Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Кафедра теорії та методики технологічної освіти

 

Інструктивно-методичні матеріали

до практичної роботи №2

Типологія виробів з деревини

з дисципліни: «Народні промисли України»

для студентів ІІ курсу

Напрям підготовки 6.010103 Технологічна освіта

(код та назва напряму (спеціальності) підготовки

Розроблені: д.п.н., професором кафедри теорії та методики технологічної

освіти Титаренко В.П.

МЕТА РОБОТИ:ознайомитися з історією обробки деревини, матеріалами та напівфабрикатами з деревини, з типологією виробів з деревини та майстрами-різьбярами.

НЕОБХІДНІ ПРИЛАДИ І МАТЕРІАЛИ: стенди, плаката, підручники, готові зразки та вироби з деревини.

ЗАВДАННЯ НА САМОСТІЙНЕ ОПРАЦЮВАННЯ: студенти повинні вивчити теоретичний матеріал із підручника, конспекту лекцій, та методичних вказівок до виконання практичної роботи, а також відповісти на поставлені запитання, які розміщені в кінці методичної розробки.

Теоретичні відомості з історії обробки деревини

Художня обробка деревини– один із найдавніших видів декоративно-прикладної творчості, виготовлення виробів різноманітного функціонального призначення.

З давніх-давен на території України, густо вкритій лісами, дерево було легкодоступним, універсальним і улюбленим матеріалом. У деревини легкість поєднується з міцністю, пружність із в'язкістю, вона може бути білою і забарвленою, чистою та із різноманітною текстурою, піддається багатьом видам обробки. Завдяки цьому деревина здавна широко використовується у багатьох галузях – будівництві, виготовленні транспортних засобів, меблів, іграшок, музичних інструментів тощо.

Серед численних способів, прийомів і технік художнього деревообробництва є такі, де виріб збирається з попередньо виготовлених деталей (теслярство, столярство, бондарство тощо) або виготовляється з суцільного масиву деревини (точіння, довбання, об'ємне вирізування) і прикрашається лише поверхня виробу. До оздоблювальних технік у художній обробці деревини належать: гравірування або ритування, різьблення (виїмчасте, контурне, силуетне, рельєфне, наскрізне), профілювання, інкрустація, розпис, випалювання та ін.

Найдавніші в українських землях зразки художнього деревообробництва датуються IV ст. до н.е. – це скіфські корці, черпаки, сагайдаки з накладними, тисненими на золоті прикрасами у вигляді зображення людини, риб і тварин, знайдені у розкопках кургану Солоха біля села Велика Знам'янка, неподалік Запоріжжя та у похоронних ложах Мелітопольського та Чортомлицького кургану-могили. З останнього, а також із Куль-Обської могили та розкопок гірського хребта Юз-Оба біля Керченської протоки, походять саркофаги, які свідчать про існування на той час поліхромних розписів на деревині, інкрустації металом та іншими породами дерева.

Наймасовіша продукція деревообробного промислу античних міст Північного Причорномор'я – точені скриньки-піксиди. До наших днів дійшли дво- й однобічні гребінці з дугоподібними ручками, орнаментованими гравірованими кружечками, подібні до своїх античних прототипів.

Поодинокі зразки дерев'яних виробів X–XV ст., знайдені в Україні, не відображають достатньо повно побутування і розвиток цього виду народної творчості.

У стародавньому Києві зустрічалися коробки з розщепленого дерева та зубчасті рублі для прасування полотна. Специфікою давньокиївських пам'яток X–XIII ст. є вплив візантійського стилю. Київські розкопки останніх років дозволяють говорити про меншу орнаментацію дерев'яних виробів Х–ХІІ ст.

Серед пам'яток українського бароко доби Гетьманщини, які на сьогодні збережені в Україні і є знаковими для національної культури об'єктами, іконостас Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях займає чи не найголовніше місце. І причина тут не лише у тому, що від великої кількості створених у той період чудових іконостасів на території Наддніпрянщини, крім названого, зберігся ще лише один бароковий іконостас 30-х рр. XVIII ст., який знаходиться у невеличкій надбрамній Троїцькій церкві Києво-Печерської лаври. Іконостас у Сорочинцях, створений у період найвищого розквіту барокового мистецтва в Україні, відобразив кращі надбання цього художнього стилю і є унікальним мистецьким явищем, значення якого далеко виходить поза межі регіонального контексту.

