Вчити соціологію / Ліворадикальна соціологія

Ліворадикальна соціологія

Ідея "виснаженості" можливостей індустріальних моделей розвитку отримала серйозну підтримку в так званій ліворадикальній соціології (неомарксизм). Цей напрям у соціології обґрунтовував необхідність корінних (радикальних) соціальних змін, в тому числі з використанням політичного поняття. Радикальній критиці були піддані безмежна індустріалізація, раціоналізація, "узаконене панування" меншості над експлуатованою більшістю в умовах індустріальної соціалізації. Звідси і витікав інтерес до марксизму, який зумовлював антагоністичні протиріччя і конфлікти в суспільному розвитку і необхідність їх вирішення шляхом соціально-політичних революцій.

Однак намагання переглянути та доповнити марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ суспільного життя беруть свій початок ще з 20-х років XX ст. Його засновниками вважаються Д. Лукач, Б. Бен'ямін, К. Корш та ін.

Лідером радикальної соціальної критики індустріальної версії прогресу виступала франкфуртська школа. Спочатку її сформовувала група молодих дослідників, переважно вихідців із заможних єврейських сімей Німеччини, які були прихильниками поглядів Маркса. На початку 20-х років у зв'язку з цим у Франкфурті був започаткований Інститут соціальних досліджень, навколо якого згуртувалися М. Хоркхаймер, Г. Адорно, Р. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм, Ю. Хабермас та багато інших вчених. З приходом до влади фашизму всі фундатори даної школи емігрували до США, більшість з них там і залишилася працювати надалі. Феномен фашизму став причиною ряду розмірковувань і обумовив характер спрямованості в тактиці теоретичних поглядів багатьох дослідників. Це були різні за своїми орієнтаціями мислителі, як правило, далекі від емпіричної соціології. їх більше цікавила політика, філософія, культура. Тому більшість їх теорій навіюється швидше соціально-філософським змістом, ніж соціологічним. Це стосується і системи теорій "індустріального" та "постіндустріального суспільства".

Протягом свого існування франкфуртська школа здійснювала "соціальні дослідження" з проблем "сім'ї та авторитету", "авторитарної особи", "політичної та сексуальної революції", "індустрії культури та маніпулювання свідомістю" та ін. Франкфуртці опиралися на марксизм як на теорію критичного заперечення "буржуазної раціональності". Ця форма неомарксизму була очищена від догматизму - так би мовити, марксизм з "людським обличчям", як теоретико-методологічна база "гуманістичного соціалізму" (в дусі реформаторської соціал-демократичної орієнтації). Не дивно, що цей соціологічний напрям деякі дослідники висувають як марксистську парадигму. Неомарксисти вбачали майбутнє за "недогматизованим марксизмом", синтезованим з фройдизмом (що особливо було популярним серед гуманітарної інтелігенції та студентства).

В основі радикальної соціології, як уже зазначалось, лежали такі причини, як: панування "технологічної раціональності" та інших "вад" "індустріального суспільства"; максимапізація всіх сфер розвитку; проблеми централізації управління; стандартизація способу життя; домінування технологічних ритмів виробництва, з роботою та дозвіллям; тотальний контроль над індивідом з боку держави; дегуманізація культури, індустріалізація розваг та ін. Особливе місце серед дослідницької тематики школи займав німецький фашизм та його антисемітська політика. На ці проблеми вчені дивилися насамперед із соціально-психологічної точки зору. Прагнули глибше дослідити проблему, визнаючи не стільки проблему поширення фашистських та антисемітських настроїв, скільки важливість визначити соціально значущі, типові риси особистості, схильності до антисемітських і взагалі расистських проявів. Ці проблеми розглядалися ними в контексті авторитарного складу особистості. Теми авторитарності, відчуження, пригнічення особистості, агресивності взагалі становили основне коло дослідницьких інтересів більшості франкфуртців. їхнім поглядам властива психологізація соціальних проблем і понять, що, зокрема, знаходило вияв у широкому використанні понять психоаналізу 3. Фройда при поясненні соціальних та культурних явищ.

В одних дослідженнях мова йде, передусім, про суперагресивність між типом соціальної структури (соціальні інститути та форми соціального контролю) і спрямованістю диспозиції особистості. Інші дослідники (Маркузе, Фромм) зосереджуються на розгляді ситуацій, за яких особистість адаптується завдяки відмові від власного "Я", "втечі від свободи" або "ставши одномірною людиною". Більшість цих проблем однойменна з працями цих дослідників.

Неомарксистський аналіз людини сформований, з точки зору Е. Фромма, на моделі людини, яка володіє корінною потребою буття, пов'язаного із іншими людьми та природою, стверджуючи себе в цьому зв'язку. Погоджуючись із цим, Т. Адорно підкреслював, що сам по собі соціальний порядок пронизує мислення та поведінку людей, що наш світ типолізований і "продуціює" різні типи особистості. Особливо гостро питання стоїть щодо формування стереотипних рис сучасної людини. Соціологи - неомарксисти – не сумнівалися в тому, що риси особистості, сформовані в певних соціальних умовах, значно впливають на орієнтацію суспільства та соціальної системи, і одними із перших намагалися визначити ступінь такого впливу.

