17.Творчість Г.Сковороди

15

Лекція 17.

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

План

1.Філософські та суспільно-політичні погляди письменника.

2.Життєвий шлях Г.Сковороди.

4.Байкарська спадщина.

3.Мотив поетичної творчості (зб. „Сад божественних пісень”).

5.Значення творчості Г.Сковороди.

Література

1.Бородій М. До біографії Г.Сковороди // Слово і час. – 1997. – №11-12.

2.Геник-Березовська З. Григорій Сковорода: образ художній і справжній // Слово і час. – 1995. – №3. – С.61-68.

3.Іваньо І. Філософія і стиль мислення Григорія Сковороди. – К., 1983.

4.Коваль С. Філософія Григорія Сковороди на тлі сучасності // Українська мова та література в школі. – 2005. – №18 (418).

5.Лобановська А. Невідомий Сковорода // Слово і час. – 2000. – №6.

6.Мишанич О. Григорій Сковорода (1722-1794) // Сковорода Григорій. Твори: У 2 т. – К., 2005. – Т.1. – С.9-35.

7.Мовчан Р. „Перший інтелігент” у вирі національного відродження (Григорій Сковорода як текст 20-х років ХХ століття) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – №2. – С.137-146.

8.Петров В. Г.Сковорода. Спроба характеристики / Київська старовина. – 2001. – №4.

9.Поліщук Ф. Григорій Сковорода: життя і творчість. – К., 1978. – 262 с.

10.Сивокінь Г. Григорій Сковорода як читач Біблії // Слово і час. – 1993. – №3. – С.11-16.

11.Соболь В. З глибини віків: Вивчення давньої української літератури в школі: Посібник для вчителя. – К.,1995. – С.160-186.

І.Григорій Савич Сковорода, безсумнівно, найвизначніша, найславетніша постать в Україні доби Бароко. Він – перший український культурний діяч, що здобув міжнародне визнання, відкрив Європі і світові нашу культуру, засвідчив її довершеність і самобутність.

Про Г.Сковороду написано багато – близько 2 тис. досліджень. Однак і в його житті, і в його творчості залишилося чимало таємничого, нез’ясованого. Отже, перед нами людина-загадка, людина-легенда.

Ким був Г.Сковорода? Сучасні словники й енциклопедії іменують його філософом, поетом, прозаїком. Можна пристати на цю думку, але не зовсім. Давайте послухаємо самого Сковороду: „Головна мета життя людського, голова діл людських, є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен – головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі діла свої скеровує, щоб дати життя череву; інший – очам, інший – волоссю, інший – ногам та іншим частинам тіла; інший – одягам і подібним бездушним речам; філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – той усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”.

Отже, філософія, як і література, і навіть власне життя, були для нього засобом для досягнення якоїсь вищої мети. Якої? Тут варто пригадати, як Сковорода називав себе сам, коли підписував листи: „учитель закона Божія”. Тобто він – християнський богослов. І за сенс існування обрав наслідувати Ісуса Христа і трактувати, пояснювати Біблію – учити закону Божому.

Однак Сковорода – син своєї нації та епохи, і це позначилося на його виборі. Не випадково він став, кажучи православною термінологією, іноком – себто іншою людиною, яка мовила світові „ні”. Проте не „офіційним” монахом, а „світським”, незалежним та ще й мандрівним.

Ближче знайомство з творчістю Григорія Сковороди варто розпочати все-таки зі світогляду, пам’ятаючи про те, що перед нами насамперед богослов (християнський філософ). Свої філософські погляди Г.Сковорода висловлював у всіх своїх творах: віршах, байках, притчах, а найбільше – у трактатах.

Трактат (від лат. – розглядати, досліджувати) – це науково-теоретична праця, у якій аналізується складна проблема, всебічно аргументується нова концепція автора. На Заході ці праці особливо поширилися в епоху класицизму („Аналіз краси” (1753) англійського художника В.Хогарта і „Лаокоон, або Про межі живопису і поезії” (1766) німецького драматурга Г. – Е. Лессінга).

В Україні трактати з’явилися ще в руську добу („Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, „Поученіє дітям” В.Мономаха), а популярними стали в добу ренесансу, полемічної літератури („Тренос” М.Смотрицького). До них часто вдавалися викладачі Києво-Могилянської академії та інших освітніх закладів, церковні діячі („Літос”, „Євангеліє учительноє” Петра Могили, „Зерцало богословія” Кирила Транквіліона-Ставровецького, „Мир з Богом чоловіку” Інокентія Гізеля та ін.). Свого розквіту цей жанр сягнув у бароковий період – у творчості Г.С.Сковороди.

