Тео́рія літерату́ри — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів. сформовується наприкінці XVIII—XIX століть

І Село Семигори знаходиться недалеко коло Росі, ховається воно в зелених садах, навколо розстилаються левади. Хата Омелька Кайдаша притулилася біля однієї гори, в старому садку. Старий Кайдаш сидить коло повітки та майструє, одягнений у чисту білу сорочку. На току працюють два його сини — Карпо та Лаврін. Обидва вони високі і красиві, тільки менший, Лаврін, виглядає більш привітним та ласкавим. Хлопці розмовляють між собою про дівчат, перебираючи вади й переваги кожної. Лаврін же каже, що взяв би за себе дівчину "гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо". Карпові ж подобаються дівчата, що "кусливі, як муха в спасівку". Тоді молодший брат пропонує йому засватати Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Лаврінові слова запали Карпові в душу, він почав думати про Мотрю. З хати виходить мати й кличе дітей та батька їсти. Говорила вона солодким улесливим голосом, намагаючись бути приємною. Замолоду вона служила в панів і від них навчилася сипати улесливими словами. II Карпо зустрічається з Мотрею і бачить, що вона і вродлива, і за словом до кишені не полізе. Дівчина дуже сподобалася парубкові найперше своїм норовом та вмінням за себе постояти. Батьки засватали Мотрю. III Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Весілля було гучне. Наступного ж дня Кайдашиха рано збудила невістку та, прикинувшись хворою, загадала тій робити всю роботу в хаті. Невістка працювала, а Кайдашиха все вилежувалася. Вона була зовсім здорова й лише дурила Мотрю. Говорила вона все солодким голосом та робила невістці зауваження. Нарешті Мотря не витримала й почала сваритися. Вона була "не з таківських, щоб комусь покорятись". ІV Свекруха пішла до шинку та в розмові з іншими жінками почала судити невістку. Язикаті молодиці все переказали Мотрі. З того часу Мотря вирішила показати свій норов: стала прясти починки собі окремо та ховати в свою скриню. Це стало причиною сварки між свекрухою і невісткою. Невістка більше не хотіла прясти тонке полотно, а ходила в сорочках з товстого полотна. Вона докоряла свекрусі, що працює навіть більше за неї. Жінки виривали одна в одної мотовило, й у хаті зчинився гамір. На крик прибігли чоловіки. Лаврін почав з них сміятися. Кайдаш розсердився, що вони сваряться в святу п’ятницю, але жінки не могли зупинитися. Карпо підтримав жінку і запропонував батькові одділити їх в окрему хату. Потім син навіть побився з рідним батьком. Довго ще продовжувалася колотнеча в Кайдашевій хаті. V Лаврін зустрічає Мелашку, йому здається, що вродливішої дівчини він ніколи не бачив. Дівчина виявилася не тільки вродливою, але й лагідною та сором’язливою. Лаврін провів її додому в інше село. Жила дівчина в старенькій малій хаті. Було видно, що Балаші бідні. Хлопець і дівчина домовляються про зустріч. Лаврін розповідає батькам про Мелашку, і в неділю Кайдаші їдуть на розглядини. Кайдашиха пишно вдяглася та гордо всілася на возі. Коли ж побачила, куди привіз її син, була розчарована й сердита. Вона проклинала Западинці, у яких жили Балаші. До нових родичів поставилася вона погордливо. VІ Спочатку Мелашці здалося, що вона опинилася в раю, настільки відрізнялася хата Кайдашів від бідної батьківської. Не помічала вона навіть, як п’яний свекор сварився зі свекрухою, як Кайдашиха розмовляла з Мотрею. Та скоро очі молодиці відкрилися. Свекруха незлюбила Мелашчиних батьків, тому не любила і її. Тільки тиждень після весілля вона стримувалася, а потім почала лаяти невістку. Почалися для Мелашки тяжкі часи. Легше їй ставало тільки тоді, як одпрошувалася до батьків, хоча було це дуже рідко. VII—VIII Життя Мелашки ставало все складнішим. Вона не могла дати свекрусі відсіч, як це робила Мотря, тому страждала сильніше. Разом із сусідкою Мелашка йде на прощу до Києва й лишається там. Вона не хоче повертатися додому. Лаврін не може жити без Мелашки, тому вирушає разом з матір’ю до Києва шукати втікачку. Мелашка повертається додому. Кайдашиха стає до неї добрішою. Між Мотрею та Кайдашихою знову зчинилася сварка, коли старша невістка спіймала свою курку на сідалі свекрухи та почала вимагати, щоб їй віддали яйця. В темряві вона вдарила Лавріна ногою в обличчя, той почав хитати драбину, потім прибрав її, і Мотря повисла на стіні, тримаючись за бантину. Знову не могли Кайдаші дійти згоди. Старий Кайдаш раптово помирає: бувши п’яним, ішов через греблю, впав у воду — і потонув. I

