Галицько-Волинська держава

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИІНАУКИУКРАЇНИ ОДЕСЬКИЙДЕРЖАВНИЙЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

В.А. ВЛЯЛЬКО

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКИХЗЕМЕЛЬУ2-ІЙПОЛ.ХП– 1-ЙПОЛ. ХІУСТ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКАДЕРЖАВА

Електроннаверсіяконспектулекцій здисципліни«ІсторіяУкраїни»

(Длястудентів1-хкурсівуніверситетуденноїізаочноїформинавчання тавсіхнапрямківпідготовки).

2-евидання, переробленеідоповнене

ОДЕСА2008

2

УДК93/94 ББК63. 3 В57

ВЛЯЛЬКОВ.А.

Історіяукраїнськихземельу2-ійпол. ХП– 1-ійпол.. ХІУст. Галицько-Волинськадержава: Електроннаверсіяконспектулекційздисципліни «ІсторіяУкраїни». – 2-евид., перероб. ідоп. – Одеса: ОДЕКУ, 2008. –23 с.

Запропонованийконспектлекційвводитьчитачавпроцеснауковоговивченняісторії України, унайдавнішічасидержавотворчихпроцесів, якіпов’язані зісторієюукра- їнськихземельу2-ійпол. ХП– І- ійпол. ХІУст., асамезісторієюГалицько-Волин- ськоїдержави.

Конспектлекційєсуттєвимдоповненнямдоіснуючихбазовихпідручниківта навчальнихпосібників, ґрунтуєтьсянановітніхджерелахілітературі.

Длястудентівпершихкурсівуніверситетуденноїізаочноїформнавчаннятавсіх Напрямківпідготовки.

ВпроваджуєтьсязарішеннямМетодичноїрадиОдеськогодержавного екологічногоуніверситету

протокол№ від

2008 р.

3

Передмова

Центральне місце у формуванні національної свідомості українського народу, а особливо молоді, займає вивчення історії України, однією з найважливіших сторінок якої є історія галицької і волинської земель з подальшим формуванням на них Галицько-Волинської держави. З ослабленням Київської Русі центр економічного, політичного і духовного життя перемістився до Галицько-Волинського князівства, яке майже на століття продовжило державне життя в українських землях. Галицько-Волинська держава відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції української національної культури.

Мета електронної версії конспекту лекції «Історія українських земель у 2-й половині ХП – І половині ХІУ ст. Галицько-Волинська держава» допомогти студентам у самостійному вивченніцьогорозділу дисципліни«ІсторіяУкраїни».

4

ІсторіяукраїнськихземельуХП– першійполовиніХІУстоліть. Галицько-Волинськадержава

ПричиниіпроцесроздробленостіКиївськоїРусі

Початок роздробленості Київської Русі обумовлювався низкою об’єктивних причин. Вони випливали з самого характеру суспільно-економічного розвитку Давньоруської держави вже після смерті Ярослава Мудрого на протязі другої половини XI - першої половини ХІІ століть (особливо ІІ-ої половини ХП - 30-х років ХШ століть). Провісником роздробленості можна вважати першу міжусобну війну, яка розгорілася після смерті Святослава Ігоревича; тоді Володимир Святославич переміг і став великим Київським князем та одноосібним правителем Київської Русі. Перші ознаки роздробленості пов’язувалися з об’єктивним процесом розвитку виробничих сил, зародженням феодального землеволодіння. Роздробленість, яка охопила Русь у ХП-ХШ ст., одержала назву феодальної, оскільки у її фундаменті була еволюція феодалізму. Довгий час земля належала панівному класу в цілому, князю з дружиною і боярами, більшість з якихтежналежалододружини.

ІндивідуальназемельнавласністьзародиласявКиївськійРусілишевПійполовиніXI ст. Якщо "Руська правда", складена при Ярославі Мудрому близько 1037 р., ще не знала такої форми власності, то в "Правді Ярославичей" (1072 р.) вже йде мова про індивідуальне землеволодіння, поки що князівське. Згодом утвердилося боярське, церковне та монастирське землеволодіння.

