Документ Microsoft Word (2)
.docАналітичний огляд наукових статей з проблем протидії злочинності № 2
У кримінологічній літературі приділяється значна увага такому важливому питанню, як попередження злочинності. Пропонуються заходи протидії конкретним проявам злочинної активності та профілактики їх скоєння. Однак і до цього часу серед вчених не має єдиної точки зору щодо визначення цього поняття, а термінологічна багатоманітність (“попередження злочинності”, “профілактика злочинності”, “боротьба зі злочинністю”, “протидія злочинності” тощо) викликає низку проблемних питань з цього приводу.
У статті О. Ігнатова “Протидія злочинності: поняття та сутність”, опублікованій в журналі “Юридична Україна”, 2009 - № 3 (с. 92-97), зазначено, що з розвитком людства діяльність у сфері охорони правопорядку зазнала значних трансформацій. Зокрема заходи кримінального покарання почали співвідноситися із заходами попередження злочинів, причому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, цим заходам надається пріоритетне значення. Більшість учених, віддаючи належне необхідності удосконалення системи кримінально-правового впливу на протиправну поведінку, визнають переваги та ефективність саме превентивного, власне кримінологічного впливу на злочинність.
Автор констатує, що, незважаючи на розробленість даної теми, у науці існує низка проблемних питань, передусім пов'язаних із відсутністю єдності щодо термінологічного визначення цієї діяльності. Це є результатом відсутності єдиного підходу до використання самих термінів, яким дається не лише різне, а й інколи навіть діаметрально протилежне тлумачення. Й навпаки, деякі різнорідні терміни використовуються як рівнозначні, без чіткого їх розмежування за різними сферами протидії злочинності.
Як вказує автор, у зарубіжній і вітчизняній законодавчій практиці, науках кримінально-правового циклу, кримінологічній і спеціальній правовій літературі щодо діяльності з впливу на злочинність використовуються різні терміни: «попередження злочинності», «профілактика злочинності», «соціальна профілактика», «боротьба зі злочинністю», «війна зі злочинністю», «протидія злочинності», «протистояння злочинності», «контроль злочинності», «регулювання злочинності», «управління злочинністю», «запобігання злочинності», «превенція злочинності», «припинення злочинів» тощо. Причому кожний з термінів викликає наукові суперечки (с. 92).
На думку автора, слід уникати вживання таких термінів, як «боротьба» і «війна» зі злочинністю, що охоплюють лише одну зі сторін реакції суспільства на злочинність – репресію людей, що порушили закон. Суспільство об'єктивно не може вирішити багатьох завдань протидії злочинності, орієнтуючись тільки на репресивні заходи – карати і вживати до винних найсуворіші заходи державного примусу з метою охорони суспільних цінностей. Поняття «боротьба зі злочинністю», як і термін «війна зі злочинністю», передбачає активне зіткнення суспільства зі злочинністю, наступальну діяльність на причини та умови злочинності, що «пов'язано з прагненням до перемоги, тобто до знищення злочинності, до повної її ліквідації, що є завідомо нездійсненним».
В статті зазначено, що термін «контроль над злочинністю», який отримав значне поширення у західних країнах, визначає діяльність зі здійснення спостереження за функціонуванням відповідного об'єкта контролю з метою отримання достовірної інформації. Навряд чи хтось візьметься заперечувати необхідність і важливість контролю за процесами, що відбуваються усередині злочинного середовища, що досить часто зводиться, власне, до спостереження за ними. Він подає інформацію, необхідну для організації протидії злочинності. Контроль – не творча перетворююча діяльність, він вторинний щодо аналізу і спостереження. Це лише один із методів отримання інформації для забезпечення функціонування системи попередження злочинності, який не охоплює всіх напрямів протидії злочинності. Крім того, контроль і моніторинг обмежені своїми можливостями, тому що далеко не все можна спостерігати, а тим більше контролювати.
Автор приєднується до кримінологів, які узагальнюючим, базовим (родовим) терміном вважають термін протидія злочинності, яку можна визначити як систему різноманітних видів діяльності та комплексних заходів (які здійснюються суспільством та державою), спрямованих на попередження, усунення, нейтралізацію і обмеження (ослаблення) факторів, детермінуючих злочинність.
