М.М.Логінов, В.М.Фещенко

Тема 11. Державно-монополістичний характер ринкової економічної системи країн Європейської цивілізації в умовах світової системи господарства (перша половина хх ст.)

Дана тема виступає логічним продовженням теми 9, де було розкрито причини та сутність глибоких якісних змін, що охопили економіку, політику, соціальні відносини західних країн в останній третині ХІХ ст. і в результаті яких відбулося кардинальне перетворення структури капіталістичного господарства та його організаційних форм. Поява монополістичних обєднань суттєво змінила економічну політику капіталістичних держав. На зміну політиці свободи підприємництва у більшості європейських країн прийшла політика активного державного регулювання.

Поряд з монополізацією виробництва характерною особливістю розвитку західних країн в останній третині ХІХ ст. стало те, що основні важелі економічної та політичної влади зосередилися в руках незначної кількості представників промислового і банківського капіталу. Важливого значення у міжнародних економічних відносинах набув вивіз капіталу. Завершився територіальний поділ світу, постала проблема його переділу.

Тема “Державно-монополістичний характер ринкової економічної системи країн Європейської цивілізації в умовах світовой системи господарства (перша пол. ХХ ст.)” посідає особливе місце в курсі даної дисципліни. В цей період історично завершується формування світового господарства, становлення якого розпочалося ще з епохи великих географічних відкриттів і проходило як еволюція інституту сімї, держави та власності, поєднаних розвитком товарно-грошових відносин. Тобто об’єктом вивчинення даної теми є світове господарство, що виникло на базі великого монополізованого виробництва в процесі розвитку міжнародного поділу праці та розширення зовнішньоекономічних відносин національних господарств. В основі формування світогосподарських звязків лежав також розвиток міжнародної торгівлі, кредитних відносин, інтернаціоналізація господарського життя, спеціалізація виробництва тощо.

На початку ХХ ст. утвердились нові форми власності, особливого розвитку набувають колективні форми власності. На основі цих форм власності виникають нові господарські форми: у промисловості - картелі, синдикати, трести, концерни, акціонерні компанії; в оптовій, роздрібній торгівлі та сільському господарстві - переважно приватні сімейні фірми.

Світове господарство першої третини ХХ ст. характеризувалося поєднанням ринкових відносин з позаринковим примусом у взаємовідносинах метрополійзколоніальними і залежними державами. Воно складалося з двох підсистем: ринкового господарства індустріально розвинених країн, котрі утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, технології тощотамалорозвинених господарств колоніальних і залежних держав. Розвиток світового господарства супроводжувався кризовими явищами (Велика депресія 1929-1933 рр.), загальною нестійкістю економічних зв’язків, викликаних першою світовою війною та умовами Версальської угоди.

Важливою необхідністю даного періоду стала радикальна перебудова економічної системи, включення в неї регулюючого механізму. Тому в якості головного напрямку економічної політики урядів усіх країн стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин, які стали наслідком змін в уявленні європейців про роль держави в соціально-економічному житті суспільства, змін уявлень про механізми взаємодії держави і суспільства, про нову роль суспільних інститутів в житті суспільства.

Кардинальні зміни у розвитку ринкової економічної системи на початку ХХ-го ст. суттєво вплинули на проблематику, структуру та траєкторію розвитку економічної науки. В межах пануючої на зламі ХІХ – ХХ ст. неокласичної теорії відбувається перегляд моделі ринку досконалої конкуренції та формування теорій монополістичної конкуренції (Е.Чемберлін, Дж.В.Робінсон). Після депресії 1929-1933 рр., яка продемонструвала неспроможність тези неокласиків щодо економічної рівноваги, неокласичний напрям поступився місцем іншим течіям економічної думки, що визначали розвиток економічної науки протягом ХХ-го ст. Ними стали інституціоналізм, кейнсіанство та неолібералізм.

План

11.1. Світова система господарства та її вплив на економіку провідних країн Європи та США. Становлення системи державного регулювання економіки.

11.2. Особливості державно-монополістичного розвитку господарств країн європейської цивілізації та США. Причини та наслідки Першої світової війни.

11.3. Світова економічна криза 1929—1933 рр. та економічні дослідження в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації. Виникнення кейнсіанства.

11.4. Економічний розвиток європейських країн та США в період Другої світової війни та її вплив на структуру народного господарства.

11.1. Світова система господарства та її вплив на економіку провідних країн Європи та США. Становлення системи державного регулювання економіки

У своєму становленні й розвиткові світове господарство пройшло довгий і складний шлях, остаточно сформувавшись близько 100 років тому.