X "Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігли з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро". Кайдаші сваряться через кожну дрібницю. Помирити їх не можуть ні громада, ні священик. Однією з причин ворожнечі стає груша, за яку родина билася кілька років, поки та не всохла. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У повісті "Кайдашева сім’я" І. Нечуй-Левицький вивів цілий ряд виразних народних типів: старий Кайдаш, Кайдашиха, суворий Карпо й лагідний Лаврін, вередлива Мотря та тиха Мелашка. Сварки в родині Кайдашів викликані селянським малоземеллям, вічними нестатками та темнотою. Саме ці причини породжують взаємну заздрість, плітки, ворожнечу. Стара Кайдашиха й Мотря змагаються між собою за верховенство в господарюванні, за кожну зроблену дрібницю. В цій битві вони не зупиняються ні перед чим, знищуючи те господарство, за яке воюють. Найбільше непокоїть усіх груша, яка росте на межі між городами. Змальовуючи битву між Кайдашами, письменник застосовує гоголівський прийом, що створює виразний комічний ефект, який підсилюється контрастом між "високим" пафосним стилем і дріб’язковістю зображуваних проблем. Сміх у повісті поєднується з сумом та співчуттям до селян-трудівників, які обкрадають своє життя дрібними інтересами. В останній редакції сварка через грушу закінчується примиренням, оскільки дерево всохло. В першій редакції стосунки в родині Кайдашів загострювалися, бо груша все більше розросталася. Письменник показав усю безвихідь дрібновласницьких відносин, що призводять до постійних сварок у родині.

Леонід Глібов "Мірошник"

Мірошник мав хороший млин.

В хазяйстві не абищо він:

Про се гаразд усякий знає,

Хто хлібець має.

Млин у Мірошника був водяний.

Мірошник той Хомою звався,

І був він чоловік такий,

Що не гаразд за діло брався;

А інший раз

Буває дорогий і час.

Вода раз греблю просмоктала...

Ну що ж! Узять би й загатить.

Так ні! Мірошник спить та спить.

Вода ж біжить... Ще більш прорвала;

Хомі й за вухом не свербить.

Хто йде, мерщій у млин загляне:

- Ой Хомо, Хомо, схаменись!

Он скоро вже й води не стане;

Піди лиш, брате, подивись! -

А він їх слуха щось не дуже:

- Нехай лиш! Річка - не калюжа;

Води ще стане на ввесь вік! -

З Хоми сміються добрі люди:

- Тоді побачимо, як буде, -

Дурний ти, Хомо, чоловік! -

І справді сталось, як казали:

Вода зійшла - колеса стали.

Злякавсь Мірошник та й біжить

Притьмом до прірви, щоб гатить.

Курей тим часом із десяток

Прийшло напитися води.

 

Уздрів Мірошник сих паньматок:

- Бач, капосні! - кричить, - куди!

У мене й так води немає,

Ще й ви сюди?!

І зозла палицю хапає...

Шпурнув - та й всіх курей побив.

А млин стоїть, хоч прірву й загатив;

І що робити - не втямає...

Ні з чим зостався мій Хома:

Води нема й курей чортма.

 

На світі є такі пани:

Без діла сотні всюди сують,

А за недогарок вони

Людей і лають, і мордують.

(Вони се так, бач, хазяйнують!..)

Та й диво, що у них

Хазяйство піде все на сміх!

