Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Документ Microsoft Word (2)

.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
176.13 Кб
Скачать

Аналітичний огляд наукових статей з проблем протидії злочинності № 2

 

У кримінологічній літературі приділяється значна увага такому важливому питанню, як попередження злочинності. Пропонуються заходи протидії конкретним проявам злочинної активності та профілактики їх скоєння. Однак і до цього часу серед вчених не має єдиної точки зору щодо визначення цього поняття, а термінологічна багатоманітність (“попередження злочинності”, “профілактика злочинності”, “боротьба зі злочинністю”, “протидія злочинності” тощо) викликає низку проблемних питань з цього приводу.

 

У статті О. Ігнатова “Протидія злочинності: поняття та сутність”, опублікованій в журналі “Юридична Україна”, 2009 - № 3 (с. 92-97), зазначено, що з розвитком людства діяльність у сфе­рі охорони правопорядку зазнала знач­них трансформацій. Зокрема заходи кри­мінального покарання почали співвідноситися із заходами попередження злочи­нів, причому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, цим заходам на­дається пріоритетне значення. Біль­шість учених, віддаючи належне необхід­ності удосконалення системи криміналь­но-правового впливу на протиправну по­ведінку, визнають переваги та ефектив­ність саме превентивного, власне кримі­нологічного впливу на злочинність.

Автор констатує, що, незважаючи на розробленість даної теми, у науці існує низка проблем­них питань, передусім пов'язаних із від­сутністю єдності щодо термінологічного визначення цієї діяльності. Це є резуль­татом відсутності єдиного підходу до ви­користання самих термінів, яким даєть­ся не лише різне, а й інколи навіть діа­метрально протилежне тлумачення. Й навпаки, деякі різнорідні терміни вико­ристовуються як рівнозначні, без чіткого їх розмежування за різними сферами протидії злочинності.

Як вказує автор, у зарубіжній і вітчизняній законодав­чій практиці, науках кримінально-пра­вового циклу, кримінологічній і спе­ціальній правовій літературі щодо діяльності з впливу на злочинність вико­ристовуються різні терміни: «попере­дження злочинності», «профілактика злочинності», «соціальна профілакти­ка», «боротьба зі злочинністю», «війна зі злочинністю», «протидія злочинно­сті», «протистояння злочинності», «кон­троль злочинності», «регулювання зло­чинності», «управління злочинністю», «запобігання злочинності», «превенція злочинності», «припинення злочинів» тощо. Причому кожний з термінів ви­кликає наукові суперечки (с. 92).

На думку автора, слід уни­кати вживання таких термінів, як «бо­ротьба» і «війна» зі злочинністю, що охоплюють лише одну зі сторін реакції суспільства на злочинність – ре­пресію людей, що порушили закон. Су­спільство об'єктивно не може вирішити багатьох завдань протидії злочинності, орієнтуючись тільки на репресивні захо­ди – карати і вживати до винних найсуворіші заходи державного примусу з ме­тою охорони суспільних цінностей. Поняття «боротьба зі злочинністю», як і термін «війна зі злочинністю», передба­чає активне зіткнення суспільства зі зло­чинністю, наступальну діяльність на при­чини та умови злочинності, що «пов'я­зано з прагненням до перемоги, тобто до знищення злочинності, до повної її ліквідації, що є завідомо нездійсненним».

В статті зазначено, що термін «контроль над злочинністю», який отримав значне поширення у захід­них країнах, визначає діяльність зі здійснення спостереження за функціону­ванням відповідного об'єкта контролю з метою отримання достовірної інформа­ції. Навряд чи хтось візьметься запере­чувати необхідність і важливість контро­лю за процесами, що відбуваються усе­редині злочинного середовища, що до­сить часто зводиться, власне, до спосте­реження за ними. Він подає інформацію, необхідну для організації протидії злочин­ності. Контроль – не творча перетворю­юча діяльність, він вторинний щодо аналізу і спостереження. Це лише один із методів отримання інформації для забез­печення функціонування системи попе­редження злочинності, який не охоплює всіх напрямів протидії злочинності. Крім того, контроль і моніторинг обме­жені своїми можливостями, тому що да­леко не все можна спостерігати, а тим більше контролювати.

