%B8%D0%BD%D1%94_%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE_(%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D0%B8)"Синє, 0%9B%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE"Липовецьке та 0%92%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%87%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BE"Ворочівське. Найвідомішим озером загатного походження в області є 0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%80"Синевир. Воно є найбільшим в 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D0%B8"Українських Карпатах, його площа становить 7 га. Озеро є популярним туристичним об'єктом Закарпаття.

Ставків, водосховищ та каналів на території області небагато. Їх близько 50. Найбільшими серед них є водосховища 0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%BB%D0%B5-%D0%A0%D1%96%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%93%D0%95%D0%A1"Теребле Ріцької ГЕС та у селі 0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%B0%D0%BD%D0%B8_(%D0%A5%D1%83%D1%81%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD)"Вільшани. Переважно в ставках займаються розведенням риб.

Болота на Закарпатті займають невелику площу. Вони є переважно високогірними.

Підземні води

За запасами підземних вод Закарпатська область вважається найбагатшою областю України. На Закарпатті їх відомо 360 джерел. Вони мають великі лікувальні властивості. Найбільш поширені серед них 0%92%D1%83%D0%B3%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D0%B8%D1%81%D0%BB%D1%96_%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%B8"вуглекислі, залізисті, миш'яковисті, сульфідні та йодно-бромні. На основі цих вод на території оласті збудовані лікувальні санаторії. Окремі з джерел цих вод розливаються. Закарпаття володіє досить значними запасами термальних вод. Їхні джерела розташовані приблизно на лінії 0%A3%D0%B6%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4"Ужгород—0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%BE"Берегово. Всього їх нараховують близько 50. Найбільшими серед них є Берегівське, Косинське, Ужгородське та інші. Їхні властивості з лікувальною метою застосовують у окремих санаторіях та курортах Закарпаття. Потенційно їх можна використовувати для опалення будинків та виробництва електроенергії.

Флора і фауна

0%9B%D1%96%D1%81"Ліси, які є найбільшим багатством краю, займають понад 50 % території, різноманітні за породним складом залежно від вертикальної поясності. На 0%9D%D0%B8%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B0"низовині ростуть 0%94%D1%83%D0%B1"дубово-0%93%D1%80%D0%B0%D0%B1"грабові ліси, у передгір'ях — 0%94%D1%83%D0%B1"дубові і 0%94%D1%83%D0%B1"дубово-0%91%D1%83%D0%BA"букові, у 0%93%D0%BE%D1%80%D0%B0"горах на висоті від 800–1000 м над рівнем моря 0%91%D1%83%D0%BA"букові, 0%A5%D0%B2%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D1%96"хвойні (0%AF%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F_%D0%B1%D1%96%D0%BB%D0%B0"ялиця біла, 0%AF%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0"ялина) — на висоті до 1300–1500 метрів. Довершують ландшафт 0%A1%D1%83%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BB%D1%83%D0%BA%D0%B8"субальпійські та 0%90%D0%BB%D1%8C%D0%BF%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BB%D1%83%D0%BA%D0%B8"альпійські луки — 0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BD%D0%B0"полонини.

В області взято на облік понад 2 тисячі видів флори, що відповідає 50 % до загальної чисельності видів України. З них 237 видів флори занесені до додатків Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі, 22 види флори занесені до додатків Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES). Усього видів рослин занесених до Червоної книги України-263 екз., у тому числі 214 видів судинних рослин, 19 видів грибів, 7 видів водоростей, 23 види лишайників, а рослинних угруповань занесених до Зеленої книги України — 27. Найбільше різноманіття червонокнижних видів рослин зосереджено у басейні річки Тиса, де за даними наукових досліджень на облік взято 145 видів судинних рослин.

Загальна кількість видів тваринного світу в області становить понад 30 тис. видів фауни. На території області поширені як безхребетні, так і хребетні тварини. Серед безхребетних є представники понад 20 типів організмів, з яких більшість — найпростіші. Близько 400 видів хребетних тварин, ссавців — 80 видів, птахів — 287 видів, з яких 197 гніздуючих, 10 видів плазунів, 16 земноводних, 60 риб, 100 молюсків. Найпоширеніші види на Закарпатті: кріт, лисиця, вовк, заєць, білка, горностай, лісова куниця, дикий кабан, козуля, олень благородний. Із рідкісних видів слід відмітити лосося дунайського, стерлядь, пугача, беркута, завитушку альпійську, рись, видру. Зникаючі види — сичик-горобець, волохатий сич, кажани: великий та малий підковоноси, нічниці Бехштейна, ставкова, Наттерера, триколірна та інші. Збільшилась чисельність видів тваринного світу, занесених до Червоної книги України: глухаря, кота лісового, лелеки чорного та ведмедя бурого. У гніздовій орнітофауні з'явилися нові види — чернь чубата та білоока. Стабільним є стан популяції саламандри плямистої. У низинних районах у системі меліоративних каналів зберігся реліктовий вид риб — умбра Крамера.

Заповідні території

В 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D0%B8"Українських Карпатах, які займають значну частину області, збережені найбільші в Європі ділянки пралісів. До найбільших та найцікавіших об'єктів природно-заповідного фонду України належить 0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%B1%D1%96%D0%BE%D1%81%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA"Карпатський біосферний заповідник, створений постановою уряду України в 1968 році. Екосистеми заповідника віднесені до найцінніших на нашій планеті і з 1993 року входять до міжнародної мережі біосферних резерватів 0%AE%D0%9D%D0%95%D0%A1%D0%9A%D0%9E"ЮНЕСКО. Загальна площа заповідника становить 53 630 га, налічує 6 відокремлених масивів: 0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B0"Чорногірський (найвища вершина г. Говерла), 0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B2"Мармароський (г. Піп Іван — 1940 м н. р. м.), Свидовецький (г. Близниці та 0%94%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D1%82_(%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B0)"Драгобрат), 0%9A%D1%83%D0%B7%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B2"Кузійський, 0%A3%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D0%A8%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%B2"Угольсько-Широколужанський (найбільший осередок 0%91%D1%83%D0%BA"букових пралісів у Європі),0%94%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D1%86%D0%B8%D1%81%D1%96%D0%B2"«Долина нарцисів». Карпатський біосферний заповідник є одним з найбільших наукових та еколого-освітніх центрів Карпатського регіону. За визначні здобутки в збереженні природної, культурної та історичної спадщини 0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0_%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8"Рада Європи вперше в 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0"Українінагородила Карпатський біосферний заповідник Європейським дипломом.

0%A3%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA"Ужанський національний природний парк створений Указом Президента України від 0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BD%D1%8F"27 вересня 1999 року № 1230/99. Парк розташований у північно-західній частині області і є невід'ємною складовою частиною єдиного у світі тристороннього польсько-словацько-українського Міжнародного 0%91%D1%96%D0%BE%D1%81%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%C2%AB%D0%A1%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D1%96_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B0%D1%82%D0%B8%C2%BB"Заповідника «Східні Карпати», що підтверджено сертифікатом МАБ 0%AE%D0%9D%D0%95%D0%A1%D0%9A%D0%9E"ЮНЕСКО. На території парку росте понад 200 видів цінних лікарських рослин, 40 з яких включено до 0%A7%D0%B5%D1%80%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B0_%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8"Червоної Книги України.

Національний природний парк 0%A1%D0%B8%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%80_(%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA)"«Синевир» створено 1989 року у верхів'ях річки 0%A2%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%BB%D1%8F_(%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BA%D0%B0)"Тереблі. Тут на площі 40,4 тис. га збереглися праліси і високогірні луки, де охороняються близько 100 видів рідкісних та зникаючих рослин. У парку охороняються0%91%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%8C"благородний олень, 0%91%D1%83%D1%80%D0%B8%D0%B9_%D0%B2%D0%B5%D0%B4%D0%BC%D1%96%D0%B4%D1%8C"бурий ведмідь, 0%A0%D0%B8%D1%81%D1%8C"рись, 0%93%D0%BB%D1%83%D1%85%D0%B0%D1%80"глухар, 0%A4%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%8C"форель, 0%9F%D0%BB%D1%8F%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0"плямиста саламандра.

Станом на 01.01.2011 р. в Закарпатській області взято на облік 454 об'єкти природно-заповідного фонду загальною площею 171420,272 га, з них загальнодержавного значення — 34 об'єкти загальною площею 155609,51 га, місцевого значення — 416 об'єктів загальною площею 15810,762 га. Відсоток фактичної площі територій та об'єктів природно-заповідного фонду до загальної площі області становить 13,4 %.

Розподіл територій та об'єктів 5ka.at.ua/load/ekologija/zberezhennja_bioriznomanittja_formuvannja_ekomerezhi_ta_rozvitok_prirodno_zapovidnogo_fondu_v_zakarpatskij_oblasti_regionalna_dopovid/18-1-0-10591"ПЗФ в Закарпатській області за їхнім значенням, категоріями та типами станом на 01.01.2011 р.

1. 0%91%D1%96%D0%BE%D1%81%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA"БHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BE%D1%81%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA"іосферні заповідники (1 шт. на площі 58035,8га)
2. 0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA"Національні природні парки (3 шт. на площі 87964,3 га)
3. Регіональні 0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%88%D0%B0%D1%84%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA&action=edit&redlink=1"ландшафтні парки (1 шт. на площі 10330,66 га)
4. 0%97%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%BA"Заказники (64 шт. на площі 13255,5 га)
5. 0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8"Пам'яткиHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8" природи (338 шт. на площі 659,67 га)
6. 0%97%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B5_%D1%83%D1%80%D0%BE%D1%87%D0%B8%D1%89%D0%B5"Заповідні урочища (9 шт. на площі 881,3 га)
7. 0%91%D0%BE%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B0%D0%B4"Ботанічні HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B0%D0%B4"сади (1 шт. на площі 86,41 га)
8. 0%94%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA"Дендрологічні парки (4 шт. на площі 37,9 га)
9. Парки-0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%BE-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0"пам'яткиHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B0_%D1%81%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%BE-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0" садово-паркового мистецтва (33 шт. на площі 168,732 га)

Характеристика культурно-історичних ресурсів. Вивчення пам’яток історії, архітектури, археології, садово-паркового мистецтва, сакральної архітектури, місць пов’язаних з життєвим циклом і знаковими подіями видатних людей. Вивчення етнографічних особливостей регіону України

