Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
11111111.doc
Скачиваний:
48
Добавлен:
09.02.2016
Размер:
2.57 Mб
Скачать

«Міжнародна економіка»

Перелік питань I:

  1. Сутність міжнародної торгівлі та її роль в системі світогосподарських зв’язків

Зовнішня торгівля (ЗТ) є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами. Це торгівля однієї країни з іншими країнами світу. Вона складається з ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів. В сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю.

В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення вищеназваного розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків.

Місце міжнародної торгівлі в системі міжнародних економічних відносин визначається тим, що, по-перше, через неї реалізуються результати всіх форм світогосподарських зв’язків – вивозу капіталу, виробничої кооперації, науково-технічного співробітництва. По-друге, розвиток міжнародної торгівлі товарами визначає динаміку міжнародного обміну послугами. По-третє, зростання і поглиблення міжрегіональних та міждержавних взаємозв’язків виступають важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції. По-четверте, міжнародна торгівля сприяє подальшому поглибленню міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації господарських зв’язків. Міжнародна торгівля послугами

Всі сфери міжнародного співробітництва потребують розвинених послуг, що є продовженням і розвитком сучасного виробництва.

Основна відмінність торгівлі послугами від торгівлі товарами, з якої витікають особливості міжнародної торгівлі послугами, в тому, що послуги не мають властивості накопичуватися. Обсяг ринку послуг складає приблизно 25% світового товарного обігу, причому темп росту даного сектору світової економіки значно перевищує темп росту світового товарного обігу. Також торгівлі послугами впливає на зайнятість населення національної економіки в значно більшому ступені, ніж товарний ринок.

Міжнародну торгівлю характеризує велика кількість показників, які можна систематизувати за наступними ознаками:

а) показники обсягів;

б) показники структури;

в) показники динаміки;

г) показники результатів.

  1. Тарифні методи регулювання міжнародної торгівлі

Загалом інструменти зовнішньоторговельної політики поділяються на економічні танеекономічні. Економічні методи поділяються на :тарифні інетарифні.

Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики пов’язані безпосередньо з митними тарифами та тарифними квотами.

Митний тариф – систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік товарів із зазначенням мит, якими вони обкладаються під час перетину митного кордону держави.

Митна вартість – ціна товару, яка склалася на відкритому ринку між незалежними продавцями і покупцями, за якою він може бути проданий в країні призначення в момент подачі митної декларації.

Мито виконує три основні функції:

  1. фіскальну– мито є однією з доходних статей бюджету (цю функцію виконують як імпортні так і експортні мита);

  2. протекціоністську– стосується імпортних мит та захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;

  3. балансуючу– стосується експортних мит, які встановлюються з метою захисту держави від небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які нижчі від світових.

За способом стягнення мита бувають:

  • адвалерні, які встановлюються у формі % від митної вартості товару;

  • специфічні, що визначаються у вигляді фіксованої суми з одиниці товару;

  • комбіновані, які поєднують обидва вказаних види мит (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 доларів за 1т).

За об’єктом обкладання мита поділяють на: імпортні; експортні; транзитні(накладаються на товари, які перевозяться транзитом через територію даної країни, накладаються дуже рідко і використовуються як засоби торгової війни).

За характером мита бувають :

  • сезонні –

  • антидемпінгові

  • компенсаційні

За походженням мита поділяють на:

  • автономні – вводяться на основі односторонніх рішень органів державної влади;

  • конвенційні (договірні) - встановлюються на базі двосторонніх або багатосторонніх угод;

  • преференційні -

За типами ставок мита бувають:постійні;змінні (використовуються дуже рідко за умов зміни рівня цін, рівня державних субсидій, наприклад, використовуються в Західній Європі в рамках єдиної сільськогосподарської політики).

За способом нарахування мита поділяють на:

  • номінальні

  • ефективні

Структура тарифів багатьох країн забезпечує захист національних виробників готової продукції, не перешкоджаючи ввозу сировини та напівфабрикатів. У відповідності до цього розрізняють таке поняття як тарифна ескалація – підвищення рівня митного обкладання товарів в залежності від зростання ступеня їх обробки.

Тарифна квота – це різновид змінних мит, ставки яких залежать від обсягу імпорту товарів. Якщо обсяг імпорту більший від

  1. Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі

Нетарифні методи торгової політики поділяються на:кількісні обмеження; приховані ; фінансові та неекономічні методи.

Кількісні обмеження – адміністративна форма регулювання торгового обороту встановленням кількості та номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту.

До кількісних інструментів торгових обмежень відносять: квотування, ліцензування. “добровільне” обмеження експорту.

Квотування (контингентування) - обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період.

