Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Збірник тез 2013

.pdf
Скачиваний:
6
Добавлен:
09.02.2016
Размер:
642.65 Кб
Скачать

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ ТА ПСИХОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ

ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

Збірник матеріалів науково-практичної конференції наукового товариства

«Правова основа громадської безпеки в Україні»

(м. Київ, 5 квітня 2013 року)

Київ 2013

УДК 351.75 ББК 67.99

Теорія та практика адміністративно-правової діяльності правоохоронних органів України: Матеріали науково-практичної конференції наукового товариства «Правова основа громадської безпеки в Україні», м. Київ, 5 квітня 2013 року. – К.: ННІПКГБПС НАВС, 2013.

– 53 с.

Наукові керівники опублікованих тез:

Галай Андрій Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки Національної академії внутрішніх справ

Капля Олександр Миколайович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки Національної академії внутрішніх справ

Радзівон Сергій Миколайович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки Національної академії внутрішніх справ

Чиж Юлія Володимирівна, кандидат юридичних наук, викладач кафедри громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки Національної академії внутрішніх справ

Брижик Валерій Олексійович, доцент кафедри громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки Національної академії внутрішніх справ

У матеріалах представлено стислий виклад доповідей, поданих на науково-практичну конференцію наукового товариства курсантів «Правова основа громадської безпеки в Україні», яка була організована та проведена кафедрою громадської безпеки начальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби Національної академії внутрішніх справ 5 квітня 2013 року у м. Києві.

Тези подані в авторській редакції

Рекомендовано Вченою Радою Інституту від 24.04.2013 р. № 4

©Автори тез, 2013 ©Кафедра громадської безпеки ННІПКГБПС НАВС, 2013

2

ЗМІСТ

Брижик В.О., Прус Д.П.

Ефективність забезпечення прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України на сучасному етапі…………………………………………………………….………………………5

Галай А.О.

Основні напрями наукової експертизи у діяльності українських недержавних організацій юридичного напряму…………………………………………………………………………… 7

Галай В.О., Середа А.П.

Поняття публічної служби в Україні…………………………………………………………… .9

Капля О.М., Бойко Т.В.

Становлення верховенства права як принципу адміністративного судочинства України……………………………………………………………………….……………………11

Радзівон С.М.

Питання діяльності підрозділів міграційної служби про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту…………………………………………………………………….

13

Білень А.І.

Організація діяльності Державної міграційної служби України та шляхи вдосконалення її функціонування на сучасному етапі………………………………………………..………… 16

Войтович І.Б.

Завдання та функції органів внутрішніх справ у забезпеченні громадського порядку під час масових заходів………………………………………….……………………………………… 19

Гайова Н.І.

Адміністративно-правовий статус внутрішніх військ МВС України……………………..… .21

Грабець А.В.

Правові та організаційні засади діяльності дільничних інспекторів міліції щодо попередження адміністративних правопорушень, що посягають на громадський порядок……………………………………………………………………..…………………… 23

Данилюк Л.В.

Питання діяльності підрозділів міграційної служби щодо реєстрації місця проживання та перебування осіб………………………………………………………………………………… 25

Джиба В.В.

Корупція як соціальне явище. Шляхи подолання корупції…………………………..……… 27

Дитко О.О.

Заходи адміністративного примусу, які застосовуються в органах внутрішніх справ України 29

Іщенко І.А.

Протидія торгівлі людьми у діяльності органів внутрішніх справ……………………………31

Кондрась П.В.

Реформування системи ОВС України на сучасному етапі: проблеми та шляхи їх подолання……………………………………………………………………………………….. 34

Кушнір Г.І.

Дозвільна система органів внутрішніх справ: завдання, функції, шляхи вдосконалення діяльності…………………………………………………………………………………………36

Марценюк О.В.

Адміністративно-правовий статус Державної міграційної .служби України……………… 39

Ожилевський Г.Г.

Діяльність служби дільничних інспекторів міліції щодо попередження насильства в сім’ї 41

Павленко М.А.

Особливості джерел адміністративного права та їх місце у сучасній правовій системі…… 43

3

Прус Д.П.

Забезпечення прав людини у діяльності міліції……………………………………………… 44

Сорокун М.О.

Актуальні проблеми Російської Федерації в протидії домашньому насильству…………… 46

Чобанюк Ж.Б.

Поняття та сутність медіації як однієї з форм примирення сторін ……………………………48

Шлапак Б.Б.