Туристи, які відвідують Закарпаття, можуть ознайомитися з історією та культурним надбанням краю. За своїм історико-культурним потенціалом Закарпаття займає одне з перших місць на Україні. Для розвитку туризму, особливо пізнавального, велике значення мають пам’ятки історії, архітектури та культури. На Закарпатті на порівняно невеликій площі сконцентрована значна частина пам’яток історії, архітектури та культури, добре збереглися звичаї та обряди, оригінальний фольклор, художні промисли, що також підвищує туристичний інтерес і виступає значним рекреаційним ресурсом. Закарпатська область відома як найпривабливіший регіон у географічному центрі Європи з самобутньою історією і культурою. В області віками зберігали свої традиції, звичаї, подаровані визначними людьми. Сьогодні до нас повертаються скарби наших предків, як значний історико-культурний потенціал, як осередок туризму світового рівня. Природно-туристичні об’єкти на території області вдало поєднані з об’єктами історико-культурного та фольклорного туризму. Історія Закарпаття пов’язана з життям і творчістю видатних діячів науки, культури і освіти. Це поети, письменники, громадські діячі, просвітителі — Андрій Ба- чинський, Едмунд Бачинський, Василь Довгович, Андрій Дудрович, і Олександр Духнович, Анатолій Кралицький, Олександр Павлович; історики — Іоаникій Бази- лович, Олександр Бонкало, Василь Гаджега, Антоній Годинка, Михайло Лучкай; художники — Йосип Бокшай, Ігор Грабар, Адальберт Ерделі (Іван Гриць), Андрій Коц- ка, Федір Манайло; мовознавець Арсеній Коцак. Ціла плеяда вихідців із Закарпаття успішно працювала в галузі освіти, юриспруденції і як державні службовці в Росії — це Михайло Балудянський, Юрій Венелін-Гуца, Іван Орлай та ін. Водночас на Закарпатті працювали чи вели науково-дослідну роботу такі видатні діячі української науки і культури, як Володимир Гнатюк, Яків Головацький, Михайло Драгоманов, Іван Панькевич, Микола Садовський, Філарет Колесса. [75, с. 6]. При оцінці історико-культурних ресурсів враховується наявність на території відповідних рекреаційних територій архітектурних пам’яток, пам’яток археології, пам’ятки історії, пам’ятки мистецтва, музеї (див. додаток Н). Максимальна кількість балів (20) присвоюється рекреаційній зоні, яка, з урахуванням таких оціночних критеріїв, як атрактивність, історична цінність та доступність історико-культурних ресурсів є лідером за певним видом ресурсу. Шляхом складання пропорції визначалась бальна оцінка інших рекреаційних зон у даній групі. Найбільш сприятливою для розвитку пізнавального туризму та найбільш забезпеченою об’єктами, шо мають історичну та культурну цінність, є Ужгородська рекреаційна зона, яка набрала найбільшу кількість балів — 91,9. За нею, з досить великим відривом, слідують Берегівська, Мукачівська та Виноградівська. Найменшу кількість балів за наявністю історико- культурних ресурсів отримали Великоберезнянська та Перечинська рекреаційні зони. Насамкінець, для завершальної бальної оцінки, необхідно згрупувати отриману кількість балів за двома видами рекреаційних ресурсів (природних та історико-куль- турних). Лідером у загальному заліку є Ужгородська рекреаційна зона (127,3 бали), за нею слідують Мукачівська, Міжгірська та Берегівська рекреаційні зони. Найменшу кількість балів отримала Воловецька рекреаційна зона. Закарпаття є найбільш насиченим пам’ятками історії та культури регіоном в Україні. На державному обліку перебувають 1839 пам’яток археології та історії монументального мистецтва, з яких 6 — державного значення, понад 50 старовинних дерев’яних церков, 13 середньовічних замків, близько 20 готичних храмів та багато інших об’єктів. Вони повинні більш успішно використовуватися як атрактивні місця для екскурсій та демонстрацій самобутньої культури Закарпаття. З-поміж 26 фортець України — пам’яток історії та архітектури, які дійшли до нас із часів середновіччя, третина знаходиться на Закарпатті. Відомо, що ще в XIX ст. (біля міста Рахів) був установлений символічний пам’ятний знак «Центр Європи». На Закарпатті збереглися 10 історичних парків-пам’яток (парк Лаудона і Підзам- ковий в Ужгороді, парк Перені у Виноградово, парк Шенборнів у Карпатах, парк із 140 екзотичних дерев і кущів у Мукачево, парк Вагнера в Невицькому замку) та 415 природних заповідників. Бальна оцінка історико-культурних ресурсів рекреаційних зон Закарпатської області На Закарпатті представлено майже всі європейські архітектурні стилі від пізньовізантійського, романського, готичного, трохи ренесансу, барокового, класичного, романтичного і до стилів кінця XIX — початку XX ст. — сецесіону, еклектики, функціоналізму, конструктивізму. Як зазначає П.І.Макушенко, на Закарпатті збереглось близько сотні пам’ятників дерев’яної культової архітектури, старовинних дерев’яних споруд, які відрізняються за призначенням, розмірами та формами, архітектурно-будівельним стилем. У їх архітектурі наочно відображено багатогранність місцевих будівельних традицій, що склалися на основі відмінності соціальних умов, матеріального життя та характеру виробничої діяльності населення різних районів Закарпаття. На території області збережено 118 дерев’яних церков, збудованих упродовж останніх п’яти сторіч. В області на облік взято понад 700 пам’яток історії та культури, у т.ч. понад 100 пам’яток архітектури. Багато споруд збудовано за проектами визначних українських архітекторів. Деякі споруди являють собою визначні досягнення в галузі світової архітектури: дерев’яні Церкви Карпат XVII—XIX ст., ансамблі міст Ужгорода, Мукачева, Берегова, Виноградова; замки, церкви XII—XIII ст. Горян, Уж-города, Берегова; монастирські ансамблі в Мукачеві; костьоли в Берегові, Виноградові, Мукачеві; палацові ансамблі в Чинадієві, Берегові, Виноградові. Вирізняють п’ять стилів закарпатських дерев’яних церков, три з яких лемківський, бойківський та гуцульський названо за етнонімами Карпат, а готичний і бароковий засвідчують зв’язок із Заходом. Лемківські й бойківські церкви донесли до нас найдавніший спосіб українського храмобудування. Церкви бойківського стилю збереглися у верхній течії Ужа. Єдина класична лемківська церква прикрашає Ужгородський музей просто неба. Закарпатська Гуцульщина представлена двома п’ятизрубними гуцульськими церквами в Ясінях та Плитоватому та п’ятьма церквами середньогуцульського стилю. Церкви з височенними гострими шпилями в Данилові, Крайникові, Олександрівні, Со- кирниці, Нересниці, Діброві та інших селах репрезентують знамениту готику Потисся. Найдавнішими є дві Миколаївські церкви в Середньому Водяному (1428 р.) та Колодному (1470 p.). Найдовше традиційний спосіб будування дерев’яних церков зберігався на Міжгірщині — Завійка (1930 p.), Сойми (1934 р.), Кужбиї(1937 p.). Найвища дерев’яна каркасна готична дзвіниця — біля реформатської церкви в Четові Берегівського району. Найменші готичні церкви зберігаються в Івашковиці на Іршав- щині та Новоселиці на Виноградівщині. Чимало церков «подорожувало», і найбільше — лемківські. Михайлівську церкву перевезли у 1928 р. з Шелестова в Мукачево, а звідти у 1974 р. — в Ужгород. Церкву Успіння привезли в Обаву в 1788 р. і перевезли в Чехію у 1931 р. З Великих Лучок церкву св. Михайла перевезли в кінці XVIII ст. в Медведівці, а у 1929 р. — в Прагу. Кожний з дерев’яних храмів є справжнім шедевром народної творчості, де зосереджені живопис, різьбярство, вишивка, художні вироби, унікальні пам’ятки писемності і друкарства. З другої половини XVIII ст. починається період будівництва нині існуючого монастирського комплексу. Велику роль у будівництві зіграв Д. Рац — щедрий покровитель монашества. Він домігся того, щоб єпископську резиденцію перенесли в Ужгород. Сам повністю перебудував монастир в стилі барокко, залишив значну суму для перебудови церкви, основний камінь під яку в 1798 р. освятив єпископ Андрій Бачинський. Будівництво церкви було закінчено у 1804 p., куди було перенесено і останки Дмитра Раца. У 1862 р. у Мукачівському монастирі виникла пожежа. Оновив церкву Й. Майор, закінчився ремонт у 1865 р. На сьогодні у краї діє понад 30 монастирів, найбільш відомі з яких: — Мукачівський (жіночий, православний) — м. Мукачево (XIV ст.); — Імстичівський (чоловічий, греко-католицький) — с. Імстичево Іршавського р-ну (1687 p.); — Угольський (жіночий, православний) — с. Угля Тячівського р-ну (X ст.); — Чумалівський (жіночий, православний) — с. Чумалево Тячівського р-ну (1925 p.); — Бедевлянський (чоловічий, православний) — с. Бедевля Тячівського р-ну (1929 p.); — Домбокський (жіночий, православний) — с. Домбоки Мукачівського р-ну (1932 p.); — Малоберезнянський (чоловічий, греко-католицький) — с. М. Березний Вели- коберезнянського р-ну (1742 p.); — Драгівський (жіночий, православний) — с. Драгово — с. Забродь Хустського р-ну (XIII ст.); — Липчанський (жіночий, православний) — с. Липча Хустського р-ну (1925 p.); — Ізянський (чоловічий, православний) — с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну (1920 р.); — Хустський (чоловічий, православний) — м. Хуст-Городилово (1930 p.); — Хустський (чоловічий, православний) — м. Хуст-Колесарово (XX ст.); — Приборжавський (жіночий, православний) — с. Приборжавське — с. Заднє Іршавського р-ну (1933 p.); — Свалявський (жіночий, православний) — м. Свалява (1997 p.); — Ужгородський (жіночий, римо-католицький) — м. Ужгород, (1996р.); — Тишівський (чоловічий, православний) — с. Тишів Половецького р-ну (2000 p.). З усіх замків Закарпаття — Ужгородського, Мукачівського, Левицького, Серед-нянського, Мужіївського, Квасівського, Виноградівського, Королівського, Хустського — до сьогоднішніх днів майже незмінними залишилися перші два. Ужгородський замок — найдавніша та найімпозантніша будова сучасного Ужгорода, розташована на пагорбі вулканічного походження на стику гір і низовини. Як свідчать археологічні знахідки, схили Замкової гори протягом багатьох тисячоліть служили місцем поселення для людей. У X ст. тут виникає укріплене поселення, яке згодом стає центром комітату Унг. Під час монголо-татарської навали, весною 1241 p., укріплення Ужгорода, очевидно, було зруйноване, бо кількома роками пізніше (1248 р.) уже згадується «новий» замок Унг. Останній, між тим, спіткала та ж доля (1317 p.). А з початку XIV ст. і майже все XV ст. письмові джерела не згадують Ужгородський замок. Тільки у 1499 р. в одній з тогочасних грамот з’являється повідомлення про кас- теллум Унгвар, який належав італійській родині французького походження графам Другетам. Після розпаду Угорщини (1526 р.) Ужгородський замок потрапляє у зону, де стикались політичні інтереси Габсбургів і Трансільванського князівства. У 1684 р. Імре Текелі у Кошицях стратив останнього представника чоловічої лінії Другетів, після чого замок перейшов до рук чоловіка Крістіни Другет графа Міклоша Верчені (1692 p.). Останній перетворив замок та Ужгород в осередок культурного і суспільно- політичного життя Північної Угорщини. Весною 1711 р. замок, після короткого штурму цісарських військ, був зайнятий і в ньому розквартирувався військовий гарнізон. У 1728 р. його майже повністю спустошила пожежа. Впродовж 1735—1740 pp. замком володів барон Ференц Дюлаї, а після його смерті — казна. У 1775 р. на прохання єпископа Андрія Бачинського Марія Терезія передала замок Мукачівському греко-католицькому єпископству, яке перетворило його в духовну семінарію. Остання проіснувала в замку до 1944 р. З 1946 р. й до сьогодні у замку знаходиться Закарпатський краєзнавчий музей. Сьогодні в Ужгородському замку діє кузня, де сучасні майстри працюють за «дідівським» методами, просто на очах у відвідувачів. Тут можна замовити будь-яку ковану річ. Відкриваються майстерні — з вишивки, ткацтва, різьби по дереву, виготовлення виробів із шкіри. Мукачівський замок — один із найцінніших пам’яток історії та військової архітектури XIV—XVII ст. Це зразок середньовічної фортифікаційної архітектури, в якому поєднані різні стилі. Він розташований на горі вулканічного походження висотою 68 м і займає площу біля 14 тис. кв.м. Замок складається з 3 частин і розміщений на З терасах. Найстаріший — Верхній замок XIV—XVI ст. — знаходиться на вершині гори; Середній XVII ст. — на терасі на 6 м нижче і Нижній замок теж XVII ст. — ще на 10 м нижче. На початку XVIII ст., на четвертій терасі ще на 10 м нижче, була збудована вежа для охорони воріт, а також дорога до замку по західному схилу гори. Ця дорога збереглася до наших днів, а вежа була зруйнована ще на початку XX ст., залишився лише її фундамент. Весь замок і кожна його частина оточені кам’яними стінами 3—3,5 м завтовшки, сухими ровами глибиною 10—12 м, через які були перекинуті колись підйомні мости. Охороняють замок 8 могутніх бастіонів, прибудованих у XVII ст., по кутах всіх 3 частин замку, на яких в давнину була розміщена артилерія. Ворота в Нижній замок, де знаходилася сторожа, охороняють 2 могутніх кулеподібних бастіони. Середній замок має 4 бастіони, великий двір, оточений дво-триповерховими будівлями, в яких розміщувалися казарми для гарнізону, арсенал, рицарський зал, кухні, комори. З північної сторони двору стояв колись будинок коменданта, який був розібраний у другій половині XX ст., залишився тільки фундамент. За ним височать кам’яні стіни XIV ст. Верхнього замку, в який можна піднятися сходами ліворуч і праворуч. Ліворуч — це сходи квадратної вежі кінця XVIII ст. Праворуч — це так званий «хід-пастка», вирубаний під південно-східною вежею у кінці XVII ст. Верхній замок, колишня резиденція його володарів, має закритий з усіх сторін двір, дво-триповерхові будівлі, колишні розкішні князівські палати XIV—XVII ст., три круглі вежі XIV ст., добудовані у XVII ст., замкову каплицю XVII ст. З північної сторони Верхній замок захищають 2 бастіони. У південній частині двору знаходиться криниця глибиною 85 м, воду з якої використовували до кінця XIX ст. За австрійськими джерелами XIX ст., на глибині 71 м у криниці вирубано кам’яні спіральні сходи, які закінчуються на 1,6 м від дна нішами, одна — у південному напрямку, друга — у північному. За легендою з дна криниці вів таємний підземний хід до берега ріки Латориця. Навколо замкової гори ще у XVI ст. був викопаний водяний рів, який наповнювався водою із цієї ж ріки. У XVII ст. рів був укріплений дубовим частоколом — па- ланком. Назва «Паланок» збереглась до наших днів, хоч сам рів і частокіл давно зруйновані. Точної дати заснування замку немає, але перші письмові згадки про нього даються XI ст. Спочатку була побудована одна квадратна кам’яна вежа-донжон на вершині крутої скелі. Вона не збереглася до наших днів. Належав замок спочатку угорським королям династії Арпадовичів, а з початку XIV ст. — династії Анжу: королям Карлу Роберту, Людовику Великому, Єлизаветі Анжуйській. Замок служив для охорони торгових і воєнно-стратегічних шляхів. В ньому знаходився постійний добре озброєний гарнізон на чолі з капітаном. Впродовж 1396—1414 pp. Мукачівським замком і домінією володів подільський князь Федір Корятович з роду литовських князів Гедимінасів. Протягом XV—XVI ст. Мукачівський замок належав багатьом володарям, які його розбудували. З 1629 по 1711 pp. Мукачівський замок належав сім’ї трансільванських князів династії Ракоці. Дердь І Ракоці перетворив замок у столицю свого князівства. Після смерті, у 1648 p., його вдова Жужанна Лорантфі продовжила реконструкцію замку. Вона побудувала Середній і Нижній замок, а також зовнішнє оборонне кільце з водяним ровом і паланком. Перебудований у стилі французького військового інженера Вобана, замок набув вигляду типового середньовічного замку з високими вежами (колись їх було 14) і могутнім бастіоном. У 1649 р. у Мукачівському замку побудували пам’ятник Б. Хмельницькому, посланці гетьмана України, які вели переговори з Дердем II Ракоці про спільні воєнні дії проти Польщі. Після смерті Софії Баторі у 1680 р. замок перейшов до вдови Ференца І Ракоці — княгині хорватського походження Ілони Зріні. З 1685 по 1688 pp. вона мужньо обороняла замок під час найтривалішої з його облог (майже 3 роки), яку здійснили австрійські імператорські війська. Вся Європа слідкувала за подіями Мукачева. Після багаторазових переговорів гарнізон замку капітулював. Сам акт капітуляції супроводжувався нечуваним приниженням гідності героїні захисту: генерал Капрара прийняв її сидячи в кріслі зневажливо закинувши ногу на ногу, в той час, як перед ним стояла жінка, котра за своїм дворянським становищем була набагато вищою. Княгиню Ілону Зріні насильно постригли в монахині і заточили в католицький монастир. А згодом їй надали можливість виїхати в Туреччину до свого чоловіка І. Текелі. В пам’ять мужній жінці на стіні будови Верхнього замку у 1993 р. був встановлений бронзовий барельєф із зображенням Ілони Зріні. Після капітуляції замку, імператор І. Леопольд наказав відбудувати його у відповідності з вимогами фортифікації того часу. Були знесені високі вежі і старий донжон. Замок набув вигляду низької фортеці з виступаючими бастіонами і кількома лініями польових укріплень під горою. З 1703 по 1711 pp. Мукачівський замок стає оплотом національно-визвольної війни угорського народу під керівництвом трансільванського князя Ференца II Ракоці, сина Ілона Зріні. Найактивнішу участь у цій війні взяли руси — українці. Після поразки війни «куруців» Мукачівський замок знову переходить у руки Габсбургів. В сучасних умовах, за останніх п’ять років, в Паланку капітально відремонтовано 8 бастіонів, перекрито черепицею дахи всіх приміщень середнього двору, східного корпусу верхнього двору, приміщень церкви й квадратної вежі, вимощено каменем подвір’я та передзамковий майдан, збудовано два мости. Музейна площа розширена із 700 до 3,5 тис. кв.м. У майбутньому Паланок має перетворитися на унікальний комплекс, у якому поєднуються минуле й сучасне. У середньому дворі планується відновити народні гуляння з вогнищем і традиційним бограчем. Поряд розмістяться майстерні з різьби по дереву, вишивання, малювання картин, ковки огорож. Крім того, у Паланку відкрито зал для реєстрації шлюбу й облаштоване приміщення для застільних церемоній. Проходять у замку також міжнародні ділові конференції, симпозіуми скульпторів, пленери художників. Традиційними стали щорічні зустрічі істориків та архітекторів України, Угорщини, Словаччини та Румунії. Одним із перших на Закарпатті був побудований замок Канків — уже в XI ст. тут стояло укріплення, яке пізніше, у XII—XIII ст. угорські королі звели до статусу королівського замку Канків (прізвище одного із власників замку в XIII ст.). У 1399 р. угорський король Жігмунд І дарує фортецю барону П. Перені, який відзначився у битві з турками 1396 р. На місці дерев’яного укріплення новий господар зводить кам’яну фортецю, яка повинна була «зміцнити могутність держави, забезпечити мир і спокій для дворян, щоб вони могли жити без страху». У XV ст. барон Перені передає фортецю ченцям-францисканцям, які перетворюють його в монастир. Через століття у 1556 р. в період реформації один з нащадків барона Перені стає протестантом і виганяє католицьких монахів зі своїх володінь. Проти Перені виступив загін королівських військ Австрійської імперії і під час штурму замок був зруйнований. Паралельно на території сучасної Хустщини велося будівництво Хустського замку — у 1191 р. угорські королі закінчили будувати фортецю, яка споруджувалася понад сто років. У 1242 р. біля замку відбулася битва з монголо-татарами, внаслідок чого фортеця була знищена. У 1511 р. замок стає власністю барона Габора Перені, а після 1526 р. перейшов у власність Трансільванського князівства. У 1661 — 1662 pp. фортецю постійно штурмувало турецьке військо. Під час визвольної війни 1703—1711 pp. гарнізон замку приєднався до повстанців, очолюваних Ференцом 11 Ракоці. У 1766 р. під час великої грози над Хустом блискавка влучила в порохову вежу замку і запалила її, від чого значна частина фортеці згоріла. Невицький замок — побудований у XII ст., коли угорські королі проводили активну руську політику й виникла необхідність у використанні гірських перевалів і карпатських доріг, що ведуть до Галича й Києва. Найстарішим спорудженням Невицько- го замку є донжон, товщина його стін якого колись сягала 2,8 метри. Тоді тут були земляні й переважно дерев’яні укріплення. Розвиватися як потужна оборонна споруда фортеця стала на рубежі XIII—XVI ст. На цій території відбувалися збройні зіткнення між угорськими, французькими, італійськими та місцевими магнатами, міщанами. У 1328 р. угорський король Карл Роберт із династії Анжу передав замок у володіння своїм італійським прибічникам — Другетам. У 1440 р. в Угорщині почалася громадянська війна. Постійні зіткнення, а також поширення вогнепальної зброї змусили Другетів частково значно зміцнити свій єдиний на Ужанщині замок. Перебудову викликала нагальна потреба: як свідчать археологічні знахідки, у фортецю попадали величезні кам’яні гарматні ядра діаметром до 25 см. А для меншої уразливості зовнішню стіну зробили нижче. Сучасний вигляд замку з’явився на рубежі XV—XVI ст.: зовнішні перебудови вже закінчились, зміни відбувалися хіба що в інтер’єрі. За кращих часів у замку було 41 приміщення, а його загальна площа становила півтори тисячі квадратних метрів. Під час розкопок археологи знайшли чудовий кольоровий кахель. На одному з них зображений вершник, що мчить на тлі замку, на іншому — можливий портрет Другета. Про те, що в замку використовувалися всі досягнення тодішньої цивілізації, свідчить існування на його території водопроводу. Замок не був неприступною твердинею й не раз переходив з рук у руки, особливо коли між Другетами почалися родинні чвари. 1644 р. став фатальним в історії Невиць- кого замку. Трансільванський воєвода Дердь І Ракоці знищив його як володіння прибічника австрійського трону. З тих пір Невицький замок лежав у руїнах. Тільки в другій половині XIX ст. він знову ожив — руїни замка стали улюбленим місцем відпочинку ужгородців. Тут заклали липову алею з фонтаном, через Уж побудували міст, що з’єднує замок із правим берегом, його околиці впорядкували: під дерев’яними дахами відновили замкові вежі, а на очищеному внутрішньому дворику проходили спектаклі й народні гуляння. У березні 1939 р. тут знову була арена воєнних дій: кілька годин загони Карпатської України, відступаючи, разом із чехами відбивали в стінах міцності наступ угорських військ. Незважаючи на всі перипетії, замок чудово зберігся (у двох приміщеннях знайдені навіть залишки каменів), його тривалий час не експлуатували, тому він зберіг свій первісний вигляд. Квасівський замок — це типовий рицарський замок. Фортеця контролювала сухопутний «соляний» шлях і вихід із Боржавської долини. У XVI ст. власник замку Павло Мотузнаї неодноразово грабував місцевих селян і феодалів. Тому угорський дворянський сейм у 1565 р. постановив зруйнувати замок, а майно власника конфіскувати на користь держави. Взимку австрійські війська оточили замок і розпочали штурм. Але виявилось, що власник фортеці разом зі своїм військом втік заздалегідь. Фортеця була пограбована, а в кінці підпалена, після чого більше не відновлювалася. У с. Середнє — (неподалік від Ужгорода) у XII ст. був побудований замок-башта в романському стилі. Але вже у XIV ст. замок відійшов у володіння ордену св. Павла. Як вже зазначалося, орден тамплієрів був найбагатшим орденом, і його скарбниця перевершувала навіть французьку королівську казну. Заздрість не давала спокою королю Франції Пилипу IV «Красивому» і він вирішив покінчити з Орденом на території своєї держави. 