У наші дні замість цього терміну найчастіше вживають поняття „наукова стаття”, „монографія”.

Серед відомих трактатів Г.Сковороди „Кільце”, „Суперечка біса з Варсавою”, „Вдячний Еродій”, „Убогий Жайворонок”, „Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу” та ін.

Сковорода використовував різні жанрові форми трактату: диспути, повчання, послання, притчі. Характерними особливостями його трактатів є:

– діалогічна форма;

– яскрава образність, символічність мови;

– чітка постановка конфлікту і його розгортання в інтелектуальному сюжеті.

Твори Сковорода писав латиною, давньогрецькою та книжною українською мовою. За свідченням його учня М.Ковалинського, „як писав він для своєї сторони, то й вживав іноді малоросійські говірки й правопис, вживаний у малоросійській вимові”.

Основою світовідчуття цього мислителя була щира, всеосяжна віра в Бога, проникнення у світ духовний.

Сковорода уявляв світ як „прекрасний храм премудрого Бога”. Складається він із трьох світів:

1.макрокосмос – це Всесвіт;

2.мікрокосмос – це людина;

3.світ символів – це Біблія

Про це докладно йдеться у трактаті „Книжечка про читання Святого письма, названа жінка Лотова”. Мудрець учив: „Біблія є наш верховні ший друг та ближній, бо веде нас до того, що єдине найдорожче на найулюбленіше. Вона є заповіт, що залишили для нас прадіди, заповіт, що ховає скарб боговбачання. Боговбачання, віра, страх Божий, премудрість – є одне і те ж. Все це щира премудрість”.

Водночас він прозорливо застерігав: „У Біблії закладено подвійне начало: вона і Бог, і змій одночасно. Хто нездатний духовно розуміти її, той може накоїти собі багато лиха, замість колористи мати шкоду”.

Сам Сковорода постійно шукав і часто знаходив символічний ключ до Біблії, – власне цьому й була присвячена вся його творчість. Тому й мова його художніх і публіцистичних творів була пересипана символами.

У центрі філософії Сковороди – людина. Її він – цілком у традиції бароко – вважав найвищим і найпрекраснішим творінням Бога, найбільшою цінністю земного світу і твердив „Людина є всієї Біблії і кінець, і центр, і гавань”. Людина народжена для щастя, і має бути щасливою, і прагне цього понад усе. Але найчастіше не знає, як досягнути. Сковорода якраз зосереджує всі зусилля на те, щоб навчити нас премудрості щастя.

Щастя, сенс нашого існування у наближенні, доростанні до Бога. Чи можливо це? Звичайно! Річ у тім, що в ідеалі людина – як Бог, бо створена за образом і подобою Бога. Тільки стаючи духовною – людина здобуває свободу і щастя, стає Боголюдиною.

Отже, перше, що має зробити людина на шляху до щастя – пізнати себе. „Щастя твоє в тобі самому: пізнавши себе, пізнаєш усе, а не пізнаєш себе – ходитимеш у темряві і боятимешся там, де страху й не бувало. Пізнати себе вповні, пізнати й здружитися з собою – се невід’ємний світ, справдешнє щастя і досконала мудрість”. Пізнаючи себе, ми пізнаємо Бога, а значить – Істину і сенс нашого існування. Осмисленню цієї ідеї Сковорода присвятив трактат „Наркіс”. Розмова про те: пізнай себе”.

Пізнати себе і Бога людина може тільки за допомогою серця. Пізнаючи себе, людина починає жити серцем. Цим символом Сковорода позначає почуття. „Голова усього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна людина в людині, а усе інше є довкілля”.

Сковорода вважав, що першоосновою світу, рушієм життя – є любов. „Серце – корінь життя, обитель вогню і любові”. „Що є більш приємним, солодшим і цілющим за любов? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, ніщо без любови? Що дає основу? Любов. Що творить? Любов. Що зберігає? Любов, любов. Що дає насолоду? Любов, любов – початок, середина і кінець”.

Щастя, за Сковородою, і в любові до природи. Адже пізнаючи природу і себе в ній, людина вповні зазнає почуттів захоплення й радості від сприймання прекрасного. Для самого Сковороди природа була джерелом гармонії і натхнення: писав він здебільшого влітку, часто на самоті, оточений тільки природою (на пасіці, в полі, в гаю).