Роман з народного життя ЧАСТИНА ПЕРША І Польова царівна Надворі вповні розвинулася весна, вся природа буяє. В такий прекрасний весняний день дорогою від села Пісок до Ромодана йшов молодий чоловік. Він із задоволенням розглядає зелену ниву та думає, що праця його потрачена недарма. Тепер і він став справжнім хазяїном. Раптом юнак чує, як недалеко хтось співає. Йому здалося, що ще ніколи не чув він такого приємного голосу. Пройшовши кілька кроків, бачить серед жита дівчину, справжню красуню: "Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою..." Хлопець не мав сили навіть заговорити до неї, вона озвалася першою. Нічого не сказавши про себе, втекла, а він так і лишився стояти. Прийшовши додому, Чіпка став розпитувати в матері, чи немає дочки в москаля, який живе неподалік. Хлопцеві здавалося, що це мала б бути його польова царівна. ІІ Двужон Ще за двадцять років до того часу, як кріпакам надали волю, у село Піски прийшов незнайомий чоловік. Виглядав він зовсім небагатим, здавалося, що йде із заробітків. Шукав чоловік старого Карпа Окуня, але того вже не було на світі. У волості чоловік назвався небожем Окуня, звали його Остап Хрущ. Казав, що прийшов з Донщинн у рідні краї. Через деякий час громада прийняла його до себе. Він почав потроху заробляти. Потім одружився з бідною некрасивою дівчиною Мотрею Жуківною, яка жила сама зі старою матір’ю. Мотря зразу почала господарювати, все спочатку було добре. Однак Остап з часом все більше хмурнів, говорив мало. Навесні вирішив йти на заробітки. Навесні вирушив Остап на Дін, а скоро звідти прийшла "бумага", де питали, чи не об’являвся чоловік на ім’я Остап Хрущ. Виявилося, що справжнє його прізвище Притика і мав він жінку та трьох дітей. Мотря від такої звістки мало не збожеволіла. Тепер стала вона для всього села не звичайна молодиця, а невідомо хто — ні покритка, ні вдова. Через деякий час Хруща провели через усе село в кайданах, а потім посадили до в’язниці. В цей час Мотря відчула, що вона вагітна. Селом пішбв поговір, що Остап зовсім не Хрущ і не Притика, а кріпак пана Польського Іван Вареник. Ще більше село загомоніло, коли народилося в Мотрі дитя. Всі вважали його "виродком", "нечистим". Не хотіли навіть іти в куми. Охрестили Нечипора баба Оришка та перехожий москаль. ІІІ Дитячі літа Життя Мотрі на селі стало нестерпним. Ніколи в своєму житті не знала вона щастя, не було його й тепер. У Пісках ніхто не хотів навіть брати її на роботу. Дитина весь час лишалася з бабою. Хлопець ріс красивий, але сумний, вовчкуватий. Діти сміялися з нього та називали образливими прізвиськами. Зате любив Чіпка слухати бабині казки. Тоді розігрувалася дитяча уява, і ставало йому зовсім добре. Багато про що думав Чіпка. Турбувало його, що мати багато працює, а їсти все одно нічого. ІV Жив-жив! Виростав Чіпка в голоді й холоді, та все самотою. Коли хлопцеві виповнилося дванадцять років, вирішила Мотря найняти його служити. Домовились на зиму з Бородаєм за харч та одежу. Але виконувати доручення хазяїна Чіпка не хотів. Одного разу, розсердившись, вирішив навіть підпалити Бородая. Але люди побачили, залили пожежу. Чіпку ж хазяїн вигнав. Почав хлопець працювати підпасичем разом з дідом Уласом. Разом з ним пас худобу і сирота Грицько. Хлопці здружилися між собою. Одного разу хлопці надрали горобенят та поскручували їм голови, викрикуючи: "А що — жив! а що — жив!" їм здавалося, що вони мстять за Христа, бо дід розповідав їм легенду, що, коли Христа розпинали, горобці кричали: "Жив, жив!" V Тайна — невтайна Першим великим нещастям у житті Чіпки була бабина смерть, через яку в душі хлопця заворушилося щось страшне та темне. Довго він після того хворів. Коли Чіпці виповнилося сімнадцять років, для кріпаків оголосили волю. Однак дід Улас зовсім не радів. Тепер йому призначили платити за свою роботу десять карбованців на рік. Тому для нього воля стала ще гіршою неволею. Від діда Уласа Чіпка почув про свого батька. Виявилося, що Іван ріс разом із малим паненям та якось вдарив його за якусь шкоду. За це його вигнали до стайні й добре вибили. Згодом Іван втік до Дону. Розповів дід і про те, як Вареник повернувся в рідні краї, як його забрали в москалі. Задумався Чіпка про долю