Участь громадських формувань в охороні громадського порядку………………………… 49

Юраш К.В.

Досвід Німеччини в протидії домашньому насильству……………………………………… .51

4

Ефективність забезпечення прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України на сучасному етапі

Брижик Валерій Олексійович,

доцент кафедри громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Прус Дмитро Павлович

курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Пріоритетом розвитку сучасного демократичного суспільства є забезпечення прав людини. Безперечно, задачі щодо захисту прав і свобод людини мають загальний характер і визначаються чинним законодавством. Проте, в діяльності міліції існує певна ієрархія задач, які виникають інколи в силу непередбачених обставин чи в нестандартних ситуаціях. Завдання міліції та відповідні напрямки їх діяльності є адекватним відображенням внутрішньої політики держави, здійснення якої згідно з Конституцією України покладено на виконавчі органи державної влади.

Законом України законодавчо визначено систему завдань міліції, а саме її компетенцію, правомочність, обсяг повноважень, місце в структурі державних органів, межу правозастосування, а також напрямки діяльності вказаного органу та її підрозділів, у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.

Виконуючи свої завдання міліція ні за яких обставин або вказівок службових осіб не повинна чинити будь – які незаконні дії чи бездіяльність. Проте окрім загальних завдань, органи внутрішніх справ виконують і специфічні завдання, які покладені на них в законодавчому порядку (боротьба зі злочинністю. охорона громадського порядку, здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, попередження насильства в сім’ї тощо).

Безперечним є те, що виконання задач вимагає від міліції знання потреб суспільства та уміння адекватно реагувати на них. Цілком очевидним є надії і потреби суспільства стосовно міліції, які забезпечуються окремими структурними підрозділами органів внутрішніх справ України. Зокрема, діяльність міліції громадської безпеки як структурного підрозділу міліції спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, охорону громадського порядку та громадської безпеки, запобігання та припинення злочинів та адміністративних правопорушень, а також надання у межах компетенції міліції допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам, організаціям та громадським об’єднанням.

Так, задачі міліції, при здійсненні адміністративно - проваджувальної функції, полягають в тому, щоб не допустити свавільного обмеження свободи людини, а також свавільного затримання чи арешту, позбавлення волі при здійсненні охорони громадського порядку. Важливою задачею є також встановлення (налагодження) співробітництва та партнерства особового складу з населенням регіону стосовно конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Згідно Закону ‖Про міліцію‖ – працівники міліції мають повноваження затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях певну категорію осіб, тобто обмежувати їх волю і свободу на законних підставах.

5

Забезпечення прав і свобод громадян у службовій діяльності міліції - проблема складна й актуальна, вона все більше переміщається в політичну площину, про що свідчить низка нормативно-правових документів. Адже право людини є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світу, забезпечення належного рівня захищеності громадян є критерієм оцінювання рівня демократичного розвитку суспільства.

Особовий склад органів і підрозділів внутрішніх справ бере активну участь у громадсько-політичному житті суспільства, особливу відповідальність покладено на нього під час організації та проведення виборчих кампаній; міліція незалежна від впливу партій та громадських об'єднань, що ставлять політичну мету, а забезпечує законність і правопорядок, виконуючи важливе соціально-політичне завдання. Крім того, дехто з працівників міліції став депутатом різних рівнів, що зобов'язує їх виконувати важливі соціально - політичні функції.

Суттєвим недоліком державної політики та ідеології, а також ЗМІ, є недостатня увага піднесення престижу і ролі міліції, виховання в суспільстві поваги до правоохоронців, формування в них честі, гідності, патріотизму, вірності присязі та своєму народу. Крім того на стан і функціонування адміністративно-службової діяльності ОВС все більше впливає не лише внутрішня й зовнішня політика держави; представники міліції є активними учасниками миротворчих процесів, провадять активну боротьбу з транснаціональною злочинністю. Міжнародні політичні контакти сприяють об'єднанню зусиль держав та їх правоохоронних органів у боротьбі з загальним злом - злочинністю, створюють чималі можливості для обміну професійним досвідом з правоохоронцями інших країн.

На сьогоднішньому етапі розвитку держави в міліції виникла нагальна потреба у вдосконаленні (реформуванні) системи МВС України. У суспільстві обговорюється нова структура МВС України, у Верховній Раді України зареєстровано ряд законопроектів, що передбачають створення міліції нового зразку, що буде відповідати європейським стандартам та максимально наблизить органи внутрішніх справ України до громадян та забезпечить реалізацію їх прав та свободи.