Сутність та етапи формування

світового господарства

Деякі дослідники відносять його виникнення ще до часів Римської імперії, яка була системою всесвітнього господарства того історичного періоду. Інші вчені відлік функціонування світового господарства ведуть з часів Великих географічних відкриттів ХV—ХVІ ст. Саме ці відкриття спричинили прискорений розвиток міжнародної торгівлі коштовностями, пряностями, дорогоцінними металами, рабами. Однак світове господарство цього періоду було обмеженим, залишаючись сферою прикладання тільки купецького капіталу. Експедиції Христофора Колумба, Васко да Гами, Магеллана та ін. розсунули межі наявного ринку в багато разів, приєднавши до нього нові величезні регіони. Торгівля поширилась на нові країни світу.

З позицій соціально-економічних форм суспільства для цього етапу характерний процес розкладу замкнутого феодального господарства та формування ринкових капіталістичних відносин. Тобто початковий етап становлення світового господарства пов’язують з остаточною перемогою над феодалізмом, процесом первісного нагромадження капіталу і формуванням відносин вільної конкуренції.

Відбулася докорінна зміна парадигми економічного розвитку. Центральною фігурою руху економіки стає «економічна людина» із сильними мотивами вигоди, заповзятлива, готова заради прибутку йти на ризик. Темпи економічного зростання різко прискорилися.

Отже, перший етап формування світового господарства умовно можна обмежити рамками кінця ХV ст. — кінця ХVІІІ ст.

Другий етап формування світового господарства охоплює кінець ХVІІІ ст. — другу половину ХІХ ст. Об’єктивним підґрунтям розвитку світового господарства дедалі більше виступає суспільний поділ праці, який вийшов за межі національних господарств і перетворив країни на ланки єдиного відтворювального процесу. Звідси — міжнародний поділ праці, що безупинно поглиблюється, спеціалізація, інтернаціоналізація виробництва, вільне переміщення в геоекономічному просторі товарів і капіталів. Це період промислових революцій, а з погляду соціально-економічної форми суспільства — період розвитку класичного капіталізму. Промислові революції зробили переворот у галузевому поділі праці, поглибили на основі технічного прогресу спеціалізацію виробництва. Капіталістична приватна власність сприяла створенню матеріально-технічної бази, адекватної капіталістичним відносинам, — великого фабрично-заводського вироб­ництва, заснованого на системі машин, яке, в свою чергу, забезпечило суттєве зростання продуктивності праці.

Міжнародний поділ праці став більше залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва. Залежність економік окремих країн одна від одної і від світової економічної кон’юнктури різко посилилася. Прагнення капіталу до самозростання, скорочення витрат і збільшення прибутку, до пошуку найбільш вигідного застосування обумовлює його вихід за національні межі. Складалися і матеріальні умови для міжнародного обміну: розвивалися промисловість, транспорт, зв’язок, культура, а на цьому підґрунті — дальший міжнародний поділ праці, спеціалізація й інтернаціоналізація виробництва.

Водночас характерним для даного етапу стало формування колоніальних імперій. Колонії перетворились на невичерпне джерело дешевої сировини і продовольства. Прискорення економічного розвитку Західної Європи, а потім і США здійснювалося ціною поневолення і пограбування народів Африки, Азії, Америки.

Третій етап становлення світової економіки настав на межі ХІХ— ХХ ст. На цьому етапі сформувалася світова система господарства.

Світова система господарствавиступає як сукупність національних господарств, що знаходяться в динаміці і розвитку, міжнародних економічних організацій та міжнародних економічних відносин. В основі зближення національних господарств та формування єдиного світового господарства лежать міжнародний поділ праці, інтернаціонацізація виробництва та розвиток зовнішньоекономічних звязків.

У світовому господарстві як єдиній системі обєдналися взаємозалежні і взаємодіючі господарства різних країн світу, що функціонують за узгодженими правилами. Між національними господарствами відбувається міграція капіталів, робочої сили, товарів, виникають спільні підприємства, інститути, організації. Як зазначалося вище, світове господарство виникло на базі великого монополізованого виробництва. На межі ХІХ—ХХ ст. провідні країни світу ввійшли в нову — монополістичну — стадію свого розвитку. Утворюються міжнародні монополістичні союзи, що поділяють світ на сфери економічного впливу. Вони «пронизують» економіку країн світу, диктують певні економічні, а найчастіше — політичні умови, формують світову економічну кон’юнктуру. Істотно посилилося значення вивозу капіталу як нової форми міжнародних відносин, оскільки міжнародна конкурентоспроможність часто визначається швидкістю розробки й впровадження технологічних змін. Різноманітні форми вивозу капіталу стали найважливішою рушійною силою, що розвивала і поглиб­лювала світогосподарські зв’язки.

Це характерно й для процесів інтернаціоналізації виробництва і капіталу. Інтернаціоналізація виробництва повязана з вивозом капіталу у підприємницькій формі, коли за національними кордонами або створюються нові підприємства або купуються вже діючі. Інтернаціоналізація капіталу повязана з відносинами власності на засоби виробництва. Йдеться про втрату капіталом своєї винятково національної природи, оскільки власниками капіталу стають громадяни різних країн (шляхом придбання акцій, навіть контрольного пакету). Результатом інтернаціоналізації капіталу стало утворення міжнародних монополій у формах транснаціональних та міжнародних корпорацій.

