1.Предмет -  об'єктивні властивості держави і права

56. Матеріальне та процесуальне право. Співвідношення;

57. Принципи права та їх класифікація;

58. Норми права у системі соціальних норм;

59. Система соціальних норм;

60. Ознаки правової норми;

61. Норма права. Поняття та види;

62. Норма права та її структура;

63. Диспозиція правової норми. Поняття та види;

64. Санкція правової норми. Поняття та види;

65. Гіпотеза правової норми. Поняття та види;

66. Елементи правової норми;

67. Правотворчість: поняття та види;

68. Принципи правотворчості;

69. Функції правотворчості;

70. Стадії законодавчого процесу;

71. Сутність поняття форми (джерела) права;

72. Джерела (форми) права;

73. Нормативно - правовий акт: поняття та види;

74. Види правових актів;

75. Поняття та види законів;

76. Підзаконний нормативно-правовий акт: поняття та види;

77. Види нормативних актів України;

78. Співвідношення права і закону;

79. Дія нормативно-правових актів у часі;

80. Дія нормативно-правових актів у просторі;

81. Дія нормативно-правових актів за колом осіб;

82. Система права та її елементи;

83. Галузь права;

84. Критерії поділу права на галузі;

85. Інститут права. Класифікація інститутів права;

86. Підгалузі права. Поняття та сутність;

87. Система законодавства та її структура;

88. Структура вітчизняного законодавства;

89. Відмінність системи права від системи законодавства;

90. Систематизація законодавства та її види;

91. Галузі законодавства. Поняття та сутність;

92. Кодифікація законодавства. Поняття та сутність;

93. Інкорпорація законодавства. Поняття та види;

94. Правові відносини: поняття та класифікація;

95. Юридичний зміст правовідносин.

96. Фактичний зміст правовідносин;

97. Зміст правовідносин;

98. Юридичний обов'язок;

99. Суб'єкти правовідносин: поняття та види;

100. Правоздатність: поняття та сутність;

101. Дієздатність. Поняття та сутність;

102. Деліктоздатність. Поняття та сутність;

103. Об'єкти правовідносин: поняття та види;

104. Юридичні факти: поняття та класифікація;

105. Реалізація норм права. Поняття та форми;

106. Використання права.

107. Виконання права;

108. Застосування права, та його стадії;

109. Акти застосування правових норм;

110. Прогалини у праві, та засоби їх усунення;

111. Аналогія права. Поняття та сутність;

112. Аналогія закону. Поняття та сутність;

113. Тлумачення норм права: поняття та види;

114. Способи тлумачення норм права;

115. Функції тлумачення норм права;

116. Сутність та відмінність автентичного, легального та відомчого тлумачення норм права;

117. Офіційне тлумачення норм права та його види;

118. Неофіційне тлумачення норм права та його види;

119. Акти тлумачення норм права;

120. Правова поведінка: поняття та види;

121. Правомірна поведінка: сутність та види;

122. Правопорушення: поняття та види;

123. Ознаки правопорушення;

124. Склад правопорушення;

125. Юридична відповідальність: поняття та підстави;

126. Сутність позитивної юридичної відповідальності;

127. Сутність ретроспективної юридичної відповідальності;

128. Юридична відповідальність: поняття та види;

129. Принципи юридичної відповідальності;

130. Мета і функції юридичної відповідальності;

131. Законність: дати визначення та розкрити сутність;

132. Правовий порядок. Дати визначення та розкрити сутність;

133. Дати визначення поняття "дисципліна". Державна дисципліна та її види;

134. Гарантії законності;

135. Правосвідомість;

136. Елементи правосвідомості;

137. Види правосвідомості;

138. Правова ідеологія;

139. Правова психологія;

140. Функції правосвідомості;

141. Правовий нігілізм та форми його прояву;

142. Правова культура: поняття та сутність;

143. Правове виховання. Поняття та сутність;

144. Правова культура: поняття та види;

145. Механізм правового регулювання: поняття та елементи;

146. Способи правового регулювання;

147. Співвідношення правової діяльності з юридичною практикою, юридичним процесом та правовими відносинами;

148. Види юридичного процесу;

149. Правова система: поняття та елементи;

150. Правові сім'ї: поняття та класифікація;

ПРОГРАМНІ ПИТАННЯ З ЯКИХ ФОРМУЮТЬСЯ ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ БІЛЕТИ З ДИСЦИПЛІНИ

"ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА"

1.Предмет теорії держави і права

Теорія держави і права — система наукових знань про об'єктивні властивості держави і права; про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.

Предмет теорії держави і права — об'єктивні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Основні ознаки теорії держави і права:

1. Вивчає державу і право у теоретико-узагальненому вигляді.

2.  Осягає не усе, а основні та загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування держави і права, їх можна назвати фундаментальними закономірностями, тому що вони однаково властиві різноманітним державам і їх правовим системам.

3.  Грунтується на єдності та діалектичному взаємозв'язку держави і права.

Теорія держави і права є:

—  суспільною наукою, тому що вивчає такі суспільні явища, як держава і право;

—  юридичною наукою, тому що вивчає лише державну і правову сторони громадського життя;

— загальнотеоретичною наукою, оскільки виявляє і пояснює загальні та основні закономірності розвитку держави і права.

Предмет науки теорії держави і права є історичним. Він змінюється в міру залучення до сфери пізнання нових властивостей і явищ правової і державної дійсності, а також вилучення всього того, що виявляється ілюзією, помилкою, оманою.

2.Метод теорії держави і права

Метод теорії держави і права — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів пізнання загальних і основних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Методологія — система певних теоретичних принципів, логічних прийомів, конкретних засобів дослідження предмета науки. Теоретичні принципи — історизм, єдність логічного та історичного. Логічні прийоми — дедуктивний та індуктивний умовивід, аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Конкретні засоби дослідження — інструменти пізнання, що застосовуються для встановлення знання про досліджуваний предмет.

Методи науки теорії держави і права поділяються на загальні, окремі (конкретні) і спеціальні.

Загальним методом теорії права і держави є метод філософської діалектики. Він полягає у підході до вивчення держави і права, який ґрунтується на загальних закономірних зв'язках розвитку буття і свідомості. Загальний метод філософської діалектики розкривається через:

1) логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Відповідно до цього методу пізнання здійснюється в два етапи. На першому етапі пізнання об'єкта сприймається як деяке неподільне ціле. На другому, за допомогою аналізу, об'єкт пізнається конкретними частинами.

2)  метод єдності логічного та історичного. Сутність історичного методу полягає у тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється в усій багатогранності, в усій повноті; із усім позитивним, що накопичено історичним досвідом.

3) системно-структурний метод, котрий припускає, що всі державно-правові явища розглядаються як елементи систем.

Основні окремі (конкретні) методи теорії держави і права:

1) формально-догматичний (юридико-технічний) метод припускає вивчення права як такого, у «чистому вигляді», поза зв'язку з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами.

2) соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів.

3)  статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення.

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку державно-правового явища конкретного історичного періоду, простежити динаміку його розвитку.

5)  порівняльно-правовий метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей.

Спеціальні методи — методи, що грунтуються на досягненнях суспільних і технічних наук:

математичний;

кібернетичний;

психологічний та ін.

 

3. Теорія держави і права в системі юридичних наук

ТДіП — наука, що має відносну самостійність щодо інших юридичних наук завдяки безпосередньому зв'язку з державно-правовою дійсністю. Всі галузеві юридичні науки — емпіричні. Завдання ТДіП - систематизувати, витлумачити та узагальнити факти державно-правової дійсності. Вона вносить порядок і смисл до набору фактів, налагоджує належні взаємозв'язки між ними і виводить із них певні узагальнення.