У Сорочинському іконостасі на момент спорудження розміщувалося 130 ікон, 12 із яких до сьогодні не збереглися. Виконані олійними фарбами по левкасу в техніці багатошарового живопису, ікони представляють кращі зразки барокового українського іконопису Наддніпрянщини.

Іконостас Спасо-Преображенської церкви був завершений до 1732 року. Дивом уцілілий у лихоліття першої половини ХХ ст. іконостас у повоєнні десятиліття ледь не зник через несприятливі умови побутування. І лише у 1811 р. він був відремонтований (фото 1).

Фото 1. Іконостас Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці

Синтез професійного та народного мистецтв втілений у різьбленій орнаментиці дерев'яних церков – найбільш самобутнє досягнення української художньої культури. Крім цього, виконувалося різьблення «сволоків», на яких силуетні елементи поєднувалися з рельєфними та гравірованими.

Усі види різьблення застосовували в оздобленні селянського побуту. Теслярі та столярі зазвичай орнаментували свої вироби. Краї даху підтримували профільовані чи різьблені кронштейни, карнизи, вітрові дошки. З кінця XIX ст. поширення лобзикових пил популяризує менш трудомістке силуетне різьблення.

Різьблені, гравіровані, решітчасті, мальовані елементи прикрашали в XIX ст. сани на Уманщині. Зображені на них рослинні мотиви з розетками, птахами, рибами.

Серед різьблених транспортних засобів вирізняються чумацькі мережані вози-«мажі» та ярма Середнього Подніпров'я. Чумацтво було головним засобом перевезення українських товарів. Одним із її проявів був пишний декор, який вкривав усі деталі чумацьких маж. Інколи прикрашали навіть нижні частини возів. Мотиви, здебільшого геометризовані розетки та мережки, виконувалися гранчастими, контурними та нігтеподібними порізками.

Дерев'яні меблі вирізнялися шліфованою фактурою і теплим золотавим тоном. На відміну від зовнішніх деталей будинку, поверхні меблів поступово відполіровувалися при експлуатації, виявляючи красу текстурного малюнка. Природний колір темного дуба, смугастої сосни, світлої липи, рожевої верби м'яко гармоніював з біленими стінами, виразною фактурою декоративних тканин.

Для всієї України типовим було різьблення на «сволоку» – головній балці, що тримає стелю. Тут розміщували хрест, дату зведення хати, пам'ятні написи, візерунки.

Різьблені деталі інтер'єру сільської хати особливо були поширені у Карпатському регіоні. Специфічними для інтер'єру гуцульських, бойківських і лемківських хат є скрині. Прикрашені вони звичайно шестипроменевими розетками у різноманітних композиціях. Окремі елементи та поля орнаменту підкреслені чорним, брунатним, рідше – жовтим і синім кольором натуральної деревини.

Цікавою галуззю художнього деревообробництва є ложкарство. При всіх регіональних відмінностях спільних для українського народного ложкарства є художня правдивість у роботі з деревом. Основний засіб виразності – зіставлення округлого яйцеподібного, наближеного до трикутника черпака з продовгастим орнаментованим держаком. Кінець держака часто мав зображення риб'ячого хвоста, хреста тощо. Особливо пишно декорувалися парні весільні ложки.

У оздобленні меблів на Полтавщині, крім того, застосовували нігтеподібні порізки, всередині яких часом залишали круглі «горошини», що утворювали концентричні кола. Для підкреслення візерунка вироби часто задимлювали свічкою, тонували сажею або вугіллям, змішаними з олією.

Народні різьбярі до середини XIX ст. майже не користувались лінійкою і косинцем, довіряючи руці, зорові, відчуттю, їм удавалося підкреслити красу матеріалу.