Слід зауважити, що процеси інтернаціоналізації виробництва і капіталу йдуть паралельно та закріплюються міжнародним поділом праці, коли економічні субєкти тих чи інших країн спеціалізуються на виробництві певних товарів і послуг, виробляючи їх значно більше за власні потреби і реалізуючи їх за межами національних кордонів.

Основні

господарські

форми на початку ХХ ст.

Як зазначалося вище, наприкінці ХІХ — початку XX ст. радикально змінилася система економічного життя. Монополія як форма організації господарства посіла визначальні позиції в соціально-економічному житті провідних країн світу. Акціонерні компанії з обмеженою відповідальністю, або корпорації, на початку ХХ-го ст. дістали значного поширення у провідних промислових країнах, однак вони функціонували винятково у великих капіталомістких галузях. В інших галузях, таких як оптова і роздрібна торгівля, ремісниче виробництво, послуги і сільське господарство, переважали приватні сімейні фірми. Однак довгострокова тенденція сприяла поширенню корпоративних форм організації господарства на дедалі ширше коло видів діяльності. У роздрібній торгівлі — від різноманітних товарів до високотехнологічної електроніки — стали переважати великі мультидивізійні підприємства і торговельні компанії мережного типу, які здійснювали інтеграцію бізнесу аж до виробничої стадії. В інших випадках виробники швейних машин, устаткування для фермерських господарств і автомобілів провадили інтеграцію у бік збуту, поклавши функцію роздрібного продажу на дилерів за допомогою франчайзингу¹ Паралельною тенденцією було виникнення конгломератів — величезних корпорацій, зайнятих виробництвом і продажем десятків і сотень продуктів — від продукції важкої промисловості до споживчих товарів, таких як косметика і модний одяг. Цій тенденції сприяло виникнення холдингових компаній — корпорацій, єдина функція яких полягала у володінні (керуванні) іншими корпораціями. Хоч корпоративна форма організації господарства була спочатку викликана до життя технологічними вимогами виробництва і сприяла розвитку великих організаційних одиниць, вона також могла бути адаптована до менш значних масштабів операцій.

Ці тенденції у використанні корпоративної форми організації господарства вперше стали спостерігатись у США наприкінці ХІХ ст., але в ХХ ст. вони швидко поширилися в Європі й інших країнах світу.

Відповідно до еволюції монополії як форми організації господарства й еволюції форм ринку відбуваються зміни у формах і методах конкуренції. /

Рис. 1. Еволюція форм і методів конкуренції.

Монополізація поставила під загрозу вільну конкуренцію. Якщо класичним варіантом ринку XIX ст. була свобода торгівлі і конкуренції незалежних виробників, то на початку ХХ ст. у зв’язку з винаходами (електрика, автомобіль, телеграф тощо) вільна конкуренція охоплює обмежені ринки. Запроваджуючи в себе нові форми виробництва, ці підприємства змушували більш дрібні вступати з ними в змагання, результат якого був визначений наперед. Дрібні підприємства розорялися, коло конкуренції звужувалося, виробництво укрупнювалося, відбувався процес концентрації капіталу . Така ситуація вела до монополізації ринку, який характеризувався різким скороченням, а з часом і припиненням конкуренції на ринках певної продукції. З появою монополізму ринок прийшов у розлад, тому що саме конкуренція була тим механізмом, що встановлював ціни на продукцію, сировину і робочу силу.

Посилення монополізації виробництва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула провадити олігархічну політику.

Концепції ринку недосконалої, монополістичної

та ефективної конкуренції

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила в суперечність з панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти ХХ ст. Дж. В. Робінсон (1903—1983 ) та Е. Чемберлін (1899—1967). Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933) спростовує існування вільної (досконалої) конкуренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу. Вона пропонує концепцію недосконалої конкуренції, аналізуючи такі її види:

1. монополіст-продавець — багато покупців;

2. монополіст-покупець — багато продавців (останню ситуацію дослідниця характеризувала як явище «монопсонії», особливо притаманне ринку праці, коли фірма-монополіст купує послуги праці неорганізованих робітників).

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополістичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту через «дискримінацію в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях споживачів. У результаті досліджень Дж. Робінсон доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рівноваги попиту і пропонування з оптимальним використанням ресурсів тощо.

У цьому її позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який уважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добробуту підприємців, фірми та держави. Учений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, в якій поєднані елементи конкуренції (вільний доступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами монополії (споживачі віддають переваги деяким продуктам, за які згодні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, монопольне становище на ринку досягається за рахунок диференціації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умови його реалізації та доведення продукту до споживача. Тобто ринок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливостями та витратами по збуту [18, с 139].

