2. Інформаційне суспільство. Єдиний інформаційний простір.

Сучасне суспільство є свідком суттєвого підвищення ролі і місця інформації у житті особи, суспільства, держави, впливу інформації на їх розвиток. Впровадження та використання сучасних інформаційних технологій впливає не тільки на матеріальне, а й на духовне життя людства, перетворює життя особи, суспільства, держави. Завдяки цьому процесу, цивілізація в цілому і кожний із нас знаходиться у стадії формування суспільства нового типу – інформаційного суспільства.

Початок формування інформаційного суспільства відноситься до другої половини ХХ століття. Його концепція розроблена в працях західних науковців О. Шпенглера, К. Кларка, Ф. Полака, Д. Белла, О. Тофлера та ін. Серед радянських вчених можна відмітити В.М. Глушкова, О.І. Ракітова, К.К. Коліна, М.М. Моісеєва. Вперше ідея інформаційного суспільства була сформульована в Японії на початку 70-х років ХХ століття. Винахід самого терміну “інформаційне суспільство” приписується професору Токійського технологічного інституту Ю. Хаяші.

Загальні визначення інформаційного суспільства були розроблені у звітах до японського уряду, які підготувало агентство економічного планування, інституту розробки та використання комп’ютерів і рада із структури промисловості. У цих звітах інформаційне суспільство – це суспільство, в якому процес комп’ютеризації дає людям доступ до надійних джерел інформації, позбавляє їх рутинної роботи, забезпечує високий рівень автоматизації виробництва.

Відповідно до визначення, поданого у 1993 році Комісією Європейського Союзу, інформаційне суспільство – це суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій та технологій зв’язку.

Інформаційне суспільство не є альтернативою капіталізму або соціалізму, як не має альтернативи індустріальне суспільство, в рамках якого існують різні суспільно-економічні системи. Проте, сукупність соціально-політичних та економічних відносин, а також світоглядних та філософських поглядів, які сформовані під їх впливом, в значній мірі впливають на швидкість переходу до нової стадії цивілізації. Фактично кінець ХХ століття став тією межею, перейшовши яку суспільство трансформувалося з індустріального в інформаційне суспільство.

Таким чином, остання (п’ята) інформаційна революція створила суспільство, в якому інформація і, особливо, знання як її найвища форма, займає особливе місце. Всі попередні інформаційні революції видозмінювали методи і засоби фіксації, розповсюдження та тиражування інформації. Це досягалось шляхом створення писемності, книгодрукування, телефону, телеграфу, радіо, телебачення тощо. Проте вони не торкалися процесу створення та змістовної переробки знань.

Інформаційне суспільство – особливе суспільство, не відоме історії. Воно має свої особливості і характеристики, серед яких І.Л. Бачило виділяє такі:

1) формування, паралельно традиційним ринкам, ринку інформаційних технологій.

Протягом останніх декілька десятків років ринок інформаційних технологій є одним з тих, що найбільш динамічно розвивається. Він приносить щорічно доходів біля 510 млрд долл. У щорічних списках самих багатих людей світу найчастіше зустрічаються особи, які створили свої капітали у сфері засобів масової інформації та індустрії розваг;

2) переорієнтація економіки найбільш розвинутих в інформаційному відношенні держав.

Цей процес викликаний тим, що, у порівнянні з традиційною промисловістю, телевізійна, телекомунікаційна, комп’ютерна сфера швидше зростають, створюють нові робочі місця, домінують в економічному розвитку;

3) широке розповсюдження надійної комп’ютерної техніки, наявність потужної, розгалуженої та доступної мережі зв’язку, яка дозволяє передавати значні за обсягом повідомлення різного типу в режимі реального часу;

4) збільшення інформаційних ресурсів та послуг загального та індивідуального доступу;

5) наявність в суспільстві високої правової культури правової держави;

6) збільшення залежності функціонування державних інституцій від інформаційної інфраструктури;

7) формування єдиного світового інформаційного простору;

8) зберігання єдиного інформаційного простору держав;

9) забезпечення вимог інформаційної безпеки.

Рух до інформаційного суспільства – поступовий, тривалий у часі, але неминучий процес. Україна у цьому процесі значно відстає від розвинутих країн, проте це надає їй можливість на прикладі інших країн зрозуміти роль держави для цілеспрямованого формування засад інформаційного впливу.