ТДіП — узагальнююча загальнотеоретична наука відносно інших юридичних наук, яка інтегрує їх досягнення.

Галузеві юридичні науки вивчають певні державно-правові явища з точки зору характеристик, властивих даним явищам у конкретних сферах правового і державного життя.

ТДіП відрізняє узагальнюючий, об'єднуючий і цілісний підхід, що враховує результати досліджень інших наук для вироблення найвідповіднішої позиції у змалюванні, аналізі та поясненні «правових даних».

ТДіП не підміняє теорію галузевих юридичних наук і не розчиняється в ній. Кожна галузева юридична наука досліджує закономірності та особливості власного предмета. Сфера теоретичних узагальнень у галузевих юридичних науках значно вужче, ніж у теорії держави і права.

ТДіП є систематизований результат знань, накопичених окремими юридичними науками і юридичною практикою. ТДіП — методологічна, базова наука відносно галузевих юридичних наук, її висновки, загальнотеоретичні положення є підґрунтям для вирішення спеціальних питань галузевих наук. Виробляючи свою галузеву теорію, ці юридичні науки керуються методологічними положеннями ТДіП.

ТДіП формує свої висновки в тісному зв'язку з галузевими науками, використовує фактичний матеріал, що міститься в них, спирається на їх досягнення. Основні державно-правові категорії поняттєвого апарату науки ТДіП — загальні для всієї юридичної науки.У взаємовідносинах ТДіП і галузевих юридичних наук існує своєрідна рівноправність, яка полягає у взаємному збагаченні і взаємній допомозі в пізнанні системи закономірностей держави і права.

Місце теорії держави і права в системі юридичних наук визначається тим, що вона:

1)  є загальнотеоретичною, методологічною, базовою щодо інших юридичних наук;

2)  об'єднує і використовує дані і висновки юридичних наук з метою більш глибоких загальнотеоретичних узагальнень;

3) досліджує (змальовує, аналізує, пояснює) основні закономірності розвитку держави і права в цілому;

4)  виробляє загальні поняття, принципи, на які спираються інші юридичні науки.

 

4. Призначення теорії держави і права у відношенні до галузевих юридичних дисциплін;

ТДіП — наука, що має відносну самостійність щодо інших юридичних наук завдяки безпосередньому зв'язку з державно-правовою дійсністю. Всі галузеві юридичні науки — емпіричні. Завдання ТДіП - систематизувати, витлумачити та узагальнити факти державно-правової дійсності. Вона вносить порядок і смисл до набору фактів, налагоджує належні взаємозв'язки між ними і виводить із них певні узагальнення.

ТДіП — узагальнююча загальнотеоретична наука відносно інших юридичних наук, яка інтегрує їх досягнення.

Галузеві юридичні науки вивчають певні державно-правові явища з точки зору характеристик, властивих даним явищам у конкретних сферах правового і державного життя.

ТДіП відрізняє узагальнюючий, об'єднуючий і цілісний підхід, що враховує результати досліджень інших наук для вироблення найвідповіднішої позиції у змалюванні, аналізі та поясненні «правових даних».

ТДіП не підміняє теорію галузевих юридичних наук і не розчиняється в ній. Кожна галузева юридична наука досліджує закономірності та особливості власного предмета. Сфера теоретичних узагальнень у галузевих юридичних науках значно вужче, ніж у теорії держави і права.

ТДіП є систематизований результат знань, накопичених окремими юридичними науками і юридичною практикою. ТДіП — методологічна, базова наука відносно галузевих юридичних наук, її висновки, загальнотеоретичні положення є підґрунтям для вирішення спеціальних питань галузевих наук. Виробляючи свою галузеву теорію, ці юридичні науки керуються методологічними положеннями ТДіП.

ТДіП формує свої висновки в тісному зв'язку з галузевими науками, використовує фактичний матеріал, що міститься в них, спирається на їх досягнення. Основні державно-правові категорії поняттєвого апарату науки ТДіП — загальні для всієї юридичної науки.У взаємовідносинах ТДіП і галузевих юридичних наук існує своєрідна рівноправність, яка полягає у взаємному збагаченні і взаємній допомозі в пізнанні системи закономірностей держави і права.

Місце теорії держави і права в системі юридичних наук визначається тим, що вона:

1)  є загальнотеоретичною, методологічною, базовою щодо інших юридичних наук;

2)  об'єднує і використовує дані і висновки юридичних наук з метою більш глибоких загальнотеоретичних узагальнень;

3) досліджує (змальовує, аналізує, пояснює) основні закономірності розвитку держави і права в цілому;

4)  виробляє загальні поняття, принципи, на які спираються інші юридичні науки.

 

5. Функції теорії держави і права

Функції теорії держави і права — основні напрямки її теоретичного і практичного призначення, виконувані в суспільстві з метою його прогресивного перетворення.

1.  Онтологічна — виражається в пізнанні та поясненні явиш і процесів державного і правового життя суспільства; пояснює об'єктивні процеси її розвитку, з'ясовує, які саме закономірності лежать в підґрунті цих процесів, визначає їх зміст і сутність.

2. Евристична -  виражається як у глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового життя, так і в з'ясовуванні їх тенденцій, відкритті нових закономірностей, збагаченні новими знаннями про розвиток держави і права.

3. Прогностична — виражається в передбаченні подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображення його об'єктивних закономірностей.

4.  Методологічна — виражається у формуванні поняттєвого апарату системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права.

5.  Ідеологічна — полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхи прогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову свідомість громадян і суспільства.

6.  Політична — виражається у впливі на формування політичного курсу держави, політичної системи суспільства та у забезпеченні їх науковості.

7.  Науково-прикладна — полягає у розробці рекомендацій для практичного вирішення завдань державно-правового будівництва — підготування законопроектів і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, що виносяться правозастосовними органами.

 

6. Сутність методологічної функції теорії держави і права;

Методологічна функція— виражається у формуванні поняттєвого апарату системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права.

Методологічна функція- базується на тому загальному положенні, що метод це теорія, яка звернена до практики. Метод  - це спосіб дослідження державно-правових явищ, планомірний шлях наукового пізнання і встановлення істини. Дефініції та концепції загальної теорії держава і права слугують своєрідною базою для інших юридичних наук. Методологічна функція ТДП реалізується через формулювання загальнотеоретичних і спеціальних понять, окремих ознак, властивостей, форм, функцій, видів і механізмів держави і права, що використовуються іншими юридичними науками, які досліджують державно-правові явища.

 

7. Сутність прогностичної функції теорії держави і права;

Прогностична функція— виражається в передбаченні («погляд у майбутнє») подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображення його об'єктивних закономірностей. Наприклад, визначення шляхів подальшого вдосконалення законодавства і практики його застосування. Істинність гіпотез, висунутих теорією держави і права, перевіряється практикою.

Прогностична функція - визначає тенденції розвитку державно-правових явищ, шляхом прогнозування відповідно до об'єктивних законів їх подальшого розвитку

Прогносне - з грецького "передбачення" на основі певних даних. У теорії держави і права такими даними можуть бути нові розроблені теорії, доведені нею факти, зібрані статистичні матеріали. На теорію покладають відповідальність за стан справ у юридичній науці. Вона повинна виконувати завдання акумуляції найновіших знань не тільки з юриспруденції, а й суспільних, природничих, технічних. Ця теорія є фільтром згаданих знань для юридичних наук.