У теорії Е. Чемберліна конкуренція й монополія існують поряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е.Чемберлін серед причин виникнення монополій називав позавиробничі чинники, зокрема: 1) унікальні особливості підприємства; 2) репутацію фірми; 3) виготовлення товарів-субститутів; 4) рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, зменшенням випуску товарів та незавантаженими виробничими потужностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.

За таких умов саме держава мусила вдатися до певного регулятивного впливу на економіку, обмежуючи тим самим процес монополізації. Одним із перших антимонопольних законів був закон 1890 року в США. Конгрес ухвалив закон (відомий як закон Шермана), за яким заборонялося будь-яке об’єднання у формі тресту або в іншій формі, що було спрямовано на обмеження виробництва чи торгівлі. Це був час, коли економісти вірили, що тільки досконала конкуренція може дати найкращі результати і тільки вона є альтернативою монополії. В антимонопольній політиці багатьох країн світу відбулися вагомі зміни аспектів: пріоритетним напрямом став захист споживачів. Велика увага приділяється проблемам зростання ефективності і динаміки споживчих цін.

Утвердився погляд, що велике значення має не рівень концентрації і не масштаби корпорації як такої, а послідовність монополізації галузі для споживачів. Було визнано, що далеко не завжди поява багатьох малих фірм — благо для споживачів. Змінились і критерії для заборони злиття і поглинання в галузях: держави стали більш толерантно ставитися до цього явища й до великих корпорацій. Проте «антитрестівський закон» не зміг протистояти діяльності монополій. На початку XX ст. у країні існувало майже 1000 монополістичних об’єднань[15, с.178].

Дещо в іншій площині аналізувалася проблема співвідношення монополії і конкуренції Й.А.Шумпетером (1883-1950). Видатний вчений двадцятого сторіччя повязав вивчення зазначених категорій з розвитком науково-технічних досягнень в економіці та субєктивною діяльністю підприємця-новатора, зацікавленого у запровадженні інновацій у виробничий процес. У праці “Капіталізм, соціалізм і демократія” Й.Шумпетер використав поняття “ефективної конкуренції” та “ефективної монополії”, вважаючи що ці поняття, по-перше, характеризують динамічну ринкову економіку, засновану на нововведеннях і прогресивних зрушеннях, а, по-друге, відображають ситуацію, коли конкуренція, мотивована бажанням отримати надприбуток, активізує процеси нововведень і веде до створення монополії нового типу. З такою монополією несумісні застій і загнивання (як вважав В.І.Ленін), вона носить тимчасовий характер і зникає в результаті новаторства і нововведень підприємців-суперників. Таким чином, неперервний процес нововведень виступає стрижнем нових конкурентних відносин і поступального розвитку економіки в цілому.

Становлення системи державного регулювання

економіки

На зламі XIX—XX ст. світ увійшов у фазу так званого організованого капіталізму, для якого характерними є наступні риси: 1) крах вільного ринку; 2) панування монополій; 3) інкорпорація державної влади (відповідальність за контроль і регулювання соціально-економічних відносин, насамперед з метою захисту ринку).

Основним чинником еволюції індустріальних країн зазначеного періоду став постійно зростаючий вплив держави на політичне й економічне життя суспільства. Якщо “невидима рука ринку” в епоху вільної конкуренції встановлювала ціну товарів, зіштовхуючи між собою відокремлено існуючих конкуруючих продавців і покупців, то створення зовнішніх умов для такої вільної конкуренції стало обовязком держави.

Ситуація суттєво змінилася, коли в результаті концентрації і централізації виробництва і капіталу вирішальну роль на ринку почали відігравати капіталістичні фірми, що мали можливість домовитися про рівень ринкових цін, домогтися монопольного становища на ринку тощо. За таких умов державне регулювання економічних процесів стає необхідністю. Зявляються антитрестівські і антикартельні закони як спроба захисту інтересів покупців. Проте більшою мірою згадане законодавство сприяє посиленню звязків між монополіями та державним апаратом.

Під тиском монополій держава стає на шлях активної підтримки процесів концентрації і централізації капіталу, заохочуючи, зокрема злиття акціонерних компаній (акціонерне законодавство). Для охорони інтересів акціонерних фірм і мобілізації на їх користь грошових ресурсів держава іноді бере на себе роль гаранта випущених ними приватних позик. Крім того, за рахунок бюджета держава часто видає субсидії великим акціонерним компаніям, коли виникає загроза їх банкрутства. Коли акціонерна компанія стає настільки могутньою, що від її діяльності залежить становище важливих галузей національної економіки, то пряме злиття держави з такими монополіями обгрунтовується міркуваннями так званої високої політики.

Держава виступає власником значної кількості промислових, транспортних та інших підприємств, в її руках знаходяться емісійні банки, а отже – контроль над грошовим обігом. Мобілізуючи грошові ресурси за допомогою позик, держава стає не тільки боржником, але одночасно й позичковим капіталістом, суттєво впливаючи на функціонування державного бюджету, кредиту, інвестиційної політики тощо.

