Тема 5. Господарство та економічна думка суспільств Європейської цивілізації в умовах ранньофеодальних держав та феодальної роздробленості (кінець V – XV ст.)

У попередньому розділі розглянуто основні напрямки економічного розвитку та економічної думки в осьовий час, дана його характеристика та показано особливості цивілізаційного розвитку суспільств, що сформувалися в цей період – суспільств Східної та Західної цивілізацій. Особливу увагу звернено на шляхи розвитку економіки та економічної думки Давньої Греції та Риму, які і заклали основи Європейської (Західної) цивілізації; розглянуто шляхи формування основних господарських одиниць (ойкісне господарство, вілла, латифундія тощо).

У даному розділі прослідковується подальший господарський розвиток суспільств Західної (Європейської) цивілізації. Аналізуються особливості господарських систем ранньофеодальних держав (Західної Європи, київської Русі), вплив на неї цивілізаційних чинників. Розглянуто питання земельної власності та основні форми господарства, їх еволюція як в Західній Європі, так і в Україні. Приділено увагу основним напрямкам економічної думки, відображення основних елементів господарської системи в документах та літературних джерелах (Салічна та Руська правда, Капітулярій про вілли, цехові статути, праці Ф. Аквінського).

План

5.1.Ранньофеодальна та феодально-роздроблена держава і церква в суспільствах цивілізацій середньовіччя.

5.2. Основні форми господарств у ранньофеодальних і феодально-роздроблених державах Європи.

5.3. Ремесло і торгівля у господарстві феодального суспільства.

5.4. Давньоруська ранньофеодальна держава – Київська Русь як складова загальноєвропейської цивілізації. Особливості економічного розвитку та пам’ятки економічної думки.

5.5. Економічний розвиток українських земель під владою Польщі та Литви. Документальні джерела як пам’ятки економічної думки.

5.1. Ранньофеодальна та феодально-роздроблена держава і церква в суспільствах цивілізацій середньовіччя

Середньовіччя – це період в історії людства, який прийнято обмежувати тисячоліттям між падінням Римської імперії наприкінці V ст. до Великих географічних відкриттів, які розпочинаються наприкінці XV ст. Сам термін „середні віки” був запроваджений до наукового обороту італійськими вченими часів Відродження. Розпочинається період з масових міграцій „варварських” (за термінологією римлян) племен, германських та тюркських, східних кочівників, під тиском яких і відбувається падіння Римської імперії та цілий ряд змін у соціально-економічному житті не лише Європи, але й Азії. Для даного суспільства є притаманною стала й малорухома система цінностей та уявлень, заснована на релігійних заповідях та вченнях. Середньовічна людина в більшості зорієнтована на свій внутрішній світ, інтенсивне духовне життя, створення передумов для „спасіння” душі, досягнення „Царства Божого”. В цих умовах йде формування основних цивілізаційних регіонів – Азійського (Східна або арабо-мусульманська цивілізація) та Європейського (Західна або християнська цивілізація).

Формування європейської християнської цивілізації

В Європі середньовіччя – це період становлення нової форми Західної цивілізації – європейської християнської цивілізації. Європейська цивілізація формується на території колишньої Римської імперії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Східну (Візантійську) та Західну Римську імперії. Західна Римська імперія припинила своє існування в результаті внутрішніх протиріч та навали так званих „варварів” у 476 р. Тому цивілізаційні процеси в обох частинах Римської імперії поряд із загальними закономірностями мали й істотні відмінності. В результаті цих відмінностей сформувалося два різновиди Європейської цивілізації – східно та західно-християнська. Формування Європейської цивілізації відбувалося в результаті синтезу античної цивілізації та варварського побуту в ході процесів романізації, християнізації, становлення державності та культури нових народів Європи, із збереженням багатьох надбань античних часів.

Становлення Західної цивілізації пов’язане із Великим переселенням народів – вторгненням у межі Римської імперії так званих варварів – численних германських племен, гунів тощо. Слід зауважити, що переселення представників германських племен на територію Римської імперії розпочалося задовго до її падіння. Вони ставали підданими імперії, воїни ставали частиною римської армії, а племінна верхівка отримувала досить високе античне виховання і не раз досягала значного впливу у політичному та господарському житті імперії. Зрозуміло, що ще задовго до Великого переселення народів відбувався процес романізації варварських племен. Але масове вторгнення нових варварських племен на початку Середньовіччя певною мірою загальмувало цей процес.

