Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Кафедра теорії та методики технологічної освіти

 

Інструктивно-методичні матеріали

до практичної роботи №3

Практичне заняття на підприємстві з виготовлення килимів

з дисципліни: «Народні промисли України»

для студентів ІІ курсу

Напрям підготовки 6.010103 Технологічна освіта

(код та назва напряму (спеціальності) підготовки

Розроблені: д.п.н., професором кафедри теорії та методики технологічної

освіти Титаренко В.П.

МЕТА РОБОТИ: ознайомлення студентів з історією розвитку килимарства на Україні, зі станом сучасного килимарства на Україні. З метою формування у студентів інтересу до творчості, прагнення виготовляти художні вироби, доцільним є їх ознайомлення з культурно-побутовими традиціями регіону в умовах експозицій краєзнавчого музею, проведення екскурсії до одного з найвідоміших центрів килимарства – Решетилівки Полтавської області та інших центрів національної культури, де вони матимуть змогу розглянути кращі килими та килимові вироби знаних народних майстрів.

НЕОБХІДНІ ПРИЛАДИ І МАТЕРІАЛИ: кросна-рама, молоток-гребінець, човник, ножиці, голки, ніж-гачок, гребінь.

ЗАВДАННЯ НА САМОСТІЙНЕ ОПРАЦЮВАННЯ: вивчити матеріал з підручника, методичної розробки, конспектів лекцій.

Теоретичні відомості

Історія розвитку килимарства на Україні.

Серед багатьох видів декоративно-ужиткового мистецтва (вишивання, писанкарство, гончарство, гутництво, різьбярство тощо) значне місце посідає килимарство.

Килимарство – мистецтво виготовлення килимів та килимових виробів (доріжок, гобеленів, килимових покриттів) ручним або машинним способом.

Килими – високоякісні художні тканини, що виконують різноманітні функції у житті людини: утеплюють оселі (захисна функція), прикрашають житлові приміщення і громадські споруди (декоративна функція), беруть пасивну участь у народних обрядах (обрядова функція).

Виникло килимарство ще в стародавні часу у кочівників Середньої Азії і поширилося серед багатьох народів світу.

Археологічні дані стверджують, що вже з часів Київської Русі на території сучасної України побутували візерунчасті тканини-килими. Ними завішували стіни, покривали ліжка, столи, лави, долівку; платили килимами данину, використовували у поховальних і різних святкових обрядах. Згадки про українські килими містяться у билинах, літописах, історичних піснях, подорожніх записах іноземних мандрівників того часу.

Наступні відомості про килими українського виробництва зустрічаються в документах 16 ст., які свідчило про те, що на той час що килимарство на Україні було розвиненим ремеслом.

Килимові вироби на Україні називали по різному. Найстарішою була назва “ковер” (“кобер”, “коберець”), яка згадується ще в літописах періоду Київської Русі. У 16 ст., поширюються назви “коць” і “ліжник” для визначення окремих видів килимових виробів. Назва “килим” з’явилася на початку 17 ст. Килимами тоді називали тільки гладкі двобічні килимові вироби зі смугастим рисунком. З 18 ст., коли найбільшого поширення набув тип гладкого двобічного килима, назва “килим” стала загальною.

В основі українського килимарства лежало народне домашнє виготовлення килимів, що розвивалося в умовах сільського натурального виробництва. Усі свої потреби та естетичні запити простий народ задовольняв власними виробами. Знаряддям виробництва килимів слугував простий дерев’яний верстат, що його легко можна було виготовити самотужки. Матеріали для ткання заготовляли теж приватно: коноплі і льон сіяли відповідно до потреб, вовну мали від власних овець.

Домашнє виробництво килимів було поширене в усіх регіонах України. Воно охоплювало Київщину, Волинь і Поділля; славилися своїми килимами Галичина, Буковина, Гуцульщина і Закарпаття. Розвивалось килимарство і в південних районах, зокрема в тогочасних Херсонській і Катеринославській губерніях. Але найбільшого поширення набуло домашнє килимарство серед сільського населення Полтавщини.

Однією з форм домашнього виготовлення килимів було так зване “вотчинне килимарство” при поміщицьких дворах-вотчинах. Воно виникло в умовах феодалізму з його замкнутим натуральним господарством, при якому феодали-поміщики більшість своїх побутових потреб задовольняли речами, виробленими селянами-кріпаками.

Поряд з поміщицькими вотчинними майстернями, килими на Україні вигоряли в багатьох жіночих монастирях. Килимарством займалися і робітники художніх монастирських майстерень, і окремі черниці.