Отже, на початку ХХст. функції державного регулювання в розвинутих країнах Заходу здійснювалися через соціально-економічну, валютно-фінансову, структурно-інвестиційну політику, використовуючи такі важелі, як законодавство, митні тарифи, податки, кредити, пільги, державні гарантії і замовлення, позики, регулювання фінансового ринку.

Оскільки держава і монополістичні корпорації виступали головними субєктами власності, а їх поєднання в єдиний механізм формувало якісно нову систему економічних відносин, це дало підстави представникам марксистської економічної думки охарактеризувати останню як державно-монополістичний капіталізм (ДМК). (Сьогодні в економічній літературі для аналізу згаданої системи економічних відносин використовується термін “державно-корпоративний капіталізм”, в якому ДМК розглядається як його складова, характерна для першої половини ХХ ст.).

Економічний розвиток країн на межі ХІХ-ХХ століть відбувався нерівномірно. Найбільш високі темпи економічного зростання демонстрували молоді капіталістичні держави, такі як США, Німеччина, Японія, котрі випереджали за економічними показниками Великобританію і Францію. Зокрема, для американської економіки це обумовлювалося такими чинниками:

• наявністю природних ресурсів;

• високим рівнем нагромадження національного капіталу;

• швидким зростанням населення за рахунок припливу іммігрантів з інших країн;

• виваженою протекціоністською політикою держави;

• віддаленістю від основних конкурентів;

• пізнім завершенням промислового перевороту.

Індустріалізація кінця XIX—початку XX ст., на відміну від попереднього періоду, спиралася на внутрішні можливості США. У промисловості, поряд з використанням досягнень світового досвіду, був зроблений акцент на власні технічні ідеї. Активні процеси концентрації виробництва обумовили виникнення характерної переважно для США форми монополістичних обєднань - трестів. Важливе значення для становлення нових форм організаційно-економічної структури економіки мало відокремлення функцій управління від виконавців, що лягло в основу ідей «наукового управління» — менеджеризму Ф. У. Тейлора.

Якісні зміни в економіці США вимагали посилення регулюючих дій держави, які зачіпали в основному промислову і банківську сфери. На практиці це втілилось у серії буржуазних реформ початку ХХ ст., що дістала назву «прогресивна ера». Усе почалося з політики так званого «чесного курсу» Т.Рузвельта (1901—1909 рр.), сутність якого полягала в прагненні захистити демократичні цінності американського суспільства шляхом «підвищення життєвого рівня бідних без збитку для багатих».

Основна ідея курсу полягала у створенні системи контролю за діяльністю трестів з боку федерального уряду. З цією метою було ухвалено низку законів: про створення міністерства торгівлі і праці зі спеціальним бюро у справах корпорацій; про заборону залізничним компаніям змінювати тарифи на перевезення вантажів; про контроль з боку державних органів за виготовленням харчових продуктів і медичних препаратів тощо.

Особлива увага приділялася заходам щодо врегулювання використання й охорони природних ресурсів. Землі з корисними копалинами, лісовими і водяними ресурсами ввійшли у фонд суспільних земель, які не підлягали продажу в приватні руки.

У зв’язку з банківською кризою (1907—1908) був ухвалений закон Олдрича—Вриланда, суть якого полягала у створенні підконтрольної конгресу банківської структури з усіма функціями державного банку (із правом випуску банкнот) терміном на шість років.

Політика реформ президента В. Вільсона (1913-1921) дістала назву «нова демократія». Її стрижнем стала ідея про регулювання конкуренції, що повинно було привести до обмеження зростання великих корпорацій і забезпечити можливості для розвитку дрібного і середнього бізнесу. Основними заходами в цьому напрямку були: запровадження прогресивного податку на доходи приватних осіб і корпорацій; скасування антитрестівського законодавства стосовно профспілок і союзів фермерів; ухвалення закону про створення федеральної промислової комісії з метою збирання інформації і притягнення до суду осіб і корпорацій, що застосовують нечесні методи діяльності.

Найважливішим законом, що поклав початок реорганізації кредитної і банківської системи США, був закон про створення 1913 р. Федеральної резервної системи (ФРС). Суть ФРС, яка складалася з 12 федеральних резервних банків, полягала в акумулюванні резервних коштів, внесених національними банками штатів і промисловими банками відповідного регіону.

Отже реформи «прогресивної ери» свідчили про зародження тенденції державно-монополістичного регулювання в економічному житті країни і про посилення виконавської влади в її політичній системі.

Німеччина на початку ХХ ст. стала другою після США за рівнем і темпами економічного розвитку. Цьому сприяло об’єднання країни, відновлення і розвиток паливно-металургійної бази німецької промисловості, запровадження новітньої техніки і відсутність морально застарілої, розроблення військово-морських програм, а також залучення в промисло­вість значних обсягів державних і приватних капіталів. Основними чинниками, які стримували дальше зростання економіки Німеччини, були недостатня сировинна база (зокрема, нафти і кольорових металів), а також незначний за обсягом внутрішній ринок.