Автор приєднується до кримінологів, які узагальнюючим, базовим (родовим) тер­міном вважають термін протидія зло­чинності, яку можна визначити як си­стему різноманітних видів діяльності та комплексних заходів (які здійсню­ються суспільством та державою), спря­мованих на попередження, усунення, ней­тралізацію і обмеження (ослаблення) факторів, детермінуючих злочинність.

Змістовна сторона поняття «протидія злочинності» містить два аспекти: кри­мінально-правовий і кримінологічний. Кримінально-правовий аспект стано­вить діяльність правоохоронних органів з виявлення й розслідування злочинів, виявлення винних осіб і притягнення їх до встановленої законом відповідально­сті, судовий розгляд кримінальних справ і виконання покарань. Криміноло­гічний аспект становить діяльність пра­воохоронних і інших органів із виявлен­ня існуючих детермінант злочинності, їх усунення, ослаблення, нейтралізації, а також попередження виникнення нових.

Усю діяльність із протидії злочинно­сті, на думку автора, можна розділити на низку складових: 1) кримінологічна екс­пертиза проектів програм соціально-економічних перетворень (інших законо­проектів), їхнє інформаційно-консультативне забезпечення; 2) попередження злочинів; 3) виявлення й розкриття злочинів; 4) розслідування кримінальних справ; 5) судовий розгляд кримінальних справ і покарання винних; 6) робота з ви­правлення винних; 7) нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі (за процесом їх соціальної адаптації).

Діяльність, яка охоплює етапи від ви­явлення й розкриття злочинів до нагляду за особами, звільненими з місць позбав­лення волі, становить кримінально-пра­вовий аспект протидії злочинності, здій­снюється спеціальними суб'єктами – органами кримінальної юстиції (органа­ми дізнання; органами досудового слідства; органами прокуратури при здій­сненні нагляду за дізнанням, слідством і оперативно-розшуковою діяльністю й підтримці обвинувачення в суді; судами при розгляді кримінальних справ) (с. 93).

В статті зазначається, що традиційно в кримінології виділяють наступні рівні здійснення діяльності щодо попередження, усунення, нейтраліза­ції й обмеження (ослаблення) факторів детермінації злочинності: загальносоціальний, спеціально-кримінологічний та індивідуальний.

Що стосується загальносоціального рівня, слід враховувати, що хоча загальносоціальні заходи проводяться поза рамками протидії злочинності й спрямо­вані на вирішення загальносоціальних завдань: стабілізацію економіки, удоско­налення соціальної сфери тощо (і по суті не є предметом кримінологічної й кри­мінально-правової науки), однак не вра­ховувати ці заходи при організації про­тидії злочинності не можна, тому що во­ни створюють умови, необхідні перед­умови для усунення й ослаблення кри­міногенних факторів, що детермінують злочинність, звужують «поле застосу­вання» спеціально-кримінологічних за­ходів, підвищуючи їх ефективність. Крім того, кримінологи беруть участь у протидії злочинності на загальносоціальному рівні за допомогою: а) надан­ня фахівцям різних галузей інформації про детермінацію злочинності (про су­купність криміногенних факторів і ха­рактер їх взаємодії); б) консультування при розробці різних програм розвитку й оздоровлення суспільства; в) проведення кримінологічної експертизи проектів програм соціально-економічних перетво­рень і інших законопроектів. Саме зазначеними формами участі криміноло­ги сприяють здійсненню відповідної діяльності з попередження виникнення в суспільстві нових негативних явищ, що детермінують злочинність.

Наступний рівень протидії злочинно­сті – спеціально-кримінологічний – становить діяльність із попередження злочинів. Синонімом «по­передження» злочинів є «превенція» злочинів, яка розуміється як «попере­дження, дії з попередження», від лат. praeventio – випередження, попере­дження.

У європейській кримінології термін «превенція» також ототожнюється з по­няттям «попередження злочинів». Він визначається як: заходи превентивного впливу (заходи попередження), які пере­слідують мету недопущення вчинення у майбутньому злочинів, усунення причин злочинності, а також ситуацій, що призводять до вчинення злочинів.

У статті також звернена увага на те, що деякі вчені вважають, що не слід шу­кати відмінностей у змісті термінів «по­передження», «запобігання», «профі­лактика», «припинення» і що зміст цих термінів один і той самий, вони є сино­німами і відбивають необхідність ужити такі заходи, які б попередили, а потім і зовсім виключили б появу будь-яких проступків, які завдають шкоду суспіль­ству. Як зазначає О. М. Джужа, «термінологічна дискусія стосовно розмежу­вання цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскіль­ки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює по­нятійну плутанину, змушує вчених «пе­реключатися» з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку».