батька, якого ніколи не знав. Восени дід не зміг заплатити десять карбованців сплати, і його потягли на розправу до пана Польського в двір. VІ Дознався Взимку дідова оселя стояла порожня. Чіпка зрозумів, що старого Уласа вже нема, десь він у неволі. Все село шуміло від звістки, що треба ще два роки одробити панові за волю. Чіпка вирішив сам пасти отару, але громада не прийняла його. Довелося братися за плуг. Робота в його руках закипіла, ось уже й нива заколосилася. Одного разу серед поля почув хлопець той самий голос. Заговорив до дівчини, яка цього разу й не збиралася тікати. Скоро дівчину почали гукати, і Чіпка дізнався, що її звуть Галею. VII Хазяїн Грицько тим часом пішов на заробітки. Побував він у різних краях, важко працював. Повернувшись, купив ґрунт, відчув себе хазяїном. Згодом одружився з Христею, завів господарство. ЧАСТИНА ДРУГА VIII Січовик В селі Піски оселився захожий січовик Мирон Ґудзь. Був він чоловік немолодий, кремезний, з довгими вусами. Розповідав, що воював з ляхами, татарами. Одружився Мирон з козацькою дочкою Мариною Зайцівною. З того часу став він поле орати, а Марина — сина Івана колихати. Іван ріс серед розлогих степів, був вільнолюбний, сміливий. Батько розповідав йому про козацькі часи. Коли виповнилося Іванові шістнадцять років, став він ходити коло волів, плуга. Але батько сумував, що син цурається козацького духу. Одружився Іван з Мотрею, дочкою старого Кабанця. Народився у них син Максим. IX Піски в неволі Прийшла в Піски біда — генерал записав їх до своїх кріпаків. Недарма попереджав їх Мирон. Родина ж Мирона була записана козацьким родом. XI Махамед Після смерті Мирона й Марини настало для Івана та Мотрі важке життя. Іван цілими днями працював у полі, Мотря поралася у господарстві. Старший син Максим теж гаряче брався за хліборобські справи. Але душа Максимова бажала волі. Прозвали його на селі Махамедом за те, що звів не одну дівчину, а потім сам і насміхався та пускав поговір. Стали скаржитися й за те, що Максим розпоює парубків. Вислали старостів до Мелашки, але прийшли старости з гарбузом. Як не намагалися батьки, та не могли стримати запального сина. Почула й генеральша, що Максим кріпаків бунтує, поскаржилася комісарові. Хлопця віддали у москалі. Максим же не журився. До родини він довгий час навіть не озивався. Батько поділив землю, залишивши тільки хату та дві десятини поля москалеві. Це не раз було причиною суперечок між братами. Батьки скоро й померли. XIII Максим — старшим Коли Максим став старшим, вже не міг так вільно гуляти, як раніше. Спочатку став Максим гордовитим, запишався, а потім здалося йому старшинство гірше полину. Поступово почав він учитись, вивчив граматику, багато читав. Потім кинув зовсім пити, почав стягувати добро. Мріяв повернутися додому. У тому ж місті росла дівчина Явдоха. Матері зовсім до неї ніякого діла не було, ходила дівчина голодна й брудна. Почала красти, продавати. З роками робилася все більш хижою, привчилася пити. Батьки з того тільки раділи. А коли примітили, що вона ще й вродлива, то вимили, вичесали та одвели на кінець міста до великого будинку. Почала дівчина торгувати своєю красою. Саме в неї й закохався Максим, а потім одружився. Народження дочки зразу переломило жінчину вдачу — вона почала турбуватися господарством. Максим та Явдоха стали клопотатися тільки одним — наживою. З великим добром Максим повернувся в Піски й почав будуватися. ЧАСТИНА ТРЕТЯ XІV Нема землі У Чіпки волость відбирає землю, тому що з Дону об’явився справжній небіж Луценків. Це відразу підтяло сили хлопця та Мотрі. Чіпка навіснів від такої несправедливості. Чіпка йде у Гетьманське шукати захисту. По допомогу він вирішує звернутися до секретаря Чижика, але його перепиняє Василь Порох та пропонує написати прохання. Спочатку вимагає грошей, а потім погоджується написати тільки за могорич. Порох споює горілкою й Чіпку та розповідає про свавілля панів. ХV З легкої руки У суді Чіпка побачив багато людей, які прийшли сюди у своїх справах. Незабаром з’явився й пихатий секретар. Чіпці сказали, що за п’ятдесят карбованців він може залагодити свою справу. Знову прийшов він до Пороха, той почав його научати та споювати. Прийшовши в своє