4. Погляди педагогив-музикантив (1)
.docПогляди педагогів-музикантів України
на музично-естетичне виховання підростаючого покоління
Починаючи з ХVІ- ХVІІ ст. на Україні виникають братські школи, які протистояли західноєвропейському покатоличенню. Тут навчали новій формі хорового співу – партесному співу. Особливо відомий М.Дилецкий як основоположник нового вокально-хорового напрямку, а також автор «Мусикійської граматики». У ХVІІІ в. повсюдно організовуються церковно-парафіяльні школи, зокрема з ініціативи Дм. Ростовського.
Незважаючи на те, що з 1863 р. заборонялося друкувати українською мовою книги й тексти до музичних творів, у Києві було відкрите відділення Російського музичного товариства. У 1868 році - музична школа, що трохи пізніше реорганізована в музичне училище, а потім - у консерваторію. У цей час поширилися недільні школи. У Харкові відкриті вечірні класи хорового співу, в Одесі - Школа аматорів музики.
Різноманітна діяльність М.Лисенка поклала початок педагогічної діяльності його послідовників М.Леонтовича, К.Стеценка, Я.Степового й ін. МН.Лисенко є автором перших збірників народних пісень для дітей («Молодощі», «Збірник пісень у хоровому викладі для учнів молодшого й старшого віку в школах народних»); відкриває Музично-драматичну школу; пише музику для дітей.
Народжується український симфонізм (М.Калачевский, П.Сокальский), розвивається музична фольклористика (А.Коципинський, Е.Єдличка, М.Лисенко), поширюється хорове мистецтво. Крім «Молодощів», виходять репертуарні збірники А.Вахнянина, С.Воробкевича, Д.Сичинського, В.Сокальського й ін., проводиться реформа початкової освіти в Галичині, де музика стає обов'язковим предметом. С.Воробкевич першим вивчає психологію дітей, їхні музичні інтереси й потреби.
Наприкінці сторіччя повсюдно відкриваються музичні класи, а також «Співочі курси» у Києві для підготовки вчителів, організатором яких став Б.Л.Яворський.
На початку ХХ століття музичні училища функціонують у багатьох містах України, у тому числі й у Полтаві (засновник Д.Ахшарумов). Училища стають складовою частиною консерваторій, відкритих не тільки в Києві, але й в Одесі, Харкові.
С.Чернецький видає «Шкільні співи для виховання дітей» (1913). У цей час починає свою педагогічну діяльність М.Леонтович, що в 1919 році видає «Практичний курс навчання співу в середніх школах України».
Різноманітна педагогічна діяльність К.Стеценка. Він видає збірники «Місяць», «Шкільні співаники” у трьох випусках, пише дитячі опери « Івасик-Телесик”, “Лисичка, Котик і Півник”. Методичні основи навчання музиці композитор виклав у таких посібниках і програмах, як перша у світовій практиці програма з позакласної музично-виховної роботи, а також “Програма навчання співу, складена для єдиної школи, та пояснювальна записка до неї”, “Українська пісня в народній школі”, “Методика шкільного співу”, в яких він пропагував такі методи, як: “драбинка”, аналітико-синтетичний слуховий і наполягав на необхідності емоційного викладання музики.
Я.Степовой пише оперу «Ріпка», видає збірники «Проліски”, “Шкільні твори”, “Кобзар”, “Малим дітям”, а також “Популярний курс елементарної теорії музики”.
Основоположником дитячого музично-ігрового репертуару на народній основі був В.Верховинець, що інтегрував драму, музику, хореографію й навіть математику в естетичному вихованні дитини. О.Т.Дзбанівський - організатор і засновник у 20-ті роки музичного відділу Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, талановитий науковець, композитор, музичний критик, а також видатний педагог-музикант. Особливу увагу привертають його навчальні посібники «Нотна грамота в таблицях» і «Дитячі музичні ігри», створені в 20-ті роки. Останній посібник складено з власних творів, призначених не тільки для співу, а й для рухів під музику. Кожна з пісень, завдяки виразності сюжету, оригінальності мелодії та фортепіанного супроводу, є яскравою музичною ілюстрацією до життя дитини. Назви пісень певною мірою розкривають їхню спрямованість: «Гра в козла», «Зайчатки й гриби», «Мімічна гра», «Друзі, у коло», «Пташинка», «Землероб» тощо.
Ф.Колесса видає “Шкільний співаник”, що і зараз широко використовується у практиці музичного виховання.
П.Козицький доводить пріоритет вітчизняної музично-педагогічної думки ХVІ-ХVІІІ ст. над західноєвропейською в роботі “Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування”.
С.Людкевич написав підручник «Загальні основи музики», де музика інтерпретується «не як художні уміння, а як предмет, що виховує». Йому належать також 200 різноманітних ритмічних вправ, які склали «Матеріал для науки сольфеджіо й хорового співу”.
В історію музичної педагогіки Л.Ревуцький увійшов як автор обробок народних пісень для дітей («Сонечко»), а також дитячого репертуару («У дитячому кошу», «Збірник пісень для початкової школи», «Збірник пісень українських композиторів для піонерів та школярів»).
Головним принципом української музичної педагогіки є принцип народності, широке, максимальне використання народнопісенної творчості на уроках музики й у позакласній роботі.