Не може бути повного щастя без любові до рідного краю. Сковорода був щирим патріотом своєї України. Щоправда, патріотизм його досить своєрідний: він не відгукувався на страшні політичні події, : скасування гетьманства, жорстоке придушення гайдамаччини, знищення Січі тощо. Очевидно, вважав, що втрутившись у ці справи, зануриться у повсякденну мирську метушню, дозволить собі піймати себе.

А разом з тим він яскраво виявив – і творчістю, і своєю долею – українську душу; мав можливість залишитися на чужині, але завжди повертався до рідного краю, оспівував природу і людей України. Вістря своєї сатири він спрямовував насамперед, на Російську імперію. Доказом такої любові є його слова: „Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не подорожуй по планетах, не волочися по палацах... Повітря і сонце завжди з тобою”. Михайло Ковалинський (улюблений учень і спадкоємець мудреця) згадував, що Сковорода „завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілкуватися чужоземною мовою”.

Учення Г.Сковороди про основне значення почуттів для людини та про любов як основу буття цілком виростає з української душі та Біблії.

Це вчення згодом назвуть філософією серця. Його продовжать і розвинуть М.Гоголь, Т.Шевченко, видатний філософ П.Юркевич та ін.

У філософії Сковороди особливо виділяється теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його натури – зовнішню і внутрішню. Як і всі філософи-просвітителі, Г.Сковорода основну увагу зосередив на проблемі людини, її щастя, покликання, боротьби за краще майбутнє. На думку мислителя, важливу роль у добробуті людини повинна відігравати творча праця. Коли людина осягнула себе, пізнала велику науку любові і смирення, вона обов’язково зрозуміє, що її покликання у праці-творчості. Але праця має бути за покликанням: „Якщо ти усвідомлюєш, для чого ти народжений, і працюєш з приємністю, ти щасливий. Ори землю або носи зброю, займайся купецькою або мистецькою справою – роби те, для чого ти народжений... повне щастя найперше не в досягненні якогось результату, а в самому процесі праці за покликанням”. Докладно про цю ідею мудрець розмірковує у трактаті „Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу”.

Надзвичайно важливу роль у самопізнанні, самостановленні людини духовної Сковорода відводив вихованню. Саме педагогічні ідеї стають вершиною духовних шукань мудреця, в них об’єднуються в чітку систему всі щойно названі риси його світогляду.

На його думку, головне завдання педагога – розкрити закладене природою покликання учня (схильність, здібності до якоїсь діяльності – хліборобства, науки, мистецтва, торгівлі, спорту, управління, тощо). Корисним для себе (і для суспільства) буде тільки той, хто пізнав свою природу. Тоді людина розуміє свою місію, своє покликання на землі й виробляє для себе спосіб життя, в основі якого лежить „споріднена праця”.

Г.Сковорода писав, що в кожній людині ще змалку закладені великі творчі сили, здібності. Треба їх тільки розвинути. „Клубок сам собою поточиться из гори, отними только ему препятствующий претыканія камень. Не учи его котиться, а только помагай. Яблони не учи родить яблока: уже сама натура ее научила... Учитель и врач – несть врач и учитель, а только служитель природи, единственныя и истинныяи врачебницы, и учительницы”. Він відкидав поширене тоді серед дворянства захоплення іноземними гувернерами, підкреслював важливу роль батьків як природних вихователів своїх дітей.

Свої педагогічні ідеї Сковорода докладно розкриває в кількох трактатах („Вбогий Жайворонок”, „Вдячний Еродій”). То що ж таке притча?

Притча – повчальна алегорична оповідь, у якій сюжет підпорядкований моралі. Дуже близька до притчі байка. Але якщо байка може тлумачитися по-різному, то в притчі розкривається одна конкретна дидактична ідея. Проблематика байок переважно суспільно-побутова, а притч – релігійно-філософська. То ж для прикладу візьмемо трактат-притчу „Вдячний Еродій”, у якій Сковорода протиставляє дві системи виховання: духовну (засновану на філософії серця) і мирську, тілесну. Варто зазначити, що однією з визначальних прикмет стилю письменника є афористичність вислову. Афоризм – короткий, влучний, оригінальний вислів, що виражає глибоку, узагальнену думку. Приклади афоризмів Сковороди такі:

„Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – це рух”. „Не все те невірне, що тобі незрозуміле”.

ІІ.