 

8.Передумови виникнення держави

Держава виникає і розвивається в конкретних умовах життя людей і у зв’язку з певним ступенем розвитку суспільства. Безпосередня причина виникнення держави та права – розподіл суспільства на класи з протилежними інтересами. Це дуже тривалий і складний процес. У теорії держави і права розглядають такі передумови виникнення держави:  а) три великі розподіли праці; б) поява надлишкового продукту, патріархальної сім’ї, приватної власності та майнової нерівності; в) утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами та виникнення міжкласових конфліктів; г) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти. Економіка первісного ладу прогресувала з подальшим удосконаленням знарядь праці. У розподілі праці -  виділення скотарства, відокремлення ремесел від землеробства і появу купців, зайнятих лише обміном. За нових економічних умов одна сім’я мала змогу не тільки забезпечити себе засобами існування, але й мати надлишковий продукт, який зосереджувався в руках старійшин, військових начальників. Важливу роль відігравали також майнова міжродова, а потім і внутрішньородова нерівність, з’являється приватна власність, класи – групи людей, які займають протилежне місце у суспільному виробництві. У цих нових умовах родоплемінна організація існувати не могла. Потрібний був орган, здатний зберегти та забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму. Новому органу потрібна була міцна влада з певними установами, особливим загоном людей, які б займалися тільки управлінням і володіли можливістю здійснювати організаційний примус. Таким органом і стала держава. Формування держави пройшло через ряд етапів, яким притаманне поєднання рис родоплемінної та державної організації суспільства.

9. Ознаки держави, що відрізняють її від суспільної влади родового ладу;

 

Первісний лад

Держава

1) наявність соціальне однорідного позакласового суспільства, що не має антагоністичних протиріч; 2) наявність кровнородинного поділу населення; 3) наявність публічної влади, яка безпосередньо збігається з усім населенням, виражає і захищає інтереси всього суспільства; 4) відсутність апарату примусу, на який могла б спиратися публічна влада; 5) відсутність розподілу функцій у публічної влади; 6) відсутність збору податків із населення; 7) наявність неписаних правил поведінки -звичаїв.

1) поява соціальна неоднорідного, класова розшарованого суспільства, яке має антагоністичні протиріччя; 2) поява адміністративно-територіального поділу населення (округи, області та ін.); 3) поява публічної влади, відокремленої від населення (державний апарат), яка виражає і захищає інтереси економічно найзабезпеченішої частини (класу) суспільства і виникла в результаті його соціального розшарування; 4) наявність апарату примусу (придушення) — загонів збройних людей у вигляді армії, поліції та ін., -- на який спирається державний апарат; 5) поява певних функцій (законодавчої, виконавчої) у окремих органів публічної влади; 6) поява офіційної системи оподаткування; 7) поява писаних загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм.

 

10. Ознаки держави;

Держава — єдина політична організація, яка:

1)  охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави, вона створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2)  має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3)  має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4)  в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території;

5)  має єдину грошову систему;

6)  має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7)  має суверенітет;

8)  має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

 

11.Суверенітет та його види;

Сувереніте́т — виключне право здійснювати верховну владу у певній державі незалежно від будь-кого.

Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Розділяють три види суверенітету:

 

 

 

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет.

Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенствонароду у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдянації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чидиктатор, а в демократичних країнах — народ. У тоталітарних державах суверенітет праваздійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.

 

12.Теорії походження держави Патріархальна теорія (Аристотель, М.Н. Покровський) - держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава).

Теологічна теорія (Фома Аквінський) - ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою.

Договірна (природно-нравова) теорія (Б.Спіноза, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант) - грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Теорія природного права - в основу покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Держава розглядалэться як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук, або домовляються про збереження своїх природних прав. У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. М. Спенсер у XIX ст. заявив, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. Держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

 

13. Сутність формаційного періоду до з'ясування історичних типів держави;

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав(рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній неексплуататорський історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних і регресивних моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.

 

14. Сутність цивілізаційного підходу до з'ясування історичних типів держави;

Цивілізаційний підхід — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація надає стійкої спільності усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

·  первинні;

 

 

 

•  вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна;

до вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін. Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Відповідно до цивілізаційного підходу:

1) сутність держави визначається співвідношенням соціальних сил і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

2)  політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації;

3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх типи.

 

15. Державна влада: сутність та ознаки;

Державна влада - це спосіб керівництва суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса.

Ознаки державної влади:

-є владою публічною і політичною - регулює відносини між більшими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства, керує їм в інтересах тої його частини, більш або меншої, котра опанувала цією владою;

-є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й незалежністю стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за його межами;

-здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади;

-має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії;

-має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави;

-поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), щоперебувають на території держави;

-видає нормативно-правові акти.

 

16. Функції держави;

Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Основні функції держави: політична, соціальна, міжнародна та економічна функції.

Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, формою якого є ця держава, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку.

Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина. Свобода людини реалізується в суспільстві, у спілкуванні та співпраці людей. Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини; формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; утілення в життя принципів соціальної справедливості тощо.

Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає в підтримуванні свободи, суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства. Держава повинна здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати нормальні взаємини з іншими країнами вздовж своїх кордонів, зберігати й зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних організацій.

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. На думку економістів, економічна функція є найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій.

 

17. Класифікація функцій держави;

Функції держави – це роль, яку вона виконує щодо суспільства, це основні напрями її діяльності. У функціях держави виражається її сутність та призначення.

Функції держави можна поділити на такі групи:

 

Основні функції – найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед нею у конкретний історичний період (функції оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, регулювання економіки, забезпечення екологічної безпеки, підтримання і розвиток культури, забезпечення освіти населення та ін.)

Неосновні функції – напрями діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя (управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління державним майном, правосуддя і юридичні функції, збирання і розповсюдження необхідної для управління інформації)

 

Внутрішні функції – такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства (функції регулювання економіки, підтримання та розвиток культури, охорону та захист усіх форм власності, соціальний захист населення, забезпечення екологічної безпеки, охорону правопорядку та ін.)

Зовнішні функції – основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому (організація співробітництва з іншими суб’єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні, культурний та освітній обмін тощо).

 

Постійні функції – напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними

Тимчасові функції – напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства (функції стабілізації економіки у перехідний період, подолання наслідків аварії на ЧАЕС чи повені у Закарпатті).

 

Гуманітарні функції: забезпечення, охорона та захист основних прав людини; охорона природного середовища; охорона і відновлення здоров’я; соціальне забезпечення; освіта, виховання, розвиток культури тощо.

Економічні функції: створення умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва; програмування та організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності; організація та стимулювання наукових досліджень.

Політичні функції: створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об’єднань («демократизаторська» функція); забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави; охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку.

 

18. Внутрішні функції держави;

Внутрішні функції  забезпечують внутрішню політику держави:

 1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2)  економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

3)  оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;

5)  екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7)  інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;

8)  правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні.

 

19. Зовнішні функції держави;

Зовнішні функції  забезпечують зовнішню політику держави:

1)  політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;

2) економічна — встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;

3) екологічна — підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;

5)  інформаційна — участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави — захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;

7)  підтримання світового правопорядку -- участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки: зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони країни) і зовнішньоекономічна діяльність.

 

20. Особливості правової форми здійснення функцій держави;

Правові форми здійснення функцій держави — це однорідна за своїми зовнішніми ознаками, характером і юридичними наслідками діяльність державних органів, пов’язана з виданням юридичних актів (нормативних та індивідуальних). У правових формах відображаються зв’язок держави і права, обов’язок держави діяти при виконанні своїх функцій на основі права й у рамках закону.

   Виділяють три правові форми здійснення функцій держави — правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну.    Правотворча діяльність — це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки і видання нормативно-правових актів, без яких реалізація функцій держави практично неможлива.

