Цивільний процес
Цивільне процесуальне право – це галузь права, яка регулює суспільні відносини, що виникають між учасниками цивільного процесу і судом при здійсненні правосуддя у цивільних справах.
Цивільне судочинство – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільних справ.
Стадія цивільного судочинства – це сукупність процесуальних дій, що об’єднуються найближчою процесуальною метою.
Цивільні процесуальні правовідносини – це система врегульованих нормами цивільного процесуального права індивідуалізованих суспільних зв’язків між судом, який здійснює правосуддя, та учасниками цивільного процесу з приводу розгляду та вирішення цивільної справи.
Позивач – це особа, на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів якої відкрито позовне провадження у цивільній справі.
Відповідач – це особа, яка, на думку позивача, порушила, не визнає чи оспорює його права, свободи чи інтереси, і притягується у цивільний процес для відповіді за пред’явленими до нього позовними вимогами.
Процесуальна співучасть – це участь кількох позивачів і (або) кількох відповідачів у одній і тій самій цивільній справі.
Треті особи – суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у цивільну справу для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
Процесуальне правонаступництво – це заміна у зв’язку із вибуттям із цивільного процесу сторони або третьої особи (правопопередника) іншою особою (правонаступником), за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов’язки правопопередника і він продовжує його участь у цивільній справі.
Представництво у цивільному процесі – це процесуальна діяльність особи (представника) у межах наданих їй повноважень, спрямована на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, від імені та в інтересах останньої.
Цивільна юрисдикція – це компетенція відповідних юрисдикційних органів і посадових осіб щодо розгляду і вирішення правових питань, що виникають із цивільних, сімейних, житлових та інших правовідносин.
Підсудність цивільних справ – це властивість цивільних справ, відповідно до якої їх розгляд і вирішення віднесено законом до компетенції відповідного суду.
Докази у цивільному процесі – це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Позов – це належним чином процесуально оформлена матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних або оспорених прав, свобод чи інтересів, яка пред’являється через суд в порядку позовного провадження.
Судове рішення – це акти правосуддя у цивільній справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального та процесуального права.
Тема 1. Цивільні процесуальні правовідносини
1. Цивільні процесуальні правовідносини: поняття, підстави виникнення, елементи.
Предметом регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини.
Цивільні процесуальні правовідносини — це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права. Суспільні відносини — це різноманітні зв'язки, що виникли між соціальними групами, класами, націями, а також всередині їх у процесі економічного, соціального, політичного, культурного життя й діяльності. Головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв'язок з соціальною діяльністю. Правові відносини — це суспільні відносини, урегульовані правом.
Цивільне процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно діє безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора та інших суб'єктів у сфері цивільного судочинства.
Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин — це обставини процесуально-правового характеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і касаційного провадження, по перегляду рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами.
Передумови реалізації права на пред'явлення позову були широко розроблені в науці цивільного процесу, їх систему становлять обставини, передбачені ст. 136 ЦПК: правоздатність сторін, підвідомчість справи судові; відсутність рішення, що набрало законної сили, у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову чи про затвердження мирової угоди сторін; відсутність договору між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду; додержання встановленого попереднього позасудового порядку розгляду спору; відсутність у провадженні суду тотожної справи; підсудність справи судові; дієздатність особи, яка подає заяву; наявність повноваження у представника на подачу заяви від імені заінтересованої особи. Включаються додатково такі передумови, як процесуальна заінтересованість сторін, правовий характер вимоги, наявність спору про право цивільне, відсутність прямої заборони на судовий захист. Остання передумова охоплюється підвідомчістю справи, а попередні три характеризують наявність приводу для виникнення цивільних процесуальних правовідносин.
Передумови реалізації права на порушення в суді справ з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а, отже, — і виникнення цивільних процесуальних правовідносин не були предметом самостійного і глибокого дослідження. В своїй основі вони збігаються з обставинами, передбаченими ст. 136 ЦПК, за винятком передумови — відсутності договору про передачу даної справи на вирішення третейського суду, оскільки третейські суди не компетентні розглядати такі справи.
Зовсім інші передумови для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії провадження справ у касаційній інстанції. Ними будуть: подача касаційної скарги, подання в письмовій формі відповідного змісту, передбаченого ст. 322 ЦПК; подача скарги, подання право-дієздатною особою, яка брала участь у справі в суді першої інстанції, або її представником; подача скарги, подання її за підсудністю — до суду, рішення якого оскаржується, в межах трьох місяців з дня про оголошення рішення; відсутність встановленої законом заборони в оскарженні рішень, постановлених по даній категорії справ (статті 320, 321, 323 ЦПК).
Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у стадії перегляду в зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами рішень, ухвал суду необхідними є такі передумови: подача заяви особою, яка брала участь у справі, або прокурором (ст. 34?з ЦПК); подача заяви, до суду рішення, ухвала, якого переглядаються (ст. 347 ЦПК); подача заяви у межах трьох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду рішення, ухвали, постанови цим способом (ст. 347 ЦПК).
Різним складом передумов характеризується виникнення цивільних процесуальних правовідносин не тільки в окремих стадіях процесу, а й між судом і окремими учасниками цивільного процесу. Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин з третіми особами без самостійних вимог необхідною є наявність у провадженні суду справи, тобто існування процесуальних правовідносин між судом і сторонами; наявність заяви про вступ чи притягнення до участі в справі, правоздатності третьої особи, а для особистої участі — також дієздатності. Отже, склад і зміст передумов для виникнення цивільних процесуальних правовідносин у справах різного виду провадження, різних стадіях розвитку судочинства і між різними учасниками процесу не збігаються.
3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин Цивільні процесуальні правовідносини, як і будь-які інші правовідносини, мають визначену внутрішню будову. До них входять три елементи: зміст, суб'єкти і об'єкти. У правовідносинах треба виділити матеріальний та юридичний зміст. Юридичний зміст — це суб'єктивні права та обов'язки, а матеріальний — реальна поведінка, яку правомочний може, а правозобов'язаний повинен звершити. Зміст правовідносин є єдиним, не можна виключати із змісту процесуальних правовідносин суб'єктивні права та обов'язки, оскільки вони визначають взаємовідносини між суб'єктами. Не можна також виключати із змісту правовідносин і дії, в результаті яких відбувається реалізація суб'єктивних прав та обов 'язків.