Безперечно, що покладена за основу повинна бути кінцева мета – розробка і здійснення ефективних заходів зміни структури і мінімізації злочинності неза­лежно від їх назви і визначення. Однак чітке формулювання й однакове вико­ристання понять, пов'язаних із попере­джувальною діяльністю, має важливе не тільки теоретичне, а й практичне зна­чення, сприяє встановленню тих або ін­ших конкретних запобіжних заходів і тим самим значно підвищує їх ефектив­ність. Як влучно зазначає В. В. Голіна, «на практиці наукові поняття «мате­ріалізуються» у відповідній діяльності, дозволяють окреслити її зовнішні межі, конкретизувати характер, сферу прикла­дання, компетенцію суб'єктів діяльно­сті, ресурсне забезпечення та ін.» (с. 94).

В статті відзначено, що кримінологічна профілактика – це сукупність заходів щодо завчасного виявлення та усунення негативних явищ, які виникли чи можуть виникнути й де­термінувати злочинність або окремі її види. Профілактика здійснюється на тій стадії генезису антисуспільної по­ведінки, коли є об'єктивне підґрунтя вважати, що дана особа може стати на шлях вчинення злочину. Залежно від того, на які явища і процеси спрямо­вані профілактичні заходи, можна виді­лити види профілактики, зокрема про­філактику випередження, обмеження, усунення та захисту.

Запобігання злочинам утворюється із сукупності заходів, спрямованих на окремі групи та конкретних осіб, які ви­ношують злочинні наміри, замислюють вчинення злочинів і позитивно сприйма­ють злочинний спосіб життя, з метою дискредитування злочинної поведінки, відмови від злочинної мотивації та на­міру або продовження злочинної діяль­ності. Запобігання злочинності має місце тоді, коли злочинна поведінка проходить етап від моменту формування зло­чинного мотиву до початку виконання злочину.

Припинення злочинів – сукупність видів діяльності, спрямованої на припи­нення (недопущення завершення) поча­того злочину шляхом розробки та здій­снення спеціальних заходів. Особливість попереджувальної роботи на стадіях під­готовки і замаху на злочин залежить від обсягу виконаної злочинної діяльності, особи винного, характеру злочину тощо. У зв'язку з цим розрізняють заходи опа­нування, обережності та активного втру­чання.

Крім зазначених вище напрямів (ви­дів), попереджувальна діяльність, на думку автора, включає також діяльність девіктимологічного характеру, або віктимологічний аспект попередження зло­чинності.

Заходи наступного рівня протидії зло­чинності – індивідуального – здебіль­шого здійснюються органами криміналь­ної юстиції щодо конкретних осіб. Крім того, заходи індивідуального рівня орга­нічно представлені як на загальносоціальному рівні протидії злочинності, оскільки вдосконалення суспільного життя зачіпає одночасно інтереси всіх громадян та інтереси кожного індивіда, так і на спеціально-кримінологічному рівні, де здійснюється робота з попере­джувального впливу на конкретну особу та її найближче оточення (особливо при здійсненні заходів запобігання й припи­нення (перетинання) злочинів). Захода­ми протидії злочинності на індивідуаль­ному рівні є переконання, надання до­помоги та примус (с. 95).

З викладено автором робиться висновок про те, що протидія злочинності охоплює реаліза­цію системи різноманітних за змістом заходів: політичних, ідеологічних, еконо­мічних, правових, організаційно-управлінських, культурно-виховних, медичних і технічних. Саме реалізація всіх потен­ційних можливостей суспільства, органічне поєднання різноманітних заходів та їх впровадження з дотриманням принципів комплексності, об'єктивно­сті, наукової обґрунтованості, законно­сті, гуманності та ін. дозволить здій­снювати ефективну діяльність щодо захисту суспільства від суспільно небез­печних посягань (с. 96).

 

У статті Д.О. Балобанової “Зміна понять: від політики боротьби зі злочинністю до політики протидії злочинності”, опублікованій в збірнику наукових статей “Актуальні проблеми держави і права”, 2009, Вип. 45 (с. 344-348), зазначено, що побудова в Україні правової держави викликає необхідність вирішення цілої низки завдань, у тому числі проблему розробки фундаментальних теоретичних понять і підходів. Серед надзвичайно широкого комплексу питань, які знахо­дяться у цьому ряду, одне із провідних місць займає розробка теоретичних основ протидії злочинності.