село, Чіпка повернув до шинку й напився. Він кричав, що ніде немає правди. Люди дивувалися, поглядаючи на хлопця. Перед світом прийшов Чіпка додому п’яний. Мотря аж перелякалася, побачивши його. ХVІ Товариство Біля Чіпки почали крутитися такі ж, як він тепер, гультяї: Лушня, Матня та Пацюк. Разом вони пили та бешкетували. Мотря скаржилася людям, що син зовсім змінився. Товариші почали його намовляти проти матері. Настали для неї страшні часи. Товариство намовляло Чіпку розпродати все господарство. ХVІІ Сповідь і покута Чіпка йде до Грицька та пропонує йому купити хліб у стіжках. Але того не було вдома. Знову прийшов Чіпка до товариша. Вони згадували дитинство, розповідали про своє життя. Чіпка вирішує віддали Грицькові хліб, щоб він не пропав. Товариство розлючене, що немає грошей на випивку. Грицько дає всім гроші за те, що поскладали хліб на вози. ХVІІІ Перший ступінь Мотря вибралася зі своєї хати та оселилася в "довгоп’ятої баби", яка приймала на селі немовлят. Горювала вона за своїм сином і згадувала, якої завдав їй образи. Чіпка ж гуляв кожного дня, не було йому зупину. Одного дня вигляд зеленого поля неначе повернув його у реальність, почав Чіпка рвати на собі волосся від горя за втраченим часом, силами. Товариші намовляли його на крадіжку. Під час крадіжки товариші вбивають сторожа. XIX Слизька дорога Чіпка спить у себе вдома, совість його приспана горілкою. А в цей час село шумить про крадіжку. Соцькі приходять в хату до Чіпки, щоб заарештувати його. У волості було все товариство. Слідчий повипускав товаришів, нічого від них не дізнавшись. Наступного ранку селом пішла чутка, що якісь опудала в білому одязі вдерлися до хати голови й зв’язали його. В Грицьковій хаті вже не було тої злагоди, оскільки Христя вважала, що не можна використовувати Чіпчиного становища для своєї вигоди. Жінка стала невеселою, мовчазною. XIX Сон у руку Чіпці сниться сон: він гуляє в шинку, а сам він схожий на лютого ззіра. Снилася йому і Галя. Товариство, що втекло під час наїзду москалів, приходить провідати Чіпку. Хлопець виганяє їх з хати за те, що зони покинули його самого. Ті починають вигадувати, що кинулися Чіпці на допомогу, але їх зв’язали. Чіпка намагається розказати товаришам про свої душевні переживання, але ті його не розуміють. Тільки Лушня слухав його уважно. XXII Наука не йде до бука Люди розповідають Мотрі про те, як Чіпка боронив кріпаків. Чіпка приходить до матері, просить простити його. Навесні Чіпка знову почав господарювати, забрав матір додому. Став товаришувати з Грицьком та Христею. Христя все говорила, щоб Мотря одружила свого сина. Тільки все кудись Чіпка пропадав увечері. А по селу розповідали про лихі вчинки, які діються навколо. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА XXIII Невзначай свої На селі стало сумно, всі чогось чекали. Тільки Чіпка ходив веселий, радісний. Ввечері разом з товаришами він домовляється, куди піти цієї ночі. Перед ранком дві повозки вже їхали до хати москаля. На порозі їх зустріла москалиха. Чіпка дізнається, що Галя — дочка москаля. Чіпка зізнається у своєму коханні. Галя теж любить його, вона тихенько підсуває Чіпці кисет. Виявляється, що Галя вже засватана за Сидора. Вона просить Чіпку кинути лихе життя. ХХІV Козак — не без щастя, дівка — не без долі Ввечері Чіпка навіть не зайшов до хати, вирядився до Крутого Яру робити своє діло разом з товариством. Потім Чіпка йде до Сидора та просить його за гроші відступитися від Галі. Разом з Галею він мріє про своє майбутнє життя. Матері він повідомляє, що збирається одружуватися. Того ж вечора він запрошує Грицька у старости. ХХVІ На своїм добрі У суботу Чіпка заслав до Галі старостів. Потім батьки поїхали до нареченого на оглядини. Не сподобалася Явдосі бідненька Чіпчина хата та його старенька мати. Відбулося весілля. Почали молоді господарювати, робота аж горіла в їхніх руках. Галя все намагалася вдягнути Чіпку красивіше, весь час вишивала для нього сорочки. Галя подружилася з Христею, Чіпка спілкувався з Грицьком. Мотря біля дітей зовсім ожила душею. ХХVІІ Новий вік Серед піщан Чіпка став користуватися великим авторитетом. До нього в гості одного разу заїхав становий. Він розмовляє з Чіпкою про громадські