Значне місце в українському килимарстві відводиться промисловому виробництву килимів. Воно виділилося з домашнього ремесла завдяки виходу із сільської общини окремих ремісників, які селилися на околицях міст і продовжували займатися килимарством як промислом. Із зростанням товарно-грошових відносин міські килимарські промисли розвивались і набували характеру масового виробництва продукції для збуту на ринках. З письмових джерел відомо, що промислове виробництво килимів було розвинуте на Україні в 17 ст. Особливо багато вироблялося на той час ворсових килимів – коців, вищі сорти яких використовували як прикраси для житла, і волохатих з високим ворсом попон, якими накривали коней, вози чи сани. Великий попит на них був не лише серед населення України, а й за кордоном. У XVII ст. українські килими у великій кількості вивозилися в Росію і продавались у Москві, Вологді, Новгороді.

Однією з форм промислового виробництва килимів були поміщицькі мануфактури. Їх розвиток був зумовлений насамперед зростанням потреби у килимах серед різних верств населення, особливо – серед панівних класів. Перші відомості про мануфактурне виробництво на Україні відносяться до 17ст. В Українському музеї етнографії та художнього промислу (м.Львів) зберігається килим з Лагодівської килимарської мануфактури, датований 1698 р. Найвищого розквіту мануфактурне килимарство досягає у 18 і першій пол.19 ст. (Правобережна Україна – Тернопільщина, Волинь, Поділля; Лівобережна – Полтавщина, Харківщина, Чернігівщина, Київщина) Мануфактурне килимарство ґрунтувалося в основному на традиційних народних способах виготовлення килимів. Однак тут впроваджуються вже більш досконалі технічні обладнання, способи обробки сировини, виготовлення та фарбування пряжі, а також є застосовується нова техніка ткання, що дало можливість виробляти килими з складними візерунками.

У другій пол.19 ст. окремі форми виробництва килимів занепадають або зникають зовсім. Так, почали припиняти свою діяльність килимарські мануфактури, що базувалися на ручній праці з примітивними способами виробництва і не змогли перерости у фабрики капіталістичного типу. Підвищення ціни на сировину, поява на українських ринках дешевих привізних килимів фабричного виробництва та ряд інших причин зумовили різке скорочення, а згодом і занепад килимарських промислів у містах.

Широкого розвитку після реформи 1861 року набуває кустарно-промислове виробництво килимів. У переважній більшості ним займалися як допоміжним промислом. Килими, що виготовлялися до продажу, не відзначалися технічними та художніми якостями - здебільшого стандартні й однотипні, з простим рисунком. Виготовляли їх з матеріалів нижчих сортів.

Значне скорочення вівчарства стало причиною занепаду домашнього виробництва килимів для власного вжитку. Килим у побуті селяни почали замінювати іншими виробами. Так, стіл, ліжко чи скриню накривають дешевим і доступним білим рядном, скатертиною чи тканиною з вишиваним візерунком. Відмирає дуже поширений раніше звичай давати килими дівчині в придане і замість них дають візерунчасті рядна. Скорочення потреби в килимах обумовило і певною мірою загальний занепад українського килимарства.

Деякі земства і прогресивні кола інтелігенції вживали заходів, спрямованих на відродження народних художніх промислів: були створені ткацькі зразкові майстерні, де навчали килимарської справи; роз”їздні інструктори надавали майстрам технічну допомогу на місцях; для поліпшення художньої якості килимових виробів створювали спеціальні музеї, а при них постійно діючі виставки, що пропагували українське народне мистецтво.

На поч..20 століття на Україні в місцях зосередження килимарських і ткацьких промислів виникають нові центри килимарства, що об’єднали навколо себе кустарів-одинаків. Це були приватні та земські майстерні і фабрики на Поділлі, В Галичині, на Полтавщині та Київщині.

Крім кустарно-промислового виробництва килимів на поч..20ст.. частина сільського населення України продовжувала домашнє виробництво килимів, розраховане на задоволення власних потреб. У цих виробах зберігався традиційний народний характер.

Після подій 1917 р. Килимарство на Україні набуло характеру популяризації радянської символіки. На килимах зображали портрети вождів, герби республік та інші “плакатні” сюжети. Справжніх народних візерунків використовували дуже мало.

На сучасному етапі відбувається інтенсивне відродження килимарського промислу на Україні. Працюють підприємства у давніх осередках килимарства: Кролевці, Дігтярях, Богуславі, Клембівці, Косові тощо. З метою пропагування цього виду народного мистецтва, обміну практичним досвідом проводяться виставки виробів народних майстрів, семінари, конференції, що збирають шанувальників українського мистецтва.