 

  Правовиконавча діяльність — це діяльність державних органів з виконання законів і підзаконних нормативних актів шляхом видання актів застосування права. Вона являє собою зв’язану з повсякденним розв’язанням питань управління справами суспільства владну, виконавчо-розпорядницьку роботу державних органів.    Правоохоронна діяльність — це форма здійснення функцій держави за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони норм права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпечення виконання юридичних обов’язків, з притягнення осіб, що скоїли правопорушення, до юридичної відповідальності, з охорони правопорядку, попередження правопорушень.

 

21. Форма держави. Поняття та сутність;

Форма держави визначається як складне соціальне явище, що дає можливість визначити характер існування і напрями розвитку держави, властивості її устрою, правління та режиму, є виразом найбільш загальних ознак способу організації і функціонування конкретних держав.

Структура форми держави є стійкою єдністю складових елементів.

Форму держави можна розглядати у вузькому і широкому значенні. У вузькому розумінні — це лише форма правління, а у широкому — сукупність форм правління і державного устрою.

Форма держави — це порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади, які виражають її сутність.

Форма держави складається з трьох елементів:

1. Форма державного правління — це елемент форми держави, що характеризує структурну організацію влади, стійкий порядок формування вищих органів державної влади та їх компетенцію, взаємодію між ними.

2. Форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню будову держави, територіальну організацію влади та спосіб (порядок) розподілу території держави на адміністративно-територіальні одиниці, взаємодією між ними у межах держави.

3. Форма державного режиму — це елемент форми держави, який характеризується як сукупність певних методів (способів) здійснення державної влади.

Всі елементи форми держави пов'язані між собою: будь-яка зміна державного режиму призводить до зміни форми держави і, навпаки, зміна форми державного устрою та правління держави спричиняє зміни державного (політичного) режиму.

 

22. Види республік;

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Республіки поділяються на три види: парламентська, президентська, напівпрезидентська (або змішана).

Парламентська - глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Чехія, Угорщина).

Президентська - глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія)

Змішана (напівпрезидентська) – глава держави (президент) пропонує склад уряду, який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція).

 

23. Президентська республіка та її особливості;

Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координадійну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.

 

24. Парламентська республіка та її особливості;

Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина).

Президент у парламентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в. парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі.

В парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер - недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.

 

25. Змішана республіка, особливості та види;

Глава держави (президент) пропонує склад уряду, який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція).

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи президентської і парламентської республіканських форм правління, є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко поділяє її з прем'єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в парламентській республіці.

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право законодавчої ініціативи у прем'єр-міністра не забезпечене комплексом правових заходів).

 

26. Форма правління;

Форма правління держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; вплив населення на прийняття державних рішень.

Розрізняють дві основні форми державного правління монархію і республіку.

Монархія – це форма державного правління, за якою вища державна влада зосереджується  в руках однієї особи – монарха, і передається у спадщину серед представників правлячої династії або формується якимось іншим шляхом.

Монархії властиві такі юридичні ознаки:

а) безстроковість влади монарха;

б) володіння монархом владою за спадком по праву крові;

в) монарх представляє державу не за дорученням, а за власним правом;

г) не підпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб’єктом.

Монархії поділяють на дві групи: необмежені і обмежені.

Республіка – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади обираються громадянами – виборцями або формуються загально - національними представницькими уставами.

Відомі два види республік – президентська і парламентська.

Президентська республіка характерна тим, що поєднує в одних руках повноваження глави держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих виборів або непрямих і формує уряд поза парламентським способом. У нас час президентські республіки фактично не існують.

Парламентська республіка -  в основу системи вищих органів державної влади покладено принцип верховенства парламенту, який утворює уряд і контролює його діяльність (Італія, Греція, Індія та інші). Але в парламентській республіці можливе існування поста президента. Він обирається не населенням, а парламентом, йому підзвітний і має представницькі функції. (ФРН, Індія).

В сучасних умовах президентські та парламентські республіки порівняно рідкі. Поширення дістали змішані форми – президентсько-парламентські та парламентсько-президентські республіки.

 

27. Республіканська форма правління. Сутність;

Республіка - форма правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

-  виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк;

- здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;

- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

-  обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;

- переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.

Відомі три основні види республік; парламентська, президентська та квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана).

Парламентарна (парламентська) республіка характеризується тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави, який фактично виконує лише представницькі функції. Головною ознакою парламентарної республіки є реальне формування уряду парламентом і політична відповідальність уряду перед парламентом.

Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що глава держави - президент - обирається непарламентським шляхом і водночас є главою виконавчої влади. У президентській республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип поділу влади, а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади будуються відповідно до принципу стримувань і противаг. Головною ознакою президентської форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом.

Квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана) республіка характеризується рисами як парламентської, так і президентської республіки з превалюванням ознак останньої. Найбільш поширеними приклади такого поєднання є:

1) президент обирається громадянами, він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно з урядом, який має самостійний конституційно-правовий статус і повинен отримати довіру парламенту;

2) всенародно обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі поділу влади окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади та підзвітний і підконтрольний парламенту.

З практики державного будівництва інших країн відомі також вестмінстерські (Індія, Пакистан) та спотворені республіки: суперпрезидентські, теократичні, президентсько-моністичні, президентсько-мілітаристські тощо республіки.

 

28. Форма державного устрою;

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявитись у простій і складній формі. Простою формою державного устрою є унітарна (єдина) держава.

Унітарна держава – це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету (Балтії, Польща, Білорусія та багато ін).

Найважливіші юридичні ознаки унітарної держави:

-до складу унітарної держави не входять державні утворення, наділені ознаками суверенітету;

-єдина система державних органів;

-в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

-єдине громадянство;

-у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.

Федерація – це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб’єкти федерації), які мають юридично визначену політичну самостійність.

До юридичних ознак федерації належать:

-двохрівнева система законодавства (законодавство федерацій і законодавство суб’єктів федерації);

-двохрівнева система державних органів (федеральних і суб’єктів федерації).

-подвійне громадянство.

-у міждержавних стосунках суб’єкти федерацій виступають від свого імені .

Конфедерація – союз держав, об’єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад військовим) при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Конфедерація – це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю незалежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави.

Ознаки конфедерації:

-відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

-відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової системи;

-рішення загально конфедеративних органів для членів конфедерації не є обов’язковим, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

-наявність безумовного права виходу із складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.

 

29. Унітарна держава. Поняття та сутність;

Унітарна держава – це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету (Балтії, Польща, Білорусія та багато ін).

Найважливіші юридичні ознаки унітарної держави:

-до складу унітарної держави не входять державні утворення, наділені ознаками суверенітету;

-єдина система державних органів;

-в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

-єдине громадянство;

-у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.

Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Кількість ланок у такій ієрархічній системі може бути різною.

Унітарній державі властиві як переваги, так і недоліки.

До переваг її можна віднести: економічність; простоту і оперативність прийняття рішень; значну стійкість в екстремальних умовах та інші.

Недоліками унітарної держави є те, що вона: закріплює авторитаризм і створює сприятливі умови для встановлення або відродження тоталітаризму (диктатури); ігнорує специфічні особливості етнонаціональних спільнот; як правило, позбавляє ініціативи регіональні й місцеві владні структури; провокує, інколи, зародження екстремізму та сепаратизму тощо.

Унітарні держави поділяють на дві великі групи: централізовані і децентралізовані.

Централізованими - такі унітарні держави, де підпорядкування периферійних (регіональних) органів влади центру здійснюється з допомогою посадових осіб, призначених з центру (Норвегія, Швеція, Фінляндія)

Децентралізованими унітарними державами є ті, де регіональні органи влади формуються незалежно від центру і діють більш розкуто і самостійно(Великобританія, Японія).