До умов переміщення України на шляху до інформаційного суспільства можна віднести:

– впровадження високих технологій та конкурентного виробництва. Це означає, що розвиток інформаційної інфраструктури повинен бути порівняним з західним, що потребує збільшення капіталовкладень у інформаційні галузі економіки, науку, освіту, широке залучення іноземного капіталу, відповідна податкова підтримка держави тощо;

– збільшення сукупного доходу на душу населення, інформаційна прозорість для суспільства та громадян;

– незалежність засобів масової інформації, формування довіри населення до влади, економічної та соціальної політики держави;

– розвиток інформаційної підтримки освіти та науки;

– переорієнтація військового комплексу на створення і модернізацію засобів інформатики;

– поступова інтеграція інформаційного простору України у світовий інформаційний простір при збереженні національного інформаційного суверенітету.

Розвиток інформаційних технологій, створення інформаційного суспільства призвело до якісних змін не тільки у технічній, науковій сфері, а й у системі ознак держав. До них можна віднести:

– прозорість географічних і геополітичних кордонів держав у міжнародному інформаційному обміні;

– глобалізація інформаційних потоків та формування державою засобів і способів інформаційного обміну;

– розширення можливостей безпосереднього контакту між соціальними та політичними групами завдяки доступності комп’ютерних засобів і простоти роботи з ними;

– необхідність уніфікації національних інформаційних законодавств різних держав.

У часи загальної інформатизації та побудови інформаційного суспільства одною з суттєвих державоутворюючих ознак та обов’язковою умовою і характеристикою самого інформаційного суспільства є інформаційний простір.

І.Л. Бачило пропонує розуміти під єдиним інформаційним простором сукупність інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури, яка дозволяє на основі загальних правил забезпечувати небезпечну інформаційну взаємодію держав, установ та громадян за умов їх рівних засад доступу до відкритих інформаційних ресурсів, а також максимально повне забезпечення їх інформаційних потреб на всій території держави за умов збереження інтересів на вхід у світовий інформаційний простір та збереження національного інформаційного суверенітету.

К.І. Беляков вважає, що сутність єдиного інформаційного простору можна повніше визначити через категорію єдиного інформаційно-правового простору, який являє собою систему організаційно та методично пов’язаних інформаційних ресурсів, які формуються державою та іншими учасниками інформаційних відносин.

Єдиний інформаційний простір є, з одного боку, необхідною ознакою успішного формування інформаційного суспільства, необхідною умовою входження у всесвітнє інформаційне суспільство, а з другого – виступає гарантом збереження інформаційного суверенітету держави.

Єдиний інформаційний простір характеризується:

– дією загальних правил для всіх суб’єктів інформаційної взаємодії у формуванні та розвитку єдиного інформаційного простору;

– забезпечення безпечної інформаційної взаємодії держав, установ та громадян;

– максимально повне задоволення їх інформаційних потреб;

– правова рівність на доступ суб’єктів інформаційних відносин до інформаційних ресурсів;

– збереження балансу інтересів на входження у світовий інформаційний простір та забезпечення національного суверенітету.

Дослідження інформації як об’єкту інформаційних правовідносин, визначення її ознак, юридичних властивостей дозволяє зробити висновок, що інформація сьогодні виступає у вигляді:

• товару;

• засобу, за допомогою якого здійснюється правове управління поведінкою суб’єктів;

• джерелом для прийняття рішень;

• джерелом отримання загальноосвітніх знань;

• засобом інформування суспільства;

• засобом звітності про діяльність юридичних та фізичних осіб;

• засобом реалізації прав і свобод особи.

У ст. 18 Закону України “Про інформацію” законодавець визначає основні види інформації, як об’єкту інформаційних правовідносин:

• статистична інформація;

• адміністративна інформація (дані);

• масова інформація;

• інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого, регіонального самоврядування;

• правова інформація;

• інформація про особу;

• інформація довідково-енциклопедичного характеру;

• соціологічна інформація.

Статистична інформація – це офіційна документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України. Система статистичної інформації, її джерела і режим визначаються Законом України “Про державну статистику” та ст.19 Закону України ”Про інформацію”.

Адміністративна інформація (дані) – це офіційні документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов’язків та завдань, що належать до їх компетенції (ст.19¹ Закону України “Про інформацію”).

Масова інформація – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Види масової інформації, порядок створення та організації діяльності засобів масової інформації визначаються у ст. 20 Закону України “Про інформацію” та законодавчими актами про ці засоби.

Інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого, регіонального самоврядування, згідно ст. 21 Закону України “Про інформацію” – це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними джерелами цієї інформації є законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування.

Правова інформація – це сукупність документованих або публічно проголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо (ст. 22 закону “Про інформацію”).