Список використаних джерел:

1.Авер’янов В., Дерець В., Пухтецька А. Організація виконавчої влади потребує реформування. - Право України. – 2009. - № 12. – С. 39.

2.Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року. - Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 4. - Ст. 20.

3.Конституція України від 28 червня 1996 р.: за станом на 30 вересня 2009 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – Офіц. джерело: сайт ВР України – zakon.rada.gov.ua – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254% EA%2F96-%E2%F0& check=dCCMfOm7xBWM e2sEZiks Bjc7HI4AMs80msh8Ie6

4.Мартиненко О. Основні принципи реформування органів внутрішніх справ як превентивний фактор порушень прав людини. - Право України. – 2009. - № 10. – С. 139-143.

5.Негодченко О. В. Організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини: монографія / Негодченко О. В. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2003. – 448 с.

6.Указ Президента України від 19.07.2005 № 1119/2005 «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності». – Урядовий кур’єр. –

2005. - № 135.

7.Федосова О. В. Стан наукової розробки проблеми забезпечення прав і свобод людини в діяльності оперативних підрозділів ОВС / О. В. Федосова // Форум права. – 2011. –

2. – С. 914-920.

6

Основні напрями наукової експертизи у діяльності українських недержавних організацій юридичного напряму

Галай Андрій Олександрович

кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри громадської безпеки

Науково-експертна діяльність громадського сектору спрямована на пошук шляхів розвитку суспільства і держави, здійснюється на основі взаємного інтересу, обміну дослідницьким інструментарієм. Через науково-експертну діяльність громадські організації взаємодіють із державними інститутами. Разом з тим, така діяльність громадського сектору має ряд характерних рис, які відрізняють її від традиційного розуміння державних наукових досліджень.

Основними формами науково-експертної роботи українських організацій недержавного сектору є громадський моніторинг та експертиза реалізації будь-яких складових державної політики.

Моніторинг в діяльності державних наукових установ, як показує аналіз тлумачних словників, часто стосується технічних або природних явищ і процесів. Особливістю громадського моніторингу є його соціальна спрямованість: він стосується насамперед аналізу роботи органів державної влади і місцевого самоврядування та фокусується на системному і комплексному дослідженні їхньої діяльності у сфері підготовки та прийняття рішень і контролю за їх виконанням.

Вивчення практики здійснення громадського моніторингу в діяльності українських непідприємницьких громадських організацій юридичного напряму дозволило нам визначити його типові форми і методи:

1. Аналіз нормативно-правової бази, що регламентує відносини у досліджуваній

сфері.

2.Проведення соціологічних, а також експертних опитувань з цільовими аудиторіями.

3.Проведення контент-аналізу друкованих ЗМІ та мережі Інтернет.

4.Інші методи (подання інформаційних запитів та звернень до органів державної влади та місцевого самоврядування; візуальне спостереження за роботою депутатів місцевих рад, а також інших колегіальних органів при вирішенні питань, аналіз наявних сайтів органів публічної влади та ін.)

Результати громадського моніторингу є основою для внесення змін в роботу органів державної влади та місцевого самоврядування, в тому числі в процесі стратегічного планування та визначення пріоритетних напрямків їх функціонування. Однак, внаслідок недоробленості процедур і недостатнього професійного рівня представників громадськості в Україні, сьогодні процедури моніторингу часто носять формальний характер, їх результати недостатньо обговорюються в суспільстві, органи публічної влади не відчувають відповідальності за бездіяльність у вирішенні актуальних питань.

Іншим важливим елементом діяльності недержавних науково-дослідних інститутів є громадська експертиза. Орган виконавчої влади після надходження від інституту громадянського суспільства письмового запиту щодо проведення громадської експертизи, зобов'язаний: закріпити за цим проектом відповідальних працівників, надати необхідну

інформацію для проведення експертизи, розглянути експертні пропозиції і розмістити результати експертизи на урядовому веб-сайті "Громадянське суспільство і влада "1.

1 Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади: постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 року № 976.

7

Недоліки забезпечення громадської експертизи з боку державних органів як правило полягають в несприянні експертному дослідженню: розширене тлумачення інформації, яка містить державну або іншу таємницю; обмежене тлумачення повноважень та напрямків своєї діяльності; вимога передачі громадською організацією додаткових, нормативно не передбачених даних про різні аспекти її діяльності; невиправдано прискіпливе ставлення до можливості проведення громадської експертизи організацією-ініціатором запиту; відмова у сприянні в проведенні громадської експертизи певних видів суспільних інститутів, порушення вимог щодо оприлюднення результатів експертизи.