За напрямком дії квоти бувають:

  • експортні - вводяться або у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, за якими встановлюється частка кожної країни в загальному експорті певного товару, або урядом країни для перешкоджання вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;

  • імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торгового балансу. Регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, а також у відповідь на дискримінаційну політику інших держав.

Ліцензування – видача імпортеру або експортеру уповноваженим державним органом спеціального дозволу (ліцензії) на вивезення або ввезення товару протягом встановленого терміну.

Ліцензії бувають наступних видів:

  • генеральні

  • глобальні

  • автоматичні

Добровільне” обмеження експорту–це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов’язанні одного із партнерів добровільно обмежувати або не збільшувати обсяг експорту на певний період часу в обумовлених в угодах розмірах.

Важливу роль серед нетарифних методів відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Основними із них є:

  • технічні бар’єри(технічні, адміністративні норми, правила);

  • внутрішні податки(в т.ч. і місцеві, насамперед, акцизи, ПДВ, портові збори);

  • політика в межах державних замовлень (вимога щодо державних організацій купляти товари у національних фірм);

  • вимога про вміст місцевих компонентів (законодавчо встановлена частка кінцевого продукту, яка має бути вироблена національним виробником).

Для стимулювання експорту використовують фінансові методиторгової політики: субсидії. експортне кредитування, демпінг.

Субсидії – грошові виплати скеровані на підтримку національних товаровиробників.

Експортне кредитування – метод, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Одним із методів субсидування експорту єдемпінг – вивезення товарів за цінами, нижчими, ніж на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм..

До нетарифних засобів регулювання міжнародної торгівлі відносять правові інструменти, які детальніше вивчаються міжнародним правом. Але тісно пов’язані з міжнародною економікою. До них відносять торгові договори та угоди, що визначають правові умови, на яких ґрунтуються економічні взаємовідносини урядів, фізичних і юридичних осіб держав, котрі підписали договір.

  1. Міжнародна передача технологій: поняття та економічна роль у міжнародній економіці

Технологіяце спосіб або метод виробництва продуктів чи послуг, спосіб поєднання факторів виробництва, спосіб організації процесу, спосіб та метод управління і т. п., що базується на застосуванні науково-технічних знань. Залежно від об'єкта виділяють технології продуктів, процесів та управління.

Технологіяв міжнародній економіці — це фактор виробництва та економічного розвитку, що характеризується високою міжнародною мобільністю. Комплекс процесів та відносин у міжнародній економіці з приводу вивозу та ввозу технології іменується науковою категорією міжнародна передача технологій.Ця частина зовнішньоекономічних відносин являє собою широку сферу обміну, кінцева мета якого, з одного боку, — підвищення технічного та технологічного рівня виробництва, а з іншого, — отримання прибутку.

Для сучасної НТР характерна інтернаціоналізація використання результатів науково-технічної діяльності. Високі темпи розвитку продуктивних сил, зростання спеціалізації та кооперування виробництва викликають, у свою чергу, розширення і прискорення процесу міжнародного розповсюдження науково-технічного досвіду і знань.

Матеріальною основоювиникнення міжнародного технологічного ринку та відносин з приводу передачі технологій є міжнародний поділ праці вцій сфері, що будується на технологічних відмінностяхта перевагах країн. Ці відмінності склалися історично або набуті у процесі розвитку. В сучасних умовах технологічні досягнення країн найменше зумовлені вигідними природно-географічними умовами, а все більше — факторами науково-технічної, кадрової та фінансової бази. З одного боку, нерівномірність розвитку різних ланок світової економіки постійно вносить корективи в систему міжнародної технологічної спеціалізації та кооперації. З іншого — міжнародний трансфер технологій дає змогу зменшити технологічні відмінності між країнами та рівень їхнього розвитку.

Переплетіння різноманітних циклів НТП в окремих державах з новими потоками міжнародного обміну ліцензіями, ноу-хау, а також пов'язаних з ним оборотом товарів, послуг та капіталу, формує основи нового розподілу праці,що базується на торгівлі технологіями як провідному факторові процесу виробництва. Обмін технологіями, таким чином, стає причиною і наслідком змін у міжнародному розподілі праці, надає йому нового якісного стану.

За визначенням експертів ЮНКТАД, що працювали над Кодексом передачі технології, до міжнародного обміну технологією належать "угоди між сторонами незалежно від їхньої правової форми, що переслідують як мету або одну зі своїх цілей уступку стосовно ліцензій чи передачу прав на промислову власність, продаж або будь-який інший вид передачі технічних послуг". До подібних угод належать: продаж ліцензій на різноманітні види промислової власності; продаж ліцензій на незахищені патентом ноу-хау; надання інженерно-консультаційних послуг; управлінські контракти про надання послуг з управління і збуту; контракти на передачу торговельної марки тощо. Міжнародна передача технологій може здійснюватися як в "чистому" вигляді (торгівля патентами, ліцензіями, ноу-хау тощо), так і у вигляді технологічномістких товарів.