Щодо Великобританії, то країна в зазначений період втрачала промислову гегемонію. Цей процес зумовлювався низкою чинників: застаріла виробнича база англійської індустрії; експорт капіталу; закриття ринків для британських товарів (епоха вільної торгівлі скінчилася). Економіка країни (крім суднобудування) переживала кризу. Проте в банківській сфері розвивався кредит, особливо іноземний. Певним чином доходи від іноземних інвестицій відшкодовували втрату передових позицій у світовій промисловості. Разом з тим вони посилювали застій англійської економіки, що спричинило занепад підприємливості англійської буржуазії, позаяк у зв’язку зі зменшенням прошарку капіталістів у Великобританії збільшувалася кількість рантьє.

На початку XX ст. спостерігалося економічне відставання Франції. Варто зазначити, що тут повторилася в основних рисах ситуація Великобританії. Становище економіки Франції ускладнювалося ще й тим, що підприємці віддавали перевагу інвестиціям у фінансову сферу економіки, а не в промисловість. Французький капіталізм був переважно лихварським. Утім певні зрушення відбувались у важкій промисловості, що пояснювалося підготовкою до воєнного реваншу.

Водночас поряд із розглянутими економічними процесами провідних капіталістичних країн на світовій арені загострилася боротьба за територіальний поділ світу (різних видів колоніальної залежності зазнали 85 % територій земної кулі). Колоніальні захоплення цього періоду значно перевершували експансіонізм попереднього часу. На кінець 1870 р. колонії становили 215 тис. км², а до 1914 р. — 620 тис. км². Розширювалися старі (Англійська, Французька) імперії і виникали нові (Німецька, Італійська, США, Росія, Японія). Тож у короткий термін велика кількість країн почали колоніальне розширення, що різко скоротило незайняті «великі» землі і посилило конкуренцію в цій сфері.

Усе це посилило мотивацію для превентивного захоплення територій і спроб установлювати ті чи інші форми для захисту інтересів своєї імперії від конкурентів. Більше того, «всесвітність» кожної колоніальної імперії потребувала створення військових баз по всьому світові. Ці процеси призводили до гонки військово-морських, а потім сухопутних озброєнь, зростання мілітаризму. Швидке звуження вільних від колоніальної залежності територій зумовило підвищення агресивності з боку країн—шукачів нових колоній, а саме Німеччини, США, Японії, які висували територіальні претензії до старих колоніальних імперій. Через це посилилася військова і дипломатична напруженість, яка час від часу переходила у відкритий воєнний конфлікт (марокканські кризи 1905 і 1911 рр., російсько-японська війна 1904—1905 рр., анексія Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини в 1909 р., італо-турецька війна 1911—1912 рр., Балканські війни 1912—1913 рр.).

Широку суспільну думку провідних країн світу опановує «комплекс імперства», з’являється багато літераторів, громадських діячів, що виправдують імперіалістичні захоплення як вияв доблесті і цивілізаційну місію своєї нації. Такими були: в Англії — Ч. Дилк, Р. Кіплінг; у Німеччині — О. Бісмарк; у США формулювалися «теорія визначеної наперед долі», ідеї групи експансіоністів, де обгрунтовувалися тези про важливість американських цінностей для прогресу світу і право США на втручання у світові справи для захисту цих цінностей.

На межі XIX—XX ст. в економічній літературі для характеристики змін, що відбувалися, дедалі частіше вживався термін «імперіалізм», переважно в значенні експансіоністської зовнішньополітичної діяльності капіталістичних держав. На початку століття з’являються перші теорії імперіалізму як нової стадії розвитку суспільства. Найбільш поширеними з основних підходів аналізу імперіалізму є економічний та політичний.

Теорії

імперіалізму.

Засновником економічної інтерпретації імперіалізму вважають англійського ліберального економіста Дж. А. Гобсона. У 1902 р. у праці «Імперіалізм» він висловив думку, що в основі новітніх тенденцій розвитку суспільства лежать фінансові інтереси класу капіталістів, що є «керуючим імперського двигуна». Створюється сталий надлишок капіталу у виробництві, що не може бути реалізований у країні через вузькість внутрішнього ринку та труднощі, що виникають під час розподілу капіталу, а також інвестиційні ускладнення. Це обмежує можливості великих фірм, які до того ж намагаються уникнути значних ризиків і загрози надвиробництва. Це спонукає фінансову буржуазію шукати нові інвестиційні можливості за межами своїх країн. Однак там монополії стикаються з іншими конкурентами, для усунення яких фінансова олігархія використовує власні держави, підштовхуючи їх на імперіалістичні авантюри і створюючи загрозу війни. Це був економічний стрижень імперіалізму. Але без ризику, агресії, виявів расизму, націоналізму, на думку Дж.Гобсона, імперіалізм був би неможливий. Він уважав, що імперіалізм створює надто великі перепони для економічного розвитку, що в дальшому призводить до війни.