Багато князів і бояр, які були залежні від глави держави - великого Київського князя, придбаливеликіземельніволодінняврізнихчастинахРусі(вНовгороді, Полоцьку, Черніговітаін.

Значне зростання власності та розподіл продуктової ренти створювали на той час більшсприятливіумовидляподальшогорозвиткуекономіки.

Зріст економіки в окремих феодальних землях зміцнювало сили князів, які там правили, іпороджуваловнихпрагненнядовідокремлення.

Князі окремих феодальних центрів розширювали та зміцнювали апарат влади та озброєні сили, які називалися дружиною. Вони спиралися на місцевих феодалів, розглядаючи свої князівства як вотчини, тобто особисту спадщину. Економічно вони вже майже не залежали від Києва, навпаки, великий Київський князь був зацікавлений у підтримці «з їх боку». Політична залежність від Києва була тягарем для місцевих князів і бояр-феодалів - правителів у різних місцяхдержави. Вонихотілибутинезалежнимивідвоєнних походівівеликокнязівськоїданини. Це призвело до їх розладу з Києвом, а також між собою. Виявилися ознаки нетривкої державної єдності. Після смерті Ярослава Мудрого на Русі почала зароджуватися колективна форма правління: тріумвірат - союзтрьохйогостаршихсинів.

Майже через 20 років існування тріумвірату Всеволод Ярославич відновив одноосібну монархію. Згодом знову у Київських великих князів з’являється схильність до співправління з іншими членами роду Ярославичів. Так продовжувалося до смерті Святополка Ізяславича (1113

р).

Володимир Мономах (111З-1125), як сильний і мудрий правитель, відновив єдиновладнумонархіючасівЯрославаМудрого.

Припинення міжусобиць, централізація держави, розгром половецьких ханів сприяли суспільно-економічному розвитку Київської Русі. Але, якщо раніше Київ був центром всього

5

соціально-економічного, політичного, культурного та ідеологічного життя держави, то з середини ХП ст. з ним стали суперничати інші центри: із старих - Новгород, Полоцьк, Смоленськ, Чернігів, а такожнові: Галич, Володимир-наКлязьмі, Рязань.

Князі і бояри, які набрали великої політичної сили, були зацікавлені в процвітанні власних земель і майже зовсім не дбали про державу в цілому, її охорону від ворогів (половців та ін.)

На початку 30-хрр. ХПст. відбулосярозділеннядержавинапівторадесяткакнязівств, якіпочалисуперничатизвеликимкняземКиївськими.

В40-х рр. великий князь Київський перетворився на формального главу держави. Все

жДавньоруська держава в середині ХП ст. зовсім не розпалася. Змінилася лише форма державногоустрою.

Відносно єдину і централізовану монархію змінила монархія федеративна. Древньоруською державою почало управляти об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів. Такий порядок спільного правління Руссю князями-Ярославичами одержав в історичній науці назву "колективного суверенітету". Роздробленість була історично суперечливим явищем. Водночас, але іноді з відцентровими діями, перемагали сили доцентрові. Важливим фактором об'єднаннябулатакожполовецьказагроза.

На початку XI ст. процеси роздробленості пожвавилися. В значній мірі це було пов'язано з підсиленням боярства на Русі. Воно ставило місцеві інтереси вище загальнодержавних, а у Новгородській і Псковській землях навіть перемогло князів і створило боярськіреспубліки.

З визволенням окремих князівських земель від залежності від київських великих князів влада останніх зменшилася, хоча нібито продовжувала залишатися. Великокнязівський київський престол перетворився на яблуко розбрату між найсильнішими правителями інших князівств, які затихумовпочаливиступатизаоб'єднаннякраїни, оголошуючисебевеликимикнязямивсієїРусі.