Перші деревообробні майстерні Наддніпрянщини функціонують з кінця ХІХ ст. у Полтаві, Зінькові, Кременчуці, Переяславі. Там здебільшого на замовлення виготовляли іконостаси, меблі, архітектурні деталі в стилях бароко, класицизму, модерну. Славилася майстерня Федота Юхименка у Великих Будищах Полтавської губернії, де навчалося чимало молоді, зокрема найвідоміший згодом на Полтавщині різьбяр Василь Гарбуз (1882–1972).

Ці майстерні та засноване у 1870 р. Полтавське губернське ремісниче училище розширювали технічну майстерність майстрів із селян.

Народне меблярство початку XX ст. дедалі більше зазнає впливу міської культури. Різноманітні за формою мисники поступово трансформуються у шафи для посуду з масивнішою нижньою частиною, закритою дверцятами. Інколи склом закриваються й верхні полиці, що наближає таку шафу до міського серванта.

У окремих випадках меблі декорувалися різьбою, плетеними стрічками з рогозу. У 40-х роках XX ст. у народному побуті найчастіше починають користуватися плетеними меблями, які переважно виготовляли на продаж.

Серед відомих деревообробних осередків середини XX ст. вирізнялися майстерні у Тептіївці на Київщині, Яснозір'ї під Черкасами, Верховині та Космачі на Гуцульщині, Яневі Львівської області.

Різьблені елементи є неодмінними конструктивно-декоративними елементами музичних інструментів. У бандурах, приміром, це скульптурна голівка грифа і розетковий отвір на деці. Профільовану «клавіатуру» з виїмкою для кожного пальця мали волинські, подільські, карпатські сопілки, прикрашені випаленими подвійними або потрійними смужками. У 60-ті pp. XX ст. на Косівщині поширилися іграшково-сувенірні сопілки з гравіруванням на темному або строкатому тлі.

Творчість талановитого косівського різьбяра, члена Національної спілки художників України Миколи Тимківа (1909–1985)це окрема сторінка в історії розвитку народного мистецтва Гуцульщини, зокрема косовської школи художнього різьблення. Народився Микола Тимків 26 лютого 1909 року в м. Косові в родині ткачів. Навчався у приватній школі-майстерні відомого різьбяра Василя Девдюка у селі Старий Косів, досконало оволодівши техніками різьблення, інкрустації, випалювання, токарства, столярства. Першою напівсамостійною роботою юнака у майстерні був стіл, виготовлений на замовлення, оздоблений орнаментальним різьбленням з конструкційними деталями в техніці профілювання і точіння.

У доробку майстра понад 1200 творів, серед яких тарілки, скриньки, рахви, альбоми, кубки тощо. Для декорування виробів майстер використовував різноманітні техніки: геометричне різьблення, інкрустацію бісером, перламутром, металевим дротиком, природним і фарбованим деревом, випалюванням, відроджував інкрустацію вугільною пастою.

За багатолітню працю, за активну участь у виставках митець був нагороджений багатьма дипломами, грамотами, преміями. Поряд із виробничою діяльністю майстер постійно працював творчо, брав активну участь у художніх виставках – всесоюзних, республіканських, обласних і районних. Його роботи експонувалися у Москві (1951, 1961), Варшаві (1956), Лейпцігу (1957), Софії (1957) та на персональних виставках. Однією з найвизначніших стала виставка з нагоди 70-річчя косівського митця, організована в залах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини у 1979 році.

У 1958 році Микола Тимків разом із Володимиром Гузом та Іваном Смолянцем виготовив інтер'єрне обладання для ресторану «Гуцульщина» в м. Яремчі. Митець брав участь у художньому оформленні ресторану «Беркут», за що нагороджений Почесною грамотою Держбуду УРСР.

У творчому доробку майстра: різні свічники, полички, та портретні рамки, оздобленні різбленням, інкрустацією перламутром, різнокольоровим бісером та «жируванням» металом. З точеного посуду це тарілки, рахви, сільнички, чарки, посудини для сипучих речовин. Урізноманітнюють доробок майстра скриньки, альбоми, таці, приладдя, письмові набори, оправи для годинників. Для його творчості характерні такі орнаментальні мотиви, як «ружа», «крижики», «скриньки», «колосок», «пшеничка», «ширинка», «півширинка», «рачки», «бані», «кучері», «гачки», «копитці», «млинок».