Проте уже у період середньовіччя Західна Європа почала долати ці наслідки загарбницьких війн та відроджуватися, тут починають утворюватися нові державні утворення, спостерігається процес становлення Європейської цивілізації. Духовною основою всієї Європейської цивілізації стає християнство. В умовах розпаду Римської імперії, її політичних та господарських інститутів, занепаду культури, християнство стає єдиним, загальним для всіх країн та народів Європи духовним та соціальним інститутом. Християнство формувало єдиний світогляд, моральні норми, цінності та зразки поведінки, а католицька та православна церкви стали не лише духовними, але й впливовими політичними організаціями. Тому процес становлення Європейської цивілізації значною мірою був процесом християнізації – залучення язичницьких народів до християнської культури, вірувань та звичаїв, вступу до християнських організацій – католицької та православної церков.

Християнство, як і в часи античності не мало єдиної організації, на території Римської імперії існував цілий ряд християнських церков, між керівництвом яких відбувалася жорстока боротьба за гегемонію у християнському світі. Найбільш активно боролися між собою голови Західної Римської церкви – папа Римський та Візантійської церкви – Константинопольський патріарх. Папа Римський оголосив себе намісником Ісуса Христа, спадкоємцем апостола Петра, верховним понтифіком Вселенської (католицької) церкви; патріарх Константинопольський прийняв титул Вселенського патріарха православної, тобто істинно християнської церкви, адже він визнавав рішення лише перших семи Вселенських соборів християнських церков. Формальним актом розколу християнства на католицизм та православ’я була взаємна анафема (церковне прокляття), якому піддали один одного папа Римський та Константинопольський патріарх 16 червня 1054 р. Це і дало підстави для повного розриву стосунків між двома гілками християнської церкви.

Східнохристиянська

цивілізація Візантії

Як уже зазначалося, культурною базою Європейської цивілізації була античність. Візантія ніколи не поривала з античністю; її культура, господарські та політичні інститути, що характеризують суспільство як певну цілісність, значною мірою спиралися на античну традицію й були органічними формами її розвитку. Найбільше своєрідність візантійського побуту пов’язана з тією модернізацією, якої набуло у Візантії християнство.

Людина за своєю природою призначена для суспільного життя: в родині, в державі, зі всіма людьми, що населяють Землю. Людина – це частина світу, створіння Творця. Бог – це є господар цієї величної будівлі – світу, - яку Він створив. Бог представлений на Землі Церквою; Він керує світом, але його зв’язок зі світом – те ж, що і зв’язок імператора і держави, зв’язок батьків із дітьми. Тому все, що відбувається з Неба – від Бога, а на Землі – від імператора. Ще з часів імператора Юстиніана (527-565 рр.) було чітко визначено місце імператора у Церкві, оформлено т.зв. теорію „симфонії” (згоди) Царства та Священства: Священство керує справами Божественними, внутрішньоцерковними, а Царство – людськими.

Саме ці уявлення щодо ієрархії Бога і Людини лягли в основу організації суспільства східно-християнської (візантійської) цивілізації. Імператорська доктрина, яка була запозичена у східних монархій Старого світу через елліністичні держави та імператорський Рим стала основою її політичної сфери. Слуги імператора (василевса) одночасно виступали як слуги держави та суспільних інтересів, складали цілісний корпус чиновників, які пов’язувалися з імператором через клятву. Таку ж клятву приносили імператорові патріархи та церковні прелати. І хоча доступ до найвищих посад був відкритий для всіх підданих імператора, найвищі чиновні посади займали, як правило, представники родин великих власників, в тому числі рідні та союзники імператора. З часом все активнішим стає втручання духовенства у справи управління державою.

Господарська система візантійського суспільства базувалася на певній структурі доходів і видатків держави, яка виступала власницею основних ресурсів. Жодна держава середньовіччя не мала таких видатків, як Візантійська імперія. Вони включали видатки на виплату жалування чиновникам (вони отримували його навіть не несучи певних функцій); воєнні видатки; дипломатичні видатки. Величезними були витрати на утримання імператорського палацу, різні роздачі для народу у свята. Дуже важливим видатком була підтримка Церкви, на добродійність та освіту. Цікаво, що видатки на добродійність включали в себе кошти на викуп полонених та рабів: православ’я та рабство з часом стали вважатися несумісними. Відомо, що імператор Мануїл Комнин (1143-1180 рр.) практично вичерпав скарбницю, викуповуючи константинопольських рабів [7, с. 142].