Монголо-татарське нашестя (1237-124Ірр.) застало Давньоруську державу роздробленою, якапогрузла вміжкнязівському розладі. То був апогей роздробленості величезної за географічним розміром Київської Русі з недостатньо розвинутою комунікацією. Це призвело до політичного та оборонного послаблення держави, але разом з тим сприяло розвитку економіки і культури на місцях. Роздробленість Київської Русі об'єктивно заклала фундамент трьох східнослов'янськихнародностей: української, руськоїтабілоруської.

ВнутрішнєізовнішнєстановищеудільнихкнязівствнатериторіїУкраїни

Роздробленість, яка охопила Київську Русь в ХП-ХІІІ ст.ст., вела до поступового звільнення окремих князівств від залежності від київських великих князів. Давньоруська держава, як відносно єдина і централізована монархія, перетворювалася на монархію федеративну. Князівства починали самостійно проводити свою внутрішню і зовнішню політику. Одначе зміцнення князівств не означало, що настав розпад Київської Русі. Саме в той період визначальним було більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком об’єднання населення бувших споріднених племен, входження яких до складу Київської русі ще не мало міцної основи. Це об'єднання прискорилося після виділення князівств, територія яких формуваласязурахуваннямколишньоїплемінноїроздробленості.

Серед земель, князівств наймогутнішими на той час на території нинішньої України були: Київська земля, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства; на території сучасної Білорусії: Полоцьке, Вітебське князівства; на території нинішньої Росії:

6

Володимиро-Суздальське, Муромськетаін., атакожНовгородськареспубліка.

Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, подальшого розвитку крупного землеволодіння, розквіту сільського господарства, підйому міст - осередківремеселіторгівлі. Виросталиіновімістаякадміністративнітакіекономічніцентриземель і волостей. Найстійкішими виявилися ті князівства, в яких утвердилися окремі династії. Так у Чернігівському та Сіверському князівствах правили князі з роду Ольговичів (нащадки Олега Святославовича, онука Ярослава Мудрого); в Галицькому князівстві - з роду Ростиславичів (нащадкиРостиславаВолодимировича, онука Ярослава Мудрого).

ВКиївській землі створювалась своя династія, бо за панування в Києві вели боротьбупредставникиусіхтодішніхкнязівськихродів.

Продовжувала на Русі існувати федеративна монархія з центром у Києві, а також єдина православна церква з київською митрополією, до якої відносилися всі князівства. Митрополити, які мали свою резиденцію у Києві, справляли великій вплив на ідеологічне та культурне життя усіх князівств. Сам же Київ і в часи роздробленості продовжував розвиватися, і забудовуватися як столичне місто Русі, і залишався найбільшим центром всієї Східної Європи. В Києвізнаходилисябагаточисельнідворибоярікупців, крупніремісничімайстерні.

Населення міста постійно зростало аж до Батиєвого нашестя і досягло приблизно 50 тис., щонатойчасбулозначним.

Періоди, коли Київський престол часто переходив з рук до рук, чергувалися з періодами, вякіокремимкнязямудавалосьзатриматисянадовгийчас.

В1139 р. Київський престол захопив глава Ольговичів – Всеволод Ольгович (син Олега Святославовича). Щоб утриматися на престолі, він почав ще дужче сприяти чварам князів Мономаховичів (нащадки Володимира Мономаха) і Ольговичів. Укладав союзи то з Ростиславичами, то з Мстиславичами і навіть нацьковував половців; своїми поборами викликав невдоволення киян і вишгородців.

Перед смертю в ІІ46р. Всеволод Ольгович передав престол своєму братові Ігорю Ольговичу, але кияни, ненавидячи Всеволода івзагалівсіхОльговичів, покликаливтомужроціна великокняжий престол Ізяслава Мстиславича (онука Володимира Мономаха), а Ігоря Ольговича посадили у в’язницю, а згодом убили. Дядьки Ізяслава - В’ячеслав і Юрій по прізвиську Долгорукий

–виступилипротисвогоплемінника, якийнібиобійшовїхупрестолоуспадкуванні.