Проведення аналізу науково-експертної діяльності недержавних організацій в Україні дозволило сформулювати наступні висновки:

1.Ключові характеристики науково-експертної діяльності українських громадських організацій:

• основною метою є встановлення відповідності практики органів публічної влади або інших інститутів пріоритетам громадянського суспільства, правової держави, інтересам територіальної громади тощо;

• така діяльність є нормальною практикою демократичного правового режиму;

• вона здійснюється широким колом організаційно-правових форм недержавних організацій;

• науково-експертна діяльність організацій громадянського суспільства може стосуватися як діяльності органів публічної влади (прийняття рішень та їх проектів, дій і бездіяльності), так і інших суспільно важливих проблем;

• результати (експертні висновки) зазвичай адресуються державним органам, які уповноважені вирішувати досліджені питання.

2.Загальними недоліками недержавних досліджень і аналітики є непрофесійність; несистемність; надмірне налаштування на конфронтацію з державним баченням вирішення проблеми. Ці недоліки компенсуються численними перевагами, серед яких незаангажованість; безкоштовність проведення досліджень, пошук альтернативних, невитратних рішень щодо вирішення проблем суспільного значення.

3.Для реагування на неналежне забезпечення громадських експертиз з боку держслужбовців, обґрунтовуємо необхідність внести до Кодексу України про адміністративні правопорушення нову статтю 186-8, яка встановлює відповідальність "за необґрунтовану відмову в забезпеченні проведення громадської експертизи, а також інше порушення законодавства про взаємодію державного органу з громадськими інститутами, вчинене з вини посадової особи органу виконавчої влади або місцевого самоврядування". На наш погляд, цей склад правопорушення доцільно розмістити в главі про порушення встановленого порядку управління. Як вбачається, протокол про це правопорушення може складати орган юстиції за поданням зацікавлених громадських організацій, а постанову у справі - виносити суд.

4.Характеризуючи основні рекомендації щодо вдосконалення організаційноправових основ науково-експертної діяльності громадських організацій в Україні, а також подоланню зазначених негативних факторів такої діяльності, відзначимо доцільність:

• систематизувати організаційно-правове забезпечення науково-експертної діяльності громадських організацій (насамперед, механізмів громадського моніторингу та експертизи) шляхом прийняття спеціального закону. У ньому слід відпрацювати зміст і форму, механізм оцінки дій і рішень органів публічної влади, розкрити конкретні вимоги до форми експертних висновків та експертних пропозицій, охарактеризувати принцип відповідальності держслужбовців за неналежне забезпечення громадської оцінки і т.п.;

• забезпечити систематичне проведення громадських моніторингу та експертизи діяльності органів публічної влади. Для цього при плануванні бюджетів місцевих і центральних органів влади слід передбачати кошти на конкурсне проведення громадської

8

оцінки їх рішень і дій, координувати цей процес з метою усунення зловживань та корупційних схем;

організовувати підвищення кваліфікації представників органів публічної влади й громадських організацій для чого періодично проводити серії навчальних семінарів і тренінгів, спільних для обох сторін, з метою поширення знань та навичок щодо використання механізмів громадського моніторингу та експертизи та оприлюднення їх результатів;

поширювати позитивний досвід співпраці органів влади з інститутами громадянського суспільства на зазначених заняттях і в засобах масової інформації.

Поняття публічної служби в Україні

Галай Вікторія Олександрівна

кандидат юридичних наук, доцент кафедри адміністративного права навчально-наукового інституту права та психології НАВС

Середа Анна Павлівна

студентка 1 курсу магістратури навчально-наукового інституту права та психології НАВС

Формування цілісного інституту публічної служби у нашій державі вперше було передбачено в Концепції адміністративної реформи в Україні 1998 р. [1]. Однак завдання реформи залишилися, значною мірою, не реалізованими. Серед таких питань - створення цілісної моделі національної публічної служби загалом та оновлення її складових – державної служби і служби в органах місцевого самоврядування.

Відповідно до концепції адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу, потрібно дослідити і реально оцінити власні здобутки у цій сфері та вивчити і проаналізувати відповідне законодавство та практику його застосування в зарубіжних країнах. Це надасть змогу прискорити процес урегулювання публічнослужбових відносин.