Видатки на добродійність звільнювалися від оподаткування. Тому багато заможних людей, які будували церкви та засновували монастирі, притулки не лише дбали про спасіння душі, але й зменшували доходи імператорської скарбниці.

Доходи Візантійської держави складалися з трьох частин: доходи держави-власниці, які вона отримувала з того майна, що ним володіла (перш за все землі); доходи з монополій (податкових, торгівельних або виробничих) та найбільші доходи – з податків. Основою податкової системи та основним джерелом доходів держави виступав поземельний податок. Важливо зазаначити, щосаме він визначав статус окремого індивіда в суспільстві як власника землі: власником землі залишався той, хто платив податки. Таким власником могла бути громада (община), приватні особи, світські або релігійні установи, які й виступали як власники землі. Крім поземельного податку існували податки на городян (торгівельні), податки на спадок та ценз (податок на землю в містах), а також цілий ряд непрямих податків, які залежали від численних пільг, що надавалися імператором.

Соціальна структура візантійського суспільства означала різного рівня залежність від держави. В цих умовах вільним вважався той, хто міг виконувати економічні зобов’язання перед державою, тобто платив податки. Крім вільних членів суспільства існували також раби. Але християнство в цілому засуджувало рабство, а тому поступово цей прошарок населення зменшується.

Певною господарською формою візантійського суспільства були різного роду співтовариства, які несли колективну відповідальність перед державою з точки зору володіння або оподаткування (сільська громада, реміснича корпорація, монастирське співтовариство тощо).

Візантійська імперія як самостійна держава перестала існувати у XV ст. після її завоювання турками-османами і утвердження Османської імперії (1453 р.), але саме вона заклала основи східно-християнської цивілізації, носіями якої є більшість слов’янських народів.

Західно-християнська цивілізація

Становлення Західно-християнської цивілізації пов’язують із діяльністю католицької церкви, яка не лише мала надзвичайний вплив на державні справи європейських народів, але й колосальні матеріальні ресурси, їй належали величезні земельні маєтності та фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу за політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі суспільні рухи (наприклад, Хрестові походи). Займала вона й виключне становище у справі освіти та наукових досліджень.

У добу середньовіччя в Західній Європі господарське життя переживає процес аграризації, причому на значно нижчому рівні, ніж це було в античні часи. Це був тривалий процес, примітивна аграрна економіка досить довго панувала на теренах Європи, але риси її поступово змінювалися, еволюціонували. В історії еволюції аграрної економіки Західної Європи можна виділити два етапи, які мали свої характерні риси – перший (V-ХІ ст.) і другий (ХІ-ХV ст.). Саме такі етапи в історії Західної Європи запропонував відомий французький історик-мідієвіст Марк Блок, який вважав, що до середини ХІ ст. існувала майже незмінна організація сільського простору, в якому обмін був слабким і нерегулярним, монета рідкістю, наймана праця майже невідомою. Наступний етап, на його думку, став результатом широкого залучення в обробіток земель, відновлення торгівлі, поширення грошового господарства та зростання переваги купця над виробником [16, c.116].

Ранньофеодальна держава Західної Європи

Отже, перший етап господарського розвитку Західної Європи характеризується повним пануванням натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими (чисельність населення Європи складала приблизно 25-30 млн. осіб), а населення займалося в основному землеробством. Умови цієї праці були надзвичайно важкими, землеробство в основному носило підсічно-вогневий характер. Тобто, в умовах необхідності отримання площ під посіви в лісовій зоні дерева підпилювали, потім валили, обрубували суччя та гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну ще теплу золу сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з кожним роком врожайність знижувалася, і ділянку приходилося залишати, й готувати за тим же способом нову. Проте такий екстенсивний спосіб землеробства не міг тривати довго, адже вільних земель, придатних для розчистки під посів, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на вже полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується з появою більш досконалих знарядь праці, які дозволяли більш ефективно обробляти грунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).

Добре відомими культурами цього періоду були зернові, найбільшого поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність зернових була дуже низькою – сам-півтора, сам-два, дуже рідко – сам-три, тобто з однієї посіяної зернини отримували від 1,5 до 3 зернин. Умови життя землеробів були надзвичайно важкими, у постійній боротьбі за виживання, беззахисністю перед стихійними лихами, частими неврожаями та голодоморами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким, великої рогатої худоби було мало, отже у раціоні майже відсутніми були м’ясо-молочні продукти. Відсутність будь-якої санітарії призводила до епідемій та високого рівня смертності серед населення, особливо серед дітей. Тривалість життя порівняно з античними часами різко скоротилася і рідко перевищувала 40 років. У цих важких умовах йде процес утворення ранньофеодальних держав, найбільшою з яких була Франкська, територія якої займала більшу частину Західної Європи.