Заперіод 1146-1154 рр. (з двомаперервами, колиКиєвом удавалосясилоюзаволодіти Юрію Долгорукому) Ізяслав провів декілька походів, внаслідок яких підкорив собі Чернігівських Ольговичів, призначив намісника в Путивлі, розширив свою владу на Волинську, Переяславську та Смоленську землі. Але відновити централізовану державу йому все ж не вдалося. Після смерті Ізяслава в 1154 р. Київ втретє захопив Юрій Долгорукий (до речі, Юрій Долгорукий народився і виріс у Києві). Ще раніше він, коли помер його брат Мстислав(/великий князь Київський 1125-1132 рр.) претендував на південну Русь і великокнязівський престол у Києві (за що і одержав прізвисько Долгорукий). За ним же ще батьком Володимиром Мономахом була закріплена РостовоСуздальськаземля, девінзаснувавПереяслав-Заліський, Юр’єв-Польськийтаіншіміста.

Юрій Долгорукий є також засновником Москви (1147 р.). Ставши великим князем київським, віннамагавсяоб’єднатидревньоруськіземлі.

В1156 р. укріпив Москву, але раптова смерть у 1157 р. (напевне отруєння київськими князями) перервала його державотворчу діяльність. Незабаром вороже настроєні київські бори організували масові заворушення: грабували подвір’я Юрія та його синів у місті та за містом, убивализапрошенихЮріємсуздальськихбояртаїхприбічників-дружинників.

В1169 р. син Юрія Андрій Боголюбський (Володимиро-Суздальський князь) послав на

7

чолі зі своїм сином Мстиславом велике військо коаліції – 20 князів ( в тім числі чернігівського, переяславського, смоленськоготаін.).

УКиєві було вчинено жорстокий погром, а великокнязівський престол відібрано у Мстислава Ізяславича, який правив на той час. Сам Андрій не став правити у Києві, а призначив князя ГлєбаЮр’євичапереяславського (свогодядька). В70-90-ті роки ХП ст. у Києві покількаразів правили Рюрик Ростиславич зі смоленської гілки Мономаховичів-Ростиславичів і Святослав Всеволодович – з Чернігівської гілки Ольговичів. Вони намагалися об’єднати Русь, зокрема Південну (Київщину, Чернігівщину, Переяславщину). Святослав і Рюрик спромоглися на деякий час зупинити криваву виснажливу боротьбу за Київ між князівськими кланами, провели кілька успішних походів проти половецьких ханів. Після смерті Святослава (1194р.) порушилася рівновага між кланамиОльговичівіМономаховичів, алеРюрикРостиславичдуженамагавсяїїзберегти.

УІІ95р. Всеволод Юр’євич (брат Андрія) за прізвиськом Велике Гніздо - великий князь Володимирський ( Володимиро-Суздальське князівство) почав вимагати від великого князя Рюрика Ростиславича «частини» в Київській землі, обумовлюючи вимогу тим, що всі князі Русі вибрали його своїм главою. Рюрик, аби зберегти мир у державі, вимушений був віддати йому володіння з містамиКанєвом, КорсунеміБогуславом.

В перші десятиліття ХІІІ ст. продовжувала загострюватися боротьба між Мономаховичами таОльговичамизаКиївський великокнязівський стіл. Київ неодноразово змінював володарів. Він відігравав певну роль в обороні від половецьких набігів, хоча вже не міг стати на чолі спільних наступальних дій. Але половецька загроза була набагато меншою від нової напасті

-монголо-татарськогонашестя.

