86. Виникнення Арабського халіфату.

На початку VІІ ст. в арабських племенах Аравійського півострова йде інтенсивний розклад первісних відносин. Розвиток землеробства і тваринництва веде до майнової диференціації суспільства, використання рабської праці. Вожді родів і племен (шейхи, сейїди) базують свою владу не тільки на звичаях, авторитеті та повазі, але й на економічній могутності. У середовищі бедуїнів (жителів степів і напівпустель) зустрічаються салухи, що не мають засобів існування (тварин) і навіть тариди (розбійники), яких виганяли з племені. Племена Аравії були роз’єднані і мали повну самостійність навіть у релігійних справах. Майже кожне плем’я мало своє божество (ідола) і не бажало визнавати інших. Поширені були християнство й іудаїзм. Нестача родючих земель призводила до війн між племенами. Разом з тим, у регіонах, де було розвинуте землеробство, відбувається процес феодалізації. Цей процес охопив міста-держави, зокрема, Мекку. На цьому ґрунті виникає релігійно-політичний рух – ханіфізм. Цей рух був спрямований проти племінних культів, за створення спільної релігії з одним божеством. Халіфський рух був спрямований проти родоплемінної знаті, у руках якої була влада в арабських феодальних державах. Цей рух виник у тих центрах Аравії, де феодальний устрій набув більшого розвитку і значення – в Ємені та місті Ятрибі. Він охопив також і Мекку, де одним із його представників був Мухаммед. Спочатку халіфізм не мав підтримки у м. Мецці, але під впливом соціальних потреб населення, перейшов на інший етап розвитку, який можна уже розглядати як виникнення нової релігії, яка стала називатись “іслам” (покірність). В 6 ст. аравійський півострів асоціювався з окраїною світу. На більшій частині камянистої аравії кочували племена арабів, бедуїнів. Лише на півдні та заході. існували протодержави:Ємен, Мекка, Медіна. В 7 ст. в житті арабів відбуваються зміни: виділяються племінна знать, розвивається торгівля, сформувалась писемність . Подальша історія арабів пов'язана з іменем Мухамеда-засновника ісламу. Мусульманство виявилося останньою за часом релігією. Він проголосив необхідність встановлення культу єдиного Бога Алаха та нового суспільного порядку. Головою держави повинен був стати пророк- посланець Алаха на землі. В 622 році Мухамед тікає до Астебу який став зародком мусульманської держави. після смерті Мухамеда медінська знать обрала замісника Пророка-Халіфа. Загони бедуїнів завоювали Сирію, Йордан, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Іран. Араби підкорили вірменів, Азербайджан та частину пн. Африки, Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Іспанію та сер. Азії. Невдовзі арабський халіфат вступає в період розпаду. Причини:1. різний рівень економічного розвитку країни. 2. фізико-географічні умови. 3. історико-культурні традиції. 4. повстання. 5. боротьба класів

87. Особливості становлення та розвитку мусульманського права. Пять нормативних приписів шаріату.

М.Р. Ріда порівнював юридичну систему будь-якого суспільства з мовою цього суспільства. Не можна запозичати закони іншої нації, не зваживши їх на терезах відповідного світогляду і звичаїв. Ріда закликав до використання принципу переваги, тобто запозичення найбільш придатних законів, а також методів вибору, зіставлення і синтезу найкращих рис кожного з 4 тлумачень ісламу. Ріда вважав незалежність правової системи необхідною опорою для мусульман. Він дійшов висновку не тільки про необхідність відродження і збереження шаріату, а й про те що цивільний уряд не може виконувати свої функції або бути стабільним без розробки відповідних законів. З усіх мусульманських релігій іслам найтісніше пов'язаний з державою і правом. За різними підрахунками у світі на сьогодні проживає близько 1 млрд чоловік , які сповідують іслам. Існують нації, що сповідують іслам як релігію, але не сприйняли мусульманське право. Мусульманське право є відображенням волі Аллаха і відповідно регулює всі сфери життя і діяльності людини. У зв'язку з початком 15 ст. ісламської ери Ісламська рада підготувала для Європи й опублікувала 19 вересня 1981 р. у Парижі Загальну ісламську декларацію прав людини. Деякі положення мусульманського права не відповідають міжнародним актам прав людини. У перші десятиліття розвитку Арабського халіфату шаріат відображав інтереси державної верхівки. У наступні століття мусульманське право перетворилося на порівняно повну і цілісну систему феодального права. Шаріат виник і розвивався як конфесіональне право. Шаріат і його нормативна частина містить не тільки правові настанови , а й релігійну догматику ісламу, мусульманську мораль а також норми , що визначають відносини мусульман з Алахом. Тісний зв'язок права з релігійною догматикою дістав вияв у нормативно правових приписах шаріату. У ньому передбачалося 5 видів дій людини, яким надавалося і правове значення: обов'язкові, бажані, дозволені, недостойні, та заборонені. Тобто вчинки поділяються на п'ять категорій: 1) вчинки, які є обов'язковими; 2) ті, що реко­мендуються; 3)ті, що дозволяються; 4) ті, що не дозволяються; 5) ті, що забороняються . Все життя мусульманина було зведено до цих дій. Кожен вчинок мав узгоджуватися з релігійними веліннями ісламу, а з іншого боку кожен його крок набував характеру юридичного акту.

За своїм змістом норми мусульманського права поділяються на дві основні групи. До першої належать приписи, що містять оцінки вчинків правовірних.. Наприклад, Коран забороняє лихварство, але дозволяє торгівлю.

До другої групи належать норми, в яких сформульовані конкретні правила поведінки щодо певних ситуацій, а та­кож установлені умови здійснення та наслідки певних діянь. Прикладом можуть служити приписи, згідно з якими за навмисне вбивство належить карати стратою; договір,-укладений душевнохворим, визнається недійсним. '

Ісламські правознавці формулюють низку принципів ша­ріату, одним з яких є принцип рівності, другим – принцип братерства, третім – принцип справедливості, четвертий –свобода.