Будь-якій державі є притаманною певна економічна система, головною ознакою якої завжди є форма власності. В Європі, починаючи з V-VI ст.ст. неухильно йшов процес формування суспільно-економічних структур, що отримали назву „феодалізм”. Характеризуючи цей етап у розвитку Західної цивілізації, В.Левитський зазанчав як одну з його найважливіших рис, що „феодалізм, подібно до античного суспільства був заснований на принципі ототожнення особистої свободи та поземельної власності, тобто право власності на землю могла мати лише вільна людина” [17, с. 131]. В той же час феодалізм мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала певній ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а відносини між об’єктами власності були лише виразом відносин, що панували між людьми. Це була так звана структура васалітету, тобто система „сюзерен-вассал”: король розподіляє землі між верхівкою, яка зобов’язана перед ним воєнною службою; вони ж роздають свої землі на умовах сплати ренти, або також несення воєнної служби особам, що стоять нижче на ієрархічних сходах і так дальше, доки нарешті, землі, огорнуті цілою мережею взаємних зобов’язань, не переходили до залежних категорій безпосередніх землеробів. Не раз васал отримував від сюзерена разом із землею так звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських посадових осіб у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні, поліцейські та фіскальні функції передавалися великим васалам та їх адміністраціям.

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, тобто володіти землею могли лише представники вищих станів (церква, дворяне), що й визначало в умовах аграрної економіки їх пануюче становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише „пожалування”, але й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволодіння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за „Салічною правдою” (Lex Salica), одного з найдавніших зведень звичаєвого права та пам’ятки не лише правової, але й економічної думки середньовіччя.

Так, в Салічній правді знайшли відображення майнові відносини та захист прав власності через систему штрафів за різні злочини, зокрема за крадіж худоби (див., наприклад титул ІІІ „Про крадіж рогатої худоби”, або титул ІV „Про крадіж овець” та ін.) [10, с. 34]. В ній також розглядаються питання майнової нерівності (титул LVIII), розкладу громади (титули LV, LXII), формування землеволодіння, зокрема такої його форми як аллод (титул LIX та ін.) [10, с. 33-34]. За Салічною правдою основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною формою землеволодіння також є общинна (або громадська). Особиста ж власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої половини VI ст. у Франкській державі аллод фіксується як особиста земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у громадському житті.

В той же час аллод міг бути і великим земельним пожалуванням, який отримували за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння, яке не раз займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи. Таким чином, формування великої земельної власності у вигляді аллоду відбувається шляхом як руйнування общини (громади) і поглинання селянських наділів за рахунок так званих комендацій (від лат. commendation – передоручення), так і королівських пожалувань.

Великим землевласником у державі франків була католицька церква, землеволодіння якої мали різні джерела: це були й пожалування, й залучення необроблюваних досі земель до обробітку силами монахів та довколишніх селян, а особливо через заповіти або внески землі до монастирів. Саме на церковних та монастирських землях вперше виникли умовні форми землеволодіння, які й стали основною ознакою феодальної системи господарства.

Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі передавали землю на умовах прекарію, тобто зобов’язання за користування землею нести певні повинності. Прекарії могли бути декількох видів, як то: прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій аллод, звертається до землевласника (світського або духовного) з проханням надати йому у користування земельний наділ (див. відповідну прекарну грамоту, наведену у 25, с. 43); прекарій повернений, коли селянин, що втрапив у злидні, віддає свій аллод великому землевласникові та отримує його назад у вигляді вже умовного користувача [25, с. 44] та прекарій з винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, але й додаткові землі у користування [там само].

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефіцій, адже надання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. Необхідно було знайти спосіб, щоб створити прошарок служилих людей, професійних військових та чиновників, одночасно звільнивши скарбницю короля від грошових виплат та переклавши на умовних власників турботу щодо надходження податків і виконання селянами певних повинностей. Таким способом і стали бенефіції, тобто передача землі в умовну неспадкову власність, що передбачала несення певної служби, найчастіше воєнної. З часом (ІХ-Х ст.) виникає спадкова форма умовного феодального землеволодіння – феод (або лєн), що також передбачала несення служби, але й земля, й посада передавалася у спадок. Протягом цього часу панівною формою стає теза „немає землі без сеньйора”.