справи. Наступного дня на громадських зборах Чіпка закликав селян вибирати у земство своїх людей. XXVIII Старе та поновлене Чіпку вибирають у гласні, і він іде на збори разом з панами. Пани зневажливо звертаються до селян, наче це люди, нижчі за своїм походженням. На зборах Чіпку вибрали членом управи. В цей час пани віднайшли стару справу про крадіжку пшениці та вбивство сторожа й вирішили скинути Чіпку. Знову Чіпка звертається до Пороха, щоб він написав скаргу до суду. Однак результату не отримує ніякого. Коли Чіпка повернувся додому, дізнався, що Максим занедужав. На його очах москаль і помер. Пани раділи, що позбавилися Чіпки в управі й пустили розголос про його справи. Незабаром Вареника було звинувачено у тому, що він бунтує людей, бо говорив селянам, щоб не піддавалися панським хитрощам. XXIX Лихо не мовчить Явдоха перебралася жити до дітей, щоб не лишатися самій на хуторі. Стосунки її з Мотрею зразу не склалися. Чіпка став нервовий, все частіше сердився, ніхто не міг йому догодити. Діставалося навіть іноді й Галі. Вона вже бачила, що не втримати Чіпку біля себе, та потай від нього плакала. Чіпчина хата з лагідної сумирної оселі перетворилася на притон п’яної гульні. Явдоха все тільки підтримувала, бо звикла до такого життя замолоду. Лушня за столом розповідав, як мати вчила його малого красти у неї хліб. А якщо побачить, що краде, одразу починала бити. Вночі, як завжди, товариство вирушало на "роботу". Несподівано вмерла Явдоха. Надіялась Мотря, що, може, тепер Чіпка за розум візьметься. Однак вийшло зовсім навпаки. Лушня докинув думки, чи не Мотря, бува, звела Явдоху зі світу. Чіпка наче знавіснів. Ввечері Галя лаяла Чіпку й запитала його, де ж у нього самого та правда, якої він так шукає? Питання це неначе ножем різонуло чоловіка. Мотря від тяжкої образи, зневаги занедужала, зовсім злягла. XXX Так оце та правда?! Стояла люта зима, якої вже давно не бачили. Мотря з Галею сиділи коло рукоділля, коли пізно ввечері вся компанія Чіпки зібралася до хати. Вони почали глузувати й знущатися зі старої матері, випивали та складали плани на сьогоднішню ніч, звертаючись до свого отамана. Вночі, перед ранком, вони повернулися, і на кожному видно було сліди свіжої крові. А незабаром під вікном заплакала дитина, що просила її впустити в хату. Мотря відкрила двері й впустила дівчинку. Мала розказала, що всю її сім’ю вбили, порізали. Разом з дівчинкою Мотря пішла до волості. Скоро прибігли волосні та пов’язали все товариство. Від крику прокинулася Галя. Вийшла вона зі своєї кімнати, побачила Чіпку та дівчинку в крові й закричала: — Так оце та правда?! Оце вона!!!. Коли до хати прибігла Христя, якій Грицько розказав про нічні події, Галя вже повісилась. Наступного року через село проходили каторжники, серед яких був Чіпка зі своїм товариством. Грицько крикнув вслід колишньому другові, аби йому помагав Бог. Чіпка попросив переказати матері, щоб чекала його. Грицько забрав Мотрю у свою хату, але скоро вона померла. Хата Чіпки стояла пусткою, доки не купив її жид Гершко та не зробив шинок. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Образ Чіпки — образ неординарної людини, вихідця з селянської маси. З самого раннього дитинства хлопець зазнав від людей наруги та зневаги, тому завжди болюче переживав неповагу до себе як особистості, людини. Чіпка так і не зміг знайти свого шляху в житті, хоч і задумувався над можливістю вийти зі становища пригнобленого та гнаного селянина. Він гостро відчуває несправедливість розподілу людей на вищих і нижчих, але не міг зрозуміти, звідки з’явився такий соціальний розподіл та як його уникнути. Не один раз намагався Чіпка жити звичайним життям селянина-хазяїна, але кожного разу життєві негаразди та несправедливості ламали спокійний плин його життя. Навіть кохання не могло зупинити його нестримної натури, хоча спочатку Чіпка був ладен все зробити для Галі, став поважним членом громади, але зневага панів знову покликала до боротьби, як він її розумів. Позначився на долі чоловіка й вплив товариства гуляк-п’яниць, які теж з дитинства не зазнали багато добра. Питання про те, є Чіпка злодієм чи героєм, не може бути вирішене однозначно, воно залишається суперечливим.