Одним із основоположників франкфуртської школи неомарксизму був німецький філософ та соціолог Макс Хоркхаймер (1895- 1973), директор франкфуртського інституту соціальних досліджень. В основу соціально-філософської та історичної концепції багатьох робіт була покладена ідея "божевілля" буржуазного розуму, "пошкодженого" нібито в силу початкового протистояння його природі у вигляді волі до влади, котра і придушувала "природне" як в самій людині, так і поза нею. В деяких його роботах ("Діалектика просвіти") чітко простежується вплив ідей Ф. Ніцше та А. Шопенгауера). На протилежність "офіційній", західній соціології М. Хоркхаймер стверджував в якості основних завдань критичної теорії "теоретичне сприйняття" (відчуття, рефлексію) соціальної реальності, радикальну критику всіх виявів гноблюючого, антиособистісного характеру сучасного "пізньокапіталістичного" суспільства в усіх сферах, особливо в масовій культурі. Спочатку, щоправда, вчений пов'язував соціальні корені критичної теорії із пролетаріатом як суб'єктом історичного процесу. Однак в міру розчарування, після перемоги нацизму (опора на робітничий клас), Хоркхаймер покладав свої надії на "критично мислячу" інтелігенцію".

Одним з провідних представників цієї школи був німецький соціальний філософ, соціолог мистецтва та літератури Визенгрунд-А. Адорно (1903-1969). Деякі важливі ідеї його являли собою програмний виклад соціальної філософії неомарксизму та історії, в світлі якої еволюція людини є не що інше, як історія "невдалої цивілізації", посилюючого "відчуження", викликаного "буржуазним" розумом, що протипоставив себе природі. Адорно трактує історію Заходу як патологічний процес посилюючого божевілля і втрати індивідуальної свободи. В дусі цих ідей Адорно піддав соціально-філософському аналізу сучасну західну музику та інші елементи культури. В даному контексті мистецтво розглядалося як зброя критичної революції. В той період всі соціальні та політичні загострення наклали відбиток на появу, активність та характер тодішнього молодіжного руху (лівоекстремізм, нігілістичні мотиви, анархічність).

Особливих тенденцій набрала форма боротьби проти "зневажливого суспільства", у формі "життя поза ним". Формувалися молодіжні рухи контркультури, установкою яких було задоволення та самовираз як спосіб життя. Революцію Адорно визначав як найбільш глибокий вихід людей "із себе", звільнення від "буржуазного "Я". Будучи одночасно і корінним переворотом в "структурі потягів", вона є справді "тотальною революцією", яка має привести до виникнення дійсно нового індивіда.

Особлива роль у даній практичній критиці індустріального суспільства відводилася мистецтву та художнику. І, як результат, – поява та розквіт проавангардистських форм культури, які надавали мистецтву "негативну", "руйнівну" силу, що руйнували старі структурні сприйняття і підготовлювали до сприйняття майбутнього. Авангардистське мистецтво повинно було "покінчити" з репресивною культурою, за допомогою якої індустріальний світ "декораціював" (представляв) свою раціональність.

Іншим представником франкфуртської школи неомарксизму був Герберт Маркузе (1898-1972). Впродовж свого творчого періоду він намагався вирішити одне і те ж питання: наскільки і яким чином можлива революція в "пізньокапіталістичному суспільстві?". В одній із головних робіт - "Одномірна людина" – він розкрив розуміння характеру і рушійних сил революції в сучасному суспільстві. В ній обґрунтовувалася теза про деградацію пролетаріату в "індустріальних країнах". "Одномірну людину" Маркузе ототожнював із "масовою людиною", "людиною організації", "зовні орієнтованою особистістю", "керованою особистістю" та іншими подібними типами. Всім їм тією чи іншою мірою властиві: некритичне ставлення до існуючої дійсності, до поведінкових та пропагандистських стереотипів, відсутність індивідуальності, маніпуляційність, консерватизм та ін. Згідно з концепцією Маркузе, соціокультурна одномірність, одномірність мислення - це продукти, похідні "індустріального суспільства". Принципи і норми індустріального суспільства, які відповідають інтересам перш за все правлячої еліти, видаються "одномірній людині" виразом свободи і соціальної справедливості, що абсолютно неправильно. Одномірна людина, стверджував Маркузе, позбавлена здатності до радикальної опозиції існуючому "режимові" і повністю інтегрувала себе в "систему". "Одномірна людина" із "сплячої маси" нездатна ні виробити, ні сприйняти революційну свідомість як основну умову і передумову соціальної революції. Тому необхідність тотальної відмови від "єдиного індустріального суспільства" актуалізувало питання пошуку сил неомарксистами, які могли би його здійснити, сформувати "суб'єкт революційного процесу". Носій такої сили повинен відмовитися брати участь у грі "споживчого суспільства". Тому носієм "революційної" ідеології і виконавцем такої революції має бути той, хто володіє "двомірним" мисленням, здатний критично оцінювати дійсність, протистояти маніпулюванню свідомістю і не стати рабом одномірної свідомості. Це, передусім, новий клас - інтелігенція та службовці, які володіють інтелектуальним та культурним потенціалом.