  1. Міжнародний ринок технологій

Міжнародний обмін технологією в товарній формі відомий з початку XX ст., однак формування світового ринку технологій припадає на другу половину 50—60-х pp.Саме до цього часу обсяг міжнародних комерційних операцій з технологіями перевищив масштаби національного обміну. Міжнародний науково-технічний обмін включає в себе, окрім традиційної купівлі-продажу готових товарів і устаткування для їхнього виробництва, отримання ліцензій на передові техніку і технології, наймання висококваліфікованих іноземних учених і фахівців тощо.

Технологія як товар має ряд особливостей:

• це найбільш цінний товар, який вимагає багато витрат часу та коштів, тому дорогий. Для забезпечення окупності витрат при створенні нових технологій потрібен вихід за вузькі межі національного ринку на міжнародний рівень;

• технологія може забезпечити високі прибутки;

• завдяки своїм якостям вона швидко розвивається;

• це мобільний товар, оскільки переважно не чутливий до національної та територіальної специфіки;

• та експортований товар, оскільки, по-перше, технологія в "чистому" вигляді має дуже низькі транспортні витрати; по-друге, мають місце незначні торгові обмеження (тарифні та нетарифні) на кордоні приймаючої країни, яка здійснює прийом, що зумовлено метою недопущення технологічного відставання.

Суб'єкти міжнародної передачі технологій —підприємства, ТНК та МНК, науково-дослідні і проектні інститути, технополіси, країни, регіональні інтеграційні угруповання, міжнародні організації. Найбільш вагомими суб'єктами міжнародної передачі технологій є фірми розвинутих країн, які забезпечують більшу частину обороту світового технологічного ринку. Світовим лідером на цьому ринку є США. Вони щорічно експортують наукомістку продукцію на суму близько 700 млрд дол. У рейтинзі експортерів друге місце займає Німеччина (понад 500 млрд дол. США), третє — Японія (400 млрд дол.). Найбільші витрати на НДДКР несуть США. Так у 1994 p.витрати США на ці цілі в 1,1 раза перевищували витрати Японії, Німеччини, Франції та Великобританії разом узятих. Спостерігається збільшення кількості суб'єктів міжнародної науково-технічної системи.

Загалом продавці та покупці, донори та реципієнти прагнуть ефективно використати переваги міжнародного поділу праці. Порівняльні переваги мають місце в науково-технічній сфері, так само як і в інших сферах людської діяльності, і приносять відповідні ефекти.

Сегменти ринку технологій.В тій його частині, де здійснюється торгівля ліцензіями, патентами, ноу-хау тощо (тобто в "чистому" вигляді), технологія виступає як самостійний фактор виробництва. В інших сегментах цього ринку, де технології матеріалізовані в технологічномістких видах продукції, кваліфікованих працівниках, високотехнологічному капіталі, міжнародне переміщення технологій поєднується з міждержавним рухом товарів, робочої сили і капіталу.

Тенденції міжнародного ринку технологій:

• суб'єктами виступають переважно промислове розвинені країни світу;

• збільшується участь країн, що розвиваються, та країн перехідної економіки;

• спостерігається лібералізація ринку;

• зростає частка інтелектуальних послуг;

• виникло та поширюється міжнародне регулювання ринку;

• відбувається подальша диверсифікація та індивідуалізація продукту;

• збільшуються темпи зростання обсягу виробництва та товарообігу інноваційних продуктів;

  1. Форми міжнародної передачі технологій

Передача технологій може здійснюватися в уречевленій формі(машинах, устаткуванні, матеріалах тощо) та у "чистому" вигляді,або в неуречевленій формі(науково-технічна інформація, знання, досвід тощо). Відповідно до цього в науці виділяється поняття міжнародної передачі технологійв широкому розумінні, що включає в себе обидві форми, та у вузькому, що включає лише передачу технологій у "чистому" вигляді, тобто нематеріальних активів.

Правові форми захисту технологій.Міжнародна передача технологій забезпечується правовим захистом.Будь-яка нова технологія може бути захищена одним або кількома правовими інструментами: патентом, ліцензією, ноу-хау, копірайтом, товарною маркою. Особливе значення має оформлення права інтелектуальної власності та ексклюзивності (монополії) на науково-технічні знання.

Інтелектуальна власністьце відносини між людьми, які виникають з приводу присвоєння, володіння, користування й розпорядження щодо результатів інтелектуальної діяльності.Предметом (об'єктом)інтелектуальної власності в широкому розумінні називають новітні технології, а взагалі до об'єктів інтелектуальної власності належать: наукові відкриття, винаходи, виробничий та інший досвід, ноу-хау, дослідні або промислові зразки устаткування, апаратури, інструментів, технологічних ліній та іншої техніки, технічна документація, способи виробництва й технологічних процесів тощо.