13 жовтня 1307 р. Великий магістр Жак де Моле і вищі сановники Ордену були обвинувачені в єресі й арештовані. Суд інквізиції присудив в’язнів до спалення заживо. Орден було ліквідовано, його майно та володіння конфісковано. Пізніше, протягом цілого століття точилася безкомпромісна боротьба за володіння цим замком між могутніми кланами феодалів Другетів та Палочі, що завершилась на користь останніх. Але невдовзі (у 1526 р.) загинув останній представник роду Палочі по чоловічій лінії і замок перейшов у володіння дворянського роду Добо, які відремонтували та зміцнили замок. Протягом XVII—XVIII ст. Середнянський замок неодноразово змінює своїх господарів у вирі нескінченних австро-турецьких та австро- угорських війн і поступово руйнується. Відчутного удару замку було завдано під час антигабсбургського руху угорських дворян під керівництвом Ференца II Ракоці у 1703—1711 pp., після чого замок більше не відбудовувався. Чинадіївський замок — був збудований у XV ст. бароном Перені. Замок являвся центром Чинадіївської домінеї. У 1657 р. замок був значно пошкоджений польськими військами князя Любомирського. Пізніше замок виконував функції в’язниці. Залишки Бронецького замку — найменш відомий серед усіх замків Закарпаття. Перша згадка про кріпость датується 1273 p., в грамоті угорського короля Ласло IV сказано, що замок був відібраний у ворогів його батька Іштвана V. Останні письмові відомості, які знайдені на сучасному етапі про Бронецький замок, це згадка у грамоті останнього Арпадовича — угорського короля Ендре III. Мисливський замок Шенборн або палац був побудований графом Бухеймом Шен- борном у 1890—1895 pp. Коло палацу був розбитий чудовий сад-дендрарій з декоративним озером в центрі. Були висаджені рідкісні породи дерев — самшит, катальпа, сосна Веймута, канадська ялина, японська вишня, розовий бук, італійська глиниця. Сам мисливський замок побудований в романтичному стилі, поєднуючи романські та готичні мотиви. Дійсно, в ньому є щось середньовічне. Оригінальність палацу ще й в тому, що він має 365 вікон (кількість днів у році), 52 димоходи (кількість тижнів у році) і 12 входів (алегоричний ряд можна доповнити самому). У родини Шенборнів досить цікава біографія. Після придушення повстання Ференца Ракоці II (1711 p.), його Мукачево-Чинадіївська домінія дарується довічно австрійським цісарем Карпом VI коронному канцлеру Лотару Шенборну. Дарчий лист був підписаний цісарем 13 липня 1728 р. Мукачево-Чинадіївська домінія включала в себе 152 села, 15 присілків, 4 торгових міста. Згодом Шенборни придбали в панстві Чинадіївському ще 33 села. Лотар Шенборн так і не побував у своїх передкарпатських володіннях, він помер в січні 1729 р. Його спадкоємцем став Фрідріх Карл Шенборн. Мукачево-Чинадіївська домінія управлялась призначеними адміністраторами, робота яких періодично перевірялась інспекторами. Справи в домінії йшли не дуже добре, й Карл Шенборн склав план заселення гірських сіл німецькими колоністами. Мукачево отримало від графа привілей, почала заохочуватися торгівля. З Галичини прибували євреї, в краї відкривалися корчми й шинки. Серед переселенців були й лікарі, вчителі, священики. Були навіть органісти. Села заселялися німецькими лісниками, кравцями, ковалями. Рільники одержували безкоштовно землю й матеріал для побудови житла. Селяни звільнялись від податків на шість років, ремісники — на десять. Потім повинні були віддавати дев’яту частину продуктів, платити податки на землю, королівську «десятину» й краєві податки. З домінії Шенборнів вивозились на продаж сільгоспродукти, виноград, молоко, масло, сир, шкіра. У 1771 р. був підписаний договір на постачання в Угорщину відгодованої худоби. Після смерті Фрідріха Карла Шенборна й до кінця Першої світової війни домінія керувалась його нащадками. У 1928 р. чехословацький уряд провів земельну реформу, ліквідував Мукачево-Чинадіївська домінію, а її маєтки, у т.ч. й мисливський, передав фірмі «Латориця». По деяким даним, перед Другою світовою війною, мисливський замок Шенборнів хотів купити Герман Геринг, але щось у нього не склалося. У 1945 р. земля та маєтки були націоналізовані, а мисливський замок Шенборнів став санаторієм «Карпати». Окрасою міста Мукачева є Білий палац — архітектурна пам’ятка другої половини XVII-XVIII ст. Це міська резиденція трансільванських князів Ракоці, пізніше австрійських графів Шенборнів. Двоповерхова будівля в стилі ренесанс, пізніше німецьким архітектором Б. Нейманом перебудована у стилі барокко. На фасаді будівлі розміщена меморіальна дошка з барельєфом Ференца II Ракоці. «Білий палац», що належав графу Шенборну — один з найбільш цінних пам’ятників палацевої архітектури в Закарпатті. Впродовж двох століть рід Шенборнів володів величезними угіддями, якими був наділений у 1728 р. німецьким імператором Карлом. Сучасного вигляду палац набув шляхом перебудови так званого «Білого дому», спорудженого в другій половині XVII ст. трансільванськими князями династії Ракоці, і до 1711 р. слугував їм міською резиденцією. Після придушення визвольної війни 1703—1711 pp., якою керував Ференц II Ракоці, палац спочатку переходить у власність імператора Австрії, а потім у 1728 р. передається разом з величезними земельними угіддями графу Шенборну-Бухгейму. Кожному туристу, що вперше подорожує по Закарпаттю, хочеться дізнатися про нього якнайбільше. Туристам варто відвідати музеї, в експозиціях яких збережені історія, культура, життя, звичаї і побут багатьох поколінь. В області розташовано 89 музеїв, з яких вісім — державних (у фондах яких збережено близько 149 тис. експонатів), зокрема: - Закарпатський обласний краєзнавчий музей, в структурі якого меморіальні бу- динки-музеї Ф.Манайла та А.Коцки; — Закарпатський музей народної архітектури та побуту; — обласний Художній музей ім. Й. Бокшая; — Мукачівський історичний музей; — Хустський краєзнавчий музей; — Берегівський районний музей; — Свалявський районний музей; — Виноградівський історичний музей. Закарпатський музей народної архітектури та побуту — самобутній ансамбль української національної спадщини, що складається з архітектурних перлин старовинного закарпатського села і зразків найдавніших та найпоширеніших видів народного ужитковою мистецтва. Це один із перших в Україні музеїв просто неба. Відкрився для відвідувачів у червні 1970 р. У музеї розташовані взірці житла і садиб «карпатців низовинних районів» — волинян, угорського та румунською населення регіону, а на пагорбі — житлові споруди горян: лемків, бойків та гуцулів. Під відкритим небом розмішені 7 садиб, 6 житлових будівель, церква, дзвіниця, школа, кузня, млин, ступа-сукновальня, корчма. Загалом у музеї зберігається понад 14 тисяч експонатів. Закарпатський обласний краєзнавчий музей відкритий у червні 1945 р. та розташований у приміщеннях Ужгородського замку. Його зібрання нараховує близько 110 тисяч експонатів, які знайомлять з багатовіковою історією та культурою краю. Експозиції, залежно від тематики, об’єднані в окремі фонди, колекції, відділи: відділ народного мистецтва з особливо багатою колекцією музичних інструментів; відділ духовної культури й історії релігії; відділ природи з цікавою колекцією корисних копалин, гербаріїв; етнографічні фонди (тут лише народних вишивок налічується понад 2 тисячі); одна з найбільших в Україні колекція бронзових виробів — 3 тисячі предметів, більшість яких датується XIII—XII ст. до н.е.; нумізматична колекція; колекція вогнепальної зброї XIV—XX ст.; старовинні манускрипти та інші. Мукачівській історичний музей розташований у Мукачівському замку Паланок. Фортеця є цінною пам’яткою військової архітектури XIV—XVII ст. Експозиції музею відтворюють історію, етнографію, природу Закарпаття, а також висвітлюють історію самої фортеці. У 12 залах виставлені твори живопису, в тому числі старовинні ікони. До уваги відвідувачів — кілька меморіальних кімнат, колекція писанок Закарпаття та багато іншого. Художній музей ім. Й. Бокшая був створений у 1948 р. Він розташований у будинку колишньої міської ратуші (жупи) — архітектурній пам’ятці, побудованій у стилі раннього класицизму в 1809 р. У ньому зібрані близько 4500 надбань живопису, графіки, скульптури і декоративно-прикладного мистецтва видатних закарпатських, українських, російських та західноєвропейських митців. Значне місце в експозиції відведено творчості фундаторів закарпатської школи живопису А. Ерделі та Й. Бокшая, їхніх учнів і послідовників Ф. Манайла, А. Коцки, 3. Шолтеса та Е. Контратовича. Тут розміщені картини видатних закарпатських художників радянського періоду Г. Глюка, А. Кашшая, В. Габди та інших. Графіка представлена творчістю В. Береци й А. Петки, а скульптура — роботами В. Свиди, І. Бровді, І. Гарапка та М. Поповича. У колекції музею значне місце займають роботи українських художників І. Бродла- ковича-Вишенського, Т. Г. Шевченка, С. Васильківського, А. Сластіона, І. Труша, А. Мурашка та багатьох інших. Експонуються здобутки відомих російських художників першої половини XIX ст. О. Кіпренського та В. Тропініна, а також полотна художника-передвижника В. Ма- ковського. Глядач має можливість ознайомитись із творчістю видатних майстрів пейзажу І. Шишкіна, І. Остроухова, Н. Клодта, І. Айвазовського та А. Коріна. У відділі західноєвропейського мистецтва представлені роботи художників різних шкіл і напрямків XVII—XX ст. Італії, Голландії, Франції, Німеччини та Австрії. Це Франческо Альбані, Корнеліус-Пітере Бега, Філіп Воуверман, Якобо Пальма-молод- ший, Лемберт Ломбард, Абрагам ван Дембль, Самуел ван Гоогстрастен, а також невідомі портретисти XVII ст. Центральне місце у колекції угорського мистецтва займає етюд до картини «Хрис- тос перед Пілатом» М. Мункачі — видатного художника другої половини XIX ст., майстра реалізму. Також ви побачите роботи його учня і послідовника І. Ревеса. У музеї експонується багато творів І.Грабаря, подарованих автором у 1955 р. на десяту річницю возз’єднання Закарпаття з Україною. Меморіальний будинок-музей Ф.Манайла — будинок-музей відомого діяча культури, народного художника УРСР Ф. Манайла був відкритий у лютому 1981 р. Манайло Ф. (1910—1987 pp.) народився в селі Іванівні Мукачівського району у родині сільського вчителя. Художню освіту одержав у Вищій художньо-промисловій школі у Празі. Вирішальний вплив на творчість художника зробило глибоке вивчення народного побуту та фольклору Закарпаття. Манайло Ф. брав участь у відкритті училища прикладною мистецтва в Ужгороді та викладав в ньому, допомагав у створенні картинної галереї, Будинку народної творчості, обласної організації Спілки художників УРСР, яку згодом очолив, працював художником драматичного театру і філармонії, співпрацював із видавництвами та кіностудіями. Відвідавши музей, ви відчуєте своєрідність багатогранного таланту митця, ознайомитеся з його пошуками в різних видах і жанрах образотворчого, монументального і декоративно-прикладного мистецтва. Яскраве враження справляє колекція різьблених декоративних диньок-вимираючий вид ужиткового народного мистецтва. Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах розташований у Карпатському біосферному заповіднику як інформаційний еколого- освітній та історично-культурний осередок. Унікальний для України музейний комплекс формують еколого-освітня експозиція та інформаційний центр. Експозиція складається з двох частин — «Природа Карпат» та «Природокористування в Українських Карпатах». Перший розділ несе інформацію про історію Карпатських гір, їх геологію, геоморфологію (основні типи ландшафтів), рослинний і тваринний світ. В другій частині експозиції розкрита тема природокористування в Українських Карпатах — від початків колонізації до наших днів, накреслено перспективи розвитку регіону. В основу історичної частини експозиції покладено вплив природно-географічних умов різних регіонів Українських Карпат на формування системи природокористування етносів, які їх населяють, відтворюються також історичні та етнографічні складові: архітектура, одяг, побут, народні промисли жителів Карпат тощо. Хата-музей «Лемківська садиба» створено у 1985 р. у селі Заріччя Перечинського району. Він відображає життя і побут лемків — однієї з етнічних груп українського населення Карпат. Хата збудована у 1902 р. з букових колод. У ній зібрані предмети побуту, які відтворюють самобутню лемківську культуру початку XX ст. При музеї діє фольклорно-етнографічний самодіяльний народний колектив «Лемківчанка», який окрім пояснень та коментарів до музейних експозицій заспіває традиційних пісень та перекаже цікаві оповідки про життя лемків. Музей-кузня «Гамора» — діюча кузня — унікальна пам’ятка ковальського ремесла, оригінальність якої в тому, що для приведення в дію' важких ковальських молотів під час виготовлення залізних виробів використовується сила падаючої води з річки Ли- сичанки. За таким принципом працювали тут ковалі й раніше. Кузня побудована на початку XIX ст. На річці була споруджена гребля для накопичення води у водосховищі. По відводному каналу вода спрямовувалася на лопаті коліс кузні, які приводили в рух ковальські молоти вагою до 125 кг. Під їх ударами металічні болванки перетворювалися в заготовки для лопат, мотик, деталей плугів тощо. Колись чотири молоти обслуговували 16 майстрів, які вміли виковувати крім нехитрих знарядь праці селян також деталі для металічного фігурного тину, металічних ліжок та інших виробів, що мали на той час великий попит не тільки в краї, а й далеко за його межами. Музей ткацтва особливий за своїм вмістом і цікавий за історією створення. Діє при загальноосвітній школі в Великих Берегах Берегівського району. Виник і функціонує завдяки ініціативі директора школи та її учнів. Всі музейні експонати-старо- винні речі, дбайливо збережені батьками школярів і перенесені в музейну кімнату самими дітьми. Серед них — чудова колекція старовинної вишивки, створеної понад 130 років тому, яка до сьогодні зберегла насиченість барв. А ще — ціла полиця найрізноманітніших прасок, якими користувалися закарпатські господині, багато глиняних глечиків, різних за формою і призначенням, та інші речі домашнього вжитку. Оздобою музею є старовинні веретена і ткацькі верстати, на яких старшокласниці під час уроків виробничого навчання освоюють призабуте ремесло своїх прабабусь. Музей історії солекопалень знайомить з історією видобування солі на території нашого краю в різні часи й епохи. Він знаходиться неподалік від Солотвинського соле- рудника, який є одним з найбільших у Європі (запаси солі тут становлять 300 млн. т, товщина шару промислової розробки — 300 м). Аж до кінця XVIII ст., поки не була побудована перша промислова шахта, сіль із Солотвинського родовища добувалася примітивним відкритим способом: шляхом розкопування звичайних, глибиною до 20 м, пізніше — конусоподібних ям глибиною до 150 м. Глиби солі піднімали на поверхню в шкурах буйволів, розрізали на правильні квадрати, ставили особисте клеймо солекопа і здавали королівському чиновнику. Умови праці солекопів були надзвичайно важкими, а винагорода — мізерною. Відвідавши музей, можна дізнатися про цікаві історичні факти та побачити знаряддя праці, одяг шахтарів, різні інженерні конструкції для видобутку солі. Затисянський краєзнавчий музей відкрився для відвідувачів у 70-х pp. XX ст. Експонати музею знайомлять відвідувачів з історією, життям та звичаями угорськомов- ного населення Закарпаття. На його території просто неба знаходяться хата вчителя, садиба бідняка, будинок середняка, греко-католицька церква. Все тут відображає життя та типовий побут жителів Затисянгцини початку 20-х pp. минулого століття. Виноградівський краєзнавчий музей заснований у 1968 р. й нараховує 3159 експонатів. У музеї зібрані матеріали з історії міста і району з найдавніших часів. Експозиція музею складається з розділів: археологія, середні віки, розвиток Виноградівщи- ни (1900 — 1945 pp.), побут Виноградівщини (кінець XIX ст. — поч. XX ст.). У музеї працює постійно діюча виставка місцевих художників. Музеєм проводиться науково-дослідна робота по збору матеріалів з історії району. Пийтерфалівська картинна галерея заснована у 1986 р. й розташована у двоповерховій споруді, збудованій у 1894—1896 pp. (колишній міністерській дачі міністра залізниці Австро-Угорщини Андрія Дьордя). У зібраннях музею більше двох сотень картин і скульптурних композицій, що передають неповторну красу Закарпаття, його історію та сучасні прикмети. Музейна кімната І.Ольбрахта. У 30-х pp. XX ст. в с.Колочава перебував чеський письменник Іван Ольбрахт, який створив низку публіцистичних та художніх творів, зокрема книгу «Микола Шугай — розбійник». На основі реально описаних подій того часу знято кінофільм «Марійка-невірниця». Виконавцями ролей були місцеві мешканці. Музей прикладного мистецтва Закарпаття створено у 2004 р. при Мукачівському технологічному інституті кафедрою технології та конструювання швейних виробів. Основою для створення музею стали експонати, зібрані в експедиціях, започаткованих у 1999 р. доцентом кафедри А. Т. Копривою. Метою відкриття музею було збереження та ознайомлення з кращими творами народної культури Закарпаття, наслідування досвіду минулого та відчуття високої краси народного мистецтва. Експозиція музею знайомить із побутом різних етнічних груп населення Закарпаття кінця XIX — першої половини XX ст. Це українці, румуни та угорці низинних районів та етнографічні групи українців-горян. В музеї зібрані цікаві взірці народного одягу (15 костюмів), вишивки (рушники, скатерті, наволочки), предмети побуту (вироби з дерева, вироби гончарства, ткацтва, лозоплетіння) та предмети праці (ткацький станок, прялка, куделя та ін). Унікальність цих речей полягає в тому, що, маючи слов’янські корені, українське населення Закарпаття ввібрало в себе культуру сусідніх народів (угорців, румунів, словаків) і створило свою власну культуру, яка має відмінні риси та особливості, навіть між собою. Музей лісу та сплаву. Унікальну споруду музею, єдиного в Європі, зведену на початку XIX ст., два останні паводки (1998 і 2001 pp.) практично знищили. А ще декілька років тому тут знаходилася потужна шестиметрова гребля. Вона перегороджувала течію гірської Чорної Ріки, утворивши штучне озеро, площею майже 15 га. Повідкривавши на греблі усі десять шлюзів, бокораші півстоліття тому сплавляли по воді ліс. Скріплені дерев’яні гоюти-бокори пливли вниз по Тереблю до Тиси, а потім до Дунаю. Саме під дахом греблі й розміщувався Музей лісосплаву. В Закарпатті є характерні лише для цього регіону види діяльності — скотарство і вівчарство, якими славляться наш край. Це своєрідний гігантський музей під відкритим небом, це села, назви яких самі за себе говорять, скотарський і вівчарство промисел його жителів від сивої давнини до сьогоднішнього дня — це Скотарське, Латор- ка, Котельниця, Ялове, Біласовиця, Машкаровиця, Воловець, Волове. Це розтягле гірське плато, археологічні розкопки на якому свідчать, що ще 5000 років тому горяни займались скотарством. Отже, у с.Скотарському доцільно створити Музей карпатського скотарства і вівчарства, експонати для якого, крім закарпатських скотарів, могли би надати болгарські, румунські, сербські, хорватські, угорські, словацькі, чеські, австрійські горяни. Будова музею могла би зводитись по принципу пчолиних сотів (секцій) із поступовим нарощуванням національних відділень. Ідея створення музею була би влучно доповнена сходженням на вершини Бор- жавського полонинського хребта — на г. Великий Верх (1598м) та г. Стой (1681 м), звідки відкриваються разючі гірські краєвиди на відроги середньо-дунайської низовини (Мукачево, Чоп, угорський Токай, словацька Земплинщина і Татри). Народне мистецтво Закарпаття На сучасному етапі розвитку українського мистецтвознавства та дизайну важливим кроком є дослідження народного мистецтва тих субкультур, які складають етнічну палітру Українського народу та його культурний ареал у цілому. Досвід країн показує, що найважливішим чинником у формуванні естетичних засад дизайну є власні корені, традиції, мистецькі принципи. Це вказує на невичерпну спадщину самобутнього народного мистецтва Закарпаття. Як відомо, Закарпаття здавна заселяють представники різних етнічних груп. У національному складі населення переважають українці. В горах живуть різні їх етнічні групи — верховинці та гуцули, які зберегли в своїй культурі своєрідні риси в мові, обрядах, одязі, архітектурі будівель тощо. Крім українців, у гірських місцевостях проживають росіяни, словаки та угорці. Основне заняття населення в гірських районах — гірське пасовищне скотарство, лісові промисли, різні народні художні ремесла (вишивання, ткання килимів, різьба по дереву, керамічні вироби). На передгірних рівнинах населення зайняте в сільському господарстві (землеробстві, садівництві) і в промисловості (лісообробній, хімічній, машинобудівній, легкій і харчовій). У Закарпатті, крім того, широко розвинене виноградарство. Закарпаття — багатонаціональний край. Тут з давніх часів у тісному сусідстві проживають українці (80,51 % від усього населення області), угорці (12,08 %), румуни (2,56%), росіяни (2,47%), цигани (1,12%), словаки (0,45 %), німці (0,28 %). Давні й стійкі традиції добросусідства створюють особливу атмосферу гостинного ставлення до туристів, перетворення Закарпаття на найколоритніший осередок міжнародного туризму в Центрально-Східній Європі. Самобутність культури Закарпаття складають збережені звичаї і традиції русинів- українців, які етнічно поділяються на гуцулів, лемків, бойків. Кожна етнічна група має свою мелодію коломийки, свою техніку вишивання, свою манеру обряду. З ними вживаються звичаї і традиції угорців, німців, словаків, румун, інших народів. Важливі джерела про історію краю, його культуру можна знайти в документах літопису латинською, угорською, німецькою, чеською, словацькою, старослов’янською та іншими мовами. Закарпаття — батьківщина всесвітньо відомого художника-ака- деміка Ігоря Грабара, відомих у Європі майстрів пензля — Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Федора Манайла, Андрія Коцки. Відомі в українській культурі такі постаті, як композитори Дезидерій Задор, Степан Мартон, Євген Станкович, співачка Гізела Ціпола та інші. У культурі Закарпаття є багато явищ, що приваблюють широкий загал туристів. Враховуючи той факт, що у культурі Закарпаття поєднуються риси багатьох культур (угорської, чеської, словацької, румунської), це робить її своєрідною і неповторною. Культура регіону здатна викликати в потенційних туристів найсильніший спонукальний мотив до подорожі. Тому збереження культурної спадщини і його раціональне використання мають визначальне значення для стійкого залучення туристських потоків і збереження популярності конкретного туристського напрямку. На рівні з традиційними видами туризму в останні роки розвиваються такі специфічні виду туризму, як, наприклад, історичні тури, котрі висвітлюють таємниці Закарпатської історії. Народні промисли Закарпаття мають багатовікову історію. Причина виникнення їх, як допоміжного домашнього заняття, пояснюється інтенсивним розвитком ремесел, які виникли за умов натурального господарства. Великий вплив товарного виробництва стимулював розвиток народних промислів, завдяки чому звичайні функційні вироби перетворювались у витвори мистецтва. Народна архітектура «Бойківські» дерев’яні храми безперечно є початковим варіантом дерев’яних храмів у Карпатах і за їх кордонами, який був випрацьований народними майстрами в далекому минулому. Храм тризрубний, триверхий з шатровими верхами, з кількома заломами. До кефа із заходу і сходу прилягають більш вузькі прямокутники зрубів бабинця та вівтарної частини, кутові сполучення зроблені вирубкою «в ластівчин хвіст». До цього типу відносяться церкви у селах Кострино, Ужок, Вишка, Сухий, Густий, Верхній Студений і т. д. «Бойківські» храми дістали свою умовну назву від етнографічної групи, яка населяє Східно-Карпатський регіон. «Лемківські» дерев ’яні храми. Класичні пам’ятники цього типу в області збереглися тільки два: Храм Св. Михайла із с. Шелестова (музей в Ужгороді), храм Св. Михайла в м.Свалява. Інші були розібрані в кінці XIX—XX ст. або вивезені за межі Закарпаття. Головною стилістичною відмінністю «лемківських» церков є усунення центричності будови шляхом переміщення висотної домінанти з центрального зрубу, кефу на високу дзвіницю, зведену над бабинцем або поряд з ним. Навіть якщо у «лемківської» церкви немає шатрового покриття над якимось із її зрубів, заміненого двоскатною стріхою, у неї обов’язково є розвинута барокова маківка. «Лемківські» церкви дістали свою умовну назву від етнографічної групи, що населяє північні Карпати. «Гуцульські» дерев ’яні храми. У Закарпатті цей тип представлений двома храмами (смт. Ясіня та с.Лазіщина, Рахівського району). План такої будови має хрестоподібну форму і складається з п’яти зрубів. Центральний зруб ширше бічних (північною та південною), довжина яких трохи менша довжини західного та східного зрубів. Цей тип храму має дві виразно підкреслені осі симетрії, у відповідності з якими майже ідентично вирішені фасади. Центральний зруб на середині своєї висоти переходить з прямокутної форми у восьмигранну, внаслідок чого і шатрове перекриття його приймає таку ж форму. Однокупольний п’ятизрубний «гуцульський» храм відрізняється своєю компактністю і стрункістю та є одним з кращих прикладів народного дерев’яного мистецтва. Народна кераміка Серед багатьох галузей сучасної народної художньої культури значне місце належить народній кераміці. Вироби гончарства викликають особливий інтерес, так як є індикатором тієї чи іншої археологічної культури, своєрідним символом роду, племені, етносу. Гончарські вироби (кераміка) для етнографічної та археологічної науки є цінним наймасовішим матеріалом. Багаторічні дослідження поселень новокам’яної доби на Закарпатті проводив у складі ужгородської групи відділу археології Інституту українознавства НАН України М. Потушняк. Вивчення кераміки з розкопок неолітичних поселень у Дякові, Рівному, Рафайлові, Заставному, Тарнівцях, Малих Геївцях, Ужгороді (Дравці) дозволило М. Потушняку виділити нову археологічну культуру Верхнього Потисся — мальованої кераміки (4500—4000 pp. до н.