Тема 8. Права та обов’язки учасників інформаційних відносин

ПЛАН

1. Основні інформаційні права та свободи.

2. Право на інформацію.

3. Електронно-цифровий підпис як інститут інформаційного права.

ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.

2. Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод (від 3 вересня 1953 р.).

3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (від 23 березня 1976 р.).

4. Декларація про право доступу до інформації, прийнята у лютому 1992 р.

5. Конвенція Ради Європи “Про захист особи у відношенні автоматичної обробки персональних даних”, прийнята у 1981 р.

6. Директива Ради Європи “Про захист фізичних осіб в умовах автоматичної обробки даних і про вільний обігцих даних” від 1995 р.

7. Конституція України // Урядовий кур’єр, № 129-130 від 13.07.96 р. - К., 1996.

8. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1999 року № 2657-ХІІ.

9. Про електронно-цифровий підпис: Закон України від 22 травня 2003 р.

10. Бачило И.Л., Лопатин В.Н., Федотов М.А. Информационное право: Учебник. – СПб.: Из-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 789 с.

11. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - M.: Юристь, 2002.

12. Лопатин В.Н. Информационные аспекты национальной безопасности // ComputerWorld, 1998.-№ 4.

1.Основні інформаційні права та свободи.

Найбільшою цінністю права є права людини. Найповніше права людини реалізуються в правовій державі. Серед національних інтересів України особливе місце займає реалізація основних прав та свобод громадян в інформаційній сфері. Вона базується на принципах свободи інформації та заборонному принципі права – все, що не заборонено законом, дозволено. Цей принцип закріплено в міжнародних правових документах, Конституції України та інших законах.

У Загальній декларації прав людини, затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., кожна людина має право на свободу (ст. 3), право на свободу думки (ст. 18), право на свободу переконань та на вільне їх вираження.

Це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів (ст. 19).

Ці права і свободи знайшли своє вираження у цілій низці міжнародних актів:

• у ст. 10 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод (від 3 вересня 1953 року), де додатково було зафіксовано, що свободи отримання і розповсюдження інформації здійснюються без будь-якого втручання з боку державних органів;

• у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (від 23 березня 1976 року), де уточнюється, що ці свободи відносяться до будь-якої інформації, ідей та способів їх розповсюдження.

Ці права і свободи закріплені в Конституції України (прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року):

• право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції – ст. 31;

• право на недоторканість особистого і сімейного життя, особисту і сімейну таємницю – ч. 1, 2 ст. 32;

• свобода думки і слова – ч. 1 ст. 34;

• право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним шляхом – ч. 2 ст. 34;

• свобода об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів – ст. 36;

• право звертатися особисто, а також направляти колективні письмові звернення у державні органи влади та органи місцевого самоуправління – ст. 40;

• право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності – ч. 1 ст. 41;

• право власності є непорушним – ч. 4 ст. 41;

• право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення – ч. 2 ст. 50;

• право на освіту – ст. 53;

• свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності – ст. 54;

• право на правову допомогу – ст. 59.

Ці права та свободи громадян при реалізації можуть бути обмежені правами і свободою інших осіб та у випадках, вказаних у Законі.

У п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини записано, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою:

• забезпечення визнання та поваги прав і свобод інших осіб (у ст. 12 Декларації наведені права і свободи інших осіб: особисте та сімейне життя, недоторканість житла, таємниця листування, гідність і репутація);

• задоволення справедливих вимог моралі;

• суспільного порядку;

• загального добробуту у демократичному суспільстві.

В Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод (п. 2 ст. 10) поряд з підтвердженням обмеження прав тільки по закону розширюється і уточнюється перелік засад для такого виду обмежень:

• в інтересах державної безпеки, територіальної цілості, суспільного спокою;

• з метою запобігання заворушень та злочинів;

• для охорони здоров’я та моральності;

• для захисту репутації та прав інших осіб;

• для запобігання розголошення інформації, яка отримана конфіденційно;

• для забезпечення авторитету і законності правосуддя.

У п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначені такі засади для обмежень:

• для поваги прав і репутації інших осіб;

• для охорони державної безпеки;

• для охорони суспільного порядку;

• здоров’я або моральності населення.

Разом з тим, у ст. 20 надається прямий перелік обмежень: будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, яка провокує дискримінацію, ворожнечу або насилля повинна бути заборонена законом.

Конституція України до засад для обмеження основних інформаційних прав і свобод громадянина відносить:

• захист здоров’я – ст. ст. 49, 50;

• захист дитинства – ст. 52;

• захист моральності – ст. ст. 55, 56;

• захист засад конституційного строю – ст. 64;

• забезпечення безпеки та оборони держави – ст. 65.

Крім того, у ст. 29 Конституції закріплена можливість обмеження прав і свобод громадян з визначенням строків їх дії. А у ст. 63 Конституції закріплено, що ніхто не зобов’язаний давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом.

З цього порівняльного аналізу можна зробити такий висновок: основні інформаційні права і свободи людини (громадянина) закріплені у всіх розглянутих документах та однакові за своїм змістом. Засади їх обмеження дещо різні за своїм змістом.

1. Засади для обмеження інформаційних прав:

- захист конституційного устрою;

- захист моральності, здоров’я, прав, законних інтересів інших осіб;

- забезпечення оборони і безпеки держави;

- забезпечення суспільного спокою з метою запобігання безладь і боротьби зі злочинністю;

- запобігання розголошення конфіденційної інформації;

- забезпечення авторитету і законності правосуддя;

- умови надзвичайного стану, які встановлені згідно законодавства.

Випадки прямого обмеження інформаційних прав:

- використання прав з метою зміни конституційного устрою;

- пропаганда соціальної ненависті, расової, національної, релігійної, мовної переваги, насилля та війни;

- порушення прав на недоторканість особистого життя;

- порушення прав на державну, службову, професійну, комерційну та банківську таємницю.

3. Види інформації з обмеженим доступом:

- державна таємниця;

- службова таємниця;

- комерційна таємниця;

- банківська таємниця;

- професійна таємниця;

- таємниця особистого життя.

4. Відомості, доступ до яких не може бути обмеженим.