Яскравим представником франкфуртської школи і одним із засновників неофройдизму був німецько-американський соціальний філософ, соціолог і психолог Еріх Фромм (1900-1980). Соціальна теорія його базується на ревізії традиційних положень фройдизму шляхом об'єднання їх із положеннями філософської антропології та марксизму. За Фроммом, історія - це розвиток людської суті в умовах ворожої їй соціальної структури. Сучасне суспільство він ототожнював із відчуженням людської суті у зв'язку з "машинізацією", "комп'ютеризацією" і "роботизацією" людини в процесі розвитку НТР. Важливою особливістю поглядів Фромма є критичне ставлення до капіталістичного суспільства, яке довело до межі процес самовідчуження особистості. Пошуки ідеального типу соціальної структури "здорового" суспільства, що дозволяла б розкрити безмежні можливості людської природи, привели вченого до висунення утопічної теорії "гуманістичного комунітарного соціалізму".

Одним із видатних представників неомарксизму був німецький соціальний філософ, соціолог Юрген Хабермас (1929-1964). У пошуках шляху, котрий міг би вивести сучасну західноєвропейську "громадськість" із стану глибокої кризи, забезпечивши їй роль носія структурних змін у сучасному "пізньокапіталістичному суспільстві", Хабермас звертається до проблематики міжлюдської взаємодії, комунікації, інтеракції. При цьому він зосереджує увагу на питанні про відмінність "істинної" комунікації від "хибної" і умови, що забезпечували істинну комунікацію між людьми. В зв'язку з цим, Хабермас запропонував широку соціально-філософську концепцію, що виявляла взаємоіснування двох сфер людського існування (як наближено ідеальної моделі): сфери взаємодії людини із природою і сфери "інтеракції" (сфера міжлюдських взаємин).

У даному контексті вчений висуває абстрактну модель системної людини, людини майбутнього, що здатна зберігати прогресивність людства. В такій моделі ним закладені основні "бажано-прогресуючі" сторони соціально-людської" природи:

■ "технічний", пізнавальний інтерес (розумне оволодівання природою);

■ "практичний" інтерес, сфера якого - міжлюдська "інтеграція", що сприяє формуванню ідеалів, цілей, які визначають найбільш загальний напрям використання та розвитку науки і техніки;

■ "визвольний" ("емансипаційний") інтерес, що відображає прагнення людини до визволення від усіх і будь-яких форм "відчуження" та суперечностей, що виникають в результаті негативного впливу методів та технічних засобів на сферу людських взаємин.

Неомарксистська концепція не є одноманітною і містить кілька розгалужень. Інший напрям у даному русі - сцієнтиський (світоглядний підхід, в основ якого лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність). Його прибічники вважають марксистське вчення недостатньо науковим і намагаються реформувати різні аспекти марксистської теорії.

Серед представників даного напряму слід назвати Л. Альтюссера і його послідовників, які пропагували перегляд марксових ідей "економічного детермінізму", "еволюційного історизму", "монізму" (спосіб розгляду багатомірності явищ світу в світлі єдиного джерела, єдиної основи) – головних позицій його аналізу, діалектику взаємодії базису та надбудови суспільства. З точки зору JI . Альтюссера і його прибічників, слід по-новому поглянути і на сутність держави і характер її взаємин із різними суспільними класами. (Подальші соціальні, демократичні перетворення роблять марксистську теорію неспроможною бути алгоритмічним принципом в аналізі суспільних явищ).

Іншою течією в системі даного напряму неомарксизму є так званий "академічний марксизм", прихильники якого прагнуть перереформувати сутність і категорії історичного матеріалізму крізь призму методів сучасної науки: теорії ігор, моделювання, функціонального підходу тощо. Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення джерел соціальних змін. На думку Ю. Хабермаса, подальші соціальні та демократичні переміни істотно змінюють закономірності у розвитку капіталізму, приглушуючи соціальні та економічні кризи і стимулюючи соціальні компроміси.

На необхідність нового типу демократії вказував і американський соціолог Е. Райх, який вказував на глибоку диференціацію класової структури як істотного чинника в процесі формування "класових" союзів. Він наполягає на переорієнтації політики марксистів з матеріальної площини на "культурну", за якої зливатимуться інтереси і робітничого класу, і суміжних прошарків суспільства.

Контрольні запитання:

1. Ліворадикальна соціологія та основні її представники.

2. Соціально-філософські проблеми в неомарксистській соціології.