Змістовна сторона поняття «протидія злочинності» містить два аспекти: кримінально-правовий і кримінологічний. Кримінально-правовий аспект становить діяльність правоохоронних органів з виявлення й розслідування злочинів, виявлення винних осіб і притягнення їх до встановленої законом відповідальності, судовий розгляд кримінальних справ і виконання покарань. Кримінологічний аспект становить діяльність правоохоронних і інших органів із виявлення існуючих детермінант злочинності, їх усунення, ослаблення, нейтралізації, а також попередження виникнення нових.
Усю діяльність із протидії злочинності, на думку автора, можна розділити на низку складових: 1) кримінологічна експертиза проектів програм соціально-економічних перетворень (інших законопроектів), їхнє інформаційно-консультативне забезпечення; 2) попередження злочинів; 3) виявлення й розкриття злочинів; 4) розслідування кримінальних справ; 5) судовий розгляд кримінальних справ і покарання винних; 6) робота з виправлення винних; 7) нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі (за процесом їх соціальної адаптації).
Діяльність, яка охоплює етапи від виявлення й розкриття злочинів до нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, становить кримінально-правовий аспект протидії злочинності, здійснюється спеціальними суб'єктами – органами кримінальної юстиції (органами дізнання; органами досудового слідства; органами прокуратури при здійсненні нагляду за дізнанням, слідством і оперативно-розшуковою діяльністю й підтримці обвинувачення в суді; судами при розгляді кримінальних справ) (с. 93).
В статті зазначається, що традиційно в кримінології виділяють наступні рівні здійснення діяльності щодо попередження, усунення, нейтралізації й обмеження (ослаблення) факторів детермінації злочинності: загальносоціальний, спеціально-кримінологічний та індивідуальний.
Що стосується загальносоціального рівня, слід враховувати, що хоча загальносоціальні заходи проводяться поза рамками протидії злочинності й спрямовані на вирішення загальносоціальних завдань: стабілізацію економіки, удосконалення соціальної сфери тощо (і по суті не є предметом кримінологічної й кримінально-правової науки), однак не враховувати ці заходи при організації протидії злочинності не можна, тому що вони створюють умови, необхідні передумови для усунення й ослаблення криміногенних факторів, що детермінують злочинність, звужують «поле застосування» спеціально-кримінологічних заходів, підвищуючи їх ефективність. Крім того, кримінологи беруть участь у протидії злочинності на загальносоціальному рівні за допомогою: а) надання фахівцям різних галузей інформації про детермінацію злочинності (про сукупність криміногенних факторів і характер їх взаємодії); б) консультування при розробці різних програм розвитку й оздоровлення суспільства; в) проведення кримінологічної експертизи проектів програм соціально-економічних перетворень і інших законопроектів. Саме зазначеними формами участі кримінологи сприяють здійсненню відповідної діяльності з попередження виникнення в суспільстві нових негативних явищ, що детермінують злочинність.
Наступний рівень протидії злочинності – спеціально-кримінологічний – становить діяльність із попередження злочинів. Синонімом «попередження» злочинів є «превенція» злочинів, яка розуміється як «попередження, дії з попередження», від лат. praeventio – випередження, попередження.
У європейській кримінології термін «превенція» також ототожнюється з поняттям «попередження злочинів». Він визначається як: заходи превентивного впливу (заходи попередження), які переслідують мету недопущення вчинення у майбутньому злочинів, усунення причин злочинності, а також ситуацій, що призводять до вчинення злочинів.
У статті також звернена увага на те, що деякі вчені вважають, що не слід шукати відмінностей у змісті термінів «попередження», «запобігання», «профілактика», «припинення» і що зміст цих термінів один і той самий, вони є синонімами і відбивають необхідність ужити такі заходи, які б попередили, а потім і зовсім виключили б появу будь-яких проступків, які завдають шкоду суспільству. Як зазначає О. М. Джужа, «термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених «переключатися» з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку».