Старицький

В И К Л И К

     Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:      Ясно, хоч голки збирай...      Вийди, коханая, працею зморена,      Хоч на хвилиночку в гай!             Сядем укупі ми тут під калиною -      І над панами я пан...      Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею      Стелеться полем туман;             Гай чарівний, ніби променем всипаний,      Чи загадався, чи спить?      Он на стрункій та високій осичині      Листя пестливо тремтить;             Небо незміряне всипано зорями -      Що то за божа краса!      Перлами-зорями теж під тополями      Грає перлиста роса.             Ти не лякайся-но, що свої ніженьки      Вмочиш в холодну росу:      Я тебе, вірная, аж до хатиноньки      Сам на руках однесу.             Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;      Тепло-ні вітру, ні хмар...      Я пригорну тебе до свого серденька,      Й займеться зразу, мов жар;             Ти не лякайсь, аби тут та підслухали      Тиху розмову твою:      Нічка поклала всіх, соном окутала -      Ані шелесне в гаю!             Сплять вороги твої, знуджені працею,      Нас не сполоха їх сміх...      Чи ж нам, окривдженим долею клятою,      Й хвиля кохання - за гріх?             1870

     ДО УКРАЇНИ             Моя Україно! Як я тебе любив!      Твої луги, твої степи розлогі,      Дніпра ревучого славетнії пороги      І хвилі золоті твоїх шовкових нив.             Як я любив в садочках вишняку      Твої білесенькі, немов хустини, хати,      Поважну річ старих дідів чубатих      І регіт дітвори в жартливому танку.             Як я любив в ніч теплу, весняну      Чуть пугача з діброви тихий стогін,      Гукання парубків, дівчат веселий гомін      І пісню з-за лугів розкішну, голосну.             Як я любив уосени в стіжках      Хліб коло хат, а ранками сідими      Селян за працею хапливою між ними      І стукіт говіркий ціпів геть по токах.             Як я любив зимової доби      При каганці невпиннеє сюрчання      Тих веретен і пісню чи ридання      Тихесеньке жіночої журби.             Як я люблю безрадісно тебе,      Народе мій, убожеством прибитий,      Знеможений і темністю сповитий,      Що вже забув і поважать себе,      Потративши свої колишні сили...      Як я люблю твої сумні могили,      Україно! Як я люблю тебе!             І ось тепер та мучена любов      Мене жене в далекую чужину...             (1881)