е.), головною ознакою якої була орнаментація посуду. У ній виділяються дві групи — груба кухонна і тонкостінна столова. Окрім кераміки, гончарі культури мальованої кераміки робили грузила для сітей, пряслиця для веретен, прикраси, жіночі статуетки, скульптурні зображення тварин і птахів. Експонати Закарпатського обласного історико-краєзнавчого музею свідчать, що на території Закарпаття в першому тисячолітті існувало високорозвинене гончарське виробництво. В добу неоліту заклалася міцна основа гончарного ремесла, з’являються основні види і форми посуду, окремі з яких доживають до наших днів і непогано вписуються у модерний інтер’єр. Основою для гончарства є значні поклади глин, розкидані по всьому Закарпатському підгір’ї від Ужгорода до Тячева. Закарпатські глини різні за своєю якістю та забарвленням. Найкращими вважають каолінові та фаянсові білі глини Квасової Бані біля Берегова та з Онока, Виноградівського району. На оноцьких глинах працюють майстри Виноградова, Ком’ят, привозять їх тепер навіть до Дубовинки, Хуста. Майстри Вільхівки користуються своїми глинами, рівними за якостями оноцьким, яким властива низька температура спікання та можливість при одному випаленні створювати повноякісні вироби з підполивним розписом. На території Ужгородського замка в культурному шарі IX—XIII ст. виявлено, що кераміка вже вироблялася на гончарському крузі. Привертає увагу горщик X ст., знайдений в Ужгороді. Форма та пропорції його, як і деяких посудин, виявлених львівськими археологами в селі Ізі поблизу Хуста, — прототип сучасних горщиків. Він вкритий ритовими кривульками, які до кінця XIX ст. незмінно прикрашали не- полив’яний кулястий посуд. Гончарський цех в Ужгороді засновано у 1576 p., а в Мукачеві — у 1592 р. У XVII—XVIII ст. в Ужгородському цеху було 5, а в Берегівському — 4 гончарі. У 1649 р. Мукачівський замок мав 9 гончарів. У 1780 р. в місті було 40 гончарів. У фондах Київського державного історичного музею є великий горщик, що був саме «майстерштюком». Зроблений він у першій половині XIX ст. в Мукачеві. Цінна збірка «пробних робіт», виконаних майстрами Мукачівського цеху у XVIII — першій половині XIX ст., зберігається в Закарпатському обласному історико-краєзнавчому музеї. Сільське гончарство, вироби якого хоча й були простішими, в межах своїх можливостей дбайливо зберігало все найкраще з минулих епох, створювало художні цінності, які не лише не поступалися перед зробленими у місті, але й часто визначали мистецьке обличчя цехових виробів. У XIX та на початку XX ст. посуд Драгова, Дубовинки, Гуді, Хуста, Виноградова та Вільхівки, крім продажу на місцевих ринках, збувався на південь, в угорські та румунські села, віддалені на 100—200 км. Основним суперником ремісників стало фабричне виробництво. Фаянсовий, порцеляновий та металевий посуд невблаганно витісняв з ринку вироби кустарів. Оскільки фабричне виробництво здешевлювало випуск товарів, це примушувало гончарів знижувати ціни або врешті відмовитись від певного виду продукції чи боротись за поліпшення якості і художнього оформлення виробів. Гончарі села Гуді, які раніше виробляли лише задимлений (чорний) посуд, на початку XX ст. переходять на виготовлення полив’яних і розписаних виробів. Подібні зміни простежуються і в інших гончарських селах. Крім поливання, майстри у XX ст. починають розмальовувати пензликом миски, а згодом й інші посудини, наслідуючи орнаментику фаянсових мисок, які збували на Закарпатті словацькі, а пізніше й угорські заводи. В Хусті протягом 1902—1944 pp. існувала гончарська школа (до 1914 р. з дворічним, а пізніше з трирічним курсом навчання). Учні вивчали загальноосвітні та фахові предмети. З традиціями місцевого гончарства їх знайомив найкращий хустський майстер Йосип Лях. У Виноградові у 1892—1906 pp. була керамічна майстерня, очолювана Фішером Форкошгазі. В літературі згадується про ремісничі школи Берегова та Мукачева. Найвизначнішим осередком, вироби якого далеко славляться своїми мистецькими якостями, є село Вільхівка, Іршавського району. Гончарюють в цьому селі з давніх-давен. Колись майстри не вживали полива, але вироби Василя Кайла, Івана Ботканича охоче купувалися сільським та міським населенням. їх учнями є сучасні гончарі старшого покоління Галаси — Іван Степанович, Іван Федорович та Михайло Федорович. Здавна славився своїми майстрами Хуст. У XIX ст. найкращі вироби давав Андрій Лях (1837—1909), що протягом багатьох років очолював цех гончарів. Син його Йосип Лях (1872-1946) створив і вдосконалив систему розпису кольоровими глинами за допомогою пензлика та ріжка. Його досягнення розвинув у своїй творчості Йосип Перчі (1888—1957), автор прекрасних композицій на мисках, Юра Кузьма (1873—1943), Юра Синович та інші. Сучасний розпис посуду здійснюється за допомогою пензлика, який звуть також щіточкою або квачиком, кишенькового ножика та ріжка або «гургульки». Ріжок — це коров’ячий ріг із встромленим в ньому курячим пером (іноді продовженим соломинкою). Коров’ячий ріг часто заміняє виліплена з глини «гургулька», в яку також встромлене перо. Великий горщик називають «горниць», «горшок», «варільник» або «горниця». Менших називають «сілка», «рябун»; найменші — «горнятко», «горничок». Частини горщиків (й інших посудин) мають такі назви: «дно» або «дінце», з якого виростає маленький карниз — «рубець», «виступ». Від рубця здіймається вгору «черево», «тулуб», що завершується вінцями, які скрізь називають «крисою». Для пиття води вживаються «горнятка» — невеликі судини кулястої або циліндричної форми з вухом та специфічно профільованими вінцями. Для перенесення води вживають «пивники» — дзбанки з високою шийкою, дзьобиком і вухом — та кулясті судини з вузьким горлом — корчаги. На Закарпатті є два види корчаг: перший — це та ж полтавська «тиква», полісько-подільська «банька» чи слобідська «ков- бушка». Другий вид корчаги має особливу конструкцію шиї та вуха. Шия внизу перегороджена пластинкою з 5—7 дірочками — «цідилом», яке затримує все зайве, коли набирають воду в річці чи криниці. На Закарпатті широко розповсюджені також дерев’яні макітри: менші — «товка- ни», більші — «ступи», в яких товчеться мак дерев’яним макогоном — «товканком». Миска має дві назви: «миска» і «блюдо». В Драгові, Вільхівці і Дубовинці — лише «блюдо». В інших місцевостях «миска» означає посуд, в якому готуються та переносяться страви, а «блюдо» — меншу судину, з якої кожен їсть окремо. Важливу роль у формуванні народної кераміки відіграла творчість М. Бойчука та його учнів. Бойчукісти планували створення нового середовища шляхом художнього оформлення побуту. Одним із важливих видів в системі декоративного мистецтва вони вважали кераміку. Значну роль у розвитку народної кераміки відіграла діяльність Межигірського художньо-керамічного технікуму, який у 1923 р. очолив учень М. Бойчука — В. Седляр. Тут було розроблено 60 зразків майолікового посуду з розписом і декоративної скульптури. Твори митців експонувалися на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі, Берліні, Москві. Основна риса робіт — поєднання досягнень західноєвропейського мистецтва з національними особливостями. Це виявилось як у формі виробів, так і в технології розпису, сюжету. Межигірські художники розробляли новітні технології, зокрема вперше було введено техніку аерографу, що дало змогу створювати складніші композиції, використовувати як близькі, так і контрастні сполучення тонів. Особливо вподобав цю техніку П. Му- сієнко. Визначним майстром художнього оформлення керамічних виробів є М. Галас із с. Вільхівки. Він виготовляє різноманітний посуд традиційних форм: корчаги, миски, горщики. Орнамент складається з горошин, хвилястих ліній, умовних листочків, крапок зазвичай білого і зеленого кольорів, що чудово контрастує з темно-коричневим, мідяно-вохристим тлом. Усі орнаменти майстер компонує по вертикалі, на всю ширину полив’яної частини виробу. Майстер В. Гадзик оздоблює свої вироби багатопелюстковими розетками, умовно трактованими пуп’янками, квітковими букетами, які розміщує по вертикалі найопуклішої частини посудини. На Закарпатті кераміка репрезентована також іменами М. Лемка, Ф. Черницького, Я. Бендрика та ін. Зусиллям закарпатських митців створено значні надбання в галузі художньої кераміки: ужиткової та декоративної, в кахлярстві та керамічній скульптурі. Тут за останні півсторіччя склалися дві стильові школи декоративного розпису, які нині успішно розвиваються в творчості гончарів. Деревообробництво Деревообробництво — виготовлення оригінальних виробів з дерева для побуту, церковного богослужіння, знарядь господарської діяльності тощо. Це — найдавніший вид українського Народного мистецтва. За способами обробки деревини деревообробництво поділяють на такі галузі: теслярство, столярство, бондарство та різьблення. Майстри вміло добирали деревину для художніх виробів, враховуючи її фізичні та декоративні якості: колір, фактуру, твердість, розколюваність, гнучкість. Літописні відомості й археологічні знахідки підтверджують широке застосування у давні часи дерев’яного посуду, простих меблів. Декотрі з них, крім доброї конструктивної форми, мали різьблений і розписаний декор. Сільські теслярі, бондарі, столярі, виготовляли і возили на провінційні ринки необхідні знаряддя праці, засоби транспорту, меблі, хатнє начиння, оздоблене різьбленням та розписом. У різьблених одвірках, скобах та сволоках на зовнішніх карнизах дерев’яної архітектури XVII—XVIII ст. різьблення на одвірках було пласким і складалося з кола, заповненого тонким візерунком, та стрічки у вигляді крученої «вірьовки». Найдавніші пам’ятки дерев’яного сільського транспорту, оздоблені різьбленням, дійшли до нашого часу. Зокрема, чумацькі вози XVIII ст. У XVIII—XIX ст. на Гуцульщині ажурним і круглим різьбленням декорували іконостаси, свічники, жолобуватим контурним різьбленням — ікони, скрині та бондарський посуд. У гуцульських селах тоді працювали десятки талановитих майстрів художньої обробки дерева. Пастівництво Наші деякі пращури пройшли весь тривалий час розвитку людства. А скотарство — важливий складник господарювання, що не втратив свого значення досі — у наших Українських Карпатах має прадавні корені. Основні традиції карпатської пастівницької культури сформувалися десь п’ять- шість тисяч років тому у вигляді відгінного полонинського скотарства. А в продовж першого тисячоліття до н.е. місцеве населення навчилось уже добре використовувати ресурси високогір’я для випасу худоби, розвинуло систему ремесел, пов’язаних з обробкою продуктів тваринництва: молока, вовни, шкір. На цьому благодатному Грунті у I—V ст. н.е. сформувалась більшість тих давніх скотарських традицій, які входять до складу «слов’янських старожитностей» — на їх основі виробилася більшість традицій карпатського відгінного скотарства ще у VI—X ст., а впродовж X—XIV ст. місцеве русько — українське населення краю майже повністю використовувало всі ресурси полонинського відгінного скотарства, які панували і у полонинському господарстві другої половини XIX — першої половини XX ст. У цей час у сільському господарстві краю доволі чітко проявилася знана вами з географії вертикальна поясність — на рівнині і у передгір’ях переважало землеробсько-скотарське господарство з при селищним вигінним скотарством, а у середньогір’ї та високогір’ї домінувало скотарсько — землеробське господарство із вигінним полонинським скотарством. Вже в VIII—XIV ст. річкової долини високогір’я та полонини Закарпаття були освоєні групами рухливих пастухів — русинів. Улітку вони випасали свою худобу на полонинах Чорногорки, Свидовця, Красної, Менчули, Боржави, Рівної, а восени відганяли її на притиснянські і придунайські випаси. Саме у ці часи та більш ранні, склалися традиції ластівницької матеріальної і духовної культури. До цих традицій належить і непереносні загорожі для худоби на полонинах. їх споруджували із густих зрубаних смерек, зрідка каменю. Гуцули Рахівщини ще в середині XX ст. будували їх так, як пастухи I—V ст. н.е. Найдовше вони збереглися у практиці селян долини річки Білої Тиси. Не менш давнім елементом традиційної культури є виварювання у топленому лої чи маслі одягу пастухів — виварюються сорочки, штани і капелюхи. Виварений у цій суміші одяг висушували, а гуцули Рахівщини та долини Тячівщини ще й вудили. Так, виварену сорочку і капелюх називали «смолянкою», а штани — «бугузією». Покидаючи восени полонин, живу ватру пастухи не загашували. Вона повинна була згаснути сама, без стороннього втручання. Порушення цього звичаю, вважали, може стати причиною нещасть з худобою, могли згоріти всі будови та стоїщі. Ці та інші численні обряди, вірування, звичаї, пов’язані з скотарством, підтверджують належність наших давніх предків-пастухів до слов’янства і засвідчують загальноукраїнський зміст і характер давніх скотарських традицій українців Закарпаття. Килимарство Килимарство — традиційна, найбільш важлива і поширена галузь народного мистецтва Закарпаття. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашення житла. Килими були обов’язковою частиною вікна; ними сплачували данину. Найдавніші письмові згадки про килими X ст. знайдено у подорожніх нотатках чужоземельних мандрівників, літописах, історичних піснях, колядках. У давні часи килими для власного вжитку ткали в домашніх умовах. Виготовляли їх впродовж тривалого часу, це було одним із жіночих завдань. Згодом килимарство відтворилося в ремесло, яким стали займатися чоловіки-килимарі по всій території України. У панських килимарнях килими виготовляли кріпаки, у дрібних сільських, міських монастирських майстернях працювали ремісники і чинці. Виготовляли тут вироби найрізноманітнішого призначення, в тому числі й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин. Частина продукції йшла на експорт. У XIX ст. з’явилися килими фабричного виробництва. Вони були дешевші. На всій території побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки-на- лавники, скорці, верети та цільні ворсові коци. Помітне місце серед килимарства займають килими, передусім із фабрик у селах Ясіня та Ганичі. їм притаманна багатобарвна палітра, що базується на сміливому поєднанні насиченого бордового з яскравим жовтим, червоного зі смарагдовим, рожевого з синім. Орнамент побудовано на чергуванні смуг, у яких закомпоновані різноманітні розетки. Ткацтво і розвиток народного костюму Ткацтво — один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про перші знахідки ткацького виробництва на східнослов’янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створилися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-еко- номічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Ці чинники формували його національні, регіональні та локальні відмінності. Основною сировиною, прядильними волокнами українців, з давніх-давен була вовна, конопля і льон. Так як Закарпатська область є прикордонною, багаторічне спілкування різних національностей відобразилось в одязі та проявилось в його загальному силуеті, в колориті, в способі оздоблення, в окремих художніх елементах. Копривою А.Т. виявлено, що на Закарпатті в угорських осередках народного костюму вже майже не збереглось. В ході експедиційних досліджень знайдено всього два чоловічих та п’ять жіночих народних костюмів, із жіночих — Виноградівський і Доб- роньський, а з чоловічих — Непівський, які датуються першою половиною XX століття. Важливим кроком є дослідження тих культурних осередків, які до нашого часу залишились ще недостатньо висвітленими в науковій літературі, зокрема, народний костюм с. Чорна Тиса та Верхнє Водяне Рахівського району. Вони формувалися під впливом лемківського, гуцульського та румунського костюмів. Румунські елементи: а) форма та метод носіння ширінки (хустки); б) методи оздоблення жіночої сорочки та прямокутний виріз на горловині; в) структура та оздоблення шкіряних кожухів; г) форма та оздоблення фартухів. Лемківські елементи: а) форма та оздоблення чоловічої сорочки; б) форма чоловічого поясного одягу — гаті; в) структура та оздоблення верхнього сукняного одягу — вуйош; Гуцульські елементи: а) форма та оздоблення шкіряного ременя — черес; б) форма вовняних штанів — холощень. Феномен гуцульського костюму на даний час являється до кінця не вивченим. Хоча досить багато науковців займалися дослідженням цієї теми. Згадаймо тільки праці таких відомих етнографів XIX ст., як Я. Головацького, П. Чубинського, або працю С. Маковського «Народное искусство Подкарпатской Руси», географічні межі якої прив’язані до сучасної території Закарпаття. У працях кінця XX ст. найбільшим досягненням є чітка систематизація українського костюму по локальним етнографічним комплексам, найбільше це відображено у наукових творах К. Матейко, Г. Стельмащук та інших. Тунікоподібна сорочка є одним із найдавніших елементів вбрання закарпатських гуцулів. Відомо, що чоловіча сорочка оздоблювалась вишивкою на комірі, манжетах та по верхній частині рукавів вишитими уставками, які виконували оберегову функцію рук людини та є складовими елементами символічної системи землеробського культу слов’ян. Для жіночої сорочки характерним є призбирування горловини та нижньої частини рукава. На рукавах, як і в чоловічій, розміщені вишиті уставки, манжети та вузенька вишита смужка по коміру, яка переходить на фронтальний розріз. Верхня частина — стан — виготовлялася із тоненького домотканого полотна або фабричного, а низ із грубої полотняної підшивки — «підставка», в яку обабіч вшивалися два клини. Чоловічим поясним одягом були штани гачі — «довбані» або як їх ще називали «пріччі», вони шилися з домотканого сукна, яке в основному фарбували в чорний чи коричневий колір. У гуцулки поясний одяг складався із двох вовняних запасок — передньої (коротшої) та задньої (довшої), які закріплювалися на талії за допомогою шнурівок «зав’язок». Одним із найцікавіших видів верхнього шкіряного одягу гуцулів Чорної Тиси був кожух. До середини XX ст. за один кожух давали двох корів. Реліктові форми цього виробу в даному регіоні свідчать про його глибоку традиційну підоснову. Кожух наділявся магічними властивостями і займав важливе місце в обрядовості, символізуючи родючість, багатство та щастя. Складовою частиною як чоловічого так і жіночого костюму є петек, який в інших гуцульських осередках відомий під назвою сердак. Петек виготовляли з домотканого сукна. Фарбували його переважно в коричневий колір, оздоблювали китицями та яскравою кольоровою вишивкою по нижній частині виробу, рукавів, на бокових швах і горловині. Як засвідчують мешканці села, саме у цій вишивці відображається світло, святковість та радість. Взуттям були звичайні шкіряні постоли, які виготовлялися із м’якої коров’ячої або свинячої шкіри. Взуття вдягалося на капчурі, які плелись із вовни. Головним убором для чоловіків влітку служила крисаня, а взимку — шлик. Для заміжніх жінок обов’язковим елементом костюму була хустка, яка називалася «баршунянка», «под- ряпанка». Колір хустки в основному темно коричневий або темно бордовий. Дівчата заплітали одну або дві коси та оздоблювали волосся вінками з барвінку та інших польових квітів. Копривою А. та Скіталінською Е. було організовано п’ять експедицій у с. Верхнє Водяне, результатом чого являється зібраний фотоматеріал та народний одяг мешканців Рахівського району. Порівняльну характеристику одягу з різних куточків району дає у своїх працях І. Грибанич, особливо акцентуючи на різницю в народних назвах елементів костюму. Також дослідженням народного одягу цього регіону займалась і етнограф О. Полянська. Художня вишивка Розвиток народного мистецтва вишивання на Закарпатті стимулювався зростанням естетичних смаків та піднесенням духовності, які й створили своєрідну декоративну мову. Якщо проаналізувати напрямки стилів декорування окремих сіл і регіонів Закарпаття, то можна побачити чітку різницю між ними за стилізацією орнаментики, використанням мотивів, колоритом та технікою. Це різноманіття декоративного вираження пояснюється взаємовпливами спільнот окремих етносів, які проживають на території Закарпаття. За історичними джерелами та фактами наукових досліджень відомо, що автохтоном населенням цього регіону являються білі хорвати. Але в процесі змішування корінного населення з іншими національними групами, яке виникло в результаті історичних обставин, розглядають Закарпаття як ареал різних національних спільнот, які між собою інтенсивно взаємодіють, не втрачаючи при цьому своєї самобутності. Значний вплив на розвиток народного декоративно-прикладного мистецтва вишивання мала культура угорців, поселення яких на сучасних землях України з’являється вже в ранньому середньовіччі. В VI—VII ст. вони жили в приазовських степах під владою племен оногурів. Пройшовши через територію Київської Русі в IX ст., вони почали захоплювати райони сучасного Закарпаття. Угорці є найбільш чисельною групою національних меншостей Закарпаття, займаючи більшу частину Берегівського району, половину Виноградівського та меншу частину Мукачівського та Ужгородського районів. Як зазначає А. Т. Коприва, ще до панування Австро-Угорської імперії теперішній регіон Закарпаття був поділений на чотири комітати (жупи): березький, ужанський, угочанський та марморошський. Культура цих жуп мала спільні та відмінні риси, які яскраво прослідковуються у всіх народних ремеслах, зокрема, у вишивці. Найперші згадки про угорську вишивку березького комітату датуються кінцем XIX ст., коли вийшла у світ відома праця Т. Легоцького «Монографія березької жупи». У цій монографії йдеться про те, що на ярмарках поблизу міст Мукачева та Берегова досить часто зустрічаються гарні червоно-сині вишивки, що виконані у хрестиковій техніці. У 1907 p. Т. Легоцький випускає нову монографію міста Мукачево, в якій пише про роботу вишивальних гуртків, які створювались при вузах та учбових закладах. Найбільш поширеними були на території березької жупи вишивки хрестиком, їхні мотиви мають дуже багато спільного із ткацтвом. Є навіть версія, що селяни в давніші часи копіювали схему тканої орнаментики та переносили її на полотна вишивок. Лаконічна кольорова гама вишивок та контраст синьо-червоного, синьо-зеленого з сіро-білим конопляним полотном викликає досить гостре психологічне враження. Красою та вишуканістю відрізняється народна вишивка сіл Ракошино, Чомонин та Велика Добронь. Пластика декору була переважно геометризованого характеру, вона відзначалася досить строгою симетрією та лаконічністю. На вишивках XIX ст. можна зустріти вдало стилізованих риб, коней та птахів. Мотиви давнього зооморфного декору відображають основні види занять селян: скотарство, землеробство та рибальство, які становили основу добробуту селян. Дуже важливе місце серед народних промислів цих сіл займала побутова вишивка, а особливо вишивка рушників. Рушник був одним із основних елементів весільного обряду, молоді його дарували старості села, а близькі родичі протягом місяця приносили одруженим їжу в спеціальному керамічному посуді, який завивали в гарно вишитий рушничок. Серед рослинних мотивів на рушничках найчастіше зустрічаються ружі, гвоздики, астри, тюльпани, гранат, конюшина, виноградна лоза, жолудь. Наприклад, ружа та гранат були одними із улюблених мотивів епохи Ренесанс. Тюльпан був головним мотивом скриньок для приданого, став символом добробуту, високого матеріального становища. На вишивках 20-х pp. XX ст. часто можна зустріти мотиви квітів та тварин, які копіювалися з різних листівок та світлин. Поступово в вишивку почали проникати гуцульські, лемківські, словацькі та румунські мотиви, що яскраво видно на вишивках експонованих в етнографічному музеї міста Вашарошномень. Мистецтво художнього вишивання — традиційний вид народної творчості. Вишивка набула великого поширення в художньо-декоративному оздобленні інтер’єра гуцульських житлових будинків, на таких вжиткових і декоративних предметах побуту, як подушки, рушники, скатерті, покривала на ліжка, гардини, занавіски, хусточки, і найбільше — на чоловічих сорочках і жіночих блузках. Вишивка завжди була найяскравішим засобом для оздоблення гуцульського костюму. Основними техніками у вишивці одягу с. Чорна Тиса є низь та хрестик. Нитки пряли переважно із вовни, а з другої половини XX ст. починають застосовувати муліне, пізніше іріс. Поява канви в першій половині XX ст. створила умови для інтенсивної актуалізації вишивки хрестиком. Ткане полотно, канва і сама техніка надала можливість для геометризованого трактування реалістичних мотивів та комбінації їх із давніми слов’янськими знаками. Важливу оберегову роль в одязі виконував також колір. Різноманітність кольорової гамми вказує на окремі модні течії, які відбувались у процесі формування костюму. Червона та чорна монохромна гамма характерна для найдавніших взірців гуцульської вишивки Закарпаття XIX ст. Двоколірна та поліхромна гамма починає домінувати у вишивках кінця XIX та протягом XX ст., вона характеризується контрастним поєднанням бордового, чорного, синього та золотисто-жовтого кольорів. Важливе місце серед улюблених мотивів гуцульської вишивки с. Чорна Тиса займають мотиви зірок. Небесні зірки у стародавніх культах означали релігійність, віру людини та потяг її до дослідження навколишнього середовища, природних явищ та ін. У високорозвинутих стародавніх культурах зоряне небо означало також потойбічний світ, а кожна зірка чи планета була уособленням героя. У християнстві ця зірка символізує буття та Святу Трійцю. Восьмикутна зірка найчастіше зустрічається серед мотивів у народній вишивці слов’яномовного населення Закарпаття, вона символізує ранкову зорю (Венеру) та безкінечний цикл оновлення (народження — смерть — воскресіння).