Суб'єктний склад цивільних процесуальних правовідносин досить широкий. Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять судові органи та їх посадові особи. В процесуальних правовідносинах, за загальним правилом, одним із суб'єктів завжди виступає суд. До посадових осіб судових органів належать: судді — в суді першої інстанції, головуючий — у апеляційній та касаційній інстанціях. Але слід мати на увазі, що відповідно до закону, коли судді чи головуючому надається право вирішувати окремі питання одноособово, то і в цьому випадку він діє від Імені суду. До другої групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать особи, що беруть участь у справі: сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК). Для осіб, що беруть участь у справі, характерно те, що вони мають юридичну заінтересованість у кінцевому результаті справи, захищають у процесі свої суб'єктивні права чи інтереси, права та інтереси інших осіб, державні інтереси. Для осіб, які беруть участь у справі, характерно також те, що вони своїми діями можуть вчиняти вплив на рух цивільного процесу. Третя група суб'єктів цивільних правовідносин — це особи, які сприяють здійсненню правосуддя. До них належать: секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідки, експерти, перекладачі, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу. Для цієї групи осіб характерно те, що вони не мають юридичну заінтересованість у кінцевому результаті справи Об'єкт правовідносин — це те, заради чого виникають певні правовідносини, це явища матеріального і духовного світу, на які спрямовані суб'єктивні права та обов'язки. Іншими словами, об'єкт правовідносин — це різноманітні матеріальні і нематеріальні блага, які здатні задовольнити потреби правомочних суб'єктів. До загального об'єкта відносять спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, який повинен вирішити суд, а до спеціальних — блага, на досягнення яких спрямовані будь-які правовідносини чи суб'єктивні права та обов'язки учасників процесу, чи порядок судочинства, чи фактичні дані, повідомлення й інші докази, потрібні для здійснення правосуддя. Перш за все не може бути об'єктом цивільних процесуальних правовідносин процесуальна діяльність, оскільки в ній реалізуються права й обов'язки, які в нероздільній єдності становлять зміст процесуальних правовідносин. З цих же причин не можна вважати об'єктом процесуальних правовідносин суб'єктивні права й обов'язки. Система цивільних процесуальних правовідносин, розвиваючись на основі фактичного динамічного складу — процесуальних дій суду та учасників цивільного процесу, спрямована на один загальний об'єкт. Таким об'єктом виступає мета цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК) Для окремих процесуальних правовідносин можна виділити спеціальні об'єкти. У правовідносинах позивача, відповідача та третіх осіб з судом об'єктом є захист заінтересованими особами суб'єктивних прав та інтересів, які охороняються законом. Спеціальний об'єкт зустрічається і в процесуальних правовідносинах суду з прокурором та органами державного управління. Участь прокурора та органів державного управління в цивільному судочинстві спрямована на охорону державних, громадських інтересів та інтересів громадян, що охороняються законом. Свій спеціальний об'єкт мають і правовідносини за участю свідків та експертів. Об'єкт цих правовідносин —- наведення суду фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи. При теоретичному аналізі будь-яких правовідносин можуть бути визначені спеціальні об'єкти. Однак абстрактним аналізом проблема об'єкта цивільних процесуальних правовідносин не може бути вичерпана. З практичної точки зору проблема загального об'єкта цивільних процесуальних правовідносин має суттєве юридичне й соціально-політичне значення, проблема ж спеціальних об'єктів цивільних процесуальних правовідносин прикладного, практичного значення не має. Науково-практичне значення загального об'єкта цивільних процесуальних правовідносин виявляється в тому, що його законодавче закріплення по суті визначає компетенцію судів при вирішенні цивільних справ, називає ті блага, заради яких функціонує цивільне судочинство. Так, в ст. 1 ЦПК відображається функція правосуддя в цивільних справах. У ній закріплено необмежені можливості його використання для захисту прав громадян у будь-яких сферах правового регулювання, крім кримінально-правових деліктів. Питання про практичне значення спеціальних об'єктів цивільних процесуальних правовідносин вирішується по-іншому. Якщо, наприклад, у цивільному праві вони вимагають особливої уваги, оскільки законом передбачений специфічний правовий режим об'єктів цивільних правовідносин (речі, основна річ та належність речі, результати дій, відокремлені від поведінки обов'язкової особи, продукти духовної творчості тощо), то в цивільному процесуальному праві об'єкти правовідносин невіддільні від самої процесуальної діяльності і не можуть розглядатися ізольовано від їх матеріального змісту. С. С. Алексєєв має рацію, коли говорить, що в тих галузях права, де результат діяльності правозобов'язаної особи невіддільний від самої діяльності, немає й спеціальної проблеми об'єкта правовідносин. У цих випадках при висвітленні матеріального змісту правовідносин одночасно в достатній мірі розглядається і їх об'єкт, тобто результат діяльності правозобов'язаних осіб. Таким чином, проблема об'єкта цивільних процесуальних правовідносин у науці цивільного процесуального права відзначається певною специфікою.
2. Суд як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин.