На переконання автора, наявність певної «кримінальної спадщини» вимагає розробки й реалізації ефективної стратегії протидії як у цілому злочинності, так і її найнебезпечнішим проявам. Ця стратегія повинна формуватися не тільки на науково обґрунтованому прогнозі розвитку кримі­нальної ситуації, але й враховувати реальні перспективи організаційно-право­вого й ресурсного забезпечення системи органів кримінальної юстиції. Дійсно, насамперед її основу повинна становити науково обґрунтована політика дер­жави по протидії злочинності (с. 344).

Як вказано в статті, протягом досить тривалого періоду історії нашої держави головна мета про­тидії злочинності визначалася як її викорінювання. При цьому «перекручуван­ня» поняття самої цієї ідеї, спочатку недосяжної в практичному плані внаслідок об’єктивних причин, призвело до деформації, а згодом до повної її дискредитації в суспільстві. Тим більше, що навіть тотальний контроль і жорстка каральна політика виявилися здатними стримувати кримінальну ситуацію в ідеологічних рамках тільки тимчасово. Звільнення від цих рамок довело, що накопичення кримінального потенціалу мало місце й у жорстокій суспільній системі.

Найпоширенішим визначенням державних зусиль по стримуванню росту злочинності й зниження її рівня довгий час залишалася “боротьба зі злочинністю”. Цей термін офіційно затверджений у законах України ( закон від 24.05.2007 р. “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо боротьби з ядерним тероризмом у зв’язку з ратифікацією Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму”; закон від 20.03.2003 р. “Про боротьбу з тероризмом”; закон від 17.05.2001 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з контрабандою та порушенням митних правил”; закон від 18.01.2001 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією”; закон від 20.04.2000 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення боротьби з незаконним виробництвом та обігом спирту етилового, коньячного, плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”; закон від 07.10.1997 р. “Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства”; закон від 05.10.1995 р. “Про боротьбу з корупцією”; закон від 30.06.1993 р. “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та ін.), у відомчих актах і в наказах установ. Однак давно відзначався занадто войовничий характер звучання цих слів.

Як відзначає автор, на рубежі 90-х років ХХ століття злочинність стала визнаватися закономірним явищем на певних історичних етапах розвитку суспільства. Відповідно більш помірно формулювалася й ціль протидії їй. Основними завданнями закріплювалися скорочення фактичного рівня й зниження міри суспільної небезпеки злочинності. Виходячи із цього, будувалася й стратегія планомірного нарощування сил і нагромаджування засобів протидії злочинності, підвищення ефективності їхнього використання (с. 345).

У результаті було розроблено корекцію напрямків протидії злочинності, що виходить із суворих реалій необхідності створення умов для стримування її на припустимому в суспільстві рівні. Безпосередньо спираючись при цьому на теорію вічності злочинності, влада почала констатувати необхідність не стільки боротьби, скільки контролю над злочинністю, протидії, протистояння їй.

Автор зауважує, що у кримінально-правовій і кримінологічній науці останніх років термін «бо­ротьба» часто витискується словосполученням «соціальний контроль над зло­чинністю». На думку О. М. Яковлева, «соціальний контроль – це контроль над протиправною поведінкою, який здійснюється державними органами та інститутами громадського суспільства з метою ефективного впливу на криміногенні фактори навколишнього середовища».

На думку О. М. Литвака, це трохи вузьке кримінологічне тлумачення со­ціального контролю над злочинністю, тому що з нього випадає вплив на особу, яка вчинила злочин, тобто застосування кримінальних законів.  

В. В. Лунєєв пропонує тлумачення соціального контролю, «як системи економічних, правових, ідеологічних та репресив­них заходів, які спрямовані на протидію злочинності». Більш повне визначення пропонує А. Н. Харитонов: «Заходи соціального контролю, які ле­гітимно здійснюються компетентними державними установами з метою отри­мання суспільно небезпечної поведінки людей, утворюють державний конт­роль над злочинністю».

Соціальний контроль над злочинністю, що здійснює державна влада, реалі­зується в трьох формах, взаємозалежних між собою: 1) кримінального законо­давства; 2) застосування норм КК; 3) спеціально-кримінологічного поперед­ження злочинності й окремих злочинів.

На переконання Д.О. Балобанової, важливе місце в цій сфері належить особливій науці – кримінальній полі­тиці, що вивчає співвідношення каральних, адміністративно-організаційних та кримінологічних запобіжних заходів з урахуванням економічної й соціальної ситуації, одному з її видів – кримінально-правовій політиці й такому методу здійснення останньої, як криміналізація.

Вживання терміна «політика» у цьому випадку виправдане тим, що політичний підхід пронизує всі галузі соціального життя, у тому числі й сферу кримінально-правового впливу. При цьому кримінальна політика може знахо­дити своє відображення як у правотворчій, так і в правозастосовчій діяльності (с. 346).

На думку автора, слід виділяти кримінальну політику, що являє собою комплекс заходів з протидії злочинності, і кримінально-правову політику, що включає в себе зако­нотворчу й правозастосовчу діяльність державної влади у сфері кримінально-правового регулювання. При цьому кримінальна політика містить у собі полі­тику кримінально-правову, яка, визначаючи принципи кримінально-правового впливу на злочинність і принципи правозастосовчої діяльності, встановлюючи коло злочинних діянь шляхом вироблення критеріїв злочинного й караного, а також виключаючи із кола злочинних діянь із урахуванням цих критеріїв, розробляючи загальні засади призначення покарання й інших заходів кримі­нально-правового характеру, специфіки їхнього застосування й умов звільнен­ня від покарання, є ядром і одночасно нормативною базою української кримі­нальної політики .

Безпосередньо кримінальна політика містить у собі комплекс заходів, спря­мованих на реалізацію кримінально-правового впливу. Під таким комплек­сом заходів варто розуміти об'єднання соціального прогресу, тобто економіч­ного, науково-технічного й духовного розвитку країни, активної участі гро­мадськості в протидії злочинності й безпосереднє прийняття погоджених, комп­лексних і взаємозалежних правових актів, що поєднують зусилля всіх галузей державної влади у вирішенні проблем протидії різним формам і видам зло­чинності в рамках формування правової держави.

Економічний і науково-технічний прогрес не залежить повністю від волі людей – це історична необхідність, що визначається суспільними й природни­ми умовами. Держава може так чи інакше впливати на розвиток економіки, науки або культури. Але це не означає, що не слід визнавати соціально-еко­номічні заходи держави важливою об'єктивною умовою протидії злочинності, тому що подолання зубожіння частини населення в Україні могло б позитивно вплинути на кримінальну статистику (с. 347).

Незважаючи на те, що проблеми соціально-економічного й культурного розвитку країни виходять далеко за кримінологічні рамки і вирішення цих проблем не є єдиним способом запобігання злочинам, подолання економічної й духовної кризи в сучасній Україні, безсумнівно, сприяє протидії злочинності.

Автор робить висновок, що політика саме протидії злочинності є такою, яка найбільш повно охоплює розуміння основних засобів, за допомогою яких держава здійснює свою антикримінальну політику: 1) соціальний прогрес, тобто економічний, науково-технічний і духовний розвиток країни; 2) безпосередньо правові заходи (с. 348).

 

Розробці поняття “механізм протидії злочинності” та дослідженню його сутності у порівнянні із суміжними категоріями присвячена стаття О. Литвинова “Поняття та сутність механізму протидії злочинності”, опублікована в журналі “Вісник Академії прокуратури України”, 2007 – № 3 (с. 63-66).

Як вказує автор, механізм протидії зло­чинності для вітчизняної кримінології – до­сить нова категорія, яка до сьогодні деталь­но науково не аналізувалася.

В статті зазначено, що термін «механізм» щодо проблем забезпечення і удосконален­ня певних видів діяльності зустрічається в сучасній науковій літературі дедалі частіше. У цьому зв'язку механізм протидії злочин­ності, на думку автора, правомірно пов'язувати з поняттям відповідної діяльності, внаслідок чого ця су­то теоретична категорія перетворюється у поняття, що має прикладне значення.

Як юридична категорія «діяльність» про­являється на методологічному рівні дослі­дження правових явищ, виступаючи, поряд зі свідомістю, формою існування права. На цьому рівні діяльність із протидії злочинності залежно від цілей дослідження може розгля­датися під різним кутом зору (с. 63).

Із державно-правових позицій вказана діяльність може розглядатися, по-перше, як юридична форма реалізації функцій держа­ви, наприклад, забезпечення безпеки, по-друге, як специфічний спосіб здійснення державної влади: законодавчої, судової, ви­конавчої. У межах галузевих юридичних наук ця діяльність може розглядатися як одна з форм правозастосування, використовувана суб'єктами протидії злочинності. Під час дослідження організаційно-правових форм функціонування цих суб'єктів відповідна діяльність може розглядатися як системо­утворююча ознаки при виділенні їхньої сис­теми (підсистеми).

На думку автора, діяльність із протидії зло­чинності може розглядатися і як загальна матеріальна юридична гарантія реалізації публічних і приватних інтересів у цій сфері, і як проблемне поле їхнього зіткнення, існу­вання якого зумовлюється складністю і су­перечливістю механізмів реалізації цієї діяльності в межах відомчого цілепокладання і галузевої компетенції.

Розглядаючи поняття «механізм проти­дії злочинності», варто враховувати, що во­но передусім відноситься до соціальної сфери. Суто технічне тлумачення зазначе­ного поняття трохи звужує його значення, але сумнівів в супідрядності цих визначень не виникає. При цьому практика перенесен­ня технічних термінів на соціальні явища до­сить поширена і не призводить до приміти­візації згаданих явищ. Тому в даному сенсі доречно синтезувати різні тлумачення цього універсального поняття (с. 64).

О. Литвинов звертає увагу на те, що із поняттям «механізм» пов'язана ціла епоха в розвитку радянської правової дум­ки. У другій половині XX століття це поняття було покладено в основу багатьох спеціаль­них правових досліджень і отримало якнай­ширше застосування в науковій літературі. Сьогодні у правознавстві цей термін вжи­вається досить часто у різних значеннях та інтерпретаціях. Найбільший інтерес викликають дослідження механізму управління. Адже механізм протидії злочинності є одним з його різновидів.

В статті зазначено, що деякі автори розглядають механізм уп­равління як «сукупність засобів і методів, за допомогою яких свідомо змінюються умови розвитку конкретної системи органів га виз­начається порядок життєдіяльності всього суспільства та його складових ланок». Ме­тоди та засоби, безумовно, також характеризують механізм, однак, на переконання автора, не вичерпують йо­го змісту, а є похідними від процесу. Адже в це поняття зазвичай вкладається не тільки стадійність діяльності, а й те, як вона має здійснюватися. Тож, визначаючи категорію «механізм», не потрібно обмежуватися тіль­ки переліченими компонентами, яку б важ­ливу роль вони не відігравали.

О. Литвинов погоджується із О. Г. Кальманом у тому, що на порядок денний зараз винесено питання «... розробки адекватних глибинних ме­ханізмів протидії, які можна створити лише на базі науково-обґрунтованої системи за­побіжних заходів».

На думку автора статті, при розробці поняття механізму діяль­ності правильною варто визнати акценту­ацію на способі організації та функціонуван­ня явища, адже саме цей підхід забезпечу­ватиме надалі синтез не лише елементів статики, а й динаміки.

Автор зазначає, що дослідники, ма­ючи іноді значні розбіжності у поглядах на сутність «механізму», одностайні в тому, що це поняття необхідно розглядати як сукуп­ність взаємозалежних компонентів. Аналіз наявних у юридичній літературі трактувань цієї категорії свідчить про те, що основний акцент при виділенні елементів механізму робиться на суб'єктах управління, а додат­ковий – на їхньому впливі на управлінські процеси.

Повертаючись знову до співвідношення понять «механізм управління» і «механізм протидії злочинності», автор зауважує, що ці поняття співвідносяться так, як «за­гальне» і «специфічне» у діалектиці. Друге є різновидом першого, але не складовою і не елементом. Його характеристика не вичерпується системними зв'язками з вихідною правовою матерією.

Разом з тим поняття «механізм» може бути використане в цьому випадку для ха­рактеристики функціонування певної систе­ми, у якій відображається специфічна діяль­ність як системного цілого. У ньому фіксу­ються найбільш загальні та істотні риси, зв'язки між потребами та конкретними ви­дами діяльності з їх задоволення, тобто до­сягнення певного результату від даного ви­ду діяльності. Тому, незалежно від усіх інших аспектів і нюансів, саме відношення до ме­ханізму протидії злочинності повинне обу­мовлювати його розуміння як цілісного сис­темного функціонуючого утворення (с. 65).