Особливості розвитку туристичної діяльності в регіоні України. Вивчення видів туризму, характерних для даного регіону України , опис основних туристичних центрів, їх характеристика. Вивчення основних туристичних маршрутів регіону та їх екскурсійних об’єктів

Архітектурні пам'ятки Закарпатської області відрізняються особливою специфікою, що підкреслює власну історичну долю регіону, пов'язану з історією Угорщини, Румунії та Словаччини. Тут збереглось чимало замків колишніх вельможних господарів краю. Як правило, ці цитаделі будувались в стратегічно важливих, добре захищених місцях. Згуртовуючи навколо себе населення, що під час небезпеки шукало захисту в їх стінах, вони ініціювали виникнення міст. Так, з неприступної фортеці Гунг ІХ ст., яка не збереглася до наших часів, бере початок місто Ужгород - адміністративний центр Закарпатської області. У ХІV ст. в Ужгороді будується інший замок, що належав феодалам Другетам. Нині в ньому розміщені експозиції картинної галереї та краєзнавчого музею. Результатом тривалого релігійного протиборства між католиками та протестантами стала поява у ХVІІ ст. будівель єзуїтської колегії та костелу, які в наші часи правлять за кафедральний собор греко-католицької церкви та єпископську резиденцію. Від ХVІІІ ст. до нашого часу збереглися будівля жупанату, римо-католицький костел, дерев'яна Шелестовська церква, чимало житлових і господарських будівель у старій частині міста. ХХ сторіччя теж залишило свій слід у формуванні архітектурного ансамблю міста: саме тоді було збудовано синагогу та кальвіністський костел. Своєю славною історією та кількістю архітектурних пам'яток майже не поступається обласному центру м. Берегове, закладене у ХІ ст. як центр розвитку виноградарства. Серед найвизначніших - Всехсвятський костел ХІV-ХІХ ст., костел Реформаторів ХVст., ансамбль споруд "Княжий двір" ХVІІ-ХІХ ст., старовинні особняки та громадські споруди. Виноградів приваблює увагу туристів руїнами замку та палацом баронів Перені, будівлями колишнього францисканського монастиря ХІV-ХVІІ ст. Знаковими для регіону і країни є туристичні ресурси сіл Ділове та Королеве. У першому з них за одними з розрахунків знаходиться географічний центр Європи, про що свідчить скромний обеліск, а у другому знайдено найдавнішу в Україні ранньопалеолітичну стоянку (500 тис.р.т.). Символом м. Мукачево є одна з найоригінальніших середньовічних споруд - замок Паланок ХІ ст. Серед інших пам'яток Миколаївський монастир ХVІІ ст., церкви та костели, ратуша, житлові будинки. Руїнами замків ХІІІ ст. відомі с.Невицьке, м.Хуст, с.Чинадійово, культовими спорудами - Рахів, Свалява, Хуст, Ясіня. Із Закарпаттям пов'язані життєві шляхи історика І. Пастелія, поета і прозаїка О.Духновича, композитора Б.Бартока, угорського художника Ш.Холлоші. В Береговому зведені пам'ятники угорському королю Іштвану І, який ввів на цих землях християнство, та видатному угорському поетові Ш.Петефі, що, безперечно, може викликати інтерес угорських туристів. На стику української, молдавської, угорської, турецької та румунської культур формувалась архітектурна спадщина Чернівецької області. Особливо визначною вона є у м.Чернівці. Її представляють дерев'яні Миколаївська, Вознесенська і Спиридонівська церкви ХVІІ-ХVІІІ ст., Святодухівський кафедральний собор, Вірменська церква ХІХ ст., Миколаївський кафедральний собор, церква Успіння Богородиці ХХ ст., ратуша ХІХ ст., будівлі резиденції митрополита - нинішні корпуси Чернівецького національного університету, будинок музично-драматичного театру О.Кобилянської, житлові будинки старої частини міста. Однією з візиток не тільки області, але й України стала неприступна Хотинська фортеця ХV-ХVІІІ ст., на території якої створено архітектурний заповідник. На Буковині набуло значного поширення дерев'яне культове зодчество. Серед його зразків - церква Св. Іоанна Сучавського із дзвіницею (ХVІІІ ст., с. Виженка), церква Св. Миколая (ХІХ ст., смт. Путила). Інтерес з боку росіян, безперечно, викличе старообрядчеська церква ХХ ст. у Білій Криниці, іудеїв - синагоги Вижниці, поляків - костел у Сторожинці та ін.