Склад суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин не є незмінним та постійним. Він залежить від обставин справи, предмета судового розгляду, від характеру спірного матеріального правовідношення, що має місце між сторонами, від стадії (етапу) процесу та характеру процесуальних дій, які вчиняються в ході розвитку процесу, та інших факторів. Проте один суб’єкт при цьому залишається незмінним – це суд. Особливий статус суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається, в першу чергу, конституційними принципами, якими закріплено, що цей орган влади є єдиним, який наділений компетенцією здійснювати правосуддя в Україні. Саме суд перевіряє наявність або відсутність підстав для порушення конкретної цивільної справи, створює умови для її розгляду та своїм владним актом вирішує спір між сторонами, тим самим здійснюючи захист порушеного чи оспореного суб’єктивного цивільного права та/або охоронюваного законом інтересу. Тому суд є обов’язковим суб’єктом всіх процесуальних правовідносин, що виникають в цивільному процесі. Правосуб’єктність суду. Правовий статус суду визначається його правосуб’єктністю, структурними компонентами якої є юрисдикція та чисельні повноваження, які суворо визначені законом. Кожен суд наділений тільки йому притаманною юрисдикцією та комплексом повноважень. Юрисдикція як елемент цивільної процесуальної правосуб’єктності суду визначає сферу діяльності органів судової влади. Так, відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів розповсюджується на всі правовідносини, що виникають в державі. Особливість прояву правосуб’єктності суду полягає в тому, що на відміну від інших учасників процесу (сторін, третіх осіб) йому не притаманна праводієздатність. Оскільки суд, як орган влади, вже наділений комплексом прав та обов’язків та не може своїми діями набувати нових, стосовно його правосуб’єктності доцільно говорити про компетенцію як про комплекс повноважень визначених законом. Якщо юрисдикція визначає сферу впливу, то компетенція визначає спосіб впливу на суспільні відносини. Своєю чергою компетенція судів різних ланок також різниться. Владні повноваження суду проявляються у сукупності передбачених законом повноважень, для виконання яких суд через службових осіб вчиняє комплекс процесуальних дій.
3. Сторони у цивільному процесі.
Для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження, розглянув її і постановив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Такою заінтересованою особою є громадянин чи юридична особа, яка має юридичний інтерес у справі, прагне захистити своє юридичне становище, примусити іншу особу виконати певну дію на свою користь або утриматись від такої, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених законом випадках. Заінтересовані особами, між якими виник спір про право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами. Отже сторонами (partes) у цивільному процесі будуть юридичне заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторони в цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними виступають переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей та ін.) — внаслідок порушення чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. Сторін примушує шукати захисту в суді спірність та невизначеність матеріальних правовідносин. Але спір може мати місце при відсутності таких відносин у дійсності, тому правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Таким чином, сторони мають у переданій на розгляд судові справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий — визначається спірними цивільними, трудовими, іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий — наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (ст. 102 ЦПК). Позивач (actor) — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес. Вона може заявити про це вимогу судові особисто або в її інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи (ст. 5 ЦПК). Відповідач (reus — особа, яка обороняється) — особа, котра на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорен-ня його права і охоронюваних законом інтересу. У справах з трудових правовідносин та відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з їх роботою, незалежно від того, хто звернеться до суду, позивачем буде працівник або утриманці померлого, а відповідачем — організація, яка оспорює ці вимоги. В основу визначення таких сторін покладена обставина, хто первісне порушив вимогу про захист права в комісії по трудових спорах і хто за цією вимогою притягається до відповідальності. Звернення працівника з вимогою про розв'язання спору до комісії по трудових спорах заздалегідь визначає їх можливу правосуб'єктність у цивільному процесі в цій справі, оскільки спірна правова вимога, передана спочатку на розгляд даного органу, переноситься на вирішення суду. На думку окремих авторів, при пред'явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони набувають подвійної правосуб'єктності1, але це не так — кожна з них не стає позивачем і відповідачем, оскільки згідно зі ст. 140 ЦПК зустрічним позовом буде заявлена в процесі розгляду справи вимога відповідача до позивача. Сторони в цивільному процесі характеризуються таким ознаками: ними є особи, між якими виник спір про право цивільне; вони ведуть процес у справі від свого імені; з приводу їх справи постановляється судом рішення; на них поширюються всі правові наслідки законної сили судового рішення; вони несуть судові витрати; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівноправності. Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи: 1. Права, які характеризують повноваження на порушення провадження в справі — права на пред'явлення позову (ст. 5 ЦПК), зустрічного позову (ст. 140 ЦПК), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив (статті 213-215 ЦПК); права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал (статті 290, 320 ЦПК), про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (ст. 3473 ЦПК), на пред'явлення вимоги про поворот виконання (ст. 421 ЦПК). 2. Права на зміни в позовному спорі — права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК); доповнення, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них (статті 298, 327 ЦПК). 3. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні — права сторін подати до суду свої пояснення (ст. 40 ЦПК), подавати письмові та речові докази (статті 46,52 ЦПК), вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи (статті 41, 57 ЦПК). При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам (статті 180, 182, 190 ЦПК), представникам органів державного управління і громадськості (статті 191, 192 ЦПК); знайомитися з письмовими і речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці (статті 186, 188, 189 ЦПК). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо (ст. 99 ЦПК). 4. Права, пов'язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб — права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, прокурора (статті 104, 105, 108, 121 ЦПК). 5. Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи і виконання судових постанов — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів (ст. 18 ЦПК), прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання (ст. 19 ЦПК). 6. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи і в здійсненні окремих процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (статті 99,159,213-215, 300,303,330, 3476 ЦПК); на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК), на пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 9 ЦПК); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 90 ЦПК). 7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті 126-129 ЦПК), забезпечення доказу і позову (статті 35, 149 ЦПК), приєднання співучасників до апеляційної і касаційної скарги сторони (статті 297, 326 ЦПК), передання справи на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК) та ін. Права сторін можна класифікувати залежно від змісту реалізованих у них принципів: диспозитивності, змагальності, державної мови судочинства, гласності, усності та ін. На сторони покладаються також процесуальні обов'язки — загальні й спеціальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами (ст. 99 ЦПК). Спеціальні — у виконанні певних процесуальних дій: суд може визнати обов'язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів (ст. 74 ЦПК); кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК); повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК); позивач зобов'язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники — копії апеляційних і касаційних скарг (статті 293, 322 ЦПК) та ін.
4. Треті особи у цивільному процесі.
