Тема 1. Релігієзнавство як наука. Генезис релігії, її ранніх форм. План

1. Релігієзнавство як наука. Предмет та завдання курсу.

2. Сутність і походження релігії.

3. Функції релігії, її структура.

4. Основні релігієзнавчі концепції та їх загальна характеристика.

5. Первісні релігійні вірування.

1. Релігієзнавство як наука. Предмет та завдання курсу.

Релігієзнавство – нова галузь гуманітарного знання в Україні, у рамках якої здійснюється світський аналіз релігії. Релігієзнавство як наука виникло у ХІХ ст., засновниками вважають англійських вчених Е.Тейлора та Д.Фрезера.

Перші релігієзнавчі розвідки з’явились в античну давнину. Ще в середині І тис. до н.е. грецькі філософи Критій і Толібій, які намагалися раціоналістично пояснити світ, вважали, що люди вигадали богів, щоб наганяти на інших страх і змусити їх виконувати закони. Грецький філософ Демокрит (460-361 рр. до н.е.), засновник матеріалістичної лінії у філософії, бачив причину виникнення релігії у страху людини перед грізними явищами природи. Поряд з матеріалістичним поясненням релігії існувала ідеалістична школа, представлена Платоном, Піфагором, ін. Платон (кін. V – IV ст. до н.е.) - засновник об’єктивного ідеалізму, центральною ідеєю його „філософії” було вчення про „світову душу”, про „ідеї”, під якими він розумів безтілесні форми речей. Пізнання, за Платоном, – це спогади безсмертної душі людини про світ ідей, які вона споглядала до вселення у смертне тіло. Тоді як Аристотель (IV ст. до н.е.) вважав джерелом усякого руху Бога – “нерухомого першодвигуна”. Тобто в античному світі вже намітились два підходи до вивчення релігії – матеріалістичний та ідеалістичний.

У добу середньовіччя утвердилась християнська теологія, представлена працями богословів Фоми Аквінського, Августина Блаженного, ін. Судження теологів про релігію і Бога обмежувались суворими рамками церковної догми, базувались на ідеалістичних основах. В рамках університетів, які виникли в середньовічній Європі з ініціативи католицької церкви, розвивалась богословська (теологічна) наука і освіта.

В епоху Відродження та Просвітництва почали відроджувати традиції античного вільнодумства. У ХVII столітті першими висловили критичне ставлення до релігії Ф. Бекон і Б. Спіноза, у ХVIII столітті французькі просвітителі П. Гольбах, Ф, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо проголосили релігію вигадкою і неуцтвом. Але чимало філософів ХVII – XVIII століття (Р. Декарт, Г. Лейбніц, Ф. Шелінг, ін.) стояли на позиціях теїзму (від грец. theos – бог) – вчення, що визнає Бога як надприродну істоту, котра існує поза світом і впливає на всі матеріальні та духовні процеси.

У другій половині ХІХ століття становлення релігієзнавства пов’язане з іменами німецьких філософів І. Канта, Г. Гегеля, що стояли на ідеалістичних позиціях. Так Гегель вважав основою всіх явищ природи і суспільства „абсолютну ідею”, „світовий розум”, „світовий дух”. Релігії в історії людства він розглядав як сходинки в розвитку релігійної свідомості, найвищою ступінню еволюції релігії вважав християнство.

На матеріалістичних позиціях базувалось вчення німецького філософа Л. Фейєрбаха, котрий пов’язував виникнення релігії з повною залежністю первісної людини від стихійних сил природи. Первісна людина обожнювала все, від чого залежала, що було таємничим і чужим.

З середини ХІХ століття поряд з теологічним і філософським підходами до вивчення релігії формується науковий підхід, відбувається становлення наукового релігієзнавства. Розвиток історії, філології, фольклористики, етнографії, антропології, психології, соціології надав достатньо матеріалу для вивчення феномену релігії та її ролі в житті суспільства.

Значних наукових успіхів досягнули англійські вчені Е. Тейлор (1832-1917) та Д. Фрезер (1954-1941), котрих вважають засновниками релігієзнавства як науки. Цих дослідників об’єднало прагнення вивести причину виникнення релігії з природи людини. Англійський антрополог Е. Тейлор у дослідженні первісного суспільства „Первісна культура” обґрунтував анімістичну теорію походження релігії. На його думку, релігія почалася з віри в духів і душі, релігія була створена мислячими людьми первісного суспільства – філософами-дикунами – на основі уявлень про психічні явища.

Англійський етнолог Д. Фрезер у дослідженні „Золота гілка” висунув теорію походження релігії з магії. З допомогою магічних сил первісна людина намагались вплинути на природний стан речей. Коли вона переконалася у неспроможності магії, то зробила висновок про наявність у природі таємничих сил і свою залежність від них. На другому етапі виникла релігія, але й вона виявилась безсилою у боротьбі людини з природою. Тоді настав третій етап духовного розвитку людства – наука. За Фрезером, магія, релігія, наука – послідовні стадії розвитку людства, що визначають прогрес суспільства.

Інтерес до релігієзнавства у європейській громадськості постійно зростав. Наприкінці ХІХ століття зусиллями відомих вчених Ф.М. Мюллера, Р. Рота та ін. були реорганізовані теологічні факультети, створені кафедри історії релігії в університетах Франції, Італії, Англії, Німеччини. Досліджуючи релігію з раціоналістичних позицій вчені-релігієзнавці сформулювали завдання науки, розмежувавши релігієзнавство з теологією, а також визначили взаємозв’язок філософії та історії релігії.