З точки зору юриспруденції інтелектуальна власність — це володіння виключним правом, яке визначає виключення й обмеження доступу, передавання, контролю та відповідальності щодо об'єкта інтелектуальної власності. Свідоцтвом інтелектуальної власності є патент.

Патентце захищений авторським правом винахід. Він оформляється документом, який видається компетентним державним органом на певний термін винахідникові чи його правонаступнику, де засвідчується авторство і виключне право на винахід. Патент підтверджує право винахідника видавати ліцензію на виробництво, використання та продаж винаходу. Строк дії патенту обмежується 15—20 роками, і він діє лише на території тієї країни, де був виданий. З метою захисту власників патенту від іноземних конкурентів між країнами укладаються угоди з патентування, що розширюють територію захисту.

Не кожен винахід може бути запатентованим. Можливість патентування визначається поняттям патентоспроможності.Тому в більшості країн патенти видаються державними органами лише після проведення експертизи на наявність в заявці основних критеріїв патентоспроможності винаходу за такими критеріями; новизна, наявність винахідницької творчості, здатність бути застосованим у практичній діяльності.

Значення патентного захистудля реалізації продукції полягає в тому, що патент дає змогу:

• розширити вибір засобів конкурентної боротьби;

• усунути з ринку конкурента чи послабити його;

• отримати виключне право на комерційне використання продукту;

• стимулювати попит на продукт, оскільки посилання в рекламі на патент дає більший ефект, ніж простий опис якостей продукту;

• отримати базу для надання ліцензії. Дія патенту не розповсюджується:

• на використання винаходу для приватних цілей, для проведення дослідів на борту кораблів, повітряних і наземних транспортних засобів, які тимчасово знаходяться на території дії патенту, але належать країні, на яку патент не розповсюджується;

  1. Конвертованість валюти: суть, види та режими

Конвертованість валюти - це здатність національної валюти до вільного обміну на валюти інших країн по діючому валютному курсу.

На практиці це означає її здатність вільно продаватись і купуватись, використовуватись для створення різного роду фінансових активів, знаходитись у повному розпорядженні її власників. Так, якщо долар США є конвертованою валютою, то це означає, що і американці і громадяни інших країн, маючи долари, можуть без перешкод розрахуватись ними по експортно-імпортним угодам, депонувати їх в американських та зарубіжних банках, продавати долари на будь-яку іншу валюту, а також купувати американські державні і приватні цінні папери. Такими можливостями не користується фізична або юридична особа країни, яка не має конвертованої валюти.

Валюта поділяється на:

-вільноконвертовану;

-частково конвертовану;

-замкнуту, неконвертовану валюту.

Вільноконвертована валюта вільно і необмежено обмінюється на інші іноземні валюти. ВКВ володіє, як правило, повною зовнішньою і внутрішньою оборотністю, тобто однаковими режимами обміну як для нерезидентів, так і для резидентів. Сфера обміну ВКВ розповсюджується на поточні операції, пов’язані з повсякденною внутрішньоекономічною діяльністю (внутрішньоторговий обмін, неторгові платежі, іноземний туризм), а також на операції з руху внутрішніх кредитів і закордонних інвестицій. ВКВ без спеціального дозволу обмінюється на будь-які інші валюти, режим її функціонування практично означає відсутність яких-небудь валютних обмежень. До ВКВ відносяться долар США, канадський долар, національні валюти ЄЕТ, Швейцарії, Швеції, Японії.

Частково конвертована валюта (ЧКВ) - національна валюта країн, в яких застосовуються валютні обмеження для резидентів з окремих видів обмінних операцій. Як правило, ЧКВ обмінюється тільки на деякііноземні валюти і не з усіх видів міжнародного платіжного обігу.

Валюта замкнута (неконвертована) - національна валюта, яка функціонує тільки в межах даної країни і не обмінюється на інші іноземні валюти. До замкнутих відносяться валюти країн, які застосовують різні обмеження і заборони щодо вивозу, ввозу, продажу, купівлі і обміну національної та іноземної валюти, а також різні заходи валютного регулювання, у тому числі валютні коефіцієнти - з метою обмеження рахунків у іноземній валюті. Замкнутими є національні валюти більшості країн, що розвиваються.

Конвертованість національної валюти проголошується державою після оформлення її відповідними законодавчими актами. Країни, що є членами МВФ, зобов’язані вводити в себе той чи інший режим конвертованості тільки за згодою МВФ. У цьому випадку МВФ стає в повній мірі гарантом конвертованості конкретної валюти перед всім світом, а також бере на себе зобов’язання допомагати країні підтримувати конвертованість у разі різкого погіршення її платіжного балансу.