Дж. Гобсон був упевнений, що імперіалізм можна перемогти за допомогою суспільних реформ, що обмежували б доходи олігархічних кіл, які безпосередньо були пов’язані з імперіалістичною політикою; перерозподілу доходів у такий спосіб, щоб стимулювати споживання національної продукції широкими верствами населення.

Економічну інтерпретацію імперіалізму розвивали також Р. Гільфердинг («Фінансовий капітал»), В. І. Ленін, Я. Ріссер, Г. Шульце-Геверніц та інші.

Ленінська теорія імперіалізму («Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму» (1916)), побудована на марксистських засадах, органічно вписувалася у марксову формаційну теорію суспільного розвитку та мала на меті насамперед революційні висновки. Проте вона містила ґрунтовний аналіз причин виникнення і сутності монополій, їх оганізаційних форм, сутності фінансового капіталу та фінансової олігархії, проблеми вивозу капіталу та економічного і територіального поділу світу. Ідеологічна спрямованість дослідження обумовила певне його обмеження. Зокрема, не визнавалися позитивні риси монополізації виробництва та вивозу капіталу, відкидалося положення про можливість помякшення циклічності шляхом переливу капіталу тощо.

Прихильники неекономічного підходу до аналізу імперіалізму (лідери II Інтернаціоналу К. Каутський, Р. Люксембург, український дослідник П. Мігулін та інші) намагалися обґрунтувати тезу, що імперіалізм не є прямим породженням капіталізму.

У такому ключі найбільш відомою є праця Й. А. Шумпетера «Соціологія імперіалізму» (1919). У ній учений з позицій соціал-дарвінізму обстоював думку, що саме природа людини (а не суспільство) призводить до неминучості виникнення війни — і в цьому Й. Шумпетер убачав «нормальність» розвитку суспільних подій. По-перше, він доводив, що клас воїнів є традиційною структурою суспільства, яке віддає «воїнам» свої цінності та прагнення. По-друге, монополії є викривленням природи капіталізму і являють собою породження успадкованої від феодального порядку системи протекціонізму і тарифів. По-третє, імперіалізм виникає на підгрунті егоїзму фінансової олігархії. Тобто імперіалізм, на його думку, не є необхідним етапом в еволюції капіталістичних відносин, а являє собою результат випадкового поєднання мілітаризму, монополії і фінансової олігархії. За умов усунення двох останніх за допомогою проведення реформ і за умов вільної ринкової економіки капіталізм вийде на магістральний шлях свого розвитку.

Таким чином, у працях представників різних напрямів економічної думки знайшли відображення соціально-економічні й політичні особливості розвитку світового капіталістичного господарства в його міжнародних взаємовідносинах напередодні Першої світової війни.

Основні суперечності

між великими державами світу.

Наприкінці XIX—початку XX ст. поступово нагромаджуються та загострюються соціально-економічні суперечності між провідними країнами світу, що призводить до блокового протистояння між ними. Загострення суперництва держав визначалося значною мірою відносною нерівномірністю їхнього соціально-економічного розвитку, що впливало на рівень і форми їх зовнішньої експансії.

Цю нову еру імперського суперництва німці назвали Weltpolitik. Європа була поділена на два ворожих блоки держав — Антанту і Троїстий союз. Найбільш непримиренними виявились інтереси Німеччини й Англії. Імперія Гогенцоллернів (Німеччина), геополітичне положення якої не відповідало її економічній могутності (перше місце в Європі за рівнем промислового виробництва в 1913 р.) і політичним амбіціям, прагнула до світового панування. У її плани входило ослаблення Англії, Франції і Росії і захоплення територій у Європі, колоніальних володінь Англії, Франції, зміцнення позицій у Туреччині й на близькому Сході.

На межі століть Німеччина переходить до будівництва військового і цивільного флотів. Німецькі судноплавні компанії (ГАПАГ і Норддойчланд Лайн) виходять на перше місце у світі за сумарним тоннажем суден (понад 5000 тонн). Судна цих компаній послідовно завойовують найпрестижніший у торговому судноплавстві приз — Блакитну стрічку Атлантики. Фактично йшлося про підрив основ економічної й політичної могутності Великобританії — про панування на морі. Економічний сенс структурного конфлікту, що призвів до Першої світової війни, — очевидний. Даний випадок був відображенням більш глибоких соціальних процесів. У решті решт Великобританія за участь у війні заплатила ціну незмірно вищу за всі реальні чи вигадані втрати від німецької конкуренції.

За чотири роки війни світові фінансові потоки, що замикалися на Лондонському Сіті, переорієнтувалися на Уолл-Стріт (США). Наслідком став швидкий перелив англійських капіталів за океан. Англія почала війну світовим кредитором. До кінця її вона заборгувала США більш як 8 млрд ф. ст.

Німеччина до початку ХХ ст. перетворилася з конгломерату третьорядних держав на наддержаву. Темпи її економічного розвитку значно перевищили англійські. На зламі століть німці вперше відчули себе великою нацією з великим майбутнім.