Переяславське князівство, територія якого протягалася на лівому березі Дніпра по ріках Сула, Пеел, Трубеж до річки Ворскла, було тісно пов'язане з Київською землею. Часто його володарі призначалися "великим київським князем. Довгий час воно було перехідним ступенем до київського великокнязівського столу. Були періоди, коли переяславці не бажали мати князів із київської династії. Перевагу вони надавали Юрко Долгорукому та його нащадкам. Використавши боротьбуМономаховичівзОльговичами, вонизвільнилисяз-підвпливукиївськоговеликогокнязяі прийняли своїм князем Глєба, сина Юрія Долгорукого, а пізніше і Глібового сина Володимира, який прославився відважною боротьбою з половцями, що мала для Переяславщини кардинальне значення. Про загибель у битві з половцями переяславського князя Володимира Глєбовича в ІІ87р. Іпатіївський літопис згадує теплими і сумними словами, уперше вживши при цьому назву Україна: "И плакашася по немь вся переяславци… о немь же Украйна много постона…" 3 давніх часів Переяслав - головне місто князівства, було одним з найвідоміших міст Русі-України. Удоговорах з греками 907 та944 рр. йогоназиваливчислітрьохміст: Київ, Чернігіві Переяслав. У Переяславському князівстві життя було неспокійним. Постійні напади половців не сприяли будівництву великої кількості міст, а ті, що виростали, носили переважно оборонний характер. Переяславські князі брали активну участь у спільних походах древньоруських князів проти половців. Післямонголо-татарськогонашестяПереяславськекнязівствопересталоіснувати.

Чернігівське князівство займало землі у верхній течії Дніпра, басейнах Десни, Сейми, верхів'яхСулиаждоверхів’яОки. Великіміста: Чернігів, Курськ, Любич, Путівль, Новгород-Сіверськийта ін. В середині ХІІ ст. від Чернігівського князівства відокремилося Сіверське, в подальшому з’явилися інші дрібнікнязівства, вякихправилипредставникиОльговичівнащадкиОлегаСвятославича, одногозонуків Ярослава Мудрого. Чернігівщина граничила з половецьким степом, тому деякі князі проводили тут подвійну політику відносно половців: з одного боку брали участь в походах проти них, з другого - вступали до союзу з окремими половецькими ханами, використовуючи їхню допомогу в міжусобній боротьбі.

8

Навесні 1185р. новгородський князь - Ігор Святославич(онукОлегаСвятославича) разомзі своїм сином Володимиром, братом Всеволодом та деякими його союзниками, не сповістивши про це Київського князя Святослава Всеволодовича, організував похід на половців. Спочатку наступ був успішний, але наприкінці битви половці нанесли тяжкої поразки війську Ігоря. Сам князь Ігор із сином потрапили до полону. Через деякий час їм вдалося втекти. Цьому походу присвячено «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора-сучасника, який з великою художньою майстерністю описав трагічне становищеРусі, пов'язанезпочаткомїїроздробленості.

Саме роздробленість, неузгодженість дій між окремими древньоруськими князями і стали причиною поразки війська Ігоря. Велика патріотична поема «Слово о полку Ігоревім» є закликом до об'єднаннядревньоруськихкнязівдлязахистуРусівідзовнішньоговорога.

Князь Ігор був володарем Сіверського князівства до ІІ98р., потім Чернігівського князівства до самоїсмертіу1202 р.

Як Сіверське так і Чернігівське князівства були спустошені монголо-татарським нашестям і припинилисвоєіснування.

Волинськекнязівство. Йоготериторіязнаходиласявбасейнахпівденнихпритоківр. Прип’ятьі верхів'ї Західного Бугу аж до Любліна. Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалася. Окрему князівську династію тут розпочав онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, якийкняживумістіВолодимирі протягом ІІ35-ІІ42 рр. і 1146-11І54 рр. Одночасно в 11461154рр, (з перервами) Ізяслав був великим Київським князем. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння в боротьбі за утвердження на київському великокнязівському престолі. Боротьба за укріплення Волинського князівства була нелегкою і воно вокреміперіодисвоєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібних удільних князівств. Самостійну політику намагалися провадити князі, які володіли Луцьком, Пересопницею, Дорогичином, а часом і Бугська, Червена та ін. містами. Після смерті (1170р.) Мстислава Ізяславича Волинь була розділена між його синами: Роман почав князювати в м. Володимирі, ВолодимирвБресті, СвятославуЧервені, Всеволод– уБелзі.

Лише наполеглива політика Романа Мстиславича до об'єднання забезпечила нарешті єдністьВолинськоїземлі.

Галицька земля простиралася на північно-західних схилах Карпат, у верхів'ях річок Дністер, Прут, Серет. Головнимимістамибули: Галич, Перемишль, Теребовль, Звенигород.