Третіми особами називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену цивільну справу в суді сторін для захисту особистих суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Як і сторони, треті особи заінтересовані в результатах розгляду судом справи. Це пояснюється тим, що на їх правове становище можуть вплинути наслідки розгляду судом спірної справи між сторонами. Так, автотранспортне підприємство, автомашина якого заподіяла шкоду громадянинові, і сам громадянин, котрий пред'явив про це позов до автопідприємства, насамперед, заінтересовані у результатах його розгляду, але заінтересованість у цьому має і водій автомашини, який перебував із заводом у трудових правовідносинах. У разі присудження із заводу збитків водій буде зобов'язаний відшкодувати заводові присуджене позивачеві. Заінтересованість у справі по спору між спадкоємцями матиме і банк, який видав позику померлому громадянинові на спорудження будинку, що входить до складу спадкового майна, і яку він не повернув. Заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Матеріально-правовий полягає в тому, що рішення, яке буде винесено судом по конкретному спору, може порушити матеріальні права третьої особи або стати підставою для сторони вимагати відшкодування збитків від неї — пред'явити до третьої особи позов за правом регресу. Процесуально-правова заінтересованість третьої особи полягає в недопущенні постановлення судом несприятливого для себе рішення. Тому свої дії в процесі треті особи спрямовуватимуть на запобігання присудженню судом об'єкта матеріального спору позивачеві чи залишення його за відповідачем або ж виступити проти сторін, вимагаючи присудження об'єкта спору собі. Вони намагатимуться, щоб суд виніс таке рішення, яке відповідало б їх інтересам, обумовленим існуючими між ними і стороною правовідносинами, або ж зміною їх на свою користь. Залежно від способу вступу в процес по справі треті особи поділяються на два види: треті особи, які заявляють самостійні вимоги (ст. 107 ЦПК); треті особи, які не заявляють самостійних вимог (ст. 108 ЦПК). § 2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги
Третіми особами, що заявляють самостійні вимоги, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси. Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних прав на предмет спору, які можуть бути визначені тільки судовим рішенням по розгляду справи по суті, а заявления самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, що пред'являється по їх справі. Так, третьою особою буде організація, яка вступила в справу по спору між спадкоємцями про поділ спадкового майна, пред'явивши до них вимогу на останнє, оскільки воно спадкодавцем за заповітом було залишено за організацією. У справах за позовами агропромислових підприємств до матеріально-відповідальних осіб про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок загибелі застрахованих сільськогосподарських тварин, мають право брати участь як треті особи з самостійними вимогами органи державного страхування, які виплатили підприємствам страхову винагороду, пред'явивши позов до відповідачів про присудження їм виплачених підприємствам сум страховки. У справах про поділ жилого будинку між суб'єктами спільної сумісної власності (подружжям, членами сім'ї) вправі вступити в справу третіми особами з самостійними вимогами особи, які брали участь у його будівництві не на підставі угоди про створення спільної власності, пред'явивши позов про відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно. Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати в процес по справі між сторонами, а порушити самостійну справу — пред'явити позов до тієї із сторін, яка, одержавши позитивне рішення суду на свою користь, порушила чи поставила під загрозу їх права та інтереси з приводу спірного об'єкта. Вони не бажають закінчення вирішення судом справи, оскільки в них є побоювання, що визнання права за стороною може утруднити чи зробити неможливим одержання спірного об'єкта, хоч у майбутньому суд і визнає право за ними на цей об'єкт. Розгляд справи за їх участю дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і запобігти постановленню судом протилежних за змістом рішень. Третя особа із самостійними вимогами вступає в справу за своєю ініціативою шляхом пред'явлення позову, але до кого він може бути пред'явлений, у процесуальній літературі з приводу цього були висловлені дві протилежні точки зору: до обох сторін; до однієї або до двох сторін1. Стаття 107 ЦПК вирішує дане питання за останнім варіантом. Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде позовна заява, в якій поряд з іншими, передбаченими ст. 137 ЦПК реквізитами, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що обґрунтовують ці вимоги на предмет спору між сторонами, із зазначенням доказів, що стверджують позов. Цим самим підтверджується зв'язок між вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін. Саме на нього і на об'єкт їх матеріального спору спрямовується вимога третьої особи, повністю чи частково виключаючи вимогу позивача або зустрічний позов відповідача. Але такою вимога третьої особи стане тоді, коли вона матиме спільні елементи з первісним позовом. В обох вимогах — спільний предмет, оскільки він визначається одними і тими ж спірними матеріальними правовідносинами. Збігається і зміст позовів, оскільки самостійна вимога за правилом ст. 107 ЦПК заявляється на предмет спору, тобто повинна суміщатися з первісною. А оскільки наявність обох вимог пов'язана з різним суб'єктним складом, то підстави їх різні, тому що вони покликані обґрунтувати належність суб'єктів до справи такими особами і їх права на предмет спору (ст. 30, пп. 4, 5, ст. 137 ЦПК). Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується державним митом за загальними правилами Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», в редакції Закону України від 20 квітня 2000 р. та статтями 63-69 ЦПК. Цивільний процес в їх інтересах може бути розпочатий також за ініціативою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом випадках (ст. 121 ЦПК). Пред'явлення позову третіми особами можливе в суді першої інстанції до постановлення судового рішення (ст. 107 ЦПК). Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справу не може бути оскаржена поданням апеляційної скарги, оскільки такі дії суду не перешкоджають дальшому рухові справи (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній скарзі викласти свої міркування також з приводу законності ухвали суду з цього приводу. За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Рівність їх прав пояснюється тим, що відносно них зроблено припущення, що вони є суб'єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: в інтересах позивача розпочинається провадження по справі, третя особа — вступає в порушену справу в суді, тому об'єднати цих осіб поняттям «позивач»2 було б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна — вона вступає у справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву. Цивільний процес, який виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежатиме від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін укладенням мирової угоди чи в результаті розгляду справи судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідно розгляду судом її вимоги до сторін чи порушити касаційне провадження. Відносна самостійність в розвитку цивільного процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконанні обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи тільки з необхідності захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси. § 3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог
Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, котрі беруть участь у процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів. Одна й та ж особа може брати участь у справі як третя особа тільки з боку однієї сторони, але на боці однієї сторони можуть брати участь декілька третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог. Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог у результатах розгляду судом справи між сторонами визначається ст. 108 ЦПК тим, що постановлене судом по такій справі рішення може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між ними і сторонами — вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін. А це можливо тоді, коли між третьою особою і позивачем існують певні матеріально-правові відносини. Вказане положення підтверджується, наприклад, змістом статей 198, 238 Цивільного кодексу. Відповідно до ст. 238 ЦК, якщо особа з підстав, які виникли до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, то покупець повинен притягнути до участі в справі продавця як третю особу без самостійних вимог на свою сторону, а продавець зобов'язаний вступити в цю і справу, оскільки несприятливе для покупця рішення може створити для нього право в порядку регресу одержати від продавця (третьої особи) заподіяні збитки. За змістом відносини таких третіх осіб зі стороною залежать від правовідносин між сторонами, які становлять предмет позову. З пред'явленням позову (регресного) до третьої особи її правовідносини зі стороною стають предметом самостійного судового розгляду. З наведеної ст. 238 ЦК також вбачається, що участь у процесі цього виду третіх осіб спрямована на те, щоб сприяти захисту прав тієї сторони, на боці якої вона виступає, не допустити для неї несприятливого рішення суду, оскільки останнє матиме для третьої особи преюдиціальне значення — надасть право стороні вимагати збитків від третьої особи за правом регресу. Крім запобігання пред'явленню невигідного для себе регресного позову, третя особа може бути заінтересованою також у тому, що, вступивши в процес по справі між сторонами, зможе своєчасно запобігти порушенню своїх прав, погіршенню свого правового становища (участь особи, яка вже одержує аліменти, при пред'явленні до боржника іншою особою позову про стягнення аліментів). Участь третьої особи в процесі сприяє всебічному, повному і об'єктивному встановленню судом дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, а отже — і постановленню законного і обґрунтованого рішення. Третіми особами без самостійних вимог у судовій практиці іноді визначаються співучасники сторін і суб'єкти захисту прав інших осіб. Але співвідповідач перебуває в правових відносинах з позивачем і відповідає безпосередньо перед ним, а третя особа на стороні відповідача перебуває за межами ' спірних правовідносин сторін. Суб'єкти захисту прав інших осіб відрізняються від третіх осіб за виконуваними цивільно-процесуальними функція ми — їх участь у процесі обумовлена необхідністю здійснення покладених на них обов'язків і захисту прав громадян (у тому числі і третіх осіб) та інтересів держави (ч. 2 ст. 121 ЦПК). Треті особи без самостійних вимог можуть за власною ініціативою вступити у справу в суді першої інстанції до постановлення рішення, а також бути залученими до участі у справі за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи суду. В зв'язку з цим треті особи без самостійних вимог поділяються на дві групи: які вступають у справу і котрі залучаються до участі в справі. Так, за пред'явленим членом кооперативу позовом до кооперативу про захист порушеного чи оспорюваного права користування жилим приміщенням, виділеним йому загальними зборами членів кооперативу (зборами уповноважених), державна адміністрація району, міста притягується до участі в справі третьою особою. При відмові у видачі ордера на виділену кооперативом квартиру членові кооперативу позов пред'являється до державної адміністрації району, міста. Кооператив у цьому випадку бере участь у справі як третя особа. В справах за позовами про звільнення майна від арешту (виключення з опису) як треті особи можуть бути притягнутими: торговельні організації, які продали включене в опис майно в кредит, підприємства, організації, кооперативні організації, що спорудили будинки за державні кошти, одержані в кредит, і продали ці будинки працівникам на пільгових умовах, в разі спору про право власності на них; інші заінтересовані організації. У справах, що виникають з житлових правовідносин, якщо судове рішення може вплинути на інтереси місцевих рад, державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій чи кооперативів, суд зобов'язаний залучити їх до участі в справі, постановляючи про це ухвалу. Для вступу в процес по справі подається заява із зазначенням мотивів вступу і посиланням на докази. Така заява не підлягає оплаті державним митом і розглядається суддею в стадії підготовки справи до розгляду (п. З ст. 143 ЦПК) та при розгляді справи по суті. При вирішенні питання про вступ третьої особи в справу суд перевіряє існування між нею і однією із сторін правових відносин і можливість впливу на них рішення суду по справі між сторонами. При розгляді судом заяви про залучення третіх осіб інші особи, які беруть участь у справі, вправі оспорювати доцільність їх участі в процесі. Про наслідки вирішення заяви суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає як така, що не перешкоджає дальшому розвитку процесу (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які беруть участь у справі, можуть викласти свої міркування з приводу законності і обґрунтованості такої ухвали в апеляційній скарзі на рішення суду. Треті особи без самостійних вимог користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони. Але оскільки вони не є суб'єктами спірних матеріально-правових відносин сторін, то не мають права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову, визнання позову чи укладення мирової угоди (ч. 2 ст. 108 ЦПК). Вони не можуть вимагати повторення для них тих процесуальних дій, які були здійснені сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, до їх вступу в процес. В доказовій діяльності третя особа діє незалежно від сторони. Виконання чи утримання від виконання певних процесуальних дій базується на принципі диспозитивності і всебічно залежить від самих третіх осіб, але, виходячи з положень принципу об'єктивної істини, з необхідності всебічного і повного з'ясування дійсних обставин справи, суд може зобов'язати третю особу виконати певні процесуальні дії, зокрема, подати наявні в неї письмові докази. Третя особа, яка бере участь на стороні відповідача, не вправі заявити зустрічний позов, але з дозволу суду може виконати дії, що означають зміну нею процесуальної правосуб'єктності — вона може стати третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги. Спірною є висловлена в літературі думка, що треті особи без самостійних вимог вправі залучати на свою сторону інших «субтретіх» осіб, і хоч таке подвійне ускладнення процесу викличе незручності для суду, але воно сприятиме уникненню в майбутньому двох процесів по розгляду справи, оскільки дозволить судові з'ясувати існуючі правові відносини між сторонами, стороною і третьою особою, між останньою і «субтретьою» особою3. Участь третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають з трудових правовідносин, — про поновлення на роботі неправильно звільнених або неправильно переведених працівників з виплатою за вимушений прогул має процесуальні особливості. Оскільки звільнення з роботи або переведення працівників з однієї посади на іншу чи на інше підприємство тієї або іншої місцевості провадиться за розпорядженням уповноважених на це посадових осіб, то останні на підставі ст. 109 ЦПК залучаються до участі у справі третіми особами без самостійних вимог, причому тільки на стороні відповідача. Залучення їх провадиться переважно за ініціативою суду, в провадженні якого перебуває справа, але можливе і на клопотання осіб, які беруть участь у справі. Розглянувши позов працівника до організації і задовольнивши його, суд, коли буде встановлено, що звільнення або переведення позивача проведено з порушенням законодавства, повинен у тому ж процесі покласти на винну третю особу відшкодування підприємству, установі, організації шкоди, заподіяної в зв'язку з оплатою неправильно звільненому працівникові винагороди за вимушений прогул або оплатою переведеному працівникові різниш в заробітній платі у розмірі, встановленому законодавством про працю. Передбачене ст. 109 ЦПК положення є винятком із загального правила розгляду справ з участю третіх осіб без самостійних вимог на стороні відповідача і дає можливість судові у трудових справах про поновлення на роботі або на попередній посаді звільнених чи переведених працівників розглянути одночасно первісний і регресний позови.