Г.Сковороді вдалося зреалізувати найважливіший для педагога принцип: він навчав, як жив, і жив, як навчав. Тобто він втілив свою філософію у власному житті. Тому й знайомство з цим письменником ми почали зі світогляду, а не з біографії.

Його біографія є одним з його творів, і то найважливіших, найпереконливіших. Не випадково класик російської літератури ХІХ ст. Лев Толстой так захоплено відгукувався про Сковороду: „Багато що з його світогляду мені таке дивовижно близьке... Його біографія, мій Боже, ще краща за його писання. Але ж які прекрасні й писання”.

Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року у селі Чорнухи на Полтавщині в козацькій родині Сави і Палажки.

До батька малого Гриця часто заходили козаки-побратими, згадували привільне життя на Січі; приходили й кобзарі, яких хлопчик дуже любив слухати. Виростав Гриць на березі річки Многи.

Дуже рано у хлопчика виявилися неабиякі здібності: він гарно грав н.а сопілці, яку подарував кобзар; ще не вміючи читати, з великою цікавістю розглядав малюнки в книжках.

Прагнення знань привело дванадцятирічного хлопця в Києво-Могилянську академію – один з найавторитетніших навчальних закладів у Європі. Тут Григорій навчався з перервами більше 10 років, досконало вивчив грецьку, латинську, польську, староєврейську, німецьку мови. Це дало можливість читати твори світових філософів в оригіналі. Поталанило Сковороді й з учителями – серед них були видатні інтелектуали свого часу: письменники, філософи, богослови. Сковорода був обдарований і чудовим голосом та музичними здібностями (грав на сопілці, флейті, скрипці, бандурі). Його, як кращого хориста забрала імператриця Єлизавета до Санки-Петербурга. У 1744 р. він повертається до Києва і більше не виступає у придворному хорі. Рівно через рік (1745 р.) він вирушив у подорож по Європі у складі дипломатичної місії, що мала на меті придбати мадярські вина для царського двору. Скориставшись нагодою, юнак побував в Угорщині, Австрії, Словаччині, Італії, Франції. Йому пощастило слухати лекції відомих світові професорів, працював у бібліотеках, знайомився з культурою Західної Європи. За кордоном пробув 5 років. Коли повернувся у рідне село, то батьки вже померли, а брат вибрався в інше місце і сліди за ним загубилися. Не залишалося нічого, як вирушити самотою у мандрівку по світах.

Подальшу свою долю Сковорода вирішив пов’язати з педагогічною працею. Наприкінці 1750 р. його призначають на посаду викладача піїтики у Переяславському колегіумі. Молодий професор вирізнявся серед інших викладачів. Він просто й дохідливо пояснював складні теоретичні поняття, наводив численні цікаві приклади. Основним методом навчання тоді було бездумне зазубрювання підручника, Сковорода ж вимагав насамперед розуміння наукових положень. Часто він зі студентами ходив у поле, у ліс, на річку, вчив спостерігати й розуміти природу. Він виступав проти фізичного покарання студентів, приниження їх людської гідності. Викладачі звинувачувати його у вільнодумстві, писали доноси, зводили наклепи. Останньою краплею став написаний Сковородою підручник з піїтики „Разсужденіє о поезіі і руководство к искуству оной”. У ньому обстоювалася силабо-тонічна система віршування, яка на той час була неабиякою новиною (адже повсюдно панував силабічний вірш). Це дуже не сподобалося переяславському єпископові. На його дорікання і повчання Сковорода гостро відповів: „Одна справа єпископський жезл, інша – паличка музиканта”. Зрозуміло, що після цього він втратив роботу.

Подальша доля також не жалувала філософа. Він працював домашнім учителем у поміщика Степана Томбри з села Коврай (тепер Черкащина), вчив його сина Василя. Хлопчик дуже швидко усім серцем прив’язався до мудрого, доброго вчителя. Але тут незабаром виник конфлікт: пані здалося, що вчитель надто „по-мужицьки” поводиться з її благородним сином. Після цього Сковороду звільнили.

У 1755 р. він їде до Москви, де йому пропонують посаду викладача монастирського училища. Та його не полишала туга за Україною, і він незабаром повертається до рідного краю. І знову на прохання пана Томбри він повертається у його маєток і замається вихованням сина доти” поки його не віддали до офіцерської школи.