Окремі напрацювання у відповідному напрямі зробили фахівці вітчизняної юридичної науки, серед яких В.Б. Авер’янов, Ю.П. Битяк, С.Д. Дубенко, Н.Р. Нижник, О.В. Петришин та інші. Проте не було проведено комплексного дослідження публічно-службових відносин і не вироблено виваженої позиції щодо самого поняття «публічна служба». Розкрити природу публічної служби можна через з’ясування змісту таких понять, як «публічна влада» і «публічна адміністрація».

Як відомо, правове регулювання суспільних відносин забезпечують норми приватного і публічного права, тоді як приватне право має захищати інтереси окремих осіб, публічне право регулює відносини за участю держави в особі її органів. Сучасні політичні і соціально-економічні процеси значно підвищують роль держави у вирішенні суспільних завдань, у забезпеченні реалізації прав і свобод громадян. Своєю чергою це підвищує потребу в регулюванні публічно-службових відносин.

Публічне право регулює відносини, пов’язані з правовим механізмом організації і функціонування держави та її органів, тобто реалізацією публічної влади [2, с. 478].

З метою реалізації публічної влади у державі формується система органів виконавчої влади.

9

Науковий термін «публічна адміністрація» був розроблений у країнах континентальної системи адміністративного права, головно у Франції, а згодом набув поширення в інших країнах. Поняття ―публічна адміністрація‖, як зазначає А.М. Школик, переважно розглядають у двох аспектах – структурному та процедурному. У структурному аспекті публічна адміністрація є сукупністю різних організацій, що виконують публічні функції, до яких належать органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, передусім – їхні виконавчі органи. У процедурному – публічну адміністрацію розглядають як сукупність дій по забезпеченню публічного інтересу, тобто ―визначеного державою і забезпеченого правом інтересу соціальної спільноти, задоволення якого є умовою та гарантією її існування і розвитку‖[3, с. 10].

Попри існування в адміністративно-правовій науці різних поглядів щодо визначення поняття ―публічна адміністрація‖, найвдалішим вважається поєднання у ньому обох аспектів. Такий варіант запропонувала М.А. Штатіна: «Публічна адміністрація – це організація і діяльність органів і установ, які підпорядковані політичній владі, забезпечують виконання закону, діють у публічних інтересах і наділені прерогативами публічної влади»

[4, с. 32].

Уперше поняття «публічна служба» запропонував ще на початку ХХ ст. А.І. Єлистратов, який до публічної служби зачислив службу в державних органах (службу «чиновників коронної адміністрації») і службу в органах місцевого самоврядування. Розвиваючи таку думку, потрібно визнати, що загалом публічна служба представляє інтереси держави і має професійно виконувати публічні завдання, а точніше завдання, визначені представницьким органом – парламентом.

Були спроби поняття «публічна служба» поширити і на службу в недержавних організаціях. Прихильники цього погляду виділяли такі критерії: зайняття службовцем певної посади; службова спрямованість діяльності особи; здійснення покладених на службовця завдань і обов’язків на професійній основі. Однак, вони не враховували корпоративного інтересу, задля якого створюються недержавні організації. А саме – цей інтерес визначає зміст і подальші напрями діяльності службового апарату відповідних організацій: навіть, якщо ці організації виконують делеговані державою повноваження, вони для них є похідними, а не основними.

Іноді застосовують широке значення «публічної служби» як «діяльності усіх осіб, які отримують оплату праці з державних коштів і виконують публічні функції», про що обов’язково обумовлено в законі. Уперше в національному законодавстві термін ―публічна служба‖ було визначено у Кодексі адміністративного судочинства України 2005 році. У п. 15 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України надано таке формулювання: ―Публічна служба – діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування‖[5].

З метою вирішення проблеми правового регулювання публічно-службових відносин потрібно керуватися єдиними засадами функціонування державної служби і служби в органах місцевого самоврядування, які є складовими публічної служби [6, с. 4].

Таким чином, законодавець об’єднав різні за змістом види службової діяльності – політичну, що залежить від розстановки політичних сил у вищих органах державної влади, та професійну діяльність, яка забезпечує повсякчасну реалізацію завдань держави, як результату діяльності перших. Не зовсім коректним є підхід щодо поділу державної служби на види, відповідно до якого перелічено лише окремі види цивільної і мілітаризованої державної служби. Виправданням у цій ситуації може бути лише те, що законодавець керувався необхідністю розширити сферу судового захисту публічно-службових відносин.

10