  1. Методи котирування валютного курсу

Торгівля на валютному ринку здійснюється на базі встановлення обмінного курсувалют.

Процес встановлення валютного курсу є котируванням валют.

Існує два метода котирування іноземної валюти до національної:

Ш Пряме котирування

Ш Непряме котирування

Пряме котирування – при якому курс одиниці іноземної валюти (базова валюта) виражається в національній валюті (валюта, що котирується).Це вираження одиниці іноземної валюти у національній:1долар=5,3гривні.

База котирування – базова валюта – валюта, відносно якої котирується інші валюти, (звичайно нею є валюта, яка признається у всьому світі , але деколи з історичних причин базовою є більш мілка валюта ) Переважно долар США використовується у вигляді базової валюти.

Валюта котирування – валюта, що котирується.

Непряме котирування – це вираження одиниці національної валюти в іноземній. Переважно цей метод застосовується у Великобританії та її колишніх колоніях:1фунт стерлінгів=0.7доларів.

Між двома цими методами немає економічної різниці, сутність валютного курсу єдина.

Різні методи котирування створюють практичні зручності для валютних операторів, тому що виключають необхідність в додаткових розрахунках. Котирування по прямому методу на двох ринках повинні бути оберненими, тобто вартість курсового перерахунку валюти рівна 0.

Пряме котирування = 1/ Обернене котирування

Котирування валют для торгово-промислової клієнтури, як правило, базується на крос-курсі. Крос-курс:

v Це співвідношення між двома валютами, яке випливає з їх курсів щодо третьої валюти;

v Це курс, де долар не є валютою, що торгується;

v Це курс обміну між двома валютами за виключенням долара США.

Наприклад:

1долар США=5,3гривні

1німецька марка =2,7гривні

тоді, 1долар США=5,3:2,7=1,96 німецької марки

Банки, які активно котирують валюту на ринку називаються маркет-мейкери.

Ці банки мають значні обсяги валютних угод, як з торговельно-промисловою клієнтурою, так і з банками, мають достатні розміри власних коштів, які дозволяють тримати значні валютні позиції, щоб мати можливості диктувати курси по угодам певного об’єму. Ці банки підтримують ліквідність ринку.

  1. Фактори, що впливають на валютний курс

Як будь-яка ціна, валютний курс відхиляється від вартісної основи - купівельної спроможності валют - під впливом попиту та пропозиції валюти. Співвідношення такого попиту та пропозиції залежать від ряду факторів. Багатофакторність валютного курсу відбиває його зв"язок з іншими економічними категоріями - вартістю, ціною, грошима, відсотком, платіжним балансом і т.д. При чому відбувається складне їх переплетіння та висування в якості вирішальних то одних, то інших факторів.

Фактори, що впливають на величину валютного курсу, поділяються на структурні (ті, що діють в довгостроковому періоді) та кон"юнктурні (ті, що викликають короткострокове коливання валютного курсу).

До структурних факторів відносяться:

  • Конкурентоздатність товарів на світовому ринку та її зміна;

  • Стан платіжного балансу країни;

  • Різниця %-х ставок в різних країнах;

  • Державне регулювання валютного курсу;

  • Ступінь відкритості економіки.

Кон'юнктурні фактори пов'язані з коливаннями ділової активності в країні, політичної обстановки, слухами та прогнозами.

До них відносяться:

  • Діяльність валютних ринків;

  • Спекулятивні валютні операції;

  • Кризи, війни, стихійні лиха;

  • Прогнози;

  • Циклічність ділової активності в країні.

  • Розглянемо детальніше вплив деяких факторів на величину валютного курсу.

  1. Фіксований валютний курс та способи його фіксації

Існує два основних види політики валютного курсу — фіксований і плаваючий, та їхні різновиди. Так, системі золотого стандарту найбільше відповідали фіксовані валютні курси, для паперово-грошового обігуплаваючі.

За класифікацією, схваленою МВФ у 1982 p., усі валюти країн світу залежно від ступеня свободи зміни їхніх курсів поділяються на валюти з фіксованим курсом, валюти з обмежено гнучким курсом і валюти з плаваючим курсом.

Фіксований валютний курс встановлюється державою. Уряд встановлює постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки. Це забезпечує вільну купівлю і продаж національної валюти за цією ціною незалежно від того, хто здійснює валютно-платіжні операції.

Курс може фіксуватися одним із таких способів:

  • 1. Фіксація курсу до однієї валюти -— прив'язка курсу національної валюти до курсу однієї з резервних валют (долара США, євро тощо).

  • 2. Використання валюти іншої країни як законного платіжного засобу.