Востанні десятиліття XI ст. Галицька земля відокремилась від залежності великокнязівського київського престола. В ній утворилися в1084 р. три князівства, вяких правили брати Ростиславичі - сини Ростислава Володимировича - онука Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик правив у Перемишльському князівстві, до складу якого входили землі по р. Сан і ВерхньомуДніструдорічкиСтрій.

Васильку належало Теребовльське князівство, в яке входило Поділля, Буковина, східна частіша Карпат. На північ від Теребовльського князівства простиралося Звенигородське, де правивтретійбрат– Володар. ВінпіслясмертіРюрикаставкняземіуПеремишлі.

У І099р. брати Ростиславичі одержали перемогу над військом угорського короля у битві під Перемишлем. Це на довгий час припинило нові напади Угорського королівства на Прикарпаття. БратамРостиславичамвдалосязахиститисяівідПольськогокоролівства.

В1124р. Василько і Володар померли. Синам Василька - Юрію та Івану - досталися Галич і Требовль; сини Володара - Ростислав і Володимир (Володимирко) одержали міста ПеремишльіЗвенигород.

Вподальші роки раніше інших помер Ростислав - син Володаря, а в ІІ4І р. не стало Юрія та Івана - синів Василька. У Юрія і Івана дітей не було. У Ростислава виріс син Іван, якому

9

його дядько Володимирко віддав Звенигород, забравши собі Перемишль. Він почав підкоряти своїйвладівсіудільнікнязівстваГалицької,землі.

В 1141р. князь Володимирко об'єднав Перемишльську, Теребовльську та Звенигородську землі в єдине Галицьке князівство, а у 1144 р. переніс столицю з м. Перемишля в м. Галич.

Галицька земля, яка простиралася на західних окраїнах Древньоруської держави, куди майже не сягали половецькі нашестя, була особливо модною, число переселенців з інших земель Русі весь час зростало. Вона збагачувалася головним чином завдяки прикарпатським джерелам солі, які мали велике значення в господарстві Київської Русі. Важливим було і те, що черезПрикарпаттяпролягаливажливіторговельнішляхи.

Відокремленняукраїнськоїнародності

Період феодальної роздробленості настав у результаті соціально-економічного розвитку Давньоруської держави та її народності, що виразилося в політичній відокремленості різнихземельікнязівств.

В ХІІ ст. створюються земельні території, що є одним з факторів виникнення української, руської та білоруської народностей. Але не варто перебільшувати етнокультурної єдності древньоруської народності, так як місцеві розбіжності у побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі під час її існування (ІХ-ХІІІ ст.ст.) так і не були подолані. Однак залишається безперечним науковим фактом походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би його не називали - древньоруською народністючи східнослов’янськоюетнокультурною спільністю.

До середини ХІІ ст. в державних межах Київської Русі відокремилося півтора десятка земель і князівств, володарі яких (або їх частина) почали суперничати з великим князем Київським, перетворивши його у формального главу держави. Згодом вони почали об'єднуватися у групи, що історично об'єктивно закладало основи формування територій трьох східнослов'янськихнародностей(зХІст.). Створенню окремих земель і князівств були притаманні налагодження і еволюція соціально-економічних, політичних і культурних відносин між сусідами. У Південно-ЗахіднійРусітобулиГалицькеіВолинськекнязівства.

Післясвогооб'єднанняужеівонипочалипоступовотягтисядоКиївськогоцентру. На переломі ХІІ-ХІІІ століть зростала внутрішня єдність між Київщиною,

Чернігівщиною, Сіверщиною, Переяславщиною.

В Північно-західній Русі особливо тісні зв'язки встановилися між ВолодимироСуздальським, Муромським, Рязанським князівствами та Устюгською землею; в Північно-західній і Північній Русі - між Новгородською, Псковською, Полоцькою і Вітебською землями та Смоленським князівством. Створення перерахованих груп земель само по собі не призводило до послаблення, тим більш до розриву економічних і культурних взаємовідносин між ними навіть в часипоглибленняполітичноїроздробленості.