Договірні відносини в туризмі

Загальна характеристика туристичного договору

Договір (угода, контракт) - це форма документального закріплення партнерських зв'язків (предмета договору, взаємних прав та обов’язків, наслідків порушення домовленостей), яка опосередковує взаємини в процесі виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

Система договорів і взаємних зобов'язань, що випливають з договорів, які укладаються між туристськими організаціями, а також між туристськими організаціями і туристом.

У тій частині договорів, які туристська організація укладає з громадянами, вони є договорами приєднання. У практиці діяльності туристських організацій існують попередні договори, згідно з якими туроператор і турагент пропонують клієнтові укласти в майбутньому основний договір на визначених істотних умовах з оплатою у встановлений термін. Зміст договору розкриває конкретні умови, що визначають сукупність прав і обов'язків сторін, вимоги до порядку і термінів його реалізації: умови про предмет договору; суттєві умови; умови спеціальні, щодо яких має бути досягнуто згоди.

До істотних умов договору належать: інформація про туроператора/турагента, включаючи дані про ліцензії, юридичну адресу, банківські реквізити; відомості про туриста в необхідному обсязі;' достовірна інформація про споживчі властивості туристського продукту (програма перебування, маршрут, умови безпеки, результати сертифікації туристського продукту); дата і час початку та закінчення туру; порядок зустрічі, проводів і супроводження туриста; права, обов'язки і відповідальність сторін; роздрібна ціна туристського продукту і порядок його оплати; мінімальна кількість туристів у групі, термін інформування туриста про перенесення часу або скасування подорожі через недобір групи; умови зміни і розривання договору, порядок врегулювання виниклих у зв'язку з цим суперечок і відшкодування збитків сторін; порядок і терміни висування претензій туристом. Відповідно до Закону України "Про туризм" (розділ V), турист має право вимагати від туроператора чи турагента надання йому всіх послуг, що входять в тур, незалежно від того, ким ці послуги надаються; туроператор/турагент не несе відповідальності за невиконання чи неналежне виконання своїх зобов'язань за договором, якщо доведе, що воно сталося внаслідок дії нездоланної сили.

Продаж подорожей туристам здійснюється турагентством на договірних засадах. Такий характер взаємовідносин з покупцем обумовлений тим, що об'єктами купівлі-продажу на туристичному ринку є не самі послуги, а права (гарантії) їх одержання.

Між туристом і агентством повинен бути укладений договір купівлі-продажу туристичних послуг, що включає такі основні розділи:

предмет договору (купівля клієнтом пакету туристичних послуг та продаж його турфірмою);

ціна подорожі, порядок і форма оплати (готівкою чи перерахунок грошей на рахунок у банку);

обов'язки агентства (щодо надання туристичних послуг у повному обсязі та зазначеної класності, медичного страхування клієнтів, оформлення для них віз);

обов'язки туриста (щодо оплати вартості подорожі, надання необхідних документів для оформлення віз та ін.);

Один примірник договору на туристичне обслуговування, засвідчений підписами обох сторін і печаткою турфирми, залишається в неї, інший видається на руки туристові. На підставі укладеного договору туристу видається ваучер, оформлений за типовою формою.

Договірні відносини між туроператором і турагентом

При реалізації туристичного продукту через турагента туроператор повинен укласти з турагентом відповідний агентський договір у письмовій формі. Наявність ліцензії у турагента є обов'язковою вимогою для укладання такого договору. Відповідно до укладеного агентського договору туроператор розробляє та надає турагенту для роботи програми та розцінки на кожний туристичний продукт, які додаються до агентського договору. Права, обов'язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються загальними положеннями про агентський договір, якщо інше не передбачено договором між ними, а також Законом України "Про туризм". При реалізації послуг з тимчасового розміщення та харчування на території України туроператори і турагенти повинні укладати договори про співробітництво із засобами розміщення та закладами ресторанного господарства, які пройшли обов'язкову сертифікацію на відповідність вимогам безпеки, згідно з Переліком продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затвердженим наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 01.02.2005 N 28, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 04.05.2005 за N 466/10746 (із змінами). Між туроператором та іноземними партнерами - нерезидентами України укладаються відповідні договори (контракти) про співробітництво щодо надання туристичних послуг у письмовій формі згідно з нормами чинного законодавства України.