  • 3. Валютне правління — фіксація курсу національної валюти до іноземної, причому випуск національної валюти цілком забезпечений запасами іноземної ) валюти.

  • 4. Фіксація курсу спільної валюти до однієї іноземної валюти. Так, курс спільної валюти зони франка, що використовувався 14 африканськими країнами, був зафіксований до французького франка.

  • 5. Фіксація курсу національної валюти до валют країн — головних торгових партнерів. У цьому випадку країни звичайно підтримують запаси іноземних валют, до яких зафіксовано їхній курс, на повну суму емітованої національної валюти, що іноді дозволяє вважати цей тип фіксації курсу різновидом валютного правління.

  • 6. Фіксація курсу до валютного композиту — прив'язка курсу національної валюти до курсів колективних грошових одиниць, таких як СДР, або до кошиків валют країн — головних торгових партнерів.

  1. Валютний коридор та способи його встановлення

Валютний коридор — це визначені межі коливання валютного курсу, які держава зобов'язується підтримувати.

Валютний коридор може встановлюватися декількома основними способами:

  • 1) підтримка коливань курсу валюти у визначених межах її паритетної вартості — зафіксованого співвідношення між валютами;

  • 2) встановлення меж коливання курсу національної валюти в номінальних межах без визначення центральної паритетної вартості. У цьому випадку просто визначаються межі в національній валюті, у яких може коливатися валютний курс;

  • 3) введення меж коливання національної валюти та правил їхньої зміни. Передбачає розширення або звуження коридору на певну дату, зміну параметрів меж за певних умов;

  • 4) визначення механізмів підтримки та захисту валютного коридору методами державного регулювання економічної політики.

У деяких країнах застосовується повзуча фіксація — механізм встановлення валютного курсу як відсотка коливань навколо центрального паритету, що передбачає регулярну його зміну на визначений розмір.

  1. Суть та функції світового фінансового ринку.

Міжнародний фінансовий ринок нині є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції; це форма руху міжнародних фінансів у визначених параметрах міжнародної фінансової системи.

Забезпечуючи купівлю – продаж відповідних інструментів, міжнародний фінансовий ринок виконує функцію акумулювання інвалютних потоків у формі заощаджень та їх інвестування.

Наступна функція міжнародного фінансового ринку полягає у формуванні цін інвалютних інструментів на основі дії законів попиту і пропозиції. При цьому ціна інвалютних інструментів – це величина доходу (дивіденду, проценту, купонного доходу, середу за валютними операціями, доходу від міжнародних інвестицій, страхових премій ), яку покупець інвалютних інструментів повинен забезпечити його продавцю.

Важливою функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення безперервності інвалютних потоків і їх регулювання.

у. Структура міжнародного фінансового ринку – це система взаємопов’язаних і взаємозалежних інвалютних ринків (сегментів), що торгують різноманітними інвалютними інструментами. Видозміна сегментів міжнародного фінансового ринку визначається специфікою інвалютних інструментів, які продаються і купуються у відповідному секторі ринку.

Отже, міжнародний фінансовий ринок є складною системою, де інвалютні ресурси обертаються відособлено від руху реальних активів. В загальному функціонування міжнародного фінансового ринку полягає у:

  • мобілізації тимчасово вільних фінансових ресурсів на міжнародному рівні;

  • ефективному розподілі мобілізованих інвалютних ресурсів;

  • визначенні ефективних напрямів інвестування;

  • формуванні рівноважних цін на інвалютні інструменти;

  • здійсненні професійного посередництва між продавцями і покупцями фінансових ресурсів;

  • формуванні умов для мінімізації фінансових ризиків;

сприянні світовому розвитку шляхом пришвидшення обороту фінансових ресурсів

  1. Суть, причини та форми міжнародного руху капіталу

Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:

- кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;

- кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;

- інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

- великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних субўєктів;

- страхових компаній;

- громадських емітентів;

- інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою.

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.

Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).

Форми міжнародного руху капіталу:

За джерелами походження –

1) офіційний (державний); 2) приватний (недержавний) капітал.

За характером використання коштів:

1) підприємницький; 2) позичковий (міжнародний кредит);

3) міжнародна економічна допомога.

За термінами вивезення капіталу:

1) короткостроковий (до одного року); 2) середньостроковий (більше одного року); 3) довгостроковий (більше 3 років).

За типом фінансових зобовўязань:

1) кредитні операції; 2) інвестиційні операції.

  1. Передумови формування та розвитку світового фінансового ринку

Міжнародний фінансовий ринок нині є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції; це форма руху міжнародних фінансів у визначених параметрах міжнародної фінансової системи.