Якісно новий період розвитку релігієзнавства припадає на другу половину ХХ століття. Зокрема німецький філософ Е. Гуссерль (1859-1938) започаткував феноменологію релігії – один із головних напрямів релігієзнавства. У цій галузі працював Р. Отто (1869-1937), котрий у праці „Священне” описав релігійний досвід і поняття „священне”, у якому трансцендентне (потойбічне) проявляється як таємниця, що здатна викликати різноманітні почуття.

Певний час релігієзнавство в умовах тоталітарного режиму було складовою атеїстичних знань. Атеїзм – матеріалістичне вчення, що заперечує існування Бога. Науковий атеїзм, куди було включено релігієзнавство за радянської влади, виступав не як знання про релігію, а як її критика. Останнє спотворювало предмет релігієзнавства. Однак, навіть атеїзоване ХХ століття відкрило імена науковців С. Токарєва, Й. Кривельова, Д. Угриновича, Є. Дулумана, ін., що стояли на засадах об’єктивності при оцінюванні релігійного феномену.

Після розпаду СРСР релігія і церква отримали новий статус у суспільстві, до релігії звернулися мільйони людей, потреба в знанні про релігію стала як ніколи актуальною. Ці обставини зумовили становлення в Україні релігієзнавства – нової галузі гуманітарного знання та навчальної дисципліни, яку викладають у вищій школі як обов’язкову. У роботах українських вчених-релігієзнавців останніх років – А. Колодного, П. Яроцького, Л. Пилипович, Ю. Калініна, В. Лубського та ін. – підкреслено, що релігія займає одне з провідних місць у духовності українського народу, утвердженні його моральних цінностей, гуманістичних традицій, формуванні національної свідомості. Показником розвитку релігієзнавства в Україні є наявність Української Асоціації релігієзнавців, що утворена в 1993 році на базі Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, яке очолює доктор філософських наук, професор А. Колодний. У 2001 році створена Молодіжна асоціація релігієзнавців, очолювана Д. Кирюхіним.

Сучасне світове релігієзнавство не є застиглою системою, воно активно розвивається. Відбувається співпраця вчених з теологами, викликана, насамперед, ростом релігійності в європейському суспільстві. Французький соціолог Ж. Кепель ввів термін „реванш Бога”, пояснюючи формування нової релігійної атмосфери (розвиток християнських, іудейських, ісламських рухів) крахом комуністичної ідеології та занепадом усталених наукових істин.

Перш за все визначимо, що таке релігієзнавство як самостійна галузь знань. Релігієзнавство – це гуманітарна наука, що вивчає релігію, її сутність в історичному розвитку; це цілісна система філософських, історичних, психологічних та соціологічних знань про релігію, її виникнення та функції у суспільстві. У релігієзнавстві виділяють два розділи – теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство вивчає феномен релігії з філософських, соціологічних і психологічних аспектів. Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення та еволюції окремих релігій, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів. Обидва напрями складають цілісну систему наукового дослідження релігії.

Релігійний феномен також досліджує і богослів’я (теологія). Теологія (вчення про Бога) – це система релігійно-догматичних доказів надприродних, “абсолютних” істин, що випливають з необмеженої, надчасової природи Бога. Релігієзнавство і богослів’я – це протилежні, хоча і зв’язані спільним предметом дослідження.

Мета курсу релігієзнавство – формування системи знань про релігійні феномени, закони та механізми виникнення, функціонування релігії, її основні типи і форми. Предмет релігієзнавства – історія виникнення та розвитку релігії.

Дисциплінарна структура релігієзнавства включає наступні блоки: філософія і феноменологія релігії, герменевтика релігії, історія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, культурологія релігії, географія релігія, етнологія релігії, мова релігії, конфесійне релігієзнавство тощо.

Релігієзнавство як наука володіє специфічними категоріями, водночас використовує поняття з інших сфер гуманітарного знання. До найбільш усталених релігієзнавчих категорій можна зарахувати такі: релігія, теологія, церква, обряд, конфесія, секта, культ, молитва, секуляризація тощо. Всі ці категорії розкривають сутність релігії, її особливості та характер змін, що відбуваються у релігійному комплексі в різні історичні епохи.

Курс „Релігієзнавство” передбачає вирішення комплексу завдань:

Вивчення структури, понятійного апарату, основних етапів розвитку релігій та релігієзнавства.

Засвоєння імен засновників релігійних систем, відомих богословів, релігієзнавців.

Ознайомлення зі змістом священних писань релігій (Біблія, Тора, Коран, ін.).

Набуття вміння застосовувати здобуті знання для аналізу різноманітних суспільних явищ та в ситуаціях світоглядного вибору.

Формування толерантності й терпимості до інших релігій, поваги до людини.

Ознайомлення з державним чинним законодавством і міжнародними правовими документами в галузі релігії.

Сучасна соціально-історична ситуація в Україні зумовлює актуальність релігієзнавства як науки і навчальної дисципліни. По-перше, необхідність у висококваліфікованих фахівцях обумовлює важливість їх фундаментальної гуманітарної освіченості та ерудованості. По-друге, стрімкий розвиток процесів інтеграції України у світову спільноту, розгортання місіонерської діяльності зарубіжних релігійних центрів потребує навичок комунікації з принципово неагресивним, толерантним ставленням до інших релігійних традицій. По-третє, посилення ролі релігійного фактора як умови збереження національно-державної консолідованості актуалізує проблему релігійної компетентності усіх членів суспільства. По-четверте, засвоєння курсу релігієзнавства сприяє формування духовності студентської молоді.