 

 

30. Федеративна держава, поняття та сутність;

Федерація – це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб’єкти федерації, які мають юридично визначену політичну самостійність.

До юридичних ознак федерації належать:

-двохрівнева система законодавства (законодавство федерацій і законодавство суб’єктів федерації);

-двохрівнева система державних органів (федеральних і суб’єктів федерації).

-Подвійне громадянство.

Головна ідея принципу федералізму полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади суб'єктів федерації у наданні їм певної політичної самостійності. Принцип федералізму уособлює в собі поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів.

Територія, де розташована федеративна держава, вважається єдиною, хоча складається з різної кількості суб'єктів. Різняться федерації і назвами своїх суб'єктів: "штати" (США, Індія), "землі" (ФРН, Австрія), "кантони" (Швеція), "провінція" (Канада, Пакистан), "республіки" (Росія) та ін. Утворюються федерації за різними принципами: за адміністративно-територіальним принципом (Австрія, Бразилія, США, ФРН та інші)., за етнотериторіальним принципом (Бельгія, Індія, Швейцарія та інші).

Головними ознаками федеративної держави є:

-писана конституція, що чітко встановлює розподіл влади і гарантує центральному і регіональним урядам, що надані їм повноваження не будуть відібрані;

-двокамерний законодавчий орган, де одна палата представляє увесь народ, а друга — суб'єкти федерації; ---

-суб'єкти федерації мають право на свою конституцію, законодавчий орган, виконавчі структури та власну судову систему; функціонування в поліетнічних федераціях двох і більше офіційних державних мов; децентралізоване управління тощо.

 

31. Політичний режим та його види;

Політичний режим — це форма організації і функціонування політичної системи, яка визначає конкретні процедури і способи організації установ влади, відносини між громадянами і державою, стиль ухвалення рішень тощо.

Розрізняють 3 основні види політичних режимів: тоталітарний, авторитарний та демократичний

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

При антидемократичному режимі відбувається потоптання прав і свобод людини, Придушення опозиції, не виключається скасування представницького вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову установу, формування уряду армією, що захопила владу, і т. ін.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму. Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством; одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод; усепроникаючим контролем за діяльністю громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя; прагненням до зовнішньої експансії.Ідеологія тоталітарних режимів завжди є революційною (або псевдореволюційною).

Авторитарний режим обєднує в собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію особи і,суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним контролем; може грунтуватися на праві, моральних засадах.

 

32. Демократичний політичний режим, сутність та роль в побудові правової держави;

Демократичний режим — стан політичного життя суспіль­ства, при якому державна влада здійснюється на основі прин­ципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у фор­муванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання праві свобод людини.

Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держа­ва гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду (особистості); як соціальному суб'єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії сво­бод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію.

До основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;

д) реальне здійснення поділу державної влади;

є) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.

Різновиди демократичного режиму: лібе­рально-демократичний, радикально-демократичний, національно-демократичний та ін.

 Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

 

33. Механізм держави — це система нормативно визначених, взаємодіючих органів та організацій держави, створених для реалізації її завдань і функцій та наділених спеціальними повноваженнями у відповідній сфері діяльності.

Механізм держави характеризується ознаками:

— це ієрархічно підпорядкована система державних структур, якій притаманні єдині принципи організації та діяльності; єдині завдання і цілі;

— первинними структурними елементами механізму є створені державою формування (органи, організації);

— основним призначенням механізму держави є реалізація завдань і функцій держави;

— чітка функціональна визначеність кожного з елементів структури;

— одним з найважливіших завдань механізму є здійснення державної влади;

— наявність певних структур, які забезпечують примусове виконання державних велінь;

— наявність визначеної структури, яка має динамічний характер та залежить від змін завдань управління і етапу розвитку держави;

— залежність методів і форм діяльності механізму держави від її сутності та реального впливу на суспільні відносини;

— залежність механізму держави від об'єктивних шляхів розвитку суспільства та рівня досконалості економічних і політичних відносин;

— важливе значення має людський фактор, який забезпечує державне управління;

— забезпечення необхідними матеріально-технічними, фінансовими, організаційними засобами, що складають основу його функціональної діяльності;

— покликаний гарантувати і охороняти правопорядок, права та свободи людини.

Структурно механізм держави можна відобразити наступним чином:

Державні підприємства, установи, організації	Державні органи	Органи спеціального призначення
Підрозділи та колективи працівників, що створюються державою для реалізації функцій держави в економічній та соціальній сферах	Колективи службовців, що створюються для реалізації владних функцій: законодавчі, виконавчі, судові сферою діяльності є політична влада	Збройні сили,органи внутрішніх справ, служба безпеки, контрольно-наглядові органи, органи виконання кримінальних покарань, що здійснюють охоронні функції

 

34. Принципи будови механізму держави;

Структурно механізм держави складається з трьох рівнів.

I рівень становлять державні підприємства, установи та організації, які забезпечують реалізацію економічних і соціальних функцій держави. Їх основним призначенням є створення необхідних економічних умов функціонування держави та суспільства. Державні підприємства — це створені на основі загальнодержавної власності структурні утворення, які забезпечують виробничу діяльність. Вони володіють часткою державної власності на праві повного господарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності, які несуть самостійну майнову відповідальність.

Державні установи та організації забезпечують невиробничу діяльність у сфері освіти, культури, виховання, науки, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Вони не є прибутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету.

II рівень механізму держави складають органи держави. Це особлива частина державного механізму, що забезпечує виконання владних повноважень. Система даних органів йменується апаратом держави, який і буде предметом самостійного розгляду в подальшому.

III рівень становлять структури спеціального призначення. Це контрольно-наглядові органи, збройні сили, поліція, спецслужби, органи виконання кримінальних покарань. Вони фінансуються з бюджету, створюються органами держави, їм підпорядковуються та забезпечують реалізацію правоохоронних, контрольно-наглядових і каральних функцій. Саме ці органи забезпечують захист суверенітету держави, її територіальної цілісності та недоторканності, охорону прав і свобод громадян, дотримання вимог закону та покарання винних у порушенні нормативних вимог осіб.

 

35. Державний апарат. Сутність та призначення;

Апарат держави — частина механізму держави, юридичне оформлена система всіх держав­них органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.

Апарат держави (у вузькому розумінні) — власне управлінсь­кий апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чи­новників і очолюється вищими виконавчими органами.

Апарат держави (у широкому розумінні) — поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дип­ломатичні представництва за кордоном та ін.

Їх функції:

 

· організаційно-регламентуюча — розробка наукових реко­мендацій, підготовка проектів документів, організація ви­борів та ін.;

• організаційно-господарська — бухгалтерський облік, стати­стика, постачання та ін.;

• організаційно-ідеологічна — роз'яснення нормативних ак­тів, формування громадської думки та ін.

Правові форми діяльності державного апарату мають юридич­ний характер: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, кон­трольно-наглядова, установча.

Правотворча діяльність — форма діяльності компетентних органів держави зі встановлення, зміни або скасування право­вих норм; охоплює підготовку проектів норматив­них юридичних актів, їх прийняття та видання.

Правозастосовна діяльність — форма діяльності компетент­них органів держави з реалізації правових норм; охоплює організацію і контроль за додержанням правових норм.

Правоохоронна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави з попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної відповідальності - здійсню­ється з метою охорони і захисту правових норм шляхом застосу­вання заходів юридичного впливу до правопорушників.

 

36. Принцип поділу влади. Сутність та роль в побудові демократичної, правової, соціальної держави.

Діюча Конституція України закріпила здійснення державної влади в України на основі її розподілу на владу законодавчу, виконавчу й судову.