Забезпечуючи купівлю – продаж відповідних інструментів, міжнародний фінансовий ринок виконує функцію акумулювання інвалютних потоків у формі заощаджень та їх інвестування.

Наступна функція міжнародного фінансового ринку полягає у формуванні цін інвалютних інструментів на основі дії законів попиту і пропозиції. При цьому ціна інвалютних інструментів – це величина доходу (дивіденду, проценту, купонного доходу, середу за валютними операціями, доходу від міжнародних інвестицій, страхових премій ), яку покупець інвалютних інструментів повинен забезпечити його продавцю.

Важливою функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення безперервності інвалютних потоків і їх регулювання.

у. Структура міжнародного фінансового ринку – це система взаємопов’язаних і взаємозалежних інвалютних ринків (сегментів), що торгують різноманітними інвалютними інструментами. Видозміна сегментів міжнародного фінансового ринку визначається специфікою інвалютних інструментів, які продаються і купуються у відповідному секторі ринку.

Отже, міжнародний фінансовий ринок є складною системою, де інвалютні ресурси обертаються відособлено від руху реальних активів. В загальному функціонування міжнародного фінансового ринку полягає у:

  • мобілізації тимчасово вільних фінансових ресурсів на міжнародному рівні;

  • ефективному розподілі мобілізованих інвалютних ресурсів;

  • визначенні ефективних напрямів інвестування;

  • формуванні рівноважних цін на інвалютні інструменти;

  • здійсненні професійного посередництва між продавцями і покупцями фінансових ресурсів;

  • формуванні умов для мінімізації фінансових ризиків;

  • сприянні світовому розвитку шляхом пришвидшення обороту фінансових ресурсів

  1. Суть та складові євроринку.

Євроринок – це глобальний фінансовий ринок, на якому операції з різноманітними фінансовими інструментами здійснюється у євровалютах. цей ринок включає декілька секторів, а саме: - єврогрошовий ринок, тобто власне ринок євровалют, де представлені короткострокові (до одного року) міжбанківські депозити та кредити. - ринок банківських єврокредитів, які оформляються кредитними угодами; - ринок єврокапіталів, який на сучасному етапі представлений в основному ринком єврооблігацій, існують також ринки євроакції, євровекселів та інші 

  1. Суть, мотиви та особливості залучення прямих іноземних інвестицій.

Збільшення обсягів зарубіжного інвестування, зростання ролі транснаціональних корпорацій у процесах трансформації та глобалізації світової економіки розширили теоретичні дослідження причин та сутності міжнародного інвестування.

Мотиви, механізм та економічні результати прямих іноземних інвестицій можуть аналізуватися на різних рівнях:

• макроекономічному (найбільш загальні національні, міжнародні, глобальні мотиви та тенденції);

• мезоекономічному (мотиви та механізми взаємодії між фірмами на міжгалузевому рівні);

• мікроекономічному (мотиви та механізми трансграничної експансії окремої компанії).

Механізм прямих іноземних інвестицій може аналізуватися на різних рівнях: макроекономічному, мезоекономічному, мікроекономічному, що визначає різні підходи до цього процесу. Макроекономічні теорії інтернаціоналізації виробництва в центр уваги ставлять теорії руху капіталу, міжнародної торгівлі, розміщення виробництва, платіжних балансів і валютних курсів. На відміну від них дослідження процесів на мезоекономічному рівні значною мірою базується на теоріях конкурентних переваг, теорії постіндуст-ріальної організації та інформаційної економіки, реструктуризації, інновацій. Мікроекономічний підхід дає змогу визначити мотиви іноземних інвестицій, пов'язаних з організацією та реструктуризацією, досвідом менеджменту та маркетингу.

Застосування вказаних підходів визначило специфічні теорії прямих іноземних інвестицій і транснаціоналізації виробництва, такі як: теорії монополістичної конкуренції, теорії інтерналізації, теорії міжнародної конкурентоспроможності галузі, макроекономічні теорії розвитку.

С. Хаймер та його послідовники обґрунтовували головну тезу про те, що транснаціональна компанія виступає як суб'єкт ринкової влади. Така ринкова влада спричиняє зростання фірми шляхом злиття і поглинання, збільшення концентрації виробництва. Проте на певній стадії підвищувати концентрацію ринкової влади в масштабах країни стає неможливо, що мотивує інвестування за кордоном. Експансія транснаціональних корпорацій веде до інтенсифікації конкуренції у глобальній економіці.

Теорія інтерналізації стверджує, іцо фірми замінять зовнішній ринок на внутрішні потоки товарів і послуг, якщо видатки на це менші, ніж видатки на організацію ринку, інакше кажучи, якщо видатки на внутрішні операції менші, ніж на зовнішні. Інтерналізація дає змогу фірмам створювати та використовувати додатковий прибуток від удосконалення виробництва такими шляхами, які не можуть бути використані на відкритому (конкурентному) ринку. Вертикальну інтеграцію теорія інтерналізації також тлумачить як заміну неефективного зовнішнього ринку.