Договірні відносини між туристичним підприємством і споживачем туристичних послуг (туристом)

- предмет договору (купівля клієнтом пакету туристичних послуг та продаж його турфірмою);

- ціна подорожі, порядок і форма оплати (готівкою чи перерахунок грошей на рахунок у банку);

- обов'язки агентства (щодо надання туристичних послуг у повному обсязі та зазначеної класності, медичного страхування клієнтів, оформлення для них віз);

- обов'язки туриста (щодо оплати вартості подорожі, надання необхідних документів для оформлення віз та ін.);

- відповідальність і звільнення від відповідальності сторін (на випадок форс-мажорних обставин, зміни обсягу і класності зазначених у договорі послуг, термінів їхнього надання, відмова сторін від туристичної поїздки).

До того ж, у договорі зазначаються такі відомості: дата укладання угоди; усі реквізити туристичної фірми; терміни надання послуг; вид транспорту, що використовується для перевезення клієнта до місця призначення і назад; категорія готелю, його назва і місце розташування; характеристики номера, у якому розміщується турист; організація харчування (повний пансіон, напівпансіон та ін.). Також вказуються послуги, що входять у комплекс додаткового обслуговування і включаються у вартість пакету (трансфер, екскурсії, розважальна програма тощо).

Ваучер складається відповідно до умов договору і є його невід'ємною частиною. Також до договору додається програма обслуговування на маршруті та інформаційний листок про фактори ризику і правила поводження при здійсненні поїздки. Такі рекомендації турист повинен не тільки знати, але і виконувати з метою його ж безпеки, збереження багажу і здоров'я.

Договірні відносини між туроператором і постачальниками туристичних послуг

Договори з постачальниками послуг складаються на основі типового договору з включенням питань, що стосуються обслуговування туристів і взаємовідносин партнерів (постачальника послуг і туроператора).

Усі взаємовідносини з партнерами – постачальниками послуг щодо обслуговування туристів на маршруті туру оформляються письмовими договорами (контрактами). Вони можуть мати типову форму договору купівлі-продажу, або договору комісії, або договору обміну (при безвалютному обміні туристичними групами).

Основні положення договорів з постачальниками послуг аналогічні положенням типового договору: предмет договору, основні умови, права й обов'язки постачальника послуг, права й обов'язки туроператора, відповідальність сторін, форс-мажорні обставини, юридичні адреси і реквізити партнерів.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних його умов. Істотними ж визнаються умови про предмет договору, які визнані законодавством істотними чи необхідними для договорів даного виду. Таким чином, сторони вправі встановлювати умови договору на свій розсуд, тому що в кожному випадку є своя специфіка, яка залежить від особливостей надання послуг туристам і взаємовідносин договірних сторін. Виключення складають тільки ті випадки, коли зміст відповідної умови запропонований (чи заборонений) законодавством.

Договірні відносини між рецептивним та ініціативним туроператорами

Характер угоди залежить від специфіки діяльності туроператора. Угода ініціативного туроператора - це двостороння угода між туроператором однієї країни і туроператором іншої країни (рецептивним туроператором), який здійснює прийом та обслуговування туристів з першої країни. Турпродукт розробляється та пропонується рецептивним туроператором, а завданням ініціативного туроператора є укласти на максимально вигідних для себе умовах угоду, яка б відповідала вимогам певного цільового споживчого ринку своєї країни. Саме "образ клієнта", що характеризує попит, диктує ініціативному туроператору граничні умови угоди (тіпі-тах). В угоді оговорюється форма обслуговування (групові чи індивідуальні тури, по фіксованому пакету чи на замовлення), відповідно до чого визначається певний пакет послуг (проживання, харчування, додаткові послуги, транспортування, екскурсійне обслуговування) та умови їх надання: маршрут та програма туру, послідовний перелік місць, що пропонуються для відвідування, термін перебування в кожному місці, дата початку та закінчення туру, види транспорту. Центральне місце в угоді займає пакет послуг, формування якого спирається на умови надання послуг розміщення: клас готелю, його тип та місце розташування; категорія номерного фонду, що надається під розміщення. Слід зауважити, що розрахунки за обслуговування в готелях провадяться за кількістю ночівель, а кількість днів подорожування може не співпадати з кількістю ночівель, тому термін подорожі прийнято позначати двома показниками: кількість днів подорожування/кількість ночівель, наприклад, тур 7 днів/6 ночівель. При складанні угоди на даний турпродукт слід пам'ятати про дію практично в усіх країнах єдиної розрахункової години (12 година дня). Згідно цього положення туристи повинні звільнити номери до вказаного часу або сплатити їх вартість (повну чи половину відповідно до часу звільнення номеру та прийнятого в даній країні порядку). Тому в день завершення тура або переїзду з місця до місця, тобто при будь-яких розрахунках, повіязаних з поселенням-відіїздом, треба оговорити умови надання "чергових" номерів або умови безкоштовного користування камерою схову. Ретельно слід підходити до добору номерного фонду: його категорійність повинна відповідати не тільки класу обслуговування по туру, а й враховувати можливі варіації щодо статевої, сімейної та соціальної структури майбутніх споживачів. При переважанні двомісного розміщення слід звернути увагу на вмеблювання номерів (переваги надаються вмеблюванню двома односпальними ліжками перед одним двоспальним, розрахованим на розміщення подружжя, оскільки важко передбачити, що по даному туру, якщо він, звісно, не спеціалізований, наприклад, для молодят, кількість подружніх пар переважатиме). За переважної орієнтації на двомісне розселення повинні бути також враховані умови надання при поселенні двох одномісних номерів (без збільшення вартості) при наявності в групі непарних чоловіка та жінки. В контракті обов'язково обумовлюється диференціація цін при наявності в номерах додаткових комфортних умов (наприклад, вид з вікна).

Технологія діяльності туристичного підприємства при формуванні нового тур маршруту

Груповий тур до Індії: Золотий трикутник + Каджурахо + Варанасі Тур в Індію: Золотий трикутник з відвідуванням Каджурахо і Варагнасі надає Вам унікальну можливість не тільки поглянути на шедеври індійської культури, а й вдихнути дух цієї чудової країни.

День 1. Прибуття в Делі

Прибуття в Делі, згідно з розкладом авіакомпанії. Проходження паспортного контролю та інших імміграційних формальностей, отримання багажу. Зустріч з представником компанії. Трансфер в готель. Ніч в готелі.

День 2. Оглядова екскурсія по Делі

07.00 - 09.00 - сніданок в готелі. Після сніданку зустріч з гідом. Близько 10:00 виїзд на оглядову екскурсію по Делі. Відвідання гробниці Xумаюна, храму Бірла, сикхского храму Барлія Сахіб, храму Лотоса і мінарету Кутуб Мінар. Увечері повернення в готель для вечері і ночівлі.

День 3. Делі - Джайпур (265 км / 7 ч)

07.00 - 08.00 - сніданок в готелі. Після виселення з готелю - поїздка в Старий Делі та відвідування найбільшої мечеті Індії - Джама Масджит. Також проїздом по місту Ви побачите Радж Гхат - місце кремації Махатма Ганді, Ворота Індії, а також Президентський палац і будівля Парламенту. Переїзд в Джайпур, колоритну столицю Раджастана. Після прибуття - розміщення в готелі. Вільний вечір. Ніч в готелі.

День 4 . Джайпур

Після раннього сніданку екскурсія в Форт Амбер, який був старої столицею раджпутов в період між 1037-1728 нашої ери. Підйом на вершину пагорба на слонах (за наявності), або на джипах.

Після екскурсії в Форт Амбер повернення в Джайпур та відвідування Міського палацу, обсерваторії Джантар Мантар та Палацу Вєтров. Увечері відвідування стилізованої села Чокі Дані. Повернення в готель. Ніч в готелі.

День 5. Джайпур - Фатехпур Сикрі - Агра (240 км - 6 ч)

Після раннього сніданку близько 9:00 відправлення до Агри (240 км / близько 6 годин). По дорозі відвідання Фатехпур Сикрі, шедевра, зведеного з пісковика, з приголомшливою елегантністю своїх палаців і прилеглих територій. Після прибуття до Агри - розміщення в готелі. Ніч в готелі.

День 6. Агра

Сніданок. Відвідування архітектурного дива світу - Тадж Махала (закритий по п'ятницях), побудованого імператором Шах Джаханом в пам'ять своєї дружини. Далі поїздка в Агра Форт, побудований як армійську фортеця в 1565 р імператором Акбаром. Червоний пісковик Форту Агри був частково перетворений на палац в часи Шах Джахана.

Далі відвідування мавзолею Сікандра. Повернення в готель. Вечеря, ніч в готелі.

День 7. Агра - Джанси - Каджурахо

Вранці після сніданку виїзд на ж / д станцію і переїзд в Джанси на поїзді. Після прибуття - переїзд в місто Орчха - середньовічний раджпутской місто в північній Індії (штат Мадхья Прадеш). Ви зможете відвідати Форт Орчха, Джахангир Махал - один з найчудовіших пам'яток Орчха, Палац Радж Махал, відомий своїми настінними розписами, Храм Рам Раджа - єдиний у всій країні храм-палац, присвячений Богу Рамі. Пізніше переїзд в Каджурахо. Після прибуття - поселення в готель. Вечеря, ніч в готелі Каджурахо.

День 8. Каджурахо - Варанасі (переліт)

Вранці після сніданку - відвідування храмів Каджурахо, вознесених в 950-1050 рр. нашої ери войовничими царями династії Чандела.

Після обіду трансфер в аеропорт для перельоту в Варанасі. По прильоту - зустріч в аеропорту, трансфер в готель. По дорозі відвідання Сарнатхе. Увечері ви зможете бути свідком церемонії Гангу Аарти на пристані річки. Повернення в готель, вечеря, ніч в готелі.

День 9 Варанасі - Делі (переліт)

Рано вранці - прогулянка на човні по Гангу, тур презд по Варанасі. Повернення в готель для сніданку. Трансфер в аеропортдля перельоту в Делі. По прибуттю Делі - трансфер в міжнародний аеропорт.

РОЗМІЩЕННЯ У ГОТЕЛІ В ДЕЛІ В ЦЮ НІЧ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО.

Вартість туру-830 USD (без перельоту)

У вартість туру входить:

Розміщення в стандартному двомісному номері в готелі вибраної категорії;

Щоденний сніданок і вечеря в готелях;

Переміщення на кондиционированном транспорті (All India Tourist Permit);

Послуги російськомовного супроводжуючого гіда крім ділянки по програмі Орчха, Каджурахо і Варанасі з англомовному гідом;

Поїздка на слонах або джипах в форт Амбер;

Податки.

Додатково оплачується:

Індіівдуальние витрати, такі як чайові, столові напої, телефонні розмови / факс і т.п .;

Авіаперельоти (як внутрішні, так і міжнародні);

страховка;

Вхідні квитки до монументів (вказано як доплата);

Віза 45 дол.

Страхування в туризмі

Відправляючись в туристичну чи екскурсійну поїздку, на відпочинок або оздоровлення, на маршрут вихідного дня або у всесвітню подорож, турист стикається з цілою низкою проблем, які при збігу обставин можуть призвести до негативних наслідків для його здоров'я та майна, погано вплинути на настрій та враження від поїздки.

Перебуваючи в незнайомому середовищі, яке відрізняється від місця постійного проживання, активно відпочиваючи, турист постійно знаходиться під впливом ризикових обставин. Він не знає досконало звичаїв, мови, традицій, побуту, не має імунітету від хвороб, поширених у даній місцевості, не пристосований до проживання та інтенсивних навантажень у гірських районах, в пустелі або на воді.

Серед інших виділяються головні фактори небезпечності: травмонебезпека, небезпечна дія навколишнього середовища, в тому числі виробничі джерела - шум, вібрація, пожежонебезпека, хімічні, радіоактивні, біологічні, психофізичні, природні, особиста безпека в умовах криміногенного стану, а також специфічні фактори ризику, притаманні особливим видам туризму. Різні несприятливі для туризму фактори мають неоднакову вірогідність їх настання, неоднакову інтенсивність дії та наслідки.

Закон України "Про туризм" у розділі VIII надає гарантії безпечного перебування туристів на території України і зобов'язує органи влади та суб'єктів туристичної діяльності розробити комплекс заходів з безпеки туристів. Зокрема, в статті 26 сказано: "Місцеві органи державної виконавчої влади в галузі туризму розробляють і організовують виконання регіональних програм забезпечення захисту та безпеки туристів, особливо в місцях туристичної активності.

Суб'єкти туристичної діяльності розробляють конкретні заходи щодо забезпечення безпеки туристів, екскурсантів, які беруть участь у туристичних подорожах, походах, змаганнях, запобігання травматизму та нещасним випадкам і несуть відповідальність за їх виконання".

В Україні діє міждержавний стандарт (ГОСТ 28681.1-95) "Туристично-екскурсійне обслуговування", який передбачає порядок проектування туристичних послуг, включаючи розгляд можливих ризиків, які можуть викликати негативні наслідки і спричинити шкоду здоров'ю туриста та його майну.

Згідно із Законом України "Про туризм" із метою забезпечення безпеки туристів суб'єкти туристичної діяльності зобов'язані здійснювати:

- підготовку безпечних умов для перебування туристів, облаштування трас походів, прогулянок, екскурсій, місць проведення змагань, забезпечення туристів справним спорядженням та інвентарем;

- навчання туристів засобам профілактики і захисту від травм та нещасних випадків, інструктаж із надання першої медичної допомоги, а також інформування про джерела небезпеки, які можуть бути зумовлені характером маршруту та поведінкою самих туристів;

- контроль за підготовкою туристів до подорожей, походів, змагань, інших туристичних заходів;

- надання оперативної допомоги туристам, що зазнають лиха, транспортування потерпілих;

- розробку та реалізацію спеціальних вимог безпеки під час організації та проведення походів з автомобільного, гірського, лижного, велосипедного, водного, мотоциклетного, пішохідного туризму та спелеотуризму [54, 16-17].

Найбільш поширеним нещасним випадком серед туристів є травматизм. Ризик отримання травми може виникнути в різноманітних умовах, але найбільша вірогідність події виникає при переміщенні механізмів, предметів і безпосередньо туристів, зі складним рельєфом місцевості, при зсувах, сходженні лавин та інших атмосферних і природних явищ. Важливими у запобіганні травматизму є справне туристичне та спортивне спорядження, одяг, взуття тощо.

З метою запобігання травматизму використовуються захисні облаштування, огородження туристичних стежок і маршрутів, захисне обладнання канатних доріг, гірськолижних трас, підйомників, індивідуальні страхові мотузки, шлеми тощо.

Один з небезпечних етапів подорожі - етап перевезення (проїзд до місця відпочинку та зворотний проїзд, транспортування під час подорожування та інші). Оскільки транспортні засоби є джерелами підвищеної небезпеки, питання безпеки туристів повинні бути центральними у всіх варіантах перевезень.

Значний вплив на життя і здоров'я туриста має навколишнє середовище. Основними факторами впливу навколишнього середовища є висока або низька температура повітря, вологість і рухомість повітряних мас, опади, перепади тиску, недостатність кисню та ін.

При проектуванні туру необхідно брати до уваги вибір сприятливої пори року, вечірнього чи денного часу, раціонально обрати трасу туристичного маршруту, врахувати погодні умови, забезпечення відповідної екіпіровки, засобів індивідуального захисту, повне і своєчасне інформування туристів про можливу небезпеку та ін.

Важливим фактором, що згубно впливає на здоров'я туристів, є ультрафіолетове випромінювання, підвищений рівень радіоактивності. Можуть мати місце також хімічні фактори, які впливають на організм людини.

Існує також велика загроза інфекційних захворювань, харчових отруєнь та інших біологічних факторів.