Розподіл влади між органами держави:

 -проявляється в тім, що вся державна влада в повному обсязі не належить жодному з органів держави;

 -покликано забезпечити реалізацію державної влади в інтересах народу, що є єдиним джерелом цієї влади;

 -перешкоджає виникненню якої-небудь необмеженої державної влади, зосередженню всієї повноти державної влади в або одних руках, її узурпації однією особою, органом, соціальною групою;

 -виражається в розмежуванні компетенції між органами держави;

 -пов'язане з наявністю взаємного контролю в органів держави по відношенню друг до друга;

 -є "несучою конструкцією" всієї системи стримань та противаг, спрямованої на забезпечення служіння держави загальному добру.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці; 2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття; 3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок; 4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним шляхом. Принцип поділу влади не є абсолютним. Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації. Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади.

 

37. Роль держави в політичній системі суспільства;

 Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства.

 Таке місце держави зумовлюється тим, що тільки держава:

 – виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

 – є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

 – здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

 – покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

 – має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

 – встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки — юридичні норми;

 – володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

 Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

 – наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної

 – держави;

 – суверенітет;

 – державна влада;

 – державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;

 – повноваження видавати юридичні норми.

 

38. Державна та політична влада: сутність та співвідношення;

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм, нерозривно пов'язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада — публічно-політичні, вольові відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату. Головний, типовий засіб здійснення політичної влади. Відмінності політичної та державної влади: 1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною.  2. Державна влада виконує роль судді у відносинах між різними соціальними верствами суспільства. Держава — центральний інститут політичної влади. Центром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства. На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборних сил суспільства або здійснювати «спільні справи». 3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу.

Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.

39. Політична система суспільства та її елементи

Політична система суспільства — це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві. Це цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства.

Політична система включає у себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує протікання політичних процесів, включаючи інституалізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер участі у політичному житті.

Розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру.

-Політи́чні інститу́ти — сукупність суб'єктів, які беруть участь у політичному житті суспільства (органи державного правління, законодавчі, судові органи, політичні партії, рухи, фронти тощо).

-Політичні норми - основні правила і принципи, що регулюють політичні відносини між народами, націями, політичними партіями та іншими суб'єктами політики. До складу політичних норм включають норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя.

Політичні відносини - практичні відносини, взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких виражаються їхні інтереси та здійснюється політична діяльність. Формою політичних відносин можуть бути: вибори, референдуми, мітинги, зібрання, пікети, страйки, політичні перемовини тощо.

-Політична свідомість і політична культура - виступають необхідними елементами будь-якої політичної системи суспільства. Сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень прополітику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

 

40. Орган держави. Поняття та види;

Орган держави -це колективна чи індивідуальна структурна ланка апарату держави, що має нормативне закріплені владні повноваження, приймає загальнообов'язкові рішення, забезпечуючи їх виконання, у тому числі і примусовими засобами.

Кожен орган держави створюється певним чином і характеризується наявністю особливих повноважень. Основними критеріями класифікації органів держави є наступні.

I. За соціальною природою розрізняють: а) первинні органи -  формуються безпосередньо народом як джерелом влади і мають представницький характер (парламент, президент, що обираються); б) вторинні -  мають похідний характер, формуються первинними і підзвітні їм (уряд).

II. За способом утворення державні органи поділяють на: а) виборні - обираються населенням чи представницькими органами; б) призначувані -  призначаються главою держави чи вищестоящими органами (уряд); в) успадковані, які передаються у спадок (монарх).

III. За способом прийняття рішень органи держави класифікують на: а) колегіальні -  приймають рішення після обговорення шляхом голосування (парламент, уряд); б) одноособові -  рішення приймає керівник і несе за нього відповідальність (президент).

IV. За територіальними межами розрізняють: а) центральні -  рішення поширюються на всю державу та все населення (парламент, уряд); б) федеральні -  характерні для федеративної держави і поширюють рішення на її суб'єктів; в) місцеві - поширюють рішення на певну адміністративну одиницю (місцеві адміністрації).

V. За часом дії органи функціонують як: а) постійні -  виконують основні завдання держави і функціонують протягом значного етапу її історичного розвитку; б) тимчасові - створюються для вирішення невідкладних завдань, викликаних надзвичайними обставинами.

VI. За функціональним призначенням:а) законодавчі органи - мають представницький характер та правотворчі функції; б) виконавчі органи - здійснюють виконавчо-розпорядчі функції; в) судові органи - мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя.

VII. За обсягом повноважень розрізняють:а) органи загальної компетенції - правомочні вирішувати широке коло питань (парламент, уряд); б) органи спеціальної компетенції- спеціалізуються на виконанні одного виду діяльності чи певної функції (міністерства, відомства).

 

41. Соціальна, правова держава: сутність та ознаки;

Соціальна держава визнає людину як найвищу соціальну цінність, надає соціальну допомогу індивідам, які потребують її відповідно до принципу соціальної справедливості, і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві. Важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування, а й сприяння з її боку задоволенню інтересів усіх соціальних груп і прошарків населення, зміцнення на цій основі соціальної злагоди і єдності народу.

Мета соціальної держави за допомогою соціальної політики забезпечити рівність та умови політичної співучасті населення у стабілізації соціальної та економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію. Основними ознаками соціальної держави є: 1. принцип людської гідності; 2. принцип соціальної справедливості; 3. принцип автономії суспільних відносин і процесів; 4. принцип субсидіальності; 5. принцип соціального партнерства або солідарності; 6. трудові і соціальні суди, які розглядають конфлікти у відповідних сферах; 7. добре розвинене соціальне законодавство і право. Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

В правовій державі громадяни можуть робити все те, що не заборонене законом,а держава - тільки те, що передбачено законом. Правосуддя має бути незалежним та ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Для правової держави характерний пріоритет прав людини над правами держави. Правову державу характеризує багатопартійність, можливість легальної діяльності як правлячим, так і опозиційним об'єднанням громадян.

Основні риси правової держави: 1.Конституційна юрисдикція. Конституція — основний закон, усі інші нормативно-правові акти приймаються на її основі. 2.Верховенство права.Розвинена і діюча система права і законодавства. Реально існуючий, а не лише задекларований, єдиний для всіх, обов'язковий правопорядок в державі, що забезпечує еволюційний розвиток. 3.Парламентаризм.Розвинена виборча система, суверенітет народу. 4. Життєздатність державного механізму до впливу на суспільство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв'язків по горизонталі. 5.Наявність гарантій дотримання права і законодавства. 6.Пріоритет прав людини над правами держави. 7.Розвинена правова культура. 8.Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. 9. Орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність. 10.Тісний зв'язок національного права з міжнародним правом. 11.Суттєве зростання питомої ваги законів у загальній масі нормативних актів. 12.Утвердження принципу людського виміру права.

42. Поняття та ознаки громадянського суспільства;

Громадянське суспільство - це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є: а) приватна власність, вільна праця, підприємництво; б) існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі; в) різноманітність виховання, освіти, науки, культури; г) наявність незалежної системи засобів масової інформації; ґ) вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей; д) переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності й недоторканності.

 

43. Ознаки правової держави;

Ознаки правової держави. 1. Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства 2. Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.  3. Взаємна відповідальність особистості і держави.  4. Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність.  5. Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.  6. Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

44. Поняття права Право у загальносоціальному відношенні - це певні можливості суб'єктів суспільного життя, які об'єктивно зумовлені рівнем розвитку суспільства. Право — це система загальнообов'язкових формально визначених, гарантованих, встановлених або санкціонованих державою норм (правил поведінки), які виражають волю домінуючої частини населення соціально-неоднорідного суспільства, встановлюють права й обов'язки учасників правовідносин і спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.