Характерною рисою сучасного різьбярства є легкість у запозиченні різноманітних форм, прийомів, художніх ідей, здатність народних умільців паралельно працювати у різних галузях, жанрах, стилістичних напрямах. Нині можна виділити такі три головні напрями, характерні для творчості народних майстрів: дотримання традицій та стилізація в народно-орнаментальних формах, орієнтація на професійне мистецтво.

Художня обробка деревини виникла на основі ведення натурального господарства, особливо у селянському середовищі, де зміст створюваної роботи був нероздільно пов’язаний з фольклором, обрядами, давніми звичаями та святами.

Відомі імена майстрів – це Федот та Прокіп Юхименки, Яків Халабудний та Яків Усик, Василь Гарбуз, Іван Дроб’язко. Відомі також цілі двори майстрів деревообробки, це сім’ї Кремпох, Полив’яних, Гармашів. Відомі й такі майстри старшого покоління, як В. Голуб, К. Божко, В. Кваша, А. Пазинич, О. Якименко та інші.

Столяра-червонодеревця Валентина Кузьмича Нагнибідузавжди приваблювала краса деревини. На початку своєї творчості він використовував техніку інкрустації деревом по дереву (інтарсія), потім комбінував плоско-рельєфну і контурну різьбу. Використовуючи цю техніку, він створював свої кращі роботи: портрети Т. Шевченка, М. Горького, Г. Сковороди, декоративну таріль «Хліб наш насущний», блюдо «Весільне», велику кількість скриньок, поличок, баклаг, декоративних і побутових ложок.

В.К. Нагнибіда – це один з визначних різьбярів Полтавщини, що продовжував традиції школи Юхименків – Гарбуза. Працюючи у сувенірному цеху Кременчуцького лісгоспзагу, він створював зразки для рибальських наборів, адресні папки, скриньки, полички, ложки, футляри для мисливських рушниць тощо. Адресною папкою талановитого різьбяра Полтавщина вітала свого земляка І.С. Козловського з 80-річним ювілеєм.

За великі заслуги у галузі розвитку декоративно-прикладної творчості В.К. Нагнибіді було присвоєно почесне звання заслуженого майстра народної творчості України.

Особливе місце у формуванні мистецтва художньої різьби займає творчість майстра Олександра Макаровича Олешка, котрий працював в творчо-виробничій лабораторії різьби на дереві при виробничо-художньому об’єднанні «Полтавчанка». З династії сільських теслярів з-під Нових Санжар він назавжди зберіг у пам’яті батьківську настанову: виконувати добру справу досконало і чесно. Перша персональна виставка відбулася у 1975 році, на ній було представлено близько 120 різьблених творів у техніці рельєфної і тригранно-виїмчастої різьби. Різьблення його неглибоке зумовлене призначенням виробу і побудоване на комбінації найдрібніших трикутних зрізів з великого розміру розетками. Його твори вирізняють філігранність, м’які переливи світла та тіней, мерехтіння поверхні необробленого дерева. Майстер власноруч у сільській кузні зробив понад 300 різноманітних стамесок, доліт, ножів. Серед кращих робіт слід назвати панно «Полтавчанка», таріль «Хай завжди буде сонце», портрет Т. Шевченка, П. Мирного та інших.

Миргородець Василь Семенович Квашауспішно продовжує школу рельєфної різьби. Ним створена шевченкіана у народному різьбярському мистецтві. Це портрет Т. Шевченка, роботи на тему творів Т. Шевченка: «Катерина», «Перебендя старий, сліпий», «Знедолена», «Причинна», «Мені тринадцятий минало», «Мені аж страшно, як згадаю» та багато інших.

Протягом майже 10 років майстер працював над створенням у техніці рельєфної різьби образів українських кобзарів за малюнками О.Г. Сластіона. Це велике панно «Сластіон і українські кобзарі», яке демонструється у Полтавському краєзнавчому музеї. У центрі твору – портретне зображення О.Г. Сластіона, дати його життя та текст присвяти. Навкруги – образи 17 кобзарів. Панно розміром 133х86см. Це чудовий і подвижницький витвір майстра.