В багатьох випадках туристи самі порушують регламентовані правила поведінки і потрапляють в складні ситуації, відстають через неуважність від груп на екскурсіях, відправляються в райони, не рекомендовані для відвідування туристів, беруть участь у ризикових заходах, купаються у заборонених місцях, відвідують сумнівні розважальні заклади та ін.

З метою здійснення практичної роботи по забезпеченню безпеки туристів, наданню їм допомоги і захисту в екстремальних ситуаціях, туристичні підприємства, що спеціалізуються на організації туристичних подорожей з використанням активних форм пересування туристів, створюють пошуково-рятувальні служби або укладають угоди на обслуговування з відповідними службами.

Пошуково-рятувальна служба повинна мати повну взаємодію з органами охорони здоров'я, зв'язку, внутрішніх справ, цивільної авіації, лісового та водного господарства, гідрометеорологічної служби.

Страхування туристів

В українському законодавстві встановлюються вимоги, згідно з якими страхування туристів (медичне та від нещасного випадку) є обов'язковим і забезпечується суб'єктами туристичної діяльності на основі угод із страховиками. Крім того, новою редакцією Закону України “Про туризм” передбачається, що за бажанням туриста з ним може бути укладено угоду про страхування для покриття витрат, пов'язаних з анулюванням договору на туристичне обслуговування з ініціативи туриста, або угоду про страхування для покриття витрат, пов'язаних з передчасним поверненням до місця постійного проживання при настанні нещасного випадку або хвороби.

Туристи вправі самостійно укладати угоди на страхування. У цьому випадку вони зобов’язані завчасно підтвердити туроператору або турагенту наявність належно укладеного договору страхування.

Договором страхування повинні передбачатися надання медичної допомоги туристам і відшкодування їх витрат при настанні страхового випадку, безпосередньо в країні тимчасового перебування.

Інформація про умови страхування має бути доведена до відома туристів до того, як буде укладений договір на туристичне обслуговування. Обов’язкове страхування здійснюється 1 раз на весь період подорожі.

Туристична медична страховка – це єдиний спосіб запобігти значним витратам у випадку хвороби чи нещасного випадку під час поїздки за кордон. При відсутності такої страховки за надання медичних послуг туристу, особисто, буде пред’явлений рахунок, що може набагато перевищувати вартість всієї подорожі. До того ж більшість іноземних дипломатичних представництв не відкривають віз без наявності страхового полісу.

Страховий поліс – це договір між туристом і страховою компанією. Він повинен містити відповідні реквізити: об’єкт страхування, розмір страхової суми, перелік страхових випадків, строк дії договору причини відмови у страховій виплаті та інші, які вимагаються чинним законодавством.

Туристи можуть також скористатись програмою страхування багажу. Сума страхового ліміту становить близько 2000 доларів. Вона виплачується по пред'явленні документів, що підтверджують, що багаж був втрачений або ушкоджений під час збереження або транспортування. Це найбільше поширений вид страхування, тому що тариф страхування багажу складає біля 50 центів у день. Не менш важливим є страхування від нещасних випадків. Страховим випадком визнаються: смерть застрахованого, яка настала в результаті нещасного випадку, що відбувся із застрахованим під час дії договору страхування; інвалідність, одержана в результаті нещасного випадку; часткова втрата працездатності в результаті нещасного випадку, який мав місце під час дії договору страхування.

Стаття 17 Закону України "Про туризм" передбачає, що "Страхування туристів (медичне та від нещасного випадку) обов'язкове і здійснюється суб'єктами туристичної діяльності на основі угод зі страховими компаніями, які мають право на здійснення такої діяльності".

Суб'єкт туристичної діяльності, який надає туристичні послуги, зобов'язаний забезпечити страхування туристів та осіб, які їх супроводжують. Для цього договір страхування із страховиком можуть укласти самі туристи або суб'єкт туристичної діяльності як агент страхової компанії. У першому випадку перевіряється наявність у туриста страхового полісу і його копія додається до договору про надання туристичних послуг. У другому – договір страхування укладається безпосередньо в туристичному підприємстві агентом страхової компанії, яка має ліцензію на право здійснення діяльності, пов'язаної з організацією медичного страхування і страхування від нещасного випадку.

Особливим видом страхування є асистанс. Він забезпечує туристів або спеціалістів, відряджених за кордон, допомогою на місці в технічній (ремонт автомобіля), грошовій або іншій формі.

Асистанс - це перелік послуг (в межах угоди), які надаються в необхідний момент в натурально-речовій формі або у вигляді грошових коштів через технічне, медичне і фінансове сприяння.

Об'єктом страхування відповідальності власників автотранспорту є їх громадянська відповідальність за можливе спричинення шкоди іншим особам при дорожньо-транспортній пригоді. Завдані матеріальні збитки та витрати, зумовлені нанесенням тілесних пошкоджень потерпілим громадянам, підлягають відшкодуванню страховою компанією. За цим видом страхування виплачуються матеріальні збитки, пов'язані з відновленням транспортних засобів та іншого майна, проводиться оплата витрат на лікування потерпілих громадян, протезування, перекваліфікацію, відшкодовуються втрати сімейного бюджету у зв'язку із тілесними пошкодженнями або смертю потерпілого тощо.

В міжнародній страховій діяльності страхування відповідальності власників автотранспорту відоме під назвою "зелена картка".

"Зелена картка" - це система міжнародних угод про обов'язкове страхування громадянської відповідальності автовласника. Свою назву вона отримала за кольором і формою страхового полісу.

Система "зелена картка" створена в 1949 році і гарантує вільне пересування транспортних засобів у межах кордонів 32 держав.

Практично у всіх європейських країнах страхування громадянської відповідальності власників транспортних засобів обов'язкове. Такі країни об'єднались у систему "Зелена картка", де тісно співпрацюють уряди, національні бюро "Зеленої картки" і страхові ринки.

Характеристика туристичних ресурсів та особливостей розвитку туризму в країнах світу

Австрія – невелика країна розміщена в центрі Європи, складається із 9 федеративних земель: Нижньої Австрії, Верхньої Австрії, Бургерланда, Штирії, Каринтії, Тіроля, Форальберга, Відня і Зальцбурга. Місто Відень – столиця Австрії – прирівняне в адміністративному відношенні до земель. Поділ країни на землі склався історично: майже кожна із земель – колишнє самостійне феодальне володіння. Фактично сучасна Австрія – централізована держава.

У Австрії немає виходу до моря. Тут на площі 84000 кв. км. проживають 11 мільйонів людей, тобто менше ніж у Великому Лондоні. Географічне положення Австрії сприяє її співпраці з іншими європейськими країнами, із яких вона безпосередньо межує з сімома: на сході – Чехією, Угорщиною, Словаччиною, на заході – Німеччиною, Італією, Швейцарією, Князівством Ліхтенштейн. Це забезпечує Австрії сприятливі транспортно-географічні умови для взаємовигідної торгівлі з сусідніми країнами.

Територія Австрії витягнута у вигляді клину, сильно звуженого на заході і розширеного на сході. Така конфігурація країни нагадує, на думку деяких гроно винограду. Найбільшими містами являються Відень, Грац, Лінц і Зальцбург. Положення в центрі Європи робить Австрію перехрестям ряду транс’європейських меридіональних шляхів (із скандинавських країн і держав центральної Європи через альпійські перевали Бреннер і Земмерінг в Італію і інші країни). Обслуговування транзитних перевезень вантажів і пасажирів дає Австрії деякі прибутки в іноземній валюті.

Крім цього, як легко встановити по фізичній карті, державні кордони Австрії більшою частиною співпадають з природними рубежами – гірськими хребтами або річками. Тільки з Угорщиною, Чехією і Словаччиною (на невеликому відрізку) вони проходять майже по рівній місцевості.

Коли наш співвітчизник, направляючись в Австрію поїздом, пересікаючи Чесько-Австрійський кордон у північно-східному районі країни, він буває трохи розчарований. Де ж альпійська Австрія? Кругом, наскільки бачить око, рівна, як стіл, безлісна розорана рівнина. Де-не-де з‘являються зелені островки садів і виноградників, цегляні хатинки та одинокі дерева на межах і вздовж доріг. Рівнини і горбисті низовини пролягають звідси далеко на південь вздовж усього кордону з Угорщиною і займають 20% території. Але досягнувши Відня, ми попадаємо в більш типову для Австрії природне середовище: гори, Віденський ліс (Вінервальд) – північно-східний форпост Альп і височинно-горбиста широка і відкрита долина Дунаю, яка помітно підвищується в західному напрямку. Якщо спробувати піднятись на одну з вершин Віденського лісу, наприклад, Каленберг („Лиса гора”), то далеко на півночі і на північному заході в голубому тумані за Дунаєм можна розгледіти невисокі, покриті лісом, гранітні кряжі Шумави, тільки деякі вершини яких піднімаються трохи вище 700 метрів. Ця давня височина займає 1/10 території країни.

Дійсно, Альпи – основний ландшафт в Австрії, вони (разом з передгір‘ями) займають 70% площі країни. Це – Східні Альпи. Так прийнято називати частину альпійської гірської системи, яка лежить на схід від долини Верхнього Рейну, по якому тут проходить державний кордон із Швейцарією. В чому відмінність Східних Альп від Західних? На схід від Рейнського розлому альпійські хребти приймають широтну направленість, починають розходитись і знижуватись. Східні Альпи ширше і нижче Західних, вони більш доступні. Тут менше льодовиків, і самі великі з них приблизно вдвоє коротші, ніж в Швейцарії. У Східних Альпах більше лугів і особливо лісів, і корисними копалинами Східні Альпи набагато багатші, ніж Західні.

Якщо пересікти Альпи із півночі на південь, то легко можна помітити, що геологічна будова і склад гірських порід розташовується симетрично відносно осьової зони. Ця зона – найбільш висока і потужна, покрита льодовиками і снігами група хребтів, серед яких виділяються Високий Тауерн з найвищою точкою країни – двохголовою вершиною Глосглокнер („Великий Дзвонар”), досягаючою 3997 м; Ецтальські, Штубайські, Ціллертайські Альпи. Всі вони разом з прилеглими з заходу і сходу хребтами складені з твердих кристалічних порід – гранітами, гнейсами, кристалічними сланцями. Самий великий льодовик – Пастерце – має довжину близько 10 км. і площу 32 км2.

На північ і на південь від осьової зони лежать хребти, складені твердими осадовими породами, в основному вапняками і доломітами: Ліхтальські Альпи, Карвендель, Дахштейн, Хохшват і інші хребти Північних Вапнякових Альп аж до згаданого вище Віденського лісу на крайньому північному сході. На відміну від пікоподібних вершин кристалічних хребтів вапнякові гори – це гігантські моноліти з більш-менш плоскими малонахиленими поверхнями і вертикальними або навіть нависаючими схилами. Гори більшою частиною оголені, тут зустрічаються провали ґрунту, печери і інші форми карстового рельєфу, утворені талими і дощовими водами в розчинних вапняках і доломітах.

Периферійну зону Альп утворюють невисокі з м‘якими обрисами вершин і схилів Передальпи, складені рихлими осадовими породами. А в межах Австрії ця зона добре виражена на півночі, а на півдні вона відсутня.

Одна із особливостей Альп заключається в тому, що вони розчленовані глибокими і широкими поперечними долинами, завдяки чому глибочинні частини Альп відносно легко доступні, а невисокі зручні перевали дозволяють без особливого труда пересікати країну з півночі на південь в цілому ряду місць. Так, відомий перевал Бреннер має висоту 1371м., а перевал Земмерінг – 985 м. Невипадково через альпійські перевали давно прокладені залізниці, причому деякі – без тунелів.

Населення

Населення Австрії відносно однорідне в етнічному відношенні: близько 97% його чисельності складають австрійці. Крім того, в Австрії, в окремих районах Штирії, Каринтії і Бургенланда живуть невеликі групи словенців, хорватів і угорців, а у Відні – ще й чехи і євреї. Багато хто з австрійських громадян рахує себе не тільки австрійцями, але й по походженню з тієї чи іншої провінції, також штирійцями, тірольцями і т.д.

Австрійці спілкуються на австро-баварських діалектах німецької мови, які значно відрізняються від літературної мови. Літературна німецька мова вживається головним чином як письмова або в офіційних випадках, а також при розмові з іноземцями. Під впливом місцевих сленгів її словниковий запас отримав деяку своєрідність.

Територія країни заселена дуже нерівномірно. При середній густоті населення по країні 90 чоловік на 1 кв. км. вона коливається від 150-20 і більше чоловік – в східних районах, прилягаючих до Відня, до 15-20 – в Альпах. На більшій частині території країни сільське населення живе по хуторах і окремими подвір‘ями – це пояснюється тим, що сільському населенню не вистачає зручно розташованої землі. Із-за тяжких умов життя доля Альпійського населення постійно зменшується, відбувається переселення з гір – „бергфлюхт”. Вище 1000 метрів над рівнем моря постійно живе близько 2% населення країни. В містах (з кількістю жителів більш ніж 2 тисячі чоловік) проживає 77% населення країни, але для мандрівника Австрія не залишає враження міської країни. Справа тому, що більш ніж чверть міщан зосереджена в самому великому місті країни – Відні. Половина всього міського населення проживає в невеликих містах з населенням до 100 тисяч чоловік. Таким чином великі міста від 100 до 250 тис. для цієї країни не характерні. Їх лише чотири: Грац, Лінц, Зальцбург і Інсбург. Функції цих міст дуже різноманітні, чого не можна сказати про велику кількість невеликих містечок, більша частина яких – „однозначна”. В них переважають, як правило, одна або дві промислові галузі.

Швидкий ріст чисельності міського населення пов‘язаний з підвищенням частки несільськогосподарських занять активного населення. В 2003 році частка промисловості, включаючи будівництво і ремесло, складала більш ніж 42%, а в сільському господарстві – близько 14% (проти 31% в 1967), в транспорті і зв‘язку – 10%.

Релігія

За відомостями міжнародного обстеження цінностей, проведеного в 2002-2003рр., відвідують церкву, молитовні доми раз в місяць і частіше 43% австрійців (8 місце з 27 країн Європи і Північної Америки). Якщо ж об‘єднати відомості цих міжнародних обстежень в 1990-1991, 1995-1997 і 2002-2003рр., то Австрія займе 22 місце з 60 країн світу по відвідуванні церков раз в тиждень і частіше (30% австрійців відвідували церкву з такою регулярністю).

В той же час під час опитування в 2003 році тільки 6,1% австрійців заявили про те, що вони не вірять в Бога (ще 8,3% вірять в Бога, але не вірять в життя після смерті). (На території Австрії християнство почало розповсюджуватися з кінця 3 – початку 4 сторіччя нашої ери.)

Характеристика природних ресурсів країни світу. Вивчення особливостей рельєфу, клімату, внутрішніх вод, рослинного і тваринного світу, природоохоронних об’єктів, що мають вплив на розвиток туризму в регіоні.

1 / 41 2 3 4 > Следующая >>>

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
06.11.2018913.41 Кб40Osnovi psihologii i pedagogiki - GRS - denna.doc
#
08.02.2016327.68 Кб19osnovi-tyrizmoznavstva-Minich-Td-2013.doc
#
03.12.2018785.92 Кб16Osnovipedagogikiipsihologii-MOROZ.doc
#
08.02.201646.07 Кб8Osnovi_naukovikh_doslidzhen (1).docx
#
08.02.201628.18 Кб48otchet.docx
#
08.02.2016238.15 Кб9otchet.docx
#
08.02.2016164.09 Кб17otchet_po_praktike.docx
#
30.11.201857.36 Кб13OTChYeT.docx
#
19.07.2019624.64 Кб4otveti_kr_protses.doc
#
05.09.2019164.86 Кб2Otvety_GOS (2).doc
#
08.02.2016301.06 Кб25Philosophy-of-tourism-5-kyrs.doc