Саме в цей період відбувалося становлення Сковороди як філософа і письменника. Весь вільний час він перебував на природі, спав лише чотири години на добу, прокидався завжди до сходу сонця, був вегетаріанцем, їв лише раз на день, молився опівночі. П.Тичина так писав про творчу лабораторію Г.Сковороди: „Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обміркуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а головне – люди”.

З 1759 р. він обійняв посаду професора поетики Харківського колегіуму і пропрацював тут 10 років. Досвідчений професор знову налагодив прекрасні взаємини з керівництвом, проте ніяк не міг порозумітися з керівництвом. Головна причина непорозумінь полягала в тому, що він був єдиною світською особою в колегіумі, де всі решта педагогів мали духовний сан. Сковороді пропонували прийняти чернецтво, обіцяли при цьому високу посаду, але він завжди відмовлявся. Цим виявляв протест проти лицемірства, бо добре знав, що багато монахів і священиків не живуть за тими законами, які проповідують. З іронією він відповідає: „Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м’яко і монашуйте!”. Як бачимо, його позиція суголосна з критикою недостойного духовенства, що звучала у творах І.Вишенського.

У 1769 р. під тиском несприятливих умов він остаточно залишив Харківський колегіум і вже більше ніколи не обіймав офіційних посад. Відтоді він цілком поринув у мандрівне життя.

Популярність Сковороди зростала щоденно. Його називали українським Сократом, українським Горацієм, українським Езопом. У багатьох місцях з’являлися гуртки шанувальників і послідовників Сковороди. Здобув визнання філософ і серед простого народу. Ще за життя про нього було складено чимало легенд, більшість з них мали реальну основу.

В одній із таких легенд розповідається про те, як, подорожуючи Україною, російська цариця Катерина П довідалася про знаменитого філософа Сковороду і забажала з ним зустрітися. Надіслані гінці знайшли його в чабанській хижі, де він розмовляв з вівчарями. На „височайше” запрошення мудрець відповів відмовою, при цьому промовив такі слова: „Сопілка та вівця / Мені дорожчі царського вінця”.

Останні роки життя провів на Харківщині, у с. Паніванівка. Помер філософ 9 листопада 1794 року. Похований на високому березі ставка, коло гаю – на тому місці, яке він дуже любив і щоранку грав там на флейті чи сопілці. За його заповітом на могилі викарбувано слова: „Світ ловив мене, та не спіймав”.

М.Жулинський: „Григорій Сковорода не так тікав від світу, як прагнув відсторонитися від його мерзот, тілесних зваб, і викликів задля вглиблення себе в себе самого, у свою душу через посилення напруги полярностей – темного і світлого, доброго і злого, брехні та правди, дерева живого і дерева мертвого, яблуні та тіні її...”.

Ш.

Сковорода дуже високо цінував мистецтво, вбачав у ньому, як і в природі, шлях до очищення, просвітлення людської душі. Тому висловлював свої християнські ідеї не лише у філософських трактатах, а й у суто художній формі – у байках та ліричних віршах. „Не мої це думки і не я їх вигадав, істина безпочаткова. Але я їх люблю, тому вони й мої, полюби їх – і вони стануть твоїми” (Г.Сковорода).

Байка – (від баяти – розповідати, повідувати) – це невеликий повчальний віршований (зрідка прозовий) твір, у якому в алегоричних образах тварин, птахів, рослин, навіть неживих предметів чи явищ змальовуються люди. Вони складаються з двох частин: оповідної і повчальної. Це один з найдавніших літературних жанрів. Поділяються на дві групи – фольклорні та літературні. Фундатором літературної байки називають давньогрецького байкаря Езопа (УІ ст. до н. е.). Далі байка розвинулася в Римі, а якісно оновив цей жанр французький поет ХУП ст. Лафонтен.

У староукраїнській літературі байки широко представлені. Але вони не становили окремий жанр, а виконували допоміжну роль: вважалися одним із засобів красномовства і нерідко вводилися в полемічні твори та проповіді для ілюстрування теоретичних положень.

В українську літературу ввів байку як окремий жанр Г.Сковорода, тобто він став першим українським байкарем.

Твори цього жанру письменник об’єднав у збірку „Басни харьковские”. У збірці 30 байок. Першу половину було створено в 60-ті рр., другу – 1774 р. у с. Бабаях. Вперше збірка видана в Москві (1837).

Байки Сковороди мають такі стильові особливості:

*написані прозою, у формі діалогу;

*складаються з двох частин: фабули (сюжету) і сили (моралі). Друга частина нерідко більша за першу, переростає в невеликий філософський трактат;

*тексти переповнені авторськими афоризмами, народними прислів’ями і приказками.