5. Представництво у цивільному процесі.
Відповідно до ст. 38 ЦПК сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.
Поняття "представництво" можна розглядати у 3 значеннях: як цивільний процесуальний інститут; як правовідносини за участю представника; як діяльність представника.
Погляди вчених на це питання можна поділити на 2 основні концепції: "дії (діяльність)" і "правовідношення", залежно від відповіді на питання про те, є представництво діяльністю чи правовідносинами, у межах яких відбувається ця діяльність.
Відповідно до першого підходу, який підтримують А.Ф. Клейман, А.Ф. Козлов, I.A. Павлунік, І.В. Решетнікова, Ю.С. Червоний та інші, під представництвом розуміється сукупність здійснюваних представником процесуальних дій. Представництво — це процесуальна діяльність представника в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах іншої особи. З дореволюційних вчених K.J. Малишев визначав представництво як заміну однієї особи іншою, коли представник діє в процесі замість особи, яку представляє, таким чином, наслідки його діяльності несе остання.
Прибічники іншого підходу до визначення представництва у цивільному процесі вважають його правовідношенням, з огляду на яке одна особа здійснює у межах своїх повноважень процесуальні дії від імені й в інтересах іншої особи (цю думку висловлювали Е.В. Васьковський, А.Х. Гольмстен, С.Н. Абрамов, І.М. Ільїнська, Л.Ф. Лесницька, В.В. Комаров, Я.А. Розенберг, В.І. Тертишніков, М.С. Шакарян та інші).
Ці, на перший погляд полярні точки зору, мають багато спільного. Спір викликає питання про те, що виникає раніше — діяльність представника зі здійснення повноваження та вступ його у правовідносини, чи першим виникає правовідношення представництва, в межах якого здійснюється та чи інша представницька діяльність. Внутрішня суть такого явища, як представництво при цьому залишається незмінною — здійснення повноваження представником.
ЦК дав таке визначення представництва: це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК). Таким чином, вперше на законодавчому рівні визнано, що представництво — це правовідношення. А вже в межах цього правовідношення представником здійснюється певна діяльність, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представляють.
З легального визначення цивільного представництва можна зробити важливий висновок для цивільного процесу: оскільки відносини між представником і судом (третьою особою у цивільному праві) не включаються до складу представницьких правовідносин, ці відносини не є представницькими. Йдеться лише про участь представника як суб'єкта представницьких відносин (які вичерпуються лише внутрішніми відносинами) у інших відносинах. Так, відносини представника і суду — це не продовження представницьких відносин, а самостійні відносини, які не можна розглядати у контексті представницьких. Невипадково ЦПК не вживає у назвах статей, що стосуються представника, терміна "представництво". Наприклад, ст. 38 ЦПК називається "Участь у справі представника", а не "Представництво У суді".
Усі питання взаємовідносин між представником та особою, яку він представляє, регулюються нормами матеріального права. У ЦП К містяться лише вимоги щодо виду та порядку оформлення документів, якими представник перед судом має підтвердити свої повноваження, чи способу надання представникові певних повноважень.
Однак для того, щоб представник зміг взяти участь у процесі, він повинен вступити у правовідносини з судом. Участь у справі представника реалізується саме через правовідносини представника і суду.
Таким чином, вступаючи у процес, представник вступає у процесуальні відносини з судом, однак ці відносини є не представницькими, а засобом реалізації повноважень представника. Тому неможливо говорити про представницькі відносини у процесі, оскільки вони взагалі в ньому не виникають, а можна говорити лише про участь у справі представника, який вступає у відносини з судом з метою реалізації своїх повноважень. І з цього боку участь у справі представника — це, звісно, діяльність з метою реалізації повноважень представника, що відбувається в межах правовідносин представника і суду.
Таким чином, між судовим представником та особою, яку представляють, процесуальних відносин не виникає. Вони мають іншу галузеву належність, а відтак —- не можуть бути складовою цивільних процесуальних відносин за участю представника.
Правовідносини, які складаються між особою, яку представляють, і представником, є лише передумовою для участі представника у цивільному процесі. Вони разом з юридичними процесуальними діями, які здійснюються представником, що спрямовані на легітимацію його як суб'єкта правовідносин із судом, є передумовою процесуального правовідношення, суб'єктами якого є представник і суд.
Відносини за участю представника у цивільному процесі — це відносини між представником і судом.
Таким чином, представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність, яка відбувається у межах правовідношення між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), що здійснюється з метою захисту та охорони прав, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі.