Безперечно, що покладена за основу повинна бути кінцева мета – розробка і здійснення ефективних заходів зміни структури і мінімізації злочинності незалежно від їх назви і визначення. Однак чітке формулювання й однакове використання понять, пов'язаних із попереджувальною діяльністю, має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення, сприяє встановленню тих або інших конкретних запобіжних заходів і тим самим значно підвищує їх ефективність. Як влучно зазначає В. В. Голіна, «на практиці наукові поняття «матеріалізуються» у відповідній діяльності, дозволяють окреслити її зовнішні межі, конкретизувати характер, сферу прикладання, компетенцію суб'єктів діяльності, ресурсне забезпечення та ін.» (с. 94).
В статті відзначено, що кримінологічна профілактика – це сукупність заходів щодо завчасного виявлення та усунення негативних явищ, які виникли чи можуть виникнути й детермінувати злочинність або окремі її види. Профілактика здійснюється на тій стадії генезису антисуспільної поведінки, коли є об'єктивне підґрунтя вважати, що дана особа може стати на шлях вчинення злочину. Залежно від того, на які явища і процеси спрямовані профілактичні заходи, можна виділити види профілактики, зокрема профілактику випередження, обмеження, усунення та захисту.
Запобігання злочинам утворюється із сукупності заходів, спрямованих на окремі групи та конкретних осіб, які виношують злочинні наміри, замислюють вчинення злочинів і позитивно сприймають злочинний спосіб життя, з метою дискредитування злочинної поведінки, відмови від злочинної мотивації та наміру або продовження злочинної діяльності. Запобігання злочинності має місце тоді, коли злочинна поведінка проходить етап від моменту формування злочинного мотиву до початку виконання злочину.
Припинення злочинів – сукупність видів діяльності, спрямованої на припинення (недопущення завершення) початого злочину шляхом розробки та здійснення спеціальних заходів. Особливість попереджувальної роботи на стадіях підготовки і замаху на злочин залежить від обсягу виконаної злочинної діяльності, особи винного, характеру злочину тощо. У зв'язку з цим розрізняють заходи опанування, обережності та активного втручання.
Крім зазначених вище напрямів (видів), попереджувальна діяльність, на думку автора, включає також діяльність девіктимологічного характеру, або віктимологічний аспект попередження злочинності.
Заходи наступного рівня протидії злочинності – індивідуального – здебільшого здійснюються органами кримінальної юстиції щодо конкретних осіб. Крім того, заходи індивідуального рівня органічно представлені як на загальносоціальному рівні протидії злочинності, оскільки вдосконалення суспільного життя зачіпає одночасно інтереси всіх громадян та інтереси кожного індивіда, так і на спеціально-кримінологічному рівні, де здійснюється робота з попереджувального впливу на конкретну особу та її найближче оточення (особливо при здійсненні заходів запобігання й припинення (перетинання) злочинів). Заходами протидії злочинності на індивідуальному рівні є переконання, надання допомоги та примус (с. 95).
З викладено автором робиться висновок про те, що протидія злочинності охоплює реалізацію системи різноманітних за змістом заходів: політичних, ідеологічних, економічних, правових, організаційно-управлінських, культурно-виховних, медичних і технічних. Саме реалізація всіх потенційних можливостей суспільства, органічне поєднання різноманітних заходів та їх впровадження з дотриманням принципів комплексності, об'єктивності, наукової обґрунтованості, законності, гуманності та ін. дозволить здійснювати ефективну діяльність щодо захисту суспільства від суспільно небезпечних посягань (с. 96).
У статті Д.О. Балобанової “Зміна понять: від політики боротьби зі злочинністю до політики протидії злочинності”, опублікованій в збірнику наукових статей “Актуальні проблеми держави і права”, 2009, Вип. 45 (с. 344-348), зазначено, що побудова в Україні правової держави викликає необхідність вирішення цілої низки завдань, у тому числі проблему розробки фундаментальних теоретичних понять і підходів. Серед надзвичайно широкого комплексу питань, які знаходяться у цьому ряду, одне із провідних місць займає розробка теоретичних основ протидії злочинності.