Вирізняють 4 основні тематичні групи байок письменника:

*тема справжньої цінності людини („Ворона і Чиж”, „Голова і Тулуб”, „Діамант і Смарагд”);

*викриття „сластолюбця” і „славолюбія” – тобто марнославства, прагнення до матеріальних вигод („Чиж і Щиглик”, „Щука і Рак”, „Олениця і Кабан”);

*дружба, товариські взаємини („Соловей”, „Жайворонок і Дрізд”, „Собака і Вовк”);

*тема „спорідненої праці” („Годинникові колеса”, „Оселка і Ніж”, „Бджола і Шершень”).

Саме в байці „Бджола і Шершень” розкривається одна із ключових тем у Сковороди – тема спорідненої праці. В образі Бджоли уособлюється щаслива людина, бо живе за своїм покликанням, виконує ту роботу, задля якої народжена. Шершень уособлює ледаря і крадія – людину, що живе з чужої праці. На конкретних прикладах автор пропагує ідею спорідненої праці, підкреслює, що немає нічого кращого для людини, як жити за своєю природою.

ІУ.

Художня творчість Г.Сковороди пов’язана із традиціями давньої літератури, однак у віршових творах він розширив тематику, вдавшись до критицизму (сатира, іронія) в дусі просвітницької епохи, збагатив жанрову систему. Звернувшись до пейзажної лірики, надавши нових відтінків філософській.

Філософська лірика. Сковорода – перший поет-лірик в українській літературі. Ліричні вірші він писав усе життя. Найвідоміша в його поетичній спадщині рукописна збірка „Сад божественних пісень”. До неї увійшло 30 творів, написаних у 50-80 рр.

За жанром це збірка духовної (релігійної) лірики. Кожен текст – це справді пісня, що має свою мелодію, складену самим автором. В основу кожної пісні поет поклав „зерно” (думку) зі Святого письма, тільки по-своєму обробив. Кожен текст філософічний – пройнятий певною християнською ідеєю.

Основні мотиви збірки:

*пейзажна лірика («Весна люба, ах, прийшла!», «Гей, поля, поля зелені...», «Гей ти, пташко жовтобока»);

*настрої самотності, печалі, суму («Ах ти, нудьго проклята...»).

*уславлення свободи («De libertate» («Про свободу»);

*похвальні (панегіричні) вірші, зо звеличують достойних людей («Іде, хоче нас лишити», «На день народження Василя Томари»);

соціальні мотиви («Всякому городу нрав і права»);

Ця збірка є яскравим прикладом барокової поезії. Прикладом цього є побудова збірки (циклізація віршів, об’єднання їх у певні групи). Книга пройнята духом християнської релігійності. Багата і жанрово-тематична палітра (тут зразки філософської, пейзажної, інтимної, релігійної лірики, сатири.

Вірші переповнені тропами, особливо епітетами та персоніфікаціями.

Вірш «Всякому городу...» дуже близький до фольклорного. Тому в кінці ХУШ – на поч. ХІХ ст. вірш став популярною народною піснею. При цьому лірники і кобзарі переклали його живою народною мовою, видозмінили деякі строфи, додали нові. Відомі кілька варіантів пісні, один з яких використав І.Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка».

У.

Отже, Г.Сковорода якісно розвинув, підніс на один рівень із тогочасними західноєвропейськими зразками українську філософію, педагогіку, літературу. Йому судилася першість у багатьох аспектах вітчизняної культури. Він став першим в українській літературі байкарем та поетом-ліриком. Його філософські ідеї допомогли людям піднятися на вищий, духовний ступінь розвитку. Доказом цього є висловлювання відомих літературознавців, науковців, письменників:

М.Костомаров (письменник і науковець ХІХ ст.): „Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і яких би так пам’ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острогозька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...” (М.Костомаров).

М.Жулинський: „Доля дарувала Україні Сковороду, а ми морально зобов’язані вслухатися в його заповіти і жити сьогодні за його величавим посланням: „Знайдімо нове серце. Одягнімося в одежу нових нетлінних надій, в нутро братолюб’я. Тоді нам все живе просвітлиться, весь мир заграє і за скаче. Буде нам щодня Великдень, не зайде сонце нам, і місяць не умалиться нам. Ми ж наречемося народом святим, людьми оновлення”. Хай справдиться його побажання, хай світлою і невмирущою буде пам’ять величного філософа України”.