Дуже переконливо про це свідчив грошовий обіг, який обслуговував торгові потреби. Незважаючи на існування різних за формою і вагою (від 160 до 200 грамів) срібряних гривень, що виготовлялисяуКиєвітаНовгороді, вонималиєдинийареолвмежахвсієїРусі.

Як і раніше в часи централізованої монархії Володимира Великого і Ярослава Мудрого, всі древньоруські землі були об’єднані спільними економічними, соціальними, культурнимипроцесамитаявищами.

10

І хто знає, як би склалася подальша доля древньоруської народності (східнослов'янської етнокультурної спільності), якби не вторгнення із-за Волги полчищ монголотатарськихкочовиківіневстановленнянаРусіїхбільшеніж 240-літньогоперебування.

В межах древньоруської народності, яка існувала об'єктивно і зміцнювалася наявністю державної організації, з роздробленістю Київської Русі та виділенням груп земельних територій почали визрівати різні етнічні спільноти - своєрідні протонародності. На перших порах більше від усіх визріла протоукраїнська, потім проторуська і найменше протобілоруська народності. Певний час існували умови для виділення четвертої народності на території НовгородськоїіПсковськоїземель, алежзгодомціумовизникли.

Провідну роль як у процесі формування так і в усьому суспільно-політичному та культурному житті української народності відігравало Середнє Придніпров'я в першу чергу Київщина з древнім Києвом - столицею Русі; Переяславщина (включаючи територію теперішньої Полтавщини), Чернігівщина, Сіверщина, Середньодніпровські говори, наріччя (діалекти) лягли в основу мови української народності. За Середнім Придніпров’ям раніше, ніж за іншими групами земель Південної Русі, закріпилася назва "Україна". В літописній розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича (1187 р.) вперше вжито назву "Україна" відноснозначноїтериторіїПридніпров'я.

Монголо-татарське нашестя середини ХІІІ ст. внесло значні корективи до процесу подальшогоформуваннятрьохсхіднослов’янськихнародностей.

Власнаетнічнаназва«Україна»

Походження назви «Україна» здавна притягувало увагу вчених, але однозначного пояснення до цього часу немає. Одні дослідники пов'язували назву "Україна" зі словами «край», «окраїна» - тобто "прикордонна" територія; назва «Україна» походить від великої південної групи слов'янських племен "антів", які жили в межах сучасної України в ІУ-УІ ст.ст. нашої ери, їх назва схожа з давньоіндійським словом "анта", що в перекладі означає кінець, край. На думку інших, назва "Україна" походить від слова "край", "країна", тобто "рідний край", "своя країна" (держава), "Рідназемля".

Назва«Україна» місцевого, простонародногопоходженняінапевненеменшдревня, ніж назва "Русь". За соєю природою назва "Україна" пов'язана з Полянською землею, полянами, з особливостями тамтешньої групи говірок, з яких пізніше стала виділятися самостійна українська мова.

На основі місцевого діалекту, в межах земель, які поляни могливборотьбівідрізати, тобто по простонародному "украяти", (вкраяти) і з мечем охороняти від набігів різних кочовиків, поступово нарікало ім'я Україна (Вкраїна). Для полян земельні простори, де вони займалися хліборобством. поля, зякихвонижилиібулиїхньою«Україною».

Не можна пов'язувати походження назви "Україна" зі словами "окраїна", бо воно невідповідне слову "украяти" (вкраяти). Слово "украяти" означає відрізати якийсь шматок земельного простору, який потім став окремим цілим зі своїми кінцями, окраїнами, кордонами. Це слово і сьогодні входить до української лексики, міститься в "Орфографічному словнику української мови". Похідне від "украяти" слово "Україна" свідчить про окрему землю, територію, яка являє собою суспільний устрій: території племені, союзу племен, Київського князівства, Руської землі, КиївськоїРусі.

З настанням феодальної роздробленості Київської Русі і виділенням групи земельної