Словосполучення "від імені особи, яку представляють", що застосоване у визначенні цивільного процесуального представництва, певним чином відрізняється від розуміння аналогічного терміна у цивільному праві. У цивільному праві дії від імені іншої особи, разом з іншим означають дії, що породжують безпосередній правовий результат для особи, яку представляють. У цивільному процесі дії представника безпосереднього результату для особи, яку представляють, не мають. Представник у цивільному процесі вступає у відносини із судом, а тому його дії для суду мають безпосередній результат. І тільки за допомогою суду особа, яку представляють, отримує ті чи інші права чи обов'язки.
Представництво як інститут цивільного процесуального права — це сукупність процесуальних норм, що регулюють правовідносини.
Характерні ознаки процесуального представництва:
— представництво — не здійснення представником процесуальних дій у суді, яке відбувається в межах правовідносин представника і суду;
— учасниками процесуальних правовідносин за участю представника є 2 сторони: представник та суд;
— представник виступає від імені особи, яку представляє;
— представник діє в інтересах особи, яку представляє (за загальним правилом представник не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення. крім випадку, коли співучасники доручили ведення справи одному з них);
— діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні процесуальних дій;
— правова позиція представника не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє, якщо ця особа не є недієздатною;
— представник діє в обсязі повноважень, що йому надані законом та особою, яку він представляє (у випадку, якщо воля цієї особи відома і має юридичне значення);
— юридична заінтересованість представника має процесуальний характер;
— через представника можуть діяти будь-які правоздатні особи, що беруть участь у справі, крім прокурора (прокурор відповідно до своєї професійної компетенції виступає у процесі без представника. При цьому слід враховувати, що під поняттям "прокурор" відповідно до ст. 56 Закону "Про прокуратуру" слід розуміти помічників, старших помічників прокурора та інших осіб, які діють у межах своєї компетенції).
Основною метою процесуального представництва є захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі. А надання правової допомоги (ця мета часто зазначається у процесуальній літературі) є самостійною процесуальною діяльністю, що здійснюється особою, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК).
До цілей процесуального представництва належать також реалізація представником процесуальних прав та обов'язків особи, яку представляють, та надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі. Остання мета стосується представництва адвокатами (ще римське право вбачало в адвокаті особу, що має при здійсненні своїх функцій певні суспільні обов'язки). Держава не має законодавчої можливості вимагати надання допомоги суду іншими представниками, але ч. З ст. 27 ЦПК передбачає, що особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, що опосередковано спрямовано на досягнення зазначеної мети.
Об'єктом правовідносин між представником і судом треба вважати захист, охорону (в окремому провадженні) порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави у цивільному процесі.
Змістом процесуальних відносин між судом і представником є права та обов'язки представників і суду та їхні дії. Обсяг прав, якими наділяється добровільний представник, визначається повноваженнями, якими наділили його закон та довіритель. За ЦПК представник має право на здійснення всіх процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, а довіритель має право лише обмежити повноваження представника.
Інститут представництва застосовується не до всіх процесуальних відносин. Він має суворо визначені, установлені законом межі.
З огляду на це, процесуальне законодавство:
— обмежує коло суб'єктів представництва. Не всі учасники цивільного судочинства можуть мати представника у справі, та не будь-яка особа може бути представником у цивільній справі в суді;
— процесуальне представництво можливе при розгляді не всіх цивільних справ.
Згідно з ч. 1 ст. 38 ЦПК представництво неможливе у справах про усиновлення. Особи, які є заявниками у справах про усиновлення, у разі винесення рішення про усиновлення заявниками дитини юридично стають її батьками. Це накладає на них великий моральний та правовий обов'язок з виховання усиновленої дитини. Тому обмеження процесуального представництва, що запроваджене законодавцем, для цієї категорії справ здається цілком виправданим. Крім того, особиста участь у справі усиновлювачів дає змогу суду певною мірою упевнитися в особі усиновлювача, її надійності, особливо якщо це стосується іноземних громадян.
Участь у справі разом із представником особи, яку представляють.
Наявність представника у справі в принципі повинно надавати можливість стороні особисто не брати участь у процесі. Однак у деяких категоріях цивільних справ для їхнього правильного вирішення дуже важливими є особисті пояснення сторін і третіх осіб по суті спору, що не можуть бути замінені поясненнями представників, тому суд згідно з п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК може викликати позивача або відповідача для особистих пояснень і тоді, коли у справі беруть участь їхні представники.
Виходячи з усталеної практики, суд викликає сторони для надання особистих пояснень у справах про розірвання шлюбу, встановлення батьківства, позбавлення батьківських прав, поновлення на роботі, про захист чести та гідності. У цьому випадку представник надає юридичну допомогу особі, яку представляє, при розгляді справи.
Представництво від імені юридичних осіб необхідно відрізняти від ведення справ юридичних осіб їх органами. У доктрині цивільного та цивільного процесуального права переважає думка, що дії органу юридичної особи — це суть дії самої юридичної особи. Однак існує й інша позиція, згідно з якою органи юридичних осіб належать до представників у власному розумінні цього слова, яка має тепер певне нормативне підґрунтя у положеннях ЦК та ЦПК. Згідно зі ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.
Стаття 92 ЦК передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону або установчих документів, а ч. З ст. 92 ЦК при цьому встановлює: орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати повноважень. Таке формулювання підкреслювало представницький характер дій, який можна вивести з тлумачення зазначених норм, адже діяльність органів юридичної особи розглядається так само, як і діяльність представника.
На представницький характер дій органів юридичних осіб вказує також п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК, який передбачає, що повноваження представників мають бути посвідчені довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника. Тобто керівник юридичної особи вважається, разом із представником за довіреністю, представником юридичної особи.
Однак визнання органу юридичної особи її представником теоретично невірне, оскільки неминуче призводить до висновку про відсутність повної процесуальної дієздатності у юридичних осіб. Органи юридичної особи є його частиною і не є самостійним суб'єктом права. Саме тому для участі органу юридичної особи у процесі довіреність не вимагається. Без своїх органів юридична особа не здатна була б діяти як суб'єкт права.