Головний союзник Німеччини - Австро-Угорщина - прагнула встановити свою гегемонію на Балканах і панувати на Чорному, Адріатичному та Егейському морях, захопити Сербію, Чорногорію, відібрати в Росії частину польських губерній, Поділля, Волинь. Туреччина, яку в разі перемоги планували поділити країни Антанти, наприкінці 1914 р. приєдналася до Троїстого союзу; її метою було захоплення російського Закавказзя, Криму, Ірану і відновлення впливу на Балканах.

Головною метою держав Антанти було «покласти край німецькому імперіалізму». Англія, наприклад, прагнула зберегти свою морську і колоніальну міць і відторгнути від Туреччини багаті нафтою Месопотамію та Палестину. Франція мала намір узяти реванш за поразку у франко-прусській війні 1870—1871 рр., повернути Ельзас і Лотарингію, захопити Рейнську промислову зону і частину німецьких колоній. Росія прагнула встановити своє панування на Балканах, у протоках Босфор і Дарданелли та відібрати у Австро-Угорщини Східну Галичину, землі за течією Неману.

Багато спірних питань існувало між Англією і Францією, Англією і Росією, Австро-Угорщиною й Італією, Туреччиною й Італією, але всі вони відступали на другий план перед головними суперечностями: між Німеччиною і її суперниками — Англією, Францією і Росією. Загострення цих суперечностей штовхало названі країни до переділу світу та війни.

Готуючись до світової війни, уряди Антанти і Троїстого союзу створили могутню військову промисловість, базу якої становили великі державні заводи — суднобудівні, з виробництва зброї, пороху, снарядів, патронів тощо. До виробництва військової продукції залучалися приватні підприємства: у Німеччині — заводи Круппа; в Австро-Угорщині — Шкода; у Франції — Шнейдер-Крезо і Сен-Шамон; в Англії — Віккерс і Амстронг — Вітуорт, у Росії — Путіловський завод тощо.

Угруповання обох ворожих коаліцій енергійно зміцнювали свої збройні сили. Досягнення науки і техніки були поставлені на службу війні. З’явилося більш досконале озброєння: магазинні скорострільні гвинтівки і кулемети, що набагато підвищили вогневу міць піхоти; в артилерії зросла кількість нарізних гармат новітніх систем. Велике стратегічне значення мав розвиток залізниць, які дозволяли прискорити зосередження і розгортання великих військових мас на театрах воєнних дій і здійснювати безперебійну поставку в діючі армії людських і всіх видів матеріально-технічного постачання. Важливу роль почав відігравати автомобільний транспорт. З’явилась військова авіація. Застосування у військовій справі нових засобів зв’язку (телеграф, телефон, радіо) полегшувало організацію керування військами. В області військово-морських озброєнь відбувалося завзяте суперництво Німеччини й Англії (споруджувалися кораблі нового типу — дредноути). Інші держави також прагнули до посилення своїх ВМФ. Гонка озброєнь вимагала величезних фінансових коштів, що лягало важким тягарем на економіку європейських держав.

До 1914 р. суперечності між військово-політичними блоками вкрай загострилися, причому головним вузлом суперечностей стали Балкани, зокрема Сербія, що перетворилася на арену боротьби між Австро-Угорщиною і Росією. Габсбурги вирішили одним ударом по Сербії затвердити свій вплив на Балканах. Рівно через місяць після вбивства в Сараєво Франца Фердинанда, 28 липня 1914 р., Австро-Угорщина за вимогою Німеччини оголосила Сербії війну. У відповідь Росія почала загальну мобілізацію. Тоді Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а 3 серпня — Франції. Відповідно до плану «блискавичної війни», розробленого начальником генерального штабу Німеччини генералом А. Шліфеном, німецькі війська рушили на французьку територію через Бельгію. Англія, своєю чергою, встала на захист нейтралітету останньої і 4 серпня оголосила війну Німеччині. З 28 липня по 4 серпня 1914 р. у війну були втягнені всі члени Троїстого союзу й Антанти.

Отже, на початку XX ст. сформувалася світова система господарства, яка суттєво вплинула розвиток національних економік країн Європи та США. Відбулася докорінна зміна парадигми економічного розвитку — монополії почали визначати економічне життя суспільства. Утворилися міжнародні монополістичні союзи, що поділили світ на сфери економічного впливу. Новою економічною формою міжнародних відносин став вивіз капіталу, різноманітні форми якого перетворилися на найважливішу рушійну силу, що розвивала та поглиблювала світогосподарські зв’язки.

Світове господарство початку ХХ ст. більшою мірою базувалося на військовій силі, позаекономічному примусі, ніж на «силі капіталу». Йому були притаманні гострі суперечності економічного, політичного, територіального характеру, які робили його нестійким. Загострення цих суперечностей призвело до початку в 1914 р. Першої світової війни.