Модель життєвого циклу продукції, розроблена Верноном, пояснює прямі іноземні інвестиції загрозою втрати ринків при насиченні їх певним продуктом. В результаті цього його виробництво переноситься за кордон, що продовжує термін отримання прибутку від певного продукту. Ця теорія також враховує конкуренцію, що постійно стимулює інновації та їх інтенсивне розповсюдження як на внутрішньому ринку, так і на міжнародному.

  1. Суть, причини та види міжнародного портфельного інвестування.

Портфельні іноземні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні цінні папери — інструменти власності, які дають інвесторові право отримувати відповідний дохід, але не дають реального контролю над об'єктом інвестування

Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%.

Частка портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%.

Зарубіжні портфельні інвестиції виступають у вигляді

  • акціонерних цінних паперів;

  • боргових цінних паперів;

  • облігації, прості векселі, боргові розписки – грошові інструменти, які дають їх власнику безперечне право на гарантований фіксований грошовий дохід або на визначений договором змінний грошовий дохід;

  • інструменти грошового ринку – казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти – грошові інструменти, які дають їх власнику безумовне право на гарантований фіксований грошовий дохід на певну дату;

  • фінансові деривативи – похідні грошових інструментів, мають ринкову ціну та дають власнику право на купівлю-продаж первинних цінних паперів.

Портфельні інвестиції здійснюються через ті ж причини, що й прямі іноземні інвестиції, проте ліквідність перших значно вища. Тому портфельні іноземні інвестиції часто розглядаються як захист від інфляції і отримання спекулятивного прибутку.

Понад 90 % портфельних інвестицій здійснюються між розвинутими країнами

  1. Міжнародний ринок фінансових деривативів: суть та їх мета.

Міжнародний ринок фінансових дериватів це специфічний сегмент міжнародного валютно-фінансового ринку, на якому здійснюється торгівля інструментами фінансового ризику.

Ці інструменти виникли на початку 80-х років XX ст. і отримали назву фінансових дериватів.

Фінансовий дериват це інструмент торгівлі фінансовим ризиком, ціна якого прив'язана до ціни іншого фінансового чи реального активу.

За дорученням розвинених країн Банк міжнародних розрахунків узагальнив досвід торгівлі фінансовими дериватами та здійснив їхню класифікацію.

За цією класифікацією, існує чотири групи активів, до кожної з яких чи їхнього поєднання може бути прив'язаний дериват:

- товари,

- акції,

- іноземна валюта,

- відсоткова ставка.

Характерною рисою дериватів є те, що при їх продажу чи купівлі сторони обмінюються не стільки активами, скільки ризиками, що витікають з цих активів.

Їхня ціна визначається рухом цін на товари чи фінансові інструменти.

Закриваються такі контракти шляхом розрахунку готівкою і не вимагають зміни власника чи поставки зазначеного в них товару.

Метою фінансового деривату можуть бути:

  • • фіксація майбутньої ціни на певний актив уже сьогодні (форварди та ф'ючерси);

  • • обмін потоками готівки чи обмін активами (своп);

  • • придбання права, але не зобов'язання на здійснення операції (опціон).

Форвардний контракт – це тверда угода (обов’язкова до виконання) між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору.

Фючерсний контракт – це контракт, який укладається на біржі між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору.

Своп – це угода між двома контрагентами про обмін у майбутньому платежами відповідно до визначених у контракті умов. Зараз свопи укладаються здебільшого за допомогою фінансових посередників, які беруть на себе кредитний та ринковий ризики.

Опціон це угода між двома сторонами про передання права (для покупця) та зобов’язання (для продавця) купити або продати відповідний актив (цінні папери, валюту та ін.) за відповідною (фіксованою) ціною у заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого строку.

  1. Форми та види міжнародного кредитування

Міжнародний кредит (МК) це позика у грошовій або товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни на умовах терміновості, повернення, виплати відсотків.

ФОРМИ ТА ВИДИ МІЖНАРОДНОГО КРЕДИТУВАННЯ

І. За цільовим призначенням:

1) зв'язаний МК — кредит, який має чітко визначений цільовий характер, закріплений у кредитній угоді.

б) інвестиційний — виділяється для будівництва конкретних об'єктів;

2) фінансовий МК — кредит, який не має строгого цільового призначення і використовується на розсуд позичальника на будь-які цілі.

3) емісія цінних паперів — особливий різновид МК, коли банки виступають як посередники між позичальниками та безпосередніми кредиторами-інвесторами, що розміщують свої кошти у цінні папери.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]