Крім того. ч. 1 ст. 29 ЦПК указує, то юридична особа наділяється повною дієздатністю, тобто здатністю своїми діями здійснювати права і виконувати обов'язки. Звідси випливає, що компетентний орган юридичної особи, яка бере участь у справі, не має самостійного процесуального становища, тому що його процесуальні дії — це дії самої юридичної особи.
Вважається, що деякі юридичні особи через свою організаційну структуру також не можуть безпосередньо вести свої справи в цивільному процесі, хоча і не позбавлені дієздатності — юридичні особи, очолювані колегіальними органами управління (правліннями, загальними збори членів, зборами уповноважених). Хоча сучасне процесуальне законодавство прямо не забороняє участь у процесі від імені юридичної особи його колегіального виконавчого органу, але зі змісту п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК випливає, що від імені юридичної особи можуть виступати особи за довіреністю та її керівник (одноособовий орган). Про колегіальний орган юридичної особи не йдеться, а ч. З ст. 38 ЦПК передбачає, що юридичних осіб представляють їхні органи без вказівки на одноособові органи.
Участь у справі одного із членів колегіального органу варто розглядати як участь не юридичної особи, а його представника. Член колегіального органу юридичної особи сам по собі не може замінити цей орган у суді. Повноваження на ведення справи в суді він має не за посадою, а здобуває їх не інакше, як за рішенням колегіального органу.
Що стосується участі у процесі організацій, що не мають статусу юридичної особи, наприклад, органу опіки і піклування, то вони завжди виступають у процесі через представників.
Представництво від імені держави у цивільному процесі.
Держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства. Держава не може безпосередньо здійснювати в суді свої права, її інтереси потребують захисту представниками. Це можуть бути прокурор або інші органи державної влади та управління. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції. Так, у митних відносинах державу представляє представник митних органів, у податкових — податкових органів.
Іноді важко виявити відповідача у спорах про відшкодування шкоди, що виникла в результаті незаконних дій посадових осіб державних органів. Особливістю зобов'язання відшкодування за шкоду, заподіяну службовими особами державних органів, є те, що шкода відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим, а не особою, дії чи бездіяльність якої призвели до настання шкоди у юридичної чи фізичної особи.
Коли держава виявляється на місці особи, що має відшкодовувати шкоду, вона вимушена виступати "проти себе". Заходи примусу повинні бути застосовані не щодо держави, а спрямовані на конкретний державний орган або іншу особу, уповноважену виступати від її імені, що випливає з особливої форми представництва держави в цивільному обороті, множинності осіб, які виступають від її імені.
Тому питання про визначення особи, яка має право представляти інтереси держави в цивільному обороті і здатна фактично виконати те, що зазначене в судовому рішенні, має велике значення. У цьому випадку особа, чиї права порушені, не може безпосередньо звернутися до держави і вимушена шукати уповноваженого представника (відповідний орган або особу), щоб пред'явити відповідні вимоги.
Слід відзначити, що при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків органи держави повинні діяти виключно в межах компетенції. Компетенцією є коло повноважень, а також напрями діяльності та функції конкретного органу державної влади які визначаються нормативно-правовим актом. Так, безпосередньо обслуговування державного бюджету здійснюється державним казначейством (ст. 48 Бюджетного кодексу України (БК), а загальна організація виконання державного бюджету покладається на Міністерство фінансів України.
Тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати представники відповідних фінансових органів, тобто державне казначейство, фінансові управління, районні фінансові відділи тощо, однак законодавство чітких орієнтирів з цього питання не дає.
У зв'язку з відсутністю єдиного універсального відповідача, що виступає від імені держави, було б вірно закріпити в законодавчому порядку можливість пред'явлення позову безпосередньо до держави Україна, з подальшим обов'язком суду визначити належний орган або особу, до компетенції якої належить обов'язок виконання заявленої позивачем вимоги.
Допуск до процесу представника осіб, зазначених у ст. 38 ЦПК, це обов'язок, а не право суду в разі наявності належним чином оформлених повноважень, оскільки особи, яких представляють, мають конституційне право на правову допомогу та цивільне процесуальне право брати участь у процесі через представника.
6. Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано
право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
Відповідно до ч. 2 ст. З ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Ця стаття не зазначає, які саме особи можуть звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб. Коло цих осіб конкретизоване в ст. 45 ЦПК.
Стаття 45 ЦПК об'єднала правила про участь у цивільному судочинстві досить різних учасників, яких об'єднує можливість виступати як захисники прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі: 1) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 2) прокурора; 3) органи державної влади, органи місцевого самоврядування; 4) фізичних і юридичних осіб.
Кожен із названих суб'єктів має певну специфіку з точки зору функцій, мети і завдань, які покладаються на них законом, а також форм участі в цивільному процесі, передбачених ст. 45 ЦПК.
Так, у зазначеній статті йдеться про 3 форми участі в цивільному процесі на захист прав інших осіб:
— звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів;
— представництво інтересів громадян чи держави;
— подання висновків у справі.
Жоден із вищеперелічених суб'єктів не має права брати участь у цивільному процесі в усіх 3 формах.
Наприклад, участь у цивільному процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини передбачена в ст. 45 ЦПК у єдиній формі — звернення до суду з позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів.
Пункт 10 ч. І ст. 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" передбачає правило, згідно з яким Уповноважений має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках і порядку, встановлених законом. Але зміст цієї норми суперечить ст. 45 ЦП К, яка надає Уповноваженому право звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів не лише фізичних (юридичних) осіб, а й державних чи суспільних інтересів.
Єдиною процесуальною формою, в якій може виступати прокурор у цивільному процесі, є представництво (ч. 2 ст. 45 ЦПК), що поєднує можливість звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів та участь у цих справах, як це передбачено ч. 1 ст. 45 ЦПК. Можливість для прокурора вступати в процес для давання висновків у справі можлива лише в одній категорії справ, про що йтиметься нижче.
Щодо такої форми участь в цивільному процесі, як подання висновку у справі, в ІІПК вона збережена лише за органами державної влади та місцевого самоврядування (ч. 5 ст. 46).