Право - це оформлена в офіційних джерелах і гарантована державою єдина в масштабі суспільства нормативна система, покликана регулювати соціальне значиму поведінку учасників суспільного процесу на основі встановлення рівноваги інтересів, узгодження волевиявлення і правових вимог для всіх верств населення.

 

45. Ознаки права;

До його основних ознак відносять:

- нормативний характер, - право складається з норм як загальнообов’язкових правил поведінки; що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів; -    загальнообов’язковий характер, - дія норм права поширюється на всіх учасників правовідносин і повинна виконуватися ними без винятків і незалежно від ставлення до самих норм;

-    системний характер, - право – це не просто сукупність норм, а чітка система, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, яка включає інститути права та галузі права;

-    формальна визначеність норм права, - зміст норм права чітко визначений і формально закріплений у тексті певного правового документа;

-    право сформульоване у вигляді юридичних прав та обов ‘язків, а не загальних принципів, побажань, закликів і т. д.;

-    право виражає волю держави, тому забезпечується при потребі силою державного примусу.

 

47. Розкрити основні типи праворозуміння;

Природно-правова позиція: вихідна форма буття прав - громадська свідомість; право – не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов’язкові норми, права, обов”язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

Нормативістський: вихідна форма буття права – норма права; право – норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожненя права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність првового регулювання.

Соціологічний: вихідна форма буття права – правовідносини; право – порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті – у сформованих і таких , що формуються, суспільних відносинах, а не  його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування “життя” права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою   дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

 

48. Функції права;

Функції права - це напрямки його впливу на суспільні відносини.

Функції права ділять на загальносоціальні та спеціально-юридичні.

До загальносоціальних функцій належать:

-гуманістична (право охороняє та захищає право людства, народу, людини);

-організаторсько-управлінська (право суб'єктів правовідносин на розв'язання певних соціальних проблем);

-комунікативна, або інформаційна (право інформує людей про волю законодавця);

-оціночно-орієнтаційна (з позицій законів держави оцінюють поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки);

-ідеологічно-виховна (право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки);

-пізнавальна (право є джерелом знань) та інші функції.

До спеціально-юридичних функцій, котрі здійснюють, власне, правове регулювання суспільних явищ, відносять:

-регулятивну (сприяє розвитку найцінніших для суспільства і держави соціальних зв'язків, регулює суспільні відносини);

-охоронну (похідна від регулятивної, покликана забезпечувати, здійснювати її за допомогою правових обмежень - зобов'язань, заборон, покарань тощо).

 

 

49. Сутність загальносоціальних функцій права;

Загальносоціальні функції — це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ.

Загальносоціальні функції - це основні напрямки правового впливу на різні сфери суспільного життя -економіку, політику, культуру тощо, напрямки взаємодії права з іншими соціальними явищами як єдності форми і змісту.

До загальносоціальних функцій належать:

-гуманістична (право охороняє та захищає право людства, народу, людини);

– інтегративна — право має служити інструментом інтеграції елементів політичної системи, і в цілому суспільної системи, зміцненню взаємозв’язків між ними, бути юридичної основою для діяльності всіх суб’єктів.

-організаторсько-управлінська (право суб'єктів правовідносин на розв'язання певних соціальних проблем);

-комунікативна, або інформаційна (право інформує людей про волю законодавця);

-оціночно-орієнтаційна (з позицій законів держави оцінюють поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки);

-ідеологічно-виховна (право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки);

-пізнавальна (право є джерелом знань).

50. Сутність спеціально - юридичних функцій права;

Спеціально-юридичні функції права — це напрямки власне правового впливу на суспільні відносини..

До спеціально-юридичних функцій права відносяться:

1.Регулятивна функція, яка полягає у врегулюванні суспільних відносин шляхом закріплення юридичних прав і обов’язків їх учасників, сприяє розвитку найцінніших для суспільства і держави соціальних зв'язків.

2.Охоронна функція, яка спрямована на створення юридичних засо6ів охорони встановлених у праві зразків позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення порушених прав суб’єктів.

 

51. Структура права;

В структурі права можна виділити наступні основні рівні: 1. право в цілому; 2. галузь права; 3. підгалузь права; 4. інститут права; 5. норма права. Право — це система норм, встановлених або санкціонованих державою.

Норма права — це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних відносин обов’язкове для виконання правило поведінки, яке встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується усвідомленням виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосування державного примусу в разі порушення його вимог.

Галузь права - це сукупність правових норм, яка утворює самостійну відособлену частину системи права, і регулює своїм особливим методом якісно однорідну сферу суспільних відносин.

Підгалузь права - це відособлена частина галузі права, яка регулює особливі великі підрозділи суспільних відносин, які входять в сферу відносин, регульованих галуззю права.

Правовий інститут - це сукупність правових норм, що становлять частину галузі права, які регулюють окрему сторону однорідних суспільних відносин.

 

52. Суб'єктивне право;

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки.

53.Об'єктивне право

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

 

53.1. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

— спільними рисами;

— відмінностями;

— взаємодією.

Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Відмінності:

Об'єктивне право	Суб'єктивне право
Залежить від об'єктивних умов розвитку суспільства, що мають економічний, політичний чи соціальний характер	Залежить від суб'єктивних факторів, серед яких рівень підготовки депутатів, працівників правоохоронних і судових органів, громадян
Складають норми загального характеру	Стосується певних суб'єктів
Поширюється на всі сфери суспільних відносин	Поширюється на певну сферу відносин
Потребує конкретизації індивідуальними актами	Є нормами прямої дії
Має форму нормативно-правового акта, звичаю, прецедента чи нормативного договору, що складають поняття джерела права	Існує у формі індивідуальних нормативних актів-рішень, постанов, вироків, указів тощо
Спрямоване на регулювання суспільних відносин	Спрямоване на надання можливостей конкретним суб'єктам
Має загальнообов'язковий характер і поширюється на діяльність всіх суб'єктів права	Має індивідуальний характер і регулює поведінку конкретного суб'єкта
Встановлює способи, межі та методи правового регулювання	Встановлює особливі методи та способи поведінки суб'єкта щодо визначеного випадку
Залежить від потреб суспільства	Залежить від настання юридичних фактів
Охороняється у загальному порядку державою	Конкретизує засоби впливу на окремих суб'єктів

Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями:

— об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам;

— суб'єктивне право — це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.

 

54. Публічне право. Поняття та сутність;

Публічне право — підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини. Предмет регулювання публічного права - сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.  Ознаки публічного права:  1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою;  2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою;  3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права;  4) припускає широку сферу розсуду;  5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;  6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів;  7) широко використовує новітні технічні прийоми.  Галузі права, у яких началом є публічне право:  — конституційне,  — адміністративне,  — кримінальне,  — фінансове,  — що включає бюджетне і податкове,  — адміністративно-процесуальне;  — кримінально-процесуальне,  — міжнародне публічне,  — міжнародне гуманітарне право та ін.

55. Приватне право. Поняття та сутність;

Приватне право — підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.  Предмет регулювання приватного права - сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.  Ознаки приватного права:  1) регулює відносини приватних осіб між собою;  2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;  3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав;  4) припускає широке використання договірної форми регулювання;  5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист;  6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії;  7) зберігає класичну юридичну техніку.  Метод публічного права — імперативний. Метод приватного права — диспозитивний. Галузі права, у яких началом є приватне право:  — цивільне,  — сімейне,  — авторське,  — житлове,  — трудове,  — цивільне процесуальне,  — міжнародне приватне право та ін.