На переконання автора, наявність певної «кримінальної спадщини» вимагає розробки й реалізації ефективної стратегії протидії як у цілому злочинності, так і її найнебезпечнішим проявам. Ця стратегія повинна формуватися не тільки на науково обґрунтованому прогнозі розвитку кримінальної ситуації, але й враховувати реальні перспективи організаційно-правового й ресурсного забезпечення системи органів кримінальної юстиції. Дійсно, насамперед її основу повинна становити науково обґрунтована політика держави по протидії злочинності (с. 344).
Як вказано в статті, протягом досить тривалого періоду історії нашої держави головна мета протидії злочинності визначалася як її викорінювання. При цьому «перекручування» поняття самої цієї ідеї, спочатку недосяжної в практичному плані внаслідок об’єктивних причин, призвело до деформації, а згодом до повної її дискредитації в суспільстві. Тим більше, що навіть тотальний контроль і жорстка каральна політика виявилися здатними стримувати кримінальну ситуацію в ідеологічних рамках тільки тимчасово. Звільнення від цих рамок довело, що накопичення кримінального потенціалу мало місце й у жорстокій суспільній системі.
Найпоширенішим визначенням державних зусиль по стримуванню росту злочинності й зниження її рівня довгий час залишалася “боротьба зі злочинністю”. Цей термін офіційно затверджений у законах України ( закон від 24.05.2007 р. “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо боротьби з ядерним тероризмом у зв’язку з ратифікацією Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму”; закон від 20.03.2003 р. “Про боротьбу з тероризмом”; закон від 17.05.2001 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з контрабандою та порушенням митних правил”; закон від 18.01.2001 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією”; закон від 20.04.2000 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення боротьби з незаконним виробництвом та обігом спирту етилового, коньячного, плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”; закон від 07.10.1997 р. “Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства”; закон від 05.10.1995 р. “Про боротьбу з корупцією”; закон від 30.06.1993 р. “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та ін.), у відомчих актах і в наказах установ. Однак давно відзначався занадто войовничий характер звучання цих слів.
Як відзначає автор, на рубежі 90-х років ХХ століття злочинність стала визнаватися закономірним явищем на певних історичних етапах розвитку суспільства. Відповідно більш помірно формулювалася й ціль протидії їй. Основними завданнями закріплювалися скорочення фактичного рівня й зниження міри суспільної небезпеки злочинності. Виходячи із цього, будувалася й стратегія планомірного нарощування сил і нагромаджування засобів протидії злочинності, підвищення ефективності їхнього використання (с. 345).
У результаті було розроблено корекцію напрямків протидії злочинності, що виходить із суворих реалій необхідності створення умов для стримування її на припустимому в суспільстві рівні. Безпосередньо спираючись при цьому на теорію вічності злочинності, влада почала констатувати необхідність не стільки боротьби, скільки контролю над злочинністю, протидії, протистояння їй.
Автор зауважує, що у кримінально-правовій і кримінологічній науці останніх років термін «боротьба» часто витискується словосполученням «соціальний контроль над злочинністю». На думку О. М. Яковлева, «соціальний контроль – це контроль над протиправною поведінкою, який здійснюється державними органами та інститутами громадського суспільства з метою ефективного впливу на криміногенні фактори навколишнього середовища».
На думку О. М. Литвака, це трохи вузьке кримінологічне тлумачення соціального контролю над злочинністю, тому що з нього випадає вплив на особу, яка вчинила злочин, тобто застосування кримінальних законів.
В. В. Лунєєв пропонує тлумачення соціального контролю, «як системи економічних, правових, ідеологічних та репресивних заходів, які спрямовані на протидію злочинності». Більш повне визначення пропонує А. Н. Харитонов: «Заходи соціального контролю, які легітимно здійснюються компетентними державними установами з метою отримання суспільно небезпечної поведінки людей, утворюють державний контроль над злочинністю».
Соціальний контроль над злочинністю, що здійснює державна влада, реалізується в трьох формах, взаємозалежних між собою: 1) кримінального законодавства; 2) застосування норм КК; 3) спеціально-кримінологічного попередження злочинності й окремих злочинів.
На переконання Д.О. Балобанової, важливе місце в цій сфері належить особливій науці – кримінальній політиці, що вивчає співвідношення каральних, адміністративно-організаційних та кримінологічних запобіжних заходів з урахуванням економічної й соціальної ситуації, одному з її видів – кримінально-правовій політиці й такому методу здійснення останньої, як криміналізація.
Вживання терміна «політика» у цьому випадку виправдане тим, що політичний підхід пронизує всі галузі соціального життя, у тому числі й сферу кримінально-правового впливу. При цьому кримінальна політика може знаходити своє відображення як у правотворчій, так і в правозастосовчій діяльності (с. 346).
На думку автора, слід виділяти кримінальну політику, що являє собою комплекс заходів з протидії злочинності, і кримінально-правову політику, що включає в себе законотворчу й правозастосовчу діяльність державної влади у сфері кримінально-правового регулювання. При цьому кримінальна політика містить у собі політику кримінально-правову, яка, визначаючи принципи кримінально-правового впливу на злочинність і принципи правозастосовчої діяльності, встановлюючи коло злочинних діянь шляхом вироблення критеріїв злочинного й караного, а також виключаючи із кола злочинних діянь із урахуванням цих критеріїв, розробляючи загальні засади призначення покарання й інших заходів кримінально-правового характеру, специфіки їхнього застосування й умов звільнення від покарання, є ядром і одночасно нормативною базою української кримінальної політики .
Безпосередньо кримінальна політика містить у собі комплекс заходів, спрямованих на реалізацію кримінально-правового впливу. Під таким комплексом заходів варто розуміти об'єднання соціального прогресу, тобто економічного, науково-технічного й духовного розвитку країни, активної участі громадськості в протидії злочинності й безпосереднє прийняття погоджених, комплексних і взаємозалежних правових актів, що поєднують зусилля всіх галузей державної влади у вирішенні проблем протидії різним формам і видам злочинності в рамках формування правової держави.
Економічний і науково-технічний прогрес не залежить повністю від волі людей – це історична необхідність, що визначається суспільними й природними умовами. Держава може так чи інакше впливати на розвиток економіки, науки або культури. Але це не означає, що не слід визнавати соціально-економічні заходи держави важливою об'єктивною умовою протидії злочинності, тому що подолання зубожіння частини населення в Україні могло б позитивно вплинути на кримінальну статистику (с. 347).
Незважаючи на те, що проблеми соціально-економічного й культурного розвитку країни виходять далеко за кримінологічні рамки і вирішення цих проблем не є єдиним способом запобігання злочинам, подолання економічної й духовної кризи в сучасній Україні, безсумнівно, сприяє протидії злочинності.
Автор робить висновок, що політика саме протидії злочинності є такою, яка найбільш повно охоплює розуміння основних засобів, за допомогою яких держава здійснює свою антикримінальну політику: 1) соціальний прогрес, тобто економічний, науково-технічний і духовний розвиток країни; 2) безпосередньо правові заходи (с. 348).
Розробці поняття “механізм протидії злочинності” та дослідженню його сутності у порівнянні із суміжними категоріями присвячена стаття О. Литвинова “Поняття та сутність механізму протидії злочинності”, опублікована в журналі “Вісник Академії прокуратури України”, 2007 – № 3 (с. 63-66).
Як вказує автор, механізм протидії злочинності для вітчизняної кримінології – досить нова категорія, яка до сьогодні детально науково не аналізувалася.
В статті зазначено, що термін «механізм» щодо проблем забезпечення і удосконалення певних видів діяльності зустрічається в сучасній науковій літературі дедалі частіше. У цьому зв'язку механізм протидії злочинності, на думку автора, правомірно пов'язувати з поняттям відповідної діяльності, внаслідок чого ця суто теоретична категорія перетворюється у поняття, що має прикладне значення.
Як юридична категорія «діяльність» проявляється на методологічному рівні дослідження правових явищ, виступаючи, поряд зі свідомістю, формою існування права. На цьому рівні діяльність із протидії злочинності залежно від цілей дослідження може розглядатися під різним кутом зору (с. 63).
Із державно-правових позицій вказана діяльність може розглядатися, по-перше, як юридична форма реалізації функцій держави, наприклад, забезпечення безпеки, по-друге, як специфічний спосіб здійснення державної влади: законодавчої, судової, виконавчої. У межах галузевих юридичних наук ця діяльність може розглядатися як одна з форм правозастосування, використовувана суб'єктами протидії злочинності. Під час дослідження організаційно-правових форм функціонування цих суб'єктів відповідна діяльність може розглядатися як системоутворююча ознаки при виділенні їхньої системи (підсистеми).
На думку автора, діяльність із протидії злочинності може розглядатися і як загальна матеріальна юридична гарантія реалізації публічних і приватних інтересів у цій сфері, і як проблемне поле їхнього зіткнення, існування якого зумовлюється складністю і суперечливістю механізмів реалізації цієї діяльності в межах відомчого цілепокладання і галузевої компетенції.
Розглядаючи поняття «механізм протидії злочинності», варто враховувати, що воно передусім відноситься до соціальної сфери. Суто технічне тлумачення зазначеного поняття трохи звужує його значення, але сумнівів в супідрядності цих визначень не виникає. При цьому практика перенесення технічних термінів на соціальні явища досить поширена і не призводить до примітивізації згаданих явищ. Тому в даному сенсі доречно синтезувати різні тлумачення цього універсального поняття (с. 64).
О. Литвинов звертає увагу на те, що із поняттям «механізм» пов'язана ціла епоха в розвитку радянської правової думки. У другій половині XX століття це поняття було покладено в основу багатьох спеціальних правових досліджень і отримало якнайширше застосування в науковій літературі. Сьогодні у правознавстві цей термін вживається досить часто у різних значеннях та інтерпретаціях. Найбільший інтерес викликають дослідження механізму управління. Адже механізм протидії злочинності є одним з його різновидів.
В статті зазначено, що деякі автори розглядають механізм управління як «сукупність засобів і методів, за допомогою яких свідомо змінюються умови розвитку конкретної системи органів га визначається порядок життєдіяльності всього суспільства та його складових ланок». Методи та засоби, безумовно, також характеризують механізм, однак, на переконання автора, не вичерпують його змісту, а є похідними від процесу. Адже в це поняття зазвичай вкладається не тільки стадійність діяльності, а й те, як вона має здійснюватися. Тож, визначаючи категорію «механізм», не потрібно обмежуватися тільки переліченими компонентами, яку б важливу роль вони не відігравали.
О. Литвинов погоджується із О. Г. Кальманом у тому, що на порядок денний зараз винесено питання «... розробки адекватних глибинних механізмів протидії, які можна створити лише на базі науково-обґрунтованої системи запобіжних заходів».
На думку автора статті, при розробці поняття механізму діяльності правильною варто визнати акцентуацію на способі організації та функціонування явища, адже саме цей підхід забезпечуватиме надалі синтез не лише елементів статики, а й динаміки.
Автор зазначає, що дослідники, маючи іноді значні розбіжності у поглядах на сутність «механізму», одностайні в тому, що це поняття необхідно розглядати як сукупність взаємозалежних компонентів. Аналіз наявних у юридичній літературі трактувань цієї категорії свідчить про те, що основний акцент при виділенні елементів механізму робиться на суб'єктах управління, а додатковий – на їхньому впливі на управлінські процеси.
Повертаючись знову до співвідношення понять «механізм управління» і «механізм протидії злочинності», автор зауважує, що ці поняття співвідносяться так, як «загальне» і «специфічне» у діалектиці. Друге є різновидом першого, але не складовою і не елементом. Його характеристика не вичерпується системними зв'язками з вихідною правовою матерією.
Разом з тим поняття «механізм» може бути використане в цьому випадку для характеристики функціонування певної системи, у якій відображається специфічна діяльність як системного цілого. У ньому фіксуються найбільш загальні та істотні риси, зв'язки між потребами та конкретними видами діяльності з їх задоволення, тобто досягнення певного результату від даного виду діяльності. Тому, незалежно від усіх інших аспектів і нюансів, саме відношення до механізму протидії злочинності повинне обумовлювати його розуміння як цілісного системного функціонуючого утворення (с. 65).