56. Матеріальне та процесуальне право. Співвідношення;

Матеріальне право, юридичне поняття, що позначає правові норми, за допомогою яких держава здійснює дію на суспільні стосунки шляхом прямого, безпосереднього правового регулювання. Норми закріплюють форми власності, юридичне положення майна і осіб, визначають порядок освіти і структуру державних органів, встановлюють правовий статус громадян, підстави і межі відповідальності за правопорушення. Об'єктом  виступають господарські, майнові, трудові, родинні і інші стосунки.

Процесуальне право виникло як необхідність реалізації (шляхом захисту) норм матеріального права. Особливість процесуальних (процедурних) норм визначається необхідністю організації реалізації норм матеріального права, оскільки процесуальні норми регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації всіх галузей права. Процесуальна процедура — це порядок реалізації матеріальних прав, коли ці права оспорюються або порушуються, тобто для застосування і відновлення порушених прав необхідна певна процедура.

Співвідношення:

Матеріальні норми містять в собі самі правила поведінки. Але для їх ефективної реалізації необхідні особливі правові норми, що за своїм характером відрізняються від матеріальних розпоряджень й іменуються процесуальними. Процесуальне і матеріальне право співвідносяться як форма і зміст. Процесуальні правові норми служать формою реалізації норм матеріального права. Особливості процесуального права визначаються потребами технології, організації процесу реалізації норм матеріального права. Своєрідним є предмет правового регулювання процесуальних норм: суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації норм матеріального права. Існує п’ять видів процесів: цивільний, кримінальний, адміністративний, господарський і конституційний. Вони відображають форми і методи здійснення відповідних матеріальних норм.

 

51. Структура права;

Право — це система норм, встановлених або санкціонованих державою. В світі існує безліч систем соціальних норм. Але тільки система правових норм виходить з держави. Всі інші створюються і розвиваються недержавними — суспільними, партійними і іншими органами і організаціями.

Структуру права складають більш менш великі об’єднання правових норм. В структурі права можна виділити наступні основні рівні: 1. право в цілому; 2. галузь права; 3. підгалузь права; 4. інститут права; 5. норма права. Норма права — це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних відносин обов’язкове для виконання правило поведінки, яке встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується усвідомленням виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосування державного примусу в разі порушення його вимог. Норма нерозривно пов’язана з сутністю права, оскільки є первинним елементом його структури, безпосереднім втіленням такої його озна¬ки, як нормативність. Ознаки норм права тісно пов’язані з суттєвими ознаками пра¬ва як суспільного явища. Так, норма права завжди є правилом по¬ведінки людей і їх організацій; в існуванні норм знаходить свій конкретний вияв нормативність права.  Галузь права - це сукупність правових норм, яка утворює самостійну відособлену частину системи права, і регулює своїм особливим методом якісно однорідну сферу суспільних відносин. Галузями права є конституційне право, кримінальне право, сімейне право, трудове право, цивільне процесуальне право і т.д. Ознаки галузі права відображені у визначенні. Більш детально аналізуючи це поняття, слід сказати, що: галузь права - це частина системи права; всі галузі в своїй сукупності і складають систему права (або право); галузь права має внутрішню структуру а також свою систему, оскільки складається з норм права, в певному порядку з’єднаних в правові інститути, а іноді і в підгалузі права; галузь права характеризується особливим предметом і методом правового регулювання. Підгалузь права - це відособлена частина галузі права, яка регулює особливі великі підрозділи суспільних відносин, які входять в сферу відносин, регульованих галуззю права. Це, наприклад, авторське, спадкове право в цивільному праві, водне, гірське право в земельному праві. Підгалузь права - необов’язковий, факультативний елемент структури права, оскільки в деяких галузях (наприклад, в кримінально-процесуальному праві) підгалузей не виділяють. Правовий інститут - це сукупність правових норм, що становлять частину галузі права, які регулюють окрему сторону однорідних суспільних відносин. Наприклад, в кримінальному праві є такі правові інститути, як дія кримінального закону, види кримінальних покарань, посадові злочини, злочини проти власності і ін.; в трудовому праві - охорона праці, заробітна платня, час відпочинку, робочий час і ін. Слід зазначити, що така структура права розглядалася в нашій літературі з суто нормативних позицій. Оскільки право розуміється як система норм, то структура права трактується як структура законодавства (розподіл права на галузі, інститути, окремі норми і т.д.).

 

NB!!! 52. Суб'єктивне право  +  53. Об'єктивне право

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

— спільними рисами;

— відмінностями;

— взаємодією.

Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

 

Об'єктивне право	Суб'єктивне право
Залежить від об'єктивних умов розвитку суспільства, що мають економічний, політичний чи соціальний характер	Залежить від суб'єктивних факторів, серед яких рівень підготовки депутатів, працівників правоохоронних і судових органів, громадян
Складають норми загального характеру	Стосується певних суб'єктів
Поширюється на всі сфери суспільних відносин	Поширюється на певну сферу відносин
Потребує конкретизації індивідуальними актами	Є нормами прямої дії
Має форму нормативно-правового акта, звичаю, прецедента чи нормативного договору, що складають поняття джерела права	Існує у формі індивідуальних нормативних актів-рішень, постанов, вироків, указів тощо
Спрямоване на регулювання суспільних відносин	Спрямоване на надання можливостей конкретним суб'єктам
Має загальнообов'язковий характер і поширюється на діяльність всіх суб'єктів права	Має індивідуальний характер і регулює поведінку конкретного суб'єкта
Встановлює способи, межі та методи правового регулювання	Встановлює особливі методи та способи поведінки суб'єкта щодо визначеного випадку
Залежить від потреб суспільства	Залежить від настання юридичних фактів
Охороняється у загальному порядку державою	Конкретизує засоби впливу на окремих суб'єктів

Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями:

— об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам;

— суб'єктивне право — це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.

 

NB!!! 54. Публічне право; +  55. Приватне право. Поняття та сутність;

Публічне і приватне право — це, з одного боку, суперечливі, а з іншого — взаємозалежні грані права. Сьогодні правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне й публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова юридична наука визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але необхідним. Представимо поділ права на приватне й публічне з указівкою предмета, ознак, методу, які є стосовними до кожного з них: Публічне право — підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини. Приватне право — підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.  Предмет регулювання публічного права - сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.  Предмет регулювання приватного права - сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.  Ознаки публічного права:  1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою;  2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою;  3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права;  4) припускає широку сферу розсуду;  5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив;  6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів;  7) широко використовує новітні технічні прийоми.  Ознаки приватного права:  1) регулює відносини приватних осіб між собою;  2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;  3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав;  4) припускає широке використання договірної форми регулювання;  5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист;  6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії;  7) зберігає класичну юридичну техніку.  Метод публічного права — імперативний. Метод приватного права — диспозитивний. Галузі права, у яких началом є публічне право:  — конституційне,  — адміністративне,  — кримінальне,  — фінансове,  — що включає бюджетне і податкове,  — адміністративно-процесуальне;  — кримінально-процесуальне,  — міжнародне публічне,  — міжнародне гуманітарне право та ін.  Галузі права, у яких началом є приватне право:  — цивільне,  — сімейне,  — авторське,  — житлове,  — трудове,  — цивільне процесуальне,  — міжнародне приватне право та ін.  Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права: 1) інтерес (публічний, державний інтерес — галузь публічного права, приватний — галузь приватного права); 2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному — немай-нові); 3) метод правового регулювання (у публічному праві — метод субординації, у приватному — координації); 4) суб'єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне — приватних осіб між собою). Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод правового регулювання, для других - диспозитивний (автономії). Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і